.

Мотиви поезій Дмитра Павличка останніх десятиліть (диплом)

Язык: украинский
Формат: дипломна
Тип документа: Word Doc
3 22362
Скачать документ

Дипломна робота

Мотиви поезій Дмитра Павличка останніх десятиліть

З М І С Т

Вступ
………………………………………………………………
…………………………………. 3–9

Розділ 1. Народознавчі та громадянські мотиви у творчості Дмитра
Павличка 1990-х – початку 2000-х рр.
………………………………………………….

10–41

1.1 Етнографічні мотиви у творах календарно-обрядового циклу
…………. 10–23

1.2. Тема незалежності народу в поезіях Дмитра Павличка ( УПА, Україна
1991р., Помаранчева революція, Чечня)
…………………………………..

23–41

Розділ 2. Суспільне та особистісне начала у новітній ліриці Дмитра
Павличка
………………………………………………………………
…………………………….

42–64

2.1. Проблеми гріха та покаяння у ліричній поезії 1990-х – 2000-х рр.
…… 42–50

2.2. Глибина сповідальності та розкриття авторського „я” в інтимній
ліриці поета
………………………………………………………………
………………………..

50–64

Висновки
………………………………………………………………
…………………………… 65–68

Бібліографія
………………………………………………………………
………………………. 69–72

ВСТУП

Коли вникаєш у багатий і яскравий мистецький світ Дмитра Павличка
(народився 28 вересня 1929 року у селі Стопчатів на
Івано-Франківщині), особливо виразно відчуваєш дихання
класичної і поетичної традиції, її здатність наповнюватися новими
ідеями, мотивами та формами. Заглиблюючись у повновагу змістовність його
слова, бачиш, як природно й органічно вбирає воно в себе надбання
світової поезії усіх часів і народів, збагачується ними, не втрачаючи
водночас своєї неповторності. Коли проникаєш у глибини духовного єства
ліричного героя, сповненого несхибності переконань та ідеалів, щедрості
емоцій і цілеспрямованості характеру, краще пізнаєш свій час, свого
сучасника і навіть самого себе.

Творчість Дмитра Павличка, яскрава й багатогранна, ось уже шість
десятиліть активно впливає на літературний процес, багато в чому
визначаючи його рівень і характерні прикмети. У нього – поета,
перекладача, критика – щедрість природного обдарування поєднана з
невсипущою працею і високою свідомістю громадянської місії художнього
слова [37, 5].

Творчість Дмитра Павличка відображена у підсумковому виданні –тритомнику
поетичних творів (1989 р.) [49]. Існує дуже багатий масив критичної
літератури про творчість Дмитра Павличка, огляд якої може становити
окреме дослідження. Тому тут наведемо лише деякі відгуки про поета.
Виваженими є оцінки Павличкового таланту його ровесниками, на очах яких
проходив його творчий шлях. Іван Дзюба пише: „І от я бачу цей шлях: на
тлі потужних процесів, що протягом другої половини ХХ
століття геть змінили обличчя землі, спосіб життя людства, всю історичну
перспективу. І бачу, як змінювався Павличко, як зростав, як мудрішав
разом із своєю добою та своїми сучасниками – і як увесь час
проломлювався крізь руїну трохи попереду своєї доби і своїх сучасників,
відвойовуючи для них і розширюючи „плацдарми” правди в слові, і як
обіймав своєю думкою дедалі більше й більше світу, але не втрачав своєї
закоріненості в рідній землі – лиш розкорінювався” [31, 5].

Він був представником третього покоління радянської літератури,
покоління, за висловом Івана Кошелівця, „що прийшло в літературу під
знаком графомана, <...> позбавлене права вибору своєї власної творчої
методи, свого стилю, свого індивідуального творчого вияву; йому лишалося
єдине приречення: писати, „як усі”, на ті самі, директивно визначені
теми, добирати той самий соціально визначений типаж героїв, однаково
„лакувати” дійсність.” Це був новий етап, на котрому знаходили нові
виміри в ідеї самоцінності людської особи, в новому гуманістичному
наповненні мистецтва слова, прагненні поетів піднестися „на рівень
партитур.” [15,4].

Постать Дмитра Павличка окреслюється важливою ланкою зв’язку між
поколінням класиків і тим новим поколінням, яке, прийшовши в поезію в
шістдесяті роки, багато в чому визначало напрям її подальшого розвитку.

Нове життя потребує нового слова. Дмитро Павличко буквально сповнений
цим почуттям. „Потреба оновитися в слові – це сьогодні потреба не тільки
індивідуальна. Маяковський говорив, що він кожен вірш починає писати
так, ніби всю свою поетичну школу починає спочатку. Бути новим у кожному
новому творі – це бажання кожного шануючого себе письменника. А тепер це
бажання стало провідним для всієї літератури.” [37, 12].

Багатогранна змістом, різноманітна, вишукана формою, динамічна,
енергійна, новаторська поезія Дмитра Павличка ось уже понад
півстоліття діє, впливає на українське суспільство. Здавалося б, її
головні націєвиховні масиви давно скристалізувалися в моноліт, на який
поступово нарощуються похідні чи побічні теми, мотиви, образи. Але
ніколи не встигаєш звикнути до цього, бо, керована потужним інтелектом,
творча енергія цього таланту подвигає на нові, інколи суперечливі та
важливі творчі одкровення. „Знак довершеності несе насамперед його думка
– ідея, що, приваблює читача не словесним оформленням, а тим, що
пропонує можливість співмислення, співпраці з автором.”[19,4].

Василь Земляк пише слова про Дмитра Павличка для себе у щоденнику:
„Новий прекрасний поет явився Україні, і його б шанувати нам, дарувати б
йому дещо, а не переслідувати, до чого деякі наші українці такі сквапні.
Але ти, Дмитре стій, а ми будемо підпирати тебе, будемо всі одним
стояти, аби не було в нас „горбатого духу”, аби всі ми, злившись в одне,
стали нескореним велетнем; і де ще яка неміч появиться поміж нас, то ми
її випхаємо зі всіх своїх рядів на показ народові нашому як докір, аби
він „більше не плодив немочі, а народжував тільки сильних та нескоримих.
Прекрасний Дмитре, будьте таким полум’яним, як Ви є… Я міг би всього
віддати тобі, аби ти став ще сильнішим, ніж є.” [19, 5].

Андрій Малишко каже про Дмитра Павличка: „Він з перших своїх катренів
став на ту тверду каменярську дорогу кропіткої, впертої роботи, без
зовнішнього блиску і словесної темноти, без сухозлотиці дешевих метафор
і рим, як стає молодий коваль до горна, певний своєї правоти і правди, з
надією, що викуваний плуг прокладе борозну і знайдене мужнє слово
породить пісню.” [21, 6]. Щоденникові записи Олеся Гончара фіксують
враження від характеру і від творчості Павличка: „…Павличко виступав.
Могутній дух, гордість наша – інакше не скажеш” [6, 373]. „Поет від
Бога! Але чимало написав і зайвого. Щось відсіється, а зостанеться
золоте зерно” [6, 379]. „…Дмитро Павличко – мислитель, достойний
продовжувач Івана Франка, каменяр нової доби” [7, 573]. Цікаво, що думка
про „золоте зерно” перегукується з метафорикою самого автора, який
колись задекларував свою „співацьку” місію і чітко дотримується її в
усіх різновидах діяльності й творчості. Творчість Дмитра Павличка – то
немов автобіографія, викладена мовою поезії, своєрідний поетичний
автопортрет.

З новою силою творчість Дмитра Павличка заяскріла у час становлення та
розбудови української державності. У цей час вийшли такі збірки Дмитра
Павличка: „Рідна мова” (1994) [52], „Покаянні псалми” (1994) [52], „За
нас” [33] (1995), „Золоте ябко” (1998) [35], „Ностальгія” (1994)[41],
„Засвідчую життя” (2000), „Наперсток” (2002) [38], „Рубаї” (2003) [46],
„Погоня” (2004) [53], „Ялівець” (2004) [52].

Помітне місце в літературі і творчості поета посіли такі монументальні
перекладні видання, як „Антологія словацької поезії ХХ
століття”(1997) [1], „Дзвони зимою”(2000) [14] і „50 польських поетів”
( 2001) [19].

Кілька поколінь не перестають захоплюватися чарами Павличкових поезій,
відкриваючи для себе образний світ його творів. Їх особливе поетичне
сяйво бере свій початок з любові до матері, до рідного краю, смерек і
вишень, людини і птаха, неповторності кожної миті.

Побачити найголовніше у високому й стрімкому кряжі Павличкової лірики –
означає разом з автором пройти непростий, але цікавий шлях від ранніх
ліричних сповідей до принадливих вершин філософської поезії. Це означає
– подивляти з багатства традиційного і дещо незвичайного для нас білого
сонета, приймати чар екзотичного формою, рубаяту, після вольових
інтонацій і відшліфованих до блиску катренів спіткнутися о больовий
поріг поезії у прозі (збірка „Наперсток”). А якщо податися за течією
Павличкових пісень, котрі давно співаються народом як свої, то будемо
мати майже повну картину дивовижно цілісного й гармонійного світу, без
якого наша література другої половини ХХ і початку ХХІ століть була б
значно збіднена. Але це – тільки погляд ззовні. Внутрішній, серцевинний
„зріз” відкривається лише тоді, коли спробувати наблизитися до
першоджерел творчості людини, котру Іван Дзюба назвав коротко і влучно:
„подвижник” [ 19, 4].

Поезія Дмитра Павличка має два крила: він одночасно є тонким ліриком, що
вміє непомітно розтривожити найніжніші струни людської душі, і
поетом-філософом, здатним зробити точний, проникливий образно-притчевий
зріз часу, історії народу, проблем нації й окремої людини. Лірика
письменника багата й різноманітна, яка зберегла і, можливо, творить
історію, представляючи нам і нащадкам багатющий скарб української
поезії.

Як справедливо відзначає літературознавча наука, лірика в цілому може
успішно розвиватися тільки тоді, коли не порушується гармонія між її
об’єктивно-зображальними і суб’єктивно-виражальними сторонами.
„Зображення поезії не може бути витіснене зображенням душевного стану,
без відтворення події, як і без відтворення внутрішнього життя людини,
сучасна література існувати не може” [ 13,14].

Предметом лірики Павличка є не тільки суб’єктивне „я” поета, але вся
дійсність у її відношенні до внутрішнього світу людини і відповідно
суб’єктивний світ особистості у її співвіднесеності із світом об’єктивно
зовнішнім. Такі прояви функціонування епічних і ліричних елементів у
творах демонструють як ранні, так і більш зрілі описові і розповідні
вірші Павличка. У цьому розділі ми акцентуємо увагу на ліриці, якій
підвладні не тільки миттєві реакції на окремі явища навколишнього світу,
але й глибше переживання – думки, що відносяться до складного людського
буття. „Епічність поезії не суперечить її ліричній природі, яка в межах
сприйняття світу через позитивне „я” набуває ряд нових ознак” [24, 15].

Актуальність теми. Вивчення літератури в школі передбачає реалізацію
багатьох завдань. Основне з них – утвердження естетичної функції
мистецтвом слова, через яке увиразнюємо високу національну ідею,
формуємо національну свідомість, почуття сучасного патріота України,
який спроможний гідно представляти себе і свій народ у світовій
цивілізації. Учитель вводить учнів у світ прекрасного, прилучаючи їх до
національного і світового мистецтва слова у взаємозв’язках з мовою,
історією, релігією, філософією, музикою, живописом, а водночас з
розвитком всієї світової гуманістичної, естетичої сфери та пізнавального
аспекту під час вивчення літератури.

Пізнавально-естетичний аспект дослідження творчого доробку окремого
письменника у контексті історико-літературного процесу заслуговує на
особливу увагу, оскільки дає можливість літературознавчій науці зробити
порівняльний аналіз і творчості окремих митців слова, і національних
літератур взагалі. Адже для письменника відображення життя відбувається
у нерозривному зв’язку з основними можливостями жанрової форми.
Заслуговують на увагу літературні досягнення відомого майстра поетичного
слова, поета-шістдесятника та патріота своєї землі Дмитра Павличка,
опубліковані впродовж періоду національно-культурного відродження та
державного будівництва в Україні. Чиста, подекуди з нотами гніву і суму,
але справедлива поезія Дмитра Павличка здатна в наш страшний
бездуховністю час пробудити, очистити, повернути нам дане самою природою
відчуття прекрасного.

Предметом дослідження стали поезії Дмитра Павличка останнього
десятиліття, опубліковані у збірках „Ялівець”, „Погоня”, „Золоте ябко”,
„За нас”, „Наперсток”, „Рубаї”, „Покаянні псалми”, а також оприлюднені у
періодиці.

Метою нашої дипломної роботи є спроба комплексного дослідження
ідейно-тематичної своєрідності лірики Дмитра Павличка останніх двох
десятиліть.

Для реалізації мети нашої роботи треба вирішити такі взаємопов’язані
завдання:

здійснити моніторинг сучасних публікацій творів Д. Павличка, а також
простежити їхній резонанс на сторінках засобів масової інформації;

здійснити ідейно-тематичний аналіз творчого доробку поета, заглибитися в
особливості поетики Д. Павличка;

простежити поєднання зображального і виражального начал у ліриці Д.
Павличка;

з’ясувати авторські підходи до проблем буття українського народу
(захист рідної мови і культури, особистісні мотиви, філософія буття
тощо) у певний історичний період розвитку Української держави.

Методологічну основу дослідження питань склали принцип науковості,
системно-структурний принцип, принцип зв’язку теорії з практикою,
історико-функціонального, порівняльно-типологічного, описового методів
аналізу художніх явищ тощо) та першоджерела (твори відомих
літературознавців: М. Ільницького, В. Моренця, Р.
Лубківського, М.Жулинського та ін.), що стали теоретичним фундаментом
роботи.

Практичне значення дипломної роботи. Результати дослідження можуть бути
використані у процесі викладання шкільного курсу літератури, у
позакласній, гуртковій, літературно-краєзнавчій роботі.

Наукова новизна проведеного дослідження визначається тим, що
ідейно-тематична специфіка поезій останнього десятиліття Д. Павличка не
була ще достатньо вивчена та обґрунтована і представлена в окремому
дослідженні.

Структура роботи. Дипломна робота складається зі вступу, двох розділів з
підрозділами, висновків, бібліографії. Загальний обсяг тексту 75
сторінок. Список використаних джерел становить 70 позицій.

РОЗДІЛ І.

Народознавчі та громадянські мотиви у творчості Дмитра Павличка 1990-х –
початку 2000-х рр

1.1. Народознавчі мотиви у творах календарно-обрядового циклу

Творення української державності змушує кожного повернутися до свого
минулого, збагнути безцінність утраченого, фатальну шкідливість
десятиліттями насаджуваної псевдодуховності, що накривала суспільство
чорним крилом нищительства, викорінювала з національного ґрунту
прадідівські традиції.

Ми живемо у час національно-духовного відродження сторінок незнищенної
книги історії, літератури, мистецтва, час, котрий має заповнити істиною
всі „білі плями”, що їх зоставила на тілі України та її народу колишня
радянська імперія. Та в міру мужніння обрядова структура відповідно
нарощувала й духовний потенціал.

Виникнення народно-календарних свят стало своєрідним віддзеркаленням тих
змін, що переживали наші предки. У першу чергу, — це усвідомлення
сезонної циклістичності в природі і відповідно до неї у певні періоди в
житті людини. Пов’язують їх виникнення з появою літочислення, а також
суспільною необхідністю розподілу часу на трудовий та протилежний йому —
святковий. Поява традицій знаходиться в органічному зв’язку з
поступовим переходом наших далеких пращурів до землеробства, а відтак і
необхідністю жити з природою одним життям, вести точні астрономічні
спостереження, передавати соціально стереотипізований досвід наступним
поколінням. Весь цей складний комплекс практичних, етичних, естетичних
реалій був обєднаний на той час культом Сонця — основного Бога і джерела
життя на землі. Як відгомін тих далеких часів — сучасні свята Коляди,
Великодня, Купала, Калити. Вважається, що весь фольклор, народні обряди,
вірування, багато жанрів усної словесної творчості побутували ще в
період трипільської культури (4—3 тисячоліття до н.е.). Загальновідомо,
що сучасна народна календарна обрядовість — це своєрідне поєднання
пластів двох культур — язичницької і християнської.

Народно-календарні свята склалися шляхом осмислення та узагальнення
національного духовного і практичного досвіду. Вони мають цілісний
довершений характер, а їх основа — це архаїчні та магічні дії.

Через обрядовість у побутове життя міцно входили й закріплювалися
традиції, а обряди в свою чергу формувалися за допомогою свят. Саме їм
належить перевага в усій системі духовного життя. Тому-то в усі часи й
епохи, в усіх народів реальне буття й духовний розвиток тримаються на
традиціях народу, на власній історії.

Українець по крові і духу, Дмитро Павличко, живе за звичаями свого
народу, дотримуючись своїх, українських традицій. Адже Україна – це
взаємопереплетення обрядових та релігійних свят.

Різдво Христове розпочинає зимові свята. А ніч перед Різдвом –це мир і
спокій кожної родини, це чарівна казка старовини, це та вечорова зоря,
яка ще довго буде світити у майбутньому, це голос предків, що знову й
знову оживає і відроджується в наших душах.

Матір Божа прийняла в цю Різдвяну ніч благословення Господнє і стала
жінкою, матір’ю, здивувавши весь світ своєю непорочністю і красою,
виконавши волю Божу, принісши щастя небу і землі. І ось цієї тихої і
святої ночі Милосердя Боже зійшло на нашу землю.

За переказами, Старець Йосиф і Марія зупинитися за містом у печері,
куди пастухи заганяли в негоду своїх овець.

Настала ніч. І тут збулися пророцтва про народження Спасителя. Легенда
розповідає, що першими про те, що на світ має появитися Ісус Христос,
дізналися волові очка, найменші з усіх пташок, що мали свої гнізда у
вертепі при дорозі до Вифлеєма.

Раннім ранком з’явився перед воловими очками білий ангел і промовив, що
в цей день народиться між ними Боже Дитятко, отже, треба подбати, щоби
достойно Його прийняти. Пречиста Діва положила Дитятко в ясла на пір’яну
постільку. Воно радісно сплеснуло руками і зайшлося перлистим сміхом. А
за тим сміхом вся природа загомоніла і собі. Заревів віл і осел,
заворкотіли дикі голуби, забриніли лісні бджоли, засичало гаддя в
травах, запищали степові ховрашки, пальми поскидали найкращі свої овочі,
вода в потоках зашуміла повним річищем. А вбогі пастирі, припавши на
коліна, заспівали Дитяткові.

Спалахнули ясні зорі. Зійшло Боже благословення не на пишні палати з
розкішними стравами, не на багатих людей в дорогій одежі, а на убогу
стаєнку, бідних пастушків і овець, на новонародженого Ісусика –сина
Господнього, Його пресвяту Матір і Обручника Йосифа.

Свята Марія, уся в сльозах радості і тривоги, Божого благословення і
великого материнського щастя, лягла на хвильку спочити. Та це була
тільки мить її спочинку –і знову на стомлених руках Дитятко Господнє,
найвище земне її щастя, любов і туга. Тулить Богородиця своє добро до
щирого серця, обціловує розумний погляд оченят і завмирає у тихому
світанку Різдвяної ночі.[60]. Неодноразово чув цю легенду і малий Дмитро
Павличко. Тому поет вміло, з своєрідним колоритом змальовує зимове
свято.

Під час Різдвяних свят повсюдно в Україні виконували колядки – релігійні
пісні різдвяного циклу. Їх співала молодь і старші люди. Діти ж
виконували здебільшого жартівливі колядки, повні перебільшень,
жартівливих величань чи навіть насмішок. Адресовані вони в основному
родичам – дядькам, тіткам. Обмежуються побажаннями добра, гаразду в
господарстві, здоров’я.

Народжений на Заході України, на Косівщині, змальовує все, що
відбувається на його Батьківщині. Ці поетичні описи водночас точні і
достовірні етнографічно:

Було Різдво. Колядував Стопчатів.

Співала під хатами дітвора…

… Сніг віщував, що будуть свята файні —

Узвар, пампушки, креплики, кутя,

Що в жолобі на сіні, в нашій стайні.

Народить діва сяюче дитя.

[53,22].

Поет згадує своє дитинство, згадує віру в те чудо, яке очікували з
приходом Різдва, в магічну силу молитви:

Я вірив, що колядка порятує

Усіх стражденних у моїм селі,

Я вірив, що Господь на небі чує

Мої різдвяні просьби та жалі.

[53,22].

У цих колядках (а також і щедрівках) необхідним елементом є прохання —
прохання страв зі святкового столу, інших подарунків. Діти ходили
колядувати зразу ж після Святої Вечері, а от дорослі — аж наступного
дня, при чому вони розігрували цілий спектакль вертеп з переодяганнями,
масками, музикою і різними колядами:

Йшли загримовані царі

Зі мною поруч, вдячні долі

За ті свої вертепні ролі,

Я ж задихався в машкарі!

Бездарний з мене сатана

Та й ангел теж не був, як геній,

Та жив я на землі, натхненній

Різдвом, хмільнішим од вина. —

[53,25].

Яким би тяжким не було повсякдення, але саме за допомогою свят народ
самоочищався, возвеличувався і налаштовувався на оптимістичну хвилю. За
своєю структурою свята та обряди — не тільки форма дозвілля. В них
закодовані всі найосновніші етнопсихічні, психологічні й етичні
геноформи. Засвоюючи їх з раннього віку, людина за допомогою обрядодій
формує не тільки стереотипні дійства, але й світоглядні структури.
Будь-який празник не існував сам по собі; він обростав цілою вервечкою
допоміжних дійств. Так, різдвяно-новорічна святковість – це, крім
колядок і щедрівок, вертепів та маланкових вистав, ще й засівання
збіжжям осель, дідухом, романтичні ворожіння, обряди з кутею тощо.

Він описує Свят-вечір, страви так, що ми уявляємо їх, бачимо щойно
поставлені на святковий стіл:

Дванадцять страв пісних приготувала мати;

І першою була пшениця, чи кутя.

То божі смакощі, осінні аромати,

Горіх, і мак, і мед, і зерен розняття.

[53,22].

Донині в нас збережена традиція дванадцяти страв, які кожна ґаздиня
готує:

А друге місце мав червоний борщ — багряні

Промінчики життя із серця буряка.

Були в нас голубці — смачне творіння музи

Гуцульської – таке не їв ти на віку.

В капустянім листку крупи із кукурудзи,

Запечені в печі, у глинянім горшку.

А ще вареники із бриндзею, із сиром…

А далі запражка — печеня із грибами…,

Що в інші дні її із м’ясом подають…

Із сушені узвар – напій для пана Бога,

Із пахощами груш, і яблук, і сливок.

Про смакощі його оповісти незмога –

Вміщався цілий сад в один його ковток.

[53, 23].

Після вечері завжди ворожили і вгадували за погодою майбутній урожай. У
північ, за глибокими переконаннями селян, відкривалося небо і кожен
чесний та праведний чоловік міг говорити з Богом, звертатися до нього з
проханням:

Як ми вже спали по вечері,

Я вчув неначебто вві сні,

Як скрипнули у сінях двері,

Як хтось пройшов у тишині.

Моя загублена колядко,

Вернись до мене і згадай,

Як я побачив янголятко,

Що увійшло в наш тихий рай.

[53,24].

Наступного дня зранку хлопці йшли посівати. Брали різне збіжжя, сіяли
його на підлогу, бажали господарям щастя, здоров’я, доброго врожаю,
приплоду худоби. Розсипане збіжжя давали курям, а горох навесні
згодовували гусятам, віншувальників обдаровували солодощами і грішми.
Просили сідати на порозі дому, щоби велася в господарстві птиця, або на
лаву в хаті, щоби дівчата вийшли в цьому році заміж.

Отже, знайомлячи читачів зі святами й обрядами, Дмитро Павличко
відроджує важливий пласт духовної культури, національної свідомості та
самозбагачення.

Для митця Різдво асоціюється з часом відновлення, народження нового:

Вітай держави рождество, як плоть,

Що потребує, наче глина, духу —

Вдихнім же в неї — та не потеруху,

А той вогонь, що людям дав Господь!

[53,26].

Дмитро Павличко намагається розпалити вогонь духовності у людей, а не
тління душі і згарище пережитого.

Тему свят, обрядів автор, пройнятий глибокою народністю, продовжує у
віршах описувати інше найвеличніше і найсвітліше християнське свято –
Великдень. А передує йому Вербна (або як кажуть у Стопчатові Шуткова)
неділя.

– Шутка б’є, не я б’ю: за тиждень – Великдень! – постьогують один
одного вербовим розквітлим прутиком на Шуткову неділю, бажаючи здоров’я,
щастя. То було знаком весни, пробудження і передчуття чогось нового,
незвіданого:

Вже весна воскресла,

Зеленіє нива.

Вмилася в потоці

Дівчина вродлива.

Дівчина вродлива,

Що зоветься Ива,

Вербної неділі

Гілочка сяйлива.

Стала ж вона в церкві,

Сріблом осіянна,

Гілочка – здалека,

Але зблизька – панна.

[53,29].

Хрест, смерть, плащаниця, гріб, воскресіння — символи людського життя.
Заглиблюючись в них, розуміємо суть своєї людськості. Без цих етапів,
мабуть, немає повноцінного життя, такого, яким його задумав і створив
для нас Бог.

Воскресіння є основою нашого християнства.

Можна жити на цій землі і пройти мимо реальности Воскресіння. Так було,
наприклад, зі сторожами гробу, котрі не зрозуміли суті землетрусу –
воскресіння, блискавки-ангела і „затремтіли, і стали, ніби мертві” , а
натомість між жінками й ангелом відбулася розмова, коли він сповістив їм
нове благовіщення, що „Він воскрес із мертвих.” (Мт. 28, 4) [60, 114].
Свято Воскресіння Господа нашого Ісуса Христа, якого розіп’яли на
хресті, і Він помер смертю людською, відгукується у віршах поета:

Коли Господь виходив з гробу,

Наткнувсь на скелю кам’яну,

Та, людську маючи подобу

І людську силу незначну,

Він помолився й темну брилу

Відсунув легкома набік,

Покинув темнощі й могилу

Як людський син, як чоловік…

[53,30].

Лише та Пасха є по-справжньому відсвяткованою і прийнятою, якщо вона
передає нам справжнє світло, що просвічує кожну людину. Світло справжнє
просвічує кожного, хто від Бога народився.

Чи ми, будучи такими зматеріалізованими, зуміємо пізнати Його? Чи слова
„Світло було у світі, і світ постав через нього, і світ не пізнав його”
[60, 132] стосуються нас? Митець намагається розібратися у невпізнанні
того світла, яке приходило до нас, але ми його не прийняли:

Воскреснути, зійти на сходи

Своїх могил, стоптати лож,

Явитись, наче правда строга,

Сильніша смерті востократ!

Ти – Бог, подай їм сили Бога

На світло вийти з темних врат!

[53,30].

Воскресіння відновило в Дмитра Павличка дитячі безпосередні спогади про
Великодній ранок, коли поспішали під перегук воскресних дзвонів до
церкви, несучи в руках зі свіжовипеченою паскою і пахучими стравами:

А в нашім кошику – як сонце, паска,

Шматочок сала, яйця, цвілі, хрін,

Кружальця ковбаси і стопка солі…

[53,28].

Вміст великоднього кошика має своє обрядове значення:

паска — ангельський хліб, яким став для нас Ісус Христос, символ
воскресіння. Це хліб вічного життя, який зійшов з неба, нагодувавши нас
духовною поживою. Паска теж символ Агнця, який добровільно за нас був
розп’ятий на хресті, визволивши нас від усяких бід і поборовши всяку
недугу. Для виготовлення тіста на паску вживають закваску із дріжджів.
Це — символ Царства небесного;

сир і масло — це молочні страви, а молоко є первотвором, сировиною, яка
не походить з діяльности людських рук; де даром природи. Так, як мати
годує свою дитину молоком, так само сир і масло є символами жертовности
та ніжности Бога. Тому Божої благодаті маємо прагнути, як немовля
прагне материнського молока;

яйце — самостійне і неповторне життя. Воно представляє нам закритий
простір, звідки виходить життя, дане Сотворителем (наприклад:
материнське лоно — народження тіла, гріб — воскресіння тіла). Єдиний Бог
є носієм цієї животорящої сили;

писанка — це своєрідне мініатюрне народне малярство, відоме із сивої
давнини. Це вид українського народного мистецтва, який має назву
писанкарство. Історія його зародження пов’язана з давньою культурою, з
віруванням древніх слов’ян і з ритуалом весняного відродження життя на
землі.

Яєчко було емблемою Сонця — Весни. Птиця — це вісник весни, радості,
сонця. Птахи починають нести яєчка і виводити пташенят лише з весною, із
сонцем. Яєчко було талісманом, за допомогою якого людина заворожувала в
собі та з’єднувала добрі сили, а лихі відвертала.

Вони символізують життя, достаток, вічний рух. Найбільш популярними і
до сьогодні вважаються космацькі писанки:

… І писанки космацькі, як зірки

Оранжеві на раннім видноколі,

І наші чорнобриві писанки…

[53,28].

Космацькі писанки за своєю композицією вважають одними з найкращих.
Вони мають надзвичайно дрібний візерунок. Для них характерне поєднання
жовтого та оранжевого кольорів на бордовому тлі.

крашанка — варене яйце, фарбоване найчастіше в цибулинні, вживається в
їжу. Господар або господиня розділює яйце між присутніми

за столом, бажаючи кожному усякого добра, що ґрунтується на Христовому
воскресінні;

шинка-ковбаса — вказує нам на годоване теля, яке зволив заколоти добрий
батько після повернення блудного сина додому. Це символ душевної
радости, яка приходить від сповнення людиною Божої волі, принесення Йому
хвали і ходження по Його стежках;

хрін — робить людину міцнішою, так, як християнин, який приймає таїнство
сповіді під час пасхального періоду, — душевно оздоровлюється. Це також
міцне коріння, яке може дати віра у воскресіння. Воно виявляється також
у пошані до традиції і до передання предків:

Великдень починався з хрону

(Казали в нас не „хрін”, а „хрінь”).

Могутній корінь мав корону —

Зелену гичку, врослу в рінь.

Той хрінь глушив шляхетне зілля,

Вбивав корисних злаків дух.

[53,28].

сіль — один із необхідних продуктів у житті людини, який додає смаку
їжі. Сіль означає якість зв’язку, оскільки союз між Богом і людьми
відновлений через хрест і воскресіння. Віруючий має зберігати чистоту
свого серця, щоб наслідувати Христа, який сказав: „Ви — сіль землі”
[59, 13]. Інакше його християнство звітріє, так, як це може
статися із сіллю;

вічнозелена рослина (барвінок або мірта) — символ безсмертя і вічного
життя. Вияв сили, яку Творець вилив на природу. Це також праведник,
якого Бог благословляє, і народ, якого Він щиро обдаровує милостями
воскресіння.

рушничок — це багатство ниток, сплетених любов’ю і розумом. Нитка
символізує життя. Уже Богородиця на іконі Благовіщення тримає в руках
веретено з ниткою, коли їй Гавриїл сповіщає, що вона стане матір’ю
життя. Плетіння нитки теж може бути символом вічности, бо це процес,
який можна продовжувати безконечно;

свічка — світло, яке виноситься назовні між людей так, як жертва Ісуса
на хресті спричинила відновлення нашого внутрішнього світла. Просвічені
Воскреслим, ми зможемо йти у світ і не блудити, бути життєрадісними і
ставати світлом для інших.

Таким чином через прості насущні речі наші предки намагалися донести до
нас світло Христової науки.

Вміст пасхального кошика освячувався свяченою водою:

Священик у червоному фелоні

Махнув кропилом. Я стою й тремчу,

Об мою душу, об дитячі скроні

Розбились краплі Божого дощу.

Я був покроплений, як та пожива,

Призначена для доброго їства.

Примхлива моя доля з того дива

В хліб обернула дух мого єства.

І їсть вона, й згризає моє серце,

Моє здоров’я зводить нанівець…

А дяк іде й несе води відерце,

І скроплює мене наш панотець.

[53,29].

Та Великдень не був би святом, якби понад вечір навколо церкви не
збиралися б хлопці і дівчата, щоб пограти у великодні ігри:

Хлопці грались у „хвоста” –

То забава непроста:

В одній лаві молодці,

З лави – в ряд – рука в руці,

І біжать, біжать чимдуж,

Розтягнувся ряд, як вуж.

[53,29].

В той час, коли малеча гралась у ігри, ґаздині біля церкви співали
великодніх пісень. Найпопулярнішою була „ Грай, жучку, грай”, про яку і
згадує митець:

Ходить жучок по калині,

А жучиха по долині,

Грай, жучку, грай!

[53,30].

У „Великодні” Дмитро Павличко торкається ще однієї наболілої для
сучасної України теми – теми заробітчанства, скитання у пошуках
заробітку по чужих державах :

Заробив собі в Європі,

На роботі, як в окропі.

Догоджав панам, жебрачив,

Світу Божого не бачив,

Але має те, що має…

[53,30].

Цей зароблений гріш не завжди легко приходить – не одна гірка сльоза
впаде на чужинську землю, здоров’я погіршується:

Думає втекти від лиха,

Опинилася в Мілані,

Доглядає аж дві пані,

Хоч сама тружденна й хвора,

Бавить діточок в сеньйора.

[53,30].

Та автор вірить, що як Христос терпів муки, так і муки заробітчан
колись закінчаться:

Ти переміг життям своє вмертя,

Тягар хреста, і цвяхи, й спис — у кості, —

Це теж було нескорене життя

На надєрусалимські високості.

[53,30].

Для поета це було воскресіння, пробудження і відновлення духу, яке він
метафорично переносить на людей, країну:

Що може бути краще за порив

Правдивого Учительського слова,

За людський дух, що Ти його творив

У серці митаря та риболова?

…Ми всі, хто не воскресне за три дні,

І на Суді Страшному не воскресне,

Тримаємо в душі на яснім дні

Твоє життя, в найтяжчих муках чесне.

[53,32].

Автор вірить у „воскресіння” життя, у відновлення духу та перемоги добра
і світла.

Пробуджується все навесні, коли земля прокидається від сну, випускає
перші паростки і уквітчує землю. Та поступово все починає буяти, цвісти.
Так приходить літо, а разом з ним Зелені свята. Вони традиційно несуть
свої звичаї уквітчання, або як кажуть у Стопчатові – „закосичення”:

З кущів ліщини

виходять кущі ліщини,

ідуть в село

заходять на кожне подвіря,

стають над воротами

і над вікнами.

…На одвірку хрестик,

замаєний пучком трави.

[53,34].

Найпоетичнішим, що тісно пов’язане з природою, святом є Трійця. Вся
сукупність дійств — завивання вінків, П’ятидесятниця, Русалії й
поминання предків — так чи так суголосні з живою природою, яка для наших
пращурів була найвищим духовним самоочищенням. Традиційно в Україні до
цього свята готувалися заздалегідь, вважаючи, що в тривіаті
християнських празників (після Різдва та Великодня) Зелені свята
посідають одне з чільних місць.

До прийняття християнства це свято відзначали протягом шести днів – три
перед сьомою після Великодня неділею і стільки ж наступного тижня.
Церковний календар освячує лише три дні. Власне звідси й назва —Трійця.
Стосовно її походження існує кілька гіпотез, одна з яких повідомляє,
начебто в цей день Бог створив землю і засіяв її зеленню (від цього й
Зелені свята).

Вважали, що від буйства живильного, яке вивировувалося у зелень,
пробуджувалися русалки :

У нашому лісі, між полями,

Жила Злісна, лісова княжна,

Дівчина з мавчиного роду.

Спереду була сліпуче вродливою.

А зі спини – поросла травою.

[53,35].

Наші пращури пов’язували з Трійцею буйність і живосилля природи, в яку
вони свято вірували. Це підтверджується всією сукупністю дійств —
оздобленням помешкань травами та гілками дерев, а також русалієвими
дійствами. Гілки дерева, яким уквітчували оселі, мають свої значення,
особливо віття дуба вважалося символом здоров’я, міцності духу. Осикове
ж гілля приправляли здебільшого в глухих кутках подвір’я — „щоб відьми
не заходили”. Традиційно це дерево, як ми знаємо, вважається „грішним”.
З нього не будували хат — „бо гроза влучить”, не виготовляли ритуальних
речей, не цямрували криниць.

Гімном та пошанівком природі призначалися й зеленосвятські дійства.

Народно-календарна обрядовість синкретична за своєю будовою, адже слово,
пісня, рух і складали основу давніх магічних дій. Багатство фарб,
звуків, образів, вплетених в ігрове дійство, приваблює дітей, стає
доступним для них через емоційно-образне сприйняття істини, добра,
краси, що дозволяє виховувати щирість, гостинність, ввічливість,
прагнення до краси.

Здебільшого Зелені свята починались у п’ятницю. Жінки вдосвіта йшли до
лісу, щоб заготувати лікарських трав. Дехто намагався нарвати їх „на
дев’яти межах” і давав коровам, щоб було багато молока. У цей день
збирали також і росу, якою лікували хворі очі.

У суботу, напередодні Трійці, селяни рвали материнку, чебрець, полин,
лепеху й прикрашали запашним зіллям світлиці — обтикували лави, стіни,
підвіконня, образи, а лепехою притрушували долівку. У Карпатах з
„зеленою суботою” пов’язаний також звичай „просити вибачення” старших і
найменших членів родини.

Особливо врочисто святкували П’ятидесятницю, себто п’ятдесятий день од
Великодня. За дохристиянським віруванням на Зелені свята мерці вдруге
з’являються на світ.

Наші предки ховали своїх рідних та близьких людей у лісах, горах, на
роздоріжжях чи опускали у воду. Під час квітування жита (а Зелені свята
здебільшого співпадають з цією порою) їхні душі, начебто, воскресають.
Перевтілившись у русалок, вони намагаються оббивати на нивах цвіт,
ламати жито, лоскочуть хлопців і дівчат. Тому молодь остерігалася ходити
полями. Про це Д. Павличко згадує, як дитиною боявся, і ніби розмовляв з
стежкою:

Стежка була страшенно балакучою,

Щодня сто разів казала:

„Доброго дня!”, „Як ся маєш?”,

„Будь здоров!”, „Щасти Боже!”

[53,34].

Трійця вважається в народі одним з найбільших свят, що сформувалося в
дохристиянські часи. Саме тому церковні проповідники змушені були
залишити його в ранзі великих, хоч, як знаємо, соборах відправи в ці
дні не мають такої урочистості, як, скажімо, на Різдво або Великдень.

Отже, наш народ має свої звичаї, що виробилися протягом багатьох століть
і освячені віками. Звичаї народу – це ті прикмети, за якими
розпізнається народ не тільки в сучасному, а й в його історичному
минулому. Звичаї, а також мова – це ті найміцніші елементи, що
об’єднують окремих людей в один народ, в одну націю.

У світі існує повір’я, що той, хто забув звичаї своїх батьків, карається
людьми і Богом. Він блукає по світі, як блудний син, і ніде не може
знайти собі притулку та пристановища, бо він загублений для свого
народу.

Дмитро Павличко сьогодні є тим носієм звичаїв, традицій, обрядів, що
пов’язані з його життям, життям Косівщини і загалом українського
народу, як етносу. Лірика письменника багата й різноманітна, вона дихає
історією, народними звичаями. Митець, зачарований поезією народних свят,
і сам творить поезію.

1.2.Тема незалежності народу у поезіях Дмитра Павличка
(Україна 1991 р., Помаранчева революція, Чечня)

Розвиток літератури в будь-якій країні перш за все пов’язаний з подіями,
процесами і течіями, що мали місце в той чи інший час історичного
розвитку народу.

Одне покоління народжується за іншим. Та тільки час, влада, політика
змінюються, диктуючи свої умови, вимоги людям, щоб потім хтось з висоти
історії назвав їх “поколіннями”.

Дмитро Павличко належить до тих письменників, котрі на своєму віку
прожили не одну владу, відчули зміни часу, політики і змушені
випробовувати власну гнучкість, навіть пристосуватися, аби жити і
творити.

Живемо в драматичні часи розвою незалежної України, коли до краю
загострений інтерес до минулого, до витоків нашої державності, культури,
коли виховання національних почуттів органічно поєднує вільне і широке
оволодіння історичними знаннями, традиціями і звичаями з постановкою
актуальних проблем сьогодення.

Наш народ здобув невід’ємне право на свою історію, яку творив багато
віків. Історія України — славна і повчальна. Без історичних знань
суспільство існувати не може. Адже не стане творцем долі народ, який не
знає історії або знає її зі спотворених, фальсифікованих джерел. Автор
звертається до читачів:

Чи ти галичанин, чи ти волиняк,

Чи син гайдамацького степу,

На шапку візьми Володимирів знак,

А в серце – Сірка та Мазепу.

Україна, як мати, одна,

Уклонися до її знамена,

Сонця й неба вдихни,

Поклянись, присягни,

Що помреш, як накаже вона.

(Присяга,1993 р.) [52, 385].

Нині зроблені кроки на шляху здійснення справи величезної ваги —
чесного, об’єктивного пізнання та утвердження правди про минуле і
сучасне України, народу, відновлення історичної справедливості:

Він знов оберне в Дух скорботне тління.

Знов нагадає – хто ми, звідкіля,

І знов на площах закричить каміння,

І вбивці рушать знов з-під стін Кремля…

…І знов розтануть людських душ мерзлоти,

і знов імперія ошкірить сказ,

І буде так продовжуватись доти,

Допоки правда не прийде до нас.

(Пророцтво,1991р. ) [52, 199].

Боротьба за державність, незалежність, суверенне існування базувалась на
глибоких знаннях, осмисленні набутків і помилок, щоб не допустити їх
повторення.

Появляється велика кількість раніше замовчуваних фактів, подій, введення
нових імен, невідомих документів, праць, що призводять до оновлення
змісту історичного процесу, пробудження національної свідомості,
намагання позбутися комплексу історичної неповноцінності, почуття жертви
історії.

Час переосмислення власної історії наступив для України у серпні
1991 року.

Він стояв біля витоків державної незалежності України як народний
депутат, як письменник і як громадянин.

Я мушу вмерти сьогодні –

Серце радощі рвуть!

Україна виходить з безодні,

Дзвони гудуть великодні,

Об’являється Божа могуть.

Розпалися пута нестерпні,

Правда, як сонце, зійшла…

І писав я слова безсмертні…

А було це в суботу, у серпні,

Двадцять четвертого числа.

[19, 31].

Не випадково Д. Павличко подає цей день як факт власної біографії,
фіксуючи найменші подробиці й деталі, перебіг думок і почуттів, що
позначилися на проголошенні „Акта про державну незалежність України”.

До цього дня Україна йшла тернистою дорогою не один день, і не одне
десятиліття, не завжди мирним, безкровним шляхом – через століття
царського свавілля й іноземного гніту, через більшовицькі голодомори і
ГУЛАГи, через фізичне знищення національної інтелігенції і сільського
господаря, через лихоліття Другої світової війни. Українська держава
формувалася протягом тривалого часу в складних історичних та
соціально-економічних умовах. Люди України віками творили свою
державність, не раз виборювали її, і, на жаль, втрачали.

Не треба нікого переконувати, що поява на карті незалежної Української
держави була не щасливим випадком, а закономірним відновленням
історичної справедливості. Адже з історії європейської цивілізації
нікому і ніколи не викинути такої авторитетної країни, як Київська Русь,
що впродовж віків живить нашу національну самобутність.

Саме сьогоднішня державна символіка сягає цих далеких часів. Золотий
тризуб як геральдичний знак широко використовували в Київській Русі на
коштовних прикрасах, предметах побуту, на грошових знаках, зокрема
монетах Володимира Великого. У 1910 році синій і жовтий кольори були
державними кольорами Давньої Русі. І коли навесні 1989 року синьо-жовті
знамена замайоріли на площах Львова, Тернополя, Івано-Франківська та
інших міст Західної України, а відтак Києва, прозріли, довідавшись усю
правду про цей прапор, що ніяк він не буржуазний чи вороже
націоналістичний, а існує ще з часів Київської Русі, що під ним не один
вік чесні сини і дочки народу нашого йшли здобувати волю і незалежність
України.

У XIV ст. історичні події для України розвивалися несприятливо. Майже 80
років на наших землях панували монголо-татари, а після смерті у 1340 р.
Юрія II Болеслава, останнього представника династії Романовичів,
розпочалася довголітня війна Польщі, Угорщини і Литви за українські
землі. А період української державності — Козацько-гетьманський, налічує
понад 300 років в історії нашої держави, Початки його сягають у далеке
XV ст., коли в умовах литовського, а згодом і польського поневолення
українці мусили відстоювати свою самобутність, кордони і можливість
дальшого розвитку нації.

На терені Європи з’являється, хоч і ненадовго, суверенна Україна з усіма
атрибутами політичної й економічної влади. Цей період життя і боротьби
українського народу, названий „Хмельниччиною”, за своїм розмахом і
значенням був одним з найважливіших для долі України, в її боротьбі за
незалежність. Саме у визвольній війні народ відстояв своє право на
етнічне існування, вступив у новий етап політичного й духовного
розвитку. Ставши в 1648 році гетьманом, Богдан Хмельницький почав
організовувати Українську державу. Під козацькою владою Україна досить
швидко набирала державності. Козаки і селяни поділили між собою польські
маєтки та розвели великі господарства. Міста збагатилися торгівлею, зріс
добробут простого люду.

У новітню добу своєї історії український народ увійшов без власної
держави й територіальної цілісності. Україна була поділена між двома
сусідніми імперіями – Російською та Австро-Угорською.

Настав бурхливий 1917 рік. Розвитком подій у Петрограді скористався
український народ. Реалізувавши своє одвічне прагнення до свободи,
українці створили 17 березня 1917 року Українську Центральну Раду. Вона
стала центром організації українського життя, виражала інтереси всього
народу. Очолив її відомий громадський, діяч, історик Михайло
Грушевський. А тим часом у Росії в жовтні 1917 року владу захопили
більшовики, з самого початку все робили так, щоб позбавити Україну волі,
прилучити її до більшовицької Росії. Центральна Рада, виконуючи народну
волю, своїм Четвертим універсалом 22 січня 1918 року
перед усім світом проголосила Україну самостійною державою.

На жаль, у лиху годину відродилася Українська держава, яка з самого
початку опинилася в дуже скрутному становищі. Відсутність армії не
дозволила боронити проголошену самостійність. Атмосфера довкола
Центральної Ради була напруженою. З кожним днем Рада втрачала довір’я
населення, вона була нездатна організувати життя української громади.
Настало 29 квітня 1918 року. Того дня на засіданні Ради було ухвалено
Конституцію Української Народної Республіки, а Михайла Грушевського
обрано президентом УНР. Це був останній день влади Центральної Ради, яка
своєю, діяльністю показала всьому світові, що є український народ, який
бажає жити на своїй рідній, квітучій землі в радостях і достатку. Рада
пробудила серед народу думку про необхідність мати свою національну
державу, яка б піклувалася про всіх людей в країні.

Незважаючи на століття поневолення іншими державами, одвічною була мрія
багатьох українців про незалежність своєї Вітчизни. І ось на початку
90-х років Україна домоглася самостійності. 16 липня 1990 року Верховна
Рада прийняла Декларацію про державний суверенітет України. Це стало
початком нового творення сучасної Української державності.

Після державного заколоту Україна рішуче пішла своїм шляхом:

Ми, народ, що вийшов із неволі,

Клянемось в благословенну мить –

Всі свої тисячолітні болі

В славу України перелить.

Клянемося княжими гробами,

Золотою шаблею Дніпра –

Краще смерть, ніж бути знов рабами,

Хай гряде відродження пора!

[52, 201].

У „Клятві” автор устами свого народу прагне жити для свободи. Адже
самому треба виробляти у собі втрачене почуття історичності буття, яке
живе одразу і сьогоденням, і минулим, і майбутнім — живе часом, який
вимагає переключитися до опанування історії культури, духовного життя,
намагання зрозуміти соціальне і культурне в їх взаємному синтезі.

24 серпня 1991 року було прийнято Акт проголошення незалежності України.
Стяги охопили всю Україну. Людям не вірилося, що ми стали державою. Так,
Державою, за яку було пролито стільки крові нашими предками.

Великих свят для держави не може бути багато. День незалежності — свято
із свят Української держави. Воно величне, як дух сивої і славної
давнини, і тепле, і сучасне, як святкування дня народження для кожної
людини. Це свято особливе, як унікальні ті події, що відбувалися у 1991
році. Адже, скільки поколінь українців боролися за незалежність України,
віддали за неї своє життя, скільки людей мріяли про цей день, а саме нам
випала честь бути сучасниками народження Української держави.

1 грудня 1991 року відбувся референдум, щоб підтвердити Акт проголошення
незалежності України. Треба було остаточно переконати весь світ у своєму
бажанні жити вільно, незалежно. Того ж дня наш народ обрав першого
Президента держави України, ним став Леонід Кравчук. 28 червня
1996 року було прийнято Основний Закон Української Держави, який
закріплює суспільно-політичний і державний устрій, права,
свободи і обов’язки громадян України.

Поет, письменник, громадянин Д. Павличко свідомий того, що ми
„ … живемо в тяжкий час переходу від неволі до свободи, від
бездержавного життя до державного, від бідного, жебрацького – до життя
нормального, європейського…”[40, 7]:

А як назвати землю й зорі,

Усе, що в центрі й надовкруг,

Що мучить в слабкості й покорі,

Що творить мій невірний дух?

А як назвати таємничу

Снагу вставання із труни?

Ти – Україна ! Так я кличу

Тебе – прийди і сохрани!

(Україна,2006 р.) [44].

А нове покоління справді продовжувало боротися за національне і
соціальне визволення, за новий державний порядок і новий суспільний лад.
Та тільки чекало влучної нагоди, яка і трапилася восени 2004 р.

Світ сколихнула новина про Помаранчеву революцію, яка відбулася в
Україні. Кожен вийшов на майдан, щоб відстояти свою національну
свідомість, яка є фундаментом громадянського суспільства, захистити і
вибороти своє майбутнє.

Дмитро Павличко, як поет і громадянин, стояв біля джерел „помаранчевих”,
з-під його пера вийшов „Гімн помаранчевої революції”(написаний
27листопада 2004 р.), де автор змальовує події та мотивує їх:

Ми стоїмо на берегах Славути,

На просторі – від Сяну аж по Дон.

На всі материки наш голос чути,

Мов Господом прочитаний закон.

Україна – рідна наша мати,

Силу нам дає пророк Тарас;

Нас багато, нас не подолати,

На рабів не обернути нас!

Благословляють подвиг наш народи,

І дивиться планета, як сльоза,

На помаранчеву зорю свободи,

Що з наших рук зійшла на небеса.

[53, 93].

Він тішиться від того, що брехня, свавілля зникнуть, і висловлює це у
віршах:

Я не ридав од щастя на майдані,

Я знав, що кожна власть од сатани.

І ті грішитимутиь, що Богом дані,

Добром сяйнуть диявола сини

Між лютим пеклом і блаженним раєм,

Поміж добром і злом нема межі.

А ми народжуємось і вмираєм

Самі по собі – й рідні, і чужі.

[44]

Так, історія свідчить, українські письменники всіх часів виходили на
боротьбу за українську ідею. Патріотизм був найнеобхіднішою прикметою
творів, що писалися для народу пригнобленого, недержавного, який боровся
за свою політичну незалежність. Дмитро Павличко не є винятком. Автор
пише, молячись, про тогочасні події, учасником яких є його народ і він
сам:

Мій Господи, це ти підняв мою державу,

Як Лазаря, з труни, з могили до життя;

Та Лазар знов помер і змазав твою славу,

Бо ти гарантії не дав од помертя …

…Володарю життя і смертної потуги,

Благослови Майдан з мільйонами розпять,

Не дай народові моєму вмерти вдруге,

Не дай нам проклясти свободи благодать!

[44]

Він, як справжній письменник, уміє загальнолюдські, філософські проблеми
поєднувати з життям своєї національної душі, бо вважає:
„… інакше неможливо знайти конкретику, образи духу, а все абстрактне
мислення, хоч яке не було б воно цікаве, належить до чистої філософії, а
не до художньої літератури. Політика – дитя компромісу, література –
накази совісті.” [45].

Громадянське суспільство може створити народ, перейнятий високою ідеєю
своєї значимості у світі, нація, яка розуміє, що її невмирущість може
бути гарантована насамперед не матеріальними благами, а незламністю її
національного, родинного характеру.

Дмитро Павличко стверджує, що „ …література – це політика в розумінні
того, що письменник не може бути абсолютно вільним від проблем
національного і соціального життя свого народу. Навіть мова письменника
несе (поза його волею) національний заряд політики.” [45].

Не випадково, що політика грає важливу роль у вирішенні націоналістичних
проблем, хоч іноді і сама створює їх, а потім намагається вирішити,
залучаючи до того мирне населення. Так сталося і з Чечнею, невеликою
країною у складі Росії.

Війна Росії проти Чечні розкрила перед світом до найпотаємніших глибин
суть московської імперської ідеї. Отже, в ім’я цілісності наддержави,
будованої протягом століть царями та зміцнюваної генсеками на крові
підкорених народів, можна знищити неслухняну чеченську націю, якій
хотілося стати впорівень зі своїми державними сусідами. Московські
„кравці” добряче набили руку на перекроюванні чужих земель і набули
віртуозної вправності приписувати свій агресивний націоналізм тим, хто
прагне для свого народу такої ж національної свободи, яку мають росіяни.
Війна Росії проти Чечні явила світові не тільки байдужість обивателів, а
й лицемірність великих політиків. Ніхто із всемогутніх володарів не
підніс свого голосу на захист чеченської нації. Не зважаючи на частковий
розвал „імперії зла”, світ так і не зробив вирішального кроку в напрямі
до вселюдської справедливості.

Тому Д. Павличко у вступному слові до збірки віршів „За нас” (1995 р.)
зазначає: „Рядки цієї книжечки — це біль мого сумління, рана мого серця;
це — так само запитання: чи така вже благородна Європа і чи така вже
справжня наша свобода, коли на наших очах коїться цей кривавий злочин, а
ми вдаємо, що не бачимо й не чуємо нічого? Це — так само поклін
чеченському народові, який зірвав маску з імперської Москви, показав
людству її звірячий оскал і героїчною боротьбою заклав міцні фундаменти
своєї самостійної держави” [33, 5]:

…За нас, шматованих бичем,

За нас, повсталих із труни,

За нас, тремких, як біль струни,

За нас, тружденних, як бджола,

За нас, вже спалених дотла,

За нас, не тямлячих путі,

Чечня вмирає на хресті.

[33, 25].

Він порівнює війну з життям Христа – Ґолґофою, пролитою кровю, муками,
смертю:

Ґолґофа людськості — Кавказ;

Там розпяли Чечню за нас,

По всій землі чеченська кров

Горить у вітражах церков,

Та смерті для того нема,

Хто визволяється з ярма!

Чечня воскресне, але ми

Погинем од ганьби й страми,

Бо, мавши волю і могуть,

Мовчали — аж її розпнуть!

[33, 27].

Тут знаходимо болісні відгуки на вождізм та отаманство, що губили і
гублять сьогодні Україну. Це чеченські події, які намагається словом
відтворити поет, донести правду і застерегти:

Там – вогонь. У вогні – Прометей!

Люди, гляньте, там діють кати!

Я кричу, та не бачу людей,

Бачу тільки глухі животи .

[33, 7].

Він гнівно викриває мотив війни – жадоба багатства. Воно призводить не
тільки до матеріальних витрат, але й моральних – втрати честі, смерті
совісті, на якій невинні жертви:

Добре платить, бо й цього не варті

Слуги, що в андріївськім штандарті,

У кривавім попелі Чечні

З чорного розбою, із погрому

Повернулись крадькома додому,

До навік забутої рідні.

(“Із Чечні приходять домовини”) [33, 18].

Павличко намагається зробити так, щоб почули, побачили ті, хто причетний
до подій, але, ні, він іде далі, показує надмір і сваволю чиновників,
які “не бачать колоди у власному оці”:

… рятувать ходім,

Та при тім не згадуймо Бамута,

Ні Шатая, де Чеченська рута –

Кров цвіте в калюжах на землі.

(“Толерантні вуха” ) [41, 137].

Автор говорить не тільки про людські якості, а й порівнює їх з
тваринними: Душ нема – щурячі нори .

Українське, національне, притаманне менталітету людей, продано за
“ковбасу й велику ложку“.

Поет гнівно, з ганьбою, але у рамках дозволеного, говорить про наболіле:

Ні, не народ, а племено безлобе,

Що прагне тільки їсти й крече: “Дай!”

Вже й український фермер з Манітоби

Вас не навчить любити рідний край.

[41, 49]

І кидає з розпачем в душі:

Так доїдайте пасочку й макуху,

Тримайтеся за керівні столи,

Бо не для вас брати з УПА і РУХу

Державу українську здобули!

[41, 49]

Так, тільки так потрібно присоромити, щоб донести до заангажованих
лихварством, ненаситністю і аморальністю деяких привладних осіб і просто
українців, які мають власну державу і втратили або ще не знайшли своєї
національної ментальності, рідних традицій і, можливо, місця під сонцем
свободи.

Письменники – совість нації. Від їхньої чесності значною мірою
залежить доля народу. Дмитро Павличко своєю поезією періоду української
державності засвідчив, що митець може і повинен відображати болі і
турботи народу, а не лише літати у захмарних висотах лірики.

1.3.Основні мотиви боротьби УПА у творчості митця

Початок Другої світової, а згодом і радянсько-німецької війни, провідні
українські політичні кола вирішили використати для здійснення
самостійницьких прагнень українського народу. На проголошення
самостійності України 30 червня 1941 р. німці відповіли арештом членів
Українського Державного Правління, багатьох діячів українського
підпільного руху. Гнобительська політика німецьких окупантів, яка
особливо позначилася в другій половині 1942 р., поставила перед
активним, бойовим елементом Полісся та Північної Волині, організований у
ряди ОУН, керованої С. Бандерою необхідність переходу до збройної
боротьби. Із розрізнених збройних груп 14 жовтня 1942 р. постала грізна
сила – УПА.

Наступного року у Львові відбувся ще більший процес проти членів
Організації, який крайовий провідник Степан Бандера використав для
пропаганди націоналістичних ідей.

Ці процеси засвідчили про вихід на політичну арену нового типу українця,
який готовий віддати життя за національну ідею.

Для керування підпільною роботою ОУН 1939 року запровадила таку
територіальну структуру: станиця, підрайон, район, повіт, округ. Дуже
велике село мало дві станиці, а два-три маленькі села входили в одну,
якою керував станичний. Кілька суміжних за територією станиць входили в
підрайон, а підрайони — в район. Суміжні райони творили повіт, а повіти
— округ (за сучасним адміністративно-територіальним поділом — це
область). Керували проводом цих територіальних одиниць відповідно
керівники підрайонного, районного, повітового, окружного проводів.
Найменшою організаційною одиницею була трійка. Для посилення конспірації
кожен член Організації мав псевдо (інколи це було навіть число). Рядові
члени Організації знали тільки членів своєї трійки, її керівника та їхні
псевда, а керівник — станичного і його псевдо.

Така організаційна структура діяла до літа 1944-го, відтак була замінена
на іншу: станиця, кущ, район, надрайон, округ, і відповідно до них були
керівники: станичний, кущовий, районовий, надрайоновий, окружний
провідник ОУН. Цифрові псевда замінили на словесні з початком формування
УПА.

Своїм безкомпромісним ставленням до окупантів, особистим прикладом
підпільників, пропаґандивною діяльністю ОУН здобула величезний вплив на
галичан, користувалася їхньою майже одностайною підтримкою. На початок
Другої світової війни це була найпотужніша політична сила в Західній
Україні.

У лавах УПА українські селяни, робітники, інтелігенти боролися:

1.За Українську Самостійну Соборну Державу; за національне й соціальне
визволення; за новий державний порядок і новий суспільний лад.

2.За знищення большевицької експлуататорсько-кріпацької системи в
організації сільського господарства.

3.За те, щоб велика промисловість була національно-державною власністю,
а дрібна – кооперативно-громадською; за участь робітників у керівництві
заводами, за фаховий, а не комісарсько-партійний, принцип у керівництві.

4.За загальний восьмигодинний робочий день. Понаднормова праця може бути
тільки вільною, як і кожна праця взагалі, і робітник отримуватиме за неї
окрему зарплату; за справедливу оплату праці, за участь робітників у
прибутках підприємства.

5.За вільне ремесло; за добровільне об’єднання ремісників в артілях; за
право ремісника вийти з артілі та індивідуально виконувати працю і
вільно розпоряджатися своїм заробітком.

6.За національно-державну організацію великої торгівлі; за
громадсько-кооперативну дрібну торгівлю;

7.За повну рівність жінки з чоловіком в усіх громадських правах і
обов’язках; за вільний доступ жінки до всіх шкіл, до всіх професій; за
першочергове право жінки на фізично легшу працю, щоб жінка не шукала
заробітку в шахтах, рудниках та на інших важких промислах і, внаслідок
цього, не руйнувала свого здоров’я. За державну охорону материнства.

8.За обов’язкове середнє навчання. За піднесення освіти і культури
широкої народної маси шляхом поширення мережі шкіл, видавництв,
бібліотек, музеїв, кіно, театрів тощо; за поширення вищого і фахового
шкільництва; за невпинне зростання висококваліфікованих кадрів, фахівців
на всіх ділянках життя. За вільний доступ молоді до всіх вищих
навчальних закладів тощо. За забезпечення студентства стипендіями,
харчами, житлом та навчальним приладдям.

9.За пошану до праці інтелігенції. За створення таких моральних основ
праці, щоб інтелігент, будучи цілком спокійний про завтрашній день та
про долю сім’ї, міг віддатися культурно-творчій праці.

10.За повне забезпечення всіх працівників на старість та на випадок
хвороби чи каліцтва; за поширення мережі лікарень, санаторіїв, курортів.

11.За свободу друку, слова, думки, переконань, віри і світогляду. Проти
офіційного насаджування суспільності світоглядних доктрин і догм. За
вільне визнання і виконування культів, які не суперечать громадській
моралі.

12.За повне право національних меншостей плекати свою власну за формою і
змістом національну культуру .

13.За рівність усіх громадян України, незалежно від їхньої
національності, в державних та громадських правах і обов’язках; за рівне
право на працю, заробіток і відпочинок.

14.За вільну українську за формою і змістом культуру, за героїчну
духовність, за високу мораль; за громадську солідарність, дружбу та
дисципліну.[66]

Українська народна влада всі економічні ресурси та всю людську енергію
спрямовувала на побудову нового державного порядку, справедливого
соціального ладу, на економічне будівництво країни та культурне
піднесення народу.

Дивлячись на ці події часів визвольної боротьби УПА, як на частину
життя свого і своїх ровесників, дивиться зором дитини і поглядом зрілої
людини, Д. Павличко знаходить слова, щоб достовірно відтворити події,
характери, побутові подробиці, а головне – подати неложний, збагачений
правдою історії опис побаченого і пережитого.

Адже Дмитро Павличко з квітня 1945 року разом із групою своїх ровесників
зі Стопчатова вступив до лав Української Повстанської Армії.

Про цей біографічний етап життя автор ділиться враженнями, що вони,
„виховані стопчатівською селянською культурною громадою в патріотичному
дусі, хотіли наслідувати старших, які вже перебували в УПА, а тому йшли
в повстанці, ощасливлені тим, що нас, малих, беруть. Ми були фізично ще
не сформовані, але духовно зрілими людьми, нами володіло нестримне
юнацьке бажання взяти зброю і боротися за Україну.

Від своїх друзів я нічим не відрізнявся, хіба лише тим, що два роки
вчився в Коломийській гімназії, був трохи більше за них начитаним та,
можливо, емоційнішим.” .[58,362]

„Молоді повстанці” знали, що Космач — тодішню столицю самостійної
України — вже зайняли „пайдьошники” (так тоді називали енкадебистів,
червоноармійців і взагалі „совітів”), але вірили, що повстанська
боротьба лише розгоряється. Висвітлення подій тогочасся знайшло своє
відображення у поемі „Космач” (2000 р.).Ця назва – не випадкова:

Космач. Долина поміж гір,

Як писанка в долоні Бога…

Туди вела мене дорога

На храм Петра через Рушір.

Я був малим. Душа ще спала.

Ліси шуміли, як ріка.

На горами небес дзеркала

Тримала й тихо обертала

Чиясь невидима рука.

[52, 358].

Адже цей древній населений пункт, що на Івано-Франківщині, споконвіку
був осередком боротьби за волю. За переказами, село Космач існує з 1277
р. вкінці ХІІІ ст. прибув у гори один чоловік із жінкою та сином. Родина
втекла із Снятина, бо голова сім’ї посварився з паном. Вони поселилися в
долині, де три річки, збираючи воду із дрібних потоків, багаті рибою,
збігаються в одну. На цьому місці тепер розкинулось село Космач. Першого
жителя називали Іваном Косматим, сина його – Іван Космачук, від них і
пішла назва села – Космач. Все більше людей дізнавалися про гори, і
кожен день тут появлялися люди.

Сьогодні Космач вважають найбільшим селом в Європі, воно має 32
присілки. Тут розвинені такі ремесла, як писанкарство, різьбярство,
килимарство, ткацтво, ковальство, вишивання, прядіння, столярство,
теслярство та ін. Це своєрідна „маленька держава” зі своїм
етноколоритом: говорами, звичаями і навіть своїм, космацьким, одягом:

Червоні й чорні сардаки,

Спижеві топірці, хустки,

Що стиглим кольором малину

Нагадують іздалеки.

Оранжеві, як чорнобривці,

Сорочок вишивки густі,

Стеблина світла в кожній гривці

Дівочій – барви золоті,

І постоли, й вузькі холошні,

І жовті запаски безбожні,

Що загинались на кутах,

Щоб показати ніжки голі,

І за ременями пістолі –

Це все було в моїх очах.

[52, 359].

І люди характеризуються тут своїм непереборним почуттям волі. Дух
боротьби весь час підтримував місцевих мешканців. Так, Радянська влада
не могла „ввійти” в Космач до 1952 р. Тут діяла УПА, під проводом
Мороза, Скуби та ін. На кордоні села стояли вартові, які в разі
небезпеки запалювали вогнище. Це означало про те, що до села
наближаються вороги. Один з найбільших боїв відбувся на присілку Рушір:

Мітла червона замітала

В чужій оселі. Вже гуде

Джип Дергачова, генерала,

Що армію в Космач веде.

Не доведе! Впаде в Рушорі

В замети снігові! Покіс

Великий був, червоні зорі

Лежали у валках навкіс,

Всі мертві, всі в сумній покорі,

Бо там зустрів їх Кривоніс.

[52, 360].

У цьому творі Павличко дивиться на події часів визвольної боротьби:

Обличчям до народу

Три курені УПА стоять;

Стоять і курінні, й сотенні,

І четарі, і ройові,

І хлопці, ще не опалені

В чужім огні, в своїй крові…

[52, 363].

Образи повстанців виписано зримо, опукло, правдиво. Автор ощадливий і
точний у слові там, де не сміє бути описовості й багатослів’я. Але якими
барвами виграє слово, коли змальовуються фантастично прекрасні картини
ходження гуцулів на храмовий празник чи білосніжність і прозорість
Водохреща. Але й ця, така виразна павличківська стилістика, таки
поступається місцем іншій манері –стримано суворій, де різко виписуються
контури характерів, а дії й поведінка героя міцно прив’язуються до
рідної землі. Він згадує: „У мене, крім юнацького романтичного настрою,
який поривав іти в УПА, був ще особистий мотив для цього. Коломийське
ґестапо 26 січня 1944 року розстріляло брата Петра. Безпосереднім його
вбивцею, як про це розповідали батькові коломийці, був якийсь буковинець
Глібка. Я був переконаний, що в круговерті війни, яка начебто ось-ось
мала початися між Америкою і СРСР, мені як воякові УПА легше буде
розшукати вбивцю й помститися за Петра. Я любив свого брата, інколи мені
здається, що його дух живе в мені і я зобов’язаний жити за нас двох.”
[58, 362] Він пише :

Кров до крові на полу біжить,

Поруч вороги – до скроні скронь.

А в очах дитини палахтить

Братової мсти святий вогонь…

Пістолет на стіл майор кладе,

Зверхньо так питає: „Кто такой?”

І випалює хлопя бліде:

„Чотовий УПА. Мій брат. Герой!

Він — повстанець. І не пара вам.

В жилах в нього кров, а не ропа.

Встаньте, козирніть, як ви не хам.

Це мій рідний брат. Герой УПА!”

[52, 372].

Батьки з великою неохотою відпускали Дмитра з дому. Як досвідчений
чоловік і вояк, батько, який пережив Першу світову війну, розумів, що
йду на смерть, але зупинити не міг:

Плаче батько. Мати вся в сльозах.

Дівчина, як льодом скута віть.

А хлоп’я — зоря на небесах —

Світиться і каже: „Не тужіть!”

[52, 373].

Вирушили хлопці з присілка Красника в напрямку на присілок Корнівку, а
далі — верхами гір у ліси над Прутом. Там з’єдналися з сотнею Спартана.
(Поему „Ялівець”, автор присвятив пам’яті сотенного Спартана, Михайла
Москалюка). Тоді сотнею командував чотовий Залізняк — Микола Гоянюк,
родом зі Спаса. Це був чорнобривий високий молодий красень, носив
уніформу німецького офіцера. Його молодший брат Іван (псевдо —
Сорокатий) сформував зі стопчатівських хлопців рій — „рій Сорокатого”.
Сорокатий був веселий на вдачу. Любив співати, кепкувати з усього,
розповідати смішні бувальщини, анекдоти. Дмитро Павличко згадує, „що
його характер злагіднював наші взаємини і ми, юне поповнення сотні,
разом з ним співали та сміялися, а при тому навчалися ходити в розвідку,
стояти на стійці, володіти зброєю. Сорокатий переписав і назвав нас. Я
взяв собі псевдо Дорошенко. В основі цього було моє захоплення мудрим
гетьманом, про якого я немало знав, а крім того, в мене був од
народження містичний потяг до наддніпрянської України, до козацтва як
головного джерела української державницької національної ідеї.”
[58,363].

У 1945 році на Галичину й Волинь, де діяла УПА, Москва кинула великі
військові сили, щоб знищити повстанців. Карпатами протовклася „Чорна
рубаха”, а в травні — „Червона мітла” (так називали ті частини),
прочісуючи передгір’я та гірські терени, підколомийські ліси:

Три курені в селі стояли,

Три тисячі стрілецьких душ,

І сині гори на довкруж…

…При зброї ворога чекали,

А він скрадався й повз як вуж.

З Ворохти, з Жаб’я, з Коломиї

Сотались на Космач, як змії,

Колони авт НКВД;

Мітла червона замітала

В чужій оселі.

[52, 360].

Рій Сорокатого мав цивільне вбрання. Зброя в була різна: польська,
радянська, угорська, румунська, італійська. Найбільше було німецької,
яку повстанці здобували, нападаючи на фашистські склади. Багато зброї
для УПА передали словаки. Крім того, УПА мала і свої арсенали, де
виготовляли міни, гранати, кулемети. В цьому рою були кулемет „дегтяр” й
автомати:

Як божеством був кулемет,

Як вже кінчалися набої

В розстрільної передової,

Як падали стрільці вже ниць,

Він, як арідник той зі скелі,

Являвся в світлі блискавиць…

…Той кулемет його ще чути,

Прислухайся і помовчи.

[52, 363].

У жовтні 1945 р. Дмитро Павличко був арештований. Його замкнено в
Яблунівській пивниці, що стояла за будинком колишнього суду. Там була
тюрма.

Енкадебисти прагнули через заарештовану дітвору докопатися до підпілля,
дізнатися, хто з їхніх батьків, односельців співпрацює з ОУН та УПА. Про
своє звільнення Павличко пише: „Був червень 1946 р. Після
восьмимісячного тюремного життя, після катувань і брехливих зізнань,
після мук і тяжкого сорому, що їх мені довелось пережити, я повернувся
додому. Навесні я завжди маю піднесений настрій, свіжа зелень хвилює
мене, лоскітний вітер віє, здається, коло самого серця. Але весна 1946
року увійшла в мою пам’ять як чудо світу. Я лише тоді побачив, яка
прекрасна наша земля, вперше відчув, що таке хоч і не повна, та все ж
свобода.” [58, 370].

Поема „Ялівець”(2003 р.) — це балада-символ, балада-реквієм. Окрім
історичної правди, є тут правда реальних людей і біблійна правда – „в
імені початок і кінець…”:

Імена, сказав би хтось, деталь

Маловажна, обійди, забудь.

Та мені імен правдивих жаль,

Бо вони в душі моїй живуть.

[52, 374].

Героїка подвигу вже приречених на смерть воїнів УПА – в останньому
виборі – виборі смерті. Гинуть два брати: старший в останньому поєдинку
з ворогом, молодший – у сибірському засланні. Але зв’язок поколінь не
переривається; більше того, внутрішня лінія духовної єдності та
спадкоємності (через поеми „Поєдинок”, „Князь”, „Петрик”, „Космач”)
прокладає чітку лінію в українську перспективу:

Буде йти на поклики предтеч

В іншу даль історія сліпа,

Але той же ялівець, як меч,

Блискотатиме в слідах УПА.

[52, 374].

Віддаленими між собою в часі написання, але близькими тематично є два
поетичні цикли – „Без помсти і крові” та „Все, що потрібно для
розп’яття”.

Навіть світові образи Гамлета, Ікара, Мойсея й Христа отримують
українські характеристики, „діють” в українських умовах. Особливо
частими видаються аналогії і навіть своєрідні цитації з поеми Івана
Франка „Мойсей”, з біблійних сюжетів про діяння і муки Христові.

У першому циклі зафіксоване національне піднесення, викликане відчуттям
історичної єдності, котру зрештою піддано випробуванням на міцність.
Серцем відчуваючи небезпеку розколів, спровоковану не лише підступним
ворогом, а й нашими негативними національними комплексами, поет апелює
до великої шевченківської традиції осуду „дядьків отечества чужого”.
Ось:

… видно у Шевченкових очах Печаль,

якої не було ще вчора.

(„Із досвітку до пізньої пори…”)

[19,26].

Чому? Бо в європейському політичному та культурному просторі ми ще не
зайняли місця, гідного України. „Жити на своїй землі й мови рідної не
чути”, „дурні пани – раби навиворіт”, „безсмертні курдюки овечі” – отакі
знаки сучасної політичної реальності.

У поемі „Зелені свята” автор метафорично порівнює квіти із загиблими
„братчиками”:

Синьо-жовті братчики-квіти лісові,

Під старою глицею вся земля в крові.

Там горить знаменами кров, а не ропа,

Синьо-жовті братчики, хлопці із УПА.

[53, 36].

А говорити про ОУН і УПА в радянський період можна було лише як про
„фашистську організацію українських буржуазних націоналістів”, яка
„фактично… служила німецьким імперіалістам” і „під час війни…
допомагала німецьким фашистам грабувати Україну, чинила розправу над
населенням”. [66,23].

За час свого панування над поневоленою Україною червоний окупант у
печерній злобі до борців України по-злочинному зруйнував їх могили,
відшукуючи їх повсюдно з допомогою своїх яничарів, хохлів без роду і
імені. Незважаючи на терор загарбників, могили повстанців люди берегли,
приховували і таємно доглядали, а в день Пресвятої Покрови прикрашали їх
вінками і живими квітами. У багатьох селах і лісах Прикарпаття дівчата в
свято Покрови таємно заквітчували повстанські могили синьо-жовтими
стрічками.

Тепер, коли на гарячій крові полеглих повстанців воскресла Україна, на
могилах героїв УПА ставляться пам’ятники із національною символікою.
Однак, не дивлячись на всі труднощі, будуємо Україну в своїх домівках, в
своєму оточенні. Адже лише на сімнадцятому році існування незалежної
України її Президент визнав УПА військовою силою, яка боролася за волю
рідної держави. Ще Роман Шухевич говорив: „Наша боротьба намарно не
пропаде! На геройських внесках борців виховується нове покоління, яке
продовжить нашу справу” [51, 232].

ІІ. Суспільне та особистісне начало у новітній ліриці Дмитра Павличка

2.1. Проблеми гріха та покаяння у ліричній поезії 1990 – 2000 рр.

Епічний дар Павличка – розгортати важливі для автора події в масштабні,
мистецьки виписані картини – бере початок з ранніх книжок поета. Він,
головним чином, виявляється у баладах і притчах. Але йому потрібні ширші
історико-тематичні простори. Особливо відчутними виявляються успіхи
Павличка там, де провідна ідея не ковзає по поверхні драматичного
сюжету, а немовби вростає в нього, набуваючи історичної достовірності й
психологічні переконливості. Цікаво, що чим давніші часи привертають
увагу автора, тим досконаліше вдається йому передати колорит епохи,
відобразити побутові подробиці, а головне – виписати живі характери.

В поемі „Петрик” (1994) історичний факт – невдалий похід князя Ігоря на
половців (1187), високопоетично трактований у „Слові о полку Ігоревім”,
Павличко прочитує по-своєму. Так, його цікавить і героїка, і патріотичне
трактування „повернення” князя з полону. Але ніхто, здається, ще не
звертав уваги на те, що і героїзм, і лицемірство не повинні бути
самоціллю там, де йдеться про найвищі справи держави, громадянства.
Долаючи усталені в українській художній історіографії класові
стереотипи, Павличко звертає увагу на залежність лідера від народу й
навпаки, закликає діяти за розумними принципами доцільності і
взаємокористі стосунків між владним і, так би мовити, виконавчими
началами. Складні й трагічні перипетії на шляху до спільної мети –
звільнення України з-під московського ярма – по-своєму впливають на
зусилля двох історичних героїв – гетьмана Івана Мазепи та його
канцеляриста Петра Іваненка. Мазепа діє приховано, Петрик – явно. З
метою конспірації Мазепа придушує антимосковське повстання Петрика і
ув’язнює його, „другого” гетьмана. Волею художнього вимислу Петрик
з’являється під Полтавою і приймає на себе удар ворожого списа,
націленого в Мазепу. Ця колізія дещо нагадує епілог „Поєдинку”, але
автор не залишає його в минулому, переносячи трагічну подію
безпосередньо в нашу сучасність:

Потім край Полтави,

На пагорбі ганьби і слави,

Лежав я тихо, як роса,

І списа держално криваве

З грудей стриміло в небеса.

[52, 358].

Успіхом не лише художнім, а й політичним є поема „Ностальгія”
(1995). Цей – лірико-публіцистичний аналіз складного часу, який
переживає Україна на початку ХХІ ст. Тут сучасний зміст „закільцьовано”
у традиційну форму октави, можливо, задля більшої експресії, бо з того
кутання думка виходить і повертається на своє місце, викликаючи ілюзію
припливу і відпливу.

Чому так важко бути нам собою,

Коли нема для духу заборон?..

[52 ,322].

Запитує автор водночас нас і себе. Він шукає відповідь у трагічних
колізіях національної історії, в „розколинах” дуги – народної і власної.

Його героїня – душа, як у Шевченка, випробовує себе і робить суворі
висновки, не щадить ні мертвих, ні живих. Після Шевченка і Маланюка
ніхто, мабуть, так гостро не викривав комплексів хохлацтва і
малоросіянства.

У другому розділі поеми викриваються імперські ідеологеми Росії –
царської, більшовицької й сучасної, псевдодемократичної.

Елементи історії, етнопсихології, політики стають об’єктами аналізу й
належного оцінювання з метою дійти головного, найсуттєвішого:

Свобода – ось універсальний код,

Бо кожна людська праця прагне волі…

[52,335]

„Етногенез нищості” досліджував автор у п’ятому розділі твору. Його
поетичні постулати слід порівняти з українською національною ідеєю.
Павличко часто апелює до власного досвіду, так немов на себе взяв ношу
за всю післявоєнну літературу. Він прагне показати вихід із катастрофи.

Апофеоз гідності духу людського, довірлива й відверта розмова людини з
Господом. Формою – це переважно монолог, та діалогічність присутня в
усьому циклі, бо нові й нові апеляції поета виникають як відповіді на
запитання Творця.

„Складаючи цілком оригінальні тексти, поет, очевидно, й не ставив перед
собою мету створення адекватного відповідника. Однак його поезії
зберігають глибинний духовно-смисловий зв’язок з текстами давнього
оригіналу. „Покаянні псалми” – це не „книга хвали Божої, а книга
сповіді, відвертого самопізнання, самоаналізу власної душі й долі. Як і
біблійні псалми, „Покаянні псалми” Дмитра Павличка являють собою
відбиток поетової, а отже, і нашої душі, спраглої очищення від гріхів. У
„Покаянних псалмах” людина ХХ ст. постає перед Богом зі словами гіркої
покути, визнання власного відступництва від Бога, прагнення віднайти
дорогу до неба… Несподіваним є бажання поета з’ясувати у Творця причину
власної недосконалості…” [ 60, 378-379].

Дві традиції – українська і світова – переплітаються між собою і стають
єдиним потужним рушієм „Покаянних псалмів”.

Цикл розпочинається сюжетом, у якому виводиться визначення гріха як
суспільної категорії:

… там, де з мстивою злобою

Невільники вчорашні між собою

Шукають винних, кожне слово – гріх! [І].

Важливим є і „наставлення” автора в діалозі із Всевишнім:

Я Тебе величаю,

Та, одначе, владаю,

Бути вільним, як Ти! [ІІ].

Виповідаючи „історію ненависті”, що споконвіку супроводить зло, автор
торкається широкого спектра „провин” – від „вавилонських планів” до
„ідеологічних” болячок:

Я вірив неправді,

Як сліпець вожаку…

. . . . . . . . . . . . . . . . .

А, ставши видющим,

Я зненавидів лож,

Та ховав свою душу

Від партійних вельмож… [V].

Душа поетова в рідному українському чистилищі найбільше страждає від
історичної несправедливості, породженої чварами і розбратом і „прадідів
великих”, і їхніх „правнуків поганих”:

І впало на мене

Сто сотень Полтав… [V].

Історична панорама наближається до нових часів і приводить до найвищої
події українського „битія” – дня 24 серпня 1991 р.:

Я жив для однієї дати,

Коли, як світу сяяття,

Вставала з мертвих наша Мати;

Тому я прошу оправдати

Це двічі програне життя. [ХХ].

Жорстока самооцінка власних вад і падінь дозволяє заглянути в безмежжя
(де простір згортається і розгортається подібно до того, як це зображено
на старих українських іконах):

Ти – Вічний, але й вічні люди,

Вини полюблять, і розпнуть,

І знов полюблять без облуди,

І знов розпнуть, і знову буде

Рости в минувшину майбуть.

Воістину –

Нікуди

Не пропадає дитіє.

Немає смерті. [ХІІІ].

Так, але сам же автор не бажає для свого народу звичної „природи речей”,
одноманітної плинності „безназовного” часу. Йому у світовому битії
дорогий час український. Отож він запрошує Господа на береги Дніпра, де
колись побував Андрій Первозванний, немовби закликаючи знову
поблагословити Україну і її людей, котрі тисячоліттями випробами здобули
право на

…благословення,

На труд стражденний, на гірке натхнення,

Що повертає людям людський лик,

Дух волі тому, хто до рабства звик. [XLIX].

Заключний вірш звучить апофеозом досягнутому порозумінню з найвищою
істиною:

Прийди і стань, де кров пролито,

Стань на розорані серця,

Що родять нам волю, наче жито,

І ждуть жорстокого женця.

Прийди, як грім в безоболоччі,

Зірви з нас бруд і гниль труни!

І не карай, а глянь нам в очі

І дух наш твердістю натхни! [L].

Безкомпромісна вимога „не карай – глянь нам в очі – твердістю натхни” –
імператив. І не лише авторський, а загальнонаціональний і
загальнолюдський. Таким чином автор „Покаянних псалмів” виходить на
духовні висоти авторів „Заповіту” і „Мойсея”, з повним правом
перебираючи від них високу патріотичну й духовну місію.

Патріот по духу і крові Дмитро Павличко торкається сьогодні ще однієї
актуальної теми – теми рідної мови. Людина може володіти кількома
мовами, залежно від її здібностей, нахилів і прагнень. Але найкраще,
найдосконаліше вона має володіти рідною мовою. Рідна мова — це
невід’ємна частка Батьківщини, голос народу й чарівний інструмент, на
звуки якого відгукуються найтонші й найніжніші струни людської душі.

Та, на жаль, стикаємося з іншим:

Двадцять перший вік. Юрма.

Слів чужих ловлю окруху.

Є держава, та нема

Батьківщини мого духу.

(Мова) [34].

Є мови, що своїм чарівним звучанням здобули світову славу. Та наймилішою
і найдорожчою для людини є її рідна мова. Бо рідна мова не тільки
зберігає світлі спогади з життя людини й зв’язує її з сучасниками. В ній
чується голос предків, відлунюють перегорнені сторінки історії свого
народу. Вона є тим найдорожчим і найміцнішим зв’язком, що з’єднує усі
покоління народу в одне велике історичне живе ціле.

Український народ завжди ставився з великою пошаною, вірою й любов’ю до
своєї мови, яка була йому на тернистих шляхах поневіряння в сумній
минувшині і за єдину зброю, і за єдину втіху.

Ми, що повинні цінувати мову — нетлінний скарб українського народу, який
наші предки зберегли, незважаючи на всілякі заборони й утиски, сьогодні
нехтуємо цим даром. Автор з болем у серці говорить:

Не чути мови рідної в столиці,

А там, де Лавра золотом сія,

Виховують дядьки бородолиці

Царевого лакея й холуя.

Біля соборів густо, мов терміти,

Рахтять, біжать бездонні животи,

І в’януть наші синьо-жовті квіти

Там, де вовік належить їм цвісти.

(Київ) [47].

Нині наша Україна вже розміняла другий десяток років своєї незалежності.
А державна мова досі не стала мовою викладання в більшості українських
вищих навчальних закладах Нині наша Україна вже розміняла другий
десяток років своєї незалежності. А система українського книгодрукування
і розповсюдження книг перебуває у тому ж стані тривалого застою (мізерні
наклади книг поширюються переважно у столиці та інших найбільших містах,
створюючи картину відносного благополуччя). А в якій ще країні світу,
крім нашої, можна почути з парламентської трибуни від народного обранця,
що він знає державну мову, але принципово не користується нею, бо такі,
бач, у нього несхибні переконання:

Страшна, надихана ненавистю і злобою,

Іде на свій народ і перевертнів орда.

Народе мій, готуйсь до праведного бою,

Щоб не здригнулася твоя рука тверда.

Ідуть, озброєні ножами й палачами

Щоб нам розрізати й роздвоїти язик,

Щоб заспівали ми від болю та знетями

Глухих пісень під гру підплачених музик.

(Орда) [47].

Це тільки ми, українці, зі своїми почуттями меншовартості,
закомплексованості дозволяємо принижувати нашу гідність.

Кажуть, у нації не відібрати майбутнє і минуле, якщо не знищити її
мову. Бо саме вона є тим річищем, що несе рідне слово із покоління в
покоління. Коли ж замулимо його – перестанемо бути народом, нацією.

Митець запитує риторично:

Скільки ще помре епох,

Доки дух цю темінь зборе,

Доки Україні Бог

Вийде із Дніпра на гори?!

(Мова) [34].

Зерна любові до рідної мови. Вони повинні прорости у серці кожної
людини і заколоситися плідною нивою. Бо Слово живе, воно зародилося з
Любові, воно сильне, бо зросло на Вірі. Слово віще, бо несе під серцем
Надію, як дитя. Слово чесне, бо освячене Правдою. Слово заповітне, бо
покликане здобути Волю:

Народе, ти живеш віки в своїм глаголі,

Не дай скалічити промовисті уста,

Бо мова – то кордон землі твоєї волі,

Твоя держава й честь, душа твоя свята!

(Орда) [47].

Дмитро Павличко продовжує писати про минуле і сучасне, про любов і біль
утрати святинь, волю і „зону”. Зону, що поділила Україну і світ на до і
після 26 квітня 1986 р.

Не із сторінок стародавніх літописів і не з легенд та переказів
увірвалось у наше життя це лячне і моторошне слово – Чорнобиль. Слово,
яке стало символом горя і страждань покинутих домівок, розорених гнізд,
здичавілих звірів. Важким колесом „прокотилась” Україною аварія на
Чорнобильській атомній електростанції.

Чорнобиль – невеличке містечко, яких сотні в Україні. Весною потопало
воно у свіжій зелені, вишневому та яблуневому цвіті:

Дощ весняний – на сади й городи,

Краплі мерехтливі, як овес.

На полях зелених сині води,

Плеса, наче сяєва з небес.

(Чорнобильська зона) [34].

Здавалося, що красу цього куточка українського Полісся ніщо й ніколи не
затьмарить.

Але у 1971 році неподалік від Чорнобиля розпочали будівництво потужної
атомної електростанції. На 1983-й рік стали до ладу чотири енергоблоки.
Приступили до будівництва п’ятого. Згодом, за кілька кілометрів від
станції виникло місто. Його назвали Прип’ять – за назвою тутешньої
повноводної річки. Місто швидко розбудовувалося. Відкривалися школи,
дитячі садки, лікарні, магазини. Це було місто-сад: широкі вулиці, квіти
у скверах, алеях, парках.

Ніщо не віщувало біди. Стояла тиха весняна ніч. Квітень завершував свою
вахту в природі і мав передати її травню. Саме в таку з ночей, 26 квітня
1986 року о 1 годині, коли всі спали безтурботним сном, над четвертим
реактором Чорнобильської електростанції несподівано велетенське полум’я
розірвало нічну темряву.

Вогонь усе лютував, не вщухав.

Першими намагались зупинити біду пожежники. Вони „затулили” собою не
тільки станцію, а й Європу. Шість із них загинули майже відразу.

У Прип’яті одразу після аварії запанувала обстановка таємничості, навіть
відповідні працівники не знали дійсних рівнів радіації протягом двох
днів. Тому і діти в 30-кілометровій зоні цілу добу до евакуації бігали,
надворі.

27 квітня урядова комісія прийняла рішення про евакуацію населення
Прип’яті. За дві години її було закінчено. А в місті проживало 50 тисяч
жителів. 29-го почалася евакуація з тридцятикілометрової зони. У ті дні
різко підвищився радіаційний фон і в Києві. На жаль, про це повідомили
не відразу. Реактор тлів до 6 травня, а лише 16 числа почалася евакуація
дітей з Києва.

Так, аж на десятий день було вирішено розсекретити аварію на ЧАЕС. Та
про масштаби біди ніхто не говорив. Йшлося, як про звичайну аварію, про
те, що не треба відчиняти вікон і дверей, не перебувати довго на вулиці.
Наша пам’ять і пам’ять багатьох наступних поколінь знову і знову буде
повертатися до трагічних квітневих днів 1986 року. Поля і луки, ліси, і
озера, річки і ставки Чорнобильщини тяжко уражені невидимою хворобою:

Сонце вийшло. Як сніжинки ситі,

Цвіт паде на вмиті моруги.

В чистоті такій, в такому світі

Мають жити янголи й боги.

(Чорнобильська зона) [34].

Нині в Україні склалася важка демографічна ситуація. Смертність
населення перевищує народжуваність. Збільшується кількість психічних і
онкологічних захворювань у людей:

А живуть лишень діди й бабусі,

Без церков і без дзвіниць живуть.

Звідки ж це щодня в моєму вусі

Похоронні подзвони гудуть?

(Чорнобильська зона) [34].

Настав час усій громадськості бити на сполох, рятувати своє майбутнє,
майбутнє нації. Наше покоління розуміє, що не земна куля належить нам,
а ми належимо їй. І нам потрібно передати майбутнім поколінням чисту
планету. Тому зусилля всіх держав повинні бути зосереджені на знищенні
ядерної зброї, на тому, щоб довести до мінімуму ризик від використання
ядерної енергії.

Минуть десятиліття, а чорний день Чорнобильської трагедії все одно
хвилюватиме людей: і тих, кого він зачепив своїм недобрим крилом, і тих,
хто народився далеко від покривдженої землі. Кажуть, час лікує, затягує
рани. Він не лікує. Просто біль відходить кудись глибоко в серце,
приживається там, освоюється, і нікуди від цього не дінешся.

І автор „думки страшні”, які лягають на папір, намагається перетворити:

Немов колючий дріт, закреслені рядки,

Мої думки страшні, можливо, найдорожчі.

Це слід мого пера, жорстокої руки,

Як смерть, всевладної на паперовій площі.

Я їх перепишу і перекреслю знов,

Бо надто вже сумні і надто вже суворі.

Так, обертаючи ненависть на любов,

Я захлинаюся в принизливій покорі.

(Закреслені рядки)[47].

Дмитро Павличко продовжує писати. Його слово актуальне і в 90-і, і в
2000-і роки. Поезії Дмитра Павличка відрізняються взаємодією
суб’єктивних і об’єктивних начал, яке виявляється у зображенні явищ чи
епізодів у їх розвитку і шляхом передачі викликаних ними переживань.
Творчий доробок Д. Павличка сприяє глибокому оновленню українських
поезій, підсиленню їх функціональних можливостей.

2.2.Глибина сповідальності та розкриття авторського „я” в інтимній
ліриці поета

Любовна лірика Дмитра Павличка має ту щасливу прикмету, що, будучи
глибоко особистісною і винятково суб’єктивною, вбирає в себе особливості
доби – аж до найболючіших, зокрема політичних, невідривних від поетової
душі й невід’ємних від його духовного життя. „У ряду „прекрасних” дам,
оспіваних поетом, бачимо „Мадонну” Рафаеля і Рембрандтову „Данаю”,
повнотілих красунь Рубенса і велично-скорботну Оранту – символ величі,
краси й надії України”. [ 19, 9].

Несподіваним спалахом одкровення Дмитра Павличка стала поява в досить
зрілому віці еротичної збірки „Золоте ябко”, де автор виклав потаємні
мрії і фантазії, розкрив перед читачем найінтимніші бажання й подав
крізь призму Еросу чуттєвий і звабливий лик Жіночності. Коли на обрії
життя вже мерехтить зима, здається, ніби всі бурі, пристрасті, весняні
хмільні ночі й солов’їні світанки залишилися позаду, а попереду – лише
простір для філософських узагальнень, розсудливих метафор та монотонних
рим. Тому, якщо філософічність зрілої лірики Дмитра Павличка
сприймається як цілком природна, то еротизм „Золотого ябка” вражає. З
другого боку, поява цієї збірки – явище закономірне, адже поет увійшов у
ту пору, коли відбувається переоцінка цінностей і хвилями молодого
кохання сприймаються як дорогоцінні миттєвості щастя, найкращі моменти
життя. „Людина по-новому бачить місце чуттєвого кохання в своєму житті,
тужливо повертається подумки в колишнє п’янке буяння весни й відверто
змальовує потаємні нюанси земної пристрасті”. [20 , 50].

Як признається автор, „допитливий читач” знайде тут і деякі
вірші-символи, котрі писалися начебто як любовні поезії, але йдеться в
них про щось інше. Наприклад, вірш „Не знаю, хто мене зробив орлом…” є
водночас образом стражденної жінки й України. Це стосується й таких
поезій, як: „Так, ти одна, моя любове…”, „На цій землі жили ми
споконвік…”, „Заснути так бодай на волосочок…” [35, 6].

Перша поезія вводить ключовий образ Павличкової еротичної лірики, що дав
назву збірці, – „Золоте ябко”. Яблуко (польською „ябко”) асоціюється
насамперед із повнотою, достиглістю людського життя й природи.
Протилежна асоціація, викликана цим образом, – заборонений плід – це
тілесна спрага, протягом тривалого часу недосяжна й нарешті утамована.
Подібне значення яблука як символу земних бажань подано в примітках до
книги „Між Едіпом та Озірисом”. Найбільш розгорнуте тлумачення його дає
„Словник символів” Джека Тресіддера: „Яблуко – насолода, особливо
сексуальна. Символізм, можливо, пов’язаний з тим, що серцевина яблука,
розрізаного вздовж, нагадує вульву. Яблуко широко використовується як
символ кохання, шлюбу, весни, молодості, родючості, довголіття чи
безсмертя і тому пов’язане в християнській традиції зі спокусою”. [65,
427].

Золотий колір – типовий у поетичному світі закоханого ліричного героя.
Це колір сонця, вогню, пристрасті. Епітет, що характеризує жіноче
начало, передає цінність, коштовність, бажання. Золотий колір проходить
крізь усю збірку і є характерною ознакою чуттєвості закоханого ліричного
героя: „золота краса” [35, 108], „золотом панчіх” [35, 118], „під злотом
блискавок” [35, 127], „золоті шибки” [35, 127], „золота хвилина” [35,
129]. Цікаво відзначити, що цей колір під впливом поетичної фантазії
автора, втілюючись у слово, набуває різних модифікацій: це і
„злотохвоста сирена” [35, 116], і „прозолотна листва” [35, 117],, і
„злато тіла Європа” [35, 119]. Близьким до золотого можна вважати і
рудий колір – колір сексуальної привабливості жінки, він виступає в
еротичному світі ліричного героя ознакою осердя чоловічих поривань –
жіночого лона у таких метафорах:

Може, я золою стану

І впаду.

Саме біля твого стану

В грань руду [35, 114]

…там палає поміж нами

Рудий вогонь із крилами рудими [35, 18].

Беручи до уваги весь цей спектр значень, доходимо висновку, що „золоте
ябко” уособлює в інтимній ліриці Дмитра Павличка спокусу, пристрасть,
чуттєву насолоду, носителькою і дарителькою якої є жінка. „Золоте ябко”
– то і алюзія на біблійний заборонений плід – такий солодкий і гіркий
водночас, що дарує злет і падіння, насолоду й біль, і символ жінки як
обєкта еротичних переживань, як осередка чоловічих найпалкіших прагнень,
як докорінної слабкості сильної статі. Крихітний ліхтарик, світла якого
вистачає, щоб освітити ціле життя, – золоте ябко”. [35, 51].

Фактично в цій збірці поет продовжує пошуки „таємниці обличчя” любові,
відкриваючи для себе і для читача секрети протилежної статі, але вже в
ракурсі еротичному.

Поклоніння земному, грішному, але від того не менш привабливому жіночому
тілу – наскрізний мотив більшості поезій збірки. В поетичній медитації
„Між персами твоїми – жолобок…” ліричний герой визнає владу жіночих чар
над собою такою метафорою:

Між персами твоїми – жолобок,

Задолина життя і пропадання…

[35, 107].

На нього спрямовані всі подальші дії ліричного героя:

…Туди, немов нитки в один клубок,

Збігаються мої думки й жадання.

…Зникає дивно там єство моє,

Мов крапля на вишневому листочку.

[35, 107].

Еротичною піснею захоплення коханою виступає поезія „Боже, яка ти в
цілунку глибока…”. Побудована за допомогою майстерних порівнянь, вона
передає глибину почуття до жінки:

Боже, яка ти в цілунку глибока,

Наче безодня в тремтячій сльозі

Із всевидющого Божого ока!

Боже, яка ти в торканні спрагнена,

Наче пустеля, що мрії в пісках

Про океану рухливі ремена! [35, 137].

Відвертою медитацією на тему акту кохання як кроку до безконечності, до
поклоніння жінці як земній богині, яка володіє вічністю, бо переносить
вогонь життя від покоління до покоління, є поезія „Злітає сукня і
сорочка…” [ 35, 122]. Автор змальовує плотську любов як сцену „таємного
творіння”, де кохана виступає вічною сталою матерією, землею, що
трансформує енергію життя, володаркою над його майбутніми перевтіленнями
(нащадками). Закоханий ліричний герой – лише ланцюжок, зерно, колосок,
який без землі приречений на загибель:

Зерно таємного творіння,

Що з Божої руки зросло,

Що в ньому сховане коріння

Й нового колоска стебло.

Візьми собі, моя богине,

І передай за даль століть

Душі моєї всі клітини,

А плоті – лиш єдину кліть.

[35, 122].

Порівняно з попередньою інтимною лірикою у збірці „Золоте ябко”
збільшується частота вживання образу зерна, що можна пояснити роздумами
поета зрілого над прийдешнім; він сприймає тепер кохання як шлях до
майбутнього. Зерно – то не просто клітинка плоті, то крила, що несуть у
вічність.

Усе життя ліричний герой Дмитра Павличка сповідує релігію поклоніння
небесній насолоді, втіленій в образі Земної Жінки. Сексуальний ідеал
його, як і більшості чоловічої половини людства, знадлива й жіночна
вродливиця. Як стверджують дослідники, перше місце в шкалі цінностей
осіб протилежної статі чоловіки впевнено віддають перевагу зовнішній
привабливості. Які ж атрибути жіночності найбільше ваблять ліричного
героя Дмитра Павличка як представника сильної статі?

Безперечно, відповідь на це знайдемо в поезіях „Золотого ябка”: „грудей
жага” [ 35, 112], „Твої груди, наче свічі, / Палахтять” [35, 114], „твої
пишні перса” [35, 116], „тремка звізда / Дівочої груді” [ 35, 127],
„ноги, що стають / За спиною моєю / Крильми” [35, 110], „Аеродинамічні
ноги” [35, 118], „ніжні коліна теляти” [ 35, 119], „стрункі та голі
ноги” [35, 132].

Святе і гріховне – це два начала людської природи, одноковою мірою
присутні в поетичному еротиконі поета. Наш автор безмежно одвертий, але
й тактовний у „Золотому ябку”, цій розкішній „Пісні пісень” новітньої
поезії. Воістину – це гімн незнищенності життя, що бере свій початок від
закоханого погляду:

Заспівай кохаючи… Будь ласка.

Бо з печалі біля тебе вмру.

Будь не як жона, а як любаска,

Що горить, мов пломінь на вітру…

Голос твій, як світ в небеснім лоні,

Як твоєї плоті розкриття…

Може, він, як Гопода долоні,

Що вертають мертвому життя.

[35, 198].

Ці рядки, напевно, можуть відповісти на питання, чому в любовних віршах
Павличка так багато говориться про радість буття, незмиренність із
блискавичним проминанням часу, неприйняттям, але і розумінням
неминучості смерті.

Неможливо байдуже перечитувати вірш, у якому образ жінки-коханої,
дружини і матері – з’являється вже не в юнацьких сподіваннях, не в
романтичній уяві коханця, а в буденних подіях – „на перших мітингах і
вічах, коли вставали ми з могили…”. Ліричний герой переживає, можливо,
найщасливіші хвилини, бо відкриває для себе найдорожче:

Як жінці, матері, дружині,

Як грішниці і божеству

Відповідав я в тій хвилині –

Навіщо на землі живу.

Я пильно стежив за тобою,

І чудом не було мені,

Що ти злетіла над юрбою,

Розкривши крила світляні,

Що ти сипнула із намиста

Зірками й стала в небесах,

Як над Почаєвом Пречиста,

З державним прапором в руках.

[35, 122].

Така еротична образність поетичної мови митця відкрила читачам інтимні
аспекти чоловічої сутності й збагатила українську літературу самобутнім
даром відвертості у розкритті найпотаємніших стосунків двох люблячих
істот. Кожен читач по-своєму сприймає збірку „Золоте ябко”, але
безсумнівним є те, що це – яскраве явище в сучасній літературі, сильний
акорд віршованої трилогії (збірки „Пахощі хвої”, „Таємниця твого
обличчя”, „Золоте ябко”) – прекрасні пісні кохання романтичного й
відважного лицаря.

Збірка „Наперсток”(2002) займає особливе місце в творчості поета.
Особливе, бо кличе автора в небувалий, віртуальний час, де можливими є ї
повернення в минуле, і погляд на події збоку, і найдивовижніші
перевтілення, і розшифрування забутих письмен, і оживлення замовклих
голосів. „Це книга запитань без відповідей і відповідей без запитань.
Таке враження, ніби перебуваєш у майстерні скульптора: впереміш зліпки й
початі роботи; посередині – стіл, що, обертаючись, демонструє форму,
композицію, фактуру.” [19, 13].

„Наперсток” – не якийсь кардинальний злам у моїй творчості в розумінні
відходу від класичних форм поезії, – запевняє автор у передмові. – Від
них я відходив і раніше, але не так послідовно, як це сталося в
„Наперстку”. Поезія такого роду має сповідальний характер, не терпить
прикрас, зайвих слів, емоційних збурень. За формою – це вільне
записування мислі, а за духом – правда, яка не любить приоздоблюватися,
але й не набридає своєю наготою… „Наперсток” – це жаль за правдою мого і
взагалі людського життя, найстрашнішою і найкращою прикметою якого є те,
що воно проминає.” [38, 3].

Точніше не скажеш. Справді, це книга жалю. Особисте і загальнолюдське
тут скріплюється воєдино такою силою думки, що власне пережиття набуває
універсальності, близької і зрозумілої для кожного:

В якому столітті

Ти не народився б,

Завжди буде запізно і заскоро!

Запізно, бо все найважливіше

На цьому світі

Вже сталося без тебе,

Заскоро, бо найважливіше

На цьому світі

Ще станеться без тебе.

(„Запізно і заскоро”) [52 , 282].

І цей наче відсторонений та беземоційний погляд на власне життя
висловлює людина, котра півстоліття тому вдавалася до патетики, коли
йшлося про час і місця народження!

Що ж сталося з „ліричним героєм”? А те, що часто біографічні атрибути,
як само собою важливі й зрозумілі, немовби розчиняються у плавильні
життя, де існують інші критерії, до того, що було і що буде. І тут
виходить на кінці таке природне почуття – жаль, аби слугувати
провідником нероздільності минулого з майбутнім. Здається, в поезії,
тобто у світі умовному, у світі химерних перетворень, де авторська
сповідь стає майже предметно зримою і відчутною, годі відчути
молодечо-зухвалу пристрасть, як то бувало в „Білих сонетах” та у
„Золотому ябку”.

Натомість вступає в гру погляд зрілої допитливості. Це насамперед
стосується своєрідного впізнання пережитого, побаченого, вистражданого,
але й себе самого („Фотографії”, „Самотність”, „Вперше”, „Дума”).
Трансформуючи уявне в реальне і, навпаки, часткове у загальне, мертвого
в живе, моделює поет парадоксальні ситуації:

Я є частинка землі

По мені ходять

Мене перекопують

В мене засівають насіння

Мені дякують за врожай

Я мовчу бо знаю

Я є.

[38, 12].

В іншому випадку позірна розпливчастість авторового „я” кристалізується
і набуває кшталту найвищої досконалості:

…моє життя,

Таке мале, і гостре, і безформне,

Іскриться тим же мармуровим блиском,

Що й храм, поставлений для Бога на горі.

[38, 15].

Перевтілення людей („Жінки”, „Крила”) цікаві рівною мірою, як
метаморфози мертвої натури („Лялька”) або анімалістичні переміни
(„Кажан”). Ці захоплюючі процеси супроводжуються напливами
найрізноманітніших настроїв – від ліричних до гостро сатиричних
(„Конференція”), де з силою викривальності, подібно до гравюр Гойї,
проходять перед нами видива, що нагадують знаменитий „Сон розуму”. Але
чи не найцікавішими для нас є нові подробиці „біографії коня” –
улюбленого героя поезії Павличка. „У „Наперстку” цей вічний трудівник
навіть грає роль коня Юзефа Понятовського, виявляючи чудеса обізнаності
з історією України. Саме завдяки своєму походженню („адже всі мої предки
були на службі в українських козаків”) він тактовно пояснює владоможцеві
метаморфози історико-політичні: у старовинній королівській столиці
утверджується – і дипломатично, і атрибутивно – незалежна Українська
держава…” [19, 14].

Не менш цікавим є ще один тематичний пласт. Тут майже немає епітетів і
метафор, характерних павличківських неологізмів. Є лише слова. І вони
живуть, бо їхня плоть, їхня зоряна речовина – у сутнісних глибинах:

Не кажи

Що нічого не сталося

Коли мати твоя заплакана

Не кажи

Що ти знаєш правду

Коли дружина твоя засміялася…

[52, 282]

Власне українських акцентів у „Наперстку” небагато. Це насамперед і
фантасмагорична картина:

Князі, митрополити, гридні,

Кадебісти, дисиденти, червоні раби,

Академіки, депутати, барди, повії

Виходять з могили, з будинків,

З переходів, з ресторанів, з метро

Беруться за руки –

Впасти бояться з летючого Києва

В космічну безодню.

[52, 254].

„Єдність через страх” – неодмінна ознака радянського та пострадянського
існування в українських умовах набула специфічного характеру. Роздумуючи
над ескізом картини Леонардо да Вінчі, автор пропонує своє, українське,
тлумачення геніального сюжету:

І ви, українські матері,

Не оглядайтеся,

Не сповивайте дітей своїх

Піснями неволі,

Не виховуйте раба

Призначення від неба,

Це не для вас пересторога –

Дитині дайте радості,

Талан любові, душу Бога.

[38, 24].

І знову з’являється шевченківська тема – теж своєрідна пересторога
землякам в Україні й не в Україні сущим. Вони, приїхавши до Варшави на
відкриття пам’ятника Шевченкові, клялися в любові до „батька”, але на
вимогу Кобзаря:

Покладіть свої булави, не будячи грому,

На камінь варшавський, я їх підпалю…

…ніхто не поклав булави.

[ 52, 279].

Другий бік української дійсності – „земляки”, що беруть у Каневі на
згадку землю з могили національного пророка,

Везуть її додому

І думають, що люблять Україну,

Як він її любив.

[ 52, 257].

Інші твори ( „Святий Миколай”, „Михайло Горинь”, „Бабусі коло дороги” –
це своєрідна галерея постатей умовних і реальних, але об’єднаних святим,
неперебутнім почуттям.

Живі, барвисті, гомінливі картини вражають так, як у чорно-білому німому
кіно – панорамні кольорові кадри, вмонтовані доцільно й талановито. Так
поет повертається у рідну й природну стихію, про що влучно сказав
польський критик Януш Джевуський: „Патріотизм Павличка далекий від
пафосу. Символом України в його віршах є не тільки тризуб, а й вітер
Дніпра, і волове очко, що літає над кущем ялівцю, і наперсток, що
загубила в траві його мати, і біла скатертина, що нагадує рідне село.
Щоб стати сином своєї землі, треба її спочатку покинути. Треба перейти
через самотність серед чужих і через самотність поміж своїми, щоб
нарешті збагнути, що батьківщина „пахне свободою і могилою, тюрмою і
вічною снагою життя…”.[1, 254].

Дмитро Павличко – майстер рубаїв. Він сам так визначає їхні зміст і
форму у найповнішому виданні своєї рубаяни: “Саме за рубаями, написали в
різні часи, можна простежити певну послідовність моєї долі. Те, що мені
найбільше боліло, з’явилося в дуже лаконічних формулах…” [46,
6]. Справді, послідовність поетової долі легко прочитується від
“моментів істини”, які зафіксовано в катрені:

Щасливим був я двічі: як на сіні

Мене віз батько в присмерки осінні

І як відчув, що в мене в серці є

Те, що належить тільки Україні.

[46, 12].

Але приходить печальне передбачення:

Я власну вічність бачу без облуди:

О, де б мене не поховали люди –

Там грудка української землі

З мого зажуреного серця буде!

[46, 12].

Це було сказано дуже давно, і сказано з молодечою безпосередністю, котра
навіть не підозрює, яким важливим і трагічним буде шлях до “власної
вічності”! Але шлях визначено, і рушіями на ньому стають одвічні начала
– любов і ненависть. Як відомо, існує ілюзія, що це “два крила”, які
врівноважують стан людської душі. На власному досвіді автор “Рубаїв”
переконався в іншому:

Ненависть і любов – нерівні крила.

На те крило, в якому менша сила,

Я падав і калічився не раз:

Мене так доля за неправду била.

[46, 14].

Гріхи – свідомі й несвідомі – бентежать і ранять душу:

Я – в’язень тих часів, котрих уже нема.

В глибинах пам’яті стоїть моя тюрма.

Я не зачинений. Нема замків на дверях.

Виходжу і назад вертаюсь крадькома.

[46, 14].

Чисто біографічні подробиці (особливо з літ дитинства і юності),
найрізноманітніші епізоди й сюжети біографії, реальної і уявної, дають
простір для природних, але значущих узагальнень.

Більшість “битійних” рубаїв Д. Павличка становлять своєрідний повчальний
“Ізмарагд”. Тут знаходимо мініатюри притчевого характеру:

Дитина мотиля піймала,

Червоні крила одірвала.

А мати – в сміх. А світ – у плач:

Вже йде негідників навала.

[46, 15].

Одверта дидактичність “Рубаїв” виконує оздоровчу функцію – функцію
порятунку від національної атрофії:

Просяєш світлістю ума

Поміж народами всіма,

Та скоро згаснеш, якщо в тебе

Народу рідного нема.

[46, 16].

У фокусі поетової уваги немало больових ситуацій, котрі асоціюються зі
світовими темами й мотивами, але мають сенс для нашої української
дійсності:

Чекали ми в пустелі на Мойсея,

Він не прийшов. Діждались фарисея.

І в камінь обернувся медівник,

І зникла, як вода в піску, ідея.

[46, 16].

Згадаймо відоме твердження: “Українська національна ідея не спрацювала”
– твердження, на якому не рік і не два базувалася “державотворча”
діяльність найвищої влади.

Правда, довелося цей транспарант зняти, але мало що змінилося, бо:

Не відають мети сліпці, що нас ведуть,

А ті, що бачать ціль, позаду завжди йдуть.

Було не раз вони мінялися місцями

І зрячі сліпнули, сліпцями світила путь.

[46, 15].

Було б великою помилкою вважати, що, власне, українська політична
реальність – єдина матерія, з якої моделюються лаконічні “формули”
рубаяту Павличка. Такою матерією, плазмою, духовною сутністю є сила
життя у най різноманітніших виявах, формах, загадках. Не знайти в
сучасній нашій літературі іншого автора, який так досконало володів би
даром телескопічного і мікроскопічного проникнення за межі тривіального
побуту, так мудро і міцно зв’язував би найвіддаленіші асоціації, так
лагідно і співчутливо сприймав усе, що діється навколо нього, але не
відмовлявся й від іронії та сарказму, що надає його “окриленим строфам”
особливо часу:

Могутній дух дають важкі часи;

Добо щаслива, що ти нам даси?

Чи не обереш страдника й пророка

На з’їдача котлет і ковбаси?

[46, 14].

У Юліуша Словацького є вірш, де читаємо щось подібне – „з’їдачам хліба”.
Але Павличко йде далі – в українську специфіку, і ось вона, ота
“українськість навпаки”:

В президії – мала слухняна лиш,

Що любить втаємничений престиж,

Кота й свою нору, куди безплатно

Привозять їй щодня державний книш.

[46, 17].

Або:

Забули пісню. Все в порядку.

Про хатку дбали та про грядку.

І душі їх відформував

Змієподібний ріг достатку.

[46, 17].

Надзвичайно важливою для поета є, умовно кажучи, “третя” сфера буття –
“думка, у якій засвічуєшся ти”. Вона приваблює необмеженими
можливостями: долати простір і час, відштовхуючись від буденного та
банального, перемагаючи людську недосконалість, прагнучи людської
гармонійності:

Ніхто не знає правди до кінця,

Чи був Творець, чи не було Творця.

Молімося до зримого творіння –

До людських душ, що світять, як сонця.

[46, 17].

Так від образів сірничка – свічки – променя проходить поет до сяйва
людського духу, а воно, те сяйво, тлумачиться як універсальна, космічна,
планетарна сутність:

В людині поміщається Вселенна,

Як в насінині проростінь зелена.

Думкам передають шалений рух

Планет і зір вогнисті веретена.

[46, 16].

Павличко в рубаях підтверджує свою віру в невмирущість людської душі, в
духовну, а не лише в фізичну природу людини, її мислительну
невичерпність:

Мені нагадують людські серця

Крихке й тоненьке серце олівця.

Зламати легко, застругати важче –

Списати неможливо до кінця.

[46, 15].

Природні для рубаїв морально – етичні мотиви Д. Павличко освітлює
глибокою філософською думкою, свідомо не уникаючи при цьому відвертої
дидактичності, що є характерною рисою поетичного жанру, східної поезії
загалом.

Не чужа вона і для української народнопоетичної творчості. Виростаючи з
цих спільних традицій, рубаї Д. Павличка сповнені сучасного змісту і
звучання. В них відчувається чітка позиція поета, громадянина,
особистості.

Д. В. Павличко – поет, який не тільки відкрив в українській літературі
новий жанр східної культури, а зумів передати ним тематику буденності і
величності, яка притаманна сучасній літературі.

ВИСНОВКИ

1. Творчість Дмитра Павличка, яскрава й багатогранна, ось уже шість
десятиліть активно впливає на літературний процес, багато в чому
визначаючи його рівень і характерні прикмети. У нього – поета,
перекладача, критика – щедрість природного обдарування поєднана з
невсипущою працею і високою свідомістю громадянської місії художнього
слова. Слово митця – актуальне і в 60-і, і в 90-і, і в 2000-і роки.
Поезії відрізняються взаємодією суб’єктивних і об’єктивних начал, яке
виявляється у зображенні явищ чи епізодів у їх розвитку і шляхом
передачі викликаних ними переживань.

Творчий доробок Д. Павличка відображений у підсумковому виданні
–тритомнику поетичних творів (1989 р.) і сприяє глибокому оновленню
українських поезій, підсиленню їх функціональних можливостей.

2.Автор належить до митців, які відображають у своїй творчості
сучасність, не боячись публіцистичних ноток. Часто автор проторює
дороги, дає зразки оцінок, показує напрями, якими згодом ідуть
послідовники. Тому публіцистичність тут відіграє провідну роль. Він чи
не першим з наших сучасників звернувся до теми УПА (боротьба за повне
визволення українського народу з-під московсько-більшевицького ярма),
Чечні, Помаранчевої революції.

Історія України – це значною мірою історія воєн та історія війська, що
не залишилася поза увагою митця. Зі зброєю в руках утверджував
український народ свою державу над Дніпром і встановлював свої кордони
від Чорного моря до північних лісів і від Карпат – до Кавказу. Зброєю
захищалися від диких азійських орд, цілі століття своїми грудьми
захищали Європу від варварів. Козацькі походи, Українські Січові
Стрільці, УГА, УПА, – всі виконали свій обов’язок, всі засвідчили кров’ю
право нації мати свою державу

3.Дмитро Павличко сьогодні є тим носієм звичаїв, традицій, обрядів, що
пов’язані з його життям, життям Косівщини і загалом українського
народу, як етносу. Лірика письменника багата й різноманітна, вона дихає
історією, народними звичаями. Митець, зачарований поезією народних свят,
і сам творить поезію.

Знайомлячи читачів зі святами й обрядами, Дмитро Павличко відроджує
важливий пласт духовної культури, національної свідомості та
самозбагачення.

4. В письменника безвідмовне відчуття реальності, “філософська
тверезість погляду, що в одній далині відкриває іншу, не дає розімліти в
ейфорії остаточних тверджень, яка закінчується розчаруванням” (24,49(.
Про ці особливості поетики свідчить збірка “Ялівець”(1989), що увібрала
в себе мелодію, задуму й біль Карпат – материзни поета.

Ця тематика продовжує розвиватися й надалі, уже в 90-і, де в “Покаянних
псалмах” (1994) відводиться цілий розділ під назвою “Вірші з
Стопчатова”. Мотиви збірок 90-х (“Рідна мова”(1994), “Покаянні псалми”,
“Ностальгія”(1998)) перегукуються з подіями останнього десятиріччя,
почуттями, що відлунюються в серці поета.

Отже, не тільки покаянні псалми людини, а й проекція особистого на
єдність людства з Богом, який так само є відповідальним за історію, в
якій від меча Ахілла до атомної бомби доходить розвиток жорстокості й
братовбивства, – такий сенс псалмів. В умовах нової епохи глобалізму з
її цинічним прагматизмом, де на перший план виступає безоглядна сила
уніфікації не лише зла, а й добра, автор шукає „невинного духу,
непорочного, мов немовля”. Відкриває той дух у процесі самовдосконалення
як окремої особи, так і цілого народу. Питомий український характер
діалогу з Господом разом з тим набуває прикмет універсальності. Сам
автор слушно вважає „Покаянні псалми” найкращим своїм творінням. [19 ,
12–13].

5.Отже, поезії Дмитра Павличка відрізняються взаємодією суб’єктивних і
об’єктивних начал, яке виявляється у зображенні явищ чи епізодів у їх
розвитку і шляхом передачі викликаних ними переживань.

Водночас філософічність художнього мислення Д. Павличка – це невтомне
прагнення його зрозуміти значущість людського діяння, багатство людських
почуттів. Стосунків з навколишнім світом. Він наполегливо домагається
остаточного прояснення думки, поетичного образу, що хвилюють його, як
правило, не в межах одного якогось твору, а повертаючись час від часу до
знайомих образів, відкриваючи в них нові і нові грані.

6. Дмитро Павличко продовжує писати про минуле і сучасне, про любов і
біль утрати святинь, волю і Чорнобильську трагедію, яка впродовж 21
року все ж залишається трагедією.

Патріот по духу і крові Дмитро Павличко торкається сьогодні ще однієї
актуальної теми – теми рідної мови. Людина може володіти кількома
мовами, залежно від її здібностей, нахилів і прагнень. Але найкраще,
найдосконаліше вона має володіти рідною мовою. Рідна мова — це
невід’ємна частка Батьківщини, голос народу й чарівний інструмент, на
звуки якого відгукуються найтонші й найніжніші струни людської душі.

7. Любовна лірика Дмитра Павличка має ту щасливу прикмету, що, будучи
глибоко особистісною і винятково суб’єктивною, вбирає в себе особливості
доби – аж до найболючіших, зокрема політичних, невідривних від поетової
душі й невід’ємних від його духовного життя.

Несподіваним спалахом одкровення Дмитра Павличка стала поява в досить
зрілому віці еротичної збірки „Золоте ябко”, де автор виклав потаємні
мрії і фантазії, розкрив перед читачем найінтимніші бажання й подав
крізь призму Еросу чуттєвий і звабливий лик Жіночності. Святе і гріховне
– це два начала людської природи, одноковою мірою присутні в поетичному
еротиконі поета. Наш автор безмежно одвертий, але й тактовний у
„Золотому ябку”, цій розкішній „Пісні пісень” новітньої поезії.

8. Не знайти в сучасній нашій літературі іншого автора, який так
досконало володів би даром телескопічного і мікроскопічного проникнення
за межі тривіального побуту, так мудро і міцно зв’язував би
найвіддаленіші асоціації, так лагідно і співчутливо сприймав усе, що
діється навколо нього, але не відмовлявся й від іронії та сарказму, що
надає його “окриленим строфам” особливо часу

БІБЛІОГРАФІЯ

Антологія словацької поезії ХХ ст. / Переклад, передмова і коментар
Д. Павличка. – К.: Основи, 1997. – С.254.

Брюгген В. Контрасти // Брюгген В. Зерно і сходи. – К., 1987. –
С.146–155.

Бурляй Ю. Борець життя нового. – К., 1977. – 311 с.

Вовнюк П. З обов’язку нових каменярів. Кілька думок про Д. Павличка //
Жовтень. – 1989. – №9. – С.116.

Ганущак В. Час творення і боротьби // Новий час. – 1994. – 1 жовтня.

Гончар Олесь. Щоденники: У 3 т. – Т. 2. – К.: Веселка, 2003. – С.373,
379.

Гончар Олесь. Щоденники: У 3 т. – Т. 3. – К.: Веселка, 2004. – С.573.

Гречанюк С. Його небо – його поле // Українська мова і література в
школі. – 1989. – № 9. – С.11–12.

Гришаєнко Н. Основні мотиви лірики Дмитра Павличка // Українська мова і
література в школі. – 1991. – №1. – С.69–73.

Жулинський М. Два крила несамовитого Павличка // Урядовий кур’єр. –
1999. – 28 вересня.

Іваничук Р. Чистий метал людського слова: Статті. – К.: Радянський
письменник, 1991. – С. 262.

Із записників Василя Земляка: Записник 1959–1964 років // Літературна
Україна. – 1993. – 29 квітня.

Ільницький М. Дмитро Павличко. – К.: Дніпро, 1985. – 238 с.

Ковалів Ю. Українська поезія першої половини ХХ ст. // Українська мова
і література. – 2000. – №12. – С.40–43.

Кошелівець І. Сучасна література в УРСР // Українська мова і
література. – 1998. – №16. – С.4–7.

Крутиус В. Павличко в моєму житті // Українська мова і література в
школі. – 1989. – №9. – С.12–14.

Лесин В. Літературознавчі терміни: Довідник. – К.: Радянський школа,
1985. – 280 с.

Лубківський Р. Посвітач добра і любові // Дзвін. – 2004. – № 9. – С.
110–126.

Лубківський Р. Сповідь. Молитва. Присяга: Літературний портрет Дмитра
Павличка. – К.: Веселка, 2004. – 31 с.

Маковей Г. Еротична лірика Д. Павличка (збірка „Золоте ябко”) // Слово
і час. – 2002. – №11. – С.50–57.

Малишко А. Грані таланту // Павличко Дмитро. Хліб і стяг. – К.: Дніпро,
1968. – С.5–6.

Моренець В. Дмитро Павличко // Історія української літератури ХХ
століття: У 2 кн. / За ред. В. Дончика. – К., 1998. – С.37, 64.

Моренець В. На зрізі контрастних переходів і заперечень // Дивослово. –
1999. – №9. – С.49–50.

Моренець В. Поезія в світлі причини // Радянське літературознавство. –
1982. – №4. – С.15–16.

Моренець В. Сто робіт і одне начало Д. Павличка / Павличко Д. Твори в
3-х томах. – Т. 1. – К.: Дніпро, 1989. – С.5–20.

Найдорожчий скарб: Слово про рідну мову: Поезії, вислови / Упоряд.
Лучук В. – К.: Радянський письменник, 1990. – 390 с.

Наш дім – наш храм: Збірник статей. – К.: Радянський письменник, 1989.
– 104 с.

Неділько В. Дмитро Павличко // Українське слово: Хрестоматія
української літератури та літературної критики ХХ ст. / Упоряд. В.
Яременко. – Т. 3. – К., 1994. – С.170–177.

Никанорова О. В мені землі моєї кров. – К., 1981. – 236 с.

Павличко Д. Біля мужнього світла: літературно – критичні статті,
спогади, виступи. – К: Радянський письменник, 1988. – 246 с.

Павличко Д. Вибране / Упор., передмова О. Непорожній. – К.: Радянський
письменник, 1986. – 264 с.

Павличко Д. Живу, як той гірський потік: Поезії // Галичина. – 2004. –
5 жовтня.

Павличко Д. За нас. – К.: Рада, 1995. – 36 с.

Павличко Д. Зелені свята // Літературна Україна. – 2005. – 16 червня.

Павличко Д. Золоте ябко: Поезії. – К.: Основи, 1998. – 207 с.

Павличко Д. Коломия // Галичина. – 2001. – 14 квітня.

Павличко Д. Любов і ненависть: Вірші та поеми. – К.: Молодь, 1983. –
272 с.

Павличко Д. Наперсток. – К.: Вид-во Соломії Павличко „Основи”, 2002. –
56 с.

Павличко Д. Наперсток. Поезії // Березіль. – 2000. –№ 11–12. – С.179.

Павличко Д. Не шукайте на мені плям // Галичина. – 2002. – 22 січня.

Павличко Д. Ностальгія. Поезії. – К.: Основи, 1998. – 222 с.

Павличко Д. Пам’ять // Літературна Україна. – 2003. – 12 червня.

Павличко Д. Поезії // Літературна Україна. – 2004. – 24 вересня.

Павличко Д. Поезії // Літературна Україна. – 2006. – 3 жовтня.

Павличко Д. Політика – дитя компромісу, література – накази совісті //
Літературна Україна. – 2006. – 5 жовтня.

Павличко Д. Рубаї. – К.: Вид-во Соломії Павличко „Основи”, 2003. – 96
с.

Павличко Д. Сонети // Літературна Україна. – 2006. – 2 березня.

Павличко Д. Сонети // Літературна Україна. – 2007. – 1 лютого.

Павличко Д. Твори в 3-х томах. – Т. 1. – К.: Дніпро, 1989. – 265 с.

Павличко Д. Твори в 3-х томах. – Т. 2. – К.: Дніпро, 1989. – 304 с.

Павличко Д. Твори в 3-х томах. – Т. 3. – К.: Дніпро, 1989. – 341 с.

Павличко Д. Ялівець // Упор., передмова Р. Лубківського. – К., 2004. –
286 с.

Пилип’юк В. Погоня. – Львів: Світло і тінь, 2004. – 96 с.

Породенко М. Страх // Галичина. – 1991. – 22 січня.

Пустовіт Л. Отак воно у пісні зацвіло // Культура слова. – Вип.33. –
К., 1987. – С.14–17.

Равлів І. Тематичне і жанрове розмаїття Павличкової лірики 90-х //
Слово і час. – 1998. – № 9–10. – С.53–86.

Равлів І. Час і простір у „Покаянних псалмах” Дмитра Павличка // Київ.
– 1997. – № 5–6. – С.124–128.

Реабілітовані історією. Івано-Франківська область: У 5 т. – Т.1:
Коломийський і Косівський райони // Упорядник, автор передмови
Л. Вардзарук. – Івано-Франківськ: Лілея – НВ, 2000. – 656 с.

Салига Т. Дві пелюстки слова // Салига Т. Продовження:
Літературно-критичної студії. – Львів, 1991. – С. 66–69.

Сулима В. Біблія і українська література. – К., 1998. – 398 с.

Сьомочкіна О. Дорога як „велика подорож життя”// Дивослово. – 2005. – №
4. – С.54–56.

Таран Л. Енергія пошуку: Літературно-критичні статті. – К., 1988. –
191с.

Тихолоз Б. Майстер різьбленого стилоса, або Два кольори опришкової душі
// Дивослово. – 2004. – № 9. – С.65–69.

Ткаченко Л. Ностальгія Дмитра Павличка // Слово і час. – 1999. – №10. –
С.37–39.

Тресиддер Д. Словарь символов. – Москва, 1999. – 580 с.

Фасоля А. Як ви умирали, вам дзвони не грали // Українська мова та
література в школі. – 2002. – № 10. – С.13–16.

Чемерис О. Паралелі і меридіани поезій Дмитра Павличка // Тижневик
Галичини. – 1989. – 2 вересня.

Шаховський С. Лірика і лірики: Питання майстерності і стилів
української радянської поезії. – К., 1960. – 175 с.

Шульман Л. Чи заслуговує російська мова в Україні на статус другої
державної? // Рідна школа. – 2001. –№9. – С.7–9.

Яременко В. Понорама української літератури ХХ ст. // Українська мова і
література. – 2001. – №11. – С.34–36.

PAGE

PAGE 2

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020