.

Історична психологія XX століття (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
245 3391
Скачать документ

РЕФЕРАТ

На тему:

Історична психологія XX століття

Історична психологія XX століття — одна з найлегших і разом з тим
найважчих тем для сучасного історика психології, адже він сам є
учасником подій цього часу, відображає незліченні впливи цих подій та
їхні ідеологічні висвітлення, діє водночас несвідомо й свідомо і бачить
певні розходження між очікуваннями та сподіваннями і тим, що реально
постає. Так, свідомість є і самим буттям, і його відображенням, вона
забігає вперед, відштовхуючись від нього і незмірно відстає від нього,
не в змозі збагнути його повноту.

Можна закопатися у фактичному матеріалі, не роблячи спроб його
осмислити, але тоді цей матеріал перестає бути фактом історичної
психології, адже без відповідних зв’язків з історичними феноменами він
стає цілком некорисним і втрачає свій предмет. Можна побудувати
теоретичну схему психології історичного буття людини, підібрати до неї
мальовничі або навіть типові факти, але у цьому випадку надія і наміри
накреслити основні риси психології XX століття виявляться, зрештою, саме
теоретичною схемою — заманливою та оманливою водночас.

Бачити й переживати сучасне і бути його справедливим та об’єктивним
теоретиком надто важко, а то й узагалі неможливо. Для викладу історичної
психології має створитися певна часова дистанція, віддаленість подій для
їхнього достатнього та належного розуміння. І все ж таки спроби видатних
майстрів психології, які жили й працювали в самому XX столітті,
слугуватимуть незамінним матеріалом для історика психології, адже це
були корифеї психологічної думки. Тому навіть “однобічності” та “хиби”
їхніх міркувань є важливими феноменами нашого часу.

Можна зрозуміти важливі риси XX століття, спираючись на давню ідею
“втечі від свободи”, і це було майстерно викладено
німецько-американським психологом Е.Фроммом. Проте, як і завжди, його
намір запропонувати продуктивні форми співжиття людей зводився до ідеї
гуманного соціалізму, де людина здобуде свободу і зможе цілком
наслідувати себе згідно зі своєю природою.

Проте проблема свободи як вирішальної сили поведінки, як головного
вістря історичного здобутку людства хоч і має класичні взірці розкриття
у філософських трактатах і політичних гаслах різних епох, одначе мало
сприяє розумінню дійсної історичної психології народів, їхнього
прагнення реалізувати потенції свого буття.

“Всі люди смертні, Сократ — людина, Отже, Сократ смертний”.

Кожна людська істота будує для себе, по-новому його осмислюючи, такий
силогізм, а разом з ним і ті уявлення, які допоможуть їй уникнути цієї
участі Сократа і всіх людей, які жили до неї і житимуть після неї. Але
для цього треба мати безсмертну опору, її знаходять у продуктах
діяльності, в іншій людській істоті, більш точно — в сукупному людському
існуванні, в історичному русі людства. Адже одне з найшаленіших
відкриттів людини й полягає в тому, що вона бачить безсмертну опору саме
у смертній людині. Сукупна смертна істота виявляється дійсно
безсмертною, і до неї звертається погляд окремої смертної істоти.

Інша людина як безсмертна опора буття має в собі духовне вмістилище, і в
ньому ця істота намагається вкорінитися. Цього можна досягти шляхом
уніфікації іншого або, що складніше, — поставитись до нього як до
унікального і разом з тим усезагального буття.

Історична психологія XX століття має розглянути дві тенденції в
міжлюдських, міждержавних стосунках, котрі визначають саме історичний
рух людської психіки, який скеровує зі свого боку історію людства даного
періоду. Це насамперед ідея уніфікації (етатизму) людей, груп, страт,
народів, яка є передумовою їхньої єдності, спрямованої як до
матеріальної, так і до ідеальної форм існування. Ідея етатизму, що
постала в одчайдушній формі саме в XX столітті, вимагала для свого
здійснення цілковитої ідеологічної та буттєвої уніфікації людей,
народів.

Ідея такої тотожності проймає наскрізь людську свідомість та виражається
у певних принципах ідеології та соціального співжиття. Це, зокрема,
знаменита формула “самодержав’я, православ’я, народність”, не менш
відомі ”патріотизм”, “морально-політична єдність”, що охоплює усі
верстви суспільства, усі вікові рівні людей. Уся ідеологія з її
філософськими засадами, літературою, мистецтвом і т.д. спрямована на
досягнення такої єдності. Вожді, партія, клас, маси — це складові однієї
з форм такої єдності. Одяг, пісні, ритуали, поклоніння, портрети,
символіка, привітання — все має полегшувати спілкування .між
вірнопідданими. Ідеологічна вертикаль починається з надання людського
імені — вулиці, підприємству, місту тощо — і завершується послідовною
філософією, від якої можуть вімалужуватися хіба що вказівки, як слід
поводитися у певних ситуаціях.

Постають монолітність, держава, суспільство, народи, нації.
Спостерігаються монолітна спрямованість щодо майбутнього (адже мета
спрямовує на досягнення певного ідеального устрою), монолітність щодо
оцінки сучасного та певні заідеологізовані, обмежені погляди у
висвітленні минулого, адже “історія є політика, звернена у минуле”. Мова
йде про своєрідну тотальність мислення і поведінки, без чого народ
розпадається на певні суспільні конгломерати, вороже налаштовані один до
одного. Характер виробництва і місце людей у ньому мають відповідати
певній ідеології. Інші суспільства роблять акцент на виробництві
товарів, і це виробництво насамперед, а не ідеологія, міцно поєднує
людей. Мова йде про “соціалізм” і “капіталізм” XX століття. У першому
випадку — повна ідейна монолітність народу, у другому — монолітність
економічних зв’язків, які також зі свого боку мають виражати суспільну
єдність. У першому випадку — ідеалізм (рух від ідеології до поведінки),
у другому — матеріалізм (рух від виробництва до ідеології).

Стосовно життя та його глибинних надр, включаючи інтереси кланів.
держави тощо, постає тотальна гостра полеміка про спосіб життя, і кожна
з сторін доводить свою перевагу. Це не просто полеміка, а гостра
суб’єктивістична непримиренність позицій — способу життя та ідеології.
Велика кількість людей набуває спеціального фаху — критикувати інших та
отримувати за це певну винагороду. Та головне в цій полеміці — не
дійсний стан справ, а те, як цей стан відображається у головах
ідеологів, яга відшукують підстави для критики ворожого табору.

Певний спосіб життя — це не тільки справжня реальність (рівень,
спрямування тощо), а й відображення цього способу життя в ідеології.
Вона не є сторонньою щодо життя, а виступає ідеальним його
відображенням, його спрямовуючою силою і, зрештою, ідеальним способом
життя. Вона не тільки залежить від нього, а сама є певною формою життя,
його змістом, навіть самим життям. Вона має його оберігати,
виправдовувати, пояснювати, стимулювати, усвідомлювати, надавати йому
смислу. Адже у XX столітті у зв’язку з науково-технічними досягненнями
та суспільно-політичними спрямуваннями ідеологія набуває
абсолютизованого значення та визначає мотивацію поведінки особистості,
страт, народу, людства, спонукаючи, скеровуючи їх до певних дій.

Це неподільне панування ідеології спричиняє до того, що людина відчужує
від себе світ, особистісні мотиви поведінки і робить щось в ім’я
запропонованої кимось великої справи. Завдяки цьому вона увічнює себе в
пам’яті нащадків, здобуває реально можливе безсмертя. Адже народ є тим
єдиним, що дійсно, а не тільки метафорично, існує у вічності. Ось чому
захопитися справою, якій присвячує себе народ, — означає знайти
найреальнішу опору “вічного” існування.

Саме ідеологія вказує на рівні, аспекти, риси-життя, які покладені в
основу об’єднання людей. Це рівні від органічно-біологічного до
ідеально-соціального. Те, що може беззастережно об’єднати всіх
представників даного народу, є його природна база, те, що виходить
безпосередньо з інстинкту, крові, генетичного коду, фізіологічних
потягів тіла. Такою постала, зокрема, теорія раси Ж.А. Гобіно
(1816—1882) — французького соціолога і письменника, що прокладав перші
стежки расистської ідеології, на яких далі виникли постаті Ц.Форта,
Р.Бенедикта та інших. Тут відсуваються на задній план усі
культурно-історичні засади міжлюдського спілкування, а головна ідея
стосується чистоти раси; індивідуальні внески з боголюдської особистості
не варті уваги. Так, це дає підставу для об’єднання цілого народу, але
водночас цей народ стає в опозицію до інших рас. Ідея науковості
визначає цінність людини незалежно від того, який внесок у культуру
даного народу або людства вона здійснює.

На противагу попередньому можна говорити про· культурно-історичні засади
єдності людей, і тут із розгорнутою теорією виступив психолог
Л.С.Виготський.

Пімотовку нових ідей історичної психології було здійснено у першій
чверті XX століття В.Вундтом в його ”Психології народів”. Він розкрив
психологічні підвалини тих факторів, які об’єднують народ і роблять його
дійсним, гідним інших народів. Ці засади Вундт визначив так: мова,
світогляд, звичаї. Це була вже не антропологічна або ж біологічна, а
саме психологічна теорія об’єднувальних засад для індивідів,
особистостей даного народу. Ця теорія показувала більш “людяні” принципи
об’єднання людей. Разом із цим тут уже постає ідея самореалізації
індивіда в межах даної спільноти — треба лише оволодіти цими трьома
засадами людського співіснування. Людина виражає себе через ці засади і
стає безсмертною саме тому, що безсмертними є мова народу, його
світогляд і звичаї.

Для ствердження або ліквідації самостійного буття народу найбільш
серйозним важелем виступає саме мова, адже вона виявляється тим зрізом,
тим емоційним, вольовим, інтелектуальним аспектом людського буття, який
дає можливість своєрідного відкриття, бачення світу. Про це переконливо
повідали великі лінгвісти — В.Гумбольдт, О. Потебня, також
О.М.Веселовський, Д.М. Овсянико-Куликовський, К. Бюлер та інші. Це
підтверджується й дослідженнями психологів. Зокрема, канадські діти, які
живуть у двомовному лінгвістичному середовищі, сприймають і виражають
світ через мовні особливості, відтак він постає в якомусь новому світлі
при переході від однієї мови до іншої. Адже слово вириває із неозначеної
темряви буття певні його визначеності, своєрідні структури, а також
оцінювання таких структур. Спираючись на мовні особливості, постає сам
світогляд народу, який зі свого боку впливає на характер мови. Цей
світогляд (насамперед йдеться про народний світогляд, виражений у
фольклорі) виражає певну вкоріненість людини у світ, забезпечує їй
необхідні знання про особливості світу, щоб належним чином орієнтуватися
і діяти в ньому. Саме дія, діяльність концентрується і стабілізується у
звичаях, а попередньо в ідеях та ідеалах, які ще зберігають живу
конфліктність соціального та індивідуального буття людини. Звичаї вже
характеризуються психологічною заспокоєністю, невимушеністю,
усталеністю, несвідомою вірою у реальність потрібних життєвих зрушень.
Таким чином, мова, світогляд, звичаї дають субстанціальні засади
впевненості людини в тому. що вона перебуває у безсмертній основі,
створеній народом, творчістю його духу·

Народна творчість, яка виражається у розгортанні трьох базових атрибутів
народного буття (мови, світогляду, звичаїв), є незамінною засадою
постання великих творчих індивідуальностей, які уособлюють дух народу,
виражають його психологію, його духовність найбільш глибоким та істотним
чином. Вони виходять із народу — і повертають пащ свої індивідуальні
творчі надбання. Тому й історична психологія XX століття має розкрити
характер, особливості породження індивідуального, неповторного духу
творця будь-якої спеціалізації та його повернення до культури та долі
свого народу1.

У XX столітті сталося так, що головні межові лінії між народами
поступово вимальовувалися через відступ великих творців до спеціальних
інтересів свого народу. Вже І.П. Павлов зауважував на одному із
всесвітніх конгресів з фізіології (1936): ось тепер ми творимо науку
разом, а коли розпочнуться війни, то опинимося у ворожих таборах і
будемо працювати на ті сили, які протиставляють одні народи іншим.

Разом із тим час від часу ширилися думки про об’єднання народів не для
створення військових коаліцій, не для взаємного протиставлення, а для
загального добробуту. ООН за своїм задумом могла стати таким органом
примирення народів, органом їхньої співпраці, але це виявилось однією з
найважчих справ людства. Пошуки всезагального, вселюдської» як засади
об’єднання народів були надзвичайно складними, а водночас практичні
інтереси того або іншого народу — надзвичайно актуальними, головним
чином ·— привабливими. Питання вселюдського як субстанціального, того,
чим би мали жити народи, відчувши свою екзистенціальну спорідненість,
яка безмірно вища за спорідненість будь-яку іншу, виявлялося щоразу
таким тендітним і навіть ефемерним, що лише спроба згадати про нього
кваліфікувалась як зрада своєрідного “основного інстинкту” — забезпечити
існування окремої нації, народу — і оцінювалася принаймні як політична
короткозорість.

У XX столітті набула поширення марксистська ідеологія як ідеологія,
по-перше, державна, а також як ідеологія тих страт, які ведуть боротьбу
“за звільнення праці від експлуатації”. Поступ марксистської ідеології
саме як панівної особливо зріс після Другої світової війни, коли в
Європі, Південній. Центральній Америці, Африці, Азії за відкритої чи
прихованої підтримки Радянського Союзу до влади приходили уряди лівого
спрямування. Ідеологічна боротьба відтак була тісно пов’язана з
боротьбою збройною. Успіхи прихильників марксистської орієнтації були
такими очевидними, що жартома говорили про можливість “збереження
капіталізму в одній окремо взятій країні”. На марксистськи орієнтованій
Кубі почали налаштовувати пускові плацдарми для ядерних ракет. Світ
опинився на грані нової світової війни — війни на повне знищення
людства. Адже ядерної зброї на той час було досить, аби знищити повністю
життя не тільки на Землі, а й на всіх планетах Сонячної системи (якщо
там є життя).

Поряд із тим з’явилися теорії стосовно того, що наявність зброї масового
винищення є фактором, що стримує можливість ядерного нападу. “Все, що
зіпсовано у світі, зіпсовано на хороших підставах”, —· зауважив якось
Гегель. Але конфлікт щодо ядерних установок на Кубі, який викликав
неймовірне напруження всього населення Землі, мабуть, все ж таки зробив
якесь зрушення у свідомості керівників держав, партій, угруповань,
народів, активних громадян. Було вжито заходів щодо відвернення
можливості збігу таких обставин, коли світову війну приборкати вже не
вдасться.

Проте табір держав з марксистськи орієнтованою ідеологією продовжував
нарощувати число своїх прихильників, особливо у державах, що мали
слаборозвинену економік). Держави заможні не потребували цього, а
марксистські партії мали там символічне значення. І все ж ідея
соціалістичних засад так чи інакше виступала як активна мотивація при
вдосконаленні суспільного виробництва і відповідної ідеології.

Соціал-демократичне спрямування суспільного життя в ідеологічному плані
позначилося не тільки сутичками між різними позиціями — марксистською і
немарксистською, а й спробами їх перетину. Чисті, взірцеві форми
ідеології нежиттєздатні, адже в житті реальному різні спрямування
перетинаються між собою, як перетинаються долі людей та цілих народів.
Гасла “техніка вирішує все” або “кадри вирішують все” постали не лише на
одній шостій суходолу, а й у ряді країн так званого капіталістичного
табору, зокрема в Японії. Маркс сказав ще в минулому столітті, що
виробництво стає суспільним таким чином, що залишається суспільному
змісту надати відповідну форму, щоб змінити політичний устрій. Ця
дифузія у виробництві спричиняє дифузність в ідеології, і реально
мислячі політики допускають, з одного боку, соціалістичні прийоми життя
й виробництва за капіталізму, а з іншого, в “соціалістичних” країнах —
капіталістичні прийоми. Це приводить до того, що боротьба між двома
соціально-економічними системами вичерпує себе, оскільки час чистих
ідеологій уже минув. Мова може йти тільки про те, що та чи інша держава
претендує на гегемонію у світі, пристосовує для цього ідеологічне
підґрунтя і різними способами відвойовує для себе прихильників. Мова
може йти про державні вчинки гегемонічного значення — як тих держав,
котрі мають для цього реальні підстави, так і тих, що мріють про свою
гегемонію.

Наші часи характеризуються великою всесвітньою антиномією, пов’язаною з
рушійними силами людського буття стосовно приватної та суспільної
власності. Це проблема не тільки економіки, а й психології. Людина
прагне розкрити своє буття, зробити світ своїм — прямо та
опосередковано. І ці лінії потягів фатально перетинаються. XX століття —
епоха безкомпромісної боротьби за примхливу ідею: зробити світ своїм. На
цьому перетині і виникає “війна всіх проти всіх”, і здається, що людство
ввійшло у стихію абсурдного існування, забувши про своє призначення.
Люди вперто роблять наголос на другорядному, неістинному і зовсім не
здогадуються про те, що їх найсуттєвішим чином об’єднує, а саме —
характер психології буття у світі, що єдино має визначати гідність
людини. Адже увесь світ є ідейною, психологічною властивістю
особистості. А вона втрачає ціннісні орієнтири у цінностях, а те, в чому
вона перебуває безпосередньо і що є найвищою цінністю, вона вже не
відчуває у гонитві за оманливими, примарними цінностями, хоч і розвиває
різні аксіологічні теорії.

Мова не йде про аскетизм, коли людина задля найвищих цінностей відкидає
цінності буденного життя. Ці останні мають бути підпорядковані першим,
але без суворого ригоризму, оскільки й цінності буденні, зрештою, можуть
набувати вищого ґатунку. Всі рівні людського буття в ідеалі мають
оцінюватися та сприйматися людиною sub specie aeternitatis — під знаком
вічності. Проте ідея підпорядкування одних цінностей іншим (можливо,
більш високим) захопила людство, і воно у своїй несамовитості намагалося
це здійснити.

Без піднесених цілей людство, окрема людина жити не можуть. Але такі
цілі певною мірою виступають як fata morgana — те, що захоплює, огортає
людину туманним маревом, кличе в юнацьке несвідоме. Здається, такі цілі,
оскільки вони надто бажані, можуть бути легко досягнуті, і народам
пропонують чітку, визначену в часі перспективу. Але народи й самі її
очікують, щиро вірять у неї, адже віра дає наснагу для буденної роботи.

“Конечна ціль — ніщо, рух — усе!” — це гасло може якось охолодити
рвійність до ідеалізованих цілей, але вони знов і знов постають у
людській уяві, і не можуть не поставати, хоч би як дійсність їх
спростовувала. А. Тарковський в останньому своєму фільмі показав жагуче
прагнення до мети, яка в дійсності виявляється тим же феноменом, що й
початок руху до цієї мети, задля якої людина йшла на запропоновані їй
жертви.

XX століття можна прямо назвати жертовним. Населення земної кулі
збільшилось, а самопожертви й жертви перевищили його природний приріст.
Самопожертвування здійснювалося в ім’я великих, але духовно відчужених
від людини цілей. Парадокс: праця усвідомлюється як ціль і сутність
людини, а вона приноситься в жертву праці. Можна говорити навіть про
жертовність людського існування. Коли ніхто ззовні начебто не примушує
людину до жертвенності, вона сама себе покладає на олтар майбутнього.
Прямо чи опосередковано слід говорити й про примусовість жертви.
Визначаються категорії людей, які, згідно з певними антропологічними
теоріями, є неповноцінними. Необхідним визнається знищення психічно
хворих, хоч проблема психічної хвороби не поширюється на тих, хто
позбавляє життя мільйони людей. В якомусь безумстві (хвороба це чи ні!?)
людство споконвічне прямувало шляхом самознищення — в екологічних
лихах,, війнах, голодоморах тощо.

А.Кестлер, автор ґрунтовної праці про творців гострих політичних
романів, а також Фон Папец і Макліп спробували пояснити самознищення
людства біологічними прорахунками природи, зокрема фактом створення
людського мозку. Про це також твердив Ж.П.Дюрозель, звертаючись до ідеї
рас як провідної у поясненні історії XX століття. Інстинкти, мовляв,
неодмінно правлять усією поведінкою людства, таким є людство за своєю
біологічною природою, і дітися від неї воно нікуди не може. Усі жахи
людської історії — від давньої до новітньої ·— неминучі, адже тут діє
саме біологічний закон.

Невже людство щоразу, в кожній історичній епосі хоче переконуватись у
тому, що природа людини смертна? Змиритися з цим важко.

У XX столітті в усіх країнах відбувається інтенсивна політизація
суспільного життя, яка охоплює всі вікові рівні та всі верстви
суспільства. де різні форми керуючих і підлеглих утворюють жорстку
субординацію. Куди подітись людині? Вона тікає зі своєї батьківщини,
знаходить батьківщину іншу та віддає їй увесь свій талант. Та й на
новому місці вона знову політизується. Може, не так вульгарно й
відверто. Але може про це вільно писати.

І філософи піднімаються до високих узагальнень, намагаючись збагнути
”духовну ситуацію своєї епохи”, “психологію світоглядів”. Так вони
підходять впритул до психології переображення.

Завершення історичної психології полягатиме в тому, що сама історія
через своїх діячів починає себе усвідомлювати. У цьому процесі беруть
участь не тільки духовна ситуація, а й мотивація, дія, післядія,
включаючи суспільні канони поведінки. А вже на ґрунті усвідомлення цього
канону вирішується питання про канонізацію народу і т.п.

Тоді настає усвідомлення характеру, смислу експансії, поневолення, вини,
спокутування вини, здійснення добра, усвідомлення суперечностей добра,
нарешті, здійснюється підхід до реалізації блага, благодіяння, яке не
має суб’єктивістської зацікавленості.

Сучасна епоха має усвідомити себе через психологію, психологічні
концепції. Адже таке усвідомлення піднімає психологію до найвищого
світоглядного рівня, а сама психологія починає корелювати у
структуруванні епохи із засадничими ідеологічними положеннями інших
дисциплін. Так здійснюється перехід від психологічного відображення
епохи до усвідомлення самого духу в психології, тобто до історії
психології XX століття.

Історична психологія породжує новий образ психології і через цей
останній сама себе усвідомлює. Це відбувається головно на ґрунті
усвідомлення основного смислу особистішого і суспільного буття людини,
яке виступає насамперед як людська гідність. Поклик гідності є основним
мотиваційним рушієм людської поведінки. Головне тепер полягатиме в тому,
щоб надати ідеї гідності належного змісту. Цей зміст визначається,
по-перше, універсальним охопленням інтелектом світових явищ, входженням
в їхню сутність; по-друге, це охоплення тяжіє до оригінального,
унікального змісту і має бути виражене лише через оригінальну, унікальну
форму. Але, на жаль, в історичному бутті людини універсальні моменти
відокремлюються від унікальних та оригінальних і стають тоталітарними.

Гідність, отже, слід розглядати як основну рису особистості. Історична
особистість, або особистість в історії, має історичну форму гідності, що
виражається, зокрема, у володінні матеріальними і духовними скарбами, а
також людьми — з різними формами їх поневолення та приниження їхньої
гідності як засади гідності власної.

Споконвічною формою такого заперечення гідності є поневолення фізичне,
рабовласницького ґатунку: керувати людьми, спрямовувати їх куди
завгодно, насамперед на антилюдяні дії, чужі їхнім інтересам. Цю
найпростішу форму самопіднесення, на жаль, успадкувало й XX століття.
Особисте існування поглинається державою, подібною до Левіафана.
Привласнення чужої волі — ось основа такого державного і суспільного
буття.

Таким чином постає увесь тяжкий комплекс виші XX століття. Навіть
нащадки тих, хто розв’язував Другу світову війну, відчувають провину за
скоєне лихо, намагаючись будь-що спокутувати її. У цьому — своєрідний
вияв людської гідності.

Сучасний характер феномена провини пов’язаний із цілим комплексом
понять. Це експансія як життєвий принцип, уява розширення буття; вина як
реакція на поневолення з боку суб’єкта поневолення; спокутування війни
через добро; суперечність добра, яке має свій негатив, адже добром
поневолюють більш підступно, ніж іншими формами примусу. Лише
благодіянші уникає суперечностей добра, оскільки не підміняє собою
активність людини, а розкриває для іншого реальні можливості власного
діяння.

Благо є умовою відкритих можливостей. Дон Кіхот у знаменитому
настановленні Санчо Пансі говорив саме про таке благо як основну засаду
спілкування людей. Фантастичні за розмірами і мотивацією винищення
людей, здійснені у XX столітті, породили теорії вини у психології,
філософії, естетиці. У Фрейда ця теорія має міфологічне забарвлення, хоч
постає із реальних історичних фактів.

Проте головні стикопсихологічні відношення у XX столітті — це злочин і
помста, злочин і кара. Про це заявили учасники антигітлерівської
коаліції, яга здійснили Нюрнберзький трибунал. Але наступні покоління
вважають, що їх помста не торкнеться, і роблять нові злодіяння.

М.Бодкін, досліджуючи психологічні засади уяви, у своїй теорії
прототипів у поезії досить своєрідно показує роль почуття вини. Гілберт
і Куп переказують ці думки таким чином: “Мандри, які спонукаються
почуттям вини; спроби героїв, яких переслідує доля, сховатися в печерах;
грізні дракони, джерела молодості і кохання — все це не більше ніж
своєрідні алегорії одвічного страху людини перед падінням і темрявою,
алегорії її потягів до втіхи й воскресіння. Вода як поетичний образ
означає водночас стихію, що приносить смерть та цілющу втому: руйнуючи
все, повінь, з одного боку, несе загибель, але є джерелом життя і
купіллю хрещення — з іншого. Повітря, вітер і легкий зефір уособлюють
життя і сильні подихи людської душі, уособлюють владу. Основні критичні
моменти людського життя, пов’язані з народженням, любов’ю, батьківськими
почуттями і самосвідомістю, складають внутрішній смисл більшості великих
драм, а все грецьке мистецтво знаходить тьмяне відображення в
символічному образі Сфінкса”.

Але тут зовсім не ставиться питання про подолання почуття вини, про
характер цього подолання. В дійсності вина не може бути подоланою так,
щоб зникнути з людської душі. Вона заперечується, але у певних
трансформаціях продовжується. Особливо вона постає щодо рідних,
найбільше — батьків, перед якими ми залишаємось з вічній провині, що не
змогли в усій повноті віддячити їм, — адже вони дали нам життя, а разом
з ним усю безконечність СВІТ).

Оскільки вдячність не може бути виповненою, нам, тим що живуть,
залишається страждати від невдячності. Наше бажання бути вдячними
приводить до несамовитого страждання від неможливості заповнити
безмірний простір вдячності. А до цього спонукають усвідомлення умов
нашого життя, відкриття світу зовнішнього і внутрішнього, збагнення
їхнього перетин, а в ньому — найвизначнішу і найпатетичнішу глибину: “Я
єсмь”.

Але на цьому буттєвому ґрунті вдячності має постати вдячність долі.
вдячність ситуативна, яка згремить до вищих форм буття.

Повертаючись до ідеї гідності, зазначимо, що XX століття породило
мотиваційний пріоритет: країни, що мають ядерну зброю, і ті, що її не
мають. П’ятірка великих держав поповнюється Індією, Пакистаном —
країнами, порівняно економічно відсталими, але такими, що вважають себе
великими у своїй історії. Зрушення економічні, поліпшення добробуту —
важке завдання; зробити ядерну зброю легше — за рахунок того ж
добробуту. Деякі держави офіційно її не мають, хоча фактично володіють
або можуть володіти вже сьогодні (Ізраїль, Іран та ін.). На цьому тлі
лише Україна зробила незбагненний історичний крок, який мав би бути
взірцем для інших. Але це був єдиний випадок у співжитті держав і,
мабуть, останній. Вона добровільно відмовилася від статусу третьої
ядерної держави, очікуючи на аналогічне. Просперо із “Бурі” В.Шекспіра
немовби робить заклик із початку XVII століття до століття XX: він
зрікається своєї магічної зброї перед ворогами і закликає їх цим до
толерантності взаємин. У цих двох учинках присутня справжня гідність і
відчуття власної моральної сили.

В Радянському Союзі розуміння гідності людини полягало насамперед у
належності до “передових начал” існування: народу, класу, партії і т.д.
Гідність самотворення, гідність творчості були похідними від цієї
належності субстанціального характеру. Але найяскравіше гідність людини
мала поставати в різних критичних ситуаціях: перед неминучістю смерті, у
надлюдських випробуваннях тощо. Адже гідність не може розтрачуватись у
ситуаціях буденних. Інше питання: як людина усвідомлює свою гідність і в
чому вона її бачить. Гідність виявляється і хибною, і уявлюваною, і т.п.

Чи не слід звернутися до І.Канта: роби так, аби твої вчинки могли стати
засадою законодавства. Такі вчинки є дійсно такими, що відповідають
категоричному імперативу, належать до найзагальнішого, вселюдського,
дають засаду Для розуміння природи справжньої гідності.

З ідеєю гідності особистості безпосередньо пов’язана проблема статевої
поведінки людини. XX століття намагається звільнити себе від багатьох
табу щодо цього, зокрема у зв’язку з загальною розкутістю вчинків. Ідея
кохання відокремлюється від сексу, секс відокремлюється від практичної
сфери — народження дітей. Статева сфера піддається експлуатації,
уподібнюється до таких речей, як витончена їжа, мандри, колекціонування,
накопичення багатства тощо. Спеціальні газети і журнали у великій
кількості подають сексуальний “матеріал”, який тлумачиться або сам по
собі, або у зв’язку з поведінкою знаменитих людей. Повісті, романи,
кінофільми, мистецькі твори, телефонний зв’язок. різноманітна
відеопродукція немовби змагаються у репрезентуванні сексу, взятого
осібно. Саме така форма подання сексу й може бути названа “порно” —
ізоляція сексуальної поведінки від широкого життєвого тла, від
загальнокультурних проблем, від естетики, етики, філософії тощо. Все
зводиться до життєвих вражень. А величезна проблема існування вічно
жіночого та вічно чоловічого відсувається дедалі вбік. Розчленована
таким чином людина починає неухильно втрачати свою гідність, цілісність
і стає предметом маніпулювання.

К.Маркс колись зауважував щодо однобічного використання людини як певної
окремої функції. Мова йшла, зокрема, про виконання тими чи іншими
органами специфічних функцій, якими користуються у певних шаблонних
діях, а людська особистість в такому процесі зводиться до окремо взятої
функції. Ця своєрідно ізольована функціональність спричиняє деградацію
людської індивідуальності. Деякі виконавці пантоміми на початку виступу
торкаються руками своїх статевих органів, немовби запрошуючи глядача
відкинути застарілі цноти. Існують і маловідомі фрагменти Ч.Чапліна, з
його дивними у сексуальному плані героями — дресирувальником бліх та
іншими.

Тобто мова йде про певний абсурд буття, коли абсурдне стає самоціллю і
полонить спочатку уяву індивіда, а, зрештою, і всю його істоту. Театр
абсурду лише відображає функціонування того абсурду, яким переповнене
буття людини і за межі якого вона не здатна вийти, щоб оцінити свій
буттєвий стан. Велика таємниця людської статі зводиться до втихомирення
сверблячки, щоб знову очікувати на її відтворення й задоволення. 1 стає
зовсім не дивним те, що знамениті на світовому рівні напрями психології
взяли в основу своїх поглядів сексуальну поведінку, гіпостазували,
гіперболічне її розтлумачили і зробили суттю низки відомих психологічних
систем.

Ідею людської смерті зневажено у XX столітті не менше, ніж сексуальну
поведінку. Любов і вмирання людини як вічні таємниці філософії та
психології були зґвалтовані своєрідною культурою розбещення і винищення
людей. В той час як людина народжується, щоб гідно любити і гідно
вмирати, смерть було зведено до масового знищення людей за безліччю
мотивів. Сам кат не розумів того, що він знищує цим свою людську
гідність, а разом з нею і свою особистість. В абсурдних сподіваннях
смертей інших людей намагалися продовжити своє буття, досягти безсмертя,
посилаючи у невідому незбагненну країну інших людей, як данину Молохові.
Смерть стали кваліфікувати як привід для розваги, як серцевину
спектаклю, як те, що може бути навіть “подарунком на іменини”.

Ідеологічна надбудова над цією практикою готувалась і готується
перманентно. Людський інтелект здатний сформулювати безліч підстав для
знищення людей і навіть усього людства. Є інстинкт смерті, є
перенаселення земної кулі, є брак продуктів харчування, є нестача смислу
людського буття тощо.

Просперо із “Бурі” В.Шекспіра так проголошує своє кредо:

“Коли-небудь, повір, настане день,

Коли всі ці чудесні вілли

І -замки, і розкішні палаци,

І хмарами повиті башти,

І сама наша земна куля

З усім, що г на ній, —·

Зникне все, не : лишиться сліду…

Ми виткані із тієї ж матерії, що й наші сни,

І сном оточені…

І наше життя як сон…”

Дон Педрп Кальдероп де ля Барка оригінальне відновив ці мотиви через 20
років у своїй знаменитій трагедії “Життя — це сон”.

Люди XX століття не вбачають у цій філософії особливі глибини. Вони
реальними своїми вчинками підштовхують перехід від почуття сповненості
людського існування до його повного смислового знецінення. А між тим
геній Шекспіра знаходить у містерії примарності буття невмирущі
сутності, головною з яких є людська гідність. У мерехтливому світі
даностей, що постають перед людиною, кожен має знайти субстанціальну
опору, а саме — гідність. Перед нею бліднуть цінності
просторово-часового ґатунку. А цінності людських взаємин — вільних,
невимушених — мають залишатися тією основою, спираючись на яку можна в
усій повноті виправдати своє існування.

Всі відношення між людьми, які бачимо в історичній психології,
виявляються так чи інакше антагоністично непримиренними: відношення між
расами, відношення в рамках народної психології з її етнічними
відмінностями, класової психології з протиставленням інтересів або
навіть філософських поглядів, які обслуговують ті чи інші страти
суспільства.

Піднесення, а згодом занехаяння особистості, яка приходить до влади і
втрачає її, справляє огидне враження. Адже те ж саме покоління, яке
несамовито піднімало культ особи, скидає її з п’єдесталу — і тим більш
несамовито, чим більш воно ще зовсім недавно схилялося перед цією
особою. Пропаганда ледве встигає за подіями. Як свого часу французька
преса міняла свої орієнтири щодо Наполеона Бонапарта під час його
знаменитих “100 днів” (“Його імператорську величність очікують у вірному
Парижі”), так і в XX столітті круті повороти у цьому плані сповнені
справжнього драматизму.

Народ розправляється з культовою особою, вбачаючи в ній окреме,
ізольоване зло. А цим можна вімородитися як від самого культу, так і від
того факту, що ідея культу особи живе у свідомості і навіть
підсвідомості нашого народу. Культ — дивне дзеркало, в якому народ
бачить свою гідність через створений ним культ особи, звеличуючи її і
цим самим звеличуючи й себе. Але іншою негативною формою самозвеличення
є заперечення культу в усій гостроті цього акту. Таким чином, ці дві
протилежні акції є закономірною феноменологічною формою визрівання духу
народу. Слід тільки визнати, що в цій культовій феноменології народ не
усвідомлює дійсних відносин між собою і культом правлячої особи. Він, як
у стародавні часи, шукає в цій особі козла відпущення за власні гріхи.

Розвінчання культу стає тривалим драматичним процесом, аж поки народ не
усвідомить, що в цій особі він намагався культувати самого себе. Тоді
він ніби просить вибачення, щоб далі ще гостріше усвідомити себе через
самого себе і піднести свою гідність на дійсних історичних засадах.
Сталіна було спочатку вміщено в мавзолей поруч з Леніним, а згодом його
винесли і поховали біля Кремлівської стіни. Ставиться питання про те,
щоб і мумію самого Леніна поховати за старим звичаєм. Тут же
відроджується культ довкола останків розстріляної царської сім’ї.
Історія, всупереч Гегелю, повторюється не двічі й не тричі. Що робили
французи з прахом Руссо у різні спрямування історичного натхнення?! Sic
transit gloria inundi — коли вона справді минає… А до могили
Невідомого солдата не заростають народні стежки.

Про політичний і творчий феномен В. Черчілля говорилося й говоритиметься
багато. Це — титанічна особистість XX століття з незбагненною широтою
інтересів: військовий міністр і стратег, прем’єр-міністр, видатний
історик Другої світової війни, архітектор і будівельник. Саме Черчілль
досконалим чином уособив всезагальне XX століття, дав йому своєрідне
унікальне вираження. Він завжди був в епіцентрі подій свого часу і
накладав на них печать своєї неосяжної натури, яка вміщувала в собі,
зокрема, уміння йти на стратегічно необхідну спілку з тими
соціально-політичними силами, які, зрештою, залишатимуться його
іманентними противниками. Він робить історично доцільний вибір і
виходить переможцем — у війні, у політичних маневрах. Це — могутня
творча особистість.

Слід окремо наголосити на ідеї творчості як найвизначнішому феномені XX
століття. Існує величезна література про творчість, яку осягти, хоч би у
психологічній галузі, практично неможливо. Е.Борін, американський
історик психології, справедливо зазначає, що ідея творчості вже в
середині XX століття стала “духом часу”. Виникла ціла наукова галузь —
психологія творчості. Вона мала й має як практичні, так і теоретичні
підстави. І певною мірою ідея творчості може бути визначена як важливий
компонент людського осередку історії психології, а також психологічної
системи.

Історична психологія теж має певні зрушення у проблематиці дослідження
творчості. На початку століття більш серйозний акцент робився на
творчості гуманітарній (зокрема знамениті школи О.О.Потебні та
О.М.Веселовського). Поступово дослідження творчості інженерної,
технічної, наукової, суспільно-політичної почали набирати оберти і,
мабуть, за кількістю (що відповідало реальному станові справи) почали
виходити на перший план. Соціально-політичні та військові стратегії,
освоєння космосу і самої земної кулі, транспортні комунікації, нові
енергетичні установки, зокрема атомні, радіо- і телефонний зв’язок — усе
це вимагало великих творчих зусиль, незмірне більших, ніж у творчості
художній, на що звертали увагу дослідники ще в кінці XIX століття
(Т.Рібо та ін.). За будь-яких поворотів творчої проблематики усі творці
стояли перед головною проблемою — сполучення унікальності та
універсальності в самій творчій оригінальності.

Історична психологія XX століття, крім того, може засвідчити масштабний
вияв творчих стратегій в архітектурній розбудові міст. Це дуже складна й
відповідальна праця. Адже міста існують віки, а то й тисячоліття, і їхня
розбудова ставить проблему поєднання архаїчного, стародавнього з
найновішими спрямуваннями. Історична психологія розкриває тут не тільки
творчий процес в архітектурі, а й психологію людини певного часу, яка
народжується, росте, працює, відтворює себе і свою культуру в певному
архітектурному середовищі. Архітектура є проекцією людських сподівань,
вона разом із тим показує ставлення людини до природи, вона може
підносити людське буття над природою і навіть породжувати космічні
відчуття (Френк Ллойд Раит), вона може й надавати самій психології
людини модерного характеру (Оскар Ншейєр та його споруди у Бразилії).

Плани побудови нового суспільства в СРСР передбачали, крім усього,
створення нового стилю й змісту архітектурних споруд. Для цього
насамперед слід було розчистити площі — за рахунок тих будівель, які
нагадували б часи експлуатації людини людиною. По всій країні було
знищено величезну кількість архітектурних пам’яток, у тому числі
культових споруд. І це відбувалося ще в мирні часи. Друга світова війна
доклала до цього чимало. Якщо в Європі такі міста, як Рим, Париж та
інші, було оголошено “відкритими” з метою збереження мистецьких та
архітектурних скарбів, то в містах “невідкритих” знищувалось усе, що
потрапляло в зону воєнних дій.

Так, Кенігсберг було зруйновано наполовину. Біля стіни сплюндрованого
собору збереглося поховання І.Канта. “У кожного своя доля… Той мурує,
той руйнує…”

Історична психологія як окрема галузь психологічної науки виникла в
середині XX століття, відразу після Другої світової війни. Слід було
усвідомити, що сталося з людством, яке було кинуто у дві світові бійні з
розривом менше ніж 20 років, коли виросло нове покоління, яке не
пережило минулих жахів.

Історична психологія має розкрити велику проблему — ставлення людини до
своєї історії, до тієї історії, яка її породила. Людина, котра не хоче
знати історію та не заглядає у майбутнє, є злочинцем. “Об’єктивна”
історія і така, що має заполітизований характер, далекі від дійсної
історії. “Втеча від історії”, як і “втеча від свободи”, має свої
політично-суспільні засади. Відчуження людини від сучасності може бути
здійснене побудовою відчужених же надій та сподівань. Крім історії як
“політики, зверненої у минуле”, виникла своєрідна антиципація історії як
заперечення сучасного. У цій антиномії історія стає антиісторією, бере
від самої себе певні ідеалізовані моменти, робить їх популярними
гаслами, зрозумілими всім верствам народу.

В 60-х роках— на хвилі ейфорії після “подолання культу особи” Сталіна —
було проголошено знамените гасло: нинішнє покоління радянських людей
буде жити за комунізму. На досягнення цього відводилося 18 років
інтенсивної праці. Так, праця створила людину, праця робить людину
вільною (“Arbeit macht frei” ·— гасло в Освенцимі, відтак можна говорити
про певний жах гасел), праця — засіб здійснення найвеличніших планів. Це
подібне до релігійних мотивів про прийдешнє щасливе життя, але в Бозі.

Ставлення людини до історії може бути різним. Консерватизм, наприклад,
передбачає перенесення традиції у сучасність, чим зберігається
наступність історії та її діячів із визнанням їхнього внеску. Це також
може бути названо традиціоналізмом, який виразно виявляється в Англії та
інших країнах. Поглинання історією вступає в суперечку зі зверхністю до
неї, практицизмом, нігілізмом — тут наявна безліч вивертів людської
психології щодо історії. Усі їх можна визначити як прагнення подолати
історію. Тут постає шлях перед невідомим майбутнім, який перевершує
увесь шлях минулого, який віднаходиться в історії. Разом із тим історія
іде в небуття, повивається романтичним туманом і здається тим, що
необхідно реставрувати, І нарешті, ейфорія невизначеності майбутнього
замінюється на жахливість його очікування.

Історична психологія має також розв’язати важливу проблему консолідації
народу як вихідного пункту історичного поступу. Ця консолідація має
різні шари — матеріального та ідеального буття народу, який, зрештою,
реалізуючи власну консолідацію, здійснює історичну експансію щодо інших
народів, а згодом повертається до своїх споконвічних меж.

Отож експансія стає продовженням консолідації народу, консолідації
державного ідеологічного виробництва як дійовий підсумок історичного
розвитку. Є певна межа консолідації, з якою народ і держава прагнуть до
експансії. Так чи інакше така експансія захоплює різні сторони життя
сусідніх держав. Може бути експансія мовна, світоглядна, звичаєва — все
те, що стосується змісту “психології народів”. Це, так би мовити,
культурна експансія. Вона є тією засадою, яка приводить до взаємного
“запліднення” у сферах духовного й матеріального життя. Виникають нові
інтернаціональні слова, терміни, які не тільки полегшують
взаєморозуміння між народами, а й зумовлюють вільне проникнення одних
народів у духовне лоно інших.

Експансія виявляє себе і в негативному світлі. Так, “похід на Рим” 1922
року був підготовкою консолідації італійського фашизму в межах своєї
держави, а далі в межах різних угруповань, держав зокрема. Перед тим у
Німеччині за часів Троїстого союзу проходив пошук расових детермінант
людської поведінки. Влаштовувались оргії, де люди ставали розкутими у
своїх натуральних стосунках. Ця розкутість переходила до більш
агресивних форм, що психологічно готувало людність до Першої світової
війни. У той час відбулися й революційні події, що також нівечили
людську особистість.

Все це не могло не позначитися на стані самої психологічної науки.
Постають її антигуманістичні спрямування, стверджується антипсихологізм
з забороною навіть терміна “психіка”. Все, що було досягнуто людством у
розкритті глибин психічного існування, відкидалося. У таких нових течіях
у психології, як біхевіоризм, гештальтпсихологія, рефлексологія,
реактологія, первісний класичний психоаналіз, на перший план виходить не
власне людяність як осередок духовного зростання та розгортання
особистості, а спрощені біологізовані та механізовані аналоги
психічного, що не могли не редукувати достеменну природу психічного до
“занадто умовних” її подоб.

Усе це свідчило про те, що людська особистість загубилась у жорстоких
реаліях XX століття — винищувальних війнах, безпорадності людини перед
стихією суспільного життя, яке вона творила несвідомо. У самій
психології це виразилось у піднятті Павловського вчення про умовні
рефлекси до рівня державного світогляду. Біхевіоризм продовжує набирати
дедалі витонченіших форм, використовуючи досягнення новітньої філософії.
Це ж властиво і психоаналізу. Інстинкти керують людиною — і в
психоаналізі, і в політичних теоріях.

Історія психології стає феноменом історичної психології. Психологія
визначається історією і визначає саму історію. Поява гуманістичної
психології не рятує становища. Ідею гуманізму було тлумачено як
самовизначення особистості, але це самовизначення може бути й
катастрофічно злочинним. І психологія не могла чекати на порятунок із
зовні. Вона продовжувала битись у лещатах псевдогуманізму. Лише ідея
канонічної психології ставить психологічне знання на справді
гуманістичні засади. Але цю психологію вже не варто називати просто
гуманістичною.

У кожного своя доля, але вирішується вона по-різному. Жорстока щодо
іншого, чи не є вона противажелем забуття щодо смертності власної
природи? Чи не є “інший” тим, хто має спокутувати чийсь (або даної,
конкретної людини) основний гріх — смертність як таку. Біблія стверджує,
що за гріх пізнання людина стала смертною, що смерть — це кара. Гегель
розкриває тонкощі цього питання: все, що народжене, гідне смерті. Велику
послугу людству зробив Дмс.Свїфт, коли показав своїх “безсмертних”
героїв у такому жахливому стані, що саме їхнє життя визнається гіршим
злом, ніж сама смерть, її прагнуть, а її немає і не буде.

Коли Ж.П.Дюрозель у своїй “Історії дипломатії XX століття” висвітлює
факти цієї історії, можна тільки захоплюватися його обізнаністю та
різнобічністю тверджень. Проте коли він починає тлумачити причини та
наслідки цих фактів, одразу ж відчувається своєрідна прірва між можливим
і дійсним в цій історії, між фактом та його причиною, між індивідуальним
впливом та соціальною необхідністю історичного процесу. Особливо коли
постають питання: “Хто винен?” або “Хто спричинив?” тощо.

Історична доля історичної особистості — важливий феномен історичної
психології. Праці Г.В.Плехапова з цього питання стимулювали чимало
відповідних розробок. Постає картина руху історичної психології: наявний
стан, пробудження історичної особистості, її роль у співробітництві з
прихильними масами. Класичні взірці у цьому сенсі дають долі Ісуса,
Магомета та їхніх учнів. Ідеться про першопостання кількох шляхів перед
історичними особистостями, про їхню спадковість та ідейні джерела, про
їхнє ставлення одна до одної, до справи і т.ін.

Особливу увагу історична психологія звертає на психологічне середовище
постання особистості та зміну цього середовища нею. Історична психологія
як самосвідомість народу показує підґрунтя історичного руху самої
психології, і це має досліджуватись особливо пильно.
Історико-психологічні умови зрощуються в особистості, і тому вона стає
всесвітньо-історичною особистістю. Які ж вони, ці умови — відповісти на
це питання має намагання історична психологія.

Ми вже зазначали, що несвідоме поклоніння загалу культовій особі
перетворюється в ненависть унаслідок усвідомлення приниження власної
особи як підлеглої. Руйнація культу відбувається з таким же ентузіазмом,
як відбувалося його насадження. Але усунення однієї культової особи не
вирішує питання. Має бути субституція культу іншою особою. Виникає ідея
авторитету. Це викликає антагоністичні спрямування: триває боротьба між
тими, хто зрадив культ, і тими, хто в культі ще залишається. Суспільство
розколюється. Ця розколотість стосується поколінь. Хто в молодості жив
за культу, пригадує свій ентузіазм возвеличення особи і діяльності в її
ім’я. То був центр світогляду, а людина без такого центру жити не може.

Теперішня молода генерація шукає не культу, а особу для поклоніння. Ними
виступають митці, далекі від політики. Те, що раніше робила політика,
тепер робить мистецтво. Політика об’єднувала для ворожнечі,
протиборства. Мистецтво об’єднує для вираження співчуття. Таке мистецтво
залишає зали — у них тісно. Сценою стають площі, великі відкриті
території. Сусідять класика й модернізм, серйозне й популярне. Народ
виходить на площі для єднання на фунті мистецтва, як колись виходив, щоб
спостерігати катування і страти. Великі співці зі світовим ім’ям
виступають просто неба — і відбувається справжнє духовне дійство.

Читати класичні романи молодь не хоче, просто дивитися вистави їй
байдуже. Вона сама в ентузіазмі і хоче брати участь у безумстві
виконання. Вона піднімає догори руки і розхитується у самовираженні.
Нещодавнє виконання “Царя Едипа” на центральній площі Києва ніби
повертає нас до стародавніх традицій театрального мистецтва, які
обов’язково передбачали дійову участь аудиторії.

Отже, політика об’єднує, роздираючи суспільство на антагоністичні
страти. Мистецтво об’єднує у співвиконанні. Цю ідею ще в середині XX
століття викладали Р.Роллан, малюючи образи музикантів, і С.Цвейг,
показуючи географічне єднання світу в романі “Подвиг Магеллана”. Це був
також показ антагонізму видатної людини та її оточення (мова йде,
зокрема, про особистість З.Фрейда у змалюванні С.Цвейга та інших
авторів). Це було відтворення особистостей XIX і XX століть —
історичних, героїчних особистостей. Проте були й письменники, які
показували ницість людського існування. Серед них — Ф.Кафка, який
стверджував, що за певних умов людина здатна набувати рівня комахи, і
саме цим рівнем загалом визначається статус її буття. Видатні життєписні
дали психологам невичерпний матеріал дослідження неповторного поєднання
(іноді через протистояння) в історії людства прогресивного й
регресивного, конструктивного і деструктивного, індивідуального та
суспільного.

Постання нового суспільства неодмінно супроводжується соціальними
потрясіннями, виникають підстави як для дискредитації нового, так і для
сповзання в минуле історії. Але “реставрацій” часто було більше, ніж
“поступів”. Історія рятувала свій імідж, повертаючись до більш-менш
стабільного буття. Тут виразно постають вікові типи особистості, які
вклоняються символам втраченого благополуччя, символам своєї молодості.
А сучасна молодь значною мірою політичне та ідейно індиферентна.

Значний інтерес для історичної психології являє той період, коли в СРСР
відбувалась так звана перебудова, але таким чином, як мольєрівський
Жерак давав синові гроші на одруження, але при цьому міцно прив’язував
гаманець до пояса і жваво підтягував його до себе, щойно син намагався
взяти цей гаманець. Можна згадати й Плеханова, який так описував кредо
деяких революціонерів: “Я люблю прогрес, але прогрес поміркований, і в
цьому поміркованому прогресі більше поміркованості, ніж прогресу”.

Такими виступили діячі перебудови, які усвідомили неможливість жити у
безвихідній ситуації, але обмежили перебудову паліативними заходами. І
все ж зрушення відбулись. Постала своєрідна половинчаста свідомість, яка
наважилася відійти від старого, але не знайшла належних орієнтирів для
здійснення реального суспільного поступу. І ця невизначеність серйозно
дається взнаки й донині.

Повертаючись до вихідних філософських та психологічних проблем XX
століття, слід зазначити, що Е. Фромм зробив спробу показати, чому люди
виявляються несвободними, і детально розробив тему ескипації — “втечі
від свободи”. Він, проте, не вказав, що ця тема є вічною темою людської
культури, що її детально розроблено уже в драматургії В.Шекспіра
(“Буря”), філософії Б.Спінози (Богословсько-політичні трактат”), у
трагедії Ф.Шіллера “Дон Карлос”, у романі Ф.Достоквського “Брати
Карамазовы”, у російського філософа В.Розанова в трактаті “Легенда про
Великого Інквізитора” та в багатьох інших творах.

Але з самого початку ідея втечі від свободи тлумачиться Фроммом не
зовсім адекватно. Ескипація здійснюється не від свободи, яка ще не стала
прапором людської незалежності, волі тощо, а від безпосереднього
становища, конкретної ситуації, в якій ідея свободи як серйозне
узагальнення ще не постала у повній своїй розгорнутості. Про яку втечу
від свободи може бути мова у Калібана із “Бурі” Шекспіра, коли він,
здобувши волю, не отримує свободи? Ніхто не тікає від свободи, не
здійснюючи ескипацію, адже для нього ідея свободи залишається “чистою
дошкою”. Він не має уявлення про рабство як таке, він ставиться
негативно лише до конкретної людини, яка стала його хазяїном і карає за
негідні вчинки. Тому він і шукає не такого жорстокого хазяїна, як
попередній, щоб продовжити свою рабську місію — бути тим, ким він має
бути.

Отже, мається на увазі не втеча від свободи, а ескипація від поганого до
кращого хазяїна, який не буде забороняти й карати. Це ж саме було і під
час ліквідації кріпосного права, коли селяни, отримавши волю,
добровільно залишалися в тому ж стані, сподіваючись на зміну панського
ставлення. Це ж саме трапилось і в СРСР, коли було розгорнуто
безпрецедентний в історії культ особи. І пояснити все це втечею від
свободи ніяк не можна, оскільки людина, яка має свободу, буде стояти на
смерть і ніколи її не віддасть. Але тут мова йде про істинну свободу, її
належне усвідомлення, пов’язане з трагічним переживанням гідності
людини, яка осягла всезагальне і зуміла виразити його в неповторній,
унікальній, оригінальній формі.

Література.

Абаньяно Н. Введение в экзистенциализм. Санкт-Петербург, 1998.

Абаньяно Н. Мудрость философии и проблемы нашей жизни. Санкт-Петербург,
1998.

Вебер М. Избранное. Образ общества. Москва, 1994.

Вгтдепъбанд В. О Сократе // Лики культуры: Альманах. Москва, 1995. Т.1.

Гуссерль Э. Картезианские размышления. Москва, 1998.

Гуссерль Э. Философия как строгая наука. Новочеркасск, 1994.

Зиммель Г. Истина и личность // Лики культуры: Альманах. Москва, 1995.
Т. 1.

Ортега-и-Гассет X. Дегуманизация искусства. Москва. 1990.

Ортега-и-Гассет X. Избранные труды. Москва. 1997.

Риккерт Г. Введение в трансцендентальную философию. Киев, 1904.

Риккерт Г. Философия истории. Санкт-Петербург, 1908.

Риккерт Г. О системе ценностей//Логос. 1914. Вып.1. Т.1.

Самосознание европейской культуры XX века: Мыслители и писатели Запада о
месте культуры в современном обществе. Москва, 1991.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020