М. С. Роговій: сцієнтизм періодизації історико-психологічної думки (реферат)

РЕФЕРАТ

На тему:

М. С. Роговій: сцієнтизм періодизації історико-психологічної думки.

У одному з розділів “Вступу до психології” (1969) М.С.Роговін виклав
структуру сучасної психології, схарактеризувавши спершу психологію
початку XX століття, а далі психологію середини 60-х років. Розглянуто
проблеми схематизації у психології, взаємовідношення в ній галузей
дослідження, розкрито сфери пізнання, які визначають основне спрямування
психологічної теорії.

Роговій розрізняє ”зовнішню” і “внутрішню” сторони розвитку психології.
Першу складають факти історії науки, другу — зміни у змісті
психологічних понять і динаміка факторів, що зумовлюють ці зміни.
Порівнюючи зазначені зміни від початку століття до середини 60-х років,
автор зазначає зростання частки прикладної психології, питань
організації психологічних досліджень, застосування математичних методів.
Учення про вищу нервову діяльність, запевняє він, увійшло в психологію
міцним шаром. Зросла роль соціальних проблем як предмета психологічних
досліджень.

Виходячи із своїх принципових засад Роговій виділяє з історії психології
донаукову, невіддільну від практичної діяльності та спілкування людей.
Наступним великим періодом є розвиток філософської психології, нарешті —
наукової (сучасної) психології.

Лише в другій половині XIX ст. психологія відбруньковується від
філософії і стає експериментальною наукою. Зміна в соціальному значенні
психології — ось головний стимул її розвитку в XX столітті. Психологія
стала, зокрема, генетичною наукою. Показуючи новий статус психології
саме як наукової дисципліни, Роговій, як і чимало інших дослідників
історії психології, традиційно дещо розриває історичний зв’язок між
міфологічною, філософською та науковою психологією. З першого погляду
його періодизація начебто має певний сенс, але робити такі метафізичні
зрізи не досить коректно.

Міфологічна психологія, стверджує Роговій, входить, дещо змінюючись, у
психологію філософську, а філософська — у наукову. Насправді ж, це не
просто засади періодизації в історії психології, а різні аспекти
бачення, які можна знайти на всіх її рівнях, у своєрідному переплетенні
та акцентуації. Є певна історико-психологічна фантазія, автори якої
вважають науковість психології вищою історичною якістю, а філософію і
міфологію — чимось розумово нижчим. Разом із тим спроби елементарно
вирішувати філософські питання психології приводять саме до міфології в
її найпростішому розумінні. Хіба не є спроби встановлювати локалізацію
психічного в певних ділянках мозку досить міфологічними? Хіба не є
структуризація психічних феноменів у так званій науковій психології дуже
схожою на структуризацію філософську? Говорити про вищі й нижчі рівні
тлумачення, таврувати зокрема міфологію як антинаукову — чи не означає
це таврувати саму науку психологію як антинаукову?

Міфологічне бачення природи, психіки, на думку О.О. Потебні,
розпадається на художнє й наукове, а між міфологією і цими способами
відтворення психічних феноменів упевнено вміщується філософія. Відтак
усе це, зрештою, моменти єдиного цілісного пізнання. Спроби тлумачити
наукове бачення психіки як пізнання вищого ґатунку заздалегідь приречені
на невдачу саме тому, що рання синкретична практика, міфологія,
філософія, наука не стоять одна за одною як вагони на залізничній колії.
Вони є дійсними моментами пізнання і запліднюють одна одну.

Адже, сприймаючи художній твір, ми через його своєрідну поетичну
образність переносимося на всі рівні відтворення дійсності, спираючись
на первісний синкретизм, міфологію, філософію та науку, як і, в свою
чергу, вибираючи філософське бачення, ми спираємось на міфологію, науку
і художнє бачення світу. Всі форми пізнання переплетені між собою, і
саме тому, вибираючи якийсь один аспект пізнання, ми підключаємо всі
інші і лише таким чином відчуваємо повноту пізнавальних досягнень —
завдяки взаємному заплідненню позицій. Ізоляція на ґрунті науки в
пізнанні психіки приводить до сцієнтизму, ізоляція на ґрунті філософії —
до занепадницької метафізики, ізоляція міфології — до чарівницького
погляду. Насправді підсвідоме перемагає евристична взаємодія різних форм
пізнання, і будь-яке ігнорування будь-яких форм світоспоглядання є
принаймні незрозумілим.

Ігнорування серйозної філософії веде до використання філософії надто
дешевої; ігнорування поетичного, міфологічного інсайту, в якому світ
постає всебічно і повністю взаємопов’язаним в усіх своїх компонентах,
приводить до наукового схематизму. Усвідомлення цих суперечностей хіба
не надихає людину відшукувати всебічні зв’язки різних форм живого
існування психічного? Філософія існує, незважаючи на існування науки, і
водночас — завдяки їй. Міфологія існує, надихаючись існуванням
філософії. Подивіться на старогрецьку філософію, як вона таємничо
перемішана з міфологією. А хіба сучасна філософія принципово
відрізняється від старовинної?

Чи не показує саме ілюстрована історія психології роль і значення,
зокрема, міфологічного, художнього, філософського та наукового пізнання
психіки у “їхній взаємодії”? На жаль, переважна більшість історій
психології зовсім не ілюстрована, якщо не брати до уваги подекуди
наявність портретів мислителів.

Література.

Абаньяно Н. Введение в экзистенциализм. Санкт-Петербург, 1998.

Абаньяно Н. Мудрость философии и проблемы нашей жизни. Санкт-Петербург,
1998.

Вебер М. Избранное. Образ общества. Москва, 1994.

Вгтдепъбанд В. О Сократе // Лики культуры: Альманах. Москва, 1995. Т.1.

Гуссерль Э. Картезианские размышления. Москва, 1998.

Гуссерль Э. Философия как строгая наука. Новочеркасск, 1994.

Зиммель Г. Истина и личность // Лики культуры: Альманах. Москва, 1995.
Т. 1.

Ортега-и-Гассет X. Дегуманизация искусства. Москва. 1990.

Ортега-и-Гассет X. Избранные труды. Москва. 1997.

Риккерт Г. Введение в трансцендентальную философию. Киев, 1904.

Риккерт Г. Философия истории. Санкт-Петербург, 1908.