.

Інтеріоризація вчинкової дії: від зовнішньої структури до внутрішньої. Ідея рефлексу як повернення до вихідної точки поведінки (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
164 993
Скачать документ

РЕФЕРАТ

На тему:

Інтеріоризація вчинкової дії: від зовнішньої структури до внутрішньої.
Ідея рефлексу як повернення до вихідної точки поведінки.

На рубежі XIX — XX століть відбулася революція у природничих та
технічних науках. Подальший розвиток атомного вчення, квантова теорія
М.Планка, теорії відносності А.Ейнштейна, посилений розвиток техніки,
пов’язаний, зокрема, з мілітаризацією держав, глибоко вплинули на
культуру в цілому і психологічну науку зокрема. Поза цим “культурним
фоном” зрозуміти найважливіші події в історії психології, мабуть,
неможливо.

В суперечках історичного становлення знайшли своє ідеологічне вираження
ідея “занепаду Європи”, більш точно — західних країн, автором якої був
А.Шпенглер, та протилежна ідея з акцентуацією на вірі в майбутнє, але
також по суті нігілістично-занепадницька ідея футуризму, що мала
стосунок не тільки до художньої літератури, мистецтва, але в цілому до
культури (Марінетті та його група). Неопозитивісти у філософії висунули
принцип верифікації, заснований на фізикалізмі, тобто можливості
перевірки істинності суджень на основі зведення їх до “фізичних” подій.

Інтенсивний розвиток фізіології — найбільше в особі її корифеїв першої
чверті XX століття (В.М.Бехтерева, І.П.Павлова, Ч.Шеррінгтона та ін.).
особливо розвиток учення про рефлекси, так чи інакше — позитивно або
негативно — вплинули на характер психологічних учень. Поява абстрактної
людини в абстрактному мистецтві — своєрідна деперсоналізація людських
образів, поява функціонального конструктивізму в архітектурі, словом —
“інженерне мислення” стосовно світу й людини, — все це не тільки
вплинуло на психологію, але й сама психологія стала також своєрідним
вираженням загальної культурної течії. Можна говорити про взаємну
рефлексію цих багатоманітних проявів даної культурної епохи. Правда,
розвиток науки має певну міру автономності, як має її кожна сфера
ідеології. Те, що оточує психологію, не визначає її повністю, але в цій
взаємній рефлексії лише допомагає зрозуміти основну тенденцію її
розвитку.

Екзистенціальна психологія особистості й творчості, висунувши ряд
кардинальних питань людського існування, не досліджувала реальну
взаємодію індивіда і суспільства. Творчість тлумачилася переважно в
рамках суб’єктивних перетворень ідей та образів, відгороджених від
будь-якого спілкування з реальною дійсністю, що визначалось як
“спонтанна трагедія творчості”. Проте екзистенціальний аспект можна
виявити не тільки в “пограничних ситуаціях”, на стику життя і смерті, а
й у буденному житті, яке й приводить до. таких ситуацій. Трагедію
творчості слід було розглядати як трагедію саме суспільного існування,
яке зайшло в суперечність із “натуральними” якостями, рисами людини.

Психологія мусила знайти відповідь на кардинальне питання людського
існування: як пов’язуються між собою дві “натури” в людській особі —
біологічна та соціальна? В тих психологічних напрямах, які орієнтувалися
більше на природничий аспект психічного, соціальне прямо визначалось (і
за суттю, і за формою) як біологічне. В напрямах, що були орієнтовані
переважно на соціальний бік психічного, соціальне протиставлялося
біологічному як антипод, але за своїм сутнісним спрямуванням не виходило
за його межі. Ось чому рефлексологія та біхевіоризм, з одного боку, а
також різні гілки фрейдизму, з іншого, все ж не подолали біологізму
соціального. Два фактори, що визначали поведінку, зводилися, зрештою, до
одного. Суто психологічне розчинилося в біосоціальному, по суті зникло
як предмет психології: прямо — у біхевіоризмі і дещо завуальовано — у
психоаналізі. Гештальтпсихологія повністю поділяє історичну долю
біхевіоризму та психоаналізу, хоч має свої особливості в заміні
“біологізації” “фізикалізмом”.

Біхевіоризм, гештальтпсихологія та психоаналіз постали в історії
психології в гострій взаємній суперечності, у відвертій взаємній
критиці. Мабуть, вони несвідомо бачили одне в одному власні недоліки,
але бачили їх спершу в іншому. Всі вони мають ”поведінкову” суть. Те,
що робить організм — людини або тварини — є саме поведінка як певна
реакція на середовище (зовнішнє і внутрішнє).

Екзистенціальна психологія мала перед собою абстрактну суб’єктивовану
активність індивіда, навіть якщо йшлося про активність творчого плану.
Ця активність мислилась як спонтанна, незалежна від середовища, а
середовище — як вороже індивідові в його найінтимніших визначеннях.
Психологія поведінки теж говорить про “трагічність” людського існування,
але тепер вона визначається несумісністю, суперечністю двох аспектів
однієї і тієї ж природи людини. Правда, можна говорити про відвертий
дуалізм поведінкової психології. Спроба визначити, зокрема, психоаналіз
як психологію з провідною категорією мотивації має певний сенс, але при
цьому втрачається головна підстава для критики всіх поведінкових
спрямувань.

“Психологія поведінки”, отже, починає з абстрактної біологічної істоти,
відшукує надзвичайні надбудови, щоб відрізнити психіку тварини і людини,
і завершує гострою однобічністю соціальної психіки саме людини,
запропонувавши теорію еволюції в рамках теорії двох факторів, дедалі
більше відходячи від біологічного і повертаючись до соціального.
Поведінкова психологія починає свій шлях з оптимістичних намірів зробити
поведінку цілком підконтрольною експериментаторові в широкому розумінні
цього слова, щоб змінити людину в напрямі, бажаному для тих чи інших
соціальних кіл. Таким виступив, насамперед, біхевіоризм в особі його
засновника Дж.Вотсона. Соціальні форми психоаналізу повернулися до
трагедійності людського існування, і К.Горні навіть спеціально показує
безвихідне порочне коло людської поведінки, порочне коло базового,
первісного страху, який іманентно пригнічує людину.

Психологія особистості, до якої “несвідомо” прямує поведінкова
психологія, — від рефлексології до форм соціального психоаналізу, — все
ж несумісна з “поведінкознавством”. Воно завершується особистісним
відгалуженням, з одного боку, і “психологією творчості”, з іншого.
Існують спроби поєднати ці два напрями сучасної психології. Проте
наукове розкриття психології особистості та творчості підходить до
своєрідної межі, де продуктивність досліджень різко знижується. Це
свідчить про необхідність нового підходу у спробах поєднати проблеми
“творчість” та “особистість”.

Література.

Абаньяно Н. Введение в экзистенциализм. Санкт-Петербург, 1998.

Абаньяно Н. Мудрость философии и проблемы нашей жизни. Санкт-Петербург,
1998.

Вебер М. Избранное. Образ общества. Москва, 1994.

Вгтдепъбанд В. О Сократе // Лики культуры: Альманах. Москва, 1995. Т.1.

Гуссерль Э. Картезианские размышления. Москва, 1998.

Гуссерль Э. Философия как строгая наука. Новочеркасск, 1994.

Зиммель Г. Истина и личность // Лики культуры: Альманах. Москва, 1995.
Т. 1.

Ортега-и-Гассет X. Дегуманизация искусства. Москва. 1990.

Ортега-и-Гассет X. Избранные труды. Москва. 1997.

Риккерт Г. Введение в трансцендентальную философию. Киев, 1904.

Риккерт Г. Философия истории. Санкт-Петербург, 1908.

Риккерт Г. О системе ценностей//Логос. 1914. Вып.1. Т.1.

Самосознание европейской культуры XX века: Мыслители и писатели Запада о
месте культуры в современном обществе. Москва, 1991.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020