.

Науки про природу і науки про культуру. Всезагальні цінності та автономія історичного пізнання. Г. Ріккерт (1863 — 1936) (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
253 1703
Скачать документ

РЕФЕРАТ

На тему:

Науки про природу і науки про культуру. Всезагальні цінності та
автономія історичного пізнання.

Г. Ріккерт (1863 — 1936)

Генріх Ріккерт вважав центральною проблемою осягнення історії проблему
автономії історичного пізнання. Міркування з цього приводу він блискуче
виклав у праці “Межі природничонаукового утворення понять” (1896 —
1902).

Природа постає сама по собі, культура — через створені людиною цінності.
І саме ідея цінностей є основою поділу на природу і культуру. Цінності є
блага. Якщо зняти цінність з об’єкта культури, то це й буде природа.
Об’єктивно Ріккерт вносить ідею цінності і у психологію, чим здійснює
серйозний поштовх до формування канону як критерію цінностей. Цінність —
це те. що має значення, а не просто існує.

Протилежність природи і культури лежить в основі поділу наук. Ріккерт
зазначає, що явище культури слід розглядати не тільки у відношенні до
цінності, а й до психічної істоти, яка його оцінює. “Цінності оцінюються
тільки психічною істотою, тому психіка більш цінна, ніж тілесне”. Життя
душі можна розглядати і як природне. Ріккерт вважає за необхідне
провести логічну різницю між духовним буттям або психічними актами
оцінювання і самими ценностями та їхньою значущістю. Психічне не слід
використовувати для розмежування культури та природи. Л.С.Виготський
відштовхується від ідей Ріккерта та інших мислителів, коли створює свою
культурно-історичну теорію психіки. Він показує, як природа стає за
певних умов культурою (ідея знаку).

Свою першу дослідницьку проблему Ріккерт формулює так: історичні науки
про культуру Це по суті проблема історичного утворення поняті, Найбільше
Ріккерта цікавлять поняття, які виражають особливе та індивідуальне.
Саме принцип історичного, або індивідуалізованого, утворення понять дає
можливість зрозуміти сутність історичних наук про культуру.

Головним у предметі є те, чим він відрізняється від інших. Проблема
культурних цінностей завжди має бути розглянута з боку особливого та
індивідуального. “Культурне значення будь-якого явища тим більше, чим
винятковіше відповідна культурна цінність пов’язана з його
індивідуальним образом”. Ріккерт мав би піти ще далі й показати, що лише
своєрідне та індивідуальне є єдиним шляхом до осягнення найглибшого,
субстанціального, де виступає вимога єднання людей.

Справжнє одиничне вказує на всезагальне. Тільки індивідуалізований
історичний розгляд відповідатиме культурному явищу. За Гете, те, що
генералізується, призводить до знерівнюючої всезагальності те, що живе
тільки особливим життям. Але тут виступає певна однобічність (бракує
гегелівського підходу). Індивідуалізація як кінцева мета мислення
позбавлена смислу. А Ріккерт весь час повторює одне і те ж: “Значення
культурного явища залежить виключно від його індивідуальної
особливості”.

Історичний принцип Ріккерт називає індивідуалізуючим. Це принцип і метод
досліджень. Природа індиферентна до цінностей. Явища культури їх мають.
У них Ріккерт шукає неповторне — за допомогою історичного,
індивідуалізуючого методу. Об’єкт культури цікавий тим, чим він
відрізняється від інших. Ріккерт мав би заглянути в себе і зрозуміти, що
потяг до неповторного є потягом душі, духу.

В індивідуальності Ріккерт шукає не просто різноманітність, а історично
значущі індивідуальності, і таким чином начебто підходить до важливої
проблеми: через індивідуальне до всезагального (Всього). Все — це
тотальність існування. Це зрізи, які прагнуть вичерпати безконечність.
Це безконечність зрізів, які вичерпують і не вичерпнуть сутності. Ось
чому тільки через неповторну індивідуальність можна наближатися до
всезагального. Оригінальність і є те одиничне, яке вказує на
невичерпність усезагального.

“Лише на основі цінностей, що виявляються в культурі, можна
конституювати поняття доступної зображенню історичної індивідуальності”.
Слід додати, що індивідуальне є спосіб розкриття всезагального, і лише
таке індивідуальне дає нам насолод) і спокій. Ніщо не тотожне
всезагальному, але своєю індивідуалізованою невичерпністю воно вказує на
свою змістову безконечність. За Ріккертом, історика мають цікавити такі
індивідуалізації, які втілюють у собі культурні цінності. Отже,
індивідуальне — це неповторний і неповторюваний шлях осягнення
всезагального, щоб людина змогла вичерпно себе заспокоїти. Саме це
всезагальне і надихає індивідуальне до відкриття всезагального. Ріккерт
говорить про індивідуальне, яке містить у собі істотне. Але цього не
досить. Ріккерт говорить про принцип відбору, вибору, але й тут не
ставить крапку. Він не згоден із тим. що історична об’єктивність полягає
у простому переданні голих фактів без спрямовуючого принципу вибору.

Ріккерт часто підкреслює своєрідність індивідуалізуючої науки про
культуру на протилежність генералізуючому розумінню індиферентної щодо
цінностей природи. “Ми зовсім певно назвемо тепер
історично-індивідуалізуючий метод методом віднесення до цінності на
протилежність природознавству, що встановлює закономірні зв’язки та
ігнорує культурні цінності та віднесення до них своїх об’єктів”.

Історик має відрізняти важливе від неважливого. Ріккерт висуває поняття
”віднесення до цінності”, яке має виражати сутність історії. Але
історія не є наукою, що оцінює. Вона констатує те. що є. За Ріккертом,
оцінювати — означає схвалювати або не схвалювати. Відносити ж до
цінностей — ні те, ні те. Але ж можуть бути й інші форми висловлювання з
приводу історії: Гегель говорить про французьку революцію так: “Це був
величний схід сонця!”

Не оцінювати, за Ріккертом. означає дотримуватися об’єктивного викладу
історії. Насправді ж, оцінювання існує завжди — навіть коли мова йде про
“віднесення до цінностей”, а не про власне оцінювання. Проте історик,
вважає Ріккерт, не може ні хвалити, ні плюндрувати, адже цим він
переступає межі.

Під історичним розвитком слід розуміти не те, що повторюється, а лише
одиничний процес. Ріккерт відрізняє ідею розвитку від прогресу. Суд над
минулим був би неісторичним. Отже, головне завдання Ріккерта — розкрити
зв’язок індивідуалізуючого утворення з можливістю віднесення його до
цінності.

Завдяки всезагальності культурних цінностей зникає довільність
історичного утворення понять. Історична істота повинна мати значення не
для окремого індивіда, а для всіх.

Індивідуалізуючий метод пов’язується з поняттям всезагальної культурної
цінності. І в цьому слід бачити найважливіший момент. Загальна культурна
цінність та індивідуалізація єдині: адже індивідуалізація є зрізом
загальної культурної цінності.

Особливе та індивідуальне, щоб увійти у науку, повинні мати загальне
значення. Наука зупиняється тільки на тих сторонах індивідуального, які
репрезентують його загальне значення. Історія, як і природознавство,
підводить особливе під загальне. Культурна цінність є всезагальніша
історії. Отже, Ріккерт пов’язує категорії всезагального, особливого та
одиничного, але не намагається осягти всезагальне не як абстракцію, а як
безконечну повноту визначень.

Резюмуючи, Ріккерт зазначає, що науки про природу стали вільними від
будь-якого віднесення до цінностей. Мета цих наук — вивчати закони. І це
однаково стосується, на думку Ріккерта, як фізики, так, на жаль, і
психології. Обидві ці науки, мовляв, не проводять між різними тілами і
душами ніяких відмінностей з точки зору цінностей та оцінок, обидві
абстрагуються від усього індивідуального як неістотного, і обидві вони
включають у свої поняття лише те, що властиве новій множинності
об’єктів.

На протилежному боці Ріккерт ставить історичні науки про культуру. Як
науки про культуру вони вивчають об’єкти, віднесені до загальних
культурних· цінностей, як історичні науки вони відображають їхній
одиничний розвиток в його особливості та індивідуальності. Науки про
культуру індивідуалізують, вибирають із дійсності як “культури” зовсім
інше, ніж природничі науки, що генералізовано розглядають ту ж саму
дійсність як “природу”.

Ріккерт знову “не в ладах” з психологією: принциповий поділ на тіло і
душу має значення тільки для природничих наук, тому психологія повинна
тлумачитись як природнича наука. Фізика досліджує тільки фізичне,
психологія — тільки психічне буття. Історичні ж науки про культуру не
надають принциповому поділу будь-якого значення. Вони вводять у свій
предмет і психічне, і фізичне буття, не рахуючись з їхньою
протилежністю.

Термін “науки про дух” Ріккерт вважає нечітким. Термін “дух” він
пропонує відрізняти від терміна “психічне”. Усі неприродничі дисципліни
раніше називалися “науками про дух” і були пов’язані з проблемою
цінностей. Це стосувалося релігії, моралі, права тощо. Адже людина була
не просто природною істотою, а культурним створінням.

Ріккерт знов і знов наполягає на тому, що сучасна йому психологія за
всіх її досягнень усе ж тяжіє до психології природничо-наукового
періоду.

Те, що раніше називалося духом, тепер називається історичною культурою.
Відтак законність терміна “історичні науки про культуру”,
запропонованого самим Ріккертом. Зрештою, він виступає проти описової
психології В.Діпьтея. Душевне життя Гете або Наполеона не можна
відтворити в поняттях генералізуючої психології. Ріккерт пояснює це так:
“Визначені з точки зору культурних цінностей психічні зв’язки стають
індивідуальними єдностями, які зразу зникають, якщо їх підвести під
загальні психологічні поняття”. Заперечується навіть потреба в “новій
психології”, яка вирішувала б проблему “культурної особистості”. Те, що
пропонує Ріккерт. тлумачачи єдність індивідуальності, зводиться до того,
що ця єдність може бути зрозумілою лише за допомогою “індивідуалізуючого
історичного методу”. Але чи стане ця “нівелююча Ріккертова рефлексія”
для психологічної науки поштовхом довести свою спрямованість до
осягнення духовного буття людини як достеменної цінності світу?

Література.

Абаньяно Н. Введение в экзистенциализм. Санкт-Петербург, 1998.

Абаньяно Н. Мудрость философии и проблемы нашей жизни. Санкт-Петербург,
1998.

Вебер М. Избранное. Образ общества. Москва, 1994.

Вгтдепъбанд В. О Сократе // Лики культуры: Альманах. Москва, 1995. Т.1.

Гуссерль Э. Картезианские размышления. Москва, 1998.

Гуссерль Э. Философия как строгая наука. Новочеркасск, 1994.

Зиммель Г. Истина и личность // Лики культуры: Альманах. Москва, 1995.
Т. 1.

Ортега-и-Гассет X. Дегуманизация искусства. Москва. 1990.

Ортега-и-Гассет X. Избранные труды. Москва. 1997.

Риккерт Г. Введение в трансцендентальную философию. Киев, 1904.

Риккерт Г. Философия истории. Санкт-Петербург, 1908.

Риккерт Г. О системе ценностей//Логос. 1914. Вып.1. Т.1.

Самосознание европейской культуры XX века: Мыслители и писатели Запада о
месте культуры в современном обществе. Москва, 1991.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020