.

Типологія синтаксичних систем (реферат)

Язык: английский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
6 11603
Скачать документ

Реферат на тему:

Типологія синтаксичних систем

ПЛАН

1.     Поняття синтаксичного рівня.

2.     Типи й види синтаксичного зв’язку й синтаксичних відношень.
Основні критерії виділення типів словосполучень.

3.     Типологія словосполучень:

а) загальні положення

б) типи атрибутивних словосполучень у зіставлюваних мовах;

в) типи об’єктних словосполучень у зіставлюваних мовах.

4.     Типологія членів речення.

5.     Типологічні характеристики порядку слів у реченні в зіставлюваних
мовах.

6.     Типологія речення у зіставлюваних мовах:

а) загальна типологічна характеристика німецького й українського
речення;

б) загальна типологічна характеристика двоскладних та
формально-двоскладних речень;

в) типологічна характеристика неозначено-особових речень у зіставлюваних
мовах;

г) безособові речення;

д) односкладні речення;

е) інфінітивні речення;

є) номінативні речення;

ж) речення з безособовим пасивом.

1. Поняття синтаксичного рівня.

Синтаксис мови є таким рівнем, який оперує зі складнішими, ніж слово
одиницями. Він, як і будь-який інший рівень мови, володіє своїм власним
складом одиниць, а саме словосполученням і реченням.

СИНТАКСИС – це розділ мовознавства, що вивчає словосполучення і речення
як одиниці мовлення.

РЕЧЕННЯ – це висловлення, що містить предикативну синтагму, передає
відносно завершену інформацію і характеризується відповідною інтонацією.

ПРЕДИКАЦІЯ – 1) позначення певних властивостей і дій предмета,
віднесення даного мовного змісту до певного часу і способу, напр.:
Студент читає книжку (позначення дії, яку виконує студент, є
предикацією);

2) в теорії мовленнєвих актів ПРЕДИКАЦІЯ– це частина пропозиціонального
акту.

СЛОВОСПОЛУЧЕННЯ – це синтаксична конструкція, що утворюється поєднанням
двох чи більше повнозначних слів основі певного синтаксичного зв’язку,
які виконують номінативну функцію, напр.: старанний школяр – der
fleissige Schueler, писати лист – einen Brief schreiben, вчитися в
університеті – an der Universitaet studieren, і т.д.

СЛОВО – це основна одиниця лексичного рівня мови, що характеризується
цільнооформленістю, довільністю та ідіоматичністю.

І слово, і словосполучення виконують одну і ту ж функцію: вони називають
предмет, явище, дію, процес. Але, на відміну від слова, яке є
цільнооформленою одиницею лексичного рівня мови, словосполучення
складається щонайменше з двох, а нерідко й більше повнозначних слів,
причому кожне з них може отримати розширення за існуючими у даній мові
законами, напр., ein interessanter Roman – ein sehr interessanter neuer
Kriminalroman.

На відміну від слова і словосполучення, які виконують номінативну
функцію, речення виражає судження, спонукання або запитання. Граматичну
основу речення складає, на відміну від словосполучення, ПРЕДИКАТИВНІСТЬ,
тобто вираження за допомогою мовних засобів відношення змісту
висловлення до дійсності. Речення може складатися як з одного, так і з
декількох повнозначних слів, напр., Кажи! Що це? Вже третій день іде
сніг і т.д.

2. Типи і види синтаксичного зв’язку й синтаксичних відношень. Основні
критерії виділення типів словосполучень.

Словосполучення у кожній мові будуються за певними, характерними для
даної мови моделями, які є узагальненими величинами, що наповнюються у
мовленні різноманітним лексичним матеріалом, який надає певному
словосполученню конкретного характеру.

Завданням типологічного вивчення словосполучень в українській та
німецькій мовах є дослідження і встановлення аломорфних та ізоморфних
рис на рівні словосполучень і, тим самим, виявлення їх основних типів.

Як випливає зі сказаного вище визначення словосполучення одним із його
основних ознак є синтаксичний зв’язок, який з’єднує компоненти
словосполучення. Якщо компоненти словосполучення перебувають у рівних
відносинах один щодо одного, що може бути перевірено їх простою
перестановкою без зміни чи якої-небудь шкоди для його змісту, то мова
йде про сурядний синтаксичний зв’язок: die Eltern und die Kinder; du
oder ich і т.д.

Якщо ж компоненти словосполучення перебувають у рівних відносинах один
щодо одного, тобто якщо один компонент підлеглий або залежний від
іншого, то мова йде про підрядний синтаксичний зв’язок. У таких
словосполученнях перестановка складових частин може призвести до
суттєвої зміни форми, а часом і змісту в цілому, напр., цікава книга –
книга цікава. У першому випадку ми маємо словосполучення, а в другому,
фактично, речення.

Особливим видом зв’язку є предикативний, який взагалі характеризує собою
відношення між підметом і присудком, а, отже, безпосередньо пов’язаний з
реченням.

Однак в обох мовах існують також і словосполучення, у яких підлеглий
компонент несе особливу функцію: він надає предмету певну ознаку, яка
розглядається не як постійна, а лише як тимчасова, така, що виникає
підчас здійснення дії, яку позначає присудок речення. Такий синтаксичний
зв’язок називають предикативним, напр., Er lief aufgeregt hin und her.
Sie liest aufmerksam ein Buch. Wir singen freudig ein Lied. Синтаксичний
зв’язок, який з’єднує компоненти словосполучення lief aufgeregt, liest
aufmerksam, singen freudig ілюструє предикативний зв’язок у
словосполученні.

Коли ми говоримо про тип того чи іншого мовного явища, то ми в першу
чергу маємо на увазі певну досить конкретну суму постійних і стійких
ознак, які характеризують це явище і, певною мірою, обумовлюють одна
одну.

Для того щоб дати правильне визначення поняття “тип словосполучення як
одиниця зіставлення”, потрібно ґрунтуватися, передусім, на ознаках і
властивостях, притаманних словосполученню як особливій синтаксичній
одиниці, яка існує в різних мовах. Тільки тоді дефініція потрібного нам
поняття, його обсяг і межі будуть адекватними і достатньо
універсальними.

Як уже згадувалося вище, однією з основних ознак словосполучення,
зокрема підрядного двочлена, тобто словосполучення, яке складається з
двох повнозначних слів, слід вважати ті синтаксичні відношення, які
виявляються між компонентами двочлена. Це можуть бути предикативні,
атрибутивні, об’єктні та обставинні відношення. Ці відношення отримують
своє матеріальне вираження у вигляді різних конкретних прийомів, з
допомогою яких передаються синтаксичні зв’язки. Це такі прийоми:

УЗГОДЖЕННЯ – такий тип зв’язку в синтагмі, при якому в обох членів
синтагми проявляються однакові граматичні значення, напр., нова хата –
жін. рід., наз. відм., однина.

ПРИЛЯГАННЯ – спосіб зв’язку у синтагмі, при якому її члени пов’язані
лише за змістом, але не синтаксично, причому залежний компонент
незмінний, напр., говорити голосно, писати швидко.

КЕРУВАННЯ – вид зв’язку між членами словосполучення (чи речення), коли
одні граматичні значення головного слова викликають певні інші
граматичні значення залежного слова, напр. бачу – хлопця (знахідний
відмінок вимагається перехідним словом).

Способи вираження синтаксичних зв’язків, входячи як складова частина у
структуру даної мови, відображають, з одного боку, її типологію, а з
іншого, несуть у собі такі ознаки, котрі дають можливість визначити
типологічні характеристики мови на рівні словосполучення.

Це добре видно з таких прикладів. Як відомо, і в укр. і внім. мовах
добре розвинута система словозмінювання, зокрема із узгодженням
прикметника перед імеником у роді числі й відмінку. Таким чином,
узгодження як особливий тип синтаксичного зв’язку є одним із ознак
словосполучення (СЛ-НЯ), одним із критеріїв віднесення його до того чи
іншого типу СЛ-НЬ в обох мовах.

Інший приклад. У сучасній українській мові існує граматична категорія
виду – доконаного і недоконаного, який має своє системне морфологічне
вираження, напр., казати – сказати, читати – прочитати, відповідати –
відповісти і т.д. У німецькій мові таке протиставлення відсутнє, бо
відсутня відповідна граматична категорія, а, отже, воно не може служити
типологічною характеристикою цієї мови.

Для визначення поняття “тип словосполучення” важливе значення мають ті
прийоми передачі синтакичних зв’язків, які використовуються у конкретній
мові. Так, напр., у нім. мові узгодження поширене дуже сильно, а в
українській мові воно вживається також дуже часто, однак частотність
його нижча і воно не може служити ознакою, яка повною мірою
характеризуватиме структуру словосполучень в укр. мові.

Для характеристики поняття “тип словосполучення” необхідно врахувати
також і критерій способу вираження синтаксичних відношень у двочлені.

Як уже згадувалося вище, будь-який двочлен, побудований на основі
підрядного зв’язку, складається з двох частин, тобто із основного, або
стержневого слова чи ядра і залежного слова. Як показують дані різних
мов, залежне слово (чи залежний компонент) може передувати стержневому
слову, тобто знаходитися у препозиції, або ж іти за ним, тобто
знаходитися у постпозиції. Значення порядку слів при цьому є надзвичайно
великим. Якщо ми маємо, напр., в українській мові положення прикметника
перед іменником, то виникає атрибутивне словосполучення: дерев’яний
стіл, червоне яблуко. Те ж саме ми матимемо і  в німецькій мові.

Якщо ж прикметник знаходиться після іменника, тобто у постпозиції, то
виникає іменне речення, або речення зі складеним іменнним присудком, де
прикметник виконуватиме роль предикатива, тобто іменної частини цього
присудка, причому така тенденція буде спостерігатися як в українській,
так і в німецькій мовах: цікава книга – книга цікава; interessantes Buch
– Das Buch ist interessant.

Важливу роль відіграє також порядок слідування компонентів
словосполучення. Це тим більш сутєво, якщо положення залежного
компонента має постійний характер, як, напр.. в англ. мові, де залежний
компонент завжди передує стержневому. Тому також і цей критерій потрібно
включити у число обов’язкових при визначенні поняття “тип
словосполучення як одиниця зіставлення”.

Таким чином, словосполучення, утворене за допомогою підрядного зв’язку,
може бути охарактеризоване такими ознаками, взятими в їх взаємозв’язку:
1) характером синтаксичних відносин – атрибутивні, об’єктні, обставинні;
2) способом вираження синтаксичних відносин – узгодження, керування,
прилягання; 3) положенням залежного слово стосовно стержневого – у
препозиції і в постпозиції.

Системне поєднання цих критеріїв між собою утворює ту стійку сукупність
ознак, котра може бути покладена в основу визначення “тип СЛ-НЯ як
одиниця зіставлення”.

Поняття “тип”, яке розглядається стосовно будь-яких явищ, у тому числі й
СЛ-НЬ, є певним узагальненим поняттям про особливості даної групи
фактів, явищ і т.д. Стосовно СЛ-НЬ можна говорити також про тип СЛ-НЬ як
про узагальнене уявлення про особливості структури відповідних СЛ-НЬ,
причому всі загальні ознаки окремого СЛ-НЯ знаходять своє вираження у
його типі.

Це дає можливість сформулювати наше розуміння типу СЛ-НЯ як певної дво-,
рідше тричленної моделі, яка має номінативну функцію, є організованою на
основі підрядного зв’язку зі стійким поєднанням синтаксичних відношень,
виражених мевним способом і з постійним розміщенням компонентів.

3. Типологія словосполучення.

Як випливає із типів синтаксичного зв’язку та синтаксичних відношень
обох мовах виділяються атрибутивні та об’єктні словосполучення, як і у
свою чергу підрозділяють на дрібніші типи й підтипи.

Атрибутивне словосполучення є дво-, рідше тричленом, у якого обидва його
компоненти – стержневий та залежний – з’єднані за допомогою
синтаксичного атрибутивного зв’язку. Способи та прийоми вираження
синтаксичних зв’язків, входячи як складова частина у структуру даної
мови, завжди несуть у собі ознаки, котрі дають можливість визначити
типологічні характеристики мови на рівні словосполучення. Все це дає
змогу встановити такі типи атрибутивних словосполучень у
зіставлюваних.мовах:

1 Тип: атрибутивно-препозитивний з узгодженням:

Залежний елемент у препозиції до основного уподібнюється йому за
вираженням граматичних значень на основі узгодження, причому узгодження
здійснюється як за декількома, так і однією граматичною категорією.
Оскільки наявність граматичних категорій є одним із критеріїв
типологічної характеристики мови, то узгодження за граматичними
категоріями може бути покладене в основу визначення підтипів, на які
розпадається даний тип. У названому типі поділу на підтипи немає,
оскільки узгодження відбувається за всіма категоріями: роді, числі й
відмінку, напр.: новий стіл- der neue Tisch, молодий чоловік – ein
junger Mann, мій друг – mein Freund, його зошит – sein Heft, перший день
– der erste Tag, другий раз – das Mal.

2 Тип: атрибутивно-препозитивний з управлінням

У цьому типі синтаксичний зв’язок морфологічно оформляється через
відмінкові морфеми (закінчення). Стержневим компонентом служить іменник.
Залежний компонент, як правило, теж є іменником у формі родового
відмінку.

3в. Типи об’єктних словосполучень

Як уже згадувалося, і в українській, і в нім. мовах існують також
об’єктні словосполучення, які являють собою дво- або тричлен, у якого
обидва компоненти, стержневий та залежний, з’єднані за допомогою
підрядного об’єктного зв’язку. Об’єктні відносини виражаються через
низку конкретних прийомів, зокрема: 1) відмінкове прийменникове чи
безприйменникове керування; 2) прилягання; 3) валентність дієслова –
одно чи двовалентність; 4) позиція залежного дієслова стосовно
стержневого – препозиція чи постпозиція.

Для об’єктних словосполучень особливе значення має валентність дієслова,
тобто його здатність вступати у сполучення з іншими словами в реченні. У
сучасному мовознавстві встановлені такі види валентності:

1) суб’єктна валентність, якщо мається на увазі здатність дієслова
сполучатися з підметом речення;

2) об’єктна валентність, під якою розуміється здатність дієслова
сполучатися з одним, двома чи кількома об’єктами;

3) предикативна валентність, яка означає здатність СК сполучатися з
іншим дієсловом і разом з ним утворювати складений присудок, та деякі
інші види валентності.

На основі валентності ми можемо визначити об’єктне словосполучення як
дво- або тричлен, утворений за типом підрядного зв’язку, якого
характеризують такі вазємопов’язані критерії: 1) об’єктний синтаксичний
зв’язок; 2) управліня або прилягання; 3) валентність дієслова; 4)
препозицієя або постпозицієя залежного дієслова стосовно стержневого.

Поєднання цих критеріїв, взятих у системі, утворює ту стійку сукупність
ознак, яка може бути визначена як “тип об’єктного словосполучення, яка
розглядається як одиниця зіставлення”.

Оскільки будь-який тип є абстрагованим поняттям, яке реалізується у
мовленні у вигляді певної кількості конкретних мовленнєвих величин, то
ми можемо сформулювати визначення типу об’єктного словосполучення так

ОБ’ЄКТНЕ СЛОВОСПОЛУЧЕННЯ є двох- чи багаточленною моделлю, яка виконує
номінативну функцію, організована на основі об’єктного зв’язку, є
стійким сполученням певним чином виражених синтаксичних і валентних
відношень і має певний порядок розміщення компонентів.

Для всіх типів об’єктних словосполучень стержневим компонентом є
перехідне дієслово. У ролі залежних компонентів найчастіше вживаються
іменники або особові і вказівні займенники, рідше – дієслова в одній із
існуючих у конкретній мові безособових форм, а також прикметники і
числівники. Валентність перехідного дієслова має також значення для
виділення типів об’єктних словосполучень. У залежності від цього
розрізняють прості об’єктні словосполучення, якщо дієслово одновалентне,
і складні словосполучення, якщо дієслово дво- і більше валентне: читати
книгу; почати працювати; їхати у Київ; дати другу книгу; вибрати кого
неб.- головою; попросити студента повторити; заборонити хворому вставати
і т.д. У складі простих об’єктних словосполучень виділяються такі типи:

І. Тип об’єктно-препозитивний з управлінням

До цього типу належать словосполучення нім. мови у яких ЗК виражений
іменником, прикметником, займенником або числівником у формі одного з
непрямих відмінків в обох мовах. СК – дієслово. У залежності від типу
управління – прямого чи непрямого можна виділити:

1) підтип з прямим об’єктним керуванням: den Brief schreiben, das Buch
lesen, den Freund anrufen, den Fehler machen і т.д.

2) підтип з непрямим об’єктним керуванням, який у свою чергу
розпадається на:

а) невелику групу з об’єктом у родовому відмінку: der Erneuerung
beduerfen, sich dieses Geraetes bedienen, sich des Autos bemaechtigen і
т.д.

б) групу з об’єктом у давальному відмінку: dem Freund gratulieren, der
Mutter helfen, dem Soldaten befehlen, ihm glauben і т.д.

В укр. мові цьому типу словосполучень здебільшого відповідає тип
об’єктно-постпозитивний з управлінням, який розпадається на ті ж
підтипи, саме:

1) підтип з прямим об’єктним керуванням: читати книгу, приймати
делегацію, обладнати кімнату, дивитися телепередачу і т.д.

2) підтип з непрямим об’єктним керуванням, який розпадається на три
підгрупи:

а) підгрупа з об’єктом у родовому відмінку; ЗК позначає предмет, який є
об’єктом бажання чи частину предмета, на який поширюється дія:  зичити
добра, купити хліба, випити вина, наносити води і т.п.

б) підгрупа з об’єктом у давальному відмінку; ЗК виражає особу чи
предмет, на які спрямована дія: наказувати солдату, рекомендувати
знайомому, допомагати мамі, заздрити їй і т.д.

в) підгрупа з об’єктом в орудному відмінку; ЗК позначає предмет або
спосіб, за допомогою якого відбувається дія, а також часовий чи
просторовий відрізок: йти вулицею, писати ручкою, співати тенором,
кивати головою, стукати кулаком, рубати сокирою, чекати годинами і т.п.

Що стосується словосполучень третьої підгрупи, то їм у нім. мові
відповідають різні типи, напр., тип об’єктно прийменниковий з
керуванням: йти вулицею – durch die Strasse gehen; кивати головою – mit
dem Kopf nicken; тип об’єктно – препозитивний з управлінням (співати
басом – Bass singen), тип об’єктно – препозитивний з приляганням (чекати
годинами – stundenlang warten) та ін.

ІІ. Тип об’єктно постпозитивний з приляганням

У цьому типі словосполучень синтаксичний зв’язок не отримує ніякого
морфологічного оформлення і виражається приляганням і твердим порядком
слів розташування компонентів словосполучення. Стержневим компонентом
тут служить одновалентне дієслово

4. Типологія членів речення.

У різних мовах члени речення як за своєю структурою, так і за своїм
граматичним оформленням значно розрізняються між собою в різних мовах.
Індоєвропейські мови за своєю типологією належать до мов номінативної
будови, тобто до мов, у яких підмет має форму називного відмінка
незалежно від того, чи виражений присудок перехідним чи неперехідним
дієсловом. У цих мовах існує тільки узгодження підмета з присудком у
числі й управління додатком з боку присудка. Однак в багатьох ідє.
мовах, зокрема в укр., нім., франц., частково в англійській збереглися
сліди так званої дативної конструкції, коли носій дії чи стану приймає
форму давального відмінка, напр.: Mir ist kalt, warm, heiss. Ihr
schwindelt, schaudert, ist angst und bange. – Мені подобається,
здається. В англ. мові, напр., збереглися тільки окремі випадки вживання
дативної конструкції, напр., замість звороту it pleases me почав
вживатися i like it, тобто знову ж таки за типом речень номінативної
будови.

В укр. мові існує своєрідний тип речень: Його вбило блискавкою, мене
поранило кулею. У цих реченнях носій дії при перехідному дієслові
приймає форму орудного відмінка. Присудок же має форму минулого часу
середнього роду.

Для укр., як і для нім. мови характерний, здебільшого, однокомпонетний
підмет. Це підмет, який виражений, як правило, одним словом, причому
особливості вживання такого підмета як в українській, так і в німецькій
мовах в основному збігаються.

До типу однокомпонентного присудка належать присудки, виражені особовою
формою дієслова. При цьому і в укр. і в нім. мовах присудок завжди
узгоджується з підметом у роді, числі і відмінку.

До типу двокомпонентного присудка в обох мовах належать присудки, які
складаються з двох обов’язкових компонентів. В залежності від складу
компонентів, цей тип, у свою чергу, розділяється на два підтипи: 1)
підтип, де присудок складається із дієслова-зв’язки і іменної частини
(тобто складений іменний присудок); 2) підтип, де присудок складається
із особової форми дієслова з інфінітивом, що прилягає до нього.

6. Типологія речення.

В історії типологічних досліджень типологія речення посідає після
вивчення морфологічних типів чи не найважливіше місце.

Дослідження типології речення пов’язано передусім з іменем академіка
І. І. Мєщанінова, першого вченого, який звернув увагу на цей розділ мови
і який залучив до дослідження величезний пласт матеріалу різноманітних
за своєю типологією мов на території колишнього Радянського Союзу.

Граматична основа, або як її ще називають корелятивна пара “підмет –
присудок” як у нім. так і в укр. мові є конструктивною віссю речення.
Отже, бінарність, двоскладність можна вважати структурною властивістю
речення в обох мовах.

Спільним для укр. та нім. речення є те, що дієслівний присудок як один з
членів граматичної основи (предикативного бінома S – P ) властивий
більшості моделей речення, вироблених у цих мовах. Разом з тим у цьому
аспекті категорії предикативності обидві мови виявляють певні
відмінності. Перш ніж назвати їх, згадаємо значення та зміст термінів
предикація і предикативність.

ПРЕДИКАЦІЯ – позначення певних властивостей і дій предмета, віднесення
даного мовного змісту до певного часу і способу, напр., Студент читає
книжку (позначення дії, яку виконує студент, є предикацією).

Саме внаслідок граматичного зв’язку між підметом і присудком у формі
предикації виникає синтаксична конструкція як така. У предикації підмет
узгоджується із своїм синтаксичним протичленом, дістає додаткове
визначення у граматичному плані і посідає не автономне, а конкретне,
визначене своїми синтаксичними функціями, місце у граматичній моделі
речення.

Таким чином, ПРЕДИКАТИВНІСТЬ – це граматичний зв’язок “підмет-присудок”
у формі предикації, який із двох статичних, ізольованих понять творить
певну комунікативну структуру. Єдність цієї структури закріплюється
системою граматичних формантів, за якими, в свою чергу, стоять
відповідні синтаксичні чи морфологічні категорії.

Предикативність речення реалізується, як правило, у формі дієслівності.
Однак змішувати ці поняття не можна. Предикативність – категорія
загальніша, ніж дієслівність, адже бувають речення безприсудкові:
Неділя. Небо. Вітер. Дзвони. (В.Сосюра). До того ж існують мови (напр.,
арабська), у яких можливі бездієслівні, суто іменні присудки, однак
речення при цьому у предикативному плані оформлені достатньо. Що ж до
порівнюваних нами мов, то в них дієслівність є неодмінною структурною
ознакою присудка, хоча форми вираження цієї ознаки істотно відрізняються
в обох мовах.

Повертаючись до відмінностей у категорії предикативності, слід у першу
чергу назвати більшу формалізованість структури німецького речення, що
виявляється у її формально вираженій бінарності – тенденції до неодмінно
двочленної схеми.

У цьому плані можна констатувати крайню обов’язковість бінарної схеми
німецького речення на фоні порівняно вільної структурної типології
речення українського. Німецька модель речення нерідко приносить зміст у
жертву формі, напр., у тих випадках, коли двоскладність форми цієї
моделі не підтверджується такою ж структурою змісту судження, напр., Es
hat geregnet (geschneit), Es ist mir kalt. Отже в багатьох випадках вона
може вважатися формальною, суто граматичною. Укр. мова не знає такої
абсолютизації  бінарної структури, хоча вона домінує й тут. Більше того,
часто двоскладне за своїм змістом речення знаходить односкладну форму
реалізації: Мете. Дощить. Світає.

Така гнучкість у виборі мовних засобів і багатство синтаксичних моделей
наочно проявляються при аналізі українсько – німецьких перекладів.
Напр., широкий діапазон стилістично синтаксичних засобів вираження
безособових речень українського оригіналу вимагає від перекладача
значних зусиль у пошуках адекватної передачі їх нім. мовою, де вони
більш уніфіковані (а, отже, й обмежені) і для досягнення адекватного
перекладу доводиться вдаватися до інших засобів, іноді цілком відмінного
стилістичного плану.

Формальна бінарність німецького речення виявляється в обов’язковому
вираженні обох його предикативних складників – підмета (часто й тоді,
коли в плані змісту цієї категорії немає й укр. мова обходиться без його
формального вираження: Es ist kalt, warm, schlecht і т.д.) і присудка
(часто й тоді коли в плані змісту ця категорія фігурує лише імпліцитно і
тому в укр. мові вилучається загальною структурою речення і відповідним
інтонаційним рисунком: Er ist Student – він студент). Слід, однак,
зазначити, що розглянуті явища залишаються в обох мовах лише тенденціями
(хоч і визначальної сили) і тому допускають також проміжні випадки, а
саме: певну міру формалізованості бінарної моделі українського речення
та елементи моноформності у структурі речення німецького, про що
йтиметься нижче.

А тепер коротко охарактеризуємо найголовніші структурні типи речень в
обох мовах.

Двоскладні речення

Вище вже зазначалося, що бінарність структури речення – це спільна
типологічна характеристика синтаксису обох мов. Виражається вона в
більшій або меншій обов’язковості граматичної моделі речення
“підмет-присудок”, яка спирається на двострижневий зміст логічного
судження. В обох мовах елементарне речення складається з двох головних
членів речення: підмета і присудка. Так само другорядні члени речення
(додаток, обставина, означення) виділяються за однаковими критеріями, бо
на цьому рівні членування речення ізоморфізми у синтаксисі обох мов ще
переважають над аломорфізмами, тобто специфічними характеристиками і
властивостями, які притаманні лише одній із мов, що виявляється на
подальших етапах аналізу.

Der Nebel war gestiegen (A. Seghers). – Туман розвіявся (пер. П.
Факторовича). Der Arzt hiel die Haende unter das Wasser (A. Seghers). –
Лікар тримав  руки під струменем  води (пер. П. Факторовича). Mein Vater
war ein gelassener, fast harter Mensch (A. Seghers) – Мій батько був
спокійний, трохи суворий чоловік (пер. П. Факторовича). Ploetzlich aber
durchfuhr ihn ein heisser Schreck (B. Apitz) –  Раптом його пройняв
невимовний страх (пер. Н. Андріанової).

Синтаксична роль підмета і присудка

Вважається, що підмет і присудок – синтаксично незалежні члени речення.
Якщо йдеться про їх відношення до другорядних членів речення, то це
справді так, однак це твердження не можна поширювати на предикативну
взаємодію підмета і присудка. Незважаючи на зовнішні, формальні
показники синтаксичної автономії (передусім форма називного відмінка),
підмет без свого синтаксичного протичлена предикативно недостатній і
виконує лише номінативну функцію (називає певний факт, особу чи
предмет). Повноправним компонентом предикативної моделі він стає лише в
сполучення з присудком.

Залежність присудка від підмета більш очевидна, бо вона виявляється в
зв’язку його граматичних формантів з відповідними категоріями підмета. З
другого боку, численні еліптичні речення випущенням підмета свідчать про
певну самостійність присудка в предикативному плані: Розплющую очі, аж
коло мене босо вило стоїть (А. Тесленко).

Отже, можна говорити як про синтаксичну взаємозалежність обох головних
членів речення, так і про їх певну синтаксичну автономність. Так само
структурна необхідність їх у складі речення далеко не абсолютна,
прикладом чого можуть бути еліптичні побудови з випущенням як підмета,
так і присудка: “Пішла робота: так і полізли по нарах. Я й собі. Свиту з
себе мерщій, кинув повз стінку, сів і сиджу. Осміхаюсь та позираю
тільки, чи не підступа добродій який … (А. Тесленко) – Die Arbeit war
in vollem Gange, alle krochen auf die Pritschen. Ich auch. Schleunigst
zog ich meinen Bauernkittel aus, schob ihn an die Wand und setzte mich.
Ich schmunzelte und passte auf, dass sich ja kein Wohltaeter
herbeischliche (пер. Т.-Г. Штайн).

З наведеного прикладу видно, що ці синтаксичні особливості виявляються в
укр. реченні більшою мірою. Нім. речення з огляду на більшу формалізацію
своєї моделі допускає менше структурних видозмін, зокрема у питанні
бінарності (двоскладності) своєї схеми.

Слід зазначити також, що при формальній “рівноправності” підмета й
присудка різко помітна їхня неоднакова комунікативна вага у реальних
умовах функціонування речення. Присудок в обох мовах, як правило,
виступає у комунікативно наголошеній (рематичній) позиції. Крім того,
він більш, ніж підмет обтяжений другорядними членами речення, що також
свідчить про значнішу питому вагу синтаксичної групи присудка у плані як
змістового, так і граматичного навантаження речення. Щодо цього обидві
мови не виявляють якихось суттєвих розходжень.

Морфологічне вираження підмета і присудка

Підмет в обох мовах зберігає вихідну форму (називний відмінок), тому тут
можемо констатувати в цілому однотипні засоби вираження. Відмінності
стосуються окремих деталей. Так, у підметі, вираженому групою
“кількісний числівник (крім 2, 3, 4) + іменник” другий компонент
оформляється родовим відмінком на відміну від називного відмінка у
німецькій мові. Таку ж форму виявляє група підмета у складі іменника з
неозначено-кількісними словами типу багато, трохи, декілька, де нім.
мова зберігає називний стереотип підмета, пор.: Там уже сиділо декілька
странників – чаювали (А. Тесленко). – Dort sassen schon einige Pilger
und tranken Tee (перекл. Т.-Г. Штайн). Дванадцять копійок на двох, по
шість на одного (А. Тесленко). – Zwoelf Kopeken fuer beide, sechs fuer
einen (перекл. Т.-Г. Штайн).

У всіх інших випадках розходження у формах вираження підмета має
другорядний характер, поступаючись перед аналогічністю та паралелізмом
морфологічних засобів в обох мовах.

Більш помітними є розбіжності у формах вираження присудка. Якщо в нім.
мові тут виступає фінітна форма дієслова, то в укр. присудок подає
кілька синтаксичних моделей. Крім найтиповішого варіанту – verbum
finitum (особова форма дієслова) в ролі присудка, де спостерігається
повна аналогія з нім. мовою, у присудковій функції зустрічаємо також
інфінітив, пор.: Професор п’яний, та й ну хлопця бити, ніби він тому що
винен (І. Франко). – Der Lehrer war besoffen und begann halt den Jungen
zu hauen, als ob er daran schuld waere. У розмовній мові цю функцію може
виконувати також віддієслівний вигук: Обличчя його не видно гаразд, під
плечем ганчір’я якесь, зігнувсь так та зубами цок-цок (А. Тесленко) – Er
kruemmte sich und zitterte, dass ihm die Zaehne klapperten (перекл.
Т.-Г. Штайн).

Специфічною рисою укр. присудка на фоні граматично уніфікованих форм у
нім. мові є диференціація присудкових флексій у формах минулого часу та
умовного способу залежно від граматичного роду підмета, пор.: Доведений
до лютості рекрут замовк нарешті і став на однім місці (І. Франко) – Bis
aufs aeusserste aufgebracht, verstummte er endlich und machte Halt. В
пару хвиль пізніше замовкла й “кац-музика” (І. Франко) – Wenige Minuten
spaeter verstummte auch die „Musik“. Узгодження присудка з підметом в
інших морфологічних категоріях – число, особа – властиве обом мовам
рівною мірою, отже, становить спільну типологічну рису.

Іменний присудок подає більше диференційного матеріалу, ніж дієслівний.
Відмінності стосуються передусім вираження іменної частини присудка.
Укр. мова виявляє кількісну перевагу у засобах вираження предикатива. Це
видно насамперед з того, що, крім предикативів іменної природи (іменники
прикметники, числівники, займенники), у складі іменного присудка
знаходимо також слова особливого лексико-граматичного розряду –
категорії стану: Мені жаль його стало (А. Тесленко). – Досадно мені, так
би лупив усіх (А. Тесленко).

У нім. мові цей тип присудка передається, як правило, особовою формою
дієслова, що ще збільшує кількісну диспропорцію у вживанні іменного
присудка в обох мовах. Пор. нім. переклад Т.-Г. Штайн наведених вище
прикладів: Er tat mir leid. Ich aergerte mich, verpruegeln haette ich
alle moegen.

Друга особливість стосується якісного характеру оформлення предикатива.
Відмінковій уніформності підмета і предикатива – іменника в нім. мові
(називний відмінок в обох категоріях) протистоїть ціла гама форм
українського іменного присудка (предикатив у називному, знахідному,
орудному відмінках). (Тут не розглядаються предикативні групи з іменним
компонентом у родовому відмінку типу Sie sind gleichen Alters – Вони
одного віку, бо тут структурні відмінності обох мов мінімальні): Такий
ти моторний хлопець і до ремесла охочий (І. Франко). Лев був за старшину
(Л. Глібов). Той дикий степ був полем бою (Ю. Яновський).

Найчастіше “називний предикативний” знаходимо при дієслові-зв’язці бути
у формі теперішнього або минулого часу. При цій же зв’язці у майбутньому
часі або наказовому способі предикатив оформляється орудним відмінком,
тому що, за таких умов бути функціонально наближається до значення
дієслова стати.

Семантична природа дієслів-зв’язок ставати, залишатися, робитися,
здаватися, доводитися, не повністю позбавлених лексичного значення,
вимагає також предикатива в орудному відмінку: Все, що діялося тут,
здавалося йому якимсь страшним кошмаром (О. Гончар). Я зробивсь рабом
покірним, як побачив ту тополю (А. Кримський). Фелікс доводився йому
далеким родичем (Ю. Яновський). Очевидно, неповна абстрагованість змісту
дієслова-зв’язки не допускає цілковитої узагальненості й уніфікації
форми предикатива при ній.

Існують також відмінності у морфологічному вираженні предикатива –
прикметника. Якщо в нім. мові він виступає здебільшого у невідмінюваній
формі, то укр. мова, навпаки, користується повною, відмінюваною формою,
пор.: Aber Elli war gross und kraeftig und er war klein,
zusammengeschrumpft (A. Seghers). – Та Еллі була висока і струнка, а він
– низенький і сутулий (перекл. П. Факторовича). Що стосується
відмінкового вираження, то прикметник узгоджується з предикативом –
іменником, виступаючи також у двох відмінках – називному й орудному.
Такої чіткої регламентації, як при предикативі-іменнику, тут нема, однак
граматисти констатують переважне вживання називного відмінка.

У зіставному плані тут звертає на себе увагу важлива типологічна деталь.
На відміну від російської і німецької мов, де прикметник – предикатив
може виступати у двох варіантах – короткій або повній формі – в укр.
мові предикативнй прикметник виражається у переважній більшості випадків
повною формою; пор.: укр. Шлях був короткий; рос. Путь был короткий
(короток); нім. Der Weg war kurz (ein kurzer).

Отже, моноформність прикметникового вираження предикатива – явище
специфічне для укр. синтаксису.

Структурна наповненість бінарної моделі речення

Як уже зазначалося, структурний мінімум речення (предикативний біном S –
P) може обмежуватися одним із своїх конституентів, у той час як другий
конституент в таких випадках мовними засобами не виражається. Еліптичні
речення будуються з метою більшої компресії вислову, стислості й
компактності фрази, отже, економії мовних засобів. Відмінності обох мов
у використанні стилістичного явища еліпсу також підтверджують більшу
формалізованість структури нім. речення, абсолютизацію принципу
бінарності як його конститутивної основи на відміну від еластичності і
структурної варіативності укр. речення.

В укр. мові еліпс підмета так само як присудка – явище, характерне як
для усного мовлення, так і для письмово викладеного тексту. Вилучений
підмет може бути відновлений з контексту попереднього чи наступного
речення. Особливо характерні еліптичні речення для синтаксису діалогу: А
видиш – каже війт. – Ну що, будеш платити? – Буду, – кажу, а сам собі
своє гадаю (І. Франко). – Куди ж це ти підеш? – Та … не знаю (А.
Тесленко).

У монологічній мові еліпс підмета має місце здебільшого в складних
(складносурядних або складнопідрядних) реченнях із спільним підметом: І
всі ми вірили, що своїми руками розіб’ємо скалу, роздробимо граніт (І.
Франко). Поширеність еліпса підмета тут значно нижча. Здебільшого це
явище розмовно-побутового стилю (повсякденна розмовна мова, die
Alltagsrede): Hast Recht, Walter, man darf jetzt nicht den kopf
verlieren (B. Apitz).

Поезія з її ослабленою нормативністю дає найбільший  простір для
стилістичних відхилень, у тому числі для еліптичних побудов: Habe nun,
ach! Philosophie, Juristerei und Medizin, Und leider auch Theologie!
Durchaus studiert mit heissem Bemuehn (J.W.Goethe).

Характерно, що тут маємо монологічний виклад і називання підмета
стилістично зайве. Так само економно представлені мовні засоби в
однозначних ситуаціях при діалозі. Все ж еліптичні конструкції з
випущеним підметом для укр. мови характерні більше, пор. нім. переклад
поданих вище прикладів: Siehst du – sagt der Dorfaelteste – wirst du
jetzt zahlen? – Ich werde zahlen, sage ich, denke aber im stillen
anders. Wohin gehst du? – fragte ich. – Ich weiss es nicht (перекл.
Т.-Г. Штайн).

На відміну від поезії, у прозовому тексті еліпс підмета особливо
відчутний і обов’язково несе на собі певне конототивне навантаження,
хоча поширеність цього стилістичного засобу тут відносно невелика: Du
scheinst ja schoen in der Klemme zu sein. Durchgebrannt? (A. Seghers).

Еліпс підмета у підрядних реченнях (при попередньому називанні його в
головній частині) для нім. мови не характерний (пор. з еліптичною
моделлю укр. підрядного речення): Er meinte „komische“ Menschen und
sagte „lustige“, weil er das deutsche Wort fand (A. Seghers) – Він хотів
сказати “кумедні” люди, а сказав “веселі”, бо не знайшов потрібного
німецького слова (перекл. П. Факторовича).

Найчастіше елімінуються підмети, виражені займенником першої або другої
особи, напевне, тому, що вони достатньо очевидні з конкретної ситуації
мовлення або із загального контексту: В час гарячий полудневий виглядаю
у віконце (Л. Українка). Habe dir schon einmal gesagt und wiederhole
deshalb: Wenn wir zuschlagen, dann auf die Richtigen, verstanden? (B.
Apitz).

Порівняно рідко це явище спостерігається при модальних дієсловах у
складі присудка. Щоправда, це обмеження стосується в основному нім.
мови. В укр. мові цілком припустиме ізольоване вживання службового
дієслова: Пане вуйці – кажу згоді – я не буду платити. – Мусиш! (І.
Франко)

Подібні еліптичні побудови для нім. мови не характерні. В принципі вони
можливі, але допускаються лише при емфатичному наголошенні або
протиставленні у сфері присудка: Wirst du allein durchkommen? – Muss.
Muss, sagte Pinneberg mit Zuversicht (H. Fallada).

Отже, підмет у переважній більшості випадків виступає як структурно
обов’язковий член нім. речення. Характерно, що в укр. еліптичних
реченнях допускається окремо вжите дієслово без формальної
співвіднесеності з підметом (напр., Стою … Чекаю …). Така ізольована
позиція дієслова вкрай нетипова для нім. мови. Дієслово в цьому випадку
мусить супроводитись або прислівником (Hoere schon. Erscheint bald), або
запереченням (Verstehe nicht. Geht nicht), або виражатися аналітичним
сполученням (Wird geschehen. Ist gemacht. Werde fragen). Очевидно, тут
маємо справу із своєрідною компенсацією еліптичності у зв’язку з
тенденцією нім. речення до двоскладного вираження. Крім ього, деяку роль
відіграють ритміко-інтонаційні фактори.

Таким чином, з попереднього аналізу можна зробити висновок про більш
виражену структурну необхідність підмета в нім. реченні, яка виявляється
в тому, що в цій структурі випущення підмета спостерігається рідше, ніж
у реченні українському. Аналогічні закономірності простежуються і в
сфері вираження присудка, де в плані нім.- укр. порівняння також
помічаються структурні розбіжності типологічного характеру. Однією з
характеристик такого типу є еліпс присудка в укр. мові і збереження
двоскладної структури речення в нім. мові, пор.: Він нічого мені (А.
Тесленко) – Er schwieg (перекл. Т.-Г. Штайн).

Випущений присудок відтворюється з контексту за допомогою членів речення
присудкової групи. Ними часто бувають обставини, як і в разі відсутності
присудка вносять елемент предикативності в структуру речення. Такий
варіант з нульовим присудком виступає як трансформ стандартного речення
і легко розгортається у повне: Парубок – назад (А. Тесленко) – Парубок
повернувся назад.

“Нульова” зв’язка (тобто відсутність її) в укр. мові має значущу роль:
вона сигналізує про такі граматичні категорії дієслова у складі іменного
присудка, як дійсний спосіб та теперішній час: Він мій сусід. Вони
студенти.

Показово, що еліпс зв’язки може бути лише у тому випадку, коли вона
виражена дієсловом бути – найбільш узагальненою й абстрактною одиницею з
дієслівного словника. Інші дієслова абстрактної семантики у зв’язковій
функції однаково обов’язкові в обох мовах: Der wortkarge Mandrill schien
zufrieden (B. Apitz) – Мовчазний Мандрил, здавалося, був задоволений
(перекл. Н. Андріанової). Schliesslich wurde er Kapitaen auf der
„Norwid“ (A. Seghers) – І ось тепер він став капітаном “Норвіда”
(перекл. Ю. Михайлюка). Kraemer blieb bei aller inneren
Leidenschaftlichkeit kuehl (B. Apitz) – Зовні він завжди залишався
незворушним (перекл. Н. Андріанової). Причина, очевидно, полягає в тому,
що наведені вище дієслова, крім суто предикативної інформації (спосіб,
час, особа, число), несуть також інформацію видову (werden, bleiben),
модальну (scheinen) та ін.

До того ж еліпс зв’язки бути обмежений теперішнім часом дійсного способу
– отже, найбільш “нейтральною” формою. При оформленні іншими категоріями
видового, модального чи часового плану присутність цієї зв’язки у
реченні обов’язкова, пор.: Він студент. Він був студентом. Він був би
студентом.

Нім. іменний присудок такої структурної варіативності не знає. Зв’язка у
нім. реченні присутні завжди, незалежно від модального чи видового
змісту і від граматичних категорій, які вона виражає. Еліпс зв’язки (і
не тільки sein) припустимий також в нім. присудку, але тут він має
здебільшого певну стилістичну конотацію: Leitungsprobe beendet. Schuepp
schaltete ab (B. Apitz). Ich bin aus Westhofen ausgerueckt. – Du aus
Westhofen? (A. Seghers).

Отже, різна інтенсивність вираження вербальності присудка в обох мовах,
наочно проявилася й тут. Слід, однак, підкреслити, що йдеться лише про
різну градацію формального вираження цієї якості, а сама вербальність
присудка як його категоріальна характеристика рівною мірою властива як
укр. так і нім. реченню.

Таким чином, еліптичні побудови поширені в синтаксичній системі обох
мов, виступаючи у певній кореляції з повним варіантом речення. Особливо
часте це явище в укр. мові, де воно допомагає досягнути комунікативної
мети речення “найбільш природним і зручним способом, економно, без
повторення вже сказаного і відомого, без називання зрозумілого” (67,
262).

Що стосується нім. мови, то деякі мовознавці (напр., В. Шнайде)
називають серед причин стилістичного явища еліпсу також вплив
американського варіанта англ. мови. Однаковою (якщо не більшою) мірою
тут можна вбачати також безпосередній вплив слов’янських мов, де еліпс
особливо поширений.

Формально – двоскладні речення

Цей структурний тип характерний тільки для нім. мови; в укр.. мові йому
відповідає кілька різних моделей. Відсутність одномірних паралелей у
цьому питанні дається взнаки не тільки на синтаксичному, а й на
стилістичному та комунікативному рівні аналізу речення.

Розрізняють два види формально – двоскладних речень: неозначено особове
(з формальним підметом man) та безособове (з формальним підметом es).
Різницю між ними у структурному вираженні та в передачі на Німе. мову
можна продемонструвати на таких прикладах: Dann wurde es dunkel und
still – Потім стало темно і тихо. Man stiess si hin und her – Її
штовхали і гнали туди й сюди.

Німецькі приклади зберігають формальну двоскладність, незважаючи на
відсутність смислового підмета. Неозначено – особовий займенник man та
безособовий займенник es виступають як формальні компоненти, “символи”
збереження бінарної структури, даючи лише опору для граматичних
категорій дієслова у присудку. В суто семантичному плані вони визначають
тільки різну міру конкретності дії як показники узагальненості або
неозначеності агенса – джерела дії, вираженої присудком.

Приклади з української мови односкладні: відсутність або невизначеність
підмета знаходить також граматичне вираження в одночленній моделі
речення. Слід при цьому підкреслити градацію невизначеності підмета у
наведених вище прикладах: якщо модель з es (безособові речення)
відображає реальну відсутність підмета, то у варіанті з man (неозначено
– особові речення) підмет все ж імплікується, тобто випливає із
загального контексту речення.

Неозначено – особові речення

У цих реченнях замість реального агенса (джерела дії чи стану) виступає
формальний підмет man. Причини цього можуть бути різні: агент або
невідомий автору повідомлення, або ж його вираження просто зайве.
Залежно від цього розрізняють два розряди цього типу речень. Цим
розрядам відповідають різні моделі їхніх українських еквівалентів. Але
категоріально всі речення з man однотипні і тому в граматиках німецької
мови розглядаються як монолітна група. Поділ семантичного характеру може
мати значення лише у зв’язку з практичними потребами перекладу.

До І розряду належать двоскладні речення з man , в яких агент має
максимально узагальнений характер (узагальнено – особовий тип). Такі
речення за своїм змістом наближаються до афористичних висловів та й
функціонують нерідко як афоризми. В укр. мові їм відповідають
безпідметові конструкції: Man lernt, solange man lebt – Вік живи – вік
учись; einem geschenkten Gaul schaut man nicht ins Maul – Дарованому
коневі в зуби не заглядають.

ІІ розряд творять неозначено – особові речення, у яких підмет –
займенник man виражає особу, невідому для автора, або з якихось причин
небажану в тексті. У цьому випадку укр. мова також здебільшого пропонує
безпідметову модель з присудком у третій особі множини. Отже, агенс
деконкретизується шляхом максимального узагальнення множиною, як це
характерно для кліше в особових реченнях типу “ми вважаємо”, “як нам
здається”, “ми розглянули” та ін. у науковому стилі: Warum hat man mich
da nicht gleich gepackt? Sehr einfach – weil man waretn will, wohin ich
gehe. Man will sehen, wer mich aufnimmt. І переклад: Чому ж мене зразу
не схопили? Дуже просто – хочуть почекати, подивитися, куди я піду,
побачити, хто мене прийме.

При перекладі таких речень на укр. мову підмет може експлікуватися з
попереднього тексту, напр., Wenn es wahr war, was man erzaehlte – коли
люди правду кажуть. Beim Abgleiten machte man ihn aufmerksam auf die
Rassenzugehoerigkeit des Arztes – Падаючи, він ще почув голос, що
попереджав його, хто такий лікар за національністю.

Якщо агенс стоїть у непрямому відмінку, його неозначена особовість
виражається займенником einer у відповідному відмінку, напр., Kommt
einem alles ganz komisch vor – Все це якось дуже дивно.

При зіставленні формально-двоскладних речень з einer та man виявляємо
більшу абстрагованість підмета man. Зокрема, про це свідчить та
обставина, що einer стосується агенса тільки в однині, у той час як man
необмежений категорією числа: Das weiss man nie im voraus, ob einer ein
Lump bleibt, sagte Mettenheimer leise – Ніколи не знаєш наперед, чи
людина назавше залишиться негідником.

На укр. мову такі речення можуть перекладатися також неозначеними
займенниками хтось, хто-небудь у ролі підмета. Можливий також переклад
різноманітними формами узагальнено-особових речень: Einer sagte, dass
die Lohnerhoehung am Ersten sei schliesslich die Hauptsache – Хтось
сказав, що зрештою найголовніше – це підвищення заробітної платні.

Відмінності формального плану стосуються також вираження присудка. На
відміну від нім. мови, де формальний присудок man диктує лише одну в
усіх випадках особу дієслова – третю особу однини, присудок в
українському відповіднику може оформлятися третьою особою множини
(найчастіше) чи однини, 2 особою однини чи множини, інфінітивом, а також
1 особою множини чи однини (найрідше), напр., Darueber redet man doch
nicht – Хіба про таке говорять; Man gehoert dann mehr dazu – Тоді ти
більш схожий на тутешнього.

У випадку вживання 2 особи повідомлення набуває апелятивного характеру
(формальна співвіднесеність зі співбесідником), напр., у реченні: Такий
завод не збудуєш заново.

Присудок німецького речення з узагальнено- або неозначено – особовим
змістом може бути також у формі 2 особи однини, 1 особи однини, 3 особи
множини, тобто подає структурні моделі, еквівалентні українським. У
цьому випадку в нім. мові підмет виражається особовими займенниками du,
wir, sie. Укр. мова і тут використовує безпідметову модель, напр., нім.
мова: Braetst du mir die Wurst, so loesch’ ich dir den Durst. Die Zeiten
aendern sich und wir aendern uns mit ihnen; укр. мова: Брехнею світ
пройдеш, та назад не вернешся. Де не просять, там києм виносять.

Слід зазначити, що у нім. мові це явище є спорадичним і зумовлюється
певними стилістичними мотивами, а в укр. мові такі форми вираження
узагальненості дії складають систему.

Порівняння речень з man та укр. неозначено-особових речень дає змогу
встановити деякі цікаві явища структурного порядку. Так
неозначено-особове речення з man допускає як дієслівний, так і іменний
присудок, у той час як для українського безпідметового відповідника
властивий тільки дієслівний. Так само ширший діапазон виявляє нім.
присудок щодо форми стану, де укр. відповідник виступає, як правило, в
активному стані, напр., Dieser Geruch, der ihn an das Nachspiel aller
Verhoere gemahnte, wenn man gejodet und verbunden wurde – А запах
нагадав кінець усіх допитів, коли його змазували йодом і перев’язували.

Специфічними у плані перекладу на укр. мову виглядають речення, у яких
підмет виражений неозначеним займенником man, а присудок складається з
модального дієслова і інфінітива. Це речення типу man kann sehen, man
muss schreiben і т.д. Сюди ж можна зарахувати дієслово brauchen. На укр.
мову вони перекладаються безособовим реченням з предикативним
прислівником (категорією стану) треба, можна, слід, конче необхідно,
напр., Da kann man sich dabei noch etwas zuziehen – Від цього ще можна
чогось набратися; Man muss unbedingt zum Arzt gehen – Потрібно
обов’язково піти до лікаря.

Те саме стосується німецьких речень, у яких присудок виражений формою
кон’юнктивного презенса. Цьому різновиду речення з man відповідає в укр.
мові односкладна конструкція інфінітивного типу. Предикативний
прислівник здебільшого випускається (особливо часто в технічних
інструкціях) і властива йому спонукальна модальність (вказівка, наказ,
застереження та ін.) виражається інфінітивною формою присудка, напр.:
Man bestimme die chemische Zusammensetzung des Stoffes – Визначити (або:
Слід визначити) хімічний склад речовини.

Ще одна структурна відмінність стосується вживання формального підмета
man у підрядному умовному реченні. Присудок німецького речення в цьому
випадку стоїть у відмінюваній формі. В українському відповіднику
вживається здебільшого неозначена форма дієслова, хоча фінітна форма
також можлива, напр.: Erwaermt man einen Koerper, so dehnt er sich aus.
– якщо нагрівати тіло, то воно розширюється.

Отже, різні відтінки узагальненості змісту речення виражаються в обох
мовах неоднотипно. Якщо в нім. мові домінує двоскладна структура з man
або einer, то в укр. мові типовою є одночленна модель з присудком у
фінітній або інфінітивній формі. Можливі також двоскладні речення
особового змісту, де підмет встановлюється з контексту (попереднього чи
наступного речення).

Спостерігаються також і інші відмінності структурного плану. Нім.
присудок man або einer виявляє більшу різноманітність форм порівняно з
українським (іменний присудок поряд з дієслівним, пасивна форма на
рівних правах з активною та ін.). Зате укр. мові властива більша
варіативність в оформленні присудка категорією особи.

Немає прямих паралелей і в способах вираження підмета. Якщо німецькому
підмету man в укр. мові здебільшого відповідає т.зв. нульовий варіант
(підмет у реченні не виражається мовними засобами) і, отже, man (або
einer) дистрибутивно домінує у сфері вираження неозначеності чи
узагальненості агенса, то особові займенники у цій функції (wir – ми,
sie – вони, du – ти) більш характерні для українського підмета,
зберігаючи в нім. мові статус лише стилістичного варіанта неозначеного
займенника man.

У плані порівняння розглянутих типів речень можна встановити певну
градацію ступеня узагальненості змісту висловлення. Якщо в стандартній
двоскладній моделі дія стосується певного названого підметом предмета чи
особи, то в неозначено-особовому реченні підмет має більш абстрагований
“розмитий” характер. Що стосується узагальнено-особового речення, то тут
дія абстрагована максимально. Вона може стосуватися практично будь-кого.

І, нарешті, істотним у плані зіставлення обох мов є порівняння сфер
вживання розглянутих речень. Німецькі конструкції з man або його
еквівалентом застосовуються ширше, ніж українські неозначено- або
узагальнено-особові речення. Очевидно “популярність” цього типу в
німецькій мові пояснюється його здатністю передавати неозначено-особовий
зміст типовою, “стандартною” для цієї мови бінарною структурою S – P. З
другого боку, укр. безособові та безособово-інфінітивні речення
вживаються набагато частіше, ніж їхні німецькі відповідники. (Див.
розділ “Односкладні речення”).

Безособові речення

Специфікою безособових речень з підметом es є максимальна узагальненість
агенса – суб’єкта дії чи джерела стану. Цим вони відрізняються від
розглянутого вище типу речень з підметом man, де агенс, як правило,
очевидний з контексту або ситуації мовлення. Щоправда, різниця в цьому
аспекті між обома речення загалом малопомітна.

Моделі з es в укр. мові відповідають здебільшого безособові односкладні
речення, пор.: Einen Augenblick war es still (A-Seghers) – Якийсь час
було тихо (переклад П. Факторовича).

У нім. мові безособові речення цієї моделі можуть мати односкладну і
двоскладну структуру.

Перші з них розглядались в першому розділі, тут розглянемо лише
двоскладний варіант та його відповідники в укр. мові.

У двочленній моделі безособового речення нім. мови підмет представлений
займенником es, який у цій функції повністю десемантизується, виступаючи
як суто формальний елемент структури S – P (роль його зводиться до
визначення особи і числа присудка).

Що стосується присудка, то його семантичний діапазон охоплює в основному
явища природи та навколишнього середовища, а також фізичний чи психічний
стан людини. Ці ж семантичні групи знаходимо і в укр. мові. Отже, в
загальних рисах тут зберігається аналогія.

Присудок таких речень може виступати в дієслівній та іменній формах. У
першому випадку він виражається або безособовим дієсловом (es regnet,
schneit, blitzt, donnert, hagelt, reift, nebelt, daemmert, dunkelt):

Die Luft ist kuehl und es dunkelt

Und ruhig fliesst der Rhein,

або особовим дієсловом, вжитим у безособовому значенні, пор.: Eben bog
er um die Schreibstube, als es aus dem Hauptlautsprecher am Tor ueber
das Lager rief (B. Apitz) – Тільки-но повернув він до контори, як з
головного репродуктора над ворітьми гучно пролунало (переклад Н.
Андріанова). Es zieht mich zu ihr. Wie geht es dir?

Речення з дієсловами метеорологічної тематичної групи на укр. мову
перекладаються, як правило, особовим типом, в якому семантика речення
виражається не присудком, як у німецькому відповіднику, а підметом,
напр.: Es zieht, – rief Mettenheimer (A. Seghers) – Тут протяг, –
відповів Меттенгаймер (переклад П. Факторовича). Ihm war es neblig vor
den Augen (A. Seghers) – Цілліхові наче туман заслав очі (переклад П.
Фаторовича).

Цікаво, що в укр. мові дієслово в такому реченні оформляється граматично
середнім родом, отже, тут намічається пряма паралель до нім. es: Georg
war es geglueckt A. Seghers) – Георгові пощастило (переклад П.
Факторовича).

Деякі автори, напр., А.В. Федоров, Н.Н. Кузнецька та ін. пояснюють це
тим, що агенс у сер. роді здатний виражати найбільш абстрактний,
узагальнений зміст.

Тематичний склад дієслів безособового змісту, як і їхні дистрибутивні
можливості, виявляють в обох мовах ряд відмінностей.

Передусім дієслівних лексем з потенційно безособовим змістом (особових
дієслів, вжитих в безособовому значенні) в укр. мові значно більше. Крім
того, спостерігаються невідповідності у семантичні диференціації
безособових дієслів. Так у нім. мові набагато більше представлена т.зв.
метеорологічна група, а також акустичний тематичний ряд, напр., regnen,
hageln, reifen, schneien і т.д., чи klirren, klingeln, laeuten, surren,
brummen, rauschen, pfeifen і навіть telephonieren.

В укр. перекладах такі речення здебільшого мають повнозначний підмет,
експлікований із семантики присудка; останній виражається одним із
дієслів широкої семантики (бути, існувати, перебувати, минати, панувати,
залишатися тощо). Зберігається формальна аналогія предикативних структур
в обох мовах (бінарна сполука з тією, однак, різницею, що вербальність
німецького присудка виражена більш експліцитно, чому сприяє відчутніше
предметне значення дієслова), зате в укр. відповіднику домінує
номінальний аспект номінації. Пор.: In ihm arbeitete es (B. Apitz) – У
ньому йшла напружена внутрішня боротьба (переклад Н. Андіанова). Im
Bunker war es totenstill. – У бункері панувала мертва тиша (перекл. Н.
Андріанова).

Можлива також двоскладна структура, де лексичний зміст зосереджується в
присудкові, а в функції підмета вживається неозначений займенник щось
або все (і, отже, спостерігається як структурна, так і предикативна
аналогія з нім. моделлю): Wieder knackte es im Lautsprecher (B. Apitz) –
Ось знову щось клацнуло в репродукторі (перекл. Н. Андріанова).

Можливість формального підмета як вияв структурної аналогії речень цього
типу в обох мовах реалізується також у формі займенника воно. Ряд
авторів відмічають структурні паралелі нім. безособового речення з es до
української безособової моделі типу: Як воно живеться? Воно гріх,
звичайно, так думати про слугу божого.

Якщо присудок нім. речення виступає в іменній формі, то в укр. мові
вживається речення з безособово – предикативним словом( типу холодно,
пора, необхідно і т. ін.): Es war schon spaet, als er das Haus verliess
– Було вже досить пізно, коли він пішов з будинку.

Можливий також переклад номінативним реченням, як правило, зі
стилістичною метою лаконізму, експресивності вислову: Es ist heiss –
Спека. Es ist Nacht – Ніч.

Речення з безособовим зворотом es gibt також належать до розглядуваного
нами типу. В укр. мові їм відповідають двоскладні особові конструкції.
Прямий додаток німецького речення в українському відповіднику виступає
як підмет, присудок виражається одним із дієслів широкої семантики бути,
існувати, зустрічатися, траплятися, виникати або ж не виражається зовсім
(еліпс присудка у формі теперішнього часу, див. с.178): Es gibt ja
Kinderheime (A. Seghers) – Адже існують дитячі будинки (перекл. П.
Факторовича). Was gibt es Neues in der grossen Welt? – Що новенького на
білому світі? (перекл. П. Факторовича).

Отже, констатуємо ряд аналогічних рис безособових речень в обох мовах.
Як категоріальний зміст, так і сфери вживання речень цього типу в
принципі тотожні. Спільними виявляється також багато тематичних груп
безособових дієслів.

Різниця стосується насамперед структурного плану і полягає в тому, що з
німецькими односкладними співвідносяться українські двоскладні
структури. Крім того, поряд з більшими можливостями безособового
вираження дії в укр. реченні (див. с.184) вище наводився також цілий ряд
дієслів, вживання яких для вираження безособовості дії (напр.,
telephonieren) властиве лише німецькій мові. Отже, семантичні розряди
дієслів цієї функції в обох мовах не перекриваються.

До специфічних засобів вираження безособовості дії слід віднести також
вживання у німецькій мові безособового звороту es gibt та безособового
пасиву (див.с.193).

Односкладні речення

Ця структурна модель речення не є типовою ні для укр., ні для нім. мов,
хоч представлена вона в них різними стилями і літературними жанрами.
Вище вже зазначалося, що типовою моделлю  елементарного речення в обох
досліджуваних мовах є бінарна структура S – P, яка відповідає
двокомпонентній формулі логічного судження. В нім. мові ця тенденція до
бінарності абсолютизована (див. попередні розділи), в укр. мові
двоскладність речення не так різко виражена формальними засобами, але й
тут “двоскладні речення становлять основний, найбільш поширений і
стандартний тип речення” [67, с.233].

Як проміжний тип між одночленною та двочленною моделями слід розглядати
речення типу mich hungert – по суті еліпс повної моделі es hungert mich,
враховуючи, однак, що цей еліптичний варіант за частотністю вживання
переважає свій прототип. Особливістю цієї моделі є безсумнівний особовий
зміст у безособовій формі. Підмет тут виражений не називним відмінком, а
давальним, або знахідним, тобто синтаксично виступає як додаток, напр.,
Dem Vater grauset’s, er reitet geschwind. Ein Fichtenbaum steht
einsam… Ihn schlaefert.

Особовий зміст легко доводиться трансформаційними пробами: Mich duerstet
– Ich habe Durst. Мені страшно – Я боюся.

Ця модель властива обом зіставлюваним мовам, хоча й різною мірою: укр.
мова володіє численнішими синтаксичними засобами вираження різних
нюансів безпідметовості (див. с.195). (Ідє. мовній сім’ї цей тип відомий
ще з давніх епох: пор. лат. placet mihi – мені подобається, miseret me –
мені жаль). Крім того, сам тип такого формально-безособового речення за
абсолютною частотою вживання переважає свій еквівалент у нім. мові, де
він обмежений сферою вираження стану людини або живої істоти: Mich
friert – мені холодно. Dann war ihm schwindlich vor Schmerz (A. Seghers)
– Від болю йому потемніло в очах (перекл. П. Факторовича).

Інші різновиди українських безособових речень не знаходять структурної
відповідності у нім. мові й передаються, як правило, особовими реченнями
з фінітною формою дієслова (дуже часто це буває haben) або з модальним
дієсловом у складі присудка, напр., Мені весело – Ich freue mich (Ich
bin froh). У нього немає капелюха – Er hat keinen Hut. Тобі можна їсти
морозиво – Du darfst das Eis essen.

Агент в укр. мові виражений родовим або давальним відмінком. Знахідний
зустрічається в цій функції порівняно рідко – лише в реченнях типу Його
тіпало, як у лихоманці – Er zitterte wie im Fieber.

Частіше зустрічаємо знахідний відмінок у формально-безособових реченнях
з особовим змістом пасивного стану, де цим відмінком оформляється
предмет повідомлення, а агент подається в орудному відмінку (модель
PatiensAkk + Verb +  Agens instrumentalis). Нім. мова тут вдається до
особового речення з присудком у формі пасиву, рідше активу, пор.: Хатину
звалило вітром. – Die Huette wurde durch den Win gefaellt. (Або: Der
Wind hat die Huette gefaellt)

Дієслівні лексеми безособового типу речень обмежені певним колом
значень: вираження необхідності, повинності стихійних явищ, фізичних або
психічних відчуттів людини. Серед предикативів у німецьких іменних
присудках найчастіше вживаються слова типу angst, bange, leid, schade,
які семантично знаходять еквіваленти в українських словах категорії
стану: Schade, dass er heute gefehlt hat.

Більше поширення одночленного типу речення в укр. мові порівняно з
німецькою значною мірою підтримується заперечними безособовими
реченнями, в яких агент оформлений родовим відмінком, а присудок вжитий
у заперечній формі, напр., У мене цієї книжки немає. Її не було зборах.
Аналогічної конструкції у нім. мові немає. Агенс у цих випадках
оформляється називним відмінком, а присудок – дієсловами sein чи haben:
Ich habe dieses Buch nicht. Sie war in der Versammlung nicht.

В укр. мові одночленна модель більш поширена і її структурні варіанти
багатші. Як правило, присудок у них виражений або дієсловом з афіксом
-ся (особливо при наявності додатка в давальному відмінку): лежиться,
працюється, пишеться, сидиться, але розвидняється, або безособовим
дієсловом без афікса -ся (світає, вечоріє, сутеніє): Дивлюсь, аж світає
… (Т.Г. Шевченко).

За частотою вживання переважають речення з особовим дієсловом, вжитим у
безособовому значенні. Ці речення “найбільш поширені в сучасній мові і
порівняно із суто безособовими реченнями помітно багатші змістом,
функціями і структурними формами головного члена”, напр., Мене це дуже
схвилювало. Його за душу щипало. Йому добряче перепало. Зашипіло,
зашуміло і зірвалось у небо.

Значну частину односкладних речень безособові з категорією стану як
головним компонентом, вираженим предикативним прислівником боляче,
важливо, приємно, скромно, страшно, радісно, сумно, холодно, чи
предикативними словами можна, потрібно, нема тощо, напр., Мені було так
важко у цьому житті. Нема на тебе ради. Вчора було дуже тепло. Переказам
не було кінця.

Інфінітивні речення

Як випливає зі сказаного вище, німецьке речення, за невеликими
винятками, включає як свій обов’язковий елемент verbum finitum – особову
форму дієслова. Укр. присудок поряд із типовим варіантом – особовою
формою дієслова (або сполученнями з її участю) допускає також інфінітив
дієслова як єдиний конституент присудкової групи речення. Такі побудови
збільшують діапазон конструкцій односкладного типу. Деякі з них,
переважно імперативного або афористичного змісту, мають свої структурні
відповідники у нім. мові, напр., Schellen oder klopfen? – Подзвонити чи
постукати? Durchhalten! Durchhalten! – Витримати до кінця, витримати!

Агенс в інфінітивних реченнях імплікується контекстом або ж виражений
експліцитно (непрямо) членом речення іменної природи у давальному (т.зв.
“давальний суб’єкта”) чи орудному відмінках: Нема з ким порадитись. Мені
до цього не звикати.

Односкладність такого типу в німецькій мові не засвідчена. Отже, укр..
мова виявляє багатший діапазон односкладних речень, особливо якщо
врахувати, що, крім наказового чи розповідного, інфінітивного оформлення
може набувати також питальне речення: Для чого це робити? Про що тут
говорити?

Питальні речення інфінітивної форми у нім. мові також можливі, але,
по-перше, абсолютна частотність їх вживання там набагато менша, і,
по-друге, варіанти інфінітивного оформлення цього типу в нім. мові
обмеженіші.

Наведені вище речення формальної односкладності передаються на нім. мову
із залученням підмета, розкриттям підмета особовою формою дієслова і
нерідко додаванням до складу присудка модального дієслова. Останнє
зумовлено тим, що в укр. реченні внутрішня модальність нерідко
висловлена імпліцитно – самим характером сполучення іменного компонента
з інфінітивом, напр., Читати? – Soll ich lesen? Мені цього не осилити –
Ich kann es nicht ueberwinden. Навіщо тобі туди йти? – Wozu brauchst du
dorthin zu gehen?

Що стосується інфінітивних зворотів, то їх можливості у нім. мові
набагато менші. Вони не завжди відповідають інфінітивним конструкціям
укр. мови і замінюються у таких випадках на структурні одиниці іншого
складу, напр., на підрядні речення або дієприслівні звороти. Це
стосується передусім інфінітивного звороту ohne + zu + Infinitiv: Ohne
ihn weiter zu hoeren, ging er weg.

Якщо інфінітивні речення нім. мови в модальному плані стереотипні і
виражають, як правило, спонукання, то укр. інфінітивні речення виявляють
багатшу модальну палітру. За змістом вони виражають здебільшого бажання,
напр., Поїхати б зараз на море. На дуже сильно кортіло запитати про це;
необхідність: Цього йому не уникнути, потрібно їхати; вагання: Якщо
цього не вийде, тоді що? Сказати чи не сказати? – питання, яке вже давно
не давало йому спокою; сумнів: Невже туди варто ходити? Невже без цього
не обійтися? Наказ: Сісти! Встати! Замовчати! Пораду: Краще розповісти
про це. На цьому варто зупинитися.

Окремий різновид цього типу речень включає частку би (б), завдяки чому
категоричність змісту дещо пом’якшується.

В інфінітивному реченні присудок представлений у непредикативній формі.
Певною мірою співвідносним йому слід вважати німецьке речення з
дієприкметником ІІ, який, як відомо, також є непредикативною формою
дієслова, напр.: Aufgestanden! – Встати! Angetreten! – Шикуйсь!
Stilgestanden! – Струнко і т.д.

Номінативні речення

Окремі відмінності структурного і функціонального плану простежуються і
в тому різновиді одночленного речення, який і обох мовах розглядається
як “номінативне речення”. Це структурний тип, основною функцією якого є,
як це випливає із самого позначення, називання якогось явища, предмета,
особи і т.д. Найкраще таку функцію здатний виконувати називний відмінок,
тому саме у називному відмінку стоїть головний член номінативного
речення, чи його еквівалент: Quatsch! – Дурниці! Geduld, Geduld! –
Терпіння! Вечір, ліс, тиша.

Як бачимо, це речення обмеженої інформативності, які здебільшого вводять
читача в обставини розповіді і самі пояснюються всім дальшим ходом
подій. Таким чином, при всій своїй структурній автономності вони тяжіють
до тексту, який іде за ними. Засобом предикації у таких реченнях є
специфічна інтонація – номінативна, номінативно-вказівна,
номінативно-оклична та ін.

Характерним для моделі цього речення є його явне відхилення від
бінарного стандарту S – P. У плані перекладу знаходимо також певні
відмінності. Так, укр. номінативні речення можуть передаватися
німецькими формально-двоскладними безособовими конструкціями: Протяг –
Es zieht. Дзвінок – Es klingelt і т.д. Такі ж речення як Regen, Donner,
Blitz є нетиповими.

Помічається також зворотна тенденція: нім. номінативні речення знаходять
в укр. мові вербалізований еквівалент, напр., Entschuldigung! – Вибачте!
Hilfe – Допоможіть! (Рятуйте!)

Таким чином, номінативні речення – єдиний структурний тип у нім. мові,
де вербальність присудка виражена слабше, ніж в укр. мові.

Речення з безособовим пасивом

Односкладною структурою слід визнати і т.зв. безособовий пасив. Щоправда
при ньому факультативно можливий також формальний підмет es, але типови
варіантом є саме безпідметова структура.

Пасивною така конструкція є лише за формою (werden + Partizip II); що ж
до категоріального значення пасива (вираження дії, спрямованої на
підмет), то тут воно не виражається: Im Unterricht wird fleissig
gearbeitet.

Немає ця форма і дієслівної парадигми, без чого її не можна визнати
окремим підвидом пасиву. Скоріше тут можна говорити про особливу модель
безособового речення. Відсутність формально вираженого підмета при цій
конституції дає можливість підкреслити процесуальний зміст повідомлення.

На укр. мову безособовий пасив може перекладатися неозначено-особовими
конструкціями чи інфінітивними реченнями: Mir wurde heute geholfen –
Мені сьогодні допомогли. Kinder! Jetzt wird geschlafen und nicht
gesprochen! – Діти! Зараз спати, а не говорити!

Вживанішими відповідниками слід назвати двочленне особове речення, де
підмет випливає з присудка або контексту: Bei Leni wurde verbunden,
gewaschen, gegessen, getrunken, geschlafen, geheilt – Лені йому
перев’яже руку, він помиється, поїсть, виспиться, підлікується.

Характерно, що пасивна форма присудка в укр. відповідниках передається
активом. У цьому плані безособовий пасив співвідноситься також з
неозначено-особовими реченнями man. Напр., речення ihm wurde viel Geld
geliehen i man lieh ihm viel Geld виступають як цілком еквівалентні
форми, отже, комунікативно вони тотожні. У стилістичному плані можна
встановити певну різницю: безособово-пасивні конструкції експресивно
повнозначніші, бо ділять речення на два сегменти з домінуючим наголосом
на останньому з них – незмінній дієслівній формі. Щодо цього безособовий
пасив більше відповідає загальній тенденції німецького речення до
двочленного вираження.

Підкреслене наголошення дії, що відводить на задній план як об’єкт, так
і спричинювача, генератора дії, характерне для всіх типів речень з
безособовим пасивом як у нім., так і в укр. мовах і зустрічається у
різних мовних жанрах – починаючи від діалогу (меншою мірою) і закінчуючи
діловою прозою, де засоби мовного вираження категорій безособовості й
пасивності мають багато спільного.

Провівши зіставлення типових одночленних моделей нім. і укр. речення
можна помітити, що цей структурний тип має в укр. мові ширший діапазон
вживання і більшу структурну різноманітність. У реченнях розглянутої
схеми є також якісні відмінності. Це, зокрема, багатша палітра модальних
відтінків укр. безособового речення. Модальний зміст може бути виражений
як граматично – характером сполучення присудка з додатком, так і
лексично – безособово – предикативними словами треба, слід, можна тощо.

Не завжди можна провести і суто структурні паралелі в обох мовах. Укр.
односкладним реченням дуже рідко відповідає така ж структура в нім. мові
і навпаки. Здебільшого безособовому односкладному реченню укр. речення
відповідає стандартна двоскладна модель “підмет-присудок” нім. речення,
де підметом виступає додаток укр. відповідника, виражений давальним
відмінком, або підмет встановлюється з контексту: Мені потрібно піти до
лікаря – Ich muss zum Arzt gehen. Досить часто цей тип речення
передається на нім. мову неозначено-особовим реченням з формальним
підметом man, напр.: Da braucht man bloss zu fragen – Потрібно лише
запитати.

Специфічно українськими (і взагалі слов’янськими) є також безособові
односкладні речення, в яких агент виступає в орудному відмінку (як
правило, при позначенні стихійних явищ): Весняною водою залило всі луги.
Градом побито значні посівні площі.

Бінарною моделлю передаються на нім. мову також укр. безособові
односкладні речення із запереченням при присудкові, вираженому дієсловом
буття (у формі нема: Нема за що жити, нема про що говорити) і т.д.).

При зіставленні розглянутих типів речень вбачається також певна
залежність між поширеністю безособових речень і вживанням пасивних
дієслівних конструкцій. Досить порівняти меншу поширеність пасивних
дієслівних форм в укр. мові та більшу порівняно з нім. мовою
різноманітність засобів вираження безособовості. Вимальовується певний
тип співвідношення категорій безособовості і пасивності –
обернено-пропорційна залежність.

Узагальнюючи розглянутий матеріал, можна помітити, що найважливіша
одиниця синтаксичного аналізу – речення при всій різноманітності свого
структурного вираження в обох мовах виявляє ряд аналогічних
характеристик.

Перша з них – це бінарна схема елементарного речення в обох мовах. У
процесі синтаксичного членування переважна більшість розглянутих речень
може бути зведена до мінімального, а саме до двох, числа своїх
конституентів, тобто підмет і присудок складають структурний мінімум
речення; інші його конституенти лише деталізують, доповнюють первісну
двочленну схему.

У плані зіставлення виявилася більша структурна обов’язковість її
головних членів у німецьких зразках, що дало змогу зробити висновок про
більшу формалізованість синтаксичної схеми німецького речення порівняно
з українським. Останнє менш зв’язано з двоскладним прототипом
“підмет-присудок” і тому виявляє більший діапазон структурних видозмін.

Синтаксична варіативність укр. речення виявляється насамперед у більших
можливостях випущення як його другорядних, так і (що особливо важливо)
головних членів. Еліптичні варіанти урізноманітнюють основну модель
речення, крім того, вони є важливим стилістичним засобом мовної
економії. Синтаксична варіативність укр. речення на фоні стандартної
схеми його німецького відповідника виявляється також у морфологічному
вираженні корелятивної пари “підмет-присудок”. Укр. речення володіє
набагато більшими можливостями оформлення категорії предикативності.

Як спеціальний структурний тип виглядають у порівняльному плані
формально – двоскладні речення з підметом man та es. Існує широка гама
функцій цієї моделі в нім. мові, а також специфіка її вживання на фоні
укр. неозначено – та узагальнено – особових конструкцій.
Функціональній      різноманітності формально – двочленного типу в
німецькій мові відповідає така ж значна питома вага одночленної моделі в
укр. мові. Багатство синтаксичних варіантів одночленних речень,
неоднорідність їх з погляду функціонального значення і значна
поширеність серед інших синтаксичних побудов характерні для всіх
слов’янських мов.

При аналізі наведеного вище матеріалу неодноразово констатувалася
відсутність прямих паралелей у структурному оформленні розглянутих типів
речень. Так при передачі німецької формально – двоскладної моделі
використовувалась як одночленна конструкція без морфологічно вираженого
підмета так і двочленна конструкція з підметом, виведеним з контексту,
отже, тут представлені три структурно відмінні типи. При цьому слід
відмітити таку особливість укр. речення: відсутність реального підмета
тут передається безособовою односкладною структурою. Безособове речення
в односкладній формі – явище взагалі типовіше для укр. мови.

У цілому констатуємо на фоні спільних типологічних характеристик
синтаксичної будови обох мов також специфічність деяких типів речення,
окремі особливості їхнього категоріального змісту та структури, а також
сфер вживання у різних стилях і жанрах.

Важливим висновком типологічного порядку є також характерні способи
вираження вербальності німецького присудка та більша формалізованість
двоскладної структури речення у нім. мові. Зате синтаксис укр. мови
передбачає більшу варіантність структурних типів речення, як і значну
різноманітність внутрішньої побудови самого речення.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020