.

Компоненти Українського костюма ХІХ – початку ХХ ст. Поясний та нагрудний одяг (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
254 3742
Скачать документ

РЕФЕРАТ

на тему:

Компоненти Українського костюма ХІХ – початку ХХ ст.

Поясний та нагрудний одяг

Як відомо, поясне вбрання прикривало нижню частину фігури. Його одягали
безпосередньо на сорочку, що зумовлювало усталеність та простоту
конструкції її нижньої частини. Водночас тісний зв’язок натільного та
поясного одягу вимагав суворої відповідності їхніх форм і художнього
вирішення.

Чоловічий поясний одяг — це штани різноманітної форми та крою. Про їхнє
давнє походження та більш пізнє поширення на території України вже
йшлося у попередніх розділах. Додамо до цього той факт, що ще в середині
XIX ст. носіння штанів вважалося ознакою зрілості: їх одягали парубки
лише після 15 років.

Типи крою чоловічого поясного одягу різних регіонів України

Назви чоловічого поясного одягу українців відбивають його походження.
Найдавнішими загальнослов’янськими назвами є гачі (гащі), холошні,
ногавиці. За часів Київської Русі такий одяг складався з двох окремих
частин: нижньої, що обтягувала ногу, та верхньої, що кріпилася на талії
за допомогою шворки. Наприкінці XIX — на початку XX ст. вузькі штани з
такими назвами побутували переважно у Закарпатті та інших західних
областях.

Типи крою чоловічого поясного одягу різних регіонів України

Народам, котрі заселяли степову частину Східної Європи, здавна відомі й
широкі штани — шаровари. Цей термін персидського походження. Старовинні
широкі шаровари були близькі за формою до турецьких. У другій половині
XIX ст. в Україні вже не траплялися шаровари, які, за образним висловом
Т. Шевченка, «мотнею вулицю мели». Однак широкий крій штанів у Східній
та Центральній Україні зберігся до кінця XIX ст., поки на зміну їм не
прийшли брюки міського крою.

Шили штани з грубого саморобного полотна — дев’ятки чи десятки (причому
ширина полотна зумовлювала й ширину штанів) білого кольору, іноді з
вибій-частим малюнком у вигляді вузьких поздовжніх синіх або чорних
смуг. Зимові штани робили з неваляної білої вовняної тканини. Заможніше
населення використовувало покупні тканини — синю китайку, сірий
черкасин, казинет тощо.

Основною ознакою крою штанів є спосіб поєднання двох холошів, тобто
форма дна. Різновид крою визначався також кількістю швів (тобто шириною
штанів та довжиною холошів) та способом утримання на талії — за
допомогою очкура, ременя, вшитого пояса тощо.

За способом поєднання холошів можна виділити: штани з ромбоподібним дном
(холоші з’єднуються за допомогою вшитої між ними квадратної вставки,
складеної по діагоналі); штани з прямокутним дном (холоші зшиваються за
допомогою великої прямокутної вставки, складеної навпіл); штани з
неглибоким трикутним дном (холоші зшиваються за допомогою невеличких
трикутних клинів, що вставлені позаду); штани з неглибоким безклинним
дном.

У XIX ст. на території Наддніпрянщини спостерігається перехід від
широких шароварів до вужчих штанів. Старовинні шаровари мали короткі
холоші та великі прямокутні вставки. Лівобережні (полтавські) штани
вирізнялися тим, що їхні холоші з’єднувалися дещо під кутом за рахунок
квадратної вставки, складеної по діагоналі, яка таким чином утворювала
два клини. Такий тип був поширений і на Поділлі.

Важливою ознакою є й оформлення краю верхньої частини штанів. Він міг
бути або просто підігнутим і прошитим у вигляді широкого рубця, в який
протягали шнурок або ремінь, або ж закінчуватися вшитим поясом, що
застібався на один-два ґудзики чи спеціальною застібкою — гапликом.
Причому перший тип (штани до очкура) раніший за другий (штани до тиска).

Локальними ознаками виступають способи носіння штанів і сорочок. На
території побутування широких штанів сорочка заправлялася в них. З
вузькими штанами сорочку носили навипуск.

В українському жіночому костюмі другої половини XIX — початку XX ст.
існувало кілька способів утворення поясного (стегнового) одягу. Згідно з
ними можна виділити такі його основні типи: незшитий, що складається з
одного чи двох полотнищ (одно- або двоплатовий), частково зшитий
розпашний та зшитий глухий. Робили цей одяг переважно з саморобних
вовняних, рідше полотняних матеріалів різної якості.

Сорочка та один чи кілька шматків тканини, що охоплювали нижню частину
фігури,— архаїчний, спільний для східнослов’янських народів комплекс
жіночого одягу. Одним із найдавніших його елементів є незшитий одяг —
запаска, яка побутувала майже на всій території України, маючи при цьому
локальні варіанти оформлення. Характерні для Середньої Наддніпрянщини
запаски являли собою два шматки досить товстого неваляного однотонного
сукна різної ширини, частіше чорного та синього кольорів (двоплатова
запаска).

Запаски й плахта

Спочатку на талії пов’язували задню частину, ширшу і довшу, чорного
кольору (позадницю, сіряк, плахту), потім спереду закріплювали другу,
вужчу й коротшу, густіше зіткану синю запаску — попередницю. Такі
запаски збереглися наприкінці XIX ст. в основному як робочий одяг жінок
похилого віку. На свято молоді жінки носили зелені та червоні запаски,
їхня передня частина пишно прикрашалася знизу тканим орнаментом або
вишивкою. Для таких запасок купували дорогі привізні або міського
виробництва тканини. На Правобережжі частіше використовували однотонні
вовняні або шовкові тканини різних кольорів. На Лівобережжі та Київщині
заможне населення вживало для святкових запасок парчу. Нарядні запаски
носили зі святковою плахтою або дорогою спідницею. Укріплені на талії
зав’язками, запаски додатково підперізувались однотонним або
орнаментованим вузьким поясом, кінці якого звисали по боках або ззаду.
Сорочка одягалася так, щоб було видно її вишитий поділ.

Двоплатові запаски інших районів України відрізнялися між собою художнім
вирішенням. Найбільш близькими до розглянутих були запаски Поділля,
прикрашені тканим малюнком, пізніше — вишивкою, причому орнамент
рівномірно заповнював усю запаску. Запаски західних областей України
були заткані поперечними або поздовжніми поліхромними смугами з
додаванням металевої нитки.

На всій території України побутували й фартухи-запаски, які носили зі
зшитими формами поясного одягу. На півночі Київщини, наприклад, їх
робили з білого саморобного полотна, прикрашаючи тканим візерунком або
вишивкою червоного кольору. Пізніше фартухи, які за традицією
продовжували називати запасками, поєднували зі спідницями з фабричних
матеріалів, а їх самих стали шити з різноманітних за якістю, кольором та
малюнком фабричних тканин, прикрашати оборками, нашивками, вишиванням,
мереживом, аплікацією.

На Середній Наддніпрянщині, переважно на Лівобережжі, а також на Поділлі
та в Карпатах був поширений одноплатовий розпашний жіночий одяг — дерга,
зроблений із цілого поперечно розташованого полотнища (не-зшитий тип)
або з кількох поздовжніх частково зшитих шматків сукна (частково зшитий
тип). На Полтавщині дергу шили з товстого чорного саморобного сукна, яке
було 60—70 см завширшки. Два-три метри такого сукна розрізали на три
шматки і зшивали уздовж. Цим полотнищем жінки обгорталися поверх
сорочки, закріплюючи його на талії поясом. До цього типу поясного одягу
фартух не вдягали. Іноді дергою називали неширокий шмат горизонтально
розташованої тканини, яка нагадувала один із різновидів запаски. З
дергою такого типу носили фартух-запаску.

Типи та способи носіння жіночого незшитого стегнового одягу

Поряд із дергою перехідною формою від незшитого до зшитого поясного
одягу є плахта. На її генетичний зв’язок з одноплатовою запаскою вказує
той факт, що у деяких місцевостях, як уже зазначалося, задня запаска
також називалася плахтою. Це дуже давній вид одягу: зображення жіночих
фігур, обгорнутих шматком тканини з клітчастим малюнком, зберегли
малоазійські пам’ятки VII—VI ст. до н. є.

Плахта була характерним елементом святкового костюма на Середній
Наддніпрянщині протягом усього XIX ст. На неї йшло більше саморобного
сукна, ніж на будь-які види незшитого поясного одягу,— близько 4 м.
Тканину для плахт виробляли з сировини вищої якості, складнішою ткацькою
технікою. Барвиста (переважно клітчаста) плахта іноді додатково
вишивалася вовною або шовком. Все це робило її більш нарядною, ніж інші
види поясного одягу. Будучи попервах лише локальним типом убрання,
плахта з часом поширилася по всій території Середньої Наддніпрянщини і
стала одним із невід’ємних компонентів національного жіночого костюма.

Виконувалася плахта з двох полотнищ (гривок) півтора-два метри
завдовжки, які зшивалися приблизно наполовину або на дві третини, після
чого перегинались удвоє так, щоб зшита частина охоплювала фігуру ззаду,
а незшиті крила (криси) вільно звисали по боках. Як і запаску, плахту
закріплювали поясом, під який іноді підтикали передні кути крил плахти.
Ззаду крила розходилися, і з-під них було видно частину зшитої половини
плахти. Як правило, кожну пілку орнаментували до половини на лицевому
боці, а решту — на зворотному. Якщо з незшитим поясним одягом дівчата не
носили фартух-попередницю (частіше її вдягали жінки похилого віку), то з
плахтою вона була обов’язковою як для старих, так і для молодих.
Художньому оформленню плахт приділялася особлива увага. На свята у
заможних сім’ях носили дорогі ошатні плахти, а спереду пов’язували важку
візерунчасту вовняну запаску.

Окрім описаної, побутував й інший вид плахти — без зовнішніх крил, тобто
наче півплахти. Вона складалася з двох зшитих пілок; носили її на
Чернігівщині та Полтавщині небагаті селянки.

Крій української плахти без крил нагадує болгарський однопрестілковий
поясний одяг (хоча останній по-іншому орнаментувався), а також смугасті
білоруські та південноросійські поньови, поширені й в Україні. Ще раз
нагадаємо, що «поньова» і «плахта є спільними для східних слов’ян
термінами, які означали плат, полотнище тканини.

Типи жіночих фартухів

Давність назв, схожість крою дозволяють вважати цей вид однією зі
споконвічних форм одягу слов’ян, хоча у кожного народу він розвивався
своєрідним шляхом.

Незшитий та частково зшитий поясний одяг активніше побутував і довше
зберігався у центральних землеробських районах (Київщина, Полтавщина). У
північних лісових районах, що межують із Білоруссю, відомі зшиті форми —
спідниці із домашніх тканин, котрі являють собою повністю зшиті
полотнища саморобного вовняного, напіввовняного чи полотняного
матеріалу, пізніше — фабричних тканин. Цей одяг більш пізнього
походження: він поширювався приблизно наприкінці XVIII ст. спочатку
серед заможної частини населення, в той час як незаможне селянство
носило незшитий одяг.

Сама конструкція спідниці свідчить про її генетичний зв’язок із
розпашним поясним одягом. Між передніми пілками часто вставлялося
полотнище з іншої за структурою і малюнком тканини, що також нагадує
незшиті форми. Іноді спідниці шили з одного, взятого впоперек білого або
вибійчастого полотна. Кількість полотнищ залежала від призначення
спідниці, місцевих традицій, заможності господині. Зшиті полотнища
призбирувалися зверху і пришивалися до пояса. Довжина виробу відповідала
пропорціям розпашного одягу, знизу було видно вишитий поділ сорочки.

Одяг типу спідниці був поширений по всій території України, але мав
різні місцеві назви, а також особливості колористичного та
орнаментального вирішення. Отож нагадаємо основні типи такого вбрання.

Андарак — спідниця з вовняної або напіввовняної саморобної матерії,
переважно червоного кольору (шилася вона з трьох-чотирьох пілок), із
закладеними ззаду по спині зборами. По низу вона прикрашалася широкою
смугою тканого малюнка, пізніше — вишивкою. Широко побутувала на півночі
Чернігівщини, особливо на кордоні з Білоруссю. Андараком називалась і
спідниця зі смугастої тканини, що нагадувала білоруську й була поширена
на півночі Київщини.

Спідницю-літник, найбільш відому також на півночі Київщини, шили з
трьох-чотирьох поздовжньо розташованих пілок грубої саморобної вовняної
або полотняної тканини з малюнком у горизонтальну або вертикальну смугу
яскравих кольорів. Передня пілка (притичка), що прикривалася
фартухом-за-паскою, могла бути з тканини іншого малюнка, коліору,
якості. Взагалі літником і андараком у різних місцевостях іноді
називають один тип української спідниці.

Типи спідниць-літників. Волинь

У центральних районах України траплялися спідниці, прикрашені
вибій-частим малюнком (димки, мальованки). На Львівщині спідниця з
саморобної тканини у вертикальну яскраву смужку з рясними дрібними
зборами називалася шорц. На Волині та Поліссі подібні спідниці робили з
білого полотна у п’ять-шість полотнищ, закладали у дрібні збори і по
низу прикрашали орнаментом червоного кольору. Біла спідниця бойків
(фартух) декорувалася вишивкою-цуркою, що нагадувала полтавське
вирізування; гофрована спідниця лемків (кабат, сукня) шилася з яскравої
вибійчастої тканини.

У другій половині XIX ст. на півночі Київщини та Чернігівщини була
відома так звана спідниця до нагрудника з тканини вишневих, фіолетових,
жовто-коричневих кольорів. На нинішній Кіровоградщині цей тип одягу
звався шарафаном.

Наприкінці XIX ст. плахта, запаска, дерга, а також спідниці з саморобних
матеріалів в Україні (за винятком північних районів) практично вийшли з
ужитку. Заміна домотканого поясного одягу спідницею з фабричних
матеріалів швидше відбувалася в районах з розвинутим відхідництвом —
Центральній Київщині, Полтавщині. Місцевий традиційний одяг поступово
перетворювався на обрядовий чи святковий або ж доношувався старшим
поколінням. Водночас спідниці з фабричної тканини відразу ж стали
використовуватися молоддю та заможними селянками як святкові. Спідниці з
покупних тканин (кашеміру, кольорового сатину, смугастого або
квітчастого ситцю тощо) шилися з шести-семи полотнищ, закладалися у
дрібні збори (ряси) і зверху вшивалися у пояс (пасок). Кількість
полотнищ, як і завжди, свідчила про добробут хазяйки. Заможніші шили
спідниці з більш дорогих — щільних шовкових або вовняних — тканин, а
кількість полотнищ іноді сягала дванадцяти.

З появою фабричних матеріалів змінилися й фартухи-запаски. їх почали
шити з перкалю, ситцю, вовни тощо — різного кольору, іноді з однієї
тканини зі спідницею; у верхній частині з’явилися дрібні збори. Святкові
фартухи прикрашалися вишивкою. Заможні жінки до кожної спідниці мали
окремий фартух.

Отож жіночий поясний одяг у розглядуваний період зазнав істотних змін.
Насамперед це конструктивні переходи від елементарних незшитих форм
через частково, а пізніше і повністю зшиті, до кроєних форм.

Як відомо з попереднього, українці вдягали на сорочку нагрудне вбрання,
що прикривало верхню частину фігури й виразно впливало на загальний
силует. Нагадаємо, що виникнення і розвиток нагрудного одягу тісно
пов’язані з кліматичними умовами та характером господарської діяльності
народу. Звідси й два основних типи такого одягу — безрукавний та з
рукавами.

Безрукавки представлені в Україні багатьма типами, що відрізняються
кроєм, матеріалом, художнім оформленням.

Розвиток старовинних прямоспинних форм безрукавок із саморобного сукна
(північ Чернігівщини та Київщини) відбувався шляхом ускладнення крою за
рахунок вшивання додаткових клинів (вусів), які розширювали виріб
донизу.

Називалися такі безрукавки переважно катанками, проте у Кролевецькому
повіті відомий аналогічний одяг під назвою керсетка. Це підтверджує
припущення, що керсетці, яка набула поширення у другій половині XIX ст.,
передувала саме прямоспинна безрукавка.

Типи спідниць різних регіонів України

Подібні форми збереглися до наших днів у хутряних та сукняних
безрукавках західних областей України. Найдавніші — прямоспинні глухі зі
швом або розпашні з застібкою на боці — овчинні безрукавки характерні
для гірських районів. Локальної своєрідності довгим розпашним
безрукавкам надає їхнє оздоблення, що виконується з великою
майстерністю. В коротких суконних безрукавках передгір’їв Карпат поряд
із прямоспинними побутували приталені та відрізні по талії форми.

Керсетки. Дніпропетрівщина, Донеччина

У розглядуваний період видовжена, розширена донизу керсетка з фабричних
тканин була найпоширенішим типом безрукавного одягу Середньої
Наддніпрянщини. У більш давніх керсетках було два клини, трохи пізніше —
три. Вони вставлялися у бокові шви та в розріз по центральній лінії
спинки; форма такого клину мала вигляд трапеції. Коли фабричні матеріали
стали доступнішими, кількість клинів і швів на спинці збільшилася.
Особливо багато клинів (до 17) мали керсетки з дорогих тканин. Із часом
клини поступово перетворюються на бантові (накладні) збори, які в
народі, втім, продовжували називати вусами або накладами.

У різних місцевостях цей вид одягу мав свої особливості крою. Локальні
варіанти виявлялися у розміщенні лінії, від якої починалося розширення
керсетки (на рівні грудей або талії), у формі, кількості та способі
вшивання клинів, у загальній довжині виробу. На основі аналізу локальних
варіантів керсеток можна виділити загальні риси, притаманні конкретним
районам Середньої Наддніпрянщини. Для Північної Чернігівщини характерні
досить короткі керсетки, розширені від лінії талії (що візуально ділило
їх ніби на дві рівні частини), зі значною кількістю швів і байтових
зборів на спинці. Керсетки Центральної Київщини щільно прилягали по
лінії грудей, мали завищену талію, довжина сягала середини стегон.
Максимальної довжини (до колін і нижче) керсетки досягали на Полтавщині.
Завищена лінія талії створювала враження невеликої верхньої частини й
значно більшої, виразно розширеної нижньої; композиційну рівновагу
керсетці надавали рукави сорочки.

Зовнішній вигляд і силует комплексу жіночого одягу того чи іншого району
змінювався не тільки залежно від крою, а й від способу носіння керсетки.
Так, на Чернігівщині, Київщині та Полтавщині керсетка вдягалася на
сорочку, застібалася справа наліво і створювала певну форму за рахунок
крою. На Черкащині вона підперізувалася широким поясом-рушником, багато
прикрашеним тканим малюнком або вишивкою, що також утворювало виразний
силует комплексу.

Комір у керсетці був відсутній; іноді верхні кути пілок відгортали та
прикрашали строчкою. Горловина або робилася пошиї, або вирізувалася;
кишень могло не бути, однак фігурні клапани, що прикрашали поли, були
обов’язково і визначалися великою різноманітністю форм.

Шили керсетки з фабричних тканин, часом дуже дорогих (оксамиту, щільного
шовку); залежно від місцевих традицій і смаків обиралися колір та
малюнок тканини. Керсетки прикрашалися плисовими обшивками, вишивкою,
аплікацією, пізніше машинною строчкою. Наприкінці XIX ст. їх часто шили
з того ж матеріалу, що й спідниці, завжди на підкладці (іноді їх навіть
носили на обидва боки), на Центральній Київщині — з ватяним
простібуванням.

Поряд із невідрізними керсетками на правобережній Черкащині траплялися
вироби з відрізною талією та призбираною нижньою частиною. Можна
припустити, що ці два типи керсеток (до вусів та до зборів) виникли і
розвивалися паралельно.

Наприкінці XIX — на початку XX ст. керсетка стає відомою не лише на
значній частині Середньої Наддніпрянщини, а й на сході України, частково
на півдні. Зрозуміло, що повсюди вона мала відмінності у формі,
співвідношенні верхньої та нижньої частин, використовуваних матеріалах.

Щодо нагрудного одягу з рукавами, то він побутував у вигляді юпки,
куртки, вбрання піджачного типу та різноманітних кофт із фабричних
тканин.

Легку коротку юпочку з краму, якій передував аналогічний короткий одяг
із саморобного сукна, носили на тих же те риторіях, де побутувала
керсетка, і вона повторювала крій, пропорції та оформлення останньої.
Заможні люди шили її з добротних тканин, багато прикрашали оксамитом.

Керсетки. Сумщина, Донеччина

Керсетка. Південь України

Куртка — це поширений наприкінці XIX ст. на Київському Поліссі зручний
для праці жіночий одяг із білого або сірого домашнього сукна — короткий,
прямоспинний, розширений клинами, вшитими у бокові шви від пройми до
низу. Горловина обшивалася чорною тканиною, на правій полі була накладна
кишеня. На початку XX ст. вже побутує куртка ускладненого крою з чорної
фабричної тканини, прикрашена плисом. На зміну старовинним формам
нагрудного одягу під впливом міського костюма приходить піджачний тип
одягу з сукна чи інших фабричних тканин, часом на ваті. Це сачок —
короткий одяг прямого крою, пінжак (спінжак) напівприталеної форми.

По всій території України під впливом міста поступово поширюється
жіночий одяг із фабричних тканин типу різноманітних кофт. Залежно від
прямого чи приталеного крою такий одяг називався кофточка сачком або
піджачком. Шили кофти з прямим вузьким або об’ємнішим, зібраним на
манжеті рукавом, із коміром чи без нього, з передньою застібкою. За
матеріал правили ситець або сатин (з вибійчастим малюнком або без
нього); заможні жінки вживали шовк та вовну і носили кофти часто у парі
зі спідницею з того ж матеріалу. Прикрашалися вироби плисом, зборами,
застроченими уздовж або впоперек пілки, оборками.

Тривалий час кофти побутували паралельно з традиційними вишитою сорочкою
та керсеткою, чимдалі більше утверджуючись завдяки своїй зручності.
Спочатку їх одягали на сорочку, а пізніше й замість неї, поступово
перетворюючи останню на білизну.

Так звана кругла кохточка поширилася в тих районах, де була відсутня
керсетка (зокрема південь Черкащини). У верхній частині вона
викроювалася по ширині плечей, донизу спинка виразно розкльошувалася,
набираючи «круглої форми», і була значно довша за пілки. Вузькі вшивні
рукави викроювалися навскіс, коміра не було. Шився такий одяг із досить
щільної та широкої шовкової або вовняної тканини, на підкладці,
прикрашався мереживом.

Гуня. Закарпаття

Якщо в поясному одязі у розглядуваний період ще збереглися архаїчні
риси, то нагрудний одяг характеризувався пізнім розвитком форм.
Різноманітність цих форм та їх зміни пов’язані не лише з удосконаленням
традиційних конструкцій та появою нових матеріалів, а і з зовнішніми
чинниками — впливами міської культури, різних модних течій тощо. Але ці
чинники завжди співвідносились із місцевими традиціями й смаками.

Використана література.

Матейко К. І. Головні убори українських селян до початку XX ст. // Там
же. 1973. № 3.

Воропай О. Звичаї нашого народу: Етнографічний нарис. Київ, 1991.

Матейко К. І., Сидорович С. Й. Використання в сучасному одязі елементів
традиційного вбрання // Нар. творчість та етнографія. 1963.

Нариси історії українського декоративно-прикладного мистецтва. Львів,
1969.

Білецька В. Українські сорочки, їх типи, еволюція і орнаментація //
Матеріали до етнології та антропології. Львів, 1929. Т. 21—22, ч. 1.

Бойко В. М. Українські народні традиції в сучасному одязі. Київ, 1970.

Будзан А. Художні вироби з бісеру // Нар. творчість та етнографія. 1976.

Дудар О. Художнє ткацтво Полісся // Народні художні промисли України.
Київ, 1979.

Жолтовський П. М. Український живопис XVII—XVIII ст. Київ, 1978.

Кара-Васильева Т. В. Українська вишивка: Альбом. Київ, 1993.

Стельмащук Г. Г. Традиційні головні убори українців. Київ, 1993.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020