.

Традиційний одяг XVIII—XIX ст. у контексті загальноєвропейської культури. Відмінності в костюмі Ліво- й Правобережжя (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
186 2521
Скачать документ

Реферат

на тему:

Традиційний одяг XVIII—XIX ст. у контексті загальноєвропейської
культури. Відмінності в костюмі Ліво- й Правобережжя.

Розвиток українського костюма цього періоду відбувався у своєрідних
соціально-культурних і політичних умовах. З одного боку, Україна
продовжувала зміцнювати зв’язки з зарубіжною Європою, а з іншого — вона
перебувала в залежності від Росії. Щоправда, остання в особі Петра І
прагнула увійти до загальноєвропейського культурного процесу, посиливши
орієнтацію на Захід. На відміну від Росії Україна впліталась у цей
процес більш органічно, поскільки була й залишалася важливим осередком
духовної культури, що притягав до себе іноземців як Заходу, так і Сходу.

Московія ж тільки-но «прорубала вікно в Європу», цілеспрямовано форсуючи
зближення з нею, що нерідко досягалося впровадженням суто зовнішніх
атрибутів. Зокрема, у костюмі штучно порушувалися традиційні елементи та
силоміць насаджувалися нові, європейські. Так, згідно з указом Петра І
заборонялося з’являтися при дворі в «російському» вбранні; за словами
сучасниці, «іноземна манера спостерігалася і в етикетах, і в хатніх
лаштунках, і в уборах, і в столах». Усе це стосувалося насамперед вищих
верств суспільства. Селянам, як і раніше, дозволялося носити «образ і
подобіє Божіє» — бороду.

Загалом петрівські реформи за всієї своєї позитивної спрямованості
значно послабили усталені культурні зв’язки між поколіннями, а у певному
сенсі й міжсоціальні зв’язки.

Дедалі посилювалися прагнення придворної знаті до розкоші у побуті та в
одязі, спроби наслідувати спосіб життя Західної Європи. Одначе це поки
що не відповідало об’єктивному станові культури та економічного розвитку
імперії.

Костюм «благородних мужів» петрівської епохи складався з дорожнього
кафтана, поли якого обшивалися позументом, довгого камзола, коротких
пан-талонів, черевиків із багатьма пряжками та довгих панчіх. На голову
вдягали завиту перуку та прямокутного капелюха.

Найбільше віддалився від традиційного вбрання жіночий одяг. Якщо давні
моральні норми наказували жінці закривати волосся, то нові, навпаки,
допускали глибоке декольте, відкриті руки та голову. Талія затягувалася
вузьким і високим корсетом, спеціальні каркаси з китового вуса — фіжми —
підтримували форму широченних суконь, які викінчувалися довгими
шлейфами. Волосся жінки укладали у складну зачіску. Із традиційних
звичаїв збереглися лише накладання на обличчя рум’ян і білил, підведення
брів та очей. Нові види верхнього вбрання знаті — дорогі, шиті золотом
зипуни, жупани, літники — передавалися у спадщину і використовувались у
святковому костюмі, доки не зношувались.

Розквітом придворної моди були часи імператриць Анни та Єлизавети. На
численні бали, парадні виїзди, полювання придворні мали з’являтися в
яскравих багатих нарядах, причому вдягати одне вбрання двічі суворо
заборонялося. Вельможі змагалися між собою у розкоші костюмів. За
царювання Катерини II вони стали ще більшими розтратниками, у будень
носили золототканий із шитвом одяг, парадні ж кафтани повністю обшивали
діамантами. Це був період максимального використання в одязі діамантів і
кольорового каміння.

Придворні дами носили складні вироби з дорогого жовтого шовку на фіжмах.
Фасони були різноманітні. Зокрема, під впливом французької моди ввійшли
до вжитку костюм «а ля Ватто» — з широкою задрапірованою складою по
спині, круглі сукні з довгим шлейфом, а також сукні з глазету (різновид
парчі) з відкидними рукавами.

Реформи Петра І викликали певну двоїстість культури Росії та
Лівобережної України («Малоросії»), що входила до її складу. Прилучення
вищих верств суспільства до західноєвропейських цінностей призводило до
нівелювання національних рис. З іншого боку, різкі відмінності умов
життя населення великих міст і глибокої провінції сприяли збереженню у
побуті останньої патріархальних звичаїв і традицій. Водночас відбувався
і неминучий взаємовплив культур різних верств суспільства, міста й села.

Наприкінці XVIII — на початку XIX ст. побут придворної знаті,
найзаможніших поміщиків, дворянства, аристократії продовжував
орієнтуватися на західноєвропейську моду, законодавцем якої утвердила
себе Франція. У Російській імперії, як і в усій Європі, після тривалого
панування стилю бароко дістав поширення класицизм, після нього —
романтизм, а на рубежі XIX—XX ст.— модерн. Риси західноєвропейської
культури в різних регіонах імперії набували своєрідного національного
забарвлення і проникали навіть у селянський побут.

Традиційний український одяг цього періоду рельєфно віддзеркалює
соціальну структуру суспільства. В костюмі української знаті, як і
раніше, використовувалися дорогі місцеві та імпортні матеріали. Крім
того, наявнішими стали західноєвропейські, а також східні впливи,
переосмислені та пристосовані до місцевих умов. Це можна простежити у
назвах одягу, його видах, крої, оздобленні. Свої особливості в одязі
мало духовенство; його вбрання зберегло форму давньоруської та
візантійської ризи з незрівнянним багатством її золотого ткання,
прикрас, культової атрибутики. Для виготовлення нарядного жіночого й
чоловічого вбрання заможних мешканців Лівобережжя вживали багато
орнаментовані шовкові тканини — парчу, оксамит, штоф. Характер
орнаментації відповідав ренесансному та бароковому стилям. Тканини
прикрашалися досить великими елементами стилізованих квітів, листя,
плодів, вписаних у різноманітні медальйони. Окрім привізних, в ужитку
були й дорогі місцеві тканини. Ще з XVII ст. в Україні розвивається
золототкацьке виробництво у Бродах, Слуцьку та інших містах.

Використання багатокольорових орнаментованих коштовних тканин було
продовженням культурних традицій Київської Русі, яке підтримувалося
постійними торговельними стосунками з країнами Заходу і Сходу. Такі
тканини йшли переважно на верхній чоловічий та жіночий одяг: жупани,
кунтуші, плащі-накидки тощо.

З однотонних шовкових тканин використовували атлас і камку. Панська
сорочка шилася з тонкого полотна, вишивалася шовком, сріблом і золотом.
За кроєм вона була близька до народної, відрізняючись від неї лише
формою коміра, гатунком тканини, оздобленням тощо. Сорочка заправлялася
у досить широкі суконні, шовкові або оксамитові шаровари яскравих
кольорів. На сорочку вдягався дорогий жупан, підперізувався золототканим
перським або «слуцьким» поясом. Зверху напинався кунтуш або опанча, під
час урочистих церемоній — шуба чи ферезея, прикрашена коштовною запоною.
Парчові шуби підбивалися цінним хутром, оздоблювалися горностаєм,
золотим шнуром, галуном, коштовним камінням. На ноги взували кольорові
сап’янові чоботи. Шапки були переважно оксамитові, оздоблені хутром
соболя, рисі або лисиці. їх прикрашали коштовностями, страусячим пір’ям.

Не дуже наслідували західноєвропейську моду купчихи та міщанки. Навіть
найзаможніші з них продовжували носити традиційне вбрання міського типу
— спідниці, шнурований ліф, бурнус, а голову покривали твердими уборами
типу очіпка чи кораблика, на яких, утім, коштовного каміння інколи було
більше, ніж на цілому наряді придворної дами.

Ще консервативнішим був селянський одяг. Як і раніше, він виготовлявся з
саморобних матеріалів і зберігав різноманіття місцевих варіантів крою,
пропорцій, художнього оздоблення, способів носіння тощо. Разом із тим у
селянському костюмі накопичувались і більш пізні форми, пов’язані з
побутуючим у даний період міським убранням та його стильовим напрямом.
Щодо мешканців заможних сіл, розташованих поблизу торговельних центрів,
то вони по можливості активно використовували для оздоблення дорогі
привізні тканини, а також ювелірні прикраси, особливо коралі.

Для Правобережжя України період XVIII—XIX ст. характеризувався відходом
від польського національного й культурного впливу та частковим
возз’єднанням з Лівобережжям, що прискорило процес консолідації
українського етносу та національної культури. У відповідності з такою
ситуацією розвивався і костюм жителів цього регіону.

Протягом тривалого часу носіння того чи іншого одягу регламентувалося
спеціальними законами, що їх видавав польський уряд. Гордовита польська
й місцева шляхта всіляко намагалася відокремитися від інших, хай навіть
заможних, верств. Так, «ясновельможні» могли носити яскраво-червоні
кунтуші й жупани, дрібна шляхта — сірого кольору. Міщанству ж узагалі
заборонялося носити кунтуші та інше цінне вбрання. Ось витяг з одного
закону XVII ст.: «чтобы никакой мещанин, ни плебей не дерзнул
употреблять шелкового платья и шелкового подбоя, шапки драгоценных
мехов, кроме лисьих и других низких, а также, чтобы никто не ходил в
сафьянах…» На «дерзнувших» накладався досить значний грошовий штраф.

Незважаючи на такі суворі заходи, міщани намагалися хизуватися своїм
одягом, його матеріалом та кроєм. Я.Головацький, описуючи одяг бучацької
міщанки, зазначав, що він був часом значно багатший за костюм польської
графині: спідниця зі старовинної шовкової тканини, на шиї — велике
коралеве намисто та дукач, прикрашений рубінами й сапфірами, зверху —
дорога бламова шуба, покрита шовком.

Ще наприкінці XVIII ст. поляки становили більшість у
поміщицько-магнатській верхівці Правобережжя. Безумовно, це стримувало
національний розвиток регіону. Водночас безпосереднє спілкування двох
народів на одній території сприяло взаємовпливові їхніх культур, що
яскраво відбилося і в одязі, особливо заможного населення.

Щодо одягу селянства Правобережної України, то він розвивався на
традиційній основі. Поряд із численними спільними рисами з народним
убранням Середньої Наддніпрянщини тут чітко простежуються місцеві
варіанти комплексів традиційного костюма, котрі подекуди включають суто
архаїчні елементи.

У своїх найбільш виразних формах український традиційний костюм
сформувався у докапіталістичний період. У другій половині XIX ст. нові
суспільні відносини поступово проникають в усі сфери життя українців.
Ліквідація кріпосництва та феодальних бар’єрів створює сприятливі умови
і для вдосконалення процесу виготовлення народного одягу. На рубежі
XIX—XX ст. упроваджуються фабричні прядки та нитки, які значно
збагачують тканини та вишивки, різноманіття їхньої кольорової гами.
Фабричні матеріали витісняють трудомісткі у виготовленні саморобні, що у
свою чергу прискорює розвиток народного крою. Машинна техніка, котра
замінює ручне шитво, дає поштовх розвиткові нових художньо-технологічних
прийомів. І нарешті, готові елементи одягу (пояси, хустки, взуття)
замінюють саморобні, а з розвитком швейної промисловості селяни дедалі
частіше користуються одягом фабричного виробництва.

Використана література.

Матейко К. І. Головні убори українських селян до початку XX ст. // Там
же. 1973. № 3.

Воропай О. Звичаї нашого народу: Етнографічний нарис. Київ, 1991.

Матейко К. І., Сидорович С. Й. Використання в сучасному одязі елементів
традиційного вбрання // Нар. творчість та етнографія. 1963.

Нариси історії українського декоративно-прикладного мистецтва. Львів,
1969.

Білецька В. Українські сорочки, їх типи, еволюція і орнаментація //
Матеріали до етнології та антропології. Львів, 1929. Т. 21—22, ч. 1.

Бойко В. М. Українські народні традиції в сучасному одязі. Київ, 1970.

Будзан А. Художні вироби з бісеру // Нар. творчість та етнографія. 1976.

Дудар О. Художнє ткацтво Полісся // Народні художні промисли України.
Київ, 1979.

Жолтовський П. М. Український живопис XVII—XVIII ст. Київ, 1978.

Кара-Васильева Т. В. Українська вишивка: Альбом. Київ, 1993.

Стельмащук Г. Г. Традиційні головні убори українців. Київ, 1993.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020