Контрольна робота
Фінансова стратегія підприємства. Фінансова діяльність ТзОВ. Фінансова
діяльність державних і казенних підприємств.
П Л А Н :
Фінансова стратегія підприємства
Фінансова діяльність товариств з обмеженою відповідальністю
Фінансова діяльність державних і казенних підприємств
Список використаної літератури
Фінансова стратегія підприємства.
Перспективне фінансове планування визначає найважливіші показники,
пропорції та темпи розширеного відтворення, є основною формою реалізації
головних цілей підприємства. Перспективне планування включає розробку
фінансової стратегії підприємства та прогнозування його фінансової
діяльності.
За умов ринкової економіки, самостійності підприємств, їхньої
відповідальності за результати діяльності виникає об’єктивна
необхідність визначення тенденцій розвитку фінансового стану та
перспективних фінансових можливостей. На вирішення таких питань і
спрямовано фінансову стратегію підприємства.
Розробка фінансової стратегії — це галузь фінансового планування. Як
складова частина загальної стратегії економічного розвитку, вона має
узгоджуватися з цілями та напрямками останньої. У свою чергу, фінансова
стратегія справляє суттєвий вплив на загальну економічну стратегію
підприємства. Зміна ситуації на макрорівні та на фінансовому ринку
спричиняє коригування як фінансової, так і загальної стратегії розвитку
підприємства.
Теорія фінансової стратегії, досліджуючи об`єктивні економічні
закономірності ринкових відносин, розробляє форми та способи виживання й
розвитку за нових умов. Фінансова стратегія включає методи та практику
формування фінансових ресурсів, їх планування та забезпечення фінансової
стійкості підприємства за ринкових умов господарювання. Фінансова
стратегія охоплює всі форми фінансової діяльності підприємства:
оптимізацію основних та оборотних засобів, формування та розподіл
прибутку, грошові розрахунки, інвестиційну політику.
Всебічно враховуючи фінансові можливості підприємств, об’єктивно
оцінюючи характер внутрішніх та зовнішніх факторів, фінансова стратегія
забезпечує відповідність фінансово-економічних можливостей підприємства
умовам, які склалися на ринку товарів. Фінансова стратегія передбачає
визначення довгострокових цілей фінансової діяльності та вибір
найефективніших способів їх досягнення. Цілі фінансової стратегії мають
підпорядковуватися загальній стратегії економічного розвитку та
спрямовуватися на максимізацію прибутку та ринкової вартості
підприємства. За розробки фінансової стратегії слід ураховувати динаміку
макроекономічних процесів, тенденції розвитку вітчизняних фінансових
ринків, можливості диверсифікації діяльності підприємства.
Фінансова стратегія підприємства згідно зі стратегічною ціллю
забезпечує:
— формування та ефективне використання фінансових ресурсів;
— виявлення найефективніших напрямків інвестування та зосередження
фінансових ресурсів на цих напрямках;
— відповідність фінансових дій економічному стану та матеріальним
можливостям підприємства;
— визначення головної загрози з боку конкурентів, правильний вибір
напрямків фінансових дій та маневрування для досягнення вирішальної
переваги над конкурентами.
Завданнями фінансової стратегії є:
— визначення способів проведення успішної фінансової стратегії та
використання фінансових можливостей;
—визначення перспективних фінансових взаємовідносин із суб’єктами
господарювання, бюджетом, банками та іншими фінансовими інститутами;
— фінансове забезпечення операційної та інвестиційної діяльності;
— вивчення економічних та фінансових можливостей імовірних конкурентів,
розробка та здійснення заходів щодо забезпечення фінансової стійкості;
— розробка способів виходу із кризового стану та методів управління за
умов кризового стану підприємств.
На підставі фінансової стратегії визначається фінансова політика
підприємства за основними напрямками фінансової діяльності: податкова,
цінова, амортизаційна, дивідендна, інвестиційна.
У процесі розробки фінансової стратегії особлива увага приділяється
виробництву конкурентоспроможної продукції, повноті виявлення грошових
доходів, мобілізації внутрішніх ресурсів, максимальному зниженню
собівартості продукції, формуванню та розподілу прибутку, визначенню
оптимальної потреби в оборотних коштах, раціональному використанню
залучених коштів, ефективному використанню капіталу підприємства.
Важливе значення для формування фінансової стратегії має врахування
факторів ризику. Фінансова стратегія розробляється з урахуванням ризику
неплатежів, інфляційних коливань, фінансової кризи та інших не
передбачуваних обставин.
Основу перспективного фінансового планування становить прогнозування,
яке є втіленням стратегії підприємства на ринку. Фінансове прогнозування
полягає у вивченні можливого фінансового стану підприємства на
перспективу. На відміну від планування, прогнозування передбачає
розробку альтернативних фінансових показників та параметрів,
використання яких відповідно до тенденцій зміни ситуації на ринку дає
змогу визначити один із варіантів розвитку фінансового стану
підприємства.
Основою фінансового прогнозування є узагальнення та аналіз наявної
інформації з наступним моделюванням і врахуванням факторів можливих
варіантів розвитку ситуації та фінансових показників. Методи та способи
прогнозування мають бути достатньо динамічними для того, щоб своєчасно
врахувати ці зміни.
Результатом перспективного фінансового планування є розробка трьох
основних документів:
— прогноз звіту про прибутки та збитки;
— прогноз руху грошових коштів;
— прогноз балансу активів та пасивів підприємства. Успіх фінансової
стратегії підприємства гарантується, коли фінансові стратегічні цілі
відповідають реальним економічним та фінансовим можливостям
підприємства, коли чітко централізовано фінансове керівництво, а методи
його є гнучкими та адекватними змінам фінансово-економічної ситуації.
Планування було прерогативою командно-адміністративної системи. Головна
мета фінансового плану підприємства полягала у виявленні невикористаних
ресурсів і визначенні суми платежів у бюджет, величина якої відповідала
перевищенню доходів підприємства над його витратами. Сума та рівень
витрат суворо нормувались. Надмірна централізація фінансів за
планово-директивної економіки послаблювала економічні стимули для
розширення виробництва. Це негативно позначалось на результатах
фінансово-господарської діяльності підприємств. Державні дотації в
багатьох галузях сягали значних розмірів, оскільки ці галузі були
збитковими або малорентабельними.
Міністерства, які вважали підприємства своєю власністю, займалися
перерозподілом їхніх доходів та прибутків. Значна частина прибутку й
тимчасово вільних коштів ефективно працюючих підприємств вилучалась для
фінансування державних видатків та на покриття витрат збиткових
підприємств галузі.
За ринкової економіки значно підвищується матеріальна відповідальність
керівника підприємства за його фінансовий стан. Саме тому зросла
важливість перспективного, поточного та оперативного фінансового
планування для забезпечення стійкого фінансового стану та підвищення
рентабельності підприємств.
Фінансове планування є необхідним для фінансового забезпечення
розширення кругообороту виробничих фондів, досягнення високої
результативності виробничо-господарської діяльності, створення умов, які
забезпечили б платоспроможність та фінансову стійкість підприємства.
Ринок висуває високі вимоги до якості фінансового планування, оскільки
нині за негативні наслідки своєї діяльності відповідальність нестиме
само підприємство. За нездатності врахувати несприятливу ринкову
кон’юнктуру підприємство стає банкрутом і підлягає ліквідації з
відповідними негативними наслідками для засновників.
Сьогодні фінансове планування потребує переведення на нові принципи
організації. Його зміст та форми мають бути суттєво змінені у зв’язку з
новими економічними умовами та соціальними орієнтаціями.
За адміністративної економіки фінансове планування базувалось на
директивних планових показниках виробничого та соціального розвитку
підприємства. Нині ця база перестала існувати, оскільки підприємства вже
не одержують директивних вказівок «зверху». Державне замовлення, яке
збереглося, утратило своє колишнє директивне значення і розглядається
підприємством лише як одна з можливих сфер реалізації продукції. Відтак
фінансове планування має орієнтуватися на ринкову кон’юнктуру,
ураховувати ймовірність настання певних подій і одночасно розробляти
моделі поведінки підприємства за зміни ситуації з матеріальними,
трудовими та фінансовими ресурсами.
Фінансове планування — це процес визначення обсягу фінансових ресурсів
за джерелами формування і напрямками їх цільового використання згідно з
виробничими та маркетинговими показниками підприємства у плановому
періоді. Метою фінансового планування є забезпечення господарської
діяльності необхідними джерелами фінансування.
Основними завданнями фінансового планування на підприємстві є:
• забезпечення виробничої та інвестиційної діяльності необхідними
фінансовими ресурсами;
• установлення раціональних фінансових відносин із суб’єктами
господарювання, банками, страховими компаніями тощо;
• визначення шляхів ефективного вкладення капіталу, оцінка
раціональності його використання;
• виявлення та мобілізація резервів збільшення прибутку за рахунок
раціонального використання матеріальних, трудових та грошових ресурсів;
• здійснення контролю за утворенням та використанням платіжних засобів.
Фінансове планування дає змогу розв ‘язати такі конкретні питання:
які грошові кошти може мати підприємство в своєму розпорядженні;
які джерела їх надходження;
чи достатньо засобів для виконання накреслених завдань;
яка частина коштів має бути перерахована в бюджет, позабюджетні фонди,
банкам та іншим кредиторам;
як повинен здійснюватися розподіл прибутку на підприємстві;
як забезпечується реальна збалансованість планових витрат і доходів
підприємства на принципах самоокупності та самофінансування.
У фінансовому плануванні використовується балансовий метод. Його зміст
полягає в тім, що не тільки балансуються підсумкові показники доходів і
витрат, а для кожної статті витрат зазначаються конкретні джерела
покриття. При цьому використовуються різні способи: нормативний,
розрахунково-аналітичний, оптимізації планових рішень,
економіко-математичного моделювання.
Суть нормативного способу фінансового планування полягає в тім, Що на
основі встановлених фінансових норм та техніко-економічних нормативів
розраховується потреба господарського суб’єкта у фінансових ресурсах та
визначаються джерела цих ресурсів. Згаданими норма-швами с ставки
податків, ставки тарифів, зборів та внесків, норми амортизаційних
відрахувань, норми оборотних коштів. Норми та нормативи бувають
галузевими, регіональними та індивідуальними.
За використання розрахунково-аналітичного методу планові показники
розраховуються на підставі аналізу фактичних фінансових показників, які
беруться за базу, та індексів їх зміни в плановому періоді.
Оптимізація планових рішень полягає в розробці варіантів планових
розрахунків для того, щоб вибрати з них найоптимальніший.
Можуть використовуватися різні критерії вибору:
• максимум прибутку (доходу) на грошову одиницю вкладеного
капіталу;
• максимум збереження фінансових ресурсів, тобто мінімум фінансових
витрат;
• мінімум поточних витрат;
• мінімум вкладення капіталу за максимально ефективного результату;
• максимум абсолютної суми одержаного прибутку.
Фінансове планування (крім уже згадуваних способів розрахунків) потребує
широкого використання економіко-математичного моделювання. Цей спосіб
уможливлює знайдення кількісного вираження взаємозв’язків між
фінансовими показниками та факторами, які їх визначають.
Економіко-математична модель — це точний математичний опис факторів, які
характеризують структуру та закономірності зміни даного економічного
явища і здійснюються з допомогою математичних прийомів (рівнянь,
нерівностей, таблиць, графіків). Моделювання може будуватися за
функціональним та кореляційним зв’язком. Економіко-математичне
моделювання дає змогу перейти в плануванні від середніх величин до
оптимальних варіантів. Підвищення рівня наукової обґрунтованості
планування потребує розробки кількох варіантів планів виходячи з різних
умов та шляхів розвитку підприємства з наступним вибором оптимального
варіанта фінансового плану.
2. Фінансова діяльність товариств з обмеженою відповідальністю.
Товариством з обмеженою відповідальністю (ТОВ) так само, як і акціонерне
товариство, є суб`єктом колективної власності, має статутний капітал,
поділений на частки, розмір яких визначається статутними документами.
Учасники товариства несуть відповідальність в межах їх вкладів.
У випадках, передбачених статутними документами, учасники, які не
повністю внесли вклади, відповідають за зобов’язаннями товариства також
у межах невнесеної частини вкладу.
У товаристві з обмеженою відповідальністю створюється статутний фонд,
розмір якого повинен становити не менше суми, еквівалентної 100
мінімальним заробітним платам, виходячи із ставки мінімальної заробітної
плати, діючої на момент створення товариства з обмеженою
відповідальністю. Для порівняння: у більшості країн Європейського союзу
(ЄС) мінімальний розмір статутного капіталу ТОВ встановлено на рівні 25
тис. євро; у Швейцарії – 20 тис. франків.
На відміну від Росії чи Німеччини ТОВ в Україні не можуть створюватися
однією особою, для цього потрібно мінімум 2 особи. Власниками
(учасниками, засновниками) ТОВ можуть бути як фізичні, так і юридичні
особи. Державні підприємства не можуть бути засновниками господарських
товариств.
До моменту реєстрації товариства з обмеженою відповідальністю кожен з
учасників зобов’язаний зробити до статутного капіталу внесок не менше 30
відсотків вказаного в установчих документах вкладу, що підтверджується
документами, виданими банківською установою.
Учасник зобов’язаний повністю внести свій вклад не пізніше року після
реєстрації товариства. У разі невиконання цього зобов’язання у
визначений строк учасник, якщо інше не передбачено установчими
документами, сплачує за час прострочки 10 відсотків річних з
недовнесеної суми. Учаснику товариства з обмеженою відповідальністю,
який повністю вніс свій вклад, видається свідоцтво товариства.
Відповідальність учасників ТОВ за борги підприємства обмежується їх
внесками у власний капітал. Такий статус полегшує залучення власного
капіталу ТОВ із зовнішніх фінансових джерел. У разі ліквідації
товариства вимоги його власників задовольняються в останню чергу, після
погашення претензій кредиторів.
Учасник товариства з обмеженою відповідальністю може за згодою решти
учасників відступити свою частку (її частину) одному чи кільком
учасникам цього ж товариства, а якщо інше не передбачено установчими
документами, то і третій особі. Учасники товариства користуються
переважним правом придбання частки (її частини) учасника, який її
відступив, пропорційно їх часткам у статутному фонді товариства або в
іншому погодженому між ними розмірі.
Передача частки (її частини) третій особі можлива тільки після повного
внесення вкладу учасником, який її відступає. При цьому відбувається
одночасний перехід до третьої особи всіх прав та обов’язків, що належали
учаснику, який відступив її повністю або частково.
Частка учасника товариства з обмеженою відповідальністю після повного
внесення ним вкладу може бути придбана самим товариством. У цьому разі
воно зобов’язане передати її іншим учасникам або третім особам у строк,
що не перевищує одного року. Протягом цього періоду розподіл прибутку, а
також голосування і визначення кворуму у вищому органі провадяться без
урахування частки, придбаної товариством.
При виході учасника з товариства з обмеженою відповідальністю йому
виплачується вартість частини майна товариства, пропорційна його частці
у статутному фонді. Виплата провадиться після затвердження звіту за рік,
в якому він вийшов з товариства, і в термін до 12 місяців з дня виходу.
На вимогу учасника та за згодою товариства вклад може бути повернуто
повністю або частково в натуральній формі.
Учаснику, який вибув, виплачується належна йому частка прибутку,
одержаного товариством в даному році до моменту його виходу. Майно,
передане учасником товариству тільки в користування, повертається в
натуральній формі без винагороди.
У товариствах з обмеженою відповідальністю формується не складаний, а
статутний капітал. Він розділений на частки, визначені установчими
документами. Учасники товариства не відповідають за його зобов’язання і
несуть ризик збитків у межах вартості їхніх внесків. Учасники
товариства, які повністю не внесли своїх внесків, несуть солідарну
відповідальність за зобов’язання товариства в межах вартості неоплаченої
частини внеску кожного з учасників.
Товариство не відповідає за зобов’язання своїх учасників. Товариство з
обмеженою відповідальністю не може мати єдиним учасником інше
господарське товариство з однієї особи.
Установчими документами товариства з обмеженою відповідальністю є:
установча угода, підписана всіма учасниками;
затверджений ними статут.
Якщо товариство засновується одним учасником, то його установчим
документом буде лише статут.
Товариством з додатковою відповідальністю визнається товариство,
статутний фонд якого поділений на частки визначених установчими
документами розмірів. Учасники такого товариства відповідають за його
боргами своїми внесками до статутного фонду, а при недостатності цих сум
– додатково належним їм майном в однаковому для всіх учасників кратному
розмірі до внеска кожного учасника.
Граничний розмір відповідальності учасників передбачається в установчих
документах.
Товариство з додатковою відповідальністю створюється одним чи декількома
засновниками за аналогією товариства з обмеженою відповідальністю.
Учасники такого товариства солідарно несуть субсидіарну відповідальність
за його зобов’язання своїм майном в однаковому для всіх кратному розмірі
до вартості їх внесків у статутному капіталі. При банкрутстві одного з
учасників його відповідальність за зобов’язання товариства
розподіляється між рештою учасників пропорційно їх внескам до статутного
капіталу.
Фінансові відносини у товариствах з обмеженою та товариствах з
додатковою відповідальністю виражені у взаємовідносинах між учасниками
товариства при формуванні статутного та резервного капіталу, розподілу
прибутку, відшкодуванні нанесених товариству збитків, взаємовідносинах
членів товариства з кредиторами та державою (із заборгованості за
податками та обов’язковими платежами).
3. Фінансова діяльність державних і казенних підприємств.
Організаційна форма і вид визначають суб’єкта, який має право
присвоювати результати діяльності підприємства. З точки зору
організаційної форми ст. 2 Закону України “Про підприємства в Україні”
виділяє такі види підприємств: приватні, колективні, господарські
товариства, підприємства, засновані на власності об’єднання громадян,
комунальні, державні (в тому числі казенні).
Державне підприємство являє собою організаційно-правову форму
підприємства, заснованого на державній власності. Визначення державне
вказує, що дане підприємство має особливості правового становища
порівняно з недержавними підприємствами. Ці особливості обумовлені
способом відмежування функцій власника від функцій управління майном у
державному підприємстві. Саме державне підприємство як майновий комплекс
є об’єктом права державної власності. Підприємству як суб’єктові права
це майно належить на праві повного господарського відання. Це право
вужче, ніж право власності. Обсяг його залежить від цільового
призначення відповідного майна. Державне підприємство володіє,
користується і розпоряджається цим майном “на свій розсуд, вчиняючи щодо
нього будь-які дії, які не суперечать чинному законодавству та статуту
підприємства”. Оскільки державне підприємство є суб’єктом права повного
господарського відання майном, а не суб’єктом права власності, щодо
державних підприємств діє спеціальна категорія – правовий режим майна
державних підприємств (ст. 37 Закону України “Про власність”). Вона
означає, що державні підприємства керуються спеціальними правилами
заснування, утворення їх майна при заснуванні, визначення цілей і
предмета діяльності (статути державних підприємств розробляються на
підставі Типового статуту державного підприємства, затвердженого 22-28
квітня 1993 р. Мінекономіки, Мінпраці, Мінфіном та Фондом державного
майна України), управління майном, розподілу прибутку тощо.
Державні підприємства як суб’єкти однієї форми власності (організаційної
форми) поділяються на види: а) державні підприємства, засновані на
державній власності; б) державні підприємства, засновані на
республіканській (Автономної Республіки Крим) власності; в) казенні
підприємства. Усі ці підприємства – державні юридичні особи.
Керівникам, заступникам керівників державних підприємств, установ і
організацій, їх структурних підрозділів, а також посадовим особам
державних органів, органів місцевого і регіонального самоврядування
забороняється безпосередньо займатися підприємницькою діяльністю. Це не
виключає їхнього права отримувати дивіденди від акцій, а також доходи
від інших корпоративних страв.
Пряме втручання в господарську діяльність підприємств, що перебувають у
загальнодержавній власності, міністерствам та іншим підвідомчим Кабінету
Міністрів України органам державної виконавчої влади забороняється.
Підприємствам загальнодержавної власності забороняється передавати
безоплатно закріплене за ними майно іншим підприємствам, організаціям і
установам, а також громадянам.
Особливим видом підприємства, заснованого на державній власності, є
казенне підприємство. Майно, що є у державній власності і закріплене за
казенним підприємством, належить йому не на праві повного господарського
відання, а на праві оперативного управління. Здійснюючи право
оперативного управління, казенне підприємство володіє і користується
зазначеним майном. Розпоряджатися закріпленим за ним на праві
оперативного управління державним майном, що належить до основних фондів
підприємства, казенне підприємство може лише з дозволу органу,
уповноваженого управляти відповідним державним майном. Особливості
розпорядження іншим майном казенного підприємства визначаються у його
статуті. Управління казенним підприємством здійснюють органи,
уповноважені управляти відповідним державним майном. Органами управління
казенними підприємствами є міністерства та інші центральні органи
виконавчої влади.
На казенне підприємство, за рішенням Кабінету Міністрів України, може
бути перетворене державне підприємство, яке відповідно до законодавства
України не підлягає приватизації. Рішення про перетворення державного
підприємства на казенне приймається за наявності однієї з таких умов:
підприємство проводить виробничу або іншу діяльність, яка відповідно до
законодавства може здійснюватись тільки державним підприємством;
головним споживачем продукції підприємства (більше ніж 50%) є держава;
підприємство є суб`єктом природних монополій.
Важливе значення для правового регулювання діяльності казенних
підприємств мають постанови Кабінету Міністрів України “Про перетворення
державних підприємств у казенні ” від 30 червня 1998 p. № 987, якою
визначено перелік державних підприємств, що мають бути перетворені на
казенні; “Про типовий статут казенного підприємства” від 16 червня 1998
р. № 914, якою затверджено Типовий статут казенного підприємства, та
“Про деякі питання управління казенними підприємствами” від 22 липня
1998 р. № 1129, якою, зокрема, затверджено Положення про складання плану
розвитку казенного підприємства та Положення про складання фінансового
плану казенного підприємства.
Казенне підприємство відповідає за своїми зобов`язаннями коштами та
іншим майном, що є в його розпорядженні, крім основних засобів. У разі
недостатності у казенного підприємства таких коштів та майна
відповідальність за його зобов`язаннями несе орган управління.
Казенні підприємства мають право вступати до асоціацій, консорціумів,
концернів та інших об`єднань підприємств лише за погодженням з Кабінетом
Міністрів України.
Положення законодавства про банкрутство не застосовуються до юридичних
осіб – казенних підприємств. До підприємств, що є об`єктами права
державної власності, які не підлягають приватизації, зазначене
законодавство застосовується в частині санації чи ліквідації лише після
виключення їх у встановленому порядку з переліку об`єктів.
Список використаної літератури:
1. Закон України від 19 вересня 1991 року № 1576-XII
„Про господарські товариства”
2. Закону України від 7 лютого 1991 року № 697-XII “Про власність”
3. Постанова Кабінету Міністрів України від 30 червня 1998 р. № 987 “Про
перетворення державних підприємств у казенні ”
4. Постанова Кабінету Міністрів України від 16 червня 1998 р. № 914 “Про
типовий статут казенного підприємства”
5. Постанова Кабінету Міністрів України від 22 липня 1998 р. № 1129 “Про
деякі питання управління казенними підприємствами”
6. А.М.Ковалева “Финансы”, Научное пособие, М:97, стр.322
7.А.М.Поддерьогін “Фінанси підприємств”, стр.288
8. Бонк И.А. “Стратегия и тактика управления финансами”,К,1996,с.21
9. БизнесИнформ; ж,№5-6,1999,стр.86—92.
10. Терещенко О.О. “Фінансова діяльність суб`єктів господарювання”:
Навч. посібник. – К.: КНЕУ, 2003.-554с.
11. ”Формування державної системи економічного прогнозування та
планування”, Банківська справа №2 , 96р., стр.11-20.
12.Ю.В.Николенко, М.М.Діденко, А.В.Шегда “Основи економічної теорії”,
Підручник:У 2 кн.Кн.2: Підприємництво, маркетинг, менеджмент.
Відтворення в національному та світовому господарстві,К:Либідь,1998р,
272с., стр 180.
PAGE
PAGE 15
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
