Реферат
на тему:
Традиційне вбрання Середньої Наддніпрянщини.
Складові частини народного костюма — натільний, поясний, нагрудний та
верхній одяг разом із поясами, головними уборами, взуттям і прикрасами —
у певних поєднаннях утворювали традиційні комплекси вбрання, які залежно
від місцевості відрізнялися багатьма локальними особливостями.
Як відомо, Середня Наддніпрянщина була тереном формування української
народності та нації, що відбилося й на розвиткові народного костюма
цього регіону: в основному він базувався на єдності рис, властивих
культурі українського етносу в цілому. Разом із тим у межах регіону
спостерігається різноманітність місцевих варіантів, що дає змогу
виділити самостійні комплекси, притаманні конкретним районам Середньої
Наддніпрянщини. Найяскравіше це простежується на прикладі жіночого
одягу.
Так, найбільшої виразності на середину XIX ст. набуває комплекс
Центральної Київщини, яка протягом віків була центром економічного та
культурного життя не лише Середньої Наддніпрянщини, а й усієї України.
Саме для цієї території характерні відносно швидка зміна та
співіснування на єдиній основі різноманітних форм одягу, котрі досягають
тут високого рівня розвитку.
Отож жіночий одяг Центральної Київщини складався з сорочки, двох запасок
(у свято — плахти), літника з попередницею ІЗ: саморобної тканини,
пізніше — крамної спідниці з фартухом, котрі пов’язувалися поясом. З
другої половини XIX ст. обов’язковим елементом комплексу була керсетка.
У холодніші пори року вдягали, свиту, байову юпку, згодом — юпку з
краму. Взимку носили кожухи. На ноги напинали чоботи або черевики.
Волосся дівчата заплітали в одну чи дві коси. Жінки одягали на голову
м’яку чушку та твердий очіпок і пов’язувалися хусткою, а в урочистих
випадках — наміткою.
Комплекс традиційного одягу. Наддніпрянщина
Натільний одяг — сорочка — була з суцільним рукавом або з плічками та
зібраними біля них рукавами, пришитими по пітканню стану. Сорочка мала
стоячий або виложистий комір, а також досить широкі чохли. Орнаментація
заповнювала комір, чохли, широку смугу пазухи та поділ. Вишивка робилася
червоною та синьою, пізніше чорною заполоччю, часом у поєднанні з білою
або підфарбованою у сірий колір лляною ниткою. Часто в одній сорочці
траплялося одночасне, застосування різноманітних технік; вирізування,
гладі, набирування, хрестика, мережки тощо. Орнамент — геометричний та
геометризований рослинний. Як сорочки, так і запаски іноді були досить
короткими — ледве прикривали коліна.
Керсетки Центральної Київщини були простьобаними на ваті чи без
простьобки (холості), щільно затягнутими по лінії грудей, а донизу
розширеними за допомогою вусів. їхня довжина — до середини стегна;
матеріали — вовна, шовк, бавовна. Частіше київські керсетки однотонні.
Відповідно до віку жінки вони могли бути яскравих або темних кольорів і
виразно прикрашалися плисовими обшивками, аплікацією, вишивкою, пізніше
— машинною строчкою. Оздоблення розташовувалося по правій полі з
акцентом у нижньому куті, а також на спинці, по лінії талії та по низу
керсетки.
Жіноча свита була білого кольору, під стан, невідрізною по лінії талії,
розширеною донизу або ж із підрізною чи відрізною спинкою. Комір —
виложистий, іноді шальовий, оздоблення — чорним вовняним саморобним
шнуром або тканиною. Байові юпки, прикрашені вовняними китицями —
перчиками — контрастних кольорів, шили до трьох вусів, з великим
виложистим коміром. Крамні юпки повторювали пропорції керсетки, але були
довшими, з рукавами й обов’язково на ватяній простьобці. Наприкінці XIX
ст. на селі з’являються нові види одягу — сачки, кохти на ваті тощо.
Комплекс дівочого одягу з керсеткою.
Середня Наддніпрянщина.
Тулуб’ясті нагальні кожухи білого кольору на Київщині виразно
прикрашалися різнокольоровою аплікацією з сап’яну, вишивкою, тасьмою. Як
і в керсетках, оздоблення розташовувалося на правій полі з акцентом у
нижньому куті. Кожухи мали великий виложистий комір із сірого смушку,
яким обшивали також поли та поділ. Крім кожухів, побутували короткі білі
або вкриті смугастою тканиною кожушанки.
Влітку на свято заможніші жінки взувалися в чоботи з червоного або
жовтого сап’яну. Бідніші здебільшого на свято або на зиму запасали
чоботи з ялової шкіри, намазуючи їх дьогтем. Носили також чорні та
червоні черевики.
Як уже зазначалося, на голову жінки одягали чушку та очіпок, який, коли
йшли в гості або до церкви, обов’язково покривали наміткою. Вдома поверх
чушки одягали домашньої роботи білу хустку, переткану різнокольоровими
нитками, пізніше — набивний мальований платок. Дівчата прикрашали себе
вінками з різнокольоровими стрічками. Взагалі одяг дівчат був
колоритніший за жіночий: виразніше вишивалася сорочка; спідниця була з
ситцю барвистих малюнків; запаска мала червоний або блакитний колір
тощо.
Певною своєрідністю визначався жіночий одяг Західної Київщини.
Сорочка тут робилася з конопляного плоскінного полотна з суцільним
рукавом, викроєним разом із плічком, пришитим до стану сорочки по
основі, зі стоячим коміром і чохлами. Стан сорочки часом складався лише
з двох пілок. Вишивалася сорочка по коміру, чохлах, пазушці, плічках,
рукавах. Спочатку вишивали вовною, пізніше — заполоччю. В орнаменті
переважали червоний та чорний кольори, до яких іноді долучалися
зеленавий або жовтий.
Безрукавок на Західній Київщині не носили. Поверх сорочки одягали капоту
з саморобного матеріалу, пізніше — з краму. Була вона з маленьким
виложистим коміром або без нього. Рукав — вузький, зібраний у верхній
частині. По подолу, полах, коміру та чохлах капота
прикрашалася чорним оксамитом. На зміну капоті наприкінці XIX ст.
приходять вироби жакетного типу — козачка, козакинка, матроска, баска
тощо.
Жіночі свити мали кишені, а ззаду — капюшон (ворок). У другій половині
XIX ст. побутував такий вид верхнього осінньо-весняного вбрання, як
катанка. Вона шилася з тонких крамних матеріалів на ваті, під стан та
мала відрізну талію, густо зібрану спинку; довжиною сягала ледь за
коліна. Заможніші жінки носили бурнос,— святковий одяг із дорогого
сукна, розширений донизу, з великим круглим коміром; свитечку — широкий
одяг вище колін, із тонкого чорного сукна на ваті. Пізніше їх замінюють
жакет, лейбик, бобрик.
Кожухи Західної Київщини були частіше коричневого кольору з червоним
відтінком. Оздоблювали їх сімкою — вузенькою, смужкою саморобної або
крамної тканини. На правій полі розміщували «квітку» з кольорової сімки
або виплетених ниток — кіски. Побутував тут критий чорним сукном кожух —
хутро. Одягом для негоди були бурка — довгий суконний плащ із каптуром
та хлястиком.
Дівчата заплітали волосся у дві коси та викладали їх кубликом,
прикрашаючи барвінком, півонією, м’ятою. Старі жінки, ідучи до церкви,
поверх очіпка зав’язували дві хустки, однією з яких запиналися, а другу,
складену в кілька разів, пропускали під підборіддям та пов’язували на
тім’ї. На ноги одягали шкіряні або ликові постоли, чорні чоботи,
черевики.
Кобеняк (Чернігівщина) та бурка (Київщина)
У комплексі вбрання лівобережних Київщини та Черкащини простежується
певна довершеність локального комплексу, однорідність крою та оздоблення
складових частин. Тут були поширені сорочки зі вставками або суцільними
рукавами, викроєними по всій ширині полотна, що пришивалися до основних
пілок по основі. Частіше трапляється рукав у півтори пілки. Сорочка стає
пишнішою у плечовій частині. Біля вставки рукав збирався в декілька
рядів у так звані пухлини. Горловина і рукав викінчувалися вузенькою
обшивкою. У першій половині XIX ст. рукави й поділ сорочки прикрашалися
тканим малюнком, який згодом остаточно замінився вишивкою. Остання
розмішувалася на вставках, рукаві та подолі. В орнаментації присутні
рослинні мотиви, а також дуже стилізовані зооморфні елементи. Колорит —
червоно-чорний у відносній рівновазі. Трапляється вишивка білою або
злегка підфарбованою у світлі кольори лляною ниткою.
На сорочку вдягалася керсетка довжиною нижче середини стегна, з трохи
завищеною лінією талії. Робили її частіше з виразним тканим або набивним
малюнком. Кількість вусів сягала семи — дев’яти. Шили керсетки на
підкладці, але без ватяної простьобки, а носили подекуди на обидва боки.
Верхній осінньо-весняний одяг становили передусім білі суконні юпки
трьох — п’яти вусів, довжиною ледь за коліна. Згодом на зміну їм
приходять ватяні, з краму різних кольорів і малюнків. Кроєм вони
повторювали традиційний нагрудний одяг, але довжиною набагато
перевершували його.
Взимку носили кожушанки під стан, до вусів, криті синім фабричним
сукном, довжиною нижче колін.
На шию жінки полюбляли одягати багато низок коралевого намиста, чим
значною мірою пояснюється, чому груди сорочок не вишивалися. Заможніші
носили також срібні ланцюжки з китицями, хрестики та дукачі, бідніші —
лише хрестик, часом один дукач. Окрім характерного для регіону взуття,
побутували двокольорові чоботи — чорнобривці.
Жіночі свита й шушун. Середня Наддніпрянщина
Особливістю одягу правобережної Черкащини є тенденція до поліхромності в
орнаментації сорочок, до зменшення їхньої довжини (так само як і довжини
стегнового вбрання), відсутність на значній території безрукавок (а там,
де вони побутували,— пов’язування їх поясом), наявність специфічного
нагрудного вбрання з рукавами — круглих кохточок. Самобутніми були і
верхній осінньо-весняний та зимовий одяг, і способи носіння жіночих
головних уборів.
В основі комплексу правобережної Черкащини лежить сорочка з суцільним
рукавом, пришитим по основі, з невеликим стоячим, виложистим або у
вигляді оборки (зонтика, брилика) коміром та досить широкою чохлою.
Колорит вишивки подібний до західнокиївського варіанта, але повсюдною
була наявність трьох-чотирьох кольорів. Вишивали, вставки й верхні
частини рукавів, комір, чохли, поділ, іноді пазушку, проте вишиті
площини були порівняно незначними. Щодо запасок, то їхня кількість
доходила тут до чотирьох.
Чоловіча свита. Середня Наддніпрянщина
Керсетка, що побутувала лише в північно-східній смузі даного району,
підперізувалася барвистим поясом, який зав’язувався так, щоб спереду був
великий бант (ключка) і довгі кінці, які звисали додолу. Це надавало
особливої своєрідності силуетові. На півдні керсетка зовсім відсутня (в
деяких місцевостях носили святкове безрукавне вбрання з плису —
бруслик). На сорочку напинали коротеньку круглу кохточку розширеного
донизу крою з провисаючою виразно розкльошеною спинкою.
Осінньо-весняний верхній одяг представлений свитою і керейкою з
саморобного коричневого сукна. Керейка являла собою святковий розширений
донизу довгий одяг, прикрашений аплікацією. У другій половині XIX ст. в
ужиток входять круглі ватяні кохти та бурнуси — довгий, розширений
донизу одяг із краму темних кольорів на ватяній простьобці. Згодом вони
замінюються вбранням піджакового типу.
Взимку носили тулуб’ясті та під стан нагольні кожухи зі стоячим або
виложистим круглим коміром, білого або темно-коричневого кольору,
прикрашені яскравими нашивками, вишивкою, пізніше машинною строчкою.
Особливістю носіння головних уборів було те, що хустку укладали в
дрібненькі збори навколо очіпка так, що різнокольорові тороки спадали
вільно на обличчя. Це створювало своєрідний ефект.
Комплекс убрання Південної Чернігівщини вирізняється наявністю такого
типу стегнового одягу, як одноплатова обгортка, а також верхнього
хутряного, критого сукном одягу — шушуна. Інші елементи характеризуються
певною специфікою крою чи оздоблення.
Сорочка робилася з плечовою вставкою, що пришивалася по основі чи по
пітканню, або з суцільним рукавом, викроєним разом зі вставкою. Рукави
жіночих сорочок часом розширювали за рахунок додаткової півпілки.
Вставки пришивали розшивкою — широким розмереженням із ромбічним
кольоровим орнаментом. Траплявся двокольоровий шов (червоно-білий,
синьо-білий, чорно-білий) із суцільним зашиванням ромбічної фігури.
Вишивка біллю та мережані шви дедалі на південь замінювалися вишивкою
червоно-чорною заполоччю. Геометричний орнамент частіше поступається
мотивам, узятим з рослинного світу. Розмішували орнамент на вставці та
передпліччі широкою смугою, від якої по рукаві йшли поздовжні лінії або
окремі невеликі малюнки.
Стегновим одягом у будень були запаски (чорний сіряк, синя попередниця),
у свято — клітчасті багатобарвні плахти (клітинки часом вишивалися
гарусом чи заповнювалися різнокольоровими клаптиками вовняної матерії —
так званою накладкою). Для цих місцевостей, особливо для Ніжинського
повіту, була характерна, як уже вказувалося, спочатку саморобна, а потім
покупна широка одноплатова обгортка. У другій половині XIX ст. набувають
поширення рясні спідниці з кубового ситцю. Стегновий одяг підперізували
червоним самоплетеним або тканим поясом, який часом викінчувався широкою
орнаментованою смугою.
Юпка. Полтавщина.
Керсетки на Південній Чернігівщині шили також переважно з кубового
ситцю. Вони були досить короткими й обов’язково мали кишеню на правій
полі, оформлену аплікацією. Далі на південь довжина керсетки
збільшувалася, лінія талії підвищувалася, що змінювало загальний силует
комплексу.
Типовими були короткі свити з темного домашнього сукна, до двох вусів,
із ластівками (червоними шматочками сукна, нашитими поверх вусів).
Комір, поли, паси й закавраші оздоблювали зеленим і чорним шнуром.
Траплялися й білі довгі свити до п’яти—семи вусів. Подекуди старі жінки
на свято вдягали стародавній шушун: влітку суконний, а взимку з овчини,
критої сукном. Узимку носили також некриті кожушанки (їхні пропорції та
крій нагадували юпки) або криті фабричною тканиною хутрянки, що
обшивалися смушкою. Довгі, пошиті не до стану кожухи з широким
виложистим коміром траплялися досить рідко.
На голову жінки напинали очіпок, який шився з різнокольорового ситцю,
іноді з парчі, кумачу і складався з двох частин: причільника та вершка.
Причільник ззаду не зшивався, і до нього пришивалися поворозки для
зав’язування очіпка. Виходячи з дому, жінка пов’язувала поверх очіпка
покупну хустку так, щоб було видно верхню частину очіпка. Намітки з
середини XIX ст. вже вдягали як суто обрядове вбрання. Дівчата заплітали
волосся в одну косу, вплітаючи в неї стрічку, одягали вінки-теремки та
вінки-матер’янки (квіти з бавовняної матерії). Взувалися в червоні
сап’янці на високих підборах.
Основними елементами вбрання чоловічого населення Середньої
Наддніпрянщини були сорочка, штани, безрукавка, свита, жупан, кожух,
кирея, пояс. Сорочки мали тунікоподібний крій або прямокутні вставки на
плечах, пришиті по пітканню.
Кирея. Середня Наддніпрянщина
На грудях був прямий розріз — пазушна. Святкові, меншою мірою буденні,
сорочки по вставках, коміру, пазушці та рукавах оздоблювали вишивкою.
Заправлялися сорочки у полотняні штани, які до кінця XIX ст. були досить
широкими. Поступово їх замінили більш вузькі штани, холоші яких
з’єднувалися між собою клинами. Обов’язковими складовими чоловічого
вбрання центральних областей були безрукавка, пізніше — жилет.
Верхній чоловічий одяг шили з саморобного сукна темних кольорів. Свита
на спині призбирувалася по талії, іноді по боках; побутували й свити зі
вставними вусами. Заможніші влітку носили жупани з фабричних тканин,
взимку — овчинні кожухи (під стан та тулуб’ясті) білого чи жовтого
кольору, оздоблені вишивкою та аплікацією). У негоду на свиту чи кожух
напинали плащоподібну суконну кирею з відлогою. Підперізували верхній
одяг тканим або плетеним вовняним, шовковим чи бавовняним поясом.
Улітку чоловіки носили солом’яні брилі, взимку — смушкові або хутряні
капелюхи циліндричної форми зі сферичним або пласким дном. Волосся
стригли переважно гад макітру. За взуття правили личаки та постоли, у
заможніших — черевики й чоботи.
Використана література.
Матейко К. І. Головні убори українських селян до початку XX ст. // Там
же. 1973. № 3.
Воропай О. Звичаї нашого народу: Етнографічний нарис. Київ, 1991.
Матейко К. І., Сидорович С. Й. Використання в сучасному одязі елементів
традиційного вбрання // Нар. творчість та етнографія. 1963.
Нариси історії українського декоративно-прикладного мистецтва. Львів,
1969.
Білецька В. Українські сорочки, їх типи, еволюція і орнаментація //
Матеріали до етнології та антропології. Львів, 1929. Т. 21—22, ч. 1.
Бойко В. М. Українські народні традиції в сучасному одязі. Київ, 1970.
Будзан А. Художні вироби з бісеру // Нар. творчість та етнографія. 1976.
Дудар О. Художнє ткацтво Полісся // Народні художні промисли України.
Київ, 1979.
Жолтовський П. М. Український живопис XVII—XVIII ст. Київ, 1978.
Кара-Васильева Т. В. Українська вишивка: Альбом. Київ, 1993.
Стельмащук Г. Г. Традиційні головні убори українців. Київ, 1993.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
