РЕФЕРАТ
На тему:
Вчинкові засади рефлексивності:
Універсальність та відповідальність буття.
М. М. Бахтін (1895 — 1975)
Михайло Бахтін, який у першій половині 20-х років тільки-но починав
свою діяльність ученого-філолога, переконливо вказав на те, що категорія
вчинку має загальнокультурне значення. Заглиблення у філологічні й
літературознавчі проблеми дало можливість ученому здобути результати,
які виходять за межі його спеціальності та підносяться до рангу значних
світоглядних узагальнень.
Із філософських вершин можна побачити й характер усіх психологічних
проблем, тобто конкретність логічного осередку психологічної дисципліни.
Так, М. Планк і А. Ейнштейн, за своїм фахом Іще більш далекі від
психології, побачили в учинку головний вузол світоглядних пошуків людини
й таким чином підійшли впритул до вирішення суто психологічних питань.
Це сталося і з Бахтіним, тим більше що для його наукових інтересів
розробка проблем учинку мала безпосередніше значення.
Отож у середині 20-х років Бахтін розробляв проблему вчинку в його
загальнотеоретичному, а також філософському значенні. Пафос цього
дослідження мав безпосередній стосунок до своєрідної долі психологічної
дисципліни. На жаль, рукопис не було завершено, та він погано зберігся.
Праця побачила світ через 60 років, уже після смерті автора, під назвою
“До філософії вчинку”, яку дали їй упорядники.
Кожний психічний феномен, зокрема людська думка з усім її змістом,
становить індивідуально-відповідальний вчинок. А з сукупності вчинків
складається життя людини. Тому Бахтін називає життя суцільним
учинюванням. “Я вчиняю, — зазначає Бахтін, — усім своїм життям, кожний
окремий акт і переживання є моментом мого життя-вчинювання. Але цей
момент не абстракція. Він уміщує в собі, з одного боку, людську
неповторність, що виявляється в певний час і в певних умовах, а з іншого
— смисловий узагальнюючий момент”. Особливу увагу Бахтін звертає на
думку взагалі, оцінюючи думку зокрема, їхню вчинкову природу. Все,
навіть думка й почуття, є учинок. Дія стає вчинком — особливо тоді, коли
набуває морального змісту’. Виникає моральний суб’єкт з відповідною
психічною структурою. Бахтін виводить за дужки психологічний, або
фізичний, бік людської природи.
У вчинку найбільш значущим Бахтін вважає відповідальність. Але тут
постають питання: за що суб’єкт учинку може нести відповідальність, що
належить індивідові, а що виходить за його межі — перебуває у самому
вчинку? В ньому є трансцендентна активність. Тоді виникає певний дуалізм
пізнання й життя. Інакше, що у вчинку є особове й понадособове? Як вони
можуть бути поєднані? Оскільки ми увійшли в “іманентну законність”,
здійснили акт абстрагування, ми знімаємо з себе індивідуальну
відповідальність. Використовуючи термін Ж.Піаже, можна сказати, що
відбувається децентрація вчинкового змісту: вчинок виводять за межі
суб’єкта, але в цьому разі гинуть і суб’єкт, і вчинок, а отже, й уся
“децентрована сутність”.
Бахтін зауважує: світ як предмет теоретичного пізнання прагне видати
себе за весь світ у цілому, не тільки за абстрактно-єдине, але й
конкретно-єдине буття в його можливому цілому, тобто теоретичне пізнання
намагається збудувати першу філософію або ж подати себе у формі
гносеології чи світоглядних позицій, побудованих на біологічних,
фізичних та інших засадах. Ця тенденція (до абсолютизованої децентрації,
до ігнорування ідеї, думки як учинку з його суб’єктними настановленнями)
проявлялася не тільки в XIX та XX ст. Насправді вчинок опосередковує
об’єктивне й суб’єктивне, є водночас і тим і тим, він відкриває світ із
середини. Таку рису вчинку Бахтін називає “участным мышлением”. Воно
переважає в усіх великих системах філософії, усвідомлено й виразно — в
Середні віки, несвідомо й замасковано — в системах філософії та
психології XIX — XX ст.
Абстрагований від акту вчинку смисловий зміст можна скласти в якесь
уявне єдине буття. Однак це не єдине буття, в якому ми живемо й
умираємо, в яком}1 здійснюється наш відповідальний вчинок; воно
принципово чуже живій історичності. А людина має включати себе у світ
реальний, дійсний, а не в світ готового, завершеного теоретичного буття.
Для Бахтіна важливо підкреслити ризикований відвертий
учинок-становлення, що робить життя людини сповненим сенсу.
“Теоретичний світ, — зауважує Бахтін, — отримано в принциповому
абстрагуванні від факту мого єдиного буття· і морального сенсу цього
факту — немовби мене й не було, й це поняття буття, для якого байдужим є
центральний для мене факт моєї єдиної дійсності, залученості до буття,
що не може визначити моє життя як відповідальне вчинювання, не може дати
ніяких критеріїв для життя практики, життя вчинку, не в ньому я живу.
Якщо б таке буття було єдиним, мене не було б”. Щоправда, це не
заперечує того, що істина має певну автономність.
Бахтін постає проти того, щоб цю істину зробити предметом тільки
психології. Ми не можемо вмістити весь великий світ у малий світ,
визначити перший другим. Психологія намагається перекласти своєю мовою
змістово-смисловий момент пізнавального акту, показати індивідуальну
відповідальність його здійснення — вчинок. Однак вона втрачає розумний
підхід, коли не допускає поряд із собою правомірну
трансцендентно-логічну транскрипцію об’єктивного змісту.
Мова має йти про те, чи буде психологія скута формалізмом
функціональності, чи вона тлумачитиметься у феноменологічному ключі, хоч
би й узяла на себе функції феноменальні і відтак стала феноменологічною
психологією. Чому її слід бачити тільки у функціональному аспекті (це
лише один із багатьох напрямів психології, до того ж не найкращий) і
картати при цьому психологію як таку? Інша справа: чи доцільно вводити у
психологію, наприклад, моє знання про те, які тварини або рослини
існували в ту чи іншу геологічну епоху? Звісно, ні. Не все у психіці є
предметом психолога, але вона показує, яким чином відбувається
становлення знання, роз’яснює ставлення до нього, характер відображення
світу. Емпірично безмежний світ не є змістом психологічного вивчення.
Це. за словами Вундта, опосередкований досвід. Психологія розглядає
досвід безпосередній. А це означає, що вона має справу з психічними
феноменами в їхньому принциповому відображенні світу (самовідображення
світу через психічну активність).
Пізнавальний акт як учинок включається з усім своїм змістом у єдність
відповідальності. Цим змістом людина дійсно живе — здійснює себе. Усі
спроби теоретичного світу пробитися в дійсне “буття-подію” безнадійні.
Не можна розімкнути теоретично пізнаний світ з позиції самого пізнання.
Саме з акту вчинку, а не з його теоретичної транскрипції, є вихід у його
смисловий зміст, адже вчинок дійсно завершується в бутті.
Буття-подія не тільки мислиться. вона здійснюється через людину. В акті
вчинку-пізнання вона переживається, й пізнання тут є лише моментом.
Бахтін віддає перевагу практичному розуму над теоретичним, адже
практичний здійснює моральну орієнтацію неповторного суб’єкта в події
неповторного буття. В категоріях теоретичної байдужості свідомості це
буття не визначається. Воно визначається лише в категоріях учинку, в
категоріях співчутливо-дійового переживання конкретної неповторності
світу. Унікальний вчинок заперечує загальне, хоч і виходить з нього.
Загальне не охоплює вчинку в його неповторності, тому останній є
справжньою реалізацією особистості.
Те, що Бахтін розповів про моральний бік учинку як форму його
відповідальності, має стосунок і до естетичного його боку. Істотним
моментом естетичного споглядання є вживання в індивідуальний предмет
бачення так, щоб можна було розкрити цей предмет у його власній природі.
За суб’єктивізацією йде об’єктивізація, що дає можливість охопити
вживанням індивідуальність як єдину, цілісну, якісно своєрідну.
Моменти вживання та об’єктивації взаємопрониклі. У цьому й полягає
вчинкова дія. І цей акт-учинок творить нове.
Тут Бахтін згадує неокантіанство, маючи на увазі, мабуть, історичну
методологію Г.Ріккерта, його ідеї про неповторюваність історичних подій.
Такими ж неповторними є також події в індивідуальному житті людини. У
цих двох аспектах бачення неповторюваність визначається характером
самого вчинку.
Вчинок здійснюється не в теоретичному світі, не в теоретизованому світі
культури. Реальний світ учинку й теоретичний світ культури не
співвідносяться. Разом із цим людина впевнено себе почуває в автономному
світі культури, але невпевнено — в неповторному світі життя, звідки
виходить учинок. Тобто людина вчиняє впевнено, коли діє не від себе, а
від іманентної необхідності сенсу, відповідальності. Учинок постає як
висновок із великого й малого засновку, він стає святим і безгрішним,
адже тут немає суб’єкта вчинку.
Бахтін зазначає, що сучасна філософія не розв’язує цього питання. Вчинок
залишається розколотим на об’єктивний смисловий зміст і суб’єктивний
процес завершення. В жодному з цих світів окремо Бахтін не знаходить
місця для дійсного відповідального звершення вчинку. Навіть етичні
концепції, що віддають перевагу практичному розумові, не вирішують цієї
проблеми, адже вони надто затеоретизовують суб’єкт учинку. Жодна
теоретична теза не може безпосередньо обґрунтувати вчинок, не втрачаючи
його індивідуалізованої суті. Воля-вчинок створює закон, якому
підкоряється, тобто як індивідуальна суть вона вмирає у своєму продукті.
Воля описує коло, стає замкненою в собі, виключає індивідуальну та
історичну активність учинку. Зникає підхід до його дійсності. Він постає
як такий лише в реальному продукті (дії, слові, думці).
Йдеться про те, що взагалі мислити перехід від мотивації до дії
неможливо. Мотивація — це приречений на вічне вирішення теоретизм,
абстрагування від себе як неповторної істоти. В теоретичному світі
вчинок не здійснюється. “До живого вчинку в реальному світі тут немає
підходу”, як немає підходу й до дійсного автора вчинку.
У своєму завершенні вчинок має неповторне буття — в усій своїй
змістовності та неповторній фактичності. Всередині вчинок виявляє
конкретний останній контекст, куди відносить і свій сенс, і свій факт,
де він намагається відповідально здійснити правду факту і сенсу в їхній
конкретній єдності.
Вчинок мислиться Бахтіним як наслідок прийняття рішень, як підсумок усіх
альтернатив; у ньому всі попередні конфлікти так чи інакше знаходять
розв’язання. Мотиваційний бік учинку, зокрема відповідальність, а також
дійовий бік учинку розкриті Бахтіним із достатньою повнотою. На жаль, у
його концепції “філософії вчинку” не йдеться про ситуацію.
“Відповідальність” можна віднести до післядії.
Слід прокоментувати одне з найважливіших синтезуючих місць з
аналізованого трактату Бахтіна: “Відповідальний учинок один долає
всіляку гіпотетичність, адже відповідальний вчинок є здійсненням рішення
вже безвихідно, невиправне й безповоротно; вчинок — останній підсумок,
всебічний остаточний підсумок, всебічний остаточний висновок; учинок
стягує, співвідносить і вирішує в єдиному й неповторному і вже
достатньому контексті і сенс, і факт, загальне й індивідуальне, реальне
й ідеальне, адже все входить у його відповідальну мотивацію; у вчинку
вихід з можливості в унікальність тільки раз і назавжди”.
Бахтін оберігає філософію вчинку від психології вчинку. Цю останню він
пов’язує з суб’єктивізмом. Мабуть, вік розуміє предмет психології лише в
його інтроспективному, традиційному плані. Крім того, філософія вчинку,
його правда, на думку Бахтіна, є естетичною правдою вчинку. В цьому
синтетизмі щонайменше ірраціонального, адже вчинок у його цілісності
більш ніж раціональний — він відповідальнісний. Раціональність тут
тлумачиться тільки як момент відповідальності.
Вчинок, що розглядається з біологічної, психологічної чи фізіологічної
точки зору, може здаватися стихійним і темним — як абстрактне буття, але
зсередини вчинку людина, що відповідально вчинила, знає ясне й виразне
світло, в якому вона орієнтується. Людина в багатомірності та складності
ситуації визначає єдине місце в даному контексті подій.
Бахтік намагається тлумачити у вчинковому ключі різні психічні
здатності, зокрема і найбільше — мислення. Він зауважує: “Дійсне
мислення, котре вчиняє, є емоційно-вольове мислення, інтонуюче мислення,
й ця інтонація істотно проникає в усі змістові моменти думки.
Емоційно-вольовий тон обтікає увесь значеннєвий зміст думки у вчинку й
відносить його до єдиного буття-події. Саме емоційно-вольовий тон
орієнтує в неповторному бутті й дійсно стверджує смисловий зміст”. Отже,
тут здійснюється певна спроба виставити вчинок як логічний осередок
системи психології.
Емоції та воля, що визначають мислення, самі мають учинкову структуру.
Бахтін висловлюється в тому розумінні, що кожна окрема думка є продуктом
живого вчинку. Це має стосунок і до почуття, бажання тощо. У твердженні
“я мислю” слід бачити насамперед зміст — “вчиняю думкою”. Це є й докором
психології, яка “фатальним для неї чином орієнтована на суб’єкта, що
пасивно переживає”. Чому ж Бахтін не звертається до психології, яка з
давніх-давен розглядає людину як активного суб’єкта? Одначе при цьому
він чітко дотримується позиції активності психічного —- через визнання
неповторності залученості людини до буття. В цьому дійсна основа життя і
вчинку людини. “Активний вчинок impiicite стверджує свою неповторність І
незамінність буття в цілому. Я причетний до буття як його неповторний
діяч”.
Світ, таким чином, є те, що він розкриває зі свого змісту перед учинком,
а вчинок є те, що становить відношення людини до світу. Вчинок є
інструментом розкриття світу, набуття ним визначеностей. І це визначення
неповторне, єдине в своєму роді, щось схоже на монаду Лейбніца.
Розкриття світу через учинок є розкриття також психічного світу людини
як інструменту світового зрізу. “Я мушу вчиняти зі свого унікального
місця. Тоді й дія вчинку стає незамінною стосовно всього того, що не є
я”. Звідси, з позиції неповторності й слід тлумачити відповідальність як
одну з головних рис учинку. “Дійсно бути в житті” — означає вчиняти,
бути не індиферентним до єдиного цілого.
Єдність цілого зумовлює неповторні ролі всіх учасників буття. Неповторні
особистісні світи складають єдину подію. Між ціннісними картинами світу
кожного учасника немає суперечності. Існує контекст, що дає можливість
спілкування. А далі постає проблема визнання іншого як вихідної точки
пізнання і дії. Відтак ідея паралелізму світів.
Сучасний йому кризовий стан суспільства Бахтін пов’язує з кризою
сучасного вчинку, говорить про безодню між мотивом учинку та його
продуктом. Унаслідок цього продукт відривається від свого коріння.
Оскільки теорія відокремилася від учинку й розвивається за своїм
внутрішнім іманентним законом, учинок сам починає деградувати. Всі сили
відповідального звершення входять в автономну царину культури, і
віддалений від них учинок зводиться до елементарної біологічної та
економічної мотивації, втрачаючи ідеальні моменти. Це і є стан
цивілізації. Все багатство культури віддається на поталу біологічному
акту. Теорія залишає вчинок у тупому бутті. Звідси пафос толстовства і
всілякого культурного нігілізму.
Наприкінці свого рукопису Бахтін іще раз повертається до логічного
осередку. Кожний прояв людини — почуття, бажання, настрій, думка —
перетворюється в активно-відповідальний вчинок.
Існує також учинок усвідомлення. Я — центр світу, центр походження
вчинку. Я виходжу з себе в моєму вчинку-баченні, вчинку-думці,
вчинку-справі. Як ціннісний центр людина будує конкретне архітектонічне
— мету. Тоді виступають значення, й тут Бахтін опосередкованим чином
говорить про ситуацію. Всі межі стають значущими, а світ постає як єдине
ціле. Теоретичне ставлення до світу і є важливим моментом ситуації, яку
слід перетворити практично.
Якщо винести за дужки “Я” як центр, світ розпадається на
абстрактно-загальні моменти й відношення. Тільки стосовно людини
виявляється дійсна архітектоніка світу, що переживається. Отже, знайдено
ситуацію, а терміна так і не названо.
Перед нами постала своєрідна онтологія вчинку. Світ розкриває себе через
учинкову структуру, бачить себе, оцінює себе. Через учинок людина стає
центром світу, ЇЇ очі — це очі і людини, і світу. С.Л. Рубинштейн був
одним із перших, хто розвивав аналогічні ідеї на ниві психології та
прийшов, зрештою, до ідеї “внутрі-буття” і дії-вчикку як центрального
логічного осереддя психологічної системи.
Література.
Абаньяно Н. Введение в экзистенциализм. Санкт-Петербург, 1998.
Абаньяно Н. Мудрость философии и проблемы нашей жизни. Санкт-Петербург,
1998.
Вебер М. Избранное. Образ общества. Москва, 1994.
Вгтдепъбанд В. О Сократе // Лики культуры: Альманах. Москва, 1995. Т.1.
Гуссерль Э. Картезианские размышления. Москва, 1998.
Гуссерль Э. Философия как строгая наука. Новочеркасск, 1994.
Зиммель Г. Истина и личность // Лики культуры: Альманах. Москва, 1995.
Т. 1.
Ортега-и-Гассет X. Дегуманизация искусства. Москва. 1990.
Ортега-и-Гассет X. Избранные труды. Москва. 1997.
Риккерт Г. Введение в трансцендентальную философию. Киев, 1904.
Риккерт Г. Философия истории. Санкт-Петербург, 1908.
Риккерт Г. О системе ценностей//Логос. 1914. Вып.1. Т.1.
Самосознание европейской культуры XX века: Мыслители и писатели Запада о
месте культуры в современном обществе. Москва, 1991.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
