Ідеологія у психології (реферат)

РЕФЕРАТ

На тему:

Ідеологія у психології.

Існує певна відповідність між тлумаченням природи людини в психології
та її реальним станом. XX століття дає класичні взірці цього. Якщо у XIX
столітті спостерігався певний романтизм у психологічному думанні, то
становище людини в суспільстві і світі розкривало самоактивність
особистості, насамперед у буржуазному сенсі.

Це була епоха завершення колоніального поділу світу і разом з тим
одчайдушної боротьби за державу, незалежність і свободу в межах самої
держави. XX століття вихолощує романтику в тлумаченні людського духу.
Держава і психологія ніби змагаються між собою: хто з них більше
спустошить людський дух, зведе поведінку до механічного реагування на
подразники середовища. І слід з гіркотою констатувати; незважаючи на
зростання психологічних досліджень у XX столітті, появу нових і нових
теоретичних спрямувань, на охоплення в окремих дослідженнях десятків
тисяч піддослідних, ті висновки, які було зроблено, мають здебільшого
мізерне теоретичне значення.

Зрештою, ідея людської свідомості, якщо нехтувати збагненням принципів,
стала докором дослідницької совісті психолога. Другим трагічним
прорахунком психології стало нехтування змістом свідомості, особливо
коли почала відстоювати права суб’єктивності гуманістична психологія.
Але у своїх теоретичних засадах вона сама зробила “підкоп” під своєю
фортецею і визначила центром свого гуманістичного думання самореалізацію
людини.

Самореалізація людини в історії XX століття обернулася реалізацією
тоталітарного мислення, тоталітарного ставлення до світу. А психологія
підсвідомо виправдовує такий стан, виконуючи державні замовлення на
тоталітарну свідомість. Вона навіть іде далі, показавши, що цей
тоталітаризм більш явно може бути реалізований на несвідомому рівні. Те,
в чому психологія побачила своє “колумбове відкриття”, стало
перманентним продовженням невдачі гуманізму. Замість виводити вище з
нижчого, впевнено піднімати вище над нижчим, усе відбувалось якраз
навпаки. Зведення вищого до нижчого стало взірцем наукового думання,
сцієнтистського досягнення. В тому, що є нижчим, що виступає засадою,
ґрунтом для вищих форм психічного існування, побачили головне не тільки
психологи, а й політики.

Психологія і політика виявилися міцно пов’язаними і надихали одна одну
ідеями розуміння людини та відповідного ставлення до неї. Романтичне
думання XIX століття, в якому людина шукала свою неповторність,
особливість, своєрідність, було змінено у XX столітті на думання
тоталітарне. І політики, і психологи стали шукати те спільне у людей, що
може їх об’єднати, згуртувати. Таким спільним виявилися здебільшого риси
біологічні, антропологічні, родові потяги тощо. І на цьому
зосереджувалися психологія, яка прагнула бути солідною наукою, і
політика, яка намагалася оволодіти головними важелями поведінки, щоб
“дресирувати” людські маси згідно з домінуючою ідеологією.

Вся ця взаємодія політиків і психологів мала вигляд взаємної підтримки.
Психологи давали політикам ідеї, які підносилися до рангу засад
державного управління, а політики рекомендували психологам теми і
вказували, яким має бути кінцевий результат. Три чверті XX століття
пройшли у такій співпраці, й лише під кінець двотисячоліття постав
сумнів щодо істинності психологічного думання, яке прагне бути
політикою.

Вищий рівень мислення в гуманістичній психології було досягнуто у
положенні про те, що людина має бути зрозумілою як сутність, котра сама
себе реалізує. Природнича психологія показувала людину як сукупність
реакцій, рефлексій тощо, як відбиття зовнішніх подразнень. Настав час
захистити людську гідність: зрозуміти людину як володаря своєї долі, як
таку. чиє буттєве й життєве покликання в тому, щоб здійснювати активне
самовизначення.

Проте по суті це означало, що дійсної людини у психології та політиці не
було як тоді, коли людина постала сукупністю рефлексів, так і тоді, коли
в ній побачили суб’єкт самовизначення. Те, що лежало в самій суті
самовизначення, залишилося такою ж невпорядкованою, безпринципною
стихією, як і реагування на подразнення середовища. Безпринципний
об’єктивізм робив людину законослухняною машиною-істотою, що керується
зовнішніми вказівками. Безпринципний суб’єктивізм, зокрема, давав
підстави для об’єктивізму, але сам не мав під собою дійсного підґрунтя.

Сциллою і Харибдою психологічного руху в XX столітті були два
спрямування: поведінкознавство в найширшому розумінні цього слова і
гуманізм самовизначення. Але і те, і друге не розкривають у людині
субстанціальних начал її буття. Вона залишалася рефлекторною машиною, що
відповідає чи то на стихію зовнішню, чи то на внутрішню. Самого
внутрішнього світу так і не було відкрито, хоч і почали з’являтись якісь
ознаки надії.

Тотальність зовні мала бути осягнена. оцінена з принципової точки зору.
Безпринципність внутрішня мала бути поставлена на дійсний об’єктивний
фунт. Тоді можна було би зберегти тотальність, але саме як всезагальне
поняття. Суб’єктивна відповідь наповнить вихідний феномен істотним
об’єктивним змістом, до якого може бути залучено й саме суб’єктивне.
Такою постала вимога до досліджень людської психіки на завершення
другого тисячоліття.

Всезагальне, яким пройняте одиничне (психіка людського індивіда), стає
унікальним, неповторним, яке вміщує в себе всезагальне, але в певному
розрізі. Адже всезагальне як абсолютно повне визначення саме визначити й
не можна. Тому дослідник переходить до унікального, в якому зберігається
субстанція всезагального: останнє набуває реальних рис саме через
унікальність, творчу неповторність людського буття. Творчість, в якій
людина спирається на субстанціальну повноту буття і разом з тим
знаходить оригінальну форму вираження цього субстанціального, і буде
розшукуваною ціллю психологічного мислення.

Людина, що збагнула в собі такі засади, як всезагальне, субстанціальне
та унікальне, особистісне, неповторне, з необхідністю здійснює свій
найсуттєвіший рух, який має змістом переображення людини. Дійсне
переображення — це процес, в якому людина зливається з безконечним
змістом Всесвіту, але разом із тим залишається самою собою — не в
суб’єктивній ізольованості, а в переповненні відношеннями унікальності
живого і неживого у світі, збагачуючись ними і розливаючи цю
унікальність на своє оточення — близьке та віддалене водночас,
об’єктивне і суб’єктивне.

Причетність індивіда до всезагального буття і складає його дійсну
гідність. Усе, що здійснює в такому своєму бутті індивід, має значення
для всього людства. Не в тоталітарному сенсі, а в тому, що в унікальному
кожен бачить і свою неповторну сутність, і неповторну сутність іншої
людини. Тоді постає справжня психологія людства.

Людей поєднує найістотніше в них, а роз’єднує випадкове, окреме.
Феномени, які включаються психологом у суть людського буття, можуть його
занапастити, але й можуть надати йому дійсної повноти. І психології тут
належить почесна місія. Тому канонічна психологія має завжди визначати
взаємозв’язок і творчі переходи між усезагальністю людського буття та
його унікальністю.

Література.

Абаньяно Н. Введение в экзистенциализм. Санкт-Петербург, 1998.

Абаньяно Н. Мудрость философии и проблемы нашей жизни. Санкт-Петербург,
1998.

Вебер М. Избранное. Образ общества. Москва, 1994.

Вгтдепъбанд В. О Сократе // Лики культуры: Альманах. Москва, 1995. Т.1.

Гуссерль Э. Картезианские размышления. Москва, 1998.

Гуссерль Э. Философия как строгая наука. Новочеркасск, 1994.

Зиммель Г. Истина и личность // Лики культуры: Альманах. Москва, 1995.
Т. 1.

Ортега-и-Гассет X. Дегуманизация искусства. Москва. 1990.

Ортега-и-Гассет X. Избранные труды. Москва. 1997.

Риккерт Г. Введение в трансцендентальную философию. Киев, 1904.

Риккерт Г. Философия истории. Санкт-Петербург, 1908.