.

Типологія фонологічних систем (реферат)

Язык: английский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
4 10872
Скачать документ

Реферат на тему:

Типологія фонологічних систем

ПЛАН

Поняття фонологічного рівня.

Критерії типологічної характеристики фонологічних систем.

Типологічні характеристики підсистем голосних зіставлюваних мов:

а) систематизація німецьких і українських голосних на основі головних
диференційних ознак та їх зіставний аналіз;

б) головні відмінності артикуляційної бази німецького та українського
вокалізму. Основні труднощі при засвоєнні українцями голосних німецької
мови.

Типологічні характеристики підсистем приголосних зіставлюваних мов:

а) класифікація приголосних зіставлюваних мов за способом (місцем)
творення та активним мовним органом;

б) характеристика спільних диференційних ознак та акустико-фізіологічних
властивостей підсистем приголосних у зіставлюваних мовах;

в) лабіалізація приголосних у зіставлюваних мовах. Основні відмінності
артикуляційної бази німецького та українського консонантизму. Основні
труднощі при засвоєнні українцями приголосних німецької мови.

Типологічні характеристики словесного наголосу в укр. та нім. мовах.

Типологічні характеристики інтонації:

а) типологічні показники фразового і синтагматичного наголосів та
наголосу акцентної групи, пауз і темпу мовлення;

б) типологічні показники основних типів інтонаційної мелодики у
німецькій мові;

в) деякі особливості інтонації німецької мови у порівнянні з
українською.

Методи і способи навчання та вироблення навичок правильної вимови
німецьких фонем у школі і вищих навчальних закладах.

1(7). Поняття фонологічного рівня

Перш ніж перейти до характеристики фонологічного рівня мови, необхідно
згадати, що ми розуміємо під поняттями «фонетика» та «фонологія».
ФОНЕТИКА — це розділ мовознавства, який вивчає утворення звуків мови та
їх властивості. ФОНОЛОГІЯ ж, у свою чергу, є аспектом фонетики, який
досліджує функціональну значимість звуків мовлення з точки зору їх
смислорозрізнювальної ролі та значення у плані комунікації. Серед
рівнів, які утворюють складну ієрархічну структуру мови фонологічний
рівень вважається найпершим, бо він є найнижчим у цій структурі.
Основною одиницею цього рівня є фонема, яка служить для розрізнення
плану вираження значимих одиниць мови.

ФОНЕМОЮ є, таким чином, мінімальна одиниця звукової системи мови, яка
служить для розрізнення значень слова чи морфеми.

З іншого боку вона визначається як набір смислорозділювальних
диференційних ознак.

ДИФЕРЕНЦІЙНА ОЗНАКА – ознака мовного елементу, яка відрізняє його від
інших однотипних елементів і лежить в основі протиставлення.

За своєю суттю ф-а є абстракт. мовн. одиницею, яка об’єднує у собі всі
ті спільні ознаки, які властиві реальним звукам — фонам, у яких вона
існує та реалізується. Так, напр. однією із таких заг-них ознак може
бути взривний хар-р фонів, їх назальність, змичність і т.д.

У той же час фонема, як осн-на одиниця фонологічного рівня мови виконує
дві дуже важливі для цілей спілкування функції, а саме конститутивну та
дистинктивну. Перша із них полягає у тому, що фонема є необхідним
будівельн. матеріалом для одиниць морфолог. та вищих рівнів. Друга
функція, яку ще називають розрізнювальною, дає змогу відрізнити одні
морфеми від інших, одні слова від інших, що для функції спілкування
відіграє вирішальну роль.

Отже, фонему можна визначити як, за словами Солнцева, „клас фізично
подібних і функціонально тотожних звуків“. Із цієї дефініції фонеми
випливає, що одна і та ж фонема у різних умовах може звучати по-різному.
Так, напр., у нім. мові розрізняють чотири аллофони фонеми [r]:
передньоязичне (Zungenspitzen – r), язичкове (Zaepfchen – r), тертьове
(Reibe – r) i вокалізоване (vokalisiertes – r), чи, напр, довге [о] у
слові Boot, чи довге носове [о] у слові Fond. Такі звуки, які є
різновидами одного і того ж класу фізично подібних звуків, носять назву
алофонів чи варіантів даної фонеми.

Фонеми у морфемах і складах комбінуються у склади, які можна розглядати
як природну одиницю сегментації мовленнєвого потоку.

Поряд з фонемами та їх варіантами, які ще по-іншому називаються
сегментними одиницями за їхньою властивістю вживатися на окремих
відрізках мовленнєвого ланцюжка, до фонологічного рівня зараховують
надсегментні або суперсегментні одиниці, під якими, як правило,
розуміють наголос та інтонацію.

ПРОСОДІЯ – загальна назва для таких характеристик мовлення як висота
тону, мелодика, довгота та сила; наука про принципи і засоби членування
мовлення.

ІНТОНАЦІЯ – єдність взаємопов’язаних компонентів: мелодики,
інтенсивності, довготи, пауз, темпу та тембру мовлення.

НАГОЛОС – виділення певного складу у слові за допомогою сили звуку
(динамічний або силовий наголос), зміни тону (тонічний або мелодійний
наголос), чи тривалості (квантитативний або кількісний наголос) або
виділення певного слова у фразі (логічний або фразовий наголос).

2(7). Критерії типологічної характеристики фонологічних систем

Розглядаючи фонологічну систему окремих мов, легко помітити суттєві
коливання кількості та складу фонем у них (самоанська мова – 9,
абхазька – 60 приголосних фонем, шведська мова – 17 голосних фонем,
італійська мова – 7 голосних фонем). В одних мовах переважного значення
набула система приголосних, яка характеризується різноманітністю
приголосних фонем і відносно невеликою кількістю голосних фонем. Такі
мови називаються консонантичними, або мовами консонантичного типу. За
аналогією до них існують мови вокалічні, або мови вокалічного типу.

Такий поділ можна розглядати як один із основних критеріїв типологічної
характеристики мов на фонологічному рівні. Так, А. В. Ісаченко, який
досліджував типологію слов’янських мов, до числа консонантичних
зараховує зокрема російську (35 приголосних фонем) і польську (теж 35)
мови, до числа вокалічних – словенську (21 приголосна фонема).

Фонемний склад мов розрізняється між собою не тільки своїм кількісним,
але і якісним характером. Так у деяких мовах існують міжзубні фонеми
(англ., літературна арабська, новогрецька, башкирська). У ряді тюркських
та в арабській мовах є шумні приголосні глибокого заднього ряду. У
деяких мовах система голосних представлена невеликим числом голосних
фонем, які не мають кореляції довгий – короткий (східнослов’янські мови,
грузинська, узбецька), в інших (німецька, англійська, арабська) така
кореляція наявна.

Зі сказаного випливає, що інвентар фонем, їх число і склад можуть бути
визнані загальним критерієм типологічної характеристики систем
зіставлюваних мов.

Структура фонемного інвентаря має важливе значення для встановлення
типології відповідної мови. Одним із компонентів структури варто вважати
кількість і якість опозицій і кореляцій.

ФОНОЛОГІЧНА ОПОЗИЦІЯ – протиставлення двох чи більше фонем з метою
виявлення наявності чи відсутності якої – небудь ознаки. Опозиції
бувають бінарні, тернарні та групові, коли протиставляються відповідно
дві, три і ціла група фонем, напр. ?п?-?б?, ?т?-?д?, чи нім. ?f?-?v?,
?s?-?z?, чи ?b?-?d?-?g?, або протиставлення групи голосних переднього
ряду голосним заднього ряду ?i:?, ?i?, ?y:?, ?Y?, ?o:? ??:? ?e:? ??:?
??? – ?u:? ???, ?o:?, ???. З фонологічною опозицією тісно пов’язана

ФОНОЛОГІЧНА КОРЕЛЯЦІЯ, тобто наявність у відповідній фонологічній
системі двох фонем, які попарно протиставляються одна одній за однією
ознакою при збігу всіх інших, напр., кореляція за твердістю – м’якістю,
дзвінкістю – глухістю, довготою – короткістю.

З опозицією і кореляцією пов’язана також нейтралізація, яка у
фонологічному плані означає зняття ознаки, яка відрізняє одну фонему від
іншої у бінарній опозиції, напр., у нім. мові ?d?-?t? чи ?b?-?p?у кінці
складу, напр., Rand, wird, Sand, heben – hob, traben – Trab і т.д.

Типологічний аналіз фонологічних систем передбачає встановлення не
тільки якісних, але й кількісних показників, що може бути досягнуто
шляхом визначення сили фонологічної опозиції (запропонував учений
В. К. Журавльов).

СИЛА ФОНОЛОГІЧНОЇ ОПОЗИЦІЇ – це число корелятивних пар, які входять у
дану опозицію. (напр., число корелятивних пар довгий – короткий
голосний).

Силу фонологічної опозиції можна уявити у вигляді формули F = n*(D/N),
де F – сила фонологічної опозиції, n-число пар, які складають цю
опозицію, D – число позицій розрізнення, N – число нейтральних (слабких)
позицій.

Цю формулу В.К. Журавльов пропонує читати так: “Сила фонологічної
опозиції прямо пропорційна кількості пар, які протиставляються у певній
кількості сильних позицій і обернено пропорційна кількості слабких
позицій”.

Використавши електроакустичні методи дослідження, Р. Якобсон, Г. Фант,
М. Халлє розробили систему бінарних розрізнювальних ознак окремих фонем,
які за своїм узагальненим характером можуть служити типологічними
показниками фонологічних систем.

Згідно з їхньою методикою виділяються два класи ознак – ознаки
звучності, засновані на відмінностях у кількості та концентрації енергії
у спектрі і в часі, і ознаки тону, засновані на різних характеристиках
країв частотного спектру.

У групі ознак звучності виділяються такі пари ознак за принципом
опозиції:

1)     голосні – неголосні;

2)     приголосні – неприголосні;

3)     компактні (з передньою артикуляцією) – дифузні (із задньою
артикуляцією);

4)     напружені (сильні або фортісні (напр., у нім. мові p, t, k, ss))
– ненапружені (слабкі або ленісні);

5)     дзвінкі – глухі (наявність або відсутність в акустичному плані
гармонійних коливань на низьких частотах);

6)     носові – ротові;

7)     переривчасті – безперервні;

8)     різкі – нерізкі, що в акустичному плані обумовлюється більшою чи
відповідно меншою інтенсивністю шуму;

9)     глоталізовані – неглоталізовані, що артикуляційно виражається у
наявності чи відсутності змички голосової щілини.

У групі ознак тону виділяються такі ознаки фонем:

1)     низькі – високі (артикуляційно серед них виділяють велярні й
губні, та палатальні й дентальні фонеми);

2)     бемольні – прості; в артикуляційному плані бемольні фонеми
характеризуються веляризацією, тобто додатковим підйомом задньої спинки
язика у напрямку до м’якого піднебіння, що надає голосним т.зв.
твердості;

3)     дієзні – прості; дієзні фонеми в артикуляційному плані
характеризуються палаталізацією, тобто додатковим підйомом середньої
спинки язика до твердого піднебіння.

Перераховані дванадцять розрізнювальних (диференційних) ознак

ДИФЕРЕНЦІЙНА ОЗНАКА –ознака мовного елементу, яка відрізняє його від
інших однотипних елементів і лежить в основі протиставлення.

не зустрічаються у повному складі ні в одній мові. Сполучуваність чи
несумісність цих ознак в одній і тій же мові чи в окремій фонемі значною
мірою визначається законами імплікації,

ІМПЛІКАЦІЯ – книжн. передбачення (наявності чого-неб. у чому-неб.);
лінгв., лог., мат. імплікація.

ІМПЛІКУВАТИ – книжн. включати [містити] в собі, передбачати
(предполагать, подразумевать)

ІМПЛІЦИТНИЙ – книжн. який міститься в прихованій формі, невиражений;
лінгв., лог. імпліцитний; мат. неявний

ЕКСПЛІКАЦІЯ – висок. пояснення, тлумачення; експлікація.

ЕКСПЛІКУВАТИ – висок. пояснювати, тлумачити

ЕКСПЛІЦИТНИЙ – 1. книжн. експліцитний, виражений; 2. мат. явний

Im|pli|ka|ti|on, die; -, -en [lat. implicatio = Verflechtung]: 1.
(bildungsspr.) das Implizieren; Bedeutung; Einbeziehung einer Sache in
eine andere: Der dargestellte juristische Alltag mit seinen
psychologischen -en und dramatischen Zuspitzungen … (NJW 19, 1984,
1098); Die Bundesrepublik droht in eine wirtschaftliche und
gesellschaftliche Krise zu taumeln, deren politische I. sich bisher
hinter dem breiten Ruecken des Kanzlers versteckt (FAZ 30.y10. 96, 1).
2. (Philos., Sprachw.) auf der Folgerung ?wenn …, dann …? beruhende
logische Beziehung.

im|pli|zie|ren [lat. implicarey= umfassen] (bildungsspr.):
einbeziehen, gleichzeitig beinhalten, bedeuten; mit enthalten: Der Satz
von der Staatsgewalt, die vom Volke ausging, implizierte aber noch eine
zweite Utopie, nдmlich die Йgalitй (Heym, Schwarzenberg 139); die
Tatsache, dass sich England und das faschistische Deutschland in einem
moerderischen Krieg gegenueberstanden, impliziert nicht automatisch,
dass es unter der britischen Bevoelkerung nur Feinde Hitlers gegeben hat
(Weber, Tote 95).

im|pli|zit [zu lat. implicitum, 2.yPart. von: implicare,
implizieren] (bildungsspr.): 1. mit enthalten, mit gemeint, aber nicht
ausdruecklich gesagt: -e Drohungen, Forderungen; Die -e Botschaft dieser
Erklдrung: Die Glдubigen aller Welt sollen kuenftig fuer den
spendenabhдngigen Heiligen Stuhl tiefer in die Taschen greifen als
bisher (NZZ 26. 10. 86, 17); -e Ableitungen (Sprachw.; Ableitungen ohne
Suffix). 2. nicht aus sich selbst zu verstehen, sondern logisch zu
erschliessen: Partizipialkonstruktionen sind i.

entfaltende u. praezisierende Erklдrung, Definition.

ex|pli|zie|ren [lat. explicare, eigtl.y= auseinander
falten, rollen] (bildungsspr.): erklaeren, naeher erlaeutern, darlegen,
auseinander setzen: jmdm. einen Begriff, eine Angelegenheit e.; er
explizierte gerade eine seiner Lieblingsthesen ueber die Transparenz des
Gewissens (NZZ 19.y8. 83, 28); Gestatten Sie, dass ich Ihnen an der
Tafel expliziere, was ich meine (M.yWalser, Eiche 43).

ex|pli|zit [lat. explicitus = ohne Schwierigkeiten auszufuehren;
klar, adj. 2.yPart. von: explicare, explizieren] (Fachspr.,
bildungsspr.): 1. ausdruecklich, deutlich: diese Aussage ist e. im Text
enthalten; Die Forderungeny… sind nun derart engmaschig, dass
mindestens der Eindruck entsteht, sie richteten sich e. gegen gewisse
derzeitige Bauvorhaben (NZZ 29.y8. 86, 31); Der Akt der Verfuehrung darf
nicht e., Erotik nur vage gezeigt werden (Woche 18.y4. 97, 38);
implizite Regeln e. machen (sie zu erkennen geben, ausformulieren). 2.
(bezueglich der Darstellung, Erklaerung) ausfuehrlich u. differenziert:
ein -es System der Philosophie; etw. e. darstellen.

ex|pli|zi|te [lat. explicite] (bildungsspr.): ausdruecklich, in
aller Deutlichkeit.

які мають універсальний характер і дозволяють проводити систематизацію
фонологічних систем, зводячи їх різноманітність до обмеженого набору
структурних типів.

Зі сказаного випливає висновок, що диференційні ознаки фонем необхідно
враховувати як критерій типологічної характеристики фонологічних систем.
Так диференційними ознаками фонеми [п] в укр. мові є такі:
1) приголосний; 2) губний; 3) зімкнений; 4) неносовий; 5) шумний;
6) непалатальний; 7) глухий; 8) непридиховий (неаспірований). Німецьке ж
[p] має такі диференційні ознаки: 1) приголосний; 2) губний;
3) зімкнений; 4) неносовий; 5) шумний; 6) непалатальний аспірацією;
7) глухий; 8) придиховий (аспірований). Таким чином, німецька фонема
відрізняється від української аспірацією (вимовою з придиханням).

Для типологічної характеристики фонологічних систем велике значення має
фонемна дистрибуція, тобто сукупність всіх оточень, у яких фонема може
зустрічатися, а також частота використання певного класу фонем порівняно
з іншими класами, що визначає їх місце та питому вагу у фонологічній
системі відповідної мови. Так у багатьох тюркських мовах широке
розповсюдження мають сонанти [l] i [r], які входять до складу афіксу
множини – lar / -ler.

В інших мовах (напр., англійській, грецькій, іспанській, арабській)
розповсюджені міжзубні фонеми [?] і [?], відсутні в інших мовах.

Накінець до комплексу ознак, які входять до складу критеріїв визначення
типології мов на фонологічному рівні, необхідно включити ті функції, які
виконують ті чи інші класи фонем у структурі мови. Так у семітських
мовах

(арабська, амхарська (амарилья) – офіційна мова Ефіопії, склалася як
літературна з кінця 19 ст.;

тигре, тигринья (тиграй) – конгломерат взаємо зрозумілих діалектів
агаме, адуа, аккеле, гузай, ендерта, тенбен, хамасен,– поширена в
Ефіопії;

асірійська (застар. айсорська мова) – писемність на основі сірійського
письма, поширена в Ірані, Іраці, Сирії, Туреччині, США, Вірменії,
Грузії;

іврит (сучасна модифікація давньоєврейської мови);

хауса)

основне лексичне значення у слові несуть на собі приголосні, у той час
як голосні фонеми виконують чітко виражену граматичну функцію, напр.,
множини: так корінь ф-н-дж-н у формі фіндж??н – чашка (одн.) – фандж?н –
чашки (мн.); корінь ф-р-с у формі фaрас означає кінь (одн.), у формі
афра?с – коні означає множину; стану, пор.: фа?таха – він відкрив
(активний стан), фyтиха – він був відкритий (пасивний стан). У тюркських
мовах голосні фонеми не тільки не несуть ніякої граматичної функції, але
й, навпаки, слугують чудовим засобом розрізнення змісту, пор.: goel –
озеро, guel – квітка, gel – приходь.

Розглянутий у цій частині матеріал дозволяє вважати фонологічно
визначальними такі показники:

1) кількість і якість інвентаря фонем;

2) кількість і якість опозицій і кореляцій;

3) випадки нейтралізації фонем;

4) сила опозицій;

5) дистрибуція фонем та їх частота;

6) функції фонем у слові.

Всі ці показники дають можливість зробити висновок про типологічний
характер мови в плані його фонологічної організації. Це підтверджує
думку Г. П. Торсуєва, який вважає, що для визначення типології
фонологічних систем найбільше значення має “система фонем (включаючи
диференційні ознаки) і співвідношення підсистем – голосних, приголосних
і т.д., частотна характеристика фонем і їх функціональне навантаження”.
(Торсуев Г. П. Разновидности типологии языков и показатели фонетической
и фонологической типологии // Структурно – типологическое описание
современных германских языков. – М., 1966. – с. 266).

3(7). Типологічні характеристики підсистем голосних зіставлюваних мов

а) Класифікація німецьких і українських голосних за основними 
диференційними ознаками та їх характеристика

Порівнюючи склад фонем німецької й української мов, слід насамперед
відзначити велику кількість і різноманітність голосних у німецькій мові
(15 монофтонгів і 3 дифтонги) і невелику кількість голосних в укр. мові
(6 монофтонгів). Німецькі голосні класифікуються а) за якістю
(акустичними особливостями звучання); б) за кількістю (тривалістю
звучання); в) за участю губ (лабіалізація); г) за ступенем просунення
язика в горизонтальній площині; д) за ступенем підйому язика у
вертикальній площині.

За якістю в нім. мові розрізняють голосні:

а) закриті: [i:], [e:], [o:], [”:], [u:] [у:];

б) відкриті: [?], [?], [?:], [?], [—], [?], [?], [?:], [a];

За тривалістю звучання розрізняють:

а) довгі голосні: [i:], [e:], [?:], [o:], [”:],[u:], [у:], [?:];

б) короткі голосні: [?], [?], [?], [—], [?], [?], [a];

За участю губ (лабіалізації) розрізняють:

а) огублені (лабіалізовані) голосні: [o:], [?], [”:], [—], [u:], [?],
[у:], [?];

б) неогублені (нелабіалізовані) голосні: [i:], [?], [e:], [?:], [?],
[?:], [a];

За ступенем просунення язика в горизонтальній площині розрізняють:

а) голосні переднього ряду (тіло язика просунуте вперед): [i:], [?],
[e:], [?:], [?], [”:],[—], [у:], [?];

б) голосні середнього ряду (язик розташований нейтрально): [?:], [a],
[?];

в) голосні заднього ряду (тіло язика відтягнуте назад): [o:], [?], [u:],
[?];

За ступенем підйому язика до піднебіння розрізняють:

а) голосні високо підйому: [i:], [?], [у:], [?], [u:], [?];

б) голосні середнього підйому: [e:], [?:], [?], [o:], [?], [”:],[—],
[?];

в) голосні низького підйому: [?:], [a].

Основні характеристики німецьких голосних можна схематично представити у
вигляді “чотирикутника голосних”. Права і ліва похилі лінії позначають
просунення язика в горизонтальній площині, а три горизонтальні лінії –
ступінь підйому язика. З правого боку від похилої лінії розташовуються
лабіалізовані голосні, з лівого – не лабіалізовані. Над горизонтальними
лініями знаходяться закриті голосні, а під ними – відкриті.

Як бачимо, німецький вокалізм характеризують такі диференційні ознаки:
1) довгота – короткість; 2) лабіалізованість – нелабіалізованість;
3) монофтонги – дифтонги. За положенням язика протиставляються голосні
переднього і заднього ряду, а також голосні високого, середнього і
низького підняття.

Довгота – короткість голосних супроводжується, як правило, закритістю –
відкритістю. Довгі голосні звично закриті, а короткі – відкриті. Це
твердження збігається для шести пар фонем високого і середнього
підняття. Для голосних низького підняття протиставлення закритість –
відкритість втрачає силу бо [?:] здебільшого буває відкритішим, ніж [a].
Через те говорять про світліше [a] і про темніше [?:]. Світліше [a] і
темніше [?:] за своїм звучанням відрізняються менше ніж інші пари
голосних. Ці звуки відрізняються один від одного здебільшого кількістю.

Довгота – короткість пов’язана з напруженістю – ненапруженістю. Всі
довгі голосні водночас є напруженими, а всі короткі – ненапружені.
Більша м’язова напруженість викликає екстремальні артикуляції. Це
означає, що у кожній парі голосних довгий напружений голосний
утворюється при вищому піднятті язика, ніж короткий.

Таким чином, класифікаційна схема німецьких голосних монофтонгів
побудована на основі протиставлення голосних переднього і заднього ряду,
протиставлення голосних за ступенем підняття язика (високого, середнього
і низького), протиставлення лабіалізованих голосних переднього ряду
нелабіалізованим голосним цього ж ряду, протиставлення довгих закритих
напружених голосних відкритим ненапруженим голосним.

Фонетичні риси, що не набирають фонологічних властивостей, є не менш
важливими для визначення особливостей підсистеми німецького вокалізму в
цілому. До найважливіших фонетичних особливостей належить, зокрема,
така: голосні німецької мови на початку слова або складу вимовляються із
сильним або новим приступом (Knacklaut, Glottisschlag).

Glot|tis|schlag,  der (Sprachw.): der harte, ploetzliche Ansatz von
Vokalen beim Sprechen u. Singen.

КНАКЛАУТ – сильний приступ, гортанний вибух, коли перед артикуляцією
голосного на початку слова чи складу затримується початок коливання
голосових зв’язок.

Сильний приступ полягає у тому, що щільно зімкнені голосові зв’язки
розкриваються з гортанним шумом (Knacklaut) перед самим початком
звучання голосного. Правильний шум сильного приступу нагадує шум мильної
бульбашки, що лопається, і сприймається на слух як легкий ляскаючий
звук. Твердий приступ голосних надає німецькій мові характерної для неї
уривчастості.

При новому приступі голосові зв’язки змикаються злегка перед вібрацією і
гортанний шум не виникає, а на слух сприймається лише пауза, затримка,
що передує звучанню голосного. Завдяки паузі голосний вичленовується у
мовленнєвому потоці і ніби заново починається.

Ще одна важлива фонетична особливість німецьких голосних: короткі
голосні, що спостерігаються тільки в закритих складах, вимовляються із
сильним відступом, а довгі голосні, що здебільшого спостерігаються у
відкритих або умовно закритих складах, вимовляються зі слабким
відступом. Короткий голосний різко “обтинається” наступним приголосним
на вершині свого звучання, внаслідок чого виникає сильний відступ, тобто
раптовий перехід від голосного до приголосного, напр.,: bist, wird,
kommt, passt і т.д. Довгий же голосний повністю відзвучить, і лише тоді
наступний приголосний м’яко “обтинає”, закінчує голосний внаслідок чого
довгий голосний має слабкий відступ, тобто поступовий перехід від вимови
голосного до вимови приголосного, напр., Daten, ohne, haben, Kohl і т.д.

Диференційні ознаки українського вокалізму пов’язані із положенням
язика: голосні переднього ряду протиставляються голосним заднього ряду:
дім – дум, Рим – ром. Голосні високого підняття протиставляються
голосним середнього і низького підняття: дім – дам, пес – пас.

Виходячи із диференційних ознак, класифікаційна схема українських
голосних побудована на протиставленні голосних переднього і заднього
ряду і на протиставленні голосних за ступенем підняття язика (високе,
середнє і низьке).

в) Основні відмінності артикуляційної бази німецького та українського
вокалізму. Основні труднощі при засвоєнні українцями голосних німецької
мови

На відміну від німецького, український вокалізм не має диференційної
ознаки тривалості і пов’язаних з нею явищ закритості – відкритості,
напруженості – не напруженості.

Лабіалізація німецьких голосних [o:], [”:], [u:], [у:] загалом
енергійніша, ніж лабіалізація українських голосних [у] і [о], проте
лабіалізація коротких німецьких голосних слабша за українську.

В українському вокалізмі немає лабіалізованих фонем переднього ряду
([”:],[—], [у:], [?]). Артикуляції українських голосних порівняно з
німецькими відбуваються менш напружено.

АРТИКУЛЯЦІЯ – вимова звуків; рухи та позиції органів мовлення, які
необхідні для вимови певного звуку. Складається з екскурсії (органи
мовлення переходять у положення, необхідне для вимови цього звуку),
витримки (основна фаза артикуляції) та рекурсії (органи мовлення
повертаються у попередній стан)

ЕКСКУРСІЯ – перша фаза артикуляції звуку, підготовка органів мовлення до
вимови.

РЕКУРСІЯ – остання фаза артикуляції, коли органи мовлення повертаються
до початкової позиції.

Крім того, в українські мові немає екстремальних артикуляцій переднього
ряду, властивих німецьким [i:] та [e:]. При артикуляціях українських
голосних тіло язика не таке сконцентроване, як при вимові німецьких
довгих голосних, а контури язика плавніші. Завдяки цьому українські
голосні в цілому за своїм артикуляційним укладом бличі до коротких
голосних німецької мови [?], [?], [?], [[?].

На відміну від німецьких українські голосні вимовляються з м’яким
(слабким) приступом і, переважно, зі слабким відступом.

Таким чином, відмінності німецького вокалізму від українського полягають
у:

1)    наявності екстремальних артикуляцій;

2)     більшій м’язовій напруженості при довгих голосних;

3)     енергійніших рухах губ (лабіалізації і розтягненні);

4)     наявності сильного приступу і сильного відступу;

5)    Більшому розкритті рота (щелепному куті кут).

Ці відмінності відбиваються на особливостях діяльності язика, губ і
гортані.

Відмінності артикуляційної бази визначають основні труднощі і помилки,
які виникають в українців при засвоєнні голосних німецької мови.

АРТИКУЛЯЦІЙНА БАЗА – сукупність тенденцій вимови, що характеризує рухи
мовленнєвого апарату носіїв певної мови.

Передусім слід відзначити, що українцям важко дається напруженість і
закритість голосних високо і середнього підйому : [i:], [e:], [o:],
[u:], на що треба звертати увагу, бо вимова з недостатньою напруженістю
артикуляції часом призводить до помилкової дифтонгоїдної вимови цих
монофтонгів.

Нелегко даються українцям лабіалізовані голосні переднього ряду : [”:],
[—], [у:], [?]. Хоча в українській мові є лабіалізовані голосні заднього
ряду [у], і [о], однак це не усуває труднощів при вимові цих німецьких
голосних фонем. Треба стежити за тим, щоб губи при вимові лабіалізованих
голосних витягувалися наперед з достатньою енергією.

Короткі голосні німецької мови за своїм артикуляційним укладом
наближаються до українських голосних, проте через наявність сильного
відступу вимовляти їх українцям набагато важче, ніж довгі голосні. Так
само, як і у випадку з довгими голосними, короткість голосного
засвоюється легко, проте важко даються інші фонетичні явища, що
співіснують із короткістю, зокрема, сильний відступ, пов’язаний з явищем
сильнопочатковості наступного приголосного.

І, нарешті, до основних специфічних труднощів, які виникають в українців
при засвоєнні німецького вокалізму, слід зарахувати також засвоєння
сильного приступу.

4(7). Типологічні характеристики підсистем приголосних зіставлюваних мов

а) Класифікація приголосних зіставлюваних мов за способом (місцем)
творення та активним мовним органом

У галузі консонантизму обидві мови мають більше спільних рис, ніж у
галузі вокалізму. Це видно вже навіть з таблиць приголосних фонем
німецької та української мови.

Приголосні фонеми німецької мови

Місце утворення Губні Язикові Язичкові (увулярні) Фарингальні

Двогубні Губно – зубні Передньоязикові Середньо – язикові Задньо –
язикові

Дзвінк. гл. дз. сн. гл. дз. гл. дз. сн. гл. дз. гл. дз. сн. гл. дз. сн.
гл.

Спосіб утворення                                  

Змично – проривні P B       T D       K G          

Щілинні       f v S

? Z

лосні фонеми української мови

За способом творення Губні Язикові Фарингальні

За активним мовним органом

Передньоязикові Середньоязикові Задньоязикові

Шумні Зімкнені глухі П Т Т?   К  

дзвінкі Б Д Д?   Ґ  

Африкати глухі   Ц, Ч Ц?      

дзвінкі   ДЗ, ДЖ ДЗ?      

Щілинні глухі Ф СШ С?      

дзвінкі В ЗЖ З?     Г

Сонорні Зімкнені носові М Н Н?      

Щілинні Середині       Й    

Бокові   Л Л?      

Вібранти   Р Р?      

б) Характеристика спільних диференційних ознак та акустико-фізіологічних
властивостей підсистем приголосних у зіставлюваних мовах

Спільними диференційними ознаками для обох мов є:

1)     протиставлення приголосних за способом творення та активним
мовним органом. За способом творення розрізняють зімкнені (проривні),
щілинні (фрикативні) та вібранти. За активним мовним органом розрізняють
губні, передньоязикові, середньо- та задньоязикові, а також фарингальні
приголосні.

2)     протиставлення чистих носовим;

3)     протиставлення приголосних за дзвінкістю глухістю.

Остання протиставна ознака дуже поширена в українській мові, тоді як у
німецькій вона існує у певних межах. Дзвінкі приголосні німецької мови
не зустрічаються у кінці слів і складів та рідко зустрічаються після
коротких голосних в інтервокальній позиції. Такі глухі як [pf], [ts],
[t?], [?], [x], [h], не мають відповідних дзвінких паралелей. Голосовий
тон у дзвінких шумних приголосних [b], [d], [g], [z], значно послаблений
у порівнянні з відповідними українськими приголосними.

Протиставлення “палаталізованість – непалаталізованість” властиве лише
приголосним української мови, напр., лак – ляк, бій – бити, ним – Ніл.
Ця ознака надає українській мові специфічних рис, яких зовсім немає у
німецькій мові і, таким чином, відрізняє систему українського
консонантизму у порівнянні з німецьким.

Але система консонантизму визначається не лише ознаками фонем. Акустико
– фізіологічні властивості приголосних у різних позиціях у слові, тобто
акустико – фізіологічні властивості алофонів також мають неабияке
значення для характеристики системи консонантизму.

До таких акустико – фізіологічних властивостей приголосних німецької
мови належать:

1)     аспірація глухих зімкнених [p], [t], [k] у деяких позиціях;

2)     лабіалізація приголосних перед лабіалізованими голосними;

3)     послабленість голосового тону дзвінких [b], [d], [g], [z], і
нарешті,

4)     певне розрізнення приголосних за інтенсивністю, яке існує в
тісному зв’язку зі складоподілом – т.зв. сильнопочаткові та
сильнокінцеві приголосні.

Українські приголосні не мають згаданих вище особливостей німецького
консонантизму, тобто аспірації, сильної лабіалізації, послабленості
голосового тону у дзвінких приголосних, а також такого яскравого явища
протиставлення сильнопочаткових голосних сильно кінцевим.

Щодо сильнопочатковості та сильнокінцевості німецьких приголосних
необхідно сказати таке. Серед фонетистів досить поширена думка, що в
німецькій мові немає подвоєних та довгих приголосних і що подвійне
написання приголосних і що подвійне написання приголосних, напр., denn,
wenn, essen, sammeln, kruemmen і т.д. не свідчить про подвоєння
приголосних, а є лише ознакою короткості попереднього приголосного.
Однак дослідження відносної тривалості приголосних після короткого та
довгого голосного, зокрема в таких парах слів як Kamm – kam, Kinn –
Kien, Roggen – Rogen, Sack – sag, Patte – Pate і т.п. виявило, що
приголосні в словах Kamm, Kinn, Roggen, Sack, Patte можуть бути
приблизно в півтора рази довші за приголосні в словах kam, Kien, Rogen,
sag, Pate. У повному стилі ця різниця в тривалості виступає найбільш
яскраво, в розмовній мова вона зменшується.

Характерно, що приголосні після коротких голосних мають порівняно
інтенсивніший голосовий тон, тобто амплітуди голосового тону у цих
приголосних більші, і голосовий тон триває трохи довше, ніж у позиції
після довгих голосних. Крім того, як показують тривалість й
інтенсивність голосового тону, а також м’язове напруження язика,
приголосні після коротких голосних напруженіші, інтенсивніші від
приголосних після довгих голосних.

Приголосні, що позначаються на письмі двома буквами, за своєю природою
сильнопочаткові, а приголосні, що позначаються однією буквою, –
сильнокінцеві. Сильнопочаткові зустрічаються лише після коротких
голосних, а сильнокінцеві – після довгих. Оволодіння цією рисою
німецької вимови вимагає спеціального тренування, оскільки
сильнопочатковість тісно пов’язана з явищем сильного відступу коротких
голосних.

Склад варіантів фонем німецької та української мов відзначається
істотною різноманітністю.

У нім. мові різноманітність складу алофонів досягається за рахунок
названих вище особливостей приголосних. В українській мові така
різноманітність досягається за рахунок палаталізації, наявності довгих
приголосних, лабіалізації та легкої веляризації. Як бачимо, лише
лабіалізація є спільною рисою, хоча й вона відрізняється за своїм
характером.

У складі алофонів приголосних обох мов дуже важко визначити основний
варант фонеми, тому варіанти деяких фонем слід розглядати як
рівноправні.

в) Лабіалізація приголосних у зіставлюваних мовах. Основні відмінності
артикуляційної бази німецького та українського консонантизму. Основні
труднощі при засвоєнні українцями приголосних німецької мови

Зупинимося на деяких особливостях складу приголосних алофонів німецької
мови.

Лабіалізація приголосних. Лабіалізація приголосних, на відміну від
голосних, полягає у висуванні губ наперед. Отвір не має значення,
оскільки губні приголосні, які мають найменший отвір або не мають його
зовсім, аж ніяк не відзначаються найбільшою лабіалізацією. Тільки один
приголосний німецької мови [?] завжди лабіалізований, а у всіх інших
лабіалізація з’являється внаслідок впливу довгих лабіалізованих
голосних, напр., gut, Pudel, Sohn, fuehren, Tueren і т.д.

В українській мові постійну значну лабіалізацію мають приголосні [Ш] і
[Ж], а у решти лабіалізація з’являється внаслідок впливу лабіалізованих
голосних [У] і [О], напр., лущити, сушити, ворона, борода. Лабіалізацію
приголосних німецької мови помітно на слух сильніше, ніж українських
приголосних, бо вона виникає внаслідок впливу більшої лабіалізації
німецьких довгих голосних.

При постановці лабіалізованих голосних треба спеціально стежити за
вимовою попередніх приголосних. Лабіалізовані приголосні є варіантами
відповідних не лабіалізованих приголосних.

Тривалість приголосних .Вивчення відносної тривалості дає змогу
зіставити окремі групи приголосних. Найбільшу тривалість виявляють
африкати [pf], [t?], [ts], а найменшу – дзвінкі зімкнені [b], [d], [g].
Після африкат найдовшими є щілинні глухі [?], [c], [x], [s]. Сонорні
[m], [n], [l], [r] довші за відповідні дзвінкі зімкнені, гліхі зімкнені
значно довші за відповідні дзвінкі. Сильнопочаткові довші за відповідні
сильнокінцеві.

Характерні позиції приголосних німецької мови. Сонорні [m], [n], [l],
[r], глухі [p], [t], [k], [f], африкати [pf], [ts], [t?] спостерігаються
без обмежень на початку і в кінці слів, після коротких і довгих
голосних, напр., Pfau, Apfel, bepflanzen, Knopf; Torte, Trottel, Angst,
bersten.

Дзвінкі [b], [d], [g], [v], [z] з’являються в початковій позиції; їх не
буває на кінці слів і морфем. Після коротких голосних спостерігаються із
значним обмеженнями: bergen, fiebern, Ebbe, grob.

Приголосний [j] з’являється в початковій позиції і після довгих
голосних; після коротких голосних не зустрічається: jammern; Koje,
Kojote.

Сонорний [?] зустрічається зустрічається тільки після короткого
голосного, а в початковій позиції не виникає: sinken, danken, lange,
Uebung.

Приголосний [c] з’являється, в основному, в позиціях, де не
зустрічається [х] – на початку слів, після голосних переднього ряду, в
суфіксі –chen, і після приголосних [l], [n], [r]: Strolch, Fichte, Chile
і т.д.

[х] не зустрічається в позиціях, характерних для [c], а буває після
голосних заднього ряду: Rauch, kochen, pochen і т.д.

Відмінності артикуляційної бази німецького консонантизму у зіставленні з
артикуляційною базою українського. Одна з основних відмінностей
німецького консонантизму полягає у відносно послабленій діяльності
гортані при утворенні голосового тону, через що німецькі дзвінкі
приголосні часто бувають напівдзвінкими або оглушеними у позиціях, де
українські приголосні виступають як дзвінкі.

Друга відмінність – більша стійкість німецьких приголосних щодо
акомодаційних впливів з боку наступних голосних.

АКОМОДАЦІЯ – часткове пристосування артикуляції суміжних приголосного та
голосного звуків, коли екскурсія наступного звука пристосовується до
рекурсії попереднього (прогресивна ак-ція), чи рекурсія попереднього
звука пристосовується до екскурсії наступного (регресивна ак-ція),
напр., муха – мусі, рос. игра – сыгран.

ЕКСКУРСІЯ – перша фаза артикуляції звуку, підготовка органів мовлення до
вимови.

РЕКУРСІЯ – остання фаза артикуляції, коли органи мовлення повертаються
до початкової позиції

Німецькі приголосні не палаталізуються перед голосними переднього ряду,
а українські – палаталізуються.

Аспірація [p], [t], [k], властива тільки німецькому консонантизму.
Своєрідних рис німецькому консонантизму надає наявність специфічних
артикуляцій [?], [c], [l], [R], (Reibe – r), [?] (vokalisiertes – r),
причому в утворенні [?], [R], бере участь маленький язичок, який в
українській мові залишається пасивним.

Основні труднощі при засвоєнні приголосних німецької мови. Відмінності
артикуляційної бази визначають основні труднощі і помилки, що виникають
в українців при засвоєнні приголосних німецької мови. Важко відучити
українців від палаталізації приголосних перед голосними переднього ряду.
Аспірація [p], [t], [k] дається порівняно легко але з часом нівелюється
під впливом артикуляційних навичок української мови.

Тривалого тренування потребує правильна вимова сильнопочаткових
приголосних після коротких голосних. Засвоєння специфічних артикуляцій
[?], [c], [l], [R], [?] також слід зарахувати до основних труднощів, що
виникають в українців при засвоєнні німецьких приголосних.

5 (7) Типологічні характеристики словесного наголосу в укр. та нім.
мовах

НАГОЛОС – виділення певного складу у слові за допомогою сили звуку
(динамічний або силовий наголос), зміни тону (тонічний або мелодійний
наголос) чи тривалості (квантитативний або кількісний наголос) або
певного слова у фразі (логічний або фразовий) наголос.

ФРАЗА – елемент мовлення, обмежений паузами.

Словесний наголос у нім. мові має динамічно-музикальний характер, тобто
певний склад у слові визначається більшою силою і водночас підвищенням
тону. Словесний наголос української мови є динамічним, але на відміну
від німецької мови велике значення має квантитативний момент. Тривалість
наголошених голосних значно більша ніж ненаголошених. Для німецького
наголосу квантитативний момент не має такого великого значення, оскільки
довгі й короткі голосні становлять окремі фонологічні категорії.

Щодо місця німецький наголос визначають по-різному. Його вважають
нерухомим, вільним або морфологічно зв’язаним. Власне, у росподілі
наголосу співіснують 2 тенденції: стара тенденція до наголосу на корені
слова і нова — з нахилом до наголошування різних складів у слові.
Здебільшого наголошеним буває корінь слова, потім відокремлювані
префікси і деякі суфікси, напр.: `schreiben, be`schreiben, abschreiben,
Schreibe`rei.

В українській мові наголос вільний, різномісцевий, напр.: голова,
голови, голови, головний, голівка, головоломки.

За розташуванням наголошених і ненаголошених складів при вільному
наголосі в українській мові можна знайти подібні слова:

1.     Тип [`] Hand

Краб Kind

віз so

є

2.     Тип [`—] Vater

прадід offen

неміч Kino

жінка

3.     Тип [`— —] Wanderung

Подруга anfangen

крикнути undankbar

гойдалка

4.     Тип [—`] Beginn

Коваль Verbot

могти entlang

вода

5.     Тип [—`—] betruegen

махати erfolgreich

чорнило zusammen

гаркавий

6.     Тип [— —`] Schlaegerei

почуття Polizist

берегти Buecherei

ведемо

7.     Тип [— —`—] registrieren

батьківщина Polizisten

поцілунок Aspiranten

українець

8.     Тип [—`— —] verarbeiten

обшарпанець vertretende

годований Hinweisungen

приїхати

9.     Тип [`,] Rotwein

літопис Bleistift

пройдисвіт Eisenbahn

добробут

10.               Тип [, `] Nordwest

буревісник allerdings

білоручка Jahrhundert

пароплав

Зрозуміло, що схожість стосується тільки розташування наголошених та
ненаголошених складів, структура складів здебільшого різна. Причому слід
вказати на кілька розбіжностей.

Закінчення редукованого [‚] у німецькій мові завжди ненаголошене, а в
українській закінчення можуть бути наголошеними. Пор.: heben, fegen,
Rasen, Aermel — голова, голови, голові.

Для німецької мови продуктивні лише перші п’ять типів структури
наголосу, а решта здебільшого припадає на запозичення. Для української
мови навпаки, 5-ий і 6-ий типи дуже продуктивні для різних граматичних
категорій іменників, дієслів, прислівників тощо. Для складних слів тип
[`,] продуктивний  у німецькій мові і дуже обмежений в українській, тоді
як тип [, `] продуктивний в українській мові і дуже обмежений у
німецькій.

Таким чином, схожість структур наголосу в цілому свідчить про те, що для
українців структура німецького наголосу сама по собі не складає
труднощів. Конкретні помилки виникають при засвєнні лексики, призначеної
для опанування. Звичайно засвоєння правильних наголосів іде поруч ії
засвоєнням лексики, і усування помилок з наголосу є справою не тільки
фонетиста, а й викладача-мовника.

Основні правила німецького словесного наголосу.

Основні правила німецького словесного наголосу, що наводяться нижче,
сприяють цілеспрямованому засвоєнню системи німецького наголосу.

1.У більшості німецьких або онімечених слів наголос припадає на корінь
слова наприклад: `Erde, `Eigentum, `meisterhaft, `moeglich, Ge`witter,
ge`waltsam, Ver`zeichnis.

2. У двочленних складах іменниках головний наголос припадає на
визначальну частину слова (здебільшого першу), а додатковий — на
визначувану (звичайно другу), напр. `Sportplatz, `Kindergarten,
`Tischdecke, `Fensterbrett. Кілька слів типу Jahr`hundert, Jahr`zenht,
Nord`west становлять виняток з цього правила.

При сполученні власних імен або назв наголос припадає на другий
компонент, напр. Goethe-Schiller-Denkmal, Oder-Neisse-Grenze,
Konrad-Adenauer-Stiftung і т.д.

3. Серед складних прикметників найпоширеніші слова з наголосом на
першому компоненті, напр. ?ziel?strebig, ?gleich‚berechtigt,
?spitz‚findig, ?ring‚foermig і т.д. Але можливі прикметники й з двома
рівноцінними наголосами на обох компонентах, напр., ?bitterernst,
?steinalt, ?spottbillig, ?stink?langweilig, ?suess?sauer, ?knall?hart і
т.д. або прикметники з диференціацією наголосу, що приводить до зміни
значення, як-от: ?blut,arm, ,blut?arm.

4. Відокремлювані префікси завжди наголошені. Найважливіші
відокремлювані префікси: ab-, an-, auf- … .

5. Невідокремлювані префікси завжди наголошені. Найбільш уживані
невідокремлювані префікси: Be?stand, Ge?brauch, er?zaehlen, Ver?stand,
entfesseln і. т.д.

6. Префікси durch-, ueber-, unter-, um-, wieder- можуть або
відокремлюватися і бути наголошеними, або не відокремлюватися і
залишатися ненаголошеними. З цим пов’язане розрізняння змісту цих слів.
Напр.: ?durchsetzen – проводити, добитися, durch?setzen – пронизувати,
просякати, ?uebersetzen – перевозити ueber?setzen – перекладати,
?unterbinden – підв’язувати (хустину), unter?binden – перев’язувати
(кровоносну судину); перешкоджати кому-неб., підривати що-неб.,
umpflanzen – пересаджувати що-неб, um?pflanzen – насаджувати (рослини)
навколо чого-неб., ?wiederholen – приносити знову, wieder?holen –
повторювати.

7. Префікси da-, dar-, her-, hier-, in-, miss-, voll-, wider-, zu-
можуть бути наголошеними і ненаголошеними, напр.: ?dasitzen – сидіти,
?Dasein – буття, існування, але da?heim – домашнє вогнище, батьківщина,
da?hinter – позаду, за цим, miss?achten – зневажати, презирати,
miss?billigen – не схвалювати, осуджувати але ?Missachtung – зневага,
презирство, ?Missbilligung – несхвалення, осудження, ?herkommen –
походити звідки-неб., але her?absetzen – знижувати, принижувати,
dar?auf, da?ran але ?darstellen – зображати, представляти ?Darleihe –
позика, кредит, wider?stehen – опиратися, не піддаватися, wider?sprechen
– суперечити, заперечувати але ?Widerstand – опір, ?Widerspruch –
суперечність, заперечення, `Vollbeschaeftigung – повна зайнятість,
Voll`bringer – виконавець (роботи), `Zuwendung – асигнування, допомога,
zu?wenig – замало.

8. Суфікси –ie, -ei, -ant, -ent, -tion, -ist, -ismus, -taet, -ur, -al,
-ieren завжди наголошені, напр.: Chemie, Kartei, Schreiberei, Aktant,
Dozent, Situation, Polizist, Feudalismus, Fakultдt, Literatur,
demonstrieren.

У скороченнях (абревіатурах) наголос залежить від характеру скорочень:

а) якщо вимовляються назви букв, що утворюють абревіатуру, то наголос
припадає на кінцевий склад, напр. BR?D, CDU, DGB і т.д.;

б) якщо вимовляються звуки, що позначаються буквами, то наголос припадає
на перший склад, напр.: ?UNO, ?NATO, ?AWACS (Airborne early warning and
control system), ?Azubi, ?EMPA (eidgenoessische Materialpruefungs- und
Forschungsanstalt) і т.д.

в) якщо скорочення складається із букви та слова, то наголос припадає на
вимову букви, напр.: ?D-Zug, `S-Bahn, `U-Bahn і т.д.

Найбільших труднощів завдають українцям наголоси в складних словах, бо в
українській мові в складних словах звичайно наголошується другий
компонент, напр.: стале`вар, водо`грай, таксо`парк, електро`станція і
т.д. Це ж явище спостерігається і в абревіатурах: викон?ком, рай`во,
Дем`ПУ тощо. Через те наголос у складних словах німецької мови
засвоюється з труднощами і вимагає тренування.

6(7). Типологічні характеристики інтонації

а) Типологічні показники фразового і синтагматичного наголосів та
наголосу акцентної групи, пауз і темпу мовлення

ІНТОНАЦІЮ визначають як сукупність кількох фонетичних засобів
(компонентів): наголосу, мелодики, пауз, інтенсивності, довготи, тембру
і темпу. Всі ці засоби взаємозв’язані, але їх співвідношення може
змінюватися залежно від змісту, мети, ситуації висловлення.

Фразовий наголос у німецькій мові.

Фразовий наголос є системою взаємно співвіднесених наголосів у реченні.
За своєю природою він динамічний, але водночас тісно пов’язаний із
змінами мелодики.

Фразовий наголос зумовлюється змістом речення.

Паузи в німецькій мові.

Паузою називають більш або менш тривалу зупинку в мовному потоці. Паузи
членують мовний потік на речення , а речення на синтагми.

У розмовній мові власне пауз, тобто зупинок може й не бути. В таких
випадках членування здійснюється за допомогою наголосу, мелодики і темпу
мовлення.

Розділові знаки не завжди збігаються з паузами. У реченні: Lies, bitte,
diesen kurzen Text vor! слово bitte не виділяється паузами.

Паузи можуть вживатися і для емоційного підсилення виразності мови,
напр.: Er sieht heute so aus, als ob er schon ? alles wuesste.

Темп мовлення.

Темп мови в цілому зумовлений ситуацією й характером висловлення і тісно
пов’язаний із стилем мовлення. У повному стилі при повільному темпі
мовлення мовний потік членується чіткіше — чіткіше членуються речення,
виникає максимальна кількість синтагм і відповідно максимальна кількість
синтагматичних наголосів. Логічний наголос виділяється чіткіше від
синтагматичного, а останній — від наголосу акцентної групи.

У розмовному стилі при швидкому темпі мовлення деякі синтагми
зливаються, виникає менше наголосів і вони менше відрізняються один від
одного силою, слабконаголошені слова стають ненаголошеними.

б) Типологічні показники основних типів інтонаційної мелодики у
німецькій мові

Мелодикою називають підвищення та зниження основного тону голосу.
Підвищення та зниження тону тісно пов’язане з наголосом і разом з ним
виступає як засіб виявлення смислового навантаження слів у реченні,
поєднання їх в акцентні групи і синтагми.

Для опанування німецькою мелодикою українцям можна користуватися трьома
рівнями основного тону: високим, середнім та низьким. За вихідну мету
треба ставити засвоєння не всіх ситуативних типів інтонації (бо в кожній
ситуації можливий своєрідний варіант), а основних інтонаційних типів
мови. Визначальним для кожного типу є спосіб, в який закінчується
мелодійне оформлення висловлень. За цим способом розрізняють інтонацію
завершеності, питальну і інтонацію незавершеності.

Інтонація завершеності. Якщо мелодика наприкінці висловлення досягає
найнижчого рівня, то це означає, що висловлено завершену думку. Такий
тип інтонації завершеності по-німецькому називається terminale
Intonation, напр.: Er hat ein Buch.?? Wir besuchen dich.??

Початок висловлень з мелодикою завершеності вимовляється підвищеним
тоном порівняно з кінцем: у середньому або високому тоні.

При нейтральному мовленні, якщо мовець не хоче спеціально виділити якесь
слово, висловлення починаються звичайно із середнього тону, напр: .: 2Du
??3sagst 1es.?? 2Wir ??3hoeren1.??? 2So ??3ist es1.??.

При афективних висловлюваннях, при наказі та звертанні речення
починаються з високого тону: ??3Nimm es1! ??3Hoeren Sie1! ??3Unerhoert1!

Між інтонацією та граматичною будовою речень нема безпосереднього
зв’язку. Проте певні типи речень оформляються переважно певним типом
інтонації. Так, розповідні, окличні, наказові, спонукальні речення, як і
запитальні речення із запитальним словом, вимовляються, звичайно з
інтонацією завершеності, напр.: Wir haben heute zwei interessante
Vorlesungen gehabt. Ist dieses Zimmer aber sauber! Sieh dir das mal an!
Wollen wir singen! Wo kann er jetzt sein?

Однорідні члени речення вимовляються, як правило, на одному тональному
рівні: Wir lesen, schreiben und uebersetzen deutsche Texte.

Остання синтагма складного речення, незалежно від того, становить вона
головне чи підрядне речення, також вимовляється з інтонацією
завершеності: Obwohl seine Stimme zitterte, sprach er ruhig.

Питальна інтонація. Якщо мелодика наприкінці висловлення досягає
найвищого рівня, то це означає запитання, яке вимагає відповіді.
Питальна інтонація німецькою мовою називається interrogative Intonation.
Основний напрямок мелодики цього типу інтонації позначається знаком []:
Regnet es??

Запитальні речення без запитального слова вимовляються, як правило, з
питальною інтонацією, тобто з підвищенням тону останньому складі, який
потенційно може бути наголошеним, як, напр.: 2Ver“stehst1 du mich3??
2Glaubst 1du daran3?? 2Traeumst 1du 2immer 1noch 2von ihm3??

Підвищення відбувається і на подальших наголошених складах, якщо вони є,
напр.: “1Kommst du heute 3abend?? 2Ist es “1kalt 3draussen??

При підсилених наказах або командах можливе також значне підвищення
тону: 1Du machst es “3sofort!? “1Stillge3standen! “1Zuhoe3ren!?
1Links “3um!? 2Alle “1aus3steigen!?

Риторичні питання, на які не чекають відповіді, вимовляються також з
питальною мелодикою: “1Kennen wir uns 3nicht?? 2Kann man “1das
widerle3gen??

Так звані альтернативні питання у першій частині мають питальну
інтонацію, а в другій — інтонацію завершеності: 2Kommst du “3mit ?
3oder bleibst du zu Hau“1se?

Інтонація незавершеності. Якщо мелодика наприкінці висловлення або
навіть усередині речення тримається на рівні, характерному для
попередньої частини висловлювання, то це означає, що висловлено
незавершену думку, яку буде продовжено. Такий тип інтонації
незавершеності по-німецькому називається progrediente Intonation, напр.,
Bevor du “antwortest, ?? ueberlege alles noch “einmal. Wenn du das
machen “moechtest, ?? helfe ich dir “gerne. Er sagt, ?? dass er den
Text “uebersetzt hat.

Мелодика на кінці не останньої синтагми не закінчується низьким тоном,
що відбиває незавершеність думки і свідчить про те, що далі буде
продовження. У складних реченнях, незалежно від того, чи це
складносурядне чи складнопідрядне речення, кожна не остання синтагма має
інтонацію незавершеності, тобто вона закінчується високим або середнім
тоном: Ich habe schon bemerkt, ?? dass er seine Versprechungen immer
haelt. Da er sich gestern erkaeltet hatte, ?? blieb er heute zu Hause.

Синтагми з незавершеною інтонацією можуть бути різними щодо граматичної
структури: головні речення, частина головного речення, або підрядні
речення всіх типів.

в) Деякі особливості інтонації німецької мови у порівнянні з українською

Зіставлення німецької та української інтонації ще не було об’єктом
спеціальних досліджень, але на підставі практичних спостережень можна
все-таки зробити певні зауваження.

Основні розбіжності стосуються передусім фразового наголосу. Очевидно,
фразовий наголос в обох мовах неоднаковий за силою, співвідношенням між
сильним та слабким наголосом і за розподілом наголосів у реченні.

В українській мові деякі слова, напр., особові займенники в сполученні з
іменниками, сильніше наголошені, ніж у подібних сполученнях німецької
мови:

??Вона ??пише.                            ,Sie ??schreibt.

Або ?Вона ??пише.                              Sie ??schreibt.

??Його ??творчість.                             ,Sein ??Werk.

Або Його ??творчість.                       Sein ??Werk.

Дієслово в сполученні з обставиною і додатком в українській мові
сильніше наголошене, ніж дієслово в німецькій мові:

?Ти ?працюєш ??старанно.                           Du ?arbeitest
??fleissig.

,Вона ?показує ме,ні ,свою “кімнату.          Sie ,zeigt mir ihr
??Zimmer.

Багатьох труднощів зазнають українці при засвоєнні темпу мови, можливо
через те, що темп розмовної німецької мови швидший.

В українській мові, на відміну від німецької, завершеність думки
відображається зниженням тону, як і в німецькій мові, запитання —
підвищенням тону, однак відмінності обох мов полягають у певних
специфічних деталях.

В українській мові, на відміну від німецької, тон підвищується на
останньому наголошеному складі. На післянаголошених складах
спостерігається зниження тону до низького рівня. В той же час у
німецькій мові підвищення тону відбувається і на післянаголошених
складах:

Потрібно це світло ??негайно виключити? – Muss man dieses Licht sofort

“aussschalten?

Він ??справді такий невихований? – Ist er denn wirklich so uner“zogen?

Хіба ??дитина вже заснула?  Ist das Kind denn wirklich einge“schlafen?

Якщо післянаголошених складів немає, то відбувається підвищення тону в
обох мовах:

Він це зро“бив?     Hat er das ge“macht?

Інтервали підвищення тону при питальній інтонації у німецькій мові
більші, ніж в українській.

Для української мови в цілому характерна плавність, що досягається
меншими інтервалами, уповільненим темпом однакового темпу для
наголошених і ненаголошених складів.

7 (7). Методи і способи навчання та вироблення навичок правильної вимови
німецьких фонем у школі і вищих навчальних закладах

На спеціалізованих факультетах заняття з іноземної мови починаються
переважно фонетико-орфографічним курсом або вступним фонетичним курсом,
після чого робота над вимовою ведеться епізодично поряд з іншими
аспектами мови.

Для середньої школи ще не створено вступного фонетичного курсу з
німецької мови. Постановка вимови ведеться комплексно разом з роботою
над іншими аспектами мови. Як у вузі, так і в середній школі викладання
фонетики проводиться шляхом поєднання прийомів усвідомлення звукової
системи іноземної мови через порівняння з рідною (аналітичні) і прийомів
безпосередньої імітації.

У середній школі, особливо у молодших класах спеціалізованих шкіл з
викладанням предметів іноземною мовою імітативні прийоми можуть
виступити на перший план. Поряд з цим і в школі потрібні вказівки для
усвідомлення артикуляційних укладів і рухів у формі, доступній дітям.

У вузах, як і взагалі на заняттях з дорослими, засвоєння будь-якого
явища фонетики вимагає пояснень суті цього явища, зіставлення його
особливостей з подібними явищами рідної мови, вимагає наочних схем
артикуляційних укладів і артикуляційних рухів. Використання тільки
прийомів безпосередньої імітації призводить до того, що у переважної
більшості спостерігається заміна звуків іноземної мови подібними за
звучаннями звуками рідної мови.

Важливе методологічне питання про застосування транскрипції вирішується
залежно від мети і обсягу вступного курсу у вузах. Вступний фонетичний
курс для спеціалістів проводиться тільки на основі транскрипції.
Систематичне застосування транскрипції під час вступного курсу і
пізніше, під час практичних занять, допомагає слухачам подолати
змішування звуків із буквами, усвідомити звуко-буквені зв’язки.

Корективний фонетичний курс, а також фонетико-орфографічний курс
проводять при частковому застосуванні транскрипції поруч з орфографією.
У середній школі при усному методі до транскрипції не вдаються.

Для проведення фонетичних занять у вузі або в середній школі викладачеві
потрібні знання з теоретичної фонетики і з методики, тобто він має
володіти певними прийомами і формами роботи. Інакше викладач, навіть
володіючи бездоганною вимовою, не зможе передати її своїм слухачам через
брак відповідних знань. Без спеціальної фонетичної підготовки викладач
не зможе встановити причину неправильної вимови і знайти шляхи для
виправлення помилки.

На практичних заняттях з фонетики поряд з поглибленням деяких
теоретичних питань вступного курсу, певною систематизацією і значною
кількістю тренувальних вправ вивчаються деякі складні питання німецької
вимови, як-то вимова інтернаціоналізмів і запозичених слів, вимова звуку
[r] тощо. Якщо під час вступного фонетичного курсу заняття ведуться
переважно у повному стилі, то на заняттях з практичної фонетики поруч з
повним стилем вживається розмовний і об’єктом вивчення стають явища,
пов’язані з темпом мовлення: нескладові голосні [i], [u], [o], [e],
новий приступ і т.д. Крім того, поступово вводяться елементи
діалогічного мовлення і тренувальні вправи на прискорення темпу мови.
Одним із важливих завдань цих занять є навчання техніці читання. І,
нарешті, вправи на сприйняття, що межують з іншими аспектами мови,
зокрема лексикою, розмовною практикою, перекладом і частково навіть з
граматикою, стають невід’ємною частиною практичних занять з фонетики.

Постановка вимови починається з постановки звуків. Акад. Л.В. Щерба
писав з цього приводу: “Недооцінка важливості правильної постановки
окремих звуків залежить від неусвідомлення тієї ролі, яку відіграє
окремий звук у процесі розуміння мови. Поставити незнайомий звук у фразі
й навіть у слові зовсім неможливо, тому що контроль слуху й м’язового
відчуття при цьому дробиться і не може бути зосереджений на потрібних
моментах”.

При постановці вимови слід розрізнити три основних етапи: розвиток 
вимовного вміння, розвиток вимовних навичок і автоматизацію вимовних
навичок. Поняття вимовного вміння включає вміння повільно, але без
затримки володіти артикуляцією ізольованого звука і цього ж звука в
сполученнях з іншими в коротких словах, вживаючи правильний наголос.
Сюди входить також уміння самостійно “знайти” звук і правильно вимовити
його. Студенти в цей період зосереджують свою увагу на керуванні
власними мовними органами, вони свідомо відтворюють артикуляційні уклади
й рухи.

Навичкою зветься той ступінь вміння, при якому опановується правильна
вимова звуків у будь-яких позиціях та сполученнях слів, також і в
коротких реченнях. Під навичками розуміють вільну вимову при наявності
зосередженої уваги з боку мовця. Л. В. Щерба вважає, що суть цього
процесу полягає в тому, щоб незвичні рухи, тобто артикуляційні рухи
зробити звичними. Під час вироблення навичок користуються як
аналітичними так і імітативними прийомами.

Студенти, ознайомившись із слуховим образом і опанувавши артикуляцію,
вчаться слухати звуки в різних позиціях й імітувати їх.

Автоматизація навичок досягається на високому рівні володіння іноземною
мовою. На такому рівні процес мовлення іноземною мовою відбувається
подібно до процесу мовлення рідною мовою. Автоматизм навичок
виробляється внаслідок значної кількості тренувальних вправ, у яких
переважає безпосередня імітація.

Вимовні вміння й елементарні навички у мовних вузах якраз і
виробляються, як правило, під час вступних фонетичних курсів.
Автоматизація навичок досягається в ідеалі на останніх курсах.

У середній школі процес набуття навичок вимови триває протягом усього
часу вивчення іноземної мови.

На І-му етапі роботи над вимовними вміннями перевага віддається
аналітичним прийомам. Кожен викладач і вчитель, який приступає до
постановки вимови, повинен розрізняти ці три основні етапи її
постановки.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020