.

Теоретичні передумови порівняльно-типологічного вивчення мов (реферат)

Язык: английский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
19 14296
Скачать документ

РЕФЕРАТ

на тему:

Теоретичні передумови порівняльно-типологічного вивчення мов

ПЛАН

Предмет і завдання курсу порівняльної типології. Типологія мов як розділ
мовознавства.

Зміст терміну “типологія мов”. Поняття типу в мові.

Розділи типології мов. Порівняльна типологія рідної та іноземної мов.

Рівні типологічного дослідження. Поняття ізоморфізму та аломорфізму.

Поняття мовних універсалій.

Основні принципи застосування порівняльно-типологічного методу.

Поняття про мову-еталон. Зв’язок типології з іншими лінгвістичними
дисциплінами.

1. Предмет та завдання курсу

Завданням курсу порівняльної типології німецької та української мов є
виявлення типологічних ознак цих мов і врахування їх у практиці
викладання німецької мови у школі з українською мовою навчання. Як
відомо повне виключення рідної мови при навчанні іноземній мові
неможливе. Більше того, засвоєння іноземної мови відбувається у багатьох
випадках через структуру рідної мови, що призводить до інтерференції.

ІНТЕРФЕРЕНЦІЯ- накладання особливостей рідної мови на особливості
іноземної мови (у вузькоспецифічному розумінні).

Запобігти цьому явищу без грунтовного знання відповідних структур рідної
мови та їхніх аналогів чи відповідників в іноземній мові, яка
вивчається, доволі складно. Курс порівняльної типології передбачає
знання фонології, фонетики, граматики, лексикології, методики викладання
іноземних мов, а також ознайомлення з основними положеннями сучасного
загального мовознавства. Застосовуючи порівняльний опис обох мов можна
діагностувати помилки на будь-якому рівні і знати, а, отже, і
застосовувати найоптимальніші та найефективніші засоби їх усунення.

Вже саме місце даної дисципліни в навчальному плані на останньому курсі
свідчить про те, що її головне завдання полягає у підбитті підсумків
вивченню фонетики, граматичної будови, словникового складу мови, яка
вивчається, але у зовсім іншому висвітленні: в плані співставлення з
рідною мовою учнів.

Типологічний характер зіставлення ставить за мету розгляд систем обидвох
мов в цілому, а також їх окремих мікросистем зокрема. Зіставлення такого
роду повинно включати в себе тільки найзагальніші риси структури мов в
їх взаємозв’язку та взаємообумовленості.

ТИПОЛОГІЯ МОВ ЯК ОСОБЛИВИЙ РОЗДІЛ МОВОЗНАВСТВА.

Мова є на диво досконалим і всередині конкретної людської спільноти
найважливішим засобом спілкування, яка у повній мірі задовольняє її
комунікативні потреби. Виконувати свої складні і різноманітні функції
мова може завдяки тому, що вона гнучкою і одночасно відмінно
зорганізованою системою. Мова складається, з одного боку, з елементів —
фонем, морфем, слів, які “зодягнуті” в матеріальну субстанцію — звуки, а
з другого — володіє структурою.

Під структурою мови розуміють її внутрішню організацію, схему зв’язків і
відносин безкінечного числа її елементів (фонем, морфем, слів), які
забезпечують функціонування мови в формі акту спілкування.

ФОНЕМА – мінімальна одиниця звукової системи мови, яка служить для
розрізнення значеь слова або морфеми.

МОРФЕМА – наймеша значима одиниця мови, напр. слово “прибережний”
складається з таких морфем: префікса при-, кореня -береж, суфікса -н,
флексії -ий.

Розглядаючи окремі мови ми можемо переконатися, що, з одного боку в
цілому ряді мов виявляються подібні риси (напр., в українській,
російській, польській, болгарській ми знайдемо багато слів загального
кореня. Це явище пояснюється тим, що ці мови належать до однієї
генетичної групи мов — слов’янської). Але в той же час ми бачимо, що в
мовах існують і відмінності ( в укр. мові — відмінки, в болгарській —
відсутні).

На земній кулі існує велика кількість мов, причому кожна з них володіє
як деякими загальними з іншими мовам рисами, так і такими, які ми
виявляємо тільки в окремій мові.

Якщо поставити перед собою завдання виявити всі загальні ознаки або
характеристики структури деякої кількості мов, то можна тримати суму
ознак, які будуть відрізняти цю групу мов від будь-якої іншої групи мов,
де ці ознаки відсутні. Часто спільні структурні ознаки виявляються у
мовах, які не мають ніякої генетичної спорідненості. Це зумовлюється
тією основоположною причиною, що всі мови відображають одну і ту ж
об’єктивну дійсність. Вони служать для спілкування і мають звукову
матерію. Ці та інші прояви принципової однорідності, принципової
близькості різних мов дають змогу зіставляти їх незалежно від факту
спорідненості або неспорідненості. Напр., означальне словосполучення, у
якому прикметник передує іменнику без будь якого узгодження з ним, існує
в англійській мові (ідє. мовна сім’я, германська група, західна
підгрупа: англійська, німецька, голландська (нідерландська) фламандська,
фрізька, бурська (африкаанс), їдіш (новоєврейська)), тюркських мовах
(турецька, чуваська, азербайджанська, туркменська, гагаузька,
казазахська, киргизька, татарська, башкирська, алтайська, каракалпацька,
узбецька, уйгурська, якутська, тувінська, хакаська), які складають
тюркську мовну сім’ю, японській мові, що утворює окрему мовну сім’ю,
монгольських мовах, (монгольська, бурятська, калмицька, ойратська,
монгорська (в Китаї), могольська (в Афганістані)), китайській мові
(китайсько-тібетська мовна сім’я: китайська, дунганська, тібетська,
бірманська, велика кількість гімалайських та ассамських мов, тайська (
до 1939 р. сіамська ), лаоська та ін.). Означальне словосполучення — це
словосполучення типу a beautiful girl, great success, good time та ін. В
англійській мові.

За цією структурною ознакою, незалежно від матеріального складу слів,
згадані вище мови можна об’єднати в одну групу із такою загальною
структурною характеристикою: “мови, які мають означальне словосполучення
зі структурою A + N, де прикметник з’єднаний з іменником за способом
прилягання“.

Групуванням основних, істотних характеристик певних ознак та виведенням
загальних закономірностей, які спостерігаються у ряді мов і займається
особливий розділ мовознавства — лінгвістична типологія, яку можна
визначити також як науку про типи мов і про типи мовної структури.

Потрібно підкреслити, що лінгвістична типологія досліджує не часткові,
поодинокі випадки подібності та відмінності у структурі мов, а лише
такі, які мають загальний характер, тобто охоплюють широке коло
однорідних ознак.

Відомий лінгвіст І.І. Мєщанінов з цього приводу зазначав, що
типологічним зіставленням передбачається охопити всі виділювані системи
мов, які групуються, і за ними встановити те, що їх розділяє і те, що їх
об’єднує. Це будуть, з одного боку, ті поняття, які передаються
відповідними лексичними та граматичними одиницями, а з другого боку, це
будуть ті ж одиниці у всій їхній багатоманітності.

ЗМІСТ ТЕРМІНУ “ТИПОЛОГІЯ МОВ”. ПОНЯТТЯ ТИПУ В МОВІ.

У літературі із мовознавства, як із загального, так і окремих сфер,
зустрічаються різні тлумачення терміну “типологія”. Найпоширеніше і,
мабуть, найраніше за часом свого виникнення значення цього терміну
торкається назви цілого розділу нашої науки — лінгвістичної типології
або типології мов.

Об’єм цього поняття і до сьогодні залишається розпливчастим і
невизначеним. Одні вчені вкладають у нього один об’єм понять, інші —
інший.

Але думки більшої частини мовознавців збігаються щодо розуміння
типології у мовознавстві як вчення про типи мов, які вивчаються шляхом
порівняння або зіставлення як окремих рівнів, підрівнів та мікросистем,
так і систем окремих мов та груп мов.

Типологічні дослідження передбачають виділення того спільного, що
представлено у всіх мовах. На це справедливо вказав І.І. Мєщанінов.
“Спільними для всіх мов виявляються не тільки відношення між словами у
складі речення, але й такі поняття, які також передаються у мові, як
предметність та дія, суб’єкт, предикат, об’єкт, атрибут з їх модальними
відтінками і т.д. Це спільне для всіх мов лягає в основу типологічних
зіставлень саме тому, що граматична форма його вираження на конкретному
мовному матеріалі не дає єдиної схеми.

ГРАМАТИЧНА ФОРМА — співвідношення граматичного значення і граматичного
способу в їхній єдності.

ГРАМАТИЧНЕ ЗНАЧЕННЯ — узагальнене мовне значення, яке притаманне цілому
ряду слів чи словоформ і має своє регулярне (стандартне) вираження,
напр.: слова “пишний”, “розкішний”, “травневий”, “квітучий” мають
граматичне значення прикметника ч.р. н.в. одн.

ГРАМАТИЧНИЙ СПОСІБ — матеріальне вираження граматичних значень, напр., у
словах “пишний”, “розкішний”, “травневий”, “квітучий” граматичні
значення прикм. ч.р. н.в. одн. виражаються закінченням –ий.

Зрозуміло, що виділення загальних ознак мов, про що говорилося вище,
передбачає систематизацію та інвентаризацію явищ різних мов на основі 
на основі їх структурних ознак, що також входить як компонент поняття
“типологія” в аналізованому значенні.

Типологія у даному значенні передбачає також побудову на основі низки
властивостей класів окремих мов, групування цих класів у крупніші і,
нарешті, встановлення крупніших класифікаційних одиниць типів мов.

Поряд із тільки-що розглянутим загальним значенням терміну “типологія
мов” ми зустрічаємось з його частковим значенням, яке обмежується
характеристикою будови окремої мови або її окремих підсистем. Саме у
цьому значенні вживає термін “типологія” С.Д. Кацнельсон, коли він пише:
“Порівнювати між собою мови, з моєї точки зору, слід, передусім, не за
ізольованиза окремими мікросистемами, за окремими фрагментами структури
мови”. У тому ж значенні ми часто зустрічаємо термін “типологія” у ряді
сучасних досліджень, напр. “Типологія структури складу у слов’янських
мовах” (автор Лєкомцева М.І.) або “До питання про типологію консонантних
систем сучасних германських мов” (автор Раєвський М.В.).

Термін “типологія” вживається ще в одному значенні — як принцип
організації мовного матеріалу, який дає можливість скласти зведення
типологічних характеристик якоїсь певної мови і тим самим намітити його
місце у типологічній класифікації. Саме у такому значенні вживає слово
“типологія” у статті “До типологічної характеристики мови суахілі” її
авторка Охотіна Н.В.

СУАХІЛІ – це мова групи банту, куди входять ще мови руанда, кіконго,
зулуська та ін. нігеро-кордофанської мовної сім’ї . Це мовна сім’я
Чорної Африки.

Що стосується поняття “тип мови”, то воно є одним із основних у
лінгвістичній типології. Але визначити це поняття точно й адекватно
непросто, бо ще й до сьогодні не визначився сам підхід учених до того,
що необхідно вважати типом мови. Не встановлені також і критерії, які
могли б служити надійною основою для визначення того чи іншого типу
мови.

Слово “тип” має широке поширення як у побуті, так і в науковій
літературі. Так, напр., говорять про літературний тип, маючи на увазі
літературного героя з притаманними йому певними рисами, які є
узагальненням рис певних конкретних осіб, за якими спостерігав автор. У
психології виділяють основні психічні типи — холеричний, сангвінічний,
флегматичний і т.д., також розуміючи під цим деяку сукупність певних
узагальнених ознак.

Для визначення змісту поняття “тип мов” розглянемо деякі риси та ознаки,
які наявні в окремих мовах і які складають їх характеристику.

Почнемо зі структури слова. В українській мові існує можливість
розчленувати переважну більшість слів на корінь, основу, словотвірні
морфеми, словозмінювальні морфеми, напр., частотний, де част- – корінь,
-от – основотвірний афікс, -н – словотвірна морфема, -ий –
словозмінювальна морфема. При цьому ми часто стикаємося з таким фактом,
що корінь не існує самостійно. Якщо ж ми візьмемо такі слова, як тур. ау
– місяць, або індонезійське kota місто, то побачимо, що у цих словах
корінь дорівнює основі. Крім того, корінь за своїм звуковим складом
завжди буде збігатися з цілим словом, тобто ау або kota – це і корені і
слова одночасно. В укр. мові ми вже бачили, із яких морфем складається
слово “частотний”, але ні форма част-, ні частот-, ні частотн-, не
існують як самостійні слова. Для того щоб отримати цілісне слово, здатне
існувати як самостійна лексична одиниця, його необхідно оформити
словозмінювальною морфемою, у даному випадку морфемою –ий, яка
сигналізує про те, що слово “частотний” є прикметником ч.р. у наз.відм.
одн.

Якщо ж ми візьмемо турецьке слово okul – школа і почнемо додавати до
нього суфікси, то, на відміну від української мови, кожна морфема, яку
ми будемо додавати, не позбавить його самостійності, а буде надавати
йому нового граматичного значення, пор: okul – школа, okul+lar = okullar
– школи, okullar+imiz =okullarimiz – наші школи, okullarimiz + da =
okullarimizda – у наших школах.

Зауважимо ще одну цікаву рису, яка відрізняє турецьку мову від німецької
та української: повна відсутність префіксів. Усі лексичні та граматичні
зміни відбуваються шляхом приєднання суфіксів, у той час як в укр. та
англ. мовах для з тією ж метою можуть використовуватися як суфікси так і
префікси.

Якщо ж ми звернемося до структури речення, то побачимо, що у турецькій
мові спостерігається фіксований порядок слів — підмет —додаток —
присудок. У німецькій мові такий порядок слів переважає, але не є
абсолютним, а в українській мові домінує вільний порядок слів з
перевагою основного варіанту: підмет — присудок — додаток.

Такі приклади, які показують особливості структури одиниці лексичного
рівня — слова та одиниці синтаксичного рівня — речення, наочно свідчать
про те, що кожній мові притаманні певні властиві їй риси, які
відрізняють її від інших мов. Поруч з цим у структурі кожної мови
співіснують риси, які характеризують різні типи мов. Так в англ. мові,
яка, як і всі ідє. мови є флективною, чітко проглядаються риси
аглютинативного типу: однозначність словозмінювальних морфем ( морфеми
множини –es, -en, які нічого крім числа не означають), відсутність
категорії граматичного роду і обумовлена ним відсутність узгодження
іменника, прикметника та присвійних займенників. Пор. англ. the new town
– the new towns, тур. yeni ?ehir – yeni ?ehirler, укр. нове місто – нові
міста.

У той же час в англ. мові порядок слів у реченні повністю збігається з
порядком слів у простому реченні в китайській мові, у якій переважають
риси ізолюючого типу.

В українській мові, де переважають риси синтетичної будови, можна
виявити ознаки аналітичної будови, напр., утворення форми майбутнього
часу з допоміжним дієсловом „бути“.

Із наведених прикладів випливає, що т.зв. „чистих“ мовних типів
насправді не існує. У структурі кожної мови можна виявити ознаки різних
типів. Але у таких випадках типологія мови визначається, як правило, за
домінуючими в ній ознаками.

Все сказане дозволяє нам сформулювати розуміння типу мови таким чином:

Тип окремої мови — це стійка сукупність провідних ознак мови, певним
чином пов’язаних між собою, причому наявність або відсутність якоїсь
однієї ознаки обумовлює наявність або відсутність іншої ознаки або
ознак.

У зв’язку з цим означенням виникає  й інше. У структурі мови можуть
існувати риси, які не є провідними для його даного стану, але тим не
менше вони утворюють також певну стійку сукупність ознак. Так, в
англійській мові ми можемо виявити риси, які збереглися у ній як
пережиток, і які належать до іншої мовної структури: при наявності
ознак, які характеризують англійську мову як аглютинативну (відсутність
узгодження), ми знаходимо у неї узгодження в числі вказівних займенників
та іменників, до яких вони належать, напр.: this town – these towns,
that town – those towns.

Наявність цих ознак якраз і складає те, що ми називаємо типом у мові.

Зіставляючи різноманітні спорідені та неспоріднені мови, можна помітити
у деяких з них певні подібні ознаки. Так у всіх тюркських мовах ми
знаходимо одні й ті ж ознаки, як, напр., сингармонізм, СИНГАРМОНІЗМ —
уподібнення афіксальних голосних до кореневих у тюркських мовах, основна
ознака на фонологічному рівні, однозначність афіксів, відсутність
узгодження, як типу синтаксичного зв’язку, розташування означення перед
означуваним, наявність розгорнутих членів речення замість підрядних
речень та деякі інші ознаки, які утворюють стійку сукупність.

Така стійка сукупність провідних ознак, спільних для ряду мов, утворює
певний мовний тип.

У змісті терміну “тип” чи “типологія” спостерігається щось загальне —
під цим розуміють, як правило, знаходження у різноманітності явищ, які
належать до якоїсь сфери, деяких груп чи класів, у які певні явища
об’єднуються за подібністю ряду своїх властивостей чи ознак.

Такі групи чи класи, які виявляються при розгляді різноманітності явищ
даної сфери, скорочено називають типами. Використовуючи операцію
зіставлення і порівняння, у цьому багатстві об’єктів типологія знаходить
подібні групи об’єктів. При цьому типологія за своїми завданнями близька
до класифікації, яка також прагне виявити впорядкованість досліджуваних
об’єктів. Однак типологія включає в себе лише певний вид класифікації, а
саме класифікацію за структурними чи структурно-функціональними
ознаками.

Різноманіття структурно-функціональних особливостей і ознак об’єктів
дозволяє одні й ті ж об’єкти типологічно розглядати з різних точок зору.
Процес виявлення відмінних рис даної групи об’єктів від інших груп
називається типізацією і призводить до встановлення окремих типів.

Основоположником типології мов як особливого розділу мовознавства
вважають німецького лінгвіста Вільгельма Гумбольдта (1767-1835). У
значній мірі завдяки його зусиллям у типології 19 ст. було встановлено
чотири мовних типи:

1) ФЛЕКТИВНИЙ

ФЛЕКТИВНІ МОВИ – це мови у яких граматичні значення передаються
флексіями.

ФЛЕКСІЯ – постфікс з реляційним (словозмінювальним) значенням, напр.
закінчення -а в іменників жіночого роду.

ПОСТФІКС – афікс, що стоїть після кореня, напр., суфікс, флексія.

АФІКС – морфема з граматичним значенням, “зв’язана” морфема, яка не може
вживатися у даній мові як самостійна одиниця на відміну від “вільних”
морфем з лексичним значенням (порівн. стіл; стіл-ець; стол-ами); залежно
від положення стосовно основи серед А. виділяють префікси, постфікси,
інфікси.

до якого належали індєвроп. та СЕМІТСЬКІ мови ( східна група – мертва
аккадська мова, якою розмовляли в Ассірії та Вавілоні і яка засвідчена
клинописними текстами з ІІІ-го тисячоліття до нашої ери; західна група 
включає підгрупи: 1)ханаанська (винятково мертві мови староханаанська (в
1974 р. знайдено її пам’ятки з ІІІ-го тисяч. до н.е.), фінікійська (нею
розмовляли  в Фінікії та її колоніях, в т.ч. й у Карфагені), моавітська,
тобто давньоєврейська (з її сучасною формою іврит, штучно відродженою в
Ізраїлі)) 2) арамейська – майже зникла арамейська мова та айсорська;
3)арабська підгрупа включає арабську мову та південноарабські мови
(розрізняють три південноарабські мови); 4) до ефіопської підгрупи
належить амхарська (офіційна мова Ефіопії), мертва мова геез (пам’ятки
IV-XV ст., нині використовується при богослужінні));

2) АГЛЮТИНАТИВНИЙ

АГЛЮТИНАТИВНІ МОВИ – мови, в яких граматичні значення передаються за
допомогою аглютинації, тобто механічного приєднання однозначних
стандартних афіксів до незмінних основ при словотворі, напр.: казах. ара
(пилка), ара-лар (пилки).

– ТЮРКСЬКІ ( 1)булгарська група: чуваська мова, мертві булгарська та
хозарська; 2) південно-західна: турецька, азербайджанська, туркменська,
гагаузька та ін.; 3)північно-західна: казахська, киргизька, татарська,
башкирська, алтайська, каракалпацька та ін., мертва половецька (інакше
кипчацька чи куманська)   4)південо-східна: узбецька, уйгурська (Китай);
5) північно-східна: якутська, тувінська, хакаська, мертва орхонська;
МОНГОЛЬСЬКІ (монгольська (халха-монгольська), бурятська, калмицька,
ойратська, монгорська (Китай); ТУНГУСО-МАНЬЧЖУРСЬКІ (маньчжурська мова
(нині вимирає), евенкійська (тунгуська), евенська, нанайська, удегейська
та ін.); ФІННО-УГОРСЬКІ (фінська група: фінська, естонська карельська,
вепська а також пермські мови (комі-перм’яцька, комі-зирянська,
удмуртська), мордовські (ерзя і мокша), марійські (гірська марійська на
правому березі Волги та лугова марійська на лівому березі Волги) та
саамська мови; угорська група: угорська, мансійська, хантийська; явну
спорідненість з фінно-угорськими виявляють самодійські мови, поширені на
Крайній Півночі (ненецька, нганасанська й селькупська)); ЯПОНСЬКА мови
(явно споріднена з нею рюкюська мова (о-ви Рюкю) і ймовірно споріднена
айнська мова);

3) ІЗОЛЮЮЧИЙ

ІЗОЛЮЮЧА МОВА – мова, у якій граматичні значення передаються, в
основному поза словом, а слова складаються з чистих коренів.

Ізолюючі мови характеризуються незмінністю слів та їх морфологічною
нерозчленованістю. У складі ізолюючих мов, по суті, є тільки один
різновид морфем – корені. Інші види морфем тут відсутні або майже
відсутні. Граматичне значення виражається переважно порядком слів.
Ізолюючий тип мови у найбільшій мірі був притаманний давньокитайській
мові веньянь. Риси ізолюючого типу виступають у сучасній китайській мові
байхуавень, в’єтнамській мові (австроазіатська сім’я), мові йоруба
(нігеро-кордофанська сім’я). Китайська фраза “во хао” означає “я люблю”,
а “хао во” – “люби мене”. Зміна граматичних значень виражена не словами,
що залишаються незмінними, а зміною порядку слів.

Мови КИТАЙСЬКОЇ групи (китайсько-тібетська сім’я) (китайська група:
китайська, дунганська; тібето-бірманська група: бірманська (пам’ятки з
11 ст.), тібетська (пам’ятки з 7 ст.) а також велика кількість
гімалайських та ассамських мов; лише в Індії та Пакистані їх
нараховується близько 113; тайська група: тайська (до 1939 р. сіамська,
пам’ятки з 13 ст.), лаоська та ін.;

4) ПОЛІСИНТЕТИЧНИЙ

Прикладом полісинтетичних мов можуть бути т.зв. інкорпоруючі мови.

ІНКОРПОРУЮЧА МОВА – полісинтетична мова, для якої характерним є включеня
у склад дієслова-присудка інших членів речення (додатків), іноді зі
змінами у звучанні основ.

Інкорпоруючі мови включають складні комплекси, які є одночасно і словами
і реченнями. Сутність інкорпоруючих мов В. Гумбольдт пояснював
прикладом, узятим з мови мексіканських індіанців: ninakakwa – “Я їм
м’ясо”. Передаючи предикативний, реченнєвий зміст, наведений приклад
залишається словом, яке побудоване шляхом синткасичного словоскладання
(воно здатне виражати як морфологічні так і синтаксичні граматичні
категорії; якраз здатністю виражати граматичні категорії синтаксичне
словоскладання й відрізняється від основоскладання як способу
словотвору) з морфем, а не слів: ni – я, naka – їд-, kakwa – м’яс-.
Комплексні слова-речення інкорпоруючих мов переважно починаються з
кореня-підмета, а закінчуються коренем-присудком. Між цими межовими
морфемами включаються будь-які компоненти, що виражають зміст
другорядних членів речення. Цією фундаментальною особливістю
інкорпоруючих мов і пояснюється їх назва. Лат. incorporatio- включення
до складу.

Назвою “палеоазіатські мови” об’єднують кілька мовних груп чи окремих
мов, не пов’язаних між собою генетичними стосунками.

ЧУКОТСЬКО-КАМЧАДАЛЬСЬКІ мови (чукотська, корякська, ітельменська) і мови
американських індійців (Мовні сім’ї алгонкінська, ірокезька, сіу та ін.)
(за винятком мов кечуа й аймара у Перу і Болівії, які належать до
аглютинативних мов).

Ця класифікація мов була проведена на основі врахування ознак і
властивостей формальних сторін слова, його здатності приєднувати
словозмінювальні і словотвірні морфеми).

Однак у сучасній науці типологічна характеристика мови формується не
лише на основі врахування типу форми, але й на основі врахування типу
відношень. Крім того, визначення типологічних ознак проводиться на
конкретних рівнях мови.

У зв’язку з питанням про типологічні ознаки чи критерії, визначальні для
того чи іншого мовного типу, доцільно зупинитися на характеристиці
аглютинативної будови, поданої Б.А. Серебренніковим. Причину стійкості
цієї будови він вбачає в наявності двох факторів: 1) відсутності у мовах
цього типу поділу іменників на класи, на відміну від індє. мов, що мало
свої наслідки при переході цих мов від синтетичної будови до
аналітичної; 2) наявність твердого порядку у словосполученні: означення
+ означуване.

У мовах аглютинативного типу у ході історичного розвитку відмінкові
морфеми приєднувалися до незмінного кореня-основи, через те відмінкові
варіанти, які розхитали індє. систему відмінювання, виникнути не могли.
Морфологічні шви, тобто місця сполучення відмінкової морфеми з
кореневою, протягом віків залишалися незмінними, що й стало однією з
причин стійкості аглютинативної будови.

Твердий порядок слів означення-означуване необхідно розуміти в широкому
сенсі. У мовах аглютинативної будови означення може бути виражене одним
словом – прикметником, іменником, дієприкметником; воно може бути
виражене також атрибутивним словосполученням чи навіть складним за своєю
структурою розгорнутим членом речення, напр. siz bana duen verdi?iniz
kitabi memnuniyyetle okudum – я прочитав із задоволенням книгу, яку ви
мені вчора дали, букв. Ви мені учора давші-ви книгу задоволення-з
прочитав-я.

Учений вбачає причину відсутності відмінювання прикметників у мовах
цього типу у розвитку способу прилягання, який тут дуже поширений.

Аналізуючи структуру мов аглютинативного типу, Б.А. Серебреніков наочно
показує, що всі основні ознаки цього типу взаємопов’язаня і
взаємозалежні, що може служити додатковим підтвердженням того, що
типологічні ознаки, що утворюють той чи інший тип, є, по-перше, певною
стійкою сукупністю, по-друге, цю сукупність не можна розглядати як
вільно існуючу, а навпаки, слід розглядати як взаємообумовлену і
взаємозалежну, у якій кожна ознака зв’язана з іншою й обумовлена іншою,
і, нарешті, по-третє, ці ознаки слід розглядати як провідні при
одночасній наявності інших ознак, які посідають підлегле становище і не
включаються у характеристику даного мовного типу.

РОЗДІЛИ ТИПОЛОГІЇ МОВ.

У залежності від тих цілей та завдань, які покликана вирішувати
лінгвістична типологія, а також від того об’єкту, який вивчає дана
наука, типологія умовно поділяється на типологію загальну і типологію
часткову.

Загальна типологія вивчає загальні проблеми, які пов’язані з виявленням
суми подібних і відмінних рис, що характеризують системи окремих мов
світу.

У свій час Іван Олександрович Бодуен де Куртене (1845-1927)
(мовознавець, народився у Польщі, більшу частину життя працював у Росії.
Праці із загального мовознавства, слов’янських та романських мов,
історія латинської мови) писав: “Ми можемо порівнювати мови зовсім
незалежно від їх спорідненості, чи будь-яких історичних зв’язків між
ними. Ми постійно знаходимо однакові властивості, однакові зміни,
однакові історичні процеси та переродження в мовах, чужих одна одній
історично та географічно”. (Бодуен де Куртене, И.А. О смешанном
характере всех языков // И.А. Бодуен де Куртене. Избр. Труды по общему
языкознанию. – М., 1963. – Т.1. – с. 371).

Якраз ці загальні властивості, загальні зміни, загальні процеси в мовах,
які належать до найрізноманітніших генетичних груп і досліджує загальна
типологія. До сфери її завдань належать, напр., дослідження спільних
загальних рис у структурі фонологічних систем, наявність або відсутність
граматичних класів іменників, загальні ртст в структурі словосполучення
і речення і т.д.).

Часткова типологія вивчає проблеми обмеженішого характеру. Це
дослідження типологічних характеристик однієї мови.

Поняття ізоморфізму та аломорфізму.

Для типології дуже важливо встановити подібність систем різного об’єму і
масштабу. Така подібність або паралелізм окремих ланок структури мови,
окремих мікро- чи макроструктур, які її складають, отримало назву
HYPERLINK “http://www.tnpu.edu.ua/subjects/814324/0/Lektion%201”
ізоморфізм. Цей термін був введений в лінгвістичний обіг польським
мовознавцем Е. Кириловичем, який запозичив його із математики, де це
поняття означало тотожність, подібність внутрішньої побудови двох систем
чисел.

На відміну від Е. Куриловича Е.А.Макаєв визначає ізоморфізм як
“однотипність структури конститутивних одиниць різних рівнів, наслідком
чого є чи може бути однотипність відносин між цими одиницями на різних
рівнях”.

5(7).Поняття мовних універсалій

Усі мови різні, мають свою специфіку, так чи інакше відрізняються одна
від одної. Але всі вони є найважливішими засобами спілкування
відповідних народів, усі є мовами людей, всі відображають один і той же
реальний світ. Тому-то крім специфічних, відмінних рис мови мають також
спільні риси. Якщо порівняти структуру кількох мов, напр., української,
німецької, азербайджанської, китайської і т.д., то можна легко виявити,
що всі вони володіють, зокрема, системою голосних і приголосних . Проте
в одній мові голосних фонем менше, а приголосних більше, в іншій
навпаки, сам склад фонем у кожній мові також є різним і т.д.

Аналізуючи звукову інших мов, ми також переконуємося в тому, що і в них
існує система голосних і приголосних фонем, тобто ми не можемо уявити
собі таку мову, де були б відсутні голосні чи приголосні. Таким чином,
факт наявності у структурі мов системи голосних і приголосних фонем
носить всезагальний, універсальний характер, ця риса вже не є спільною
ознакою, скажімо, грузинської, арабської чи української мов – вона є
однією з ознак людської мови взагалі. Такими ознаками, властивими всім
без винятку мовам, є, наприклад, звуковий характер мови, її
членороздільність, існування у мові морфем, слів і речень, власних і
загальних назв, різних за своїм змістом і граматичними властивостями
частин мови.

У переважній більшості відомих науці мов існує, напр., форма
теперішнього часу дієслова. Можна стверджувати, що і вона носить
всезагальний, універсальний характер, незважаючи на деякі відхилення. В
англійській мові, зокрема, є дві форми теперішнього часу, на відміну від
української чи німецької мов.

Крім того, існують спільні ознаки, що виявляються в більшій чи меншій
частині мов, але не в усіх мовах. Такими ознаками є, зокрема, категорія
числа (сад – сади), категорія роду (зелений – зелена – зелене).
Більшість мов світу категорії роду не знає, проте у той же час вона
представлена у багатьох мовах.

Таким чином, всі ці і подібні до них факти носять загальний мовний
характер, відображаючи закономірності структури, які притаманні всім ,
більшості чи багатьом мовам.

Такі спільні закономірності й ознаки, притаманні всім чи більшості мов,
отримали назву МОВНИХ УНІВЕРСАЛІЙ (від лат. universalis – загальний).
Іншими словами, МОВНІ УНІВЕРСАЛІЇ – це певні ознаки, властивості,
закономірності мови загалом. Ця дефініція належить мовознавцю
Б. А. Успенському.

Серед встановлених універсалій найбільше їх число (понад сотня)
стосується фонетичного рівня мови. Поза фонетичними існують також
граматичні, семантичні й між рівневі універсалії. Приклад міжрівневої
універсалії: число фонем у мовній системі й в окремій морфемі є обернено
пропорційним, тобто чим більше в мові фонем, тим коротшими в ній є
морфеми. Ця універсалія пов’язує фонетичний рівень з морфологічним. У
мовознавстві у цьому зв’язку, вже досить давно виділився спеціальний
напрямок – лінгвістика універсалій, що вивчає спільні риси людської
мови.

Універсалії, що властиві кожній мові світу, тобто не знають винятків,
належать до абсолютних, або описових універсалій. Абсолютні універсалії,
як закономірності, властиві всім мовам завдяки своєму всезагальному
мовному характеру можуть бути використані для виділення універсалій,
притаманних лише мовним системам на відміну від будь-яких інших систем,
напр., різноманітних семіотичних систем. Тому ми можемо говорити про
лінгвістичні та екстралінгвістичні універсалії; пор.: “вокально-слуховий
канал. Канал для будь-якої мовної комунікації є вокально-слуховим”
(Б. А. Успенський) на відміну від тварин, у яких комунікація може бути
слуховою, але не голосовою. Але оскільки абсолютні універсалії не дають
можливості виявити специфічні ознаки окремих мов чи груп мов, то
необхідно визнати, що більшого значення для типології набувають ті явища
і факти лінгвістичного характеру, які представлені не в усіх, а в
переважній більшості мов і передаються статистичними універсаліями. Так
у ряді ідє. мов існує система відмінків, починаючи з 8, як у мові
маратхі в Центральній Індії і закінчуючи 2 відмінками, як у
скандинавських мовах. З іншого боку, у складі ідє. мовної сім’ї є ряд
мов, у яких відсутні відміни в системі іменника (болгарська, французька,
іспанська, англійська мови).

Групування ідє. мов за критерієм наявності-відсутності системи відмін є
важливою типологічною ознакою класифікації мов.

У цьому випадку факт наявності системи відмін, як ознаки, яка є
загальною для значної кількості мов, може розглядатися як мовна
універсалія. З іншого боку відсутність системи відмін – це риса, яка
також є спільною для ряду мов і яка також може розглядатися як мовна
універсалія. Таким чином, можна отримати класифікаційний показник,
заснований на опозиції – мови, які мають систему відмін та мови, які її
не мають.

Поруч з універсаліями, які мають описовий або статичний характер, і
визначають типологію мови в синхронному плані, необхідно говорити і про
універсалії діахронічні, які характеризують процес руху і розвитку в
мові. Логічна структура цих універсалій формулюється так: “Для всіх x та
всіх y, де x є більш рання, а y – більш пізній стан тієї ж мови”. Це
означає, що певний стан мови x змінюється в стан y; і цей процес має
спільні риси в ряді мов, як генетично споріднених, так і неспоріднених.
Це можна показати на ряді конкретних прикладів.

Спостереження над розвитком фонем [k] >[7] мають безумовно характер
універсалії. Так, у давньоукраїнській та давньоросійській мовах фонема
[к] перед голосними переднього ряду систематично переходила в [ч], пор.:
пекти-печеш-печемо, але пік – пекли.

У давньоанглійській мові приголосний [к] змінювався в [7] протягом IX –
XI ст.ст.; пор.: да. c?osan > са. chesen > на. choose. У шведській мові
ми виявляємо той же процес, причому шведська орфографія зберегла сліди
цієї зміни; пор.: швед. koepa [?co:pa] купляти > лат. caupo. Таке ж
явище ми спостерігаємо в італійській мові; пор.: лат. centum [`kentum] >
італ. cento [7ento] – сто і т.д.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020