Культурно-гуманістична психологія в Україні (реферат)

РЕФЕРАТ

На тему:

Культурно-гуманістична психологія в Україні.

Цей напрям було репрезентовано видатними вченими, які насамперед
провадили дослідження з психології творчості. Великий поштовх тут
здійснив І.Франко психологічним і разом з тим естетичним трактатом “/з
секретів поетичної творчості” (1899). У Харкові постала широковідома
глибиною своїх культурно-гуманістичних спрямувань школа “психології
творчості”. За першу чверть століття вона видала вісім томів наукових
праць. Видання припинилося в 1923 р. як несумісне з державною
ідеологією.

До цього напряму слід прилучити й працю корифея вітчизняної психології
С.Л.Рубінштейна “Принцип творчої самодіяльності. До філософських основ
сучасної педагогіки”, надруковану в “Записках вищої школи м. Одеси”
(1922).

У перших випусках “Питань теорії і психології творчості” розроблявся
психологічний аспект поетики (О.О.Потебня) та історико-порівняльної
поетики (О.М.Веселовський). Далі дослідження тематично були розширені.
Однією з видатних постатей у цій унікальній на рівні світового значення
роботі був Д.М.Овсянико-Куликовський, підтриманий учнями й
послідовниками. Було опубліковано оригінальні праці: О.І.Біпецького — “В
майстерні художника слова”·, П.Енгельмейєра — “Неврологія або
всезагальна теорія творчості”; І.І.Лапшина — “Про перевтілення в
художній творчості”; Т.Райнова — “Вступ до феноменології творчості”;
С.Л. Франка — “Про сутність художнього пізнання (Гносеологія Гете)”;
Е.Кагарова — ”Типовий розвиток релігійно-міфологічної творчості”.

Провідною ідеєю харківської школи було те, що розуміння художнього твору
є своєрідним відновленням творчого процесу в душі того, хто сприймає цей
твір. Будь-яке розуміння є нерозуміння, що передбачає подальшу
інтерпретацію. Думка не передається, а тільки збуджується через слово.
Розуміння художнього цілого залежить від правильного тлумачення його
одиниць — образів, з яких воно складається. Наукова і художня творчість
має своїм результатом неоціненний скарб — самопізнання. Відображення
людини в мистецтві більш глибоке, ніжу релігії і навіть у науці.

Ідеї становлення людської особистості, його джерел та рушійних сил
розроблялися С.Л.Рубінштейном та Г.С.Костюком. Більшу частину свого
життя С.Л.Рубінштейн перебував в Україні, в Одесі. Універсально освічена
людина чималої творчої наснаги, він відстоював особистісну гідність
вченого, пов’язував психологічні проблеми з буттєвою долею людини.
Великий знавець вітчизняної та світової психології, він насамперед
сприяв становленню психології в Україні. Багато його учнів стали
відомими науковцями. Рубінштейн, зокрема, висунув неоціненну ідею про
логічний осередок побудови системи психологічних знань. Цей осередок,
зрештою, має бути архетипом загальнолюдської культури і визначається як
дія-вчинок.

У 30-х роках у Харкові організується Психоневрологічний інститут, а далі
на його основі — Всеукраїнська психоневрологічна академія з сектором
психології, яку очолював О.Р.Лурія, а відділом дитячої та генетичної
психології завідував О.М.Леоптьеа. У цьому відділі працювали
О.В.Запорожець, Л.І.Божович, П.Я.Гальперін, П.І.Зінченко. Відділ
розробляв такі основні проблеми, як психологія “практичної діяльності”,
“образ-процес”, свідомість і діяльність, пам’ять. О.В.Запорожець зі
співробітниками досліджував сприймання, зокрема естетичне, Л.І.Божович
та П.І.Зінченко — психологічні особливості засвоєння знань учнями на
основі розвитку мислення. П.І.Зінченко вказував на залежність
продуктивного запам’ятовування матеріалу від його місця у структурі
діяльності. Зрештою було створено загальну теорію пам’яті, визначено
відношення пам’яті до мотиву діяльності, дії, а згодом було здійснено
вихід до зв’язку пам’яті з особистістю, стратегією її поведінки, що й
виявляє принциповий учинковий підхід, учинковий системний осередок. В
самій дії вирізнено мету і засіб. Пам’ять розглянуто як умову наступної
дії. Орієнтацію на майбутнє визначено як організуючий фактор в системі
людської пам’яті та у становленні індивідуального досвіду.

Мова йде про те, щоб компоненти психічних феноменів, що виступають у
дослідах, зібрати в єдиний методологічний вузол. Ним і став принцип
учинку, вчішковіш осередок: він так чи інакше, цілком чи у своїх
компонентах був присутнім у свідомості дослідників з часів далекої
давнини і став тим ґрунтом, на якому українська психологія XX століття
(як і в попередні періоди) розвивала свій оригінальний напрям —
психологію вчинку.

В Одеському регіоні було започатковано дослідження сприймання часу
(Д.Г.Ельконіи), а згодом — розробку однієї з найважливіших галузей —
історичної психології, що має насамперед своїм предметом становлення
менталітету українського народу (І.Г.Белявський). Розробляються
методологічні засади історії психології, досліджуються окремі визначні
періоди цієї історії, зокрема через ідею героїчного з урахуванням
вчинкового напряму в тлумаченні відповідних подій. Галузь, яка тривалий
час не розроблялася в Україні зовсім, набуває дедалі більшої
актуальності та має стати, зрештою, тією психологічною засадою, на якій
органічно розміститься неосягненна проблематика культурної історії
українського народу.

Львівський осередок в історії української психології має своєрідність,
що визначається багатосторонніми впливами. Тут у першій половині
століття консолідується українська і польська вченість зі своїми
спрямуваннями, які в розробці ряду проблем сягали світового рівня.
Львівсько-Варшавська філософська школа вплинула й на методологію
психологічних досліджень. Тут слід згадати імена Ю.Охоровича та С.Балея.
Останній у 20-х роках видав “Психологію” українською мовою. В
післявоєнний період тут плідно працювали Я.І.Цурковський, М.К.Годили та
ін.

Ідеї культурно-гуманістичної психології посіли чільне місце в наукових
працях і педагогічній діяльності О.М.Раккського, який тривалий час
очолював кафедру психології в Київському університеті. Розробки
Раєвського стосувалися насамперед історії всесвітньої психології,
проблем особистості та її мовного визначення. Раєвський виховав плеяду
непересічних психологів, серед них — один із найбільш видатних учених і
організаторів психологічної науки в Україні Г.С.Костюк. Зі
співробітників останнього слід зазначити П.Р. Чамату, П.М.Пелеха,
Д.Р.Ніколенка.

Створення Українського інституту психології відбулося з ініціативи
Г.С.Костюка. Він був його першим директором і тривалий час обіймав цю
посаду. Перу Костюка належить багато праць із провідних питань
психологічної теорії, історії психології. Під його керівництвом було
створено підручник “Психологія” для педінститутів, який неодноразово
перевидавався.

Г.С.Костюк особливо наголошує, що ігнорувати суб’єкт, суб’єктивне у
психічній діяльності означає відривати що діяльність від її носія. Він
стверджує наявність психологічних закономірностей, які не можуть бути
зведені до закономірностей фізіологічних або соціальних. Це відкриває
можливість побудови справжньої наукової психології. Костюк
зосереджується також на проблемі розвитку, підкреслює наскрізну ідею
всесвітньої психології “Спочатку було діло” (тобто вчинок), конкретизує
це положення розробкою принципу діяльності. У теорії розвитку психіки
він поглиблює ідею “саморуху”, ініціативи, творчої активності, що
приводить його до відшуку психологічних джерел особистості. У своїх
визначних працях Г.С.Костюк закладає методологічні підвалини певної
системи психології.

В останнє десятиліття пожвавилася розробка засадничих питань
методологічних проблем психології. О.В.Кирччук пропонує концепцію
систем-носуб’єктивного підходу до об’єкта психолого-педагогічних
досліджень, убачаючи в цьому альтернативу безсуб’єктивності підходу, що
позбавляє людину права на вільний вибір життєвого шляху, індивідуальне
самовираження, саморозвиток, творчість. Психологія має сприяти
формуванню життєво активної, гуманістично спрямованої особистості, яка у
своїй життєдіяльності керується національними та вселюдськими
культурними цінностями.

Теоретичні проблеми психології розробляються у зв’язку та на основі
історії світової та вітчизняної психологічної думки. Широкі дослідження
з цих питань було розпочато в 50-х роках за ініціативи та під
керівництвом Г.С.Косткжа. Досліджувалася переважно історія вітчизняної
психології XVII — XIX століть. Велику заслугу має тут П.М.Пелех —
надзвичайно ерудований вчений, який уперше підняв психологічну спадщину
Києво-Могилянської академії та дав їй глибоке тлумачення на тлі
становлення світової психології.

Створений в Інституті психології АПН України авторський колектив з
історії вітчизняної та всесвітньої психології підкреслює
культурологічний аспект становлення психологічних знань, покладаючи в
основу тлумачення цього становлення принцип учинку та вчинковий
осередок, який разом із цим виступає традиційним логічним осередком
психологічних систем різних історико-культурних епох. Вийшло друком
шість книг з історії всесвітньої психології (В.А.Роменець), в яких
охоплено найважливіші її періоди та регіони від найдавніших часів до
початку XX ст. Належне місце тут займає вітчизняна психологія.

Українські психологи в XX столітті прагнули розробляти свій
гуманістичний напрям. Формальні постановки питання про долю цього
напряму (іманентність саморозвитку, самостворення і т. ін.) приводили до
нехтування змістовою, ціннісною стороною психічного життя людини, а це
позбавляло гуманізм його серцевини. Саморозвиток і самоствердження
можуть бути спрямовані й до зла, погорди, вседозволеності. Свобода
людини має поєднуватися з усвідомленням її залежності від вищого
існування.

В.Янів — український психолог, соціолог, історик (Мюнхен, Німеччина) —
будує свою психологію на теологічних засадах, убачаючи серйозні недоліки
гуманістичних учень XX століття, в яких людина, позбавлена думки про
залежність від Бога, втрачає ціннісні критерії вищого порядку. Сцієнтизм
і техніцизм деформують гуманізм. Абсолютизація детермінізму (наукових
підстав) гальмує розвиток учень про людську індивідуальність, творчу
неповторність суб’єкта, що сам себе пізнає і сам себе створює,
заглиблюючись у субстанцію народу і вселюдського. Янів указує на певний
наступ деперсоналізації, втрату людської “самості” в масових явищах.
Відтак — моральний релятивізм, що, на жаль, є характерною ознакою
сьогоднішнього стану людинознавства як системи наук про людину.

У розвитку системи психології основний наголос слід було зробити на
методологічних проблемах. З чого починати і чим завершувати цю систему —
ось провідне питання, яке на весь зріст постало перед психологією
напередодні Другої світової війни. С.Л.Рубінштейн був одним із тих, хто
висунув плідні пропозиції щодо його вирішення. Другим гострим моментом
для психології того часу була проблема активності: як розуміти
активність психічного, розглядаючи його як відображення об’єктивної
дійсності? Рубінштейн поставив питання про місце психічного у
всезагальному взаємозв’язку явищ матеріального світу. Розкриваючи далі
ідею активності психічного, він підноситься на більш принциповий рівень:
природу психічного хоче збагнути у відношенні “людина і світ”.

Література.

Абаньяно Н. Введение в экзистенциализм. Санкт-Петербург, 1998.

Абаньяно Н. Мудрость философии и проблемы нашей жизни. Санкт-Петербург,
1998.

Вебер М. Избранное. Образ общества. Москва, 1994.

Вгтдепъбанд В. О Сократе // Лики культуры: Альманах. Москва, 1995. Т.1.

Гуссерль Э. Картезианские размышления. Москва, 1998.

Гуссерль Э. Философия как строгая наука. Новочеркасск, 1994.

Зиммель Г. Истина и личность // Лики культуры: Альманах. Москва, 1995.
Т. 1.

Ортега-и-Гассет X. Дегуманизация искусства. Москва. 1990.

Ортега-и-Гассет X. Избранные труды. Москва. 1997.

Риккерт Г. Введение в трансцендентальную философию. Киев, 1904.

Риккерт Г. Философия истории. Санкт-Петербург, 1908.