Реферат на тему:
Література XIX століття на Заході
XIX століття один з найскладніших періодів в істрії літератури країн
Західної Європи і США – визначене великою різноманітністю письменницьких
обдарувань, багатством ідей та художніх форм.
Межі епохи чітко визначаються двома всесвітньо-історичними подіями –
Великою францюзькою буржуазною революцією 1789 – 1794 рр. і Паризькою
комуною 1871 року. Цей час, майже століття, вмістив у собі піднесення,
утвердження і початок занепаду буржуазного суспільства.
Соціальні суперечності епохи породжували класову боротьбу. XIX століття
ознаменувалось появою на історичній арені пролетаріату, що вступив у бій
за свої інтереси. Передова література XIX століття розвивалась у самій
гущі класових битв, відбиваючи у художній формі соціальні суперечності
часу, інтереси і сподівання широких народних мас.
Дві течії, що прийшли на зміну класицизму й сентименталізму, посіли
центральне місце в літературі XIX століття. Це – романтизм і критичний
реалізм.
В реалізмі відбилось невизнання нової буржуазної дійсності
письменниками, що належать до гайрізноманітніших верств суспільства.
Непривабливій дійсності романтики протиставляли зображення ідеального за
їх поняттями життя. Критикували бурджуазію ці письменники з різних
позицій.
Були романтики консервативні і навіть реакційні, які заперечуючи
буржуазний лад, мріяли про повернення до феодального минулого. Такий,
наприклад, німецький письменник Новаліс і родоначальник реакційного
романтизму у Франції Шотобріан. Але були романтики і проргресивні. Вони
розповідали про страждання народу і не тільки закликали його до боротьби
за волю, але і самі ставали учасниками націрнально-визвольних і
революційних рухів.
Народе в кайданах, – будь вільний!
Народе вільний, – славний будь! –
писав великий французький письменник романтик Гюго. Виступаючи в 1869 р.
на Лозаннському конгресі миру, Гюгонатхненно вигукував: “Наша мета –
свобода! Свобода дасть мир!”
Англійськи й поет романтик Персі Біші Шеллі (1792-1822), “революціонер
від голови до п’ят”, за словами Карла Маркса присвятив свій поетичний
хист боротьбі за визволення народу – творця всіх життєвих цінностей.
Звертаючись до “Мужів Англії”, поет писав:
Громадянине, чому
Ти скоряєшся ярму?
Чом народ споконвіків
Тче і оре на панів?
Вам навіщо одягать
В шовк і бархат вашу знать,
Кров точити й мозок свій,
Брагу й мед носити їй?
Бджоли Англії прості,
Ще тримають зброю ті,
Хто лишив для вас труди,
І собі бере плоди!
Де у вас спокійні дна,
Щастя й мир, і сни ясні,
Хліб насущний, теплий дім
Потом зрошений своїм?
Хто не сіє – жне й жере,
Скарь чужий собі бере,
Грізний меч не у того,
Хто кує в огні його.
Жито жніть на харч собі,
Тчіть для тих, хто у журбі,
Куйте молотом метал,
Щоб спинити вражий шал!
(Переклад М.Терещенка).
Діяльниим учасниками національно-визвольних рухів були геніальні поети
Байрон і Міцкевич. Французька письменниця Жорж Санд (1804-1876) брала
активну участь у революційних подіях 1848 р.
Велике коло життєвих інтересів займало увагу письменників- романтиків,
та яких би сторін життя вони не торкалися, в усьому виявлялась їхня
ворожість до буржуазного світу.
Вони писали численні твори, в яких яскраво змальовували часи рицарства і
епоху панування дворянства. І це, і пристрасть романтиків до збереження
природи і патріархального сільського побуту пояснювалось їх ворожістю до
капіталістичного міста.
Однак центральним питанням, яке цікавило письменників того часу, було
питання про долю особистості. Спершу буржуазія боролась проти феодалізму
під прапором свободи. Але дуже швидко виявилось, що буржуазний лад не
визволяє, а поневолює людину. Романтики висловили в своїх віршах і
романах протест проти пригноблення буржуазним суспільством людської
особистості. Вони змальовували гордих, непокірливих героїв, які не
визнавали над собою нічиєї влади, кидали виклик брехливій буржуазній
моралі.
Література прогресивного романтизму часто зображує конфлікт між людьми,
що жадали повної свободи, і тими, хто посягав на цю свободу. Нехай у
більшості творів, написаних романтиками, діють середньовічні персонажі,
але конфлікти, в яких вони беруть участь, відбивають боротьбу буржуазних
іанти буржуазних основ життя.
Література романтизму відзначалісь великою різноманітністб жанрів. У ній
знайшла розвиток ліро-епічна поема, наприклад, «Паломництво Чайльд
Гарольда» Байрона; історична трагедія («Ернані» Гюго, «Маріно Фальєрі»
Байрона); історичні романи («Айвенго» Вальтера Скотта, «Собор Паризької
богоматері» Гюго, «Заручені» італійського письменника Александро
Мандзоні, «Консуело» французької письменниці Жорж Санд).
Дуже часто письменники-романтики, бажаючи сховатись від навколишньої
пошлої дійсності, звертались до жанру фантастичної новели або повісті.
Епоха романтизму також відзначалась розквітом лірики, що складала значну
частину творчої спадщини таких всесвітньо відомих поетів, як Байрон,
Шеллі, Гюго, Гейне, Міцкевич.
Розвиток романтизму в основному припадає на кінець XVIII і першу
половину XIX ст. поряд з романтизмом з’явилася нова течія – реалізм.
Точніше вона називається критичним реалізмом. Критичною цю течію
іменують тому, що духом своїм вона була ворожа до буржуазного
суспільства і до його нелюдської моралі.
Письменники-реалісти відрізнялись від романтиків тим, що вони не
відмовлялись від зображення повсякденного життя буржуазного суспільства.
Навпаки, саме його вони зробили основним матеріалом своєї творчості,
зуміли розгледіти головне, закономірне в житті. Головною метою реалістів
було викривання пороків буржуазного світу.
Ці письменники були переважно віхідцями з буржуазії, але завдяки розуму,
чесності й таланту зуміли піднестись вище інтересів і понять свого
середовища. Однак справжнього шляху для вирішення суспільних
суперечностей критичні реалісти не бачили, тому що, люблячи народ, все ж
стояли далеко від революційного руху, що виник у їх час. І хоч деяка
ідейна юбмеженість властива навіть кращим майстрам критичного реалізму,
ми цінуємо їх за глибоко правдиве зображення дійсності, за сміливу і
нещадну критику панівних класів, за захист природних прав всіх людей і ,
нарешті, за високу художню майстерність.
Порокам буржуазних хижаків, безсиллю тих людей, які підкорились
бездушним законам буржуазного суспільства, реалісти протиставляли свою
віру в кращі начала людини, в її здатність перемогти зло. Найвидатнішими
письменниками-реалістами в першій половині XIX ст. у Франції були
Стендаль і Бальзак, а в Англії – Діккенс і Теккерей.
Панівним жанром реалістичної літератури став роман сучасного життя.
Герої реалістичних творів, як правило, люди, типові для тієї чи іншої
соціальної верстви, зображались письменниками в усій складності
властивих їм суперечностей.
Західноєвропейські художники XIX ст.
Художнє життя країн Західної Європи XVIII – XIX ст. надзвичайно багате й
різноманітне. За ці два століття мистецтво багатьох країн пройшло
великий шлях розвитку, змінилось кілька поколінь художників, ще швидше
змінювалися завдання мистецтва, що відбило нові зрушення в суспільному
житті.
Франція
Протягом XVIII – XIX ст. провідною країною в художньому житті Західної
Європи була Франція.
У 20-х роках XIX ст., коли у Франції назрівали революційні події,
з’явилися перші картини художника Ежена Делакруа (1798-1863). Сміливі
шукання нового, гарячий інтерес до сучасності були властиві кращим із
цих картин і насамперед картині “Різанина на Хіосі”. Боротьба грецького
народу проти турецького панування привернула тоді увагу всієї Європи. На
острові Хіос, мешканці якого заявили про свою готовність боротися за
незалежність, висадився каральний турецький загін. Тисячі людей було
вбито, багато тисяч продано в рабство. На першому плані картини Делакруа
помістив групу полонених греків. Тут і жінка, що збожеволіла від горя, і
дитина, яка повзе до грудей мертвої матері. А поряд – пихачі й жорстокі
фігури карателів. Вдалині видно палаюче, зруйноване місто.
Делакруа називали “романтиком” за його шукання індивідуально
характерного, протилежного класичному ідеалові прекрасного, за вимогу
цілковитої свободи творчості, за любов до всього яскравого, виняткового.
Останньою великою художньою течією у Франції в XIX ст. був імпресіонізм.
Він склався на початку 70-х років. Вихідним положенням імпресіоністів
було прагнення зафіксувати на полотні своє безпосереднє зорове враження.
Вони зосередили увагу на передачі світла й повітря, на відображенні
барвистої сторони видимого світу. Пейзажі імпресіоністів, які вони
малювали на відкритому повітрі. Вражають яскравою звучністю кольорової
гами, прозорістю тонів, передачею світла.
У руслі цього напряму працював і один з видатних французьких художників
XIX ст. Едуард Мане (1832-1883). З небаченою до того свіжістю і чистотою
тонів зображав Мане куточки Парижа, галасливі бари, образи своїх
сучасників, нескладні за мотивами натюрморти. Кожна його картина вражає
гострою спостережливістю, свободою і легкістю мазка, сміливою
вишуканістю яскравого поєднання барв. Це був художник-новатор, який
нерідко зазнавав нападок офіціальної французької критики. А проте цього
довелося зазнати всім імпресіоністам, визнання і слава до яких прийшла
не відразу.
Одним із головних майстрів імпресіонізму був Клод Моне (1840-1926). Він
працював головним чином у галузі пейзажу. Моне й близькі до нього
художники – Ренуар, Пісарро і Сіслей – звернули увагу на те, що той
самий пейзаж буває зовсім інший у сонячний або похмурий день.
Моне малював той самий краєвид у різну пору доби. Такі його серії “Стоги
сіна” і “Руанський собор”.
Одночасно з імпресіоністами у 80-х роках у Франції виступає з своїми
картинами голландець Вінцент Ван-Гог (1853-1890), мистецтво якого
найтісніше пов’язано з розвитком французького живопису. Ван-Гог виробив
свою власну живописну манеру. Образи його картин забарвлені
песимістичними і тривожними настроями. Кожний портрет, пейзаж або
натюрморт сповнений у Ван-Гога тими неспокійними почуттями, які
хвилювали його самого. Він досяг нечуваного досі в мистецтві
емоціонального впливу кольору, динамічності мазка і ліній, гострої
виразності форм.
Італія
Італійське мистецтво XIX ст. не дало жодного великого майстра.
Німеччина
Найбільшим художником Німеччини XIX ст. був представник реалістичного
напрямку Адольф Менцель (1815-1905). Коло його тем надзвичайно широке –
він звертався до національної історії і повсякденного життя. Це був один
із перших художників, що показав у живопису промислових робітників. Така
його картина “Залізопрокатний завод”. Напрочуд тонка спостережливість,
виразність і яскравість образів, гостре почуття сучасності і вміння
відтворити події минулого були властиві Менцелю протягом всієї його
тривалої творчості. Однак у своєму мистецтві Адольф Менцель намагався не
виявляти особистого ставлення до зображуваних явищ дійсності, уникав
активного втручання в життя.
Іспанія
Винятково велику і яскраву постать на рубежі XVIII–ХІХ ст. висунуло
мистецтво Іспанії – живописця і графіка Франсіско Гойя (1746-1828).
Життя Гойя охоплює багату на події епоху двох іспанських революцій. В
Іспанії доживала свої останні дні найреакційніша з усіх існуючих в
Європі монархій; в країні майже безконтрольно панувала інквізиція –
зброя католицької церкви.
У цих умовах демократично настроєний Гойя, який любив свій народ, щоб
приховати справжній зміст своїх творів, часто був змушений вдаватися до
алегорії або складних фантастичних образів. У знаменитій серії офортів –
“Капрічос” – він викривав усе потворне й реакційне в країні.
З незвичайною політичною силою зазвучало мистецтво Гойя і в роки
визвольної війни іспанського народу проти наполеонівської навали, коли
він створив один із своїх шедеврів – “Розстріл іспанських повстанців
французами в ніч на 3 травня 1808 року”. Ця картина у всій повноті
виражає гнівний протест поти поневолювачів і почуття захоплення
героїзмом народу.
Творчість Гойя належить до вершини європейського мистецтва ХІХ ст.
Бельгія
На батьківщині Рубенса – в Бельгії – з другої четверті ХІХ ст., в період
боротьби за національну незалежність і революції 1830 р., значно
активізувалось художнє життя. Але тільки в другій половині ХІХ ст. тут
з’являється великий самобутній майстер – Костянтин Меньє (1831-1905).
Це був скульптор, живописець і графік, що присвятив більшість своїх
творів зображенню робітників, їх тяжкої, але великої праці. У 1886 році
вин виставляє першу велику скульптуру “Молотобоєць”. Прагнення Меньє
дати образ робітника, сильного і мужнього, що викликає не співчуття, а
почуття поваги до своєї життєво необхідної і справді героїчної праці,
було новим у мистецтві.
Повнота і багатогранність художника у розкритті теми промислової праці
визначили значення його мистецтва як одного з кращих прогресивних
завоювань культури ХІХ століття.
Література:
Д.Д.Благой. Л.И.Тимофеев. В.Н.Шацкая. Энциклопедия литературы и
искусства.– Киев, 1965.
Н.И.Платонова. В.Д.Синюков. Энциклопедисеский словарь юного художника.–
Москва, 1983.
PAGE
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
