Реферат на тему:
Коломия: давній період
План
Походження назви м.Коломия
м.Коломия в XIII-XIV ст.
Отримання Магдебурського права та інших привілеїв
Використана література
Походження назви м.Коломия
Коли виникла Коломия, хто був її засновником, звідки походить назва
міста? На ці питання історики й досі не мають одностайної відповіді. На
цьому вперше у XIX столітті зосереджує увагу Л. Вайґель: «… Коломия
належить до найстаріших в Галичині міст. Дехто, захоплений схожістю
вислову, вводить назву слова колонія, тобто римське поселення. Тутешній
люд провадить назву міста від назви потоку Коломийка, який так звуть
тому, що в нім мили кола».
Сьогодні найпоширенішими версіями щодо походження назви міста є
припущення, побудовані на основі переказів і леґенд. Зокрема, це версії,
що виникли від сполучення іменника «коло» (колесо) і дієслова «миє»
(мити, обмивати), від сербо-хорватського слова «коломий’я», власного
чоловічого імені Коломий.
Логічною, на мою думку, є й версія, що Коломию було закладено на честь
угорського королевича Коломана (Кальмана) (1209-1241) у 1214р., вперше
висловлена у XIX ст. Вона є зрозумілою, коли зважити на те, що важливою
особливістю військово-політичних відносин Угорського королівства з
Галицьким і Галицько-Волинським князівством наприкінці XII-XIII ст. була
спроба угорського короля Ендре II і малопольського князяя Лєшка Білого у
1214 р. поділити між собою руське князівство. Окрім цього, галицька
знать була зацікавлена в існуванні на території Галичини системи
адміністративного управління Арпадів. Це створювало передумови для
укріплення позицій місцевого нобілітету, що, відповідно, суперечило
політичним поглядам та практиці, впровадженими руськими князями.
Можливо, саме місцевий угорський нобілітет, використовуючи соляні
поклади регіону, і заклав на честь малолітнього представника династії
Арпадів у 1214 р. поселення, розуміючи його статус і включення в склад
королівського домену. Пізніше місто угорського королевича могло
називатися Коломиєю.
Зрозуміло інше – коломийське поселення виникло в процесі розвитку
місцевих суспільних відносин ще до поширення на цій території влади
київських князів. Це значно вплинуло на розвиток Коломиї у пізніші
періоди, а також багато у чому пояснює специфічні риси міської
цивілізації, порівняно з більшістю галицьких міст. Найімовірніше, що з
самих початків Коломия була військовим
городищем, поблизу якого могли поселятися люди, які під час небезпеки
знаходили за стінами оборонної споруди надійний притулок, а також
«оружники» – наймані війська або дружинники. Однак дотепер ні археологи,
ні Історики, ні краєзнавці поки що не мають переконливих доказів, які
свідчили б про існування у VІ-ХІІ ст. поселення на території сучасної
Коломиї. Однак, якщо взяти до уваги, що перші оселі на Прикарпатті
виникали поблизу солеварних промислів у ІХ-ХШ ст., то можна припустити,
що давня Коломия і була тим важливим центром, в якому зосереджувалися
доходи з «соляного мита» – виключного джерела скарбниці місцевих
князівських і королівських династій.
м.Коломия в XIII-XIV ст.
Літописні відомості про Коломию до середини XIII ст. підтверджено
археологічними дослідженнями. Незважаючи на спустошливу
монголо-татарську навалу в середині XIII ст., Коломия не зупинилася у
своєму розвитку, що свідчить про активне соціально-економічне життя
міста у цей період. Вказати точну дату заснування Коломиї поки що не
можна, допоки не знайдено відповідні документи, виявити які досить
важко, оскільки багато населених пунктів, зазвичай, не фіксувалися в
джерелах. Записувалися туди лишень села і містечка, які вже існували і
становили певну економічну та політичну зацікавленість.
Уперше в писемних джерелах Коломия згадується у другій половині 1241р. в
Іпатіївському літописі. Однак, як вважають історики, ця ймовірна дата
вимагає додаткового уточнення, оскільки літопис не має датування, а це
призвело до помилок в хронології подій. Тому-то поширена в історіографії
версія про «літо – осінь 1241 р.» – дискусійна. Мені видається, що ця
історія могла відбутися у проміжку десь між 1238 і 1245 рр. Цікаво, що і
сам редактор та інформатори літопису були волинянами, а отже – галицьке
боярство і бюргерство, а також місцеві події трактувалися виключно
негативно. Слова літописця зафіксували незаконність боярського
привласнення прибутків із підкарпатських солеварень, які зосереджувалися
як «соляне» мито у Коломиї.
Традиційним протистоянням між волинськими Романовичами, чернігівськими
Ольговичами й угорськими Арпадами за володіння галицькими і волинськими
землями в цей час користувалася боярська верхівка. Так, попівський онук
Доброслав Суддич (Судиславич), опираючись на свої гради – Бакоту і
Коломию на Покутті – всупереч князівським правам, побирав значні доходи
Із місцевих солеварень і роздавав землі чернігівським боярам, хоча сіль
належала виключно князівському двору. Підтримка громади, вотчинне право
на тримання уряду і волості, заможість роду, вміла політика, наявність
власної потужної партії та велика кількість васальних щодо нього бояр
надали Доброславові Суддичу можливість «вокняження» у Пониззі, куди ще
недавно ходив походом його батько. Одночасно з Пониззям, у його руках
опинилася Коломийська волость, яку він, можливо, отримав у тимчасове
володіння за перехід на бік князя Данила Романовича у 1234 р.
Впливовість Доброслава була настільки великою, що боярин міг вільно
розпоряджатися землями з князівського фонду та з його допомогою
збільшувати число васальних собі бояр. Це, в свою чергу, ще більше
посилговало політичне й економічне становище Доброслава Суддича у
тогочасному суспільстві.
Як свідчить літопис, Данило Галицький (1201-1264) довідавшись про це,
надіслав у Коломию стольника Якова Марковича для з’ясування конфлікту,
кажучи до бояр: «…князь ваш я єсть, [а] ви повеління мойого не
сповняєте і землю грабуєте….». Галицький володар вимагав, щоб
«коломийську сіль», з продажу якої платили війську, залишили йому.
Учасниками цієї зустрічі літописець згадує Лазара Домажирця та Івора
Молибожича, яким Доброслав ще й самовільно віддав Коломию без згоди
Данила. Тоді на це князівський стольник зауважив: «…Як ти можеш без
княжого повеління оддати її сим обом, коли великі князі держать сю
Коломию, щоб роздавати [сіль] оружникам?…». Про важливість належності
Коломиї Романовичам чи ставленикам чернігівського князя Михайла
Всеволодовича – Доброславу Суддичу і Григорію Васильовичу свідчив донос
Доброслава на останнього. Зауважимо, що на відміну від князівської,
боярська верства не була цілковито замкнутим станом. Потрапляли до
боярського стану й представники інших верств населення, зокрема смерди –
Лазар Домажирич, Івор Молибожич, а подекуди духовенство – Доброслав
Суддич, попів онук.
Літописна оповідь показує, що політична нестабільність другої чверті
XIII ст. сприяла боярським претензіям, а тому Данилу доводилося зважати
на бояр. Оскільки основою економічної сили боярства було велике
землеволодіння й вищі адміністративні посади, пов’язані з одержанням
прибутків з так званих «кормлінь», вони засвоювали право роздавати
землі. Данилу з Васильком (1203-1269) доводилося боротися з ними навіть
за право роздачі солеварень у Коломиї своїм дружинникам.
Це зайвий раз свідчить, що вирішальним у розвитку міста було його вдале
економічне і транспортне розташування на перехресті сухопутних та
річкових шляхів. Адже в цей час, Коломия, попри міграцію сільських
ремісників і городян, що займалися землеробством, була насамперед
поселенням купців з постійним ринком. Саме від 40-х рр. XIII ст. місто і
Коломийська волость загалом стали основним джерелом прибутків для
володаря, якого представляли його ставленики, а Коломия виступає в
літописі як місто «великих князів».
В XIV ст. Коломия залишалася одним з найважливіших галицьких міст того
часу, поряд зі Львовом Великим, Галичем, Жидечевом, Самбором,
Дрогобичем, Перемишлем і Теребовлею. Про це свідчить «Список руських
градів дальніх та ближніх» – важлива пам’ятка східнослов’янської
історичної географії кінця XIV ст.
Отримання Магдебурського права та інших привілеїв
Після переходу галицьких земель до складу Польщі почалася організаційна,
соціально-економічна та просторова перебудова всіх давньоукраїнських
поселень, які виконували функції міст. Оптимальною тут виявилася
особлива форма німецького феодального міського права, яка виникла в XIII
ст. у Східній Німеччині, в Магдебурзі. Є підстави вважати, що Коломия
перейшла на магдебурзьке право ще задовго до XV ст. Деякі історики
припускають, це відбулося ще 1362 р., а 1405 р. відбулося його
підтвердження. Однак правові норми романо-германського права були відомі
Коломиї щонайменше ще за часів Галицько-Волинського князівства, якщо не
раніше. Цікаво, що географічно близькі до міста населені пункти,
отримали цей привілей пізніше: Рогатин (1415), Дорогичин (1429);
Смотрич, Снятин, Тлумач (усі – 1448), Тисмениця (1449), Долина (1525),
Калуш (1549), Надвірна (вдруге, 1601), Станіславів (1663), Городенка
(1668).
Про управління на німецькому праві задовго до жовтня 1405 року (часу
першої документальної згадки про можливе, повторне, надання Коломиї
магдебурзького права) опосередковано свідчить привілей Владислава Яґайла
від 4 жовтня 1424 р., яким, одночасно, було підтверджено давні права і
привілеї міста та значно їх розширено. Зокрема, коломийських містян
звільнено від суду, окрім власного магдебурзького і підтверджено права
та маєтності, надані королем Казимиром III Великим. Про реґламентацію
маґдебурзьким правом суспільного життя міста свідчать і значно пізніші
переписи володінь – люстрації 1565-1566 та 1661-1665 рр.
Королівська комісія 1564-1566 рр. у складі Криштофа Соколовські, Адама
Джевіцкі і Станіслава Дембінські повідомляла, що, відповідно до «мандату
або декрету короля Казимира», коломийські містяни не сплачували жодного
чиншу зі своїх будинків та городів, «на підставі своїх давніх
привілеїв». Згодом, у 1661-1665 рр. королівські інспектори записали, що
«коломийські міщани засвідчили свої права перед нами», а далі перелічили
існуючі привілеї міста. З-поміж них, «Czwarty przywilej Casimiri regis,
de data Leopoli die a. 1460, ubi inter alia iura coram advocato et …
jure theutonico respondere tenentur» («Четвертий привілей короля
Казимира, дарований зі Львова … року 1460, де, між іншим, право
присутності війта … і тевтонське право відображене»).
Підтвердження надання у жовтні 1405 р. магдебурзького права, на думку
автора цього дослідження, не свідчило про його значний економічний
розвиток і про формування міщанства як стану, а про бажання польського
монарха підняти «вбоге місто Коломию» задля збільшення королівських
прибутків від транзитної торгівлі. Цікаво, що ще у XIII ст. місто
вважали важливим центром, в якому зосереджувалися доходи з «соляного
мита» – виключного джерела князівської скарбниці Данила Ромаовича.
Соляні копальні Галицького Підкарпаття і були тим серйозним економічним
підґрунтям, яке забезпечувало матеріальну сторону військових виправ і
походів Романовичів. Не виключено, що у XV ст. виникла потреба
забезпечення юридичної охорони економічних ресурсів краю, які тепер
небезпідставно цікавили польських правителів. Одночасно коломийські
містяни потребували певного юридичного забезпечення своїх прав, а отже й
органів, які б такі права відстоювали.
Як організаційна модель коломийської громади маґдебургія передбачала
такі головні елементи: особисту свободу містян (зокрема, спадкове і
відчужувальне право на землю); регулювання їхніх
повинностей (постійний чинш як феодальну ренту); просторову перебудову
міста (закладання нового міського центру); правову автономію міста
(міське самоврядування з власним судочинством). Магдебурзьке право
відтоді стало необхідною умовою існування міста. Для міста це означало
багато, оскільки, по-перше, тут проходив головний торговельний шлях з
Львівської землі до Волощини; по-друге, поблизу пливла річка, яка
забезпечувала місто водою і сприяла судноплавству; по-третє, Коломия
лежала у зручному для оборони місці; по-четверте, і найголовніше, нові
привілеї давали його власникам значні прибутки з податків і мита, що їх
сплачували ремісники, купці й інші мешканці.
Отримавши найцінніший привілей – магдебурзьке право – місто, мусило, у
свою чергу, дбати про подальші надання, аби фортифікацією забезпечити
себе від неприятельських нападів, а побудовою і утриманням в належному
порядку доріг і мостів забезпечити купцям доїзд на торги, а собі
створити найвигідніші умови торгового розвитку. З метою створення умов
для виконання містом тих важливих для нього постулатів, польські королі
давали не тільки звільнення від податків і тягарів (нпр. чопового), але
й дарували міські чинші і дозволяли збір мостового мита, призначеного на
облаштування міста й утримування шляхів.
Враховуючи й те, що більшість населення Коломиї становили українці, вони
спочатку користувалися такими ж правами, що й поляки. Однак різні форми
міської самоуправи почали занепадати в міру того, як зростала влада
польської шляхти. Вона відігравала тут провідну роль, оскільки
представляла знатні роди і перший міський патриціат. Права ж українців
поступово обмежувалися, оскільки міське самоврядування для шляхти було
невигідне. Власник міста став сам призначати урядовців, війта, а на
міщан накладати нові повинності. За формою підпорядкування у період
перебування у складі Речі Посполитої Коломия була королівським містом,
тобто належала до числа головних і найдавніших міст Галичини. За
правовим статусом Коломия була і містом, і містечком, хоча чіткої
визначеності в зарахуванні міста до тієї чи іншої групи не було.
Відомо, що засновники або власники (королі, єпископи, князі) міст
сприяли їхньому розвитку за допомогою привілеїв. У певний час вони
відмовлялися від панування над містами, оскільки сподівалися на високі
прибутки. Так було і у випадку з пізньосередньовічною Коломиєю, для
економічного піднесення якої польські монархи у XIV—XVI ст. надали вісім
привілейних грамот (Ібжовтня 1395,жовтень 1405,4 жовтня 1424, 3 липня
1443,20 серпня 1448,16 березня 1456, 6 червня 1460, 1565 рр.). Пізніше
з’явилися ще нові важливі привілеї, зокрема право на торгівлю, на
соляний склад, на власну вагу. Маґістрат одержав дозвіл відкрити кілька
власних цехів і майстерень, а також збирати на потреби міста податки з
навколишніх сіл.
Адміністративне управління також долучилося до формування образу міста.
Невід’ємним атрибутом міста, яке мало привілей маґдебурзького права,
була, зазвичай, ратуша. Для цього будівничі вибрали символічне місце –
переважно в центрі міста, але не посередині ринкової площі, а в одній з
її сторін. Перша коломийська ратуша XIV-XV ст. могла бути прямокутною у
плані, з монументальними фасадами, з вежею і годинником. Вежу вбудували
в об’єм будівлі або вільно звели поруч. Набір приміщень складався із
зали засідань міської влади, судової палати, вартівні міської сторожі,
в’язниці в пивницях, купецьких крамниць тощо. Архітектурні форми
коломийської ратуші змінювалися вродовж століть відповідно до розвитку
мистецтва. Вибір будівельного матеріалу, з якого зводилися ратуші в
Коломиї, залежав від адміністративно-політичного статусу міста, його
економічного й стратегічного потенціалу. А тому в різний час коломийські
ратуші могли бути й дерев’яними й мурованими.
У XV ст. Коломия вже вважалася відомим господарським осередком, а також
значним ремісничим центром. Окрему групу міського населення становили
ремісники – люди, які не мали землі й заробляли на прожиття своїм
ремеслом. Згідно норм маґдебурзького права ремісники об’єднувалися в
цехи. Кожен коломийський цех мав свій статут, який затверджував
маґістрат. Статут був основним атрибутом організаційного об’єднання,
обов’язковим для ремісників однієї професії. Місцеві цехи монополізували
всі можливі професії та ремесла і їх діяльність поширювалася на приватну
та релігійну сферу, освіту, військову справу, оборону і навіть на
політичну сферу. Цехові організації ставили собі за мету охороняти права
своїх членів, контролювати якість продукції і стежити за продовженням
цехової традиції.
Коломия стає визнаним центром внутрішньої і зовнішньої торгівлі. Своєму
швидкому економічному розвитку чи не найбільше вона завдячує торгівлі з
Молдовою, Польщею і Волощиною. Економічний розвиток міста зумовлювався
зручним географічним розташуванням, а цьому сприяв торгівельний тракт
Вія Реґія, який сполучав Львів з Молдовою. На високий економічний рівень
впливали власники міста та даровані ярмаркові дні. Оскільки Коломия
стояла на основному торговому шляху з Німеччини, Польщі, через Галич на
Волощину і Дунай, а через місто йшов шлях на Київ, Угорщину і Чехію, її
розвиток, в першу чергу, залежав від торгового транзиту. На Захід так
званим татарським шляхом через Львів, Коломию, Луцьк, Кам’янець, Київ
потягнулися каравани східних товарів.
Винятковою стає роль міста в житті регіону, оскільки Коломия, багата на
природні копалини – соляні джерела, рано розвинулася як
промислово-торговий центр. Ще задовго до польської експансії, в місті
могли бути діючі соляні жупи. Коломийська міщанська громада прагнула
торговельної монополії, і намагалася здобути виключне становище,
одержавши право на так званий «склад», тобто заборону транзиту із Заходу
на Схід і навпаки будь-яким іншим купцям, окрім коломийських. – Завдяки
цьому коломийські патриції розбагатіли на посередницькій торгівлі,
прибутки від якої зросли після надання місту права складу солі у 1443 і
1456 рр. У 1565 р. в місті нараховувалося 50 зваричів солі. Особливого
розвитку солеваріння досягло наприкінці XVI – на початку XVII ст. після
заборони ввозити цей продукт з-за кордону. В першій половині XVII ст. у
містах Київського та Брацлавського воєводств, а також Білоцерківського,
Канівського, Корсунського, Миргородського, Ніжинського та Полтавського
полків Війська Запорозького фіксуються багаточисленні групи торговців
сіллю з Коломиї. Є відомості про те, що Тимоша Хмельницького виряджали з
Чигирина до Коломиї за сіллю. В першій половині XVII ст. Коломия була
одним з найбільших міст Галицької землі. За кількістю населення
тогочасна Коломия була, мабуть, зовсім невеликою (до однієї тисячі) і
мала аграрний характер. Однак це зовсім не свідчило про слабкість чи
неповноцінність нашого міста. Такі малі міста як Коломия в той час були
характерною рисою європейської середньовічної урбанізації.
Траплялися й прикрі години для міста. Першого серйозного нищення Коломия
зазнала ще у другій половині XVI ст., а часи XVII ст. належать до
найважчого періоду в житті містян. Понад 20 років кримські й буджацькі
татари спустошували наш край. В 1612 р. татари і волохи тричі нападали
на Покуття, в 1618 р. -чотири рази, в 1621 та 1624 рр. по два рази.
Найбільше терпів Коломийський повіт, через який татари за цей час
проходили 24 рази. Коломию тоді тричі спалили і зруйнували. Польська
хроніка за 1621 р. засвідчує: «Місто татарами спалене і люди з нього
вибрані», а за 1624 р. є запис, що татарами місто «з ґрунту знесене».
Під час чергового нападу в 1626 р. в місті вже нікому і нічим було
чинити опір ворогу. Татарського нападу та спустошення зазнав і давній
коломийський замок, який стояв в укріпленому центрі міста – Старому
дворі.
Після такої руїни Коломию потрібно було відбудовувати. Враховуючи
незахищеність міста перед нападами ворогів, а також близькість будинків
до Пруту, що постійно своїми водами завдавав шкоди мешканцям, місто, за
постановою люстраційної комісії 1616 р., перенесли далі на північ, на
територію теперішнього центру. Новий коломийський замок вибудували на
пагорбі, на якому пізніше розмістилося подвір’я міської гімназії.
Новозбудований замок став центром управління містом й одночасно житлом
магната й оборонним укріпленням, а також опорним пунктом ополячення
краю. Однак з розвитком військової справи, особливо польової артилерії,
оборонне значення коломийського замку було втрачене. Наприкінці XVIII
ст. орендарі, за дозволом австрійської влади, розібрали його внутрішні
мури на будівництво міських споруд і вже 1778 р. тут залишилися тільки
вали. На фундаментах замку заклали першу коломийську гімназію. В міських
документах 60-х рр. XIX ст. збереглися згадки лише про так званий
«замковий ґрунт», розташований на північ від Снятинської дороги.
Коломия стояла на пограниччі Польщі, Угорщини та Волощини і постійно
було ареною не тільки міждержавних конфліктів і грабіжницьких нападів,
але й об’єктом зазіхань чужинців. У складі Молдавського князівства місто
перебувало у 1367,1502-1505 рр.В 1411р. місто з усім Покуттям поляки
продали на 25 років молдовському господареві Олександрові за 100 рублів
срібних грошей з умовою, що останній виступить на боці Польщі проти
Угорщини. З тих міркувань згодом коломийський замок декілька разів
дарували молдовським воєводам на утримання. У 1448 р. в замку проживав
вигнанець з Молдови, мультянський господар Олександр, якому польський
король Казимир IV Яґайлончик надав коломийську землю «під нагляд».
Зазнала руйнувань Коломия і під час польсько-турецьких війн в 1505 і
1531р.
Тогочасна Коломия, як і майже всі українські міста ХVІІ-ХУШ ст., була
поділена на дві частини – чотирикутне місто, оточене валами й
передмістя. Земляний вал був настільки широким, що на ньому стояли хати,
мешканців яких називали «валянами». Посередині міста була ринкова площа,
в центрі якої стояла кам’яна ратуша, навколо -дерев’яні ятки (одночасно
майстерні й крамниці) шевців та різників. Чотири ряди будинків, які
оточували ринкову площу, називалися «періями» (так називали також
протилежні сторони вулиць). Ринкові будинки будувались з цегли або з
дерева; в останньому випадку мурованими були тільки «верхні й нижні
склепи» на фасадному боці будинків. Від рогів ринку під прямим кутом
розходилися головні вулиці міста. Інші вулиці перетинали їх також,
найчастіше, в перпендикулярному напрямі. Переважали дерев’яні будинки. У
більшості втрачених нині міських актових книгах при записі угод про
продаж і заставу будинків чітко розрізняються хати («халупи»), середні
доми («доми») і «великі будинки» з різними господарськими прибудовами
(«домівства»). Хати передміщан стояли на огороджених плотами
«загородах», відведених під городи й садки.
Суттєва роль у формуванні унікального образу Коломиї припадає й на
житлову архітектуру центру. Ще у період ХVІ-ХVІІ ст. в середмісті міг
утворитися неповторний стиль ренесансової кам’яниці, які подібно до
Львова отримували свої імена від власників або особливостей
архітектурного вирішення. У плануванні та забудові новочасної Коломиї
перш за все дотримувалися визначального у ренесансі принципу
регулярності, який пов’язаний з концепцією «ідеальних міст». Надану
територію розпланували за усіма правилами урбаністики, на основі
ортогональної модульної сітки з модулем на 25 хелмінських метрів(тобто
14 метрів і 40 сантиметрів, або третину мірничого шнура), що
узгоджувалося з тодішніми європейськими стандартами. Відповідно до
модульної сітки цілий міський терен був рівномірно поділений на
прямокутні квартали (блоки), а ті своєю чергою на такі ж прямокутні
парцелі (ділянки), які забудовувалися приватними будинками на один, два,
рідше – три поверхи. Такий уклад уможливлював максимально використати
землі, призначені на ділянки. Приватні будинки і вулиці і творили
міський простір, на фоні якого добре виділялися громадські та культові
споруди (ратуша, церкви, костел, синагога, майдани). Дерев’яні міщанські
будинки, яких було більшість, наслідували муровані будинки, що зводилися
згідно з приписом магдебурзького права та відповідно до інших міських
приписів. Дім містянина був звичайно дуже вузький і довгий, а своїм
вузьким причілком виходив до вулиці. Спереду стояли крамниці, ближче до
двору – житлові й господарські приміщення. В той же час зовнішні форми
будівель здебільшого зберігали багато сноєрідних рис народної творчості,
що особливо вгадувалося у повністю дерев’яних будинках чи в таких
поширених дерев’яних деталях, як різного роду піддашшя, підсіння,
опасання, ґанки, ґалереї, веранди тощо. Що ж до міського побуту того
часу, то звичайним вихідним одягом коломийських середньозаможних містян
були жупан, поверх якого міг одягатися кунтуш, пояс, штани, чоботи,
рідше черевики, бараняча шапка. Ознакою належності до міського стану
вважалися жовті або червоні – чоботи й жупан. Тому ремісник, який хотів
стати цеховим підмайстром, мусив справити собі або отримати від майстра
жупан, чоботи, іноді також і пояс, шапку, пару сорочок з лляного або
конопляного полотна. Звичайно, жупани багатіїв дуже відрізнялися від
жупанів незаможних ремісників. Якщо жупани багатіїв виготовлялися з
дорогого сукна, іноді з срібним шитвом, а часом з шовкової тканини,
наприклад, з рожевого атласу, то жупани бідноти – з грубого сукна –
«паклаку». Основним жіночим одягом у XVIII ст. була юпка – верхній
каптаник з рукавами. Під юпку надягали корсет без рукавів, який був
також з яскравого сукна, а у бідних з конопляного «личака». Спідниці у
багатьох виготовлялися з дорогих італійських, французьких, а також
східних шовкових матеріалів (табіну, китайки, атласу) або дорогого
сукна. У менш заможних – спідниці з дешевих вовняних тканин (камлоту,
каламайки, гарасу, крумрасу) або й з личака. Міська біднота і особливо
передміщани (якщо вони не були членами цеху), як правило, носили одяг
дуже близький до вбрання селян: сіряки з грубої вовняної тканини
(сірячини) білого, чорного, сірого або коричневого кольору. В одязі
передміщан було також багато елементів народного вбрання – солом’яні
брилі, «ходаки» з волової шкіри, плетені личаки. Назагал, менш заможні
мешканці міста і передміщани своїм і одягом були подібними до селян,
тоді як багате і середнє міщанство переважно носило одяг майже як у
шляхти.
З другої половини XVII ст. Коломия як місто поступово занепадає. Це було
зумовлено тривалими війнами на території Польщі та зміною напрямків
головних торгових шляхів. Воєнні дії в середині XVII ст. спричинили
значне руйнування економіки, збільшилась кількість необроблюваної землі,
а в містах опустіли будинки. У XVIII ст. міста й містечка Речі
Посполитої за своїм виглядом радше нагадували села: статус приватного чи
королівського міста не змінював картини. Не була винятком зі згаданих
правил й Коломия. Власне місто складалося з частини, замкнутої в міських
мурах, тобто Ринкової площі з розташованим поруч римо-католицьким
костелом, і кількох передмість. Коломийські ремісники мешкали як у
центральній частині, так і на передмістях: Снятинському,
Надвірнянському, Кутському і на «Міських городах». На
сільськогосподарський характер міста вказували численні городи, які
знаходилися відразу за міськими мурами, на передмістях. В 1761 р. тут
нараховувалося 364 будинки, два млини і одна винниця. Коломийські міщани
несли сторожову службу, відбували повинності з укріплення оборонних
споруд і гребель. В цей період суттєво змінилася роль Коломиї у
господарстві Галичини — розвиток міста дещо сповільнюється. Цікаво, що з
другої половини XVIII ст. найшвидше зростали навіть не Львів, Перемишль
чи Дрогобич, а Станіславів, Тернопіль і, особливо, Броди.
Використана література
Монолатій І. Коломия давня і нова:міркування про походження та історію
міста // Коломия з минулого в сьогодення. / Кол. авт.: В. Ковтун, І.
Монолатій. – Коломия: Вік,2005. – С. 19-76 та ін.
Грабовецький В. Історія Коломиї. З найдавніших часів до початку XX ст. –
Частина І. – Вік, 1996.
Галицько – Волинський літопис. Дослідження. Текст. Коментар / За ред.
М.Ф.Котляра.
Монолатій І. Коломиєзнавство. Нариси історії Коломиї у контексті
взаємовідносин слов’янських народів. – Коломия: Музей історії міста
Коломиї, 1996.
PAGE
PAGE 2
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
