РЕФЕРАТ
на тему:
Поведінка як функція особистісних факторів і факторів оточення.
Психологічна “теорія поля” і вектор інтеріоризації.
К. Левін (1890 — 1947)
Курт Левін стоїть близько до гештальтпсихології, але він істотніше,
глибше визначає головний предмет психологічного дослідження: якщо
проблема значущості протиставляється фізикалістськи мислимому стимулу,
то сам стимул може стати рушійною силою тоді, коли він із зовнішнього
перетворюється на внутрішній. Власне кажучи, не зовнішня, об’єктивна
фізична природа стимулу робить його таким. Він стає стимулом, коли
перетворюється на психічний феномен.
Стимул може діяти лише в тому випадку, якщо він викликає біль. Намагання
уникнути болю є істотним фактором поведінкової реакції. Але таке
прагнення означає вже мотиваційний аспект поведінки.
Протягом трьох десятиліть своєї діяльності як психолога Левін розробляв
те, що в широкому розумінні називається мотивацією людської поведінки.
Асоціативні або інстинктивні структури мають бути достатньою мірою
активізовані силами потягу, потребами та квазіпотребами, які
перетворюються згодом на тимчасові інтереси, інтенції. Левін переборює у
своєму вченні про мотиваційні аспекти поведінки ідею “ізоморфізму” між
безпосереднім досвідом та мозковою динамікою.
Мотивація виявляється не ізоморфно структурним зв’язком середовища, а
певною результантом) зовнішнього та внутрішнього середовища. Оскільки
справжнє значення ситуації вбирає в себе людський фактор, то і мотивація
виявляється також (і навіть більшою мірою) “гуманізованою”. Ось чому
свій головний науковий інтерес Левін спрямовує насамперед на соціальну,
а не фізіологічну, психологію.
“Поле” як одне з найважливіших понять левінської системи стало не
мозковим полем, ізоморфним безпосередньому індивідуальному досвіду, а
більше соціальним оточенням індивіда. Сама людська особистість постала
системою, що містить у собі субсистеми, які взаємодіють одна з одною.
Якщо особливість активна, субсистема перебуває в напруженні; діяльність
перервано — напруження залишається до виконання дії. Якщо діяльність не
може бути завершена, напруження субституюється або дренажується.
Провідна формула поля, за Левіном, має біхевіористичний відтінок
B=t(pE), тобто поведінка залежить від взаємодії особистості та оточення.
Левін, шукаючи структури особистості, що визначають її поведінку,
уходить від ідеї впливу досвіду на неї, не хоче домішувати апперцептивні
компоненти, щоб безконечно не ускладнювати і не заплутувати свою формулу
поведінки. Згідно з теорією поля, поведінка не залежить ні від минулого,
ні від майбутнього, а тільки від сучасного. Цей фізикалізм (фізичні тіла
мають властивості, але не мають досвіду) контрастує як з телеологічною
вірою, згідно з якою майбутнє є причиною поведінки, так і з
асоціанізмом, який твердить, що минуле є такою причиною.
Левінівське “поле” як “життєвий простір” містить у собі “особистість та
її психологічне оточення”. Психологічне (або поведінкове) оточення є,
правда, оточенням у тому сенсі, як воно сприймається й розуміється
особистістю. Воно є оточенням, яке співвідноситься з її теперішніми
потребами і квазіпотребами. Левін у зв’язку з цим висуває ряд понять,
які мають пояснити поведінку: позитивна або негативна валентність;
вектор як напрямок руху в бік об’єкта або від нього; локомоція як рух у
певному напрямі; бар’єри, що затримують або блокують локомоції;
фрустрація, що виникає перед бар’єром, а при зростанні напруження
завершується випадковою, не-спрямованою дією. Своєрідність підходу у
вивченні мотивації привела Левіна до необхідності звернутися до
комбінації топології та векторного аналізу — відповідно для розробки
карти “життєвого простору” і для обробки мотивів.
Незважаючи на те, що діаграми та рівняння чітко репрезентують ситуацію,
труднощі викладу матеріалу полягають в тому, що результанта двох
векторів при вивченні людської поведінки не може бути знайдена за
допомогою паралелограма сил. Якщо особистість бачить одну бажану мету на
півночі, іншу — рівнобажану — на сході, вона не може рухатись на
північний схід, а здійснює вибір. Правда, іноді в особливих умовах
особистість спрямовується на північний схід, але у зв’язку не з
паралелограмом сил, а з вимогою чіткості надання переваги і спрощення
вибору, коли залишаються дві рівні мети, а дія відбувається в напрямі
третьої.
Попри те, що Левін говорить про локомоції як дійсні реакції організму, в
яких видно вихід за межі “рушійних сил поведінки”, він усе ж залишається
у сфері мотивації. Хоч ця проблема знайшла велику кількість дослідників
і час від часу з’являється її розширене розуміння, з уведенням реальних
вчинків Левін чітко фіксує виникнення проблеми мотивації в історії
психології. Якщо гештальтпсихологію можна було б назвати психологією
ситуації, то левінські дослідження присвячені саме мотивам, з їхніми
проблемами вибору, боротьби і т. п. Тут відбувається подальше
поглиблення зв’язку зовнішнього та внутрішнього, історичне розкриття
суперечливості мотивів учинку. Оскільки тут ще не поставлено чітко
проблему особистості, то мотивація, фіксована як така, набуває
фізико-математичного відтінку, а вся психологія Левіна має ще значне
поведінкове забарвлення.
Трудність встановлення чітких меж мотивації полягає в тому, що вона має
об’єктивні та суб’єктивні основи водночас. Мотив визначається зовнішнім
предметом і тому має певну предметність, на яку і спрямовується дія
індивіда. Але ця зовнішня предметність повинна стати надбанням індивіда,
його внутрішнім опредметненням.
Генетичне послідовні форми мотивації (імпульсивна, емоційна,
емоційно-розсудлива, раціоналістична, інтуїтивно-моральна) завершуються
постановкою мети вчинку. Поки людина перебуває в стані боротьби мотивів,
вона діє. Цей стан може тривати довго, адже така боротьба виникає саме
тому, що альтернативні сторони — кожна з них — мають позитивні й
негативні моменти. В цьому — драматизм “боротьби мотивів” як найбільш
визначної їхньої характеристики. Вона ніколи не може бути завершеною, а
призупиняється просто тому, що об’єктивний розвиток ситуації примушує
людину припинити боротьбу мотивів і почати діяти. Ось це об’єктивне
обмеження мотивації є її перехід у мету. Тут вже немає предметної
множини. Більше того, сам мотив повністю поглинено єдиною предметністю
мети, і на останню спрямовується вчинкова акція людини. Вона вбирає в
себе власне мету й засоби її досягнення.
Оскільки засоби самі походять із процесу розгортання мети, то тут
виявляється їхня справжня діалектика. Розгортання мсти означає
практичний контакт з нею людини як дію з реальним предметним світом. Це
— практичний аналіз мети, в якій виявляється сам необхідний предмет і
те, що прямує за ним, — засіб. Частина мети, що залишається поза її
ядром, стає засобом. Без такого розчленування досягнення мети взагалі
стає неможливим. Таким засобом, як і такою метою, виявляється не просто
якась предметність, а людина, що має мету і сама використовує інших
людей як засоби досягнення своєї мети.
Ідею мети в людській поведінці було уважно досліджено ще в надрах
необіхевіоризму Е. Толмена, а включення особистості у вчинковий механізм
та її стани, що випливають з цього, були розкриті в працях соціального
психолога Дж.Міда.
Література.
Абаньяно Н. Введение в экзистенциализм. Санкт-Петербург, 1998.
Абаньяно Н. Мудрость философии и проблемы нашей жизни. Санкт-Петербург,
1998.
Вебер М. Избранное. Образ общества. Москва, 1994.
Вгтдепъбанд В. О Сократе // Лики культуры: Альманах. Москва, 1995. Т.1.
Гуссерль Э. Картезианские размышления. Москва, 1998.
Гуссерль Э. Философия как строгая наука. Новочеркасск, 1994.
Зиммель Г. Истина и личность // Лики культуры: Альманах. Москва, 1995.
Т. 1.
Ортега-и-Гассет X. Дегуманизация искусства. Москва. 1990.
Ортега-и-Гассет X. Избранные труды. Москва. 1997.
Риккерт Г. Введение в трансцендентальную философию. Киев, 1904.
Риккерт Г. Философия истории. Санкт-Петербург, 1908.
Риккерт Г. О системе ценностей//Логос. 1914. Вып.1. Т.1.
Самосознание европейской культуры XX века: Мыслители и писатели Запада о
месте культуры в современном обществе. Москва, 1991.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
