.

"Мови" мозку, поведінки і свідомості. К. Прібрам (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
150 2252
Скачать документ

РЕФЕРАТ

На тему:

“Мови” мозку, поведінки і свідомості.

К. Прібрам

Мету своїх експериментальних досліджень К.Прібрам бачить у визначенні
за допомогою поведінкового аналізу функцій різних систем нейронних
структур, які складають мозок. Цю “системну” нейропсихологію він вважає
поєднуючою ланкою між нейрофізіологією — електричним і хімічним
вивченням функцій нервових клітин та їхніх частин — і експериментальною
психологією, або поведінковим аналізом функцій організму як цілого. Тут
у нагоді стають комп’ютерні засоби контролювання експериментів, аналізу
даних та вибору оптимального шляху майбутніх досліджень. Моделювання за
допомогою комп’ютера сприяє розробці системи наукових понять,
застосовуючи які Прібрам сподівається адекватно аналізувати процеси, що
відбуваються у живих організмах.

Ідеться про різні “мови” досліджень. Адже й мозок організовує
перцептивні, моторні то мнестичні процеси шляхом багаторазового
перекодування отримуваної інформації та багаторазової перебудови власної
активності. Сенсорні збудження трансформуються в динамічні структури
нервової активності, які дають змогу зберігати інформацію без її
надмірних втрат. Подальше перетворення в інші нервові структури, у вищі
нервові “коди”, за Прібрамом, відбувається при наступній “переробці
інформації” і “формуванні складних форм поведінки”.

Прібрам аналізує набір тих мозкових кодів, тих “мов” мозку, які
використовуються на тій чи іншій фазі психологічної переробки. Постає
питання: які мозкові коди уможливлюють розпізнавання зорових образів,
координують побудову гнізда або майстерне виконання фортепіанної сонати,
створюють відчуття голоду, сонливість, апатію або зацікавленість? Які є
операції мозкового кодування, що дають змогу мозку однієї людини
спілкуватися з мозком іншої? В цілому: що являють собою “мови” мозку?

Прібрам ставить перед собою завдання визначити загальні принципи
мозкових кодуючих механізмів і перетворень, що використовуються при
перекодуванні. Оскільки тут виступає велика кількість перекодувань,
Прібрам показує зв’язок між різними “мовами” — хімії, фізіології,
неврології, психології, інженерії (комп’ютерна мова). Загалом тут
викладаються принципи мозкового кодування. Вихідна дослідницька позиція
спрямована до визначення основної функції мозку та “логіки” побудови
нейронних структур, які дають змогу мозкові формувати в організмі
застосовувані ним коди. Далі вивчається роль мозку в організації
психічних процесів. Тут аналізується процес кодування, який бере участь
у сприйманні, мотивації та емоційній активності. Окреме місце займає
розгляд проблеми нейронного контролю і пластичності поведінки. На
логічне завершення передбачається розкрити структуру комунікативних
процесів у термінах знаків, символів і внутрішньої мови, які регулюють
дії людини.

Мозок необхідно формує різні коди, що приводять до появи різних мов і
перетворюють інтелектуальне співтовариство в сучасну Вавилонську вежу.
Разом із тим слід вказати на засоби, які сприяють доланню цих труднощів.
У психології та суміжних науках є дихотомія: свідомість — тіло,
свідомість — машина, свідомість — мозок, свідомість — поведінка. На
думку Прібрама, ці дихотомії є вираженням різних “мов” мозку. Але це
феноменальний вияв різних мов. Та чи не є вони “в собі” єдиною мовною
субстанцією, а саме людина, у своєму сприйманні, відрізняє різні мови?
Чи не слід шукати єдину мову, адже перехід фізики, фізіології у
психологію просто так збагнути не вдається, а те спільне, що є між ними,
є лише вилученою абстракцією?

Прібрам ставить питання: чи не є нервова система “двокнопковим”
механізмом подвійного процесу, де один виражається в термінах
нейроелектричних станів, а другий — у термінах особливих операторів, що,
пульсуючи, впливають на ці стани? Дослідник не бачить потреби розглядати
нейрофізіологію всіх психічних процесів виключно в термінах операцій
проведення нервових імпульсів. Визнання двопроцесного механізму
діяльності мозку відкриває перед дослідниками широкі можливості.

Прібрам зауважує, що одиницею аналізу функції мозку був нейрон
Запропонований ним двопроцесний механізм вводить додаткову одиницю
нейронне сполучення, активність якого стає частиною організації
(мікроструктури повільних потенціалів), іноді не зв’язаних з рецептивним
полем окремого нейрона. Таким чином, нейронних сполучень значно більше,
ніж станів на шляху передання нервових імпульсів.

Пластичність нервової системи Прібрам розглядає у зв’язку з механізмами
пам’яті. Розглядаються також індукція як модель збереження слідів
пам’яті, консолідація слідів у гліально-нейронній організації.

Зміни, що зберігаються тривалий час, відбуваються у сполучних апаратах
мозкової тканини. Хоч зрілі нервові клітини не діляться, діє механізм
постійної модифікації мозкової тканини. В обох випадках спостерігається
цілеспрямований ріст певних нових нервових волокон, який змінює
просторову структуру зв’язків між нейронами. Отже, довготривала пам’ять
є скоріше функцією сполучних структур, ніж функцією процесів у самій
нервовій клітині, яка генерує нервові імпульси.

Досліджуючи затухання активності в нервовій системі та гальмівні
взаємодії, Прібрам доходить висновку, що процеси мозку, які
характеризуються середньою тривалістю, є значною мірою результатом
розвитку у нейронів процесів затухання і гальмування. При одноманітній
стимуляції у багатьох груп нейронів спостерігається ослаблення
активності (адаптація і звикання), і вони, таким чином, стають чутливими
до новизни (орієнтувальна реакція). В багатьох частинах нервової системи
локальне збудження нейронів гальмує активність довколишніх нейронів і
тим самим посилює контраст між збудженою і незбудженою тканинами. Процес
затухання у нейронів розвивається в системі генерації потенціалу, який
завдяки деполяризації породжує нервові імпульси. Гальмівні взаємодії
залежать від гіперполяризації, що виникає у сполучній мережі.

Дивно, що ці закономірності на нейронному рівні вже були відкриті
І.П.Павдовим на рівні цілого мозку й представлені в більш широкій
картині аналітико-синтетичної діяльності мозку (або точніше — на рівні
цілого організму).

Взаємозв’язок фізичних, хімічних, фізіологічних, біологічних та
психічних феноменів, на думку Прібрама, може бути розкритий з
використанням поняття коду в їхніх перетвореннях. Це новий рівень
дослідження, де можна знайти спільні закономірності фізіологічних і
психічних процесів, як у Павлова поняття сигналу та сигнальних систем
виступило поняттям міжнауковим. Тут вступають у силу в їхньому
міжнауковому значенні ряд понять, які дають змогу робити перенесення з
фізіології на психологію і навпаки. Це стосується й інших суміжних
дисциплін. Прібрам звертається до проблеми заміщення однієї конфігурації
іншою, яке виникає внаслідок певних операцій у нервовій системі.
Використовуючи мову технічну, можна сказати, що це проблема перетворення
або функціонального передання, що робить можливими кодування і
перекодування.

Операції кодування відбуваються у нервовій системі постійно. Фізична
енергія сприймається рецепторами і трансформується в нервові імпульси.
Останні досягають синаптичної сітки, де дискретні сигнали кодуються в
мікроструктури повільних потенціалів. Ефективність кодування передбачає
декодувальні операції, що дає змогу відновити нервові імпульси і
зберегти попередньо закодовану інформацію. Кодування й перекодування в
нервовій системі підвищують її ефективність. Прібрам ставить питання:
яким чином може відбиватися перетворення однієї структури, складність
якої репрезентована системою зв’язків між простими елементами, в іншу
структуру, складність якої визначається самими елементами та їхнім
унікальним призначенням? Перекодування — надзвичайно ефективна частина
процесу пам’яті, для здійснення чого конструкція нервової системи чудово
пристосована. Вважаючи форми перетворення в нервовій системі фактично
необмеженими, Прібрам, проте, виділяє кілька класів кодів: ті, які
передбачають мікроструктури стійкого стану; ті, що створюються нервовими
сполученнями; ті, що передбачають дискретні імпульси нервового розряду.

Цікаво порівняти “конструкцію мозку”, створену В.Ешбі на основі
адаптивного принципу поведінки, і модель Прібрама. Адже їхні праці
вийшли водночас. Як стверджують дослідники, має існувати пристрій, який
би зчитував повідомлення, закодовані в імпульсній формі. Прібрам
стверджує, що таке зчитування виникає в місцях сполучень нейронів у
процесі утворення мікроструктур повільних потенціалів, миттєвих станів,
що виникають у результаті взаємодії між сукупностями сигналів, котрі
діють у сусідстві і кодуються послідовністю імпульсів. Мабуть, це
кібернетична форма вираження пізнання (його результуючих — знання й
незнання тощо), хоч тут є певний історичний сенс наукових пошуків.

Який же стосунок має все це до психологи”? Практично будь-який психічний
процес, що піддається опису словами, міг би бути нейронно закодованим за
посередництва незворотної операції.

Прібрам зауважує: якщо кожна група нейронів здійснює операцію
перекодування впливів, які отримуються на вході, то мають існувати
мінливі (змінні) динамічні структури організації нейронів. Перекодування
— на диво міцний адаптивний і конструктивний інструмент, яким
користується організм, щоб діяти у зовнішньому світі та впливати на
нього. Деякі операції кодування зберігають функціональний ізоморфізм і
мають зворотний характер за умови, що виконуються відповідні
перетворення. Такі перетворення Прібрам убачає результатом гальмівних
взаємодій у місцях сполучення нейронів. Усі ці міркування можна віднести
до напряму кібернетичного біхевіоризму.

Прібрам часто посилається на клінічні дослідження Ч.Шерінгтопа. їх слід
виділити в окрему рубрику. Сам Прібрам звертається до проблеми логіки
нервової системи, розглядаючи спочатку класичну теорію структури
рефлексів. Рефлекторна дуга, вважає Прібрам, є нейрологічним вираженням
біхевіористського підходу до аналізу психологічних процесів у термінах
простої відповідності між входом організму (стимулами) і виходом
(відповідями). Прібрам показує еферентний контроль входу у вигляді петлі
зворотного зв’язку. Досліджується механізм випереджаючого збудження (в
СРСР ці питання в той час вивчали М.О.Бернштейн, П.К.Анохін та ін.).
Припускається існування певного випереджаючого процесу, який коригує
сприймання. Проте всі або майже всі закономірності кібернетичного
напряму в психології вже були детально простежені Г.Спепсером в його
“Основах психологи” ще в минулому столітті, і доцільніше було б
повернутися до цього джерела, щоб не відкривати вже відкрите, до того ж
викладене в чіткій системі:

Для дослідження “логіки нервової системи” пропонується концепція “спроба
— операція —: спроба — результат” (Т — О —? — Е), яка кваліфікувалася
Міплером, Галантером і Пріоратом як теорія суб’єктивного біхевіоризму.
Мова йде про певну корекцію спроб. Процес випробування залежить від
можливості організму маніпулювати навколишнім середовищем (див. схему).

Вдосконалений механізм ? — О — ? — Е, який включає фазу випередження. У
цій схемі наявне паралельне проведення сигналів випередження

Прібрам намагається створити узагальнену схему рефлексу — одиницю
поведінкового аналізу. Щоб бути ефективним, вхідний вплив має
порівнюватися зі спонтанною або завершуючою активністю центральної
нервової системи. Сигнали, котрі виникають у результаті такого
порівняння, викликають певну операцію, що здійснює вплив на інші частини
нервової системи або на зовнішній світ. Сигнали про результати такої
операції відсилаються назад до компаратора. І петля зворотного зв’язку
продовжує функціонувати доти, доки тестування не дасть задовільних
результатів, тобто доки не буде досягнуто очікуваного стану (вихідного
процесу).

На думку Прібрама, теорія рефлекторної дуги не вказує на центральний
контроль над рецепторними механізмами. На схемі показано відношення між
зворотними та випереджаючими зв’язками, а також роль кодування, пам’яті
та механізму корекції в нейроповедінковому процесі. Прібрам вважає, що у
створенні стрункої системи поглядів на нейронну організацію поведінки
концепції ? — О — ? — Е як подальшому етапу розвитку теорії рефлекторної
дуги належить центральне місце. При цьому він не робить посилань на
концепцію “функціональних систем”, “випереджаючого збудження”,
“акцептора результатів дій” Анохіна.

Нейропсихологічний внесок в науку про поведінку, наголошує Прібрам,
підтверджує уявлення про активну природу людини, і це виступає якісною
відмінністю даної наукової та гуманітарної доктрини.

Вивчаючи організацію психічних процесів, Прібрам бачить головну проблему
в тому, щоб у нейропсихологічному дослідженні розкрити скоординованість
мозкових процесів і психічних функцій. Вивчення психічних функцій
здійснюється шляхом експериментального аналізу вербальних звітів про
суб’єктивні переживання.

У 60-ті роки поведінкова психологія оцінила основну ідею
гештальтпсихології про те, що суб’єктивні переживання у свідомості є
важливою складовою біологічного і соціального світу і що суб’єктивність
не можна ігнорувати при вивченні поведінки. Свою методологію Прібрам
висловлює так: “Спочатку я намагаюсь описати основні категорії, що
виражають властивості організму та навколишнього середовища, не вдаючись
до поняття поведінки, потім я вивчаю взаємодію між цими категоріями (які
є незалежними перемінними експерименту) і розглядаю поведінку як залежну
перемінну. На основі даних, отриманих у такому експерименті, я роблю
висновок про психологічні функції і встановлюю їхню схожість (або
відмінність) з суб’єктивними переживаннями, про які суджу на основі
словесного звіту піддослідних. І тільки тоді, коли вдається виявити
відповідність між ними, я переходжу на мову, типову для суб’єктивної
психології”. Але поведінковий “жаргон” не може забезпечити розкриття
повноти людського існування. Якщо ігнорувати суб’єктивність, то можна
опинитися перед безоднею.

“Мене ж цікавлять привиди — психологічні функції, а не сама ця машина —
мозок — і не здійснювана ним регуляція поведінки”, — стверджує Прібрам.
Суттєвого успіху можна досягти лише досліджуючи взаємовідношення між
мозком, поведінкою і психологічними функціями саме у світлі
двопроцесного механізму функціонування мозку.

Перші біхевіористи рішуче відмовлялися від вивчення суб’єктивного
досвіду. В результаті цього відбулось значне обмеження предмета
психології. Концепція двопроцесного механізму функціонування мозку
ліквідує це обмеження, озброюючи психологів об’єктивними методами і
поняттєвим апаратом механізмів сполучень, за допомогою яких можна
вивчити перцептивні образи, а також емоції та мотиви (наприклад, —
зворотна аферентація як фізіологічний аналог рефлексії тощо).

У свою чергу Пенфілд робить спробу порівняти і знайти специфіку “світу
поза нами” і “світу всередині нас”. Розкривши емпіричну відмінність між
цими світами на рівні простої свідомості, Пенфілд показує відмінність
цих світів як різницю в наборі нейронних процесів, до того ж не зовсім
відмінних за складом. Це симптоматично. Пошук таких відмінностей є
важкою філософською працею, і таке завдання Пенфілд не ставить перед
собою. Натомість його цікавить “нейронна” спорідненість, і цим він
робить велику справу. Щодо відмінностей, то вони матимуть сенс, коли
встановлюватимуть філософський аспект відношення між тілом і душею.
Природничо-науковий підхід має висвітлювати саме їхню єдність.

Значними є досягнення Пенфілда в дослідженні активності головного мозку
через подразнення глибоких відділів кори, а також зміни ретикулярних
систем через стимуляцію кори. Найбільшу увагу тут зосереджено на таких
психічних станах і процесах, як сон і неспання, а також тривожність,
настрій, спрага. Досліджувалась ним також проблема гомеостатичної
регуляції “внутрішнього середовища” організму.

Серію досліджень, де Прібрам прагне встановити зв’язок фізіології з
психологією, він резюмує так: “При певних умовах білатеральної симетрії
впливи на контакти між нейронами у відповідь на рецепториу стимуляцію
відчуваються як віддалені від поверхні тіла. Сума таких відчуттів
утворює наш “світ поза нами”. Коли ці умови відсутні, ми не сприймаємо
предметів і явищ. Замість цього на основі суб’єктивних відчуттів ми
будуємо наш “світ всередині нас”. Один із таких класів відчуттів
стосується голоду і спраги, сексуальності, неспання, сну і настрою”.

Пенфілд показує, що для уточнення функцій рецепторних ядер мозку треба
“зняти” суб’єктивну мову відчуттів. Для кожної з рецепторних функцій
дослідження він встановлює мотиваційний, що запускає, та емоційний, що
зупиняє, механізми. “Запускальні” процеси виражаються через елементарні
потреби, а процеси “зупинки” — через афекти. І все ж зрозуміло, що
фізіологічне бачення ще не досягає наукових цілей у розкритті інтересів,
мотивації та емоцій: радість відкриття, розчарування від невдачі, щастя,
розуміння, самотність — ці та інші почуття, мабуть, далекі від описаних
механізмів гомеостазу.

Продуктивність досліджень Пенфілда визначається його вмінням нівелювати
різницю між фізіологією та психологією і використовувати синкретичні
поняття. Зокрема, в такому сенсі він досліджував активації як реакцію на
“невизначеність”. Мова йде про орієнтовну реакцію. “Переживання
інтересів, мотивів (потреб) та емоцій (афектів) є результатом станів.,
що виникають, коли організм стикається з новизною, яка створюється
внаслідок того, що світ, котрий безперервно змінюється, “світ усередині
нас”, приходить у зіткнення зі “світом поза нами”, який також завжди
змінюється”. Тут виділяються два компоненти орієнтовної реакції: процес
дослідження і випробування, а також — фіксація новизни. Після такої
фіксації починається звикання. Неабиякий інтерес становить дослідження
ієрархій панування в колонії з восьми мавп до і після двостороннього
видалення амигдали. Визначення остаточної стадіальної ієрархії панування
дало змогу простежити певну зміну поведінки і встановити залежність міри
екстирпації та міри зміни поведінки, реакції на новизну тощо.

Мотиви та емоції, як і емоційна зацікавленість, виникають щоразу, коли в
мозку порушуються відношення між організованими нейронними структурами,
що стосується насамперед кори мозку. Ці результати досліджень рівною
мірою можуть тлумачитись у дусі теорій паралелізму, взаємодії,
епіфеноменалізму тощо.

Ідея образу в структурі мозкової активності набрала у Прібрама
повноцінного значення, хоч він і залишається фізіологом. Підсумовуючи
розгляд цієї проблеми, вчений констатує: “Проблема мозкової організації
поведінки у багатьох відношеннях є зворотною стороною формування образу
(сприймань і почуттів). У зв’язку з наявністю в нервовій системі
механізму зворотного зв’язку (і механізму антиципації — передбачення)
контроль над рухами досягається не безпосередньо за допомогою сигналів,
що адресуються до м’язових волокон, які скорочуються, а за допомогою
сигналів, що адресуються рецепторам, які регулюють м’язові скорочення.
Таким чином, м’язові рецептори стають частиною гармонійної системи
(сервомеханізму ? — о — ? — Е), призначення якої є регуляція м’язових
реакцій у відповідь на зміну зовнішнього середовища… Нервова регуляція
поведінки здійснюється шляхом впливу на рецепторні процеси, а не через
безпосередній контроль м’язових скорочень”.

Образ насамперед є образом результату дії. Саме це сприяє перетворенню
руху в дію. Постає важлива проблема: як образ стає життєвим образом
результату, котрий очікується та містить у собі всю вхідну й вихідну
інформацію, необхідну для того, щоб здійснити наступну ланку поведінки?
(Тут Прібрам проводить паралель між своїми дослідженнями і
М.О.Бернштейна.)

Оригінальне тлумачення дає Прібрам ідеї компетентності організлгу щодо
орієнтації в середовищі. Вчений вважає, що простого випадкового
сполучення як такого не існує (мова, зокрема, йде про асоціацію). Цю
концепцію Прібрам замінює “біологічною” концепцією, заснованою на
принципі компетентності стосовно наступних наборів впливів, створених
символами.

Організми реагують не на будь-які суміжні явища, їхня поведінка
спрямовується попередньо сформованою компетентністю мозку, яка
організовує стимули та вводить у дію лише ті, які важливі для поведінки.
Таким чином, стимули являють собою впливи, детерміновані нервовою
системою та “відібрані” на основі центральної компетентності організму
(або його нервової “Установки”), яка в свою чергу детермінована
попереднім досвідом та іншими центральними процесами. Поведінка
організму скеровується не тільки стимулами, а й за посередництва
фільтруючого механізму, що самодиктується й у певних випадках сам
індукує стимули (тобто викликає орієнтовну реакцію). Це відбувається
тоді, коли результат поведінки лише частково збігається з центральною
компетентністю, яка й програмує поведінку. В цих умовах саме й
відбувається підкріплення, і поведінка стає такою, що сама себе регулює.

Стани компетентності є ієрархічно організованими механізмами (логічними
модулями), які включають сервопроцеси, програми або плани, спрямовані на
досягнення зовнішнього ефекту, дії. Прібрамом розкриваються і внутрішні
стани компетентності.

Проста послідовність впливів не позначається на результаті поведінки;
умови мають впливати на внутрішню компетентність організму або
регулювати поведінку на основі попереднього досвіду даного організму та
очікування потрібних результатів.

На ідеї досягнення результату Прібрам зупиняється спеціально, розвиваючи
теорію виконання дії у зв’язку зі значущою поведінкою. При цьому вчений
розрізняє дві системи — системи запуску та зупинки, пов’язуючи їх зі
структурою мотивації та емоцій.

Прібрам наголошує на тому, що поведінка регулюється радше випереджаючим
процесом, а не процесом зворотного зв’язку. Розкривається парадокс
“засобу — цілі”. Той фактор, який визначає, чи контролюється поведінка
процесами зворотного зв’язку або ж випереджаючими процесами, прямо
випливає з аналізу відношення “засобу — цілі” та їхніх парадоксальних
змін (див. схему).

Схема научінняяк процесу зворотного зв’язку і виконання як
випереджаючого процесу (концепція ? — О — ? — Е) Прібрам доходить
висновку, що дослідження регуляції поведінки має бути зосереджене не на
зміні поведінки організму внаслідок впливу зовнішніх умов, а на зміні
цих зовнішніх умов шляхом послідовної поведінки, здійснення дій і
досягнення результатів.

Тут вступає у свої права ідея знаку. Примати можуть створювати знаки і
повідомляти за допомогою знаків, не залежних від контексту, про стійкі
ознаки ситуації, які вони можуть таким чином диференціювати і
впізнавати.

Прібрам віртуозно поєднує проблеми психологічні й фізіологічні, не
звертаючись до філософської постановки питання. Але тут постають
терміни, що підносяться над фізіологією і психологією, стають термінами
загальнонауковими (це дуже характерно для XX ст.), що дає змог»’
здійснювати певні екстраполяції з відомого в одній галузі в невідоме
іншої.

Становить інтерес дослідження символів, які насамперед визначаються як
спонукальні знаки. ”Символи — це збудники до дії”. Символи залежать від
контексту, в якому вони з’являються. Прібрам ставить перед собою задачу
— показати, що символи створюються, коли дії впливають на почуття та
інтереси. В експериментах, що проводив Прібрам, умовний знак не викликав
подібних відповідей. Залежно від ситуації (контексту, в якому
з’являється такий знак) він має бути зрозумілий, перенесений в інше
місце, кинутий в автомат або вручений кому-небудь, обміняний на інший
умовний знак або винагороду. Знаки, що збуджують певну активність,
Прібрам і називає символами.

Знаки й символи набувають свого значення по-різному. Знаки отримують
значення за участю вибіркової уваги до тих аспектів образів, які вони
позначають. Символи здобувають його шляхом встановлення контексту, в
якому організовуються інтереси й почуття. Знаки позначають якусь частину
зовнішнього світу, його властивості. Символи виражають те. що
зареєстровано організмом на основі досвіду, і його оцінку цього досвіду
— виділення того, що його цікавить, до чого він відчуває схильність.
Зацікавленість більшою мірою полягає у сприйнятливості до змін, що
відбуваються в контексті комунікації. Зацікавленість у комусь постає не
стільки в якихось діях, скільки в тому, що вони чиняться у відповідний
час і у відповідному місці, коли в цьому відчувається необхідність.
Зацікавленість пов’язана з контекстом і веде до виникнення адекватних
форм поведінки. Головним результатом лоботомії є те, що людина стає менш
зацікавленою. Зв’язок між знаком і символом реалізується через людську
мову.

Прібрам робить висновок, що символічні процеси виникають, мабуть,
завдяки взаємодії рухових механізмів з корою і лімбічною системою. Ці
частини головного мозку характеризуються багатьма зв’язками, тобто такою
організацією, яка при програмуванні на ЕОМ веде до складних форм
комунікації, пов’язаних з контекстом. Поведінка, що залежить від
контексту, необхідна для вирішення задач, в якому бере участь
короткочасна пам’ять (пригадування), наприклад, задач на відстрочення
реакції та чергування. Ця поведінка також необхідна для різноманітних
відношень, що мають мотиваційно-емоційний характер. Участь кори і
лімбічної системи як в інтелектуальній, так і в емоційній поведінці
залежить, таким чином, від їхньої функції в організації процесів, що
забезпечують зв’язок з контекстом.

Одні з найбільш “психологічних” проблем, що їх розробляв Прібрам,
стосувалися мови й мислення, комунікації та мови. Тут Прібрама найбільше
цікавить питання порушення мовного процесу (моторна афазія тощо).

Різницю між знаками Прібрам формулює так: “Знаки відображають постійні
властивості. Це вільні від контексту утворення, які осмислюються в
результаті впливу на цей світ, позначають і класифікують його прояви.
Символи утворюються так само, як і знаки, внаслідок діяльності, але
символ створює думку саме про ефект дії. Отже, символи — це залежні від
контексту утворення, що набувають свого значення на основі історії їх
застосування і пов’язані зі станами організму, який користується цими
знаками. Створюється здатність будувати закодовані позначення”.

Для розвитку людських мов необхідна комунікативна діяльність, у той час
як “моя здатність кодувати визначає формування мною суб’єктивного
СВІТУ”.

Прібрам висуває питання: чи є мова кодування духом або матерією? І дає
біологічне вирішення цього питання: “Вчені приходять до думки про те, що
зовнішній світ збудовано за голографічним і структурним принципами,
подібно до того, як ми дійшли висновку про голографічну і структурну
організацію нервової системи… Келер мав рацію, вважаючи, що між мозком
та іншими фізичними феноменами існує ізоморфізм. Проте він ще не міг
розкрити ті закони, які дають можливість як психологу, так і фізику
забезпечити опис єдиної структури світу, тобто пов’язати матеріальне та
ідеальне”.

Ізоморфізм між психікою та мозком — остання істина! Цей ізоморфізм є,
дійсно, евристичним знаряддям у пошуку відповідності між мозком і
психікою, але, зрештою, цей ізоморфізм (за Келером) є лише вимогою
пошуку відповідності структури і ніяк не стосується філософської
постановки питання. Найближче ідея ізоморфізму підходить до ідеї
психофізіологічного паралелізму.

Література.

Абаньяно Н. Введение в экзистенциализм. Санкт-Петербург, 1998.

Абаньяно Н. Мудрость философии и проблемы нашей жизни. Санкт-Петербург,
1998.

Вебер М. Избранное. Образ общества. Москва, 1994.

Вгтдепъбанд В. О Сократе // Лики культуры: Альманах. Москва, 1995. Т.1.

Гуссерль Э. Картезианские размышления. Москва, 1998.

Гуссерль Э. Философия как строгая наука. Новочеркасск, 1994.

Зиммель Г. Истина и личность // Лики культуры: Альманах. Москва, 1995.
Т. 1.

Ортега-и-Гассет X. Дегуманизация искусства. Москва. 1990.

Ортега-и-Гассет X. Избранные труды. Москва. 1997.

Риккерт Г. Введение в трансцендентальную философию. Киев, 1904.

Риккерт Г. Философия истории. Санкт-Петербург, 1908.

Риккерт Г. О системе ценностей//Логос. 1914. Вып.1. Т.1.

Самосознание европейской культуры XX века: Мыслители и писатели Запада о
месте культуры в современном обществе. Москва, 1991.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020