.

Інтеріоризація у світлі теорії системної локалізації вищих психічних функцій людини. О. Р.Лурія (1902— 1975) (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
217 1526
Скачать документ

РЕФЕРАТ

На тему:

Інтеріоризація у світлі теорії системної локалізації вищих психічних
функцій людини. О. Р.Лурія (1902— 1975)

Цю теорію О.Р.Лурія створював як відповідь на питання щодо локалізації
вищих психічних функцій людини. Це був один із важливих предметів
нейропсихології, яку він створив як галузь психології. У нейропсихології
його цікавили нейропсихологічні синдроми, які постають при ураженні тих
або інших ділянок мозку (нейропсихологічна синдромологія). Лурія вивчав
також форми порушень психічних процесів залежно від локалізації цих
порушень (нейропсихологія пізнавальних процесів), сформулював принцип
мозкової організації вищих психічних функцій людини.

Нейрохірургічна клініка дає нейропсихології унікальну можливість
перевірки нейропсихологічних гіпотез, тобто успіхи нейропсихології прямо
залежать від нейрохірургії.

Лурія показав роль глибинних підкоркових і серединних структур у
мозковій організації психічних процесів. Досліджувалися також порушення
емоційно-особистісної форми хворих; ставилися проблеми лінгвістичного
аналізу мовних порушень у клініці локальних порушень головного мозку. До
праць ученого з нейропсихології можна залучити і психофізіологію в дусі
природничо-наукових ідей І.М.Сєченова. Лурія прагнув створити
“психологічно орієнтовану фізіологію”, яка мала б своїм предметом
фізіологічний аналіз свідомих психічних актів людини. Мова йшла не про
просту відповідність (паралелізм) фізіологічного і психологічного, а про
системні утворення, зокрема такі, про які писав П.К.Анохін.

Головною в дослідженнях Лурія є та ділянка в нейропсихології, що вивчає
психофізіологію локальних уражень мозку, які пов’язані з вищими
психічними функціями — увагою, сприйманням, пам’яттю, інтелектом,
довільними рухами.

Таким чином, коло наукових проблем ученого включає загальнотеоретичні
проблеми психології, онтогенез, історичний розвиток психіки, дослідження
мозкових механізмів психічної діяльності.

У Московському інституті психології Лурія працював під керівництвом
К.М.Карнілава, гостро критикував ідеалістичну психологію, всіляко
пропагував діалектичний матеріалізм. В ранні роки своєї творчої
діяльності Лурія захоплювався фрейдизмом (як і багато інших відомих
психологів), але згодом зрозумів несумісність цього напряму з
марксизмом.

Розроблюючи проблеми психології емоцій, Лурія досліджував “афективні
сліди” злочинів, що мало паралелі з відомими розробками “детектора
брехні”. Досвід теоретичних і експериментальних досліджень свідчив про
те, що має бути побудована нова методологічна засада психології, що
реактологічний підхід вичерпав себе. Насправді там не було чому
вичерпуватись. Адже реактологія базувалася на старій схемі — тріаді
(суб’єктивна психологія, об’єктивна психологія та їхній синтез):
безплідна з самого початку позиція.

Разом з Л.С.Виготським і О.М.Леоптьевим Лурія почав розробляти теорію
культурно-історичного розвитку психіки. В результаті було написано книгу
“Етюди з історії поведінки” (спільно з Виготським), де здійснювалася
спроба довести соціально-історичну детермінованість свідомості, значення
в індивідуальному розвитку психіки засвоєння суб’єктом досягнень
культури.

Далі Лурія — керівник кафедри психології Академії комуністичного
виховання ім. Н.К.Крупської. Разом з Виготським і Леонтьєвим він
продовжує розробку вузлових проблем психології (”Знаряддя і знак”,
1931). Якщо практична діяльність, зазначає Лурія, опосередковується
знаряддями матеріального виробництва, то психічна діяльність
здійснюється за допомогою знарядь духовних (знакові системи), насамперед
мовних. Спрямовані спочатку на спілкування як його засіб, вони далі
стають засобами формування психічних властивостей людини — уваги,
пам’яті, мислення.

Було висунуто гіпотезу про те, що тут має місце перехід від зовнішнього
до внутрішнього. Поступово зникає необхідність у зовнішніх опорах
(запам’ятовування тощо), і на перший план виступають внутрішні засоби.
Так розкриваються опосередковані психічні процеси, здійснюється їхня
інтеріоризація — перетворення зовнішньої комунікації у внутрішню
діяльність, де процеси відбуваються вже в суб’єктивному плані.

Дослідження взаємозв’язку спадковості й середовища у психічному розвитку
індивіда ґрунтувалися на “близнюковому методі” (в одного індивіда
спеціально формувалися психічні функції, у другого ні). Вивчалося
сприймання, пам’ять, мова близнюків. Було встановлено, що генетична
зумовленість діє ефективніше стосовно простих психічних функцій. Вищі
психічні процеси взагалі спадково не передвизначені. Головний вплив тут
— із боку виховання та зовнішніх умов.

Поряд із проблемами загальної, дитячої та медичної психології Лурія
вивчав історичний розвиток психіки в дусі культурно-історичної традиції.
Одним із перших серед радянських психологів Лурія починає порівняльні
дослідження психіки людей, що живуть у різних соціально-економічних і
культурних умовах. Здатності людей (пізнавальні та ін.), стверджує
вчений, не визначені наперед генетично, а є результатом соціального
впливу.

Було досліджено роль мови у перетворенні недовільних, імпульсивних рухів
у довільні, такі, що керуються свідомо. Порушення узагальнюючої,
абстрагуючої та регулюючої ролі мови в аномальної дитини призводить до
зниження рівня вольової організації поведінки. Вчений аналізує також
компенсаторні дії при психологічних дефектах.

У 20—30-ті роки Лурія досліджував мозкові механізми психічної
діяльності. Цю тему він плідно продовжив у роки Великої Вітчизняної
війни (проблеми діагностики і відновлення психічних функцій після
уражень головного мозку).

По війні Лурія розробляє проблеми нейропсихології, а також питання
загальної та генетичної психології, досліджує роль мови в регуляції
довільних рухів у нормальних і аномальних дітей на різних стадіях
їхнього розвитку. Піддослідні виконували складні конфліктні програми,
оволодівали своєю поведінкою відповідно до інструкції. Це було внеском у
справу дослідження генезису і механізмів людської волі.

У 70-х роках виходять праці Лурія “Маленька книжка про велику пам’ять” і
“Втрачений та повернутий світ”. Зокрема, мова йшла про двох людей: один
мав феноменальну пам’ять, а другий значною мірою втратив її внаслідок
мозкового поранення. Розкривалося значення пам’яті у структурі
особистості, у баченні світу, в структурі свідомості, вплив пам’яті на
пізнавальну та емоційно-вольову сфери.

В.В.Давидов прямо говорить про школу Виготського—Лурія— Леонтьева. Вищі
психічні функції можуть існувати тільки завдяки взаємодії
високодиференційованих мозкових структур, кожна з яких робить свій
специфічний внесок у динамічне ціле і бере участь у функціональній
системі. Це положення докорінно протилежне як вузькому локалізаціонізму,
так і ідеї дифузної еквіпотенціальності мозку.

Вищі психічні процеси спираються на складну роботу спільно діючих
функціональних комбінаційних центрів кори головного мозку. Мова йде про
“динамічну локалізацію вищих психічних функцій у корі головного мозку”.
Лурія виходив із ідеї динамічної, системної локалізації функцій,
висунутої Н.І.Павловым, і розробленої щодо вищих психічних функцій
Виготським.

Лурія описав порушення вищих психічних функцій, що виникають при
локальних ураженнях мозку, виділивши синдроми порушення окремих зон
лівої півкулі. Вчений намагався показати, яку роль у формуванні вищих
психічних процесів відіграють коркові відділи тих або інших аналізаторів
і до яких системних порушень призводять ці ураження. При цьому праву
півкулю Лурія називає субдомінантною.

Лурія вважав, що до нього у вирішенні проблеми “тіло й душа” були
суцільні помилки. Але він сам потрапляє у сферу паралогізмів, коли
тлумачить проблему співвідношення психіки, суб’єктивності та
функціональної будови мозку. Дійсно, післявоєнні роки були стрімкими у
“фізіологічних” відкриттях: ідеї ретикулярної формації, активації,
бадьорості мозку тощо. Саме на цій основі в науці відновився “лемент”
щодо матеріальної основи психічного. Нарешті, не можна не зважати на
славнозвісну ідею функціональних органів мозку, що була спрямована проти
вузького локалізаціанізму та еквіпотенціальності мозку. Моделі сучасні,
— архетипи споконвічні. Жодна концепція, навіть із найновіших, не
вирішує питання про можливість психічного на ґрунті фізіології мозку як
тілесного субстрату. Постає лише нова міфологія мозку замість старої.

Література.

Абаньяно Н. Введение в экзистенциализм. Санкт-Петербург, 1998.

Абаньяно Н. Мудрость философии и проблемы нашей жизни. Санкт-Петербург,
1998.

Вебер М. Избранное. Образ общества. Москва, 1994.

Вгтдепъбанд В. О Сократе // Лики культуры: Альманах. Москва, 1995. Т.1.

Гуссерль Э. Картезианские размышления. Москва, 1998.

Гуссерль Э. Философия как строгая наука. Новочеркасск, 1994.

Зиммель Г. Истина и личность // Лики культуры: Альманах. Москва, 1995.
Т. 1.

Ортега-и-Гассет X. Дегуманизация искусства. Москва. 1990.

Ортега-и-Гассет X. Избранные труды. Москва. 1997.

Риккерт Г. Введение в трансцендентальную философию. Киев, 1904.

Риккерт Г. Философия истории. Санкт-Петербург, 1908.

Риккерт Г. О системе ценностей//Логос. 1914. Вып.1. Т.1.

Самосознание европейской культуры XX века: Мыслители и писатели Запада о
месте культуры в современном обществе. Москва, 1991.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020