РЕФЕРАТ
На тему:
Оперантна поведінка на ґрунті її досягнень. Б.Скіннер (1904 —1990)
Провідним необіхевіористом вважався Беррес Скіннер, але щодо
популярності він значно його перевищував. До самої своєї смерті він
залишався одним з найбільш відомих психологів світу, його ідеї й
сьогодні впливають на характер психологічних досліджень, певним чином
визначають виховну справу, практику психології. Історики науки ставлять
питання: чи зробив Скіннер істотний внесок у людське самопізнання?
Здебільшого відповідають так: “Він був надто далекий від такого роду
питань”.
Розуміння людиною самої себе, принаймні, у пошуках філософів і
психологів протягом багатьох століть, ніяк не було метою Скіннера. Крізь
усе своє тривале життя він з переконанням дотримувався крайньої
біхевіористської позиції, згідно з якою “суб’єктивні сутності”, такі як
розум, мислення, пам’ять, аргументація, не існують зовсім, а є лише
“вербальними конструктами”, граматичними пастками, в які людська раса
потрапила з розвитком мови. Скіннер головним чином відшукував
детермінацію поведінки: яким чином вона створюється зовнішніми
причинами. Він не сумнівався у правильності своєї позиції, оскільки
вважав, що “біхевіоризм має потребу бути поясненим”.
Теорія, яку прагнув створити Скіннер, мала підсумувати його досить
однобічні дослідження: все, що ми робимо і чим ми є, детерміновано нашою
історією нагород і покарань. Деталі його теорії виходили з таких
принципів, як часткове підкріплення ефекту, вивчення обстановки, які
спричиняють поведінку або припиняють її.
Подібно до Дж.Вотсона, Скіннер робив виклики громадській думці, зокрема
як публіцист. В одному з своїх ранніх виступів по телебаченню він навів
дилему, яку запропонував ще М.Монтень. “Що зробили б ви, якби вам треба
було вибрати: народити дітей або створити книжки?” — і відповів, що для
себе особисто він народив би дітей, проте його внесок у майбутнє був би
значнішим завдяки його працям.
Скіннер отримував задоволення, коли глузував над термінами, якими
фахівці користувалися для розуміння людської поведінки: “Поведінка
властива людській природі, і тому має бути екстенсивна “психологія
індивідуальних відмінностей”, в якій люди порівнюються між собою та
описуються в термінах рис характеру, здатностей, здібностей. Але за
традицією кожний, хто має справу з людськими вчинками, продовжує
тлумачити людську поведінку донауковим способом”.
Скіннер також відкидав спроби зрозуміти внутрішній бік характеру
особистості: “Ми не мали потреби говорити про те, що особистості, стани
розуму, почуттів, риси характеру людини реально існують, щоб можна було
їх примирити з науковим аналізом поведінки… Мислення і все інше є
поведінка. Помилка полягає у спробах віднести поведінку до душі” .
На думку Скіннера, необхідно знати зовнішні причини поведінки та її
результати, які можна спостерігати. Тільки виходячи з таких припущень
можна дати зрозумілу картину активності організму як поведінкової
системи.
Згідно з цією позицією він виступав як переконаний детермініст: “Ми є
такими, якими постаємо в нашій історії. Ми хочемо думати, що ми
обираємо, що ми діємо, але я не можу погодитися з тим, що особистість є
або вільною, або відповідальною”. Самодостатнє автономне людське буття
Скіннер вважає ілюзією; хороша людина є така, яка повністю зумовлена
поводитися певним чином, а хороше суспільство має бути заснованим на
“біхевіоральній техніці”, що означає науковий контроль за поведінкою з
використанням методів позитивного підкріплення.
Сучасники Скіннера бачили його як спритного популяризатора науки; він
був красномовним, упевнено егоїстичним, захоплюючим. Для демонстрації
переваг техніки зумовлювання він навчав голуба грати мелодію на
іграшковому піаніно, а пару голубів — у настільний теніс, коли вони
перекочували м’яч своїми дзьобиками; мільйони глядачів дивилися це по
телебаченню як науково-документальний фільм.
Скіннер переносив свої натуралістичні візії на вигадане ним суспільство.
В утопічній новелі “Walden Two” (1948) він змальовує невелику спільноту,
в якій поведінка дітей із самого народження була суворо зумовлена
нагородами (позитивне підкріплення), аби вони стали на шлях співпраці та
соціабельності; вся поведінка науково контролюється, але заради блага
всіх. Незважаючи на штучність діалогу і дещо заяложений сюжет, ця книжка
стала улюбленою серед студентів, її було швидко продано тиражем понад
два мільйони примірників.
Популярність Скіннера у публіки була набагато більшою, ніж серед
колег-професіоналів. Журнал “Американський психолог” писав: “Скіннер є
провідною фігурою в біхевіористичному міфі. Він науковець-герой,
Прометей, що несе вогонь відкриття, головний бунтівник, який звільняє
наші думки від старих поглядів”.
Скіннер народився в маленькому містечку в Пенсильванії, де його батько
був правником. Хлопчиком він захоплювався винаходами; пізніше, вже як
психолог, він створював оригінальну та ефективну апаратуру для
експериментів з тваринами. У школі й коледжі Скіннер мріяв стати
письменником, а після коледжу пробував писати. Хоч він впритул
спостерігав різні форми людської поведінки довкола себе, він якось чітко
зрозумів, що не може нічого сказати про те, що бачив та переживав, і у
глибокій журбі відмовився від такого роду зусиль.
Але незабаром Скіннер знайшов інший, для нього більш практичний, шлях
розуміння людської поведінки. Знайомлячись з працями Вотсона Павлова,
він усвідомив, що його майбутнє лежить у науковому розкритті людської
поведінки, зокрема у вивченні реакцій зумовлення. “Я був дуже засмучений
моїми невдачами в літературі, — говорив він у 1977 р., — я був
переконаний, що письменник нічого насправді не розуміє. І це спричинило
те, що я повернувся до психології”.
Хоч у Гарварді панувала інтроспективна психологія, Скіннер уже не
цікавився “внутрішньою історією” людини і пішов своєю дорогою, проводячи
біхевіористичні дослідження з пацюками. В автобіографії він відверто
говорить про те, що всупереч професорському навчанню він ставав дедалі
більше біхевіористом, а на захисті дисертації відкинув будь-які
заперечення біхевіоризму.
Спираючись на свої винахідницькі здібності, він сконструював “проблемну
клітку”, що було значним досягненням після відомої торпдайкової моделі.
Вона була досить простора для білих пацюків, а на стінці містився бар з
їжею і питвом. Коли пацюк, прогулюючись по клітці, випадково спирався
передніми лапами на бар, натискуючи на нього, їжа у формі кульки
потрапляла на тацю.
Це дало змогу отримати більш об’єктивні дані щодо поведінки, ніж це було
до скіннерівських дослідів. Саме пацюк “визначав”, яка кількість часу
проходить між натискуваннями на бар. Отож своїм відкриттям принципу
навчання Скіннер міг завдячувати так званій “відповіді пацюка” — класу
досягнень, коли поведінка тварини змінюється у відповідь на
підкріплення, без втручання експериментатора.
Скіннер здійснив дослідну програму з кліткою таким чином, що наближав її
умови до реальних ситуацій, де підкріплюється або не підкріплюється
поведінка. Він, зокрема, досліджує навчання відповіді, якщо вона
регулярно підкріплюється або підкріплення раптово переривається, а також
вплив на навчання часових інтервалів з їхньою регулярністю та
іррегулярністю.
На цій основі Скіннер сформулював ряд принципів, які проливають світло
не тільки на поведінку пацюків, а й на людське буття. Мова йде, зокрема,
про його відкриття важливих варіацій щодо ефекту парціального,
часткового підкріплення. Скіннер знаходить аналогію в поведінці гравців
з ігровою машиною в казино: ні пацюк, ні гравці не можуть передбачити,
коли з’явиться наступне підкріплення, але в них є сподівання, що воно
з’явиться при кожній новій спробі.
Важливим внеском Скіннера в поведінкознавство є його концепція
оперантного зумовлення. Цим одним він уже заслуговує, на думку
американських істориків психології, посісти визначне місце в колі
знаменитих психологів світу.
У класичному павловському зумовленні безумовна відповідь тварини
(слиновиділення) на їжу перетворюється на умовну відповідь у відношенні
до попереднього нейтрального стимулу (звуки метронома або дзвоника):
вирішальним елементом у поведінковій зміні с новий стимул.
У торндайковому “інструментальному” зумовленні вирішальним елементом у
поведінковій зміні є відповідь, а не стимул. Нейтральна відповідь —
випадковий крок (натискування) на педаль під час випадкових зусиль
отримати їжу — є підкріплювальним навчальним кроком поведінки, що
зумовлює кінець її, якому раніше тварина не була навчена.
Скіннерівське оперантне зумовлення є важливим розвитком
інструментального зумовлення. Випадковий рух, що його здійснює тварина,
в будь-якому разі може бути зрозумілим як оперантний для оточення і тому
є, за Скіннером, саме оперантним. Підкріплювальний рух приводить до
оперантного зумовлення. При підкріпленні серії невеликих випадкових
рухів експериментатор може “створювати” поведінку тварини, поки вона діє
такими способами, що не були частиною її оригінального природного
репертуару.
Новий підхід дав можливість Скіннеру “створити” поведінку голуба —
дзьобати великий кольоровий пластиковий диск, прикріплений на стінці
“скіннерівської” клітки. Він про це пише так: “Ми спершу дали птахові
їжу. коли він поволі повернувся в напрямі диску. Це й зумовило
частотність такої поведінки. Ми підтримували підкріплення, поки
незначний рух не був спрямований до плями (диску). Це знову змінювало
загальний розподіл поведінки без продукування нової єдності. Ми
продовжували за допомогою підкріплюючої позиції успішний підхід до
плями, дачі підкріплення було тільки у випадку, коли голова рухалась
поволі вперед, і, нарешті, тільки тоді, коли дзьоб дійсно зробив контакт
із плямою.
Таким чином, ми можемо побудувати оперантну поведінку, яка ніколи не
з’явилася би в репертуарі організму іншим чином. При підкріпленні серії
успішних наближень ми отримуємо відповідь за короткий час. Виникає
функціонально зв’язана єдність поведінки; вона конструюється триваючим
процесом диференціального підкріплення в бік від недиференціальної
поведінки”.
Скіннер уподібнив оперантне тренування голуба дитячому навчанню
розмовляти, співати, танцювати, грати, а з часом і всьому репертуару
поведінки, створеному із дрібних ланок простих поведінкових актів. Це
можна було б назвати “an Erector-set” (поглядом від людського буття),
бездумним роботом, зібраним оперантним зумовленням із багатьох
безмислених шматків.
Скіннера так чи інакше тривалий час не визнавали провідні психологічні
установи, але поступово з’являлись прихильники, що згодом виразилося у
виданні чотирьох журналів скіннерівських біхевіористичних праць, а також
у створенні спеціальної секції скіннерівських досліджень.
Скіннерівська техніка оперантного зумовлення широко використовувалася в
експериментальній психології. В останні роки скіннерівські праці
цитувались у сотнях наукових публікацій щороку (щось близько сьомої
частини від частоти згадувань Фрейда). Крім того, Скіннєр мав великий
вплив поза головними спрямуваннями психології.
У 1956 р. під час візиту в школу до своєї доньки Скіннерові спало на
думку, що оперантна техніка, що застосовувалася для навчання голуба
грати на піаніно, може бути достатньою і більш ефективною для навчання,
ніж традиційні методи. Складні предмети можна розчленувати на прості
кроки в логічній послідовності; студентам можуть бути поставлені
питання, і викладачеві слід відразу відповісти, чи їхні відповіді є
правильними. Тут наявні два принципи: 1) знання, про які розповідають
правильно, мають стати підкріпленою поведінкою; 2) безпосереднє
підкріплення працює краще, ніж руйнівне підкріплення. Результат відомий
як “програмована інструкція”.
Оскільки вчитель не може одночасно застосовувати підкріплення у класі,
де багато учнів, нові підручники мають бути написані так, щоб запитання
й відповіді йшли одне за одним. Крім того, Скіннєр запропонував
навчальні машини для оперантної самоінструкції при порівняльних засобах.
Механічна модель із часом була відкинута, але сьогодні застосування
самоінструкції, заснованої на комп’ютері з безпосереднім підкріпленням,
швидко зростає.
Протягом кількох років рух за програмоване навчання мав велике
поширення. Курси і курсові матеріали згідно з оперантним зумовленням
були пристосовані для навчання в школах та коледжах Америки й інших
країн. Та вихователі збагнули, що “атомістичні” методи програмованої
інструкції є тільки частиною того, в чому має потребу людське буття:
необхідні цілісні, ієрархізовані мислительні структури. Пізніші
дослідження показали, що затримані підкріплення часто дають кращий
результат, ніж підкріплення безпосередні. Міркування про характер
відповіді може привести до більшого ефекту в навчанні, ніж швидке
отримання відповіді. Разом із тим скіннерівське вчення про безпосереднє
підкріплення було кваліфіковане як корисне і міститься в багатьох
навчальних планах та шкільних підручниках.
Скіннєр також мав певний успіх у розкритті причин розумових та емоційних
розладів. Система крихітних підкріплень для крихітних змін у бік.
здоров’я дає можливість змінити поведінку пацієнта. Наприкінці 40-х
років Скіннєр і два його студенти здійснили перше експериментальне
випробування того, що стало відоме як поведінкова модифікація. Вони
влаштували стаціонар у психіатричному шпиталі поблизу Бостона, в якому
за відповідною методикою психотичні пацієнти отримували цукерки або
сигарети, щоб оперувати машиною відповідним чином. Терапевти давали
знаки пацієнтам для відповідної поведінки, такі як засоби довільної
уваги, підтримка у господарських завданнях, привілеї обрання компанії
для обіду, розмова з лікарем або можливість дивитися телевізор.
Підкріплення бажаної поведінки у глибоко розладнаних людей спрацьовувало
часто. Одна депресивна ланка не хотіла їсти і боялася померти від
голодування. Але вона приймала гостей, дивилася телепередачі, слухала
радіо, читала книжки й журнали, мала квіти в своїй кімнаті. Терапевти
перевели її в кімнату, позбавлену цього комфорту, і спрямували світло
прямо на неї. Якщо вона щось їла, певні предмети комфорту тимчасово
повертали у кімнату. Поступово жінка відновила свою вагу. Через 18
місяців вона вже вела нормальне життя.
Рух “біхевіоральної модифікації” поширився на багато психіатричних
лікарень і навіть шкіл. Таку модифікацію було застосовано для вирішення
важливих проблем, таких як паління, ожиріння, несміливість, тики, мовні
утруднення. Це була спеціалізована техніка біхевіоральної терапії, але
заснована більше на павловському зумовлених, ніж на скіннерівській
модифікації.
Відомий скіннерівський твір — “Walden Two” — не відновив американське
суспільство або хоч частину його, але він, без сумніву, вплинув на
соціальні уявлення мільйонів його читачів. Лише деякі зусилля було
зроблено, щоб реалізувати утопію за моделлю “Walden Two”, — Twin Oaks
Community в Луїзіані, штат Вірджинія, та комуна, заснована вісімкою
людей у 1966 р. Після кількох років виживання ця комуна зросла до 81
члена. Вони робили спроби на основі відповідних знань зумовлювати
ідеальну поведінку і створювати моделі різних її форм за методами
скіннерівського підкріплення.
Скіннер якось зауважив: “Мої впливи на інших людей були значно менш
важливими, ніж на пацюків і голубів або на людей як предмети
експерименту”. Це, мабуть, не слід розуміти дослівно. Те, про що він
думав серйозно, було таке: “Я ніколи не сумнівався щодо важливості моєї
роботи”. І додавав у характерному для нього перверсивному стилі: “Коли
ця робота почала привертати увагу, я був обережний щодо ефекту
експерименту більше, ніж задоволений. Дехто закидає мені, що я боявся
або впадав у депресію від так званого гонору. Я відкидав гонор, який
забирав би в мене час від моєї роботи або занадто підкріплював
специфічні аспекти її”.
М.Гапт, викладаючи ідеї Скіннера, не йде далі констатації окремих фактів
та опису характерологічних рис самого вченого. Але й цей виклад не може
не пробуджувати думку: чи можливо провести паралель між намірами
Скіннера уявити ідеальну комуністичну спільноту, спираючись на ідею
оперантної поведінки, і намірами марксистів змінити світ, спираючись на
“науковий комунізм” як технологію трансформації суспільств?
Література.
Абаньяно Н. Введение в экзистенциализм. Санкт-Петербург, 1998.
Абаньяно Н. Мудрость философии и проблемы нашей жизни. Санкт-Петербург,
1998.
Вебер М. Избранное. Образ общества. Москва, 1994.
Вгтдепъбанд В. О Сократе // Лики культуры: Альманах. Москва, 1995. Т.1.
Гуссерль Э. Картезианские размышления. Москва, 1998.
Гуссерль Э. Философия как строгая наука. Новочеркасск, 1994.
Зиммель Г. Истина и личность // Лики культуры: Альманах. Москва, 1995.
Т. 1.
Ортега-и-Гассет X. Дегуманизация искусства. Москва. 1990.
Ортега-и-Гассет X. Избранные труды. Москва. 1997.
Риккерт Г. Введение в трансцендентальную философию. Киев, 1904.
Риккерт Г. Философия истории. Санкт-Петербург, 1908.
Риккерт Г. О системе ценностей//Логос. 1914. Вып.1. Т.1.
Самосознание европейской культуры XX века: Мыслители и писатели Запада о
месте культуры в современном обществе. Москва, 1991.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
