Реферат на тему:
Соціогуманізм і аксіологія в період розбудови інноваційного суспільства
України
Перспективи науково-технологічного майбутнього України, його
цивілізаційна спрямованість та позиціонування в контексті актуальних
глобалізаційних тенденцій базуються на досягненні конкурентоспроможності
інноваційного потенціалу суспільства. Основоположними методологічними
засадами інноваційного розвитку, сформульованими у сучасній теорії
інноваційної діяльності, є: послідовна реалізація ідей І. Шумпетера щодо
конкуренції на підставі інновацій та наукових розробок, які виступають
головними чинниками економічної діяльності; визнання особливої ролі
знання в сучасному економічному процесі; розуміння інституціональних
параметрів інноваційної діяльності як визначального фактора, від якого
залежить її зміст та структура [1]. Водночас, першоосновою зародження
інноваційної світоглядної парадигми слід вважати відкриття й осмислення
В. Вернадським конструктивної ролі розуму, креативу мислячої людини в
саморозвитку геологічних феноменів сучасності, що відображено і втілено
ним у концепції ноосфери [2, с. 91-92].
Визначальність інституціонального контексту для спрямування й
організації інноваційного розвитку економіки обумовлює вибір адекватного
наукового принципу: системного дослідження суспільних феноменів,
пов’язаних з тенденціями укрупнення й інтеґрації окремих інноваційних
вогнищ (т.зв. точок зростання), підвищення рівня управління інноваційною
діяльністю до реґіонального та загальнодержавного масштабів.
Зокрема, в умовах інтенсифікації інноваційних процесів, посилення ролі
та значущості їх знаннєво-інформаційної компоненти, а також активізації
ринкових механізмів їх регулювання, інституціональна причетність до
інноваційної сфери реґіону стає специфічним і вельми вагомим чинником
соціального структурування різних категорій інноваційних суб’єктів. Він
сприяє становленню цілісних суспільних утворень, поєднаних загальним
цільовим призначенням діяльності та структурованих відповідно до тієї чи
іншої модальності її внеску в стратегічне забезпечення економічного
розвитку реґіону, а також у визначення його місця та ролі в розбудові
національної інноваційної системи.
Важливо розмежовувати смислове навантаження понять “інноваційні системи”
і “суспільна система інноваційного типу”. Під першими розуміють
“комплекс інститутів правового, фінансового, соціального характеру, що
забезпечують інноваційні процеси” [3, с. 61]. Ці системи вибудовуються
як в загальнодержавному, так в реґіональному масштабах з урахуванням
діючих на відповідних рівнях соціально-економічних пріоритетів,
традицій, особливостей культури тощо. Вони є суб’єктами формування та
реалізації інноваційної політики, яка в кінцевому рахунку власне й має
бути націленою на досягнення системності інноваційного розвитку
економіки, з установленням раціонально збалансованого розподілу ресурсів
держави між різними напрямками й усіма етапами та об’єктами
інноваційного циклу.
Цілісність інноваційних систем передбачає високу розвиненість
інфраструктури, цивілізований ринок технологій, а також правову охорону
результатів інтелектуальної праці. Їх ефективність залежить від
“успішності комерціалізації науки, участі вітчизняного капіталу в
наукових інноваціях, а також запровадження конкурсного планування й
фінансування науки”. Державна стратегія щодо інноваційних систем
базується на “новій парадигмі використання знань та інновацій як
найважливіших економічних ресурсів” [4, с. 1, 2]. Отже, в цих системах
знаннєво-інформаційна компонента, а також інновації, що на її основі
творяться, виступають певною мірою відчужено від людини, яка є
ідеологічним (ідейним) першоджерелом та єдиним продуцентом, носієм,
користувачем знань, врешті, єдиним суб’єктом інноваційної діяльності на
усіх етапах і стадіях інноваційного циклу. Це означає, що “найважливішим
економічним ресурсом” насамперед і за будь-яких обставин виступає
людина, громада, нація (людський ресурс), і це твердження особливо
важливе для суспільств, орієнтованих на інноваційну модель подальшого
розвитку та, водночас, збереження своєї національної ідентичності.
Інноваційна парадигма розвитку визначає стратегічні цілі розбудови
сьогочасних суспільств загалом, так само, як і цільову спрямованість
окремих суспільних об’єднань, що функціонують у соціально-економічному
просторі реґіонів, областей, інших адміністративно-територіальних
утворень. Тому саме інноваційну налаштованість реґіональної
соціально-економічної політики, а, з іншого боку – інституціональну
належність суб’єктів трудової діяльності до інноваційної сфери реґіону
доцільно розглядати як головні системоутворюючі фактори реґіональних
суспільних систем з інноваційним вектором діяльності та потенціалом їх
конкурентноздатності. Тільки у цьому випадку дані системи можна називати
реґіональними суспільними системами інноваційного типу (РССІТ).
Теоретико-методологічне обґрунтування. У загальному
філософсько-методологічному сенсі, так само як і в суто економічному,
поняття системи означає “цілісність, утворену сукупністю елементів, які
перебувають у співвідношеннях і зв’язках один з одним”. Соціальні
(суспільні) системи – це “складноорганізоване, упорядковане ціле, до
якого входять окремі індивіди та соціальні спільноти, об’єднані
різноманітними зв’язками і взаємовідносинами, специфічно соціальними за
своєю природою…”. До них у т.ч. належать “організації з виразно
оформленою соціальною структурою; …деякі структурні підсистеми
суспільства: наприклад, економічні, політичні або правові системи,
наука…”. Соціальну систему може уособлювати структура, спільнота,
особистість, якщо вони розглядаються з точок зору тих “характеристик,
які формуються і виявляються в процесах соціальної взаємодії”. Будь-яка
соціальна система “тією чи іншою мірою детермінує дії індивідів і груп,
що в неї входять, і у певних ситуаціях виступає стосовно оточення як
одне ціле”[5].
Структурованість РССІТ задається вичленуванням у них окремих компонент,
відмінних за модальністю, конкретними видами економічної діяльності,
ступенем їх складності, характером корпоративної залученості, “місцем” в
інноваційному циклі, а також прив’язаністю до тих чи інших реґіональних
інституцій, фінансово-економічної бази, фондів, цільових програм і т.
ін.
Інституціональну основу розвитку та реалізації інноваційного потенціалу
реґіональних суспільних систем становлять бізнес-інкубатори, технопарки,
врешті соціополіси, що діють здебільшого на базі потужних провідних
університетів. Ці утворення надзвичайно різноманітні за функціональним
призначенням і формами організації праці, однак їх об’єднує належність
до інноваційної сфери діяльності. Їх спільною особливістю є ґенерування
і широка соціалізація нової інформації, накопичення знань, впровадження
яких забезпечує зростання національної економіки та підвищення її
конкурентоздатності. Функціонування інформації, головно нової, і загалом
управління відповідним “інформаційним каркасом” пов’язане у них саме з
інноваційною діяльністю.
Поряд з визнанням економічної цілеспрямованості реґіональних суспільних
систем, актуальність процесів державотворення і націостановлення в
Україні диктує ширші вимоги щодо розгляду названих систем з позиції як
їх, власне, утворення, так і оцінки того продукту, який вони ґенерують,
для розвитку реґіону, суспільства, держави загалом. У цьому контексті,
якщо будь-яку систему назагал можна представити як деяку цілісність, що
складається з частин та характеризується певною структурою, функціями
тощо, то тим більше це стосується реґіонів, що з одного боку, виступають
як достатньо цілісний адміністративно-територіальний феномен, а з іншого
– є невід’ємною складовою неподільного державного організму.
Це однозначно вимагає розглядати реґіон як частину (і не більше)
нероздільної цілісності, поза межами якої ця частина принципово не може
стати іншим об’єктом, з невластивими, скажімо, українській спільноті
характеристиками чи функціональними ознаками. Вибори президента України
2004р. показали всю доленосність методологічно вивіреного тлумачення, а
також дотримання адекватних пропорцій між: а) політикою, спрямованою на
розвиток ідеалів націоцентризму, соборності українських земель,
зміцнення органічних зв’язків та функціональної взаємодії окремих
територій (областей) і б) реґіоналізмом як прагненням до більшої чи
меншої самостійності реґіонів, посилення господарської ролі та владних
функцій місцевих органів управління. Проте існує загроза, що посилення
цих органів при відповідному фінансовому забезпеченні може сприяти
виникненню “феодалізму” ХХІ століття.
При цьому як з правових, так і моральних позицій неприпустимим є
гіперболізування проявів автономізації в реґіональній політиці,
пропаганда сепаратистських настроїв, спрямованих на прищеплення
будь-яким частинам українського населення відцентрових установок,
почуття етнічної чи ментальної окремішності. Динаміка співвідношення та
вектори тяжіння щодо ідей націоцентризму або реґіоналізму як двох
протилежних, але взаємопов’язаних і взаємодоповнюючих тенденцій
державотворчого процесу є показником якості й спрямованості зрушень у
системі свідомості та в духовно-інтелектуальному потенціалі народу, його
культури, мови, моральних цінностей та інших ознак нації [6, с.
105-115].
Безпосереднім учасником інноваційної діяльності, а також активним
суб’єктом позитивної перебудови суспільно-економічних відносин є
когнітаріат як умовна спільнота інноваційної фахової еліти з її
демографічними (зокрема, освітньо-кваліфікаційними),
духовно-інтелектуальними, етнокультурними, ціннісними,
морально-етичними, громадянськими та іншими характеристиками, в яких
акумулюються та набувають подальшого розвитку його традиції, звичаї,
виробляються аксіологічні орієнтири інноваційного процесу, формується
ставлення до збереження природного середовища тощо.
Все це вимагає опрацювання наукових підходів до комплексної оцінки
функцій реґіональних суспільних систем (РСС) з дотриманням
методологічних засад, що полягають, насамперед, у паритетному розгляді
двох підсистем, у яких відбувається їх становлення. Це, передусім,
розвиток людини, територіальних спільнот, нації загалом як суб’єктів та
співучасників інноваційної діяльності на національній основі. Не меншу
методологічну роль у творенні РСС має використання позитивів
глобалізаційних, євроінтеґраційних та інших об’єднуючих соцієтальних
феноменів сучасного світу, в контексті яких формуються й функціонують
локальні інноваційні спільноти. При цьому потрібно виходити із засад
збереження етнічної, мовної, культурної, релігійної та іншої
ідентичності українського народу, його патріотичних почувань,
духовності, прагнення дотримуватись національних інтересів, оберігати
цілісність країни, питомі звичаї, обряди тощо.
Реалізація задекларованої нашою державою стратегії інноваційного
розвитку, яка має базуватися на інтенсифікації обігу нових знань та
інформації, вимагає зміщення акцентів з традиційних рішень, характерних
для української індустріальної економіки, на творення принципово нових,
більш прогресивних наукомістких технологій – інформаційних,
енергозберігаючих, екологозахисних тощо. Проте широке впровадження
передових технологій, створених на основі вітчизняної чи запозиченої
інтелектуальної власності, перехід до знаннєвомісткої економіки суттєво
впливатимуть не лише на структуру суспільних нововведень, а й щораз
більше вимагатимуть (і вже вимагають) адекватного рівня розвитку
людського капіталу нашої країни, соціальних інституцій, які цей капітал
творять, підвищення якості креативної активності духовно-інтелектуальної
еліти нації.
З огляду на це перед Україною, як і кожною іншою країною, що
відроджується після довготривалої колоніальної залежності і водночас
здійснює перехід до інноваційної моделі постіндустріальної економіки,
дедалі наполегливіше поставатиме архіважливе двоєдине завдання.
По-перше, йдеться про досягнення високого рівня сформованості системи
національної освіти та науки, інноваційної культури, спроможних у
випереджувальному режимі забезпечувати інтелектуально-креативний
супровід інноваційного розвитку, що має бути адекватним як запитам
сучасності, так і вимогам консервації національних ознак, здійснення
духовних імперативів українськості. По-друге, рівень цього супроводу має
бути достатнім для забезпечення конкурентоспроможності національного
інтелектуального продукту. Духовно-інтелектуальне самовиявлення й
розвиток людських особистостей і спільнот полягають не лише в тому, щоб
отримувати та використовувати знання, але й віддавати їх для збагачення
інтелектуально-інноваційного потенціалу суспільства. Отже, потужність
духовно-інтелектуального супроводу має бути достатньою для виконання
функцій соціальної мембрани щодо захисту національної ідентичності
народу, специфіки його економічного обличчя, культурних традицій,
питомої мови тощо від зодноріднюючих глобалізаційних та
євроінтеґраційних впливів, а також уніфікованих інноваційних процесів,
що мають місце в постіндустріальних суспільствах. Не менш важливим є
захист українського населення від поширення притаманних цим суспільствам
асоціальних явищ, девіантної поведінки молоді, наркоманії тощо, а з
іншого боку – від екологічно шкідливих побічних наслідків їх економічної
активності.
Складні біполярні завдання – досягнення оптимальної відкритості до
глобалізаційних впливів, адаптація до них і водночас максимальне
збереження та розвиток культурно-духовної й звичаєвої національної
самобутності, національної ідеї – набувають для України особливої
актуальності: необхідним є комплексне розв’язання не лише проблеми
випереджувального розвитку живих знань щодо уречевлених, прискорене
формування людського капіталу в науково-технічній, технологічній,
економічній, фінансовій, екологічній діяльності, але й досягнення
вагомих суспільних зрушень на рівні свідомості нації в
духовно-інтелектуальній, соціокультурній, соціотворчій,
мовно-інформаційній, морально-правовій та інших складових
соціогуманістичної сфери життєдіяльності нації. Ця сфера, на жаль,
практично не враховується концепцією сталого розвитку, що запропонована
постіндустріальними країнами.
Нарощення людського капіталу в інноваційно “налаштованих” суспільствах
постколоніальних (і водночас посттоталітарних) держав особливо виразно
детермінується як економічними та екологічними факторами (шкода, але в
рамках концепції сталого розвитку досить широко розглядаються тільки
останні), так і реалізацією багатогранної сутності людини в соціумі. Як
біосоціальна істота, людина живе і розвивається завдяки безпосередньому
обміну не тільки органічних речовин, енергії, а й світової інформації,
найперше духовної, соціальної, культурологічної, врешті суто фахової.
Відповідно до своєї суспільної та духовно-креативної сутності, вона
сприймає навколишній світ не лише як природу (екологічний чинник) чи
виробництво, торгівлю (економічний фактор), а й соцієтально, через
призму його духовних, інтелектуальних, культурологічних характеристик,
через самобутність притаманних тій чи іншій національній спільноті
традицій, цінностей та мотивів, усталених орієнтацій, відповідної
синергетики тощо. Загалом, у соцієтальному розумінні для людини її
світом є усе соціогуманістичне середовище – від власної нації та держави
до світового співтовариства в цілому – з їх минулим, сучасним і
майбутнім. При цьому, враховуючи сучасний стан розвитку українського
суспільства, “головною функцією держави щодо нього є духовне
відродження, утвердження та захист національної ідентичності свого
народу” як самобутнього суб’єкта цивілізаційного поступу людства [7].
Слід зважити на те, що навколишній світ, його духовний контекст може
бути власне соціогуманістичним, сприятливим для людського розвитку, для
національного відродження та державницького самовизначення народу. Проте
зберігаються й протилежні тенденції, за яких відбувається подальша
асиміляція ослаблених націй більш сильними, продовжується нівеляція
національних мов, культур, зодноріднюється інформаційний простір
корінних народів і таке інше. Врешті-решт, це може зводити нанівець
національну самореалізацію, а відтак й паралізувати волю населення та
мотивацію щодо інноваційного розвитку.
На жаль, в Україні навіть науковці, яким більш ніж будь-кому ззовні ці
тенденції мали би бути відомими й зрозумілими, досліджуючи проблеми
гармонійності взаємодії людини з її середовищем, не завжди розглядають
суспільні процеси системно, тобто позиціонуючи особистість у
багатогранному національному і загальноцивілізаційному вимірі усього
уречевленого і духовного. Що більше, обмежившись відсторонено
абстрактною екосистемою “людина – природа”, а насправді заховавшись за
нею від конкретних виявів та проявів натурального і соціального у світі
живого, дослідники фактично приходять до спрощеного розуміння людини
лише як індивідуума. Це характерно для багатьох зарубіжних вчених,
оскільки їхні вже давно сформовані суспільства практично освоїли
інноваційну модель розвитку, а з іншого боку, їхня державність не
переривалася, відтак у них немає наших національних і громадянських
ризиків. Тому дещо “недомисленим” (термін Миколи Хвильового) видається
твердження (тим більше, його активне тиражування), що не суспільство і
природа, а насправді “людина і природа становлять єдність” [8, с.17]. Не
може бути захищеною ні природа, ні суспільство, ані людина в
суспільстві, коли на власній землі це суспільство як національна
цілісність не володіє законодавчими та морально-етичними механізмами
захисту своїх прав на національне самовизначення і розвиток.
Ще й понині, на початку ХХІ століття, у деяких наукових дослідженнях,
здійснюваних на пострадянському просторі, за інерцією часів
тоталітарного комуністичного панування людину розглядають без
взаємозв’язку з природою і соціумом, нацією та державою: людина фактично
виступає не суб’єктом, а лише об’єктом впливу, хоча як громадянин, носій
певної культури, традицій, мови, духовності, фахових та суспільних ролей
і функцій, вона безумовно є фактором і творцем соцієтальної цілісності
буття.
З позиції соціогуманізму, який як у комплексі, так і паритетно вивчає
розвиток, взаємодію та захист усіх складових соціальної системи – від
людини до нації, досліджує умови і чинники підвищення їх активності у
створенні інноваційних спільнот, екосистема “людина – природа” в її
найширшому розумінні повинна розглядати статус не тільки конкретної
людини (соціальний, політичний, трудовий, освітній), а й нації, її
становище та перспективи в даній державі. Не менше значення має статус
самої держави (суверенна чи залежна, демократична чи тоталітарна), а
також характеристики її національного, економічного розвитку, її
устремлінь до розбудови тієї чи іншої моделі суспільства у загальній
системі світової спільноти. Зокрема йдеться про ступінь національного
самовияву, громадянськості, правового розвитку, знаннєвомісткості,
інноваційності, а також про обрані для цього орієнтири та стандарти –
європейські чи євразійські. З точки зору творення інноваційного
суспільства оцінки знаннєвомісткості економіки особливо актуальним є
підхід, за яким предметом теоретичної соціоекології “є вивчення
закономірностей взаємодії суспільства і навколишнього природного
середовища та розробка загальної теорії гармонізації цієї взаємодії” [9,
с.18]. У контексті дослідження аксіологічної спрямованості суспільних
систем слід доповнити цей предмет також закономірностями та механізмами
гуманізації зазначеної взаємодії, чи, точніше, соціогуманізації як
процесу, основними суспільними конструктами якого є “соціум” і
“гуманізм”, де перша комплексно охоплює і людину, і націю.
Людина має жити і творити в органічній єдності не лише з матеріальною
(живою чи неживою) природою, а й з духовним субстратом навколишнього
середовища, з соціумом як його національною, аксіологічно структурованою
компонентою, наділеною етнокультурними, мовно-інформаційними,
креативно-інтелектуальними ознаками, а з іншого боку – рисами
демократичності та толерантності, чи навпаки, тоталітарності й
нетерпимості. За цих обставин соціум стає природним духовним тлом для
розвитку людини, що зберігає суспільну пам’ять нації, традиційні знання,
звичаї народу, імена його героїв, їх діяння та здобутки, вшановує певні
історичні події, релігійні та народні свята, тобто все, що спроможне
актуалізувати національну сутність окремих людей, їх приватних
угруповань, інституційних чи суспільних утворень.
Прямі та зворотні зв’язки людини з суспільним середовищем відбуваються,
насамперед, завдяки інформації, її активній ролі у висвітленні
національного та міжнародного життя, пізнанні світу, відкритті нового, в
т.ч. також і нових форм енергії, нової якості природних та суспільних
процесів, явищ. Ці зв’язки, безумовно, є творчо найпродуктивнішими саме
тоді, коли людина в етнокультурному, духовному сенсі почувається
природно, комфортно і має можливість зберігати та розвивати свою
етнічну, духовну, культурну, мовну та іншу ідентичність, національну й
індивідуальну унікальність як складову світового розмаїття.
Незважаючи на перманентний процес виникнення нових наук, їх
диференціацію та інтеґрацію, особливо тих, де розглядається взаємодія
людини з довкіллям, обмін між ними речовин, енергії та інформації (від
генетичної аж до різних видів соціальної, космічної та ін.), в Україні
поки що недостатньо розвиваються наукові напрямки, які комплексно
вивчали б духовну (ідеальну, нематеріальну) природу інформації як
стратегічного ресурсу, соціального і зокрема національного чинника
прогресу, специфіку властивостей інформаційного
(духовно-інтелектуального) продукту (товару), соціально-психологічні
особливості процесів творчості, генерування нових видів знань, досвіду,
а також мотиваційні механізми, в т.ч. – інноваційні, їх поширення в
соціумі – у межах окремих країн та поза ними.
Як духовно-інтелектуальна істота, людина в інформаційному контексті
буття є не лише пасивним об’єктом впливу інформаційних чинників, а й
активним творцем нових видів інформації, знань, передового досвіду тощо,
суб’єктом їх поширення, що підносить її самоствердження на вищий, власне
інноваційний щабель. Для творчої особистості особливо важливі ті
позитивні сигнали навколишнього середовища, які стимулюють і заохочують
до формування нових знань, інформації як засобу та результату пізнання,
чинника розбудови інноваційної спільноти й водночас не складають загрози
для власної самобутності. Так само й суспільству в інформаційному плані
треба мати достатньо стійкі духовні ціннісні орієнтири та стратегічні
пріоритети, аби, перейшовши на інноваційну модель розвитку, зберегти
свою національну ідентичність, зокрема, максимально реалізувати в
інноваційному контексті творчо-когнітивні предеспозиції, які ґрунтуються
на особливостях національного менталітету. Одним з найбільш випробуваних
стратегічних орієнтирів є оптимальне дотримання необхідного
співвідношення традицій і новацій у процесі впровадження інноваційної
моделі. Оскільки сучасні технологічні та продуктові новації ґенеруються
переважно країнами-глобалізаторами, то їх запровадження в інноваційну
практику постколоніальних країн загрожує останнім специфічним
“глобалізаційним” (насамперед, саме інформаційним) колоніалізмом.
Головним новаційним механізмом попередження цих форм новітньої
залежності є творення народами своєї інтелектуальної власності, свого
вагомого здобутку в галузі науки і техніки, в освіті й інформатиці,
літературі й мистецтві та ін.
Таким чином, характерною ознакою інноваційного суспільства, як і
становлення його реґіональних підсистем, є те, що ґенерування нових
знань і цінної інформації набуває статусу пріоритетної стратегічної
діяльності: вона виробляє конкурентоспроможний продукт у вигляді нових
концептуальних підходів та парадигм суспільного розвитку, технологій,
відкриттів і винаходів, товарів і послуг тощо, оригінальних методик і
ноу-хау в підприємництві, політиці, культурі, медицині тощо. Це
актуалізує духовно-інтелектуальне підкріплення національного шляху
розвитку загалом, який зумовлюється комплексністю забезпечення
ефективного функціонування усіх сфер діяльності – соціальної,
економічної, фінансової, політичної, науково-технічної, виробничої,
культурно-духовної, правової тощо. Безумовно, при цьому в свою чергу,
потрібні синергійні зусилля щодо перманентної, цілеспрямованої та
активної участі в продукуванні та реалізації суспільних нововведень, які
впливають на ефективність усіх сегментів життєдіяльності людських
утворень – як на рівні особистостей, громад чи реґіональних спільнот,
так і нації, держави, або й ряду держав [10, с. 86-95].
Виникнення перед Україною, її реґіонами вельми актуального завдання,
яким є формування відповідних суспільних систем інноваційного типу,
зумовлене безальтернативністю прийняття постіндустріальних пріоритетів
щодо стратегії реалізації інноваційної моделі розвитку, осмислення
революційної ролі нових знань (інформації) у забезпеченні
конкурентоспроможності країни, формуванні її знаннєвомісткої економіки,
а також появою у цьому зв’язку потреби ефективного захисту
інтелектуальної власності, національних інтересів, зокрема припинення
відпливу “умів”. Все це, як і багато іншого, загострює вимоги до оцінки
якості створених знань з позиції їх застосування у вигляді інвестицій у
подальший розвиток країни. Йдеться про визначення ціннісних, або
аксіологічних параметрів інформації для сьогоденності та майбутнього
поступу.
Цінності як виразник потреб споживача, а також віддзеркалення мети
суспільного та особистісного розвитку найбільш об’єктивно відбивають і
конкретизують багатозначність функцій і ролі інформації у розв’язанні
проблем держави щодо розбудови своєї інноваційної системи, забезпечення
її конкурентоспроможності, а також створення умов для ефективного
функціонування інноваційних спільнот, сприяння їх оптимальній
життєдіяльності та взаємодії в межах усієї країни. Приймаючи за
відправні пункти оцінки інформації її відповідність до потреб населення,
адекватність вимогам збереження ідентичності нації, захисту інтересів
суспільства, а також значущість для розв’язання цільових завдань
інноваційного розвитку, слід зважати на такі основоположні принципи її
ціннісного позиціювання:
– певна діалектична сутність співвідношення кількісних і якісних
компонент інформації, які визначають її цінність;
– органічний взаємозв’язок і взаємозалежність усіх видів інформації, в
т.ч. й в процесі оцінки;
– зіставлення кількості об’єктивного (цінність – безпосередня
властивість інформації як такої) і суб’єктивного (цінність не має сенсу
без запитів споживача) елементів при оцінці інформації;
– тлумачення знання як переважно індивідуального (в т.ч. “знання в
собі”, на вербальному рівні), а інформації – як колективного,
суспільного надбання, тобто як знання соціалізованого, зафіксованого в
матеріальних носіях;
– визначення цінності інформації як за її сучасним, так і майбутнім
значенням, з урахуванням відносності “величин”, а також того, що завдяки
узагальненню впродовж тривалого часу великого масиву оцінок
мінімізується їх суб’єктивність: цінність сприймається як “об’єктивне”,
загальновизнане судження;
– ціннісна стабільність інформації зумовлена тим, що її носій (творець,
автор) не позбувається її у процесі продажу та інших форм відчуження:
навпаки, через обмін цінною інформацією знання носія збільшуються і
завдяки ущільненню та систематизації набувають нової якості й додаткової
цінності.
Отже, найраціональнішим можна вважати комплексний підхід до оцінки
інформаційних потоків, що функціонують у суспільстві, наділеному
знаннєвомісткою (наукомісткою) економікою: ця оцінка має здійснюватись
як з суто економічних, так і соціальних позицій; як з точки зору
значення знання, інформації для сьогодення, так і його прогнозованої
ролі для майбутнього розвитку; як за ступенем впливу на суспільство,
його удосконалення в соціально-економічному плані, так і за рівнем
підвищення духовних якостей людей, поглиблення їх освіти, досягнення
якісно нових форм і особливостей пізнання, спілкування, соціалізації
прогресивних ідей, соціогуманістичних ідеологій, концептуального
осмислення національних ідеалів тощо.
Ще на початку досліджень у цьому напрямку при пошукові методів
комплексної оцінки різних видів інформації нами було виділено три рівні
суспільної важливості інформації (U) відповідно до її ролі у житті та
діяльності людей (громади, нації), в зменшенні невизначеності щодо
прийняття ними необхідних рішень, підвищенні рівня пізнання
навколишнього світу, взаємодії між людьми, освоєння нових кваліфікацій,
трудових навичок, зрештою формування у цьому плані людського ресурсу.
Водночас, суспільна значущість інформації оцінюється збільшенням її
якісного внеску в піднесення рівня економічного добробуту, охорони
здоров’я людей, впливу на захист природи тощо [11, с. 56-64].
До першого рівня (U1) віднесено виробничу (прикладну, буденну)
інформацію, що переважно надається у процесі традиційного навчання
(інструкцій), є робочим інструментарієм для репродуктивного виконання
тієї чи іншої повсякденної праці і дає відповідь на запитання “як і що
робити ?” До готовності відповісти на цю вимогу людину готує сім’я,
школа і заклади освіти І-го та ІІ-го рівня акредитації. Це повсякчас і
масово потрібна інформація, готовність до засвоєння якої переважно
ґенерується спадковим перейняттям традицій, тиражуванням “того, що вже
було” (своєрідне дежавю), з можливими певними уточненнями й
доповненнями, зумовленими впливом прогресу науки, техніки, технології
тощо.
Другий рівень (U2) акумулює техніко-економічну, технологічну та іншу
спеціальну інформацію, що розкриває причинно-наслідкові зв’язки в
природі, суспільстві, виробництві, а також властивості речовин,
матеріалів тощо, стосується видів енергії, різних законів
(закономірностей) в природних, суспільних процесах та явищах. Ця
інформація займає вищий рівень у піраміді факторів фаховості, пізнання,
управління, зрештою, засвоєння цивілізаційних здобутків людства. Вона
необхідна для інженерної, менеджерської, правової та іншої діяльності
спеціалістів з високим рівнем спеціальної освіти і забезпечує їх
готовність відповісти на запитання з тієї чи іншої галузі знань
(техніки, економіки, медицини, правознавства тощо) “чому саме так
робити?”. Такі знання, що дають (повинні давати) фахівцям вищі навчальні
заклади освіти ІІІ і IV рівнів акредитації, швидко застарівають, а тому
процес їх поповнення, оновлення має бути особливо динамічним і
перманентним.
До третього рівня (U3) віднесено наукову інформацію, що відповідає на
запитання “в якому напрямку працювати далі?” Вона визначає проблеми і
вказує способи (методи) їх розв’язання; сприяє з’ясуванню та розробленню
стратегій (концепцій, засад, нових підходів, парадигм) інноваційного
розвитку; виконує функцію передбачення (прогнозу) подальших змін у
різних напрямках діяльності. Базою творення цієї інформації найвищого
рівня є пошуково-творчі (галузеві та фундаментальні) науково-дослідні,
проектно-конструкторські роботи та пов’язаний з ними відповідний
інноваційний цикл – від появи нової ідеї до її втілення. Саме цим рівнем
якості інформації насамперед інспірується інноваційна модель розвитку
суспільства, ґенератором якої здебільшого є інтелектуальна еліта нації.
Наукомістка економіка вимагає не лише належної цінності інформації на
усіх рівнях “піраміди” важливості, а й оптимальної структури
інформонасиченості суспільства. Найбільшу поширеність (питому вагу) має
тут інформація першого, а відтак другого рівнів, хоча максимальну
новизну несе (має нести) інформація третього рівня. Тим не менш, певного
типу нова інформація може творитися частково і на першому, а ще більше
на другому рівні, оскільки за сучасних умов до усіх рівнів так чи інакше
причетна творчість когнітаріату як найбільш креативної частини
національної фахової інтеліґенції. Іншими словами, виділені рівні
взаємопов’язані так само, як пов’язані діяльність вченого та
раціоналізатора (конструктора, робітника), що впроваджує теоретичний
задум науковця в практику і, з іншого боку – виробників та маркетологів,
які задають теоретикам нові щаблі (або й напрямки) концептуального або
технологічного мислення, відповідно до практичних потреб.
Отже, виділені рівні важливості інформації (U1, U2, U3) відповідають
критеріям соціального структурування її основних творців і споживачів
(новатори-робітники виробництва і підприємці, менеджери,
інженерно-технічні та інші спеціалісти з конкретних галузей знань,
наукові співробітники) та водночас виступають як необхідні ланки
(сходинки), що поєднують послідовні етапи на шляху поглиблення пізнання
істини, розв’язання щораз складніших завдань (проблем)
соціально-економічного і науково-технічного розвитку України, освоєння
нею інноваційної моделі, дотримання імперативів євроінтеґрації через
творення знаннєвомісткої економіки.
Застосоване стратифікування інформації дозволяє виокремити цінність
ґенерування когнітаріатом нових знань, диференціювати структури
креативних інституцій, що ведуть творчий пошук, формують напрямки
досліджень і т. ін. У цьому плані інформація третього рівня є найбільш
“ризиковою” з огляду сприйняття (несприйняття) в якості цінної чи
корисної – залежно від часу та простору її створення, зрештою
кон’юнктури, потреб і можливостей суспільства. Проте когнітаріат, який
її творить, є активним гарантом інноваційного майбуття нації, її
духовно-інтелектуальним ядром.
Запропонований структурно-рівневий підхід до оцінки інформації
об’єктивує з необхідністю перетлумачення поняття “цінність інформації” –
як комплексного, такого, що охоплює не тільки її сучасне, а й майбутнє
значення для соціально-економічного розвитку. У першому випадку треба
виходити насамперед із значення аксіологічних характеристик інформації
для вирішення конкретних завдань сьогодення, тобто досягнення певної
мети в даний час. Щоб характеризувати цей оцінковий елемент,
використаємо параметр значущості (Z). Якщо інформація в момент передачі
важлива тільки для вирішення конкретних поточних завдань, то її оцінюють
за значущістю. У цьому випадку Z = 1, і, відповідно, значущість
знижуватиметься, якщо роль інформації у розв’язанні конкретного завдання
зменшуватиметься, тобто 0 Ј Z Ј 1.
Натомість, якщо інформація розглядається як інвестиція в інноваційний
розвиток майбутнього, тобто передбачається, що в перспективі від неї
можна очікувати на більшу віддачу, то її значення підвищуватиметься
відповідно до вкладу. У такому разі про цінність можна судити тільки за
рівнем важливості, тобто U і 1. Отже, якщо параметр значущості (Z)
вказує на роль інформації у вирішенні даного повсякденного завдання, то
рівень (ранг) важливості (U) визначає також і роль, яку при цьому
відіграє саме завдання у розв’язанні актуальних і складних проблем
розвитку загалом, у процесах пізнання, зменшення ентропії тощо. Отже,
поняття “корисність” і “цінність” інформації не є тотожними. Не кожну
цінну інформацію можна в даний момент впровадити, тобто реалізувати у
виробництві, перетворити із інформаційного ресурсу в потрібний
потенціал: аби це сталося, суспільству необхідно інтелектуально і
духовно “дорости”, підготувати відповідні техніко-технологічні
можливості, соціально-економічні механізми реалізації і т. ін.
З огляду на це, аналізуючи ознаки знаннєвомісткої економіки, недостатньо
виходити із поділу знань тільки на повсякденні і спеціалізовані,
пов’язуючи накопичення останніх винятково з технологічним детермінізмом
та його неуспіхом. Дещо спрощеною є також теза, згідно з якою у
результаті обмеження механізмів “розширення повсякденного знання…в
суспільному житті пануватимуть сила, тероризм, нелегітимне збагачення,
вандалізм, подвійні стандарти, корупція, бюрократизм тощо” [12, с.13].
Цінність інформації, її функція інтелектуалізації суспільства,
визначається не за впливами негативу і руйнації, а за результатами
інформаційного протистояння цим негативним процесам, тобто за її
об’єктивними позитивами, з яких якомога повніше еліміновано
суб’єктивність оцінки.
Значущість (Z), як і важливість (U), має не лише кількісний, а й якісний
вимір, що характеризується масштабами впровадження та якістю змін (в
суспільстві, виробництві, політиці тощо), зумовлених цим впровадженням.
Тобто цінність інформації визначається потенціалом впливу на суспільний
розвиток, на підвищення ефективності виробництва, соціалізацію
прогресивних ідей, моральних і духовних імперативів, на демократизацію
та інтелектуалізацію суспільства загалом. Причому йдеться і про
можливості даної інформації бути використаною в багатьох реґіонах, на
підприємствах, у колективах тощо для паралельного (одночасного)
вирішення кількох завдань у різних галузях знань, діяльності тощо. Таке
паралельне, різнопланове використання назвемо застосовністю (S)
інформації. Цей параметр має як кількісний вимір (дорівнює числу
завдань, які вирішуються за допомогою даної інформації), так і якісний
вираз, що визначається інноваційним вкладом інформації, прогресивністю і
широтою змін, привнесених у теорію та практику розв’язання тих чи інших
проблем, завдань тощо.
Окрім розглянутих основних параметрів інформації (U, Z, S), її цінність
визначають також своєчасність, кон’юнктурність, вірогідність,
необхідність, повнота, релевантність тощо. Однак, якщо параметри U, Z, S
складають об’єктивні величини векторів виміру інформації та
характеризують саме повідомлення, його цінність як суспільної новації,
то інші показники відображають ефективність каналів передачі, процес
сприйняття переданої інформації та можливість її впровадження. Вони
віддзеркалюють трансформацію цінності під час опрацювання інформації та
проходження її через фільтр споживача в залежності від низки умов
(своєчасності, повноти, “розкрученості”, рівня вимог тощо). Зрештою,
особливим аспектом дослідження ціннісних параметрів інформації, що
виступає “на рівні споживача”, є її залежність власне від
соціогуманістичних характеристик суспільства – його потреб, мотивів та
інноваційної культури суспільства, його ментальності, якості еліт та їх
духовно-інтелектуального потенціалу, рівня людського капіталу загалом і
т. ін.
Реалізацію духовно-інтелектуального потенціалу на будь-якому рівні
(підприємство, реґіон, держава) слід розглядати в контексті
функціонування людського (сукупність знань, навичок та креативних
здібностей людини) і структурного капіталу – технічне, інформаційне,
організаційне, рекламне та інше забезпечення національної реалізації
даної новації. Деякі дослідники розглядають інтелектуальний потенціал у
системі трьох складових капіталу: людського, структурного і ринкового
[13, с. 67-72]. Проте тут не так легко здійснити об’єктивний поділ:
людський капітал – це не тільки знання, які закріплені (зафіксовані) в
носіях (паперових, електронних) і використовуються для створення
сучасної конкурентоспроможної продукції, послуг. Насамперед, це їх живі
носії – люди, їх креативні здібності, досвід, навички, способи
комунікації, соціально-психометричні характеристики, світогляд,
мотивація, культурні цінності, референтні групи тощо. Вони також є
носіями “знань у собі” – нових (не зафіксованих) ідей, відкриттів,
підходів тощо, які спочатку існують на вербальному рівні, тобто ще не
“відділені” від їх авторів і не введені у суспільну систему комунікацій.
Щодо структурного капіталу, то з ним нібито простіше: до нього належать
інформаційні ресурси, інструкції та методики, системи організації фірми
та корпоративна культура, права на інтелектуальну власність, тобто всі
систематизовані знання, ноу-хау, які принаймні можуть бути відокремлені
від конкретного підприємства, тобто взагалі належать спільноті. До
ринкового ж капіталу належать товарні знаки та знаки обслуговування,
фірмові назви, ділова репутація, інформаційне співробітництво з
споживачами, клієнтами, постачальниками та ін.
Отже, економіка знань в інноваційному суспільстві – це не тільки
фінансові витрати на інформацію як інвестицію у майбутній розвиток
(підтримка вітчизняних науково-дослідних інституцій, придбання ліцензій
і патентів, удосконалення освіти, перманентна перепідготовка кадрів
тощо), а також консалтингові послуги, програмне забезпечення, належний
менеджмент і маркетинг, реклама та інженірингове обслуговування: йдеться
також про ґенерування нових знань, їх цінність, мотивацію творців,
духовно-інтелектуальне наповнення суспільних нововведень тощо.
Усі ці параметри характеризуються не лише їх економічною, а й
соціальною ефективністю, яка далеко не завжди має грошовий вираз і
безпосередні практичні виходи. Тому соціогуманістичний вимір і
аксіологічні характеристики новоствореної інформації, окрім
соціально-економічних характеристик (ціна, якість, довговічність
новоствореного), мають і суто національно-духовні аспекти
(прогресивність і демократичність нових ідей, їх духовне значення для
нації та країни, піднесення іміджу в світі тощо). Лише з врахуванням
соціогуманістичної основи генерування нових знань, вимог національної
безпеки суспільство може освоїти рух на випередження, виробити власні
моделі інноваційного розвитку, а у кожному іншому випадку інтеґрація
сприятиме набуттю статусу країни “периферійної”, глобалізованої
економічно сильними державами, що, врешті-решт, може призвести до втрати
національної ідентичності й навіть державності.
Інноваційне суспільство, як і відповідним чином орієнтовані суспільні
системи реґіонального масштабу, може бути розбудоване виключно при опорі
на власні ресурси та сили, найперше інтелектуальні, що реалізуються у
формі людського капіталу, трансформуючись в інтелектуальну власність.
Необхідно також цілеспрямовано та активно запозичувати новітні
досягнення світової науки, сучасні технологічні ідеї та розбудовувати
власну ринкову інфраструктуру. Зусилля суспільства в цьому напрямку
можна позначити як інформотворчу активність суспільної системи
(реґіональної чи загальнонаціональної) – інноваційну, економічну,
соціальну, креативну, когнітивну в створенні інформації (знань) певної
цінності. Вона спрямована і сприяє розв’язанню даного класу проблем з
галузі економіки, науки, техніки, соціальної сфери, державотворення чи
націостановлення. Цінність (якість) новоствореної інформації є
системоутворюючим фактором розбудови певних загальнонаціональних чи
реґіональних об’єднань типу соціополісів, технопарків,
бізнес-інкубаторів тощо, а також інтеґральним індикатором їх економічної
та соціальної ефективності. Тому інформаційна (перш за все
когнітивно-креативна) і загалом інноваційна активність стає стратегічним
напрямком, який забезпечує створення знаннєвомісткої економіки, а відтак
визначає випереджувальний розвиток окремих реґіонів та країни в цілому.
Висновки
Таким чином, аксіологічний підхід до побудови інформаційного суспільства
в Україні, як і її орієнтація на інноваційну модель розвитку, в т.ч.
реґіональних спільнот, повинні вирізнятися особливою увагою щодо
творення та накопичення нової цінної інформації, удосконалення засобів
її обробки й підвищення ефективності механізмів використання. Вельми
важливо враховувати й те, що рівень і темпи розвитку як такого
детермінуються впливами різних часових періодів. Насамперед це впливи
потенціалу здобутків попередніх поколінь (періодів) – рівня їх освіти,
талановитості, творчої мотивації, патріотизму, громадянського та
виховного ідеалів, врешті, власне ціннісно-орієнтаційної, тобто
аксіологічної зрілості.
У цьому контексті виникає запитання: наскільки сучасники (а отже, і
“вихованці”) посттоталітарних чи постколоніальних режимів у тих чи інших
країнах можуть скористатися висотою національної планки, тобто
“вертикаллю” здобутків попередників для старту власних творчих
(наукових, конструкторсько-технологічних та інших) пошуків у швидкісному
сьогоденні, тобто виявляться спроможними у своїх діяннях “спертися на
плечі гігантів” вітчизняної та світової думки для створення сукупного
інтелекту своєї країни, причому робитимуть це у темпоритмі, адекватному
перебігові сучасного прогресу? Нині стає дедалі відчутнішою соціальна
нерівність в інформаційному плані: майже 85% обсягу нового
інформаційного і програмного продукту ґенерують розвинені країни [14].
Звичайно, якщо абстрагуватися від джерел матеріального збагачення
розвинених країн і глибше не вникати в інші види соціальної нерівності,
то і цей фактор також є причиною різних швидкостей вступу чи наближення
пострадянських країн у ЄС або НАТО. Якщо йдеться про реґіони України,
фактор нерівності інформаційного забезпечення (за рівнем проблем,
якістю, обсягом та досяжністю інформаційного продукту) є однією з
передумов нерівності соціально-економічного, науково-технічного,
інвестиційно-інноваційного, а також національно-патріотичного чи
будь-якого іншого розвитку її окремих спільнот.
Насамкінець зазначимо, що як потенціали впливів попередніх і сучасних
періодів, так і форми вертикального (передача традиційної інформації від
покоління до покоління) та горизонтального (творення нових знань,
досвіду) руху інформації у суспільстві, себто форми
духовно-інформаційної мобільності (ДІМ) нації між собою не лише тісно
взаємопов’язані, але і становлять духовно-інформаційну тяглість
(неперервність, цілісність, стабільність) розвитку нації як клітини
світового організму. Вони віддзеркалюють магістральний шлях формування
інтелектуального потенціалу кожної нації у світі, трансформацію його як
складової людського і соціального капіталу, і, що дуже важливо – сенс
духовно-інформаційної взаємодії людей, їх синергію в умовах глобалізації
як перманентного та природного процесу збереження розмаїття світу. Саме
за допомогою цих чинників можна досягти підсилення соціогуманістичної
компоненти інноваційного розвитку, залучення інвестицій, налагодження
відповідного моніторингу за показниками наявності тих чи інших
можливостей для креативної реалізації кожною людиною, кожною нацією й
державою, в т.ч. її реґіонами своїх потенцій, прояву людського, в т.ч.
інтелектуального капіталу. Цей капітал “як сума знань, досвіду,
професійна підготовка, інтуїція в чині прагматичного інтелекту,
наповнена мораллю і патріотизмом, є важливішим за всі адміністративні,
економічні і навіть земельні ресурси” [15, с. 93-109]. Отже, в
аксіологічному підході до формування реґіональних спільнот інноваційного
типу не варто вбачати фетишизацію інформації, знань: слід визнати
об’єктивну тенденцію зростання їх потенціалу як стратегічного
соціального та соціально-психологічного чинника розбудови інноваційних
суспільств. Вони ґрунтуються на національних наукомістких економіках, де
невичерпні інформаційні ресурси, знання, інновації, створені креативним
інтелектом і мотивовані до реалізації духовно-громадянськими факторами,
є домінантними. Водночас вичерпні й обмежені природні ресурси дедалі
більше відіграють допоміжну роль у поступі людства.
При цьому йдеться не лише про послідовно зростаючу питому вагу
надходжень у ВВП країни від впровадження в життя інформаційної формули
виробництва “інформації з інформації і за допомогою інформації”, та про
важливу роль штучного (машинного) інтелекту, роботизації,
комп’ютеризації і т. ін.: усе це треба розглядати тільки як необхідні
умови або засоби інформатизації, за допомогою яких відбувається перехід
від індустріального до інформаційного суспільства. Ці умови та засоби
необхідні для створення конкурентоспроможних інноваційних спільнот – як
загальнонаціональних, так і реґіональних. У даному контексті окреслення
“інноваційне” та “інформаційне” щодо суспільства, так само як і щодо
реґіональних суспільних систем, можуть розглядатися як синоніми.
За сучасних обставин на передній край виходить потреба виразного
опрацювання державної стратегії розбудови інноваційної моделі
національно орієнтованої України як суспільного дороговказу становлення
політичної нації на ґрунті збереження етнокультурної, релігійної та
духовної ідентичності суверенного українського народу, що
самореалізується як на загальнодержавному, так і реґіональному рівнях.
Власне тут пророчої сили і безальтернативності набувають слова І.
Франка: “все, що йде поза межами нації (підкреслено нами), се або
фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити
змагання до панування однієї нації над другою, або хоробрий
сентименталізм фантастів, що раді би широкими “вселюдськими” фразами
покрити своє духовне відчуження від рідної нації” (16, с. 284).
Усі етноси, що живуть в Україні (окрім кримсько-татарського народу,
караїмів та кримчаків) мають поза її межами власні титульні держави,
натомість лише в українців немає “другого Дніпра”, тобто немає іншої
землі, де автономно розвивалася б їхня питома культура, мова, звичаї,
національна економіка, наука, освіта, релігія, екологія тощо, а
найголовніше, не існує ні інших територій, ні суспільних систем, які б
захистили цей розвиток. Візія Франкового генія націлює на те, щоб у
процесі розробки стратегії розвитку будь-яких спільнот, в т.ч. й
реґіональних, комплексно враховувалися не лише аксіологічні
характеристики їх духовно-інтелектуального потенціалу та відповідні
параметри їх новаційної продукції, а й забезпечувалось паритетне
соціогуманістичне ставлення до людини і нації, узагальнене формулою
державницької ідеї, яка сьогодні постає в триєдиній іпостасі “Україна:
соборна, українська і конкурентоздатна”.
Наведені міркування обґрунтовують доцільність розробки таких стратегій
розвитку суспільних систем – від реґіональних до загальнодержавних – які
всебічно враховуватимуть, з одного боку, вимоги соціогуманістичного
тлумачення людини, її одиночної, спільнотної, врешті національної
сутності, з іншого – необхідність необмеженого аксіологічного вивищення
її потреб та цілей, її світосприйняття та ідеології. При цьому будь-який
щабель удосконалення ціннісної структури особистості, як і
аксіологічного розвитку суспільства, передбачає не лише збереження
вартісності націоцентричних ідеалів, а й їх наповнення новітнім
громадянським і духовним змістом без реґіонально-феодального присмаку.
Це віддзеркалює одвічне прагнення людини та суспільства до пізнання й
утвердження своєї видо-родової ідентичності, осмислення витоків
(божественних начал) різноманітності буття в його індивідуальних і
спільнотних першоджерельних проявах. Без цього неможливе накреслення
шляхів та визначення методів повноцінної самореалізації нації, залучення
її духовно-інтелектуального потенціалу до контексту цивілізаційного
поступу.
Майдан підтвердив кредо цілісної, соборної, а не реґіонально
почленованої України. Однак для її розвитку поки що не створено
об’єктивної основи у постаті сформованої постіндустріальної економіки.
Належним чином не функціонують ні національний інформаційний простір, ні
громадянське суспільство, ні відроджено повністю духовності та
традиційної культури українського народу. Тільки під час Помаранчевої
революції його столиця стала українською. Натомість робляться поспішні
спроби нав’язати державі федеративний устрій, що означало би руйнування
Конституції України, пошматування її території та порізнення нації, яка
дала назву унітарній державі. Тому забезпечення соціогуманістичної та
ціннісно-інформаційної гомогенності української спільноти повинно стати
найважливішим імперативом національної безпеки в економічному,
політичному, ідеологічному та інших вимірах і
трансформаційно-реформаційних процесах.
Література:
1. Lundvall B. National Systems of Innovation: Towards a theory of
Innovation and Interactive Learning. London, Pinter Publishers, 1992;
Nelson R. National Innovation Systems. A. Comparative Analysis – Oxford
University Press, 1993; Freeman C. The National System of Innovation in
Historical Perspective. – Cambridge Journal of Economics, 1995. Vol. 19,
№1.
2. Вернадський В.И. Размышление натуралиста: научная мысль как планетное
явление. – М., 1997. – С. 91-92.
3. Иванова Н. Национальные инновационные системы // Вопросы экономики. –
2001., – № 7. – С. 61.
4. Гуриева Л.К. Национальная инновационная система России: модели и
инфраструктура. http: // masters. donuts. edu. ua 2004 /fem/ belomerya/
library/ htm. – С. 1-2.
5. Философский энциклопедический словарь. М.: “Советская энциклопедия”,
1983. – С. 610, 611.
6. Вовканич С. Політична культура: націоцентризм чи реґіоналізм //
Сучасність. – 2004. – № 6. – С. 105-115.
7. Гальчинський А. У Європу – через політику самоствердження. // День. –
2004, 12 травня.
8. Odum P. Podstawy ekologii – Warszawa, -1982, – S. 479. Цитується за
книгою: Степан Злупко. Основи екогомології. – Львів: Вид. центр ЛНУ ім.
І. Франка, 2003. – С. 17.
9. Бачинский Г.А. Социоэкология: теоретические и прикладные аспекты. –
К.: Наукова думка, 1991. – С. 18
10. Майминас Е. Информационное общество и парадигма экономической
теории. // Вопросы экономики. -1997. – № 11. – С. 86-95.
11. Вовканич С.Й. До питання про оцінку соціальної інформації // Вісник
Академії наук Української РСР.- Київ: Наукова думка. -1974. – № 9. – С.
56-64
12. Геєць В. Характер перехідних процесів до економіки знань.
//Економіка України. – 2004. – № 4. – С. 4-14.
13. Мойсеєнко І.П. Інтелектуальна еліта – умова інноваційного потенціалу
підприємства // Розвиток науково-технологічних парків та інноваційних
структур інших типів: Україна і світовий досвід. – Львів: ЛЦНТЕІ, 2003.
– С. 67-72.
14. Згуровський М. Суспільство знань та інформації – технології, виклики
та перспективи // Дзеркало тижня. – 2003, 24 травня.
15. Шашкевич Я., Михасюк І., Рібун Л. та ін. Соціополіси і геополітика
// Національні інтереси. Ч. 7. – Львів, 2002. – С. 93-109.
16. Франко І. Поза межами можливого // Вибрані твори у 50 т. – Том 45. –
К.: Наукова думка, 1986. – С. 284.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
