.

Компоненти Українського костюма ХІХ – початку ХХ ст. Натільний одяг (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
203 2880
Скачать документ

Реферат

На тему:

Компоненти Українського костюма ХІХ – початку ХХ ст.

Натільний одяг.

Сорочка є одним з найдавніших елементів убрання, виступаючи майже до
початку XX ст. єдиним видом натільного одягу на всій території України.
Термін «сорочка» відомий не лише в українців, айв інших слов’янських
народів. За Київської Русі він означав і натільний, і верхній одяг або
одяг узагалі, який шили як із полотна, так і з сукна.

Українська сорочка кінця XIX — початку XX ст. мала велику кількість
локальних варіантів крою та орнаментації і відповідала чи одному, чи
одразу кільком цільовим призначенням. Це й колоритно оформлені святкові
сорочки, і більш стримані пожнивні, і повсякденні. Білий колір — цей
своєрідний естетичний еталон традиційної української сорочки — є
загальнослов’янською традицією, що сягає сивої давнини.

Чоловічі й жіночі сорочки залежно від їхнього призначення, а також від
заможності сім’ї, шилися з полотна різної якості. Забезпечення чоловіка
та інших членів родини білизною покладалося за традицією на дружину.
Жених приносив у дім із рідної сім’ї дві-три сорочки. Після заручин
наречена готувала для майбутнього чоловіка білизну, і часто вже на
весіллі жених був одягнений у сорочку, що її пошила й вишила молода.

Як уже зазначалося, однією з основоположних ознак одягу є крій. В
еволюції крою сорочок найповніше відбився такий важливий народний
принцип створення одягу, як раціональність, котра визначалася
функціональною значущістю, технічними можливостями, спадкоємністю
традицій.

Виходячи з варіантів крою, можна виділити основні типи сорочок, що
побутували в Україні наприкінці XIX — на початку XX ст.: тунікоподібна,
з плечовими вставками, з суцільнокроєним рукавом, на кокетці. Локальна
специфіка виявлялася у засобах з’єднання плечової вставки та рукавів зі
станом, у розмірах та формах плечової вставки, рукавів та ласток
(клинців, які розширювали пройму), у характері призбирування верхньої
частини рукава та горловини, в оформленні коміра та манжетів, у
горизонтальному чи вертикальному членуванні стану сорочки. Розміри
деталей сорочки, кількість полотнищ стану були тісно пов’язані з шириною
саморобного полотна (у середньому 50 см), яка визначалася можливостями
ткацького верстата.

Найбільш архаїчний — тунікоподібний — крій у розглядуваний період
зберігся переважно в чоловічих сорочках, кроєних з одного центрального,
перегнутого поперек полотнища, до якого по боках пришивались два
поздовжньо перегнутих полотнища — рукави. Нижче рукавів до стану
пришивались бочки (у половину полотна завширшки) та ластки. По центру
перегнутої частини стану вирізувалася горловина й робився глибокий
розріз — пазушна.

Сорочка з плечовими вставками, відома ще давнім слов’янам, генетично
продовжувала розвиток тунікоподібного крою. У XIX — на початку XX ст.
цей тип сорочки побутував переважно у жіночому одязі всіх слов’янських
народів. Б. Куфтін називає його східно- та південнослов’янським, а Г.
Маслова стверджує, що саме цей тип сорочки відрізняє жіночий костюм
східних слов’ян від тюркомовних сусідів.

Плечові вставки (на Черкащині та Полтавщині — уставки, на Центральній
Київщині — плічки, на Поліссі — полики тощо) являли собою прямокутні
(пізніше іноді трапецієподібні) шматки полотна, які вшивалися між
передньою та задньою пілками по основі або по пітканню стану сорочки.
Хоча широко побутували обидва вказаних способи, саме сорочка зі
вставками, вшитими по основі, здавна визнана дослідниками суто
українським типом крою.

Вставки розширювали плечову частину сорочки й давали можливість зробити
об’ємнішими горловину та рукави, які часто призбирували. Ширина вставки
дорівнювала або половині ширини саморобного полотна, або всій його
ширині. У першому випадку вставка разом із рукавом вшивалась як по
основі, так і по пітканню стану, у другому — лише по основі. Рукав до
вставки пришивали, не призбируючи, або ж закладали у дрібні збори —
пухлики.

На Поліссі переважали сорочки з пришитими по пітканню вставками, до яких
гладко приєднані рукави, що утворюють зі станом, як і в тунікоподібних,
прямий кут.

Типи крою жіночих сорочок. Наддністрянщина

На Середній Наддніпрянщині носили головним чином сорочки зі вставкою,
пришитою по основі. Коли вставки кроїли по всій ширині полотна, рукав
відповідно робили у півтора полотнища, призбируючи його біля вставки, що
створювало характерну об’ємність верхньої частини сорочки (Центральна
Київщина, Вінниччина, Житомирщина). На Поділлі вставка (в половину
ширини полотна) була досить довгою; вузький (в одне полотнище) рукав
пришивався до неї непризбираним, що робило сорочку менш об’ємною у
плечах, із заниженою лінією пришиву рукава. Форма цих сорочок
визначалася довжиною і шириною вставки та шириною рукава.

Сорочки з суцільнокроєним рукавом на території України побутували у двох
варіантах. У першому верхня частина рукава мала форму вставки; рукав
пришивався або по основі, або по пітканню. Райони поширення цього типу
збігалися з районами побутування сорочок зі вставками, пришитими
відповідно по основі або по пітканню.

Жіноче буденне абрання Київщина Дівоче святкове вбрання. Київщина.

У другому варіанті рукав призбирувався по всій ширині разом із
горловиною та пілками стану і пришивався тільки по основі. Він міг бути
вужчим або ширшим — залежно від того, чи викроювався він з одного шматка
полотна, чи до нього додавалося ще півполотнища. Рукав у півтора
полотнища завширшки побутував на Лівобережжі (в основному на Полтавщині)
і був найширшим в усій Україні. Об’ємність верхньої частини сорочки
регулювалася і розміром ласток. Чим ширшим робився рукав, тим меншою
була ластка. На ластку та додаткову півпілку часто йшло полотно гіршої
якості.

Відомі й інші варіанти суцільнокроєного рукава, які суттєво впливали на
форму сорочки. Зокрема, у сорочках лемків та бойків ластка підрізалася
на самому рукаві та пришивалася разом із ним по основі стану, що робило
рукав у плечовій частині менш об’ємним; зверху стан сорочки закладався у
дрібні збори, що також зменшувало об’єм. Такий спосіб не визначався
практичністю, однак він цікавий як конструктивно-художній прийом.

Сорочка на кокетці — пізнє явище для України — набула поширення у
чоловічому та жіночому одязі спочатку у південних районах, а наприкінці
XIX — на початку XX ст. і в. центральних. Цей: тип ніби продовжує
розвиток народного крою сорочок зі плечовими вставками, пришитими по
пітканню.

Конструктивне вирішення стану такої сорочки порівняно з плечовою
частиною було простішим і визначалося кількістю полотнищ. Залежно від
ширини полотна їх могло бути від трьох до шести, і розташовувалися вони
симетрично або асиметрично відносно центру фігури. Стан зшивався з трьох
асиметрично розташованих полотнищ; в об’ємі сорочка дорівнювала 140—145
см, а довжину мала таку, що поділ обов’язково «виглядав» з-під іншого
одягу. Найдовші сорочки носили на півночі Чернігівщини. Стан сорочки міг
бути суцільним (додільна сорочка) або відрізним (сорочка до підтички).
Сорочка з відрізним станом складалася з двох зшитих частин: верхньої
(станка, чохлика), виконаної з тонкого саморобного або фабричного
матеріалу, та нижньої (підтички) з грубого домашнього полотна, оскільки
остання швидше зношувалася. Іноді краще полотно йшло лише на рукави або
плечові вставки. Полотно на підтичку бралося у довжину, рідше —
впоперек; якщо вона робилася з поздовжніх шматків полотна, то складалася
з трьох полотнищ, як і сорочка.

Типи крою чоловічих сорочок різних регіонів України

Сорочка, пошита з двох частин, розглядається як пізніше, вторинне явище.
Це підтверджується тим, що наявність підтички характерна для
повсякденного одягу і викликана практичними міркуваннями, в той час як
святкова чи обрядова сорочка обов’язково мала бути додільною. Разом із
цим у цих двох типах сорочок дослідники вбачають розвиток давніх форм.
Наприклад, висловлюється припущення, що походження суцільної сорочки
пов’язане з архаїчною формою плаща типу пончо, а відрізна генетично
близька до незшитих частин давнього натільного одягу. Останній варіант
зберігався ще наприкінці XIX ст. в деяких районах Карпат та Закарпаття у
вигляді короткої сорочки (опліччя), яку носили з білою полотняною
спідницею (підшивкою, подолком, спідником). Суцільні або зшиті з двох
частин форми місцевому населенню були невідомі.

Одним із моментів, що визначали локальні особливості сорочок, було
оформлення горловини. На Лівобережжі та Правобережжі горловини сорочок
рясно призбирували. Жіночі сорочки Лівобережжя не мали коміра, а
призбираний викот горловини обшивався тасьмою або вузькою смужкою
полотна. На кінцях обшивки робили петлі, крізь які протягували стрічку
для зав’язування. Горловина або щільно прилягала до шиї, або ж мала
овальну, а іноді квадратну форму. Правобережну сорочку завжди шили з
коміром, іноді зі стоячим, а частіше з виложистим. У центральних районах
України обидва ці варіанти поєднувалися. Червоні стрічки у комірі носили
парубки, частіше на свята. Таку стрічку дарувала дівчина своєму
обранцеві.

Форма та обробка горловини й коміра композиційно пов’язувалися з
оформленням низу рукавів сорочки, які також рясно призбирувалися і
викінчувалися обшивкою (Лівобережжя) або манжетом-чохлою (Правобережжя).
У чоловічих святкових сорочках низ рукава неї завжди призбирувався,
лишаючись широким. На Черкащині, нинішній Кіровоградщині горловина і
манжет закладалися у збори (брижі) і викінчувалися] оборкою (зонтиком,
бриликом).

Окрім крою, локальної своєрідності! сорочкам надавала орнаментація.
Колір і фактура саморобного полотна були і виразним тлом для орнаменту.
Матеріал, мотиви, колористика, розміщення орнаментації нерозривно
пов’язані з іншими елементами одягу й костюмом у цілому, його
функціональним призначенням. Узагалі орнаментація як один із важливих
виявів специфіки культури та психології народу здатна відбивати його
етнічну історію, локальні особливості, а також етнокультурні
взаємозв’язки .

Орнаментація українських сорочок виконувалася техніками ткацтва та
вишивки. Ткацький малюнок — явище, мабуть, більш раннє, хоча довгий час
на значній території України ці дві техніки розвивалися паралельно. У
другій половині XIX ст. у центральних та південних районах явна перевага
віддавалася вишивці, а наприкінці XIX — на початку XX ст. вишивка в
основному вже витісняє ткацький орнамент.

Вишивали сорочки лляними та конопляними нитками домашнього виготовлення,
пізніше — фабричними бавовняними нитками (заполоччю), іноді вовною та
шовком. При цьому застосовували багато технік. На Правобережжі, у
західних та північних районах майже до XX ст. використовувалася вишивка
низзю (занизуванням) — найдавніший спосіб вишивання, близький до
ткацтва. При цьому орнамент міг бути тільки геометричним. Інші давні
техніки вишивки, що побутували на території України,— це різні види
лічильної гладі. Особливого поширення на всьому Лівобережжі набула
техніка прямої гладі (настилування, лиштва). На Полтавщині вона
поєднувалася з ажурною технікою вирізування, на Чернігівщині — з
виколюванням. До ажурних швів слід віднести й мережку. Нею оздоблювали
подоли сорочок у вигляді так званого прутика, створювали складні
розшивки — розмережування, які з’єднували різні деталі крою та розміщену
на них орнаментацію (наприклад, плечову вставку та рукав у чернігівських
сорочках).

Типи крою чоловічих сорочок різних регіонів України

Вишивання по канві набуло популярності у другій половині XIX ст., що
значною мірою пов’язане з поширенням фабричних тканин. Насамперед слід
зазначити техніку вишивки хрестиком, яка до початку XX ст. побутувала
паралельно з різними видами старовинного вишивання, а пізніше почала їх
витісняти. Ця техніка створювала широкі можливості кольорової розробки і
більш реалістичного трактування рослинних мотивів.

Протягом усієї історії розвитку народного одягу вдосконалювались і
принципи розміщення орнаментації на сорочках. Зважаючи на давність цього
виду одягу, розташування її декору часто пов’язують із ранніми етапами,
коли орнамент відігравав не стільки естетичну, скільки оберегову роль.
Згідно з уявленнями прикраси розміщували на тих елементах одягу, які
відкривали доступ до тіла: горловині, нагрудній частині, подолі, низу
рукавів. У давньослов’янському одязі особливо виразно прикрашалася
кругла або квадратна горловина (оплічя), котра могла одягатись окремо
або пришивалась до одягу. Розміщення вишивки на плечовій частині та
передпліччі традиційних сорочок сягає тих часів, коли на нижню сорочку з
довгим рукавами одягали другу — без рукавів або накидали плащ з
орнаментованим краями, який застібався на плечі.

Наприкінці XIX — на початку XX ст. принцип розміщення орнаменту на
сорочках, зберігаючи давні традиції, зводився переважно до вирішення
практичних та естетичних завдань. Художнє оформлення диктувалося
призначенням сорочки, віком та заможністю населення. Розташування
орнаменту залежало без посередньо від крою сорочки та інших елементів
одягу. Прикрашалися ті частини сорочки, які не закривались іншими
складниками комплексу таким чином досягалася композиційна цілісність
останнього.

У різних районах України розміщення орнаменту мало як спільні, так і
специфічні риси. На значній частині території його розташовували на
суцільно-кроєному рукаві або вставці, а також на рукаві біля вставки; у
північно-західних районах Українського Полісся — на плечовій вставці і
внизу рукава. На Середній Наддніпрянщині декорували вставку та
передпліччя у вигляді двох широких, співзвучних за малюнком смуг. Якщо
рукав заповнювався вишивкою, то вона являла собою або окремі елементи
орнаменту, розташовані у шаховому порядку, або ж вертикальні композиції.

Прикрашали також і поділ сорочок (ляхівка, лиштва, пелена), комір та
манжети. Верхню частину стану орнаментували залежно від наявності
нагрудного одягу. У північних та центральних районах Київщини, де не
вживали безрукавного нагрудного одягу, декор мав вигляд широкої
вертикальної смуги на грудях, уздовж пазушки. Іноді до неї додавали по
боках ще по одній смузі (так звані погрудки). В цілому на сорочках
Правобережжя орнаментація розміщувалася на рукавах, вставках, грудях,
комірі, манжетах, подолі. На Лівобережжі орнамент також заповнював
рукави та вставки, прикрашав поділ; на комірі ж, манжетах та грудях він
був відсутній. На Західному Поліссі поділ сорочки, як правило, не
прикрашався.

Локальною різноманітністю визначались мотиви орнаментації сорочок. У
другій половині XIX ст. для України майже однаково характерні
геометричні та рослинні, рідше зооморфні мотиви орнаменту, які могли
утворювати самостійну композицію або поєднуватися між собою.

На Наддніпрянщині, крім північних районів, як і в середній смузі України
взагалі, побутували рослинні, рослинно-геометризовані мотиви, відомі в
усіх слов’янських народів. На півночі України переважали найпростіші
геометричні побудови малюнка, в той час як на Південно-Західному
Поділлі, у передгір’ях і особливо гірських районах Карпат (у гуцулів)
вони набували ускладнених форм. Рослинні мотиви, що побутували на
Закарпатті (у бойків та лемків), відрізнялись від аналогічних на
Середній Наддніпрянщині композиційною будовою, технікою виконання,
поліхромністю. На півночі Київщини та Чернігівщини збереглися архаїчні
геометричні мотиви. На значній частині Лівобережжя переважав
геометризований рослинний декор або хвилястими лініями (хмеликами)
розміщувались розетки та зірочки. На Правобережжі побутували такі
рослинні мотиви, як гвоздики, дубові листки, троянди.

Елементи тваринного світу, часто дуже стилізовані, зберегли свій
початковий зміст у назвах орнаменту: метелики, рачки, павуки, собаки,
півники. На Київщині й Полтавщині траплялися стилізовані зображення
качок, павичів, джмелів.

Колористика орнаментації українських сорочок, як і малюнок, залежали
переважно від місцевих традицій. Так, на Чернігівщині, Полтавщині, а
також на правобережному Поліссі переважала однотонна орнаментація. Проте
монохромність Правобережжя й Лівобережжя була різною. У першому випадку
домінував червоний колір, а орнаментація в основному виконувалася
технікою ткацтва. На півночі Київщини у червоний декор інколи
вкраплювався синій колір. На Лівобережжі переважало вишивання білими або
трохи підфарбованими у різні відтінки лляними нитками. Вишивання білими
нитками (біллю) було характерне для старовинних комплексів, ареал його
збігається з ареалом поясного одягу типу плахти. На півночі Чернігівщини
до білої орнаментації іноді додавали червоний колір. Невідбілена сіра
або підфарбована у відтінки коричневого чи синього кольору вишивка
характерна для Полтавщини, для Київщини та Поділля — двокольорова
червоно-чорна вишивка. В останньому випадку переважання одного з
кольорів залежало від призначення сорочки та віку її власника. На півдні
Черкащини до червоного та чорного додавався третій колір — жовтий або
зелений. Із Південно-Західного Поділля в напрямку Карпат поширюється
ареал поліхромної вишивки.

Аналіз локальних варіантів крою та орнаментації українських жіночих
сорочок дає змогу виділити основні їх типи, що побутували наприкінці XIX
— на початку XX ст.

Поліський тип. Для нього характерні такі риси: пришивання вузьких
вставок (у половину пілки) або суцільнокроєного рукава по пітканню стану
сорочки; геометричний орнамент на плечовій вставці, верхній частині
рукава (у святкових сорочках він заповнював увесь рукав), на подолі. Цей
тип має правобережний та лівобережний варіанти. У сорочках
правобережного Полісся верхня частина рукава призбирувалась біля
вставки, на лівому ж березі рукав частіше пришивався до вставки без
зборів. Горловина сорочок правобережного Полісся викінчувалася стоячим
або виложистим коміром, а нижня частина рукава — досить широкими
манжетами, тоді як горловина та рукави сорочок Лівобережжя викінчувались
обшивкою, що переходила в невеличкий комір та манжети заввишки 1 —1,5
см. Колорит вишивки був монохромний — на Правобережжі червоний, на
Лівобережжі білий.

Полтавський тип визначався широкими вставками (у цілу пілку), пришитими
по основі стану; рукавом, розширеним додатково півпілкою та закладеним у
рясні збори біля вставки. Рукав шили також і суцільним, у всю ширину
полотна, іноді розширюючи його додатковою півпілкою. Така сорочка не
мала коміра й манжетів, горловина збільшувалася викотом. Вишивка,
розміщена на вставках, рукавах та подолі, виконувалась ажурними
техніками, створюючи виразний світлотіньовий ефект.

Південнокиївський тип мав суцільно-кроєний рукав, підкроєний разом зі
вставкою та вшитий по основі стану. В інших варіантах цього типу вставки
викроювались окремо, а рукав призбирувався біля них. Сорочки шилися зі
стоячим або виложистим коміром, рукав викінчувалися манжетами, іноді у
вигляді оборок. Вишивка розміщувалася н плечах та передпліччях, уздовж
рукаві на комірі, манжетах, подолі, грудях Спостерігається тенденція до
поліхромності.

Центральнокиївський тип характеризується різноманітністю, акумулюючи
собі різні типи крою та види вишивки. Переважаючими рисами були:
пришивання вставок по пітканню, наявність коміра та манжетів,
декорування грудей; виразний червоно-чорний колорит.

Наприкінці XIX — на початку XX ст. у зв’язку з надходженням у село
фабричних матеріалів (частіше коленкору, який був значно ширший за
саморобне; полотно) змінюється крій сорочок, зменшується кількість швів,
збільшується об’єм рукава. Значні зміни відбулися і в декорі сорочок —
як у техніці виконання, так і в орнаментальних мотивах, що часто
запозичувалися у фабричних тканин. Окрім того, на зміну традиційним
сорочкам приходять блузи різноманітних фасонів, поступово відводячи
сорочці роль білизни.

Використана література.

Матейко К. І. Головні убори українських селян до початку XX ст. // Там
же. 1973. № 3.

Воропай О. Звичаї нашого народу: Етнографічний нарис. Київ, 1991.

Матейко К. І., Сидорович С. Й. Використання в сучасному одязі елементів
традиційного вбрання // Нар. творчість та етнографія. 1963.

Нариси історії українського декоративно-прикладного мистецтва. Львів,
1969.

Білецька В. Українські сорочки, їх типи, еволюція і орнаментація //
Матеріали до етнології та антропології. Львів, 1929. Т. 21—22, ч. 1.

Бойко В. М. Українські народні традиції в сучасному одязі. Київ, 1970.

Будзан А. Художні вироби з бісеру // Нар. творчість та етнографія. 1976.

Дудар О. Художнє ткацтво Полісся // Народні художні промисли України.
Київ, 1979.

Жолтовський П. М. Український живопис XVII—XVIII ст. Київ, 1978.

Кара-Васильева Т. В. Українська вишивка: Альбом. Київ, 1993.

Стельмащук Г. Г. Традиційні головні убори українців. Київ, 1993.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020