.

Психіка як "Внутрі-буття". Людина — вчинок — світ. С. Л. Рубінштейн (1898-1960) (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
215 3031
Скачать документ

Реферат

На тему:

Психіка як “Внутрі-буття”.

Людина — вчинок — світ.

С. Л. Рубінштейн (1898-1960)

Установленні вітчизняної психологічної думки особливу заслугу має
видатний філософ і психолог С.Л.Рубінштейн. Він прожив в Україні понад
40 років, переїхавши до Ленінграда лише в 1930 р. В український період
діяльності предметом уваги вченого була творча особистість в її певній
історичній ситуації. Рубінштейн приділив також велику увагу розробці
проблем логіки як теорії знання, цікавився віковими особливостями
мислення, його загальною філософсько-психологічною структурою. Крім
того, Рубінштейн із запалом відгукувався на нагальні питання суспільного
життя, займався проблемами формування людини нового, соціалістичного
суспільства.

У статтях Рубінштейна ”М.М.Ланге” і “Принципи творчої самодіяльності
(До філософських основ сучасної педагогіки)” особливо виразно проходять
думки про типи особистостей вчених-творців: один із них, за
класифікацією Рубінштейна. не реалізує всі свої можливості через
невичерпність власного творчого потенціалу. Життєвий шлях такого вченого
сповнений трагічних мотивів. Інший тип розкриває свої творчі здібності
ще за життя і кардинальних зрушень у наукову теорію не вносить.

Рубінштейн розгортає низку ідей, що стосуються питань єдності свідомості
та діяльності, діалектик» об’єктивності знання і творчої самодіяльності
суб’єкта. На його думку, вимога об’єктивності передбачає творчу
самодіяльність суб’єкта, і об’єктивні знання ніяк не є продуктом
пасивного відображення світу, а містять в собі оригінальну позицію
бачення автора. У названих працях уже містяться ідеї, які спеціально
будуть розроблені Рубінштейном в його “Основах загальної психології
(1940; 1946), працях “Буття і пізнання” (1957). “Людина і світ” (1973).

Рубінштейн багато зробив для побудови радянської психології на
марксистських засадах. Він ішов до марксизму через оволодіння історією
всесвітньої діяльності та психічної культури в цілому, яку досконало
знав. Це дало вченому можливість уже в 30 —40-х роках сформулювати ідею
основного логічного осередку психічної системи: дія-вчинок, іти прямою
дорогою розробки ідей психологічного детермінізму до теорії психічного,
що розуміється не як плоске відображення зовнішнього світу, а як
“внутрі-буття”, як іманентна властивість матерії.

“Основи психології” (1935) можна з повним правом вважати результатом
наукової діяльності Рубінштейна в Україні, завершенням розробки тих
курсів з психології, які він читав у навчальних закладах м. Одеси.
Рубінштейн категорично виступав проти зведення поведінки людини до
простої сукупності реакцій, підкреслюючи значення “більш або менш
усвідомлених операцій або вчинків”. Дія стає вчинком в міру того, як
відношення дії діючого суб’єкта до самого себе і до інших людей як
суб’єктів, саме будучи даним як відношення, піднявшись до плану
свідомості, тобто перетворившись у свідоме відношення, починає
регулювати дію. Вчинок-дія постає в міру того, як формується
самосвідомість. Ця методологічна установка дала змогу Рубінштейну
підійти до побудови нової системи радянської психології.

Учений намічає таку методологічну лінію для побудови цієї системи:
ре-акція-свідома дія або операція-вчинок. У зв’язку з цим діяльність
перестає тлумачитись як проста сукупна реакція-відповідь на зовнішні
подразники середовища, — твердження, яке в той час завдавало нищівного
удару по механістичних засадах рефлексології як офіційно визнаного
напряму. Тлумачення діяльності має виходити далеко за мела цього
напряму. Перед Рубінштейном постала вимога врахування суто психологічних
закономірностей, визнання психологічного детермінізму. При цьому вчений
категорично заперечував синтез біхевіористського та інтроспективного
підходів у тлумаченні психіки.

С.Л.Рубінштейн являв собою непересічну особистість. Наукова чесність,
моральна безкомпромісність, оригінальність мислення, цілісність натури —
ось ті риси, які він проявляв у своїй науковій та викладацькій роботі.
За словами професора Одеського університету відомого психолога
М.М.Ланге, вже на початку своєї діяльності Рубінштейн яскраво
продемонстрував свою здатність до живої філософської творчості, що стало
можливим завдяки ґрунтовному оволодінню невичерпними багатствами
світової культури.

Широко відомі праці Рубінштейна з історії філософії та психології.
Вчений глибоко розробив проблеми зарубіжної та вітчизняної філософії і
психології, питання, пов’язані з великими революційними зрушеннями
світової громадянської історії, вніс значний вклад у розробку історії
української культури, у всесвітню бібліологію.

Вже в рецензії Ланге на наукову розвідку Рубінштейна. “Дослідження, що
стосуються проблеми методу (Абсолютний раціоналізм)” зазначено
фундаментальну обізнаність автора з історією, філософією, зокрема з
ученнями нового та стародавнього ідеалізму, з Кантом, Гегелем та
Платоном, його вміння критично ставитися до цих філософій. У своєму
“Curriculum vitae” Рубінштейн згадує про свої дослідження з питань
гегелевого філософського методу, вказує, зокрема, на праці “Абсолютний
та діалектичний раціоналізм і трансцендентальна філософія, “Філософія
системи Г.Когана”.

Рубінштейн підготував ряд видань, присвячених одеському періодичному
друку за роки революції та громадянської війни, збірку “Нариси з
бібліографії Ucrainicaya 1917 — 1927 pp.”. Дослідник приділяв велику
увагу складанню бібліографії українського письменства, порушував
проблеми українського театру XIX — XX ст., а також української
етнографії.

Великий інтерес Рубінштейна до україністики, до літератури й мови як
загальнокультурного феномена тісно пов’язаний з видатним українським
лінгвістом, етнографом, психологом О.О.Потебнею. Рубінштейн підкреслював
в його працях надзвичайно тонкі спостереження над психікою людини, її
мовою, зв’язками мови і психіки в цілому. Аналіз Потебнею міфу, з якого
постають художня й наукова форми відображення світу, проблем єдності
мови та свідомості, ролі слова у створенні ряду систем, що охоплюють
відношення особистості до природи, стали предметом спеціального
історико-філософського та психологічного розгляду Рубінштейна. Він
високо оцінив і далі опрацював історичний принцип, застосований Потебнею
не тільки до зовнішніх мовних форм, а й до внутрішнього ладу мов.
Великою заслугою Потебні Рубінштейн вважає його першу та єдину в своєму
роді блискучу спробу на великому історичному матеріалі дослідити основні
етапи розвитку мовної свідомості російського народу.

Рубінштейн неодноразово вказував на безцінну заслугу Потебні в розробці
проблеми основних етапів історичного становлення та зміни форм мислення
— міфологічних, наукових (“прозаїчних”) та поетичних. Рубінштейн показав
переваги потебніанської позиції порівняно з Гегелевою: поетичне мислення
не є нижчим ступенем останнього, а своєрідною і специфічною щодо
“прозаїчного” та власне “наукового” мислення і не менш істотною формою
пізнання. Внесок Потебні у психологічну науку Рубінштейн висвітлює у
двох аспектах — історичного становлення психології, а також історичного
становлення свідомості людей.

У дослідженні проблем творчої самодіяльності особи Рубінштейн по суті
приєднувався до великої потебніанської школи дослідників психології
творчості, творчої особистості. Можна припустити, що свою працю
“Принципи творчої самодіяльності (До філософських основ сучасної
педагогіки)” Рубінштейн з самого початку планував подати у харківське
неперіодичне видання “Питання теорії і психології творчості”. На жаль,
це унікальне видання, ідейними наставниками якого були О.О.Потебня,
О.М.Веселовський, Д.М.Овсялико-Куликнеський, було припинено у 1923 р.
Інтерес Рубінштейна до проблем творчості прямо чи опосередковано мав
своє джерело і у психологічній спадщині Івана Франка, найбільше в його
праці “Із секретів поетичної майстерності” (1899).

Своє головне теоретичне завдання Рубінштейн ставить так: зрозуміти
специфічні особливості психічних явищ, не відриваючи їх від
матеріального світу. Для правильного вирішення цього питання Рубінштейн
співвідносить онтологічний і гносеологічний аспекти психічного. Ті, хто
твердить, ніби психічне є матеріальним, обмежується онтологічним планом.
Інші поринають у крайність протилежного характеру, наполягаючи тільки на
ідеальності психічного. Саме у гносеологічному плані психічне виступає
як ідеальне, але як діяльність мозку воно розкриває свої інші якості.

“Вихідними членами основного гносеологічного відношення є не образ і
річ, а суб’єкт, що пізнає, відображає об’єктивну реальність, і
об’єктивна реальність, з якою суб’єкт взаємодіє”. Саме це друге
відношення виступає як фундаментальне, вихідне.

Психічну діяльність Рубінштейн вважає ідеальною, лише маючи на увазі
пізнавальну діяльність людини. Результативним вираженням цього
відношення є образ предмета або явища. Рубінштейн застерігає, що
визнання ідеальності психічного не перетворює його на щось чисто
духовне, не виводить його за межі матеріального світу, не відокремлює
ідеальне від матеріального, не протиставляє одне одному. “Результат
будь-якого впливу на явище або предмет залежить не тільки від явища або
тіла, що на нього впливає, а й від природи, від власних внутрішніх
властивостей того предмета або явища, на яке цей вплив справляється. Все
у світі взаємозв’язано і взаємозумовлено… але це не означає, що все
може бути однозначно виведено з причин, що діють як зовнішній поштовх
відокремлено від внутрішніх властивостей і взаємозв’язку явищ”. Вважаючи
цю формулу серйозним рухом до правильного розуміння психічного, слід
зауважити наявний у ній ухил до тлумачення психічного як чогось тільки
внутрішнього, але як формула перехідного значення вона посідатиме в
історії психології одне з провідних місць.

Рубінштейн піддає гострій критиці механістичний матеріалізм, який віддає
перевагу лише зовнішнім поштовхам як рушійній силі психічної діяльності.
На противагу механіцистам різного ґатунку Рубінштейн пише: “Згідно з
діалектико-матеріалістичним детермінізмом будь-яка дія є взаємодія,
зовнішні причини діють через посередництво внутрішніх умов”. Правда,
ідея взаємодії може нагадувати читачеві відому теорію “взаємодії”,
дуалістичну за своїм характером. Залишається також не з’ясованим, як
можлива ця взаємодія. Разом із цим Рубінштейн встановлює багатомірні
форми взаємодії — починаючи від подразливості та завершуючи
рефлекторного діяльністю.

Принцип рефлекторної діяльності безумовно поширюється і на психічну
діяльність. За Рубінштейном. це “означає, що психічні явища виникають не
в результаті пасивної рецепції зовнішніх впливів, що механічно діють, а
в результаті зумовленої цими впливами відображувальної діяльності мозку,
яка слугує для здійснення взаємодії людини як суб’єкта зі світом.
Залежність психічних явищ від зовнішніх впливів опосередковується
відображувальною діяльністю мозку”. Тут Рубінштейн узагальнює і
продовжує фізіологічні концепції психічного І.М.Сеченова та І.П.Павлова.
При цьому він поєднує їх з теорією діалектико-матеріалістичного
відображення.

Різними способами Рубінштейн розробляє свою центральну думку про те, що
пізнання здійснюється завдяки переломленню впливу об’єкта через суб’єкт,
через його діяльність — пізнання і дію, нерозривно пов’язані одне з
одним. Образ речі слід розуміти як результат взаємодії суб’єкта з
об’єктом. У зв’язку з цим Рубінштейн піддає критиці “причинну теорію
сприймання” Р.Декарта, яка тлумачить зовнішні впливи як причину
чуттєвого образу. Філософи і психологи агностичного спрямування звідси
зробили висновок, що річ не може стати об’єктом, а тільки причиною. Ця
критика Декарта прокладає шлях до більш радикальної постановки питання
про психічне як мікрокосмос в аспекті діалектичного матеріалізму.

Рубінштейн весь час наполягає на необхідності подолання дуалізму образу
й речі і насамперед — замкненості психічного у внутрішньому світі
свідомості. Він піддає також критиці статичне відношення образу і речі,
показує їхню діалектику, процес взаємного переходу. Цим самим учений
заперечує будь-яке виведення ідеального за межі матеріального світу,
його відособлення та дуалістичне протиставлення цьому світові.

Розкриваючи єдність внутрішнього і зовнішнього, висвітлюючи питання про
активність психічного, Рубінштейн безпосередньо підходить до пояснення
проблеми місця і ролі психічних явищ у житті людей. Він показує, що
психічні явища виступають не тільки як зумовлені, але й як такі, що самі
зумовлюють. Це означає, що певні умови життя людини визначають психічні
явища, а ці, в свою чергу, зумовлюють поведінку людини, її діяльність.
Відтак випливає найгостріше питання про участь психічного як ланки в
загальній детермінації світових явищ.

Відомо, що переважна більшість радянських психологів, виходячи з
положення марксизму, що свідомість є відображенням буття, похідною від
матеріального світу, відкидали думку про психічну ланку детермінації і
при цьому ставились до психічного як до виключно суб’єктивного.
Активність психічного, твердить Рубінштейн, розкривається, зокрема,
через проблему детермінації. Він особливо підкреслює той факт, що
психічне не є тільки внутрішнім, суб’єктивним, що воно за своїм
походженням має рефлекторну природу, що включає в ланцюг психічної
детермінації також ланки тілесних змін. Рубінштейн з упевненістю
заявляє: “Не визнання, а заперечення, ігнорування ролі психічних явищ у
детермінації поведінки людей веде до індетермінізму”.

Епіфеноменалізм як найтиповіший і колоритний вияв пасивності психічного
є лише “зворотним боком вульгарного механіцизму”. Не можна дати
справжнього детерміністичного тлумачення поведінки, не враховуючи ролі
психічних явищ. Рубінштейн наводить велику кількість вагомих прикладів,
у яких психічне виступає детермінантою поведінки, дії. діяльності.

Помилку ідеалізму Рубінштейн бачить не у визнанні ролі ідей у поведінці
людини, а в тому, що ці ідеї ідеалізм вважає первинними. Насправді ж
вони зумовлені життям. Таким чином, свідомість людини Рубінштейн вводить
як фактор, який зумовлює все те, на що поширюється діяльність людини, на
весь безконечний ланцюг подій, котрі породжуються діяльністю у світі в
цілому і в історії суспільства особливо.

Провідною формулою Рубінштейна виступає теза: зовнішнє через внутрішнє.
Проте характер внутрішнього виявлявся досить розпливчастим, і воно,
зрештою, мислилось як таке, що перебуває в тілі на зразок фізичних
речей. Уявлення про психічне має таку тенденцію з давніх-давен.

Рубінштейн відчув цю слабину і пішов далі, розгорнувши ідею про психічне
як “внутрі-буття”. Для цього довелося зробити основний акцент не на
гносеологічному відношенні, а на онтологічному.

Філософську постановку питання про відношення свідомості та матерії було
повернуто в бік проблеми “людина і сінт”. Саме в цьому Рубінштейн
увійшов у ґрунтовне протиріччя в рамках своєї психологічної системи.
“Внутрі-буття” та постановка проблеми людини виявилися лише дотичними
поняттями. Зміст поняття “людина” не може бути вичерпаний поняттям
“внутрі-буття”, хоч би яким це останнє було психологічно й філософськи
знаменним.

Цей дещо новий підхід до тлумачення проблеми психічного Рубінштейн
виклав у трактаті “Людина і світ”, яким, на жаль, залишився
незавершеним, проте основні ідеї тут подано в достатньому обсязі.

Ставлячи свою основну проблему — буття і місце в ньому людини,
Рубінштейн показує єдність двох відношень: людини та буття, людини й
іншої людини. За проблемою свідомості та буття він намагається бачити
більш широку проблему — місце людини в світі. Відкидаючи
суб’єктивно-ідеалістичне тлумачення свідомості, Рубінштейн визнає
вихідним положенням відношення людини та буття, а похідним — буття й
свідомості.

З самого початку Рубінштейн протиставляє чуттєве і раціональне.
Чуттєвому надається статус буття, в той час як мислення має справу з
сутностями, а не з існуванням як таким. “Вихідний пункт відкриття буття,
реального існування світу людиною — в її чуттєвості, практиці, а не в
мисленні”. Якщо чуттєве розуміти як практичне, то їхнє протиставлення
мисленню не має логічної основи. Лише у вузькому сенсі чуттєве
(пов’язане з діяльністю органів чуття) може протиставлятися
раціональному.

Практична діяльність протиставляється діяльності ідеальній, куди входить
і чуттєве у вузькому розумінні. Рубінштейн формулює прерогативу
чуттєвого, але в такому разі слід було чітко відмежуватися від
аналогічного терміна в Кантовій філософії — апологія чуттєвого. Адже,
згідно з Кантом, мислення, як і чуття, рівною мірою оперує з існуванням,
а не тільки з сучасностями. Все вчення про буття Рубінштейн пов’язує з
чуттєвістю. “Мислення розкриває значення, зміст поняття буття, але саме
буття є вихідним пунктом нашого чуттєвого буття. Буття як таке, як
сутнісне — це вихідне, первинне чуттєво дане людині”.

Тут Рубінштейн підходить до серцевини свого вчення — до розкриття
поняття “внутрі-буття”. “‘Людина, що пізнає, розташовується не перед
буттям існуючим, а, отже, не розташовує його перед собою, перетворюючи
все буття в предмет і в об’єктивну наявність для споглядання,
перетворюючи все тільки в об’єкт для суб’єкта, а перебуває
“внутрі-його”. Рубінштейн уживає тут досить неточні терміни -— “поза” і
“внутрі”, які можуть бути використані лише як метафори. Адже слово
“внутрі” можна розуміти як “‘всередині”, тоді інше буття мало б існувати
навколо. Зовнішність відношень цим не долається.

Поняття “об’єктивна реальність” також може мати подвійний смисл.

Проте визначення світу як об’єктивної реальності Рубінштейн
співвідносить з людиною, її способом розкриття світу. Він пише: “Світ —
це сукупність людей і речей, що спілкуються одне з одним, точніше,
сукупність речей і явищ, співвіднесених з людьми… Світ є організована
ієрархія різних способів існування, точніше, існуючих з різними
способами існування. В цій характеристиці визначальним є людський
суспільний спосіб існування”.

Визнаючи пріоритет аспекту буття над аспектом сутності, Рубінштейн
заперечує буття як абстрагування від визначеностей і наділяє його такими
властивостями як “бути” і “являтися” (здаватися, змінюватися,
становитися, розвиватися, зникати, тільки мислитися, уявлятися тощо).

Проте категорія “буття”, якщо брати її діалектико-логічний аспект,
набуває дальших визначень і як буття втрачає свій смисл. Це схоже на те,
якби в політекономії поняття абстрактної вартості взяти за реальний
вихідний пункт. В “Основах загальної психології” Рубінштейн більш чітко
ставить питання про логіку основних психологічних категорій. Коли ж він
визначає буття через людину, то переходить до людського буття, буття,
визначеного людиною. “Вихідне ствердження буття — це випробування і
прийняття буття людською істотою як об’єкта її потреб і дій”‘. Буття і
людину Рубінштейн визначає як “факт зустрічі одного існуючого з іншим” і
цим допускає певну неточність у термінології, адже у читача виникає
уявлення про їхню відокремленість. Цілком слушна думка розхитується
багатозначними формулюваннями. “У складі буття людина як існуюче, що
усвідомлює все існуюче і змінює його, не виноситься за межі буття, вона
сама — існуюче, включене до складу існуючого”.

Поза людиною, продовжує Рубінштейн. буття виступає тільки як фізична
природа. Навпаки, “світ” передбачає як своє ядро світ, співвідносний з
людиною, ось чому слід розкрити історичність цього світу.

Далі Рубінштейн подає визначення існування, вбачаючи його в діянні, а
також у тому, щоб піддаватися впливам, взаємодіяти, бути дійсним, брати
участь в безконечному вирі взаємодії як самовизначенні існуючих. У цьому
Рубінштейн бачить процес детермінації, який виявляється основним у
визначенні існування, яке розширюється до поняття лаптя. У розкритті
специфіки людського існування Рубінштейн подає надто загальні міркування
і, зрештою, повертає читача до того визначення, яке було піддано критиці
Специфіку людського існування він бачить у мірі самовизначення і
визначення іншим. Специфічний характер самовизначення у людини
пов’язується з наявністю свідомості.

Переходячи до конкретних психологічних проблем, Рубінштейн все ж не
залишає онтологічну позицію. З цієї точки зору він пояснює сутність
сприймання і мислення. “У сприйманні та дії відбувається безпосереднє
зіткнення з “поверхнею” існуючого. Поверхня йде лінією взаємодії
суб’єкта і об’єкта, за нею — безконечний процес взаємодії у сфері
існуючого, об’єкта. На поверхні лише виступає підсумок різного роду
взаємодій, який безпосередньо дано сприйманню і від якого відправляється
мислення людини. Перехід від сприймання до мислення є перехід від
існуючого до буття сутності”.

Сприйняти, за Рубінштейном. означає онтологуватися. включитися у процес
взаємодії з існуючою реальністю, стати причетним до неї. У зв’язку з цим
недолік мислення полягає в тому, що людина відходить від реальності у
сферу ідеального. Проте хіба мислення не приводить людину до більш
глибокого контакту з дійсністю, і саме на онтологічному рівні?

Взагалі до прерогативи чуттєвого перед мисленням Рубінштейн повертається
щоразу при розгляді будь-яких питань онтології. Постановку питання в
цілому можна вважати правильною, проте абсолютизація чуттєвості вносить
певний дисонанс у послідовність міркувань. Висунувши питання про
походження дискретного, про його взаємні зв’язки, Рубінштейн показує
характер причинності взагалі і психологічної насамперед. Тут він
висловлює принципово правильні ідеї щодо зв’язку проблеми детермінізму з
проблемою мотивації. “Детермінація через мотивацію — це детермінація
через значущість явищ для людини”. Причинна включеність психічного у
світ приводить до створення і “світу”, і “природи”. Це пояснюється тим,
що буття виступає як “світ”, якщо розглядається система людей, речей і
явищ, співвіднесених з людьми. Рубінштейн далі визначає світ як
сукупність речей і людей, до якої входить те, що стосується людини і до
чого вона має стосунок у силу своєї сутності, що може бути для неї
значущим, на що вона себе спрямовує.

Такий “антропологізований” світ має смисл у тому розумінні і тією мірою,
якою він наближається до поняття “мікросвіту” як людського зрізу
“макросвіту”. Все слід розуміти через спосіб існування людини, тобто
через людський зріз як дзеркало Всесвіту. Визначення природи та інших
способів існування, наприклад світу, за Рубінштейном, можна зрозуміти
тільки через людину. Співвідношення природи та іншого статусу буття —
предметного світу, створюваного людиною з матеріал)· природи, може бути
зрозумілим тільки через спосіб існування людини. Якщо у Е.Голта
американського неореаліста, зріз здійснюється тільки на основі
свідомості, і вона сама є таким зрізом, то Рубінштейн додає суттєву
рису: “Оскільки для марксизму основним способом існування людини є її
існування як свідомої та діяльної істоти, як суб’єкта свідомості й
діяльності, звідси із співвідношення з людським способом існування і
можуть стати зрозумілими терміни “світ”, “природа” як певні
“онтологічні” поняття. Навіть час, який вважається в науці та філософії
існуючим незалежно від людини і має свою самостійну плинність,
пов’язується з позицією людського відліку. Час, який уявляється людині в
переживанні, має об’єктивну основу. Час, який суб’єктивно переживається,
— це не стільки уявний час, це не тільки неадекватне сприймання його, а
справжній відносний час життя або поведінки даної системи — людини. Цей
людський час об’єктивно відображає плин лаптя даної людини”.

Така онтологація психічного робить його дійсним феноменом буття,
активною силою, що формує образ світу. Рубінштейн тому послідовно, через
глибокі пошуки підходить до ідеї “зрізу”, “поверхні” явищ, які звернені
до суб’єкта пізнання. У цьому світлі сприймання виступає як складова
частина реальної взаємодії людини зі світом. Сприймання виступає як
існуюче. Воно береться не тільки як пізнавальний процес, а в його
онтологічному аспекті, як світ сприймання, — подібно до того, як складна
хімічна речовина є новою сутністю щодо її компонентів.

Рубінштейн знову знаходить привід, щоб розвинути ідеї “зрізу”,
“поверхні”, “екрана”. На цей раз у нього саме чуттєвість виявляється
“поверхнею”, на противагу тому, що вона раніше виступала приматом,
прерогативою. Це трапилось тому, що Рубінштейн — непомітно для читача, а
може, й самого себе —- переходить у гносеологічний план. “У сприйманні
та дії відбувається безпосереднє зіткнення з “поверхнею” існуючого.
Чуттєва даність виступає як поверхневий план глибинних шарів існуючого,
в які занурено об’єкт чуттєвого сприймання. На чуттєвій поверхні явищ
представлено тільки сумарний результат глибинних процесів, взаємодій…
У системі взаємодії, що включає і людину, результат внутрішньої
взаємодії виступає на “поверхні”, на “зрізі” взаємодій з людиною, як на
екрані, що реєструє і демонструє результати внутрішніх взаємодій”.

Рубінштейн підходить до розкриття інтимних зв’язків між гносеологічним
та онтологічним аспектами у “явищі”. Психічне і є таким інструментом,
завдяки яком)· існування, буття існуючого полягає в тому, щоб виявлятися
і ховатися. У повній згоді з діалектичною логікою Рубінштейн показує, що
явище насправді виступає не як завіса, а як вияв існуючого, його
зовнішній план: перше в існуючому, що відкривається пізнанню, — це
“поверхня” явищ. І все ж це положення потребує певної корекції. Чуттєве
дає не зовнішній план, точніше, не тільки зовнішній план. Навіть так
званий чуттєвий зріз — це не зовнішність, адже це розріз через
“внутрі-буття”. що виражає справжню анатомію буття.

Весь час зрізуючи, ми відкриваємо нові поверхні, і в цьому розумінні
залишаємося весь час на них. З іншого боку, будь-який зріз уже є
глибинне січення, й мова може йти лише про різні аспекти цього бачення
саме “зсередини”. Перехід від одного зрізу до іншого є процес пізнання.
Він і полягає в тому, що відбувається перехід онтологічного в
гносеологічне і навпаки. Гносеологічний і онтологічний аспекти буття
(включаючи й психічне) — в собі одне і те ж, тільки вони розглядаються з
різних точок зору. Зріз, узятий як такий, — це вже акт розкриття і
самопізнання світу, його виявлення, причому виявлення всього в рамках
даного зрізу. Але це слід розуміти також і як спосіб буття, існування.

У цілому вся психіка становить своєрідний спосіб самовідображення світу.
Кожний психічний процес або властивість дають своєрідну картину того чи
іншого зрізу. Рубінштейн показує вражаючу картину єдності онтологічного
та гносеологічного аспектів у такому важливому процесі, як сприймання.
“У сприйманні дано не образ речі, а саме річ, як вона з’являється
суб’єкту, людині, що сприймає її. Або інакше: образ речі — це з’ява речі
в умовах її сприймання (і отже, відбувається вплив тих або інших умов на
той чи інший “вид”, образ речі). Хоча сприймається саме річ, а не образ
її, сприйняття речі не тотожне з річчю сприймання (з річчю як об’єктом
сприймання). В той час як сама річ детермінується умовами свого
існування, сприймання речі (образ) детермінується умовами її сприймання,
умовами її “явлення” людині”.

Перехід від буття речі “в собі” до її буття “для іншого” — це не просто
перехід з однієї ”модельної” сфери в іншу, без впливу на її
визначеність: таких модальних перекидів того ж самого в різні сфери
взагалі не існує і не може існувати. Цей перехід необхідно пов’язується
зі зміною його змісту.

Таким чином, відображення слід тлумачити не як дублювання, копіювання, а
як “рефлектування в інше, тобто як явлення іншому”. Цю думку слід
розкрити, мабуть, таким чином. Залишаючи її в рамках теорії
відображення, можна говорити все ж про копіювання, про правильне,
адекватне відображення. Близькі між собою зрізи наближаються саме до
копії, хоч абсолютної копії бути не може, оскільки це означатиме
припинення пізнавального процесу.

Правильно підкреслюючи неможливість модальних перекидів з однієї сфери в
іншу, Рубінштейн не розглядає однієї своєрідності існування психічного.
Смисл психічного відображення полягає в тому щоб отримати можливо чистий
об’єктивний предмет, як він є “в собі”, і цим психічна взаємодія з
світом відрізняється, зокрема, від хімічної, де наявний саме сплав двох
існуючих. Далі, предмет “у собі” взагалі не існує, він неможливий без
“зрізу”. Останній і є опредметненням світу. Саме в цьому сенсі можна
говорити не про копіювання, а про створення багатомовності світу. Ось
чому дилема “Еманація чи еволюція?” стосовно ноуменального і
феноменального світів є неправомірною. Більш змістовно тут виступають
поняття конечного та безконечного, і кожне з них має переваги щодо
іншого.

У розділі про відношення мислення до буття Рубінштейн далі розкриває
свою вихідну тезу про те, що “буття, існуюче — завжди суб’єкт, ніколи не
предикат”, і з цим знову пов’язується пріоритет чуттєвого перед
мисленням і пріоритет існування перед поняттєвим визначенням сутності.

Зріз здійснюється через індивідуальність. Специфіку індивіда Рубінштейн
пов’язує не тільки з його “місцем” (Пейбліц), “але й із якісною
специфічністю взаємодії в кожному “місці”, з неповторністю ансамблю”. В
теорії Рубінштейна людина постає об’єктивно існуючою вихідною точкою
всієї системи координат. Це стає можливим завдяки людській активності.
Усвідомленість і діяльність виступають як нові способи існування в
самому Всесвіті, а не як чужа йому суб’єктивність моєї свідомості. Ось
чому людину не можна розглядати як ще одну об’єктивну наявність у світі.
Індивідуальність у силу своєї природи, як один із можливих зрізів,
указує на інші зрізи та на необхідність встановлення між ними певного
зв’язку, координації.

Другу частину свого трактату Рубінштейн присвячує саме комунікативним
відношенням. Тут виступає проблема “іншого”. У Рубінштейна вона
вирішується досить просто: інший діє свідомо. “Питання про свідомість
іншого — це питання про свідомий довільний характер дій інших людей, про
їхню свідому регуляцію”. Саме це і слід довести! Зв’язок між людьми
Рубінштейн більше показує емпірично, ніж спекулятивно в кращому
розумінні цього слова. Він, правда, здійснює підхід до розкриття
проблеми можливості комунікації. Головне тут полягає в тому, щоб
показати подолання “монадної” замкненості індивіда. Як можливий контакт
зрізів? Як можлива комунікація мікросвітів? “Я” визначається не тільки
як моє “Я”: моє “Я” — це моє “Я” кожної людини, кожного “Я”. Кожне із
окремих, конкретних “Я” Рубінштейн визначає тільки через його відношення

ДО ІНШИХ.

Таке відношення існує лише через дію, і Рубінштейн тут використовує свої
ідеї, які стали основоположними для радянської психології. Він не прагне
доводити існування інших людей, вважаючи це емпіричним фактом. Цей
емпіричний факт, зрештою, зводиться лише до того, що існують речі для
здійснення комунікації (книги, газети, радіо, телефон і т. ін.), отже,
існують і інші люди. Але речі комунікації можливі лише на основі дії
комунікації. В цілому людина включається в буття своїми діями, а дії
породжуються ситуацією і потребами. Смисл людської дії Рубінштейн
розкриває через встановлення безконечності світу і причетності до нього
людини, через споглядання його могутності й краси. Це не має якихось
опосередковуючих цілей, а є безпосередньо дана завершеність у собі.

Формула “людина-внутрі-буття” розкривається Рубінштейном через
відношення конечного і безконечного. Проблему свідомості, свідомого
способу існування він бачить у прилученні конечної людини до
безконечного буття. Рубінштейн не звертає уваги на той факт, що коли
мова йде про людину та її “внутрі-буття”, то це останнє вже має всі
атрибути безконечного. Можна сказати більш точно: і людина, і буття
мають у собі і конечне, і безконечне. І саме переживання цієї
суперечності складає творчий пафос людини в різних галузях її
діяльності.

В усіх формах діяльності Рубінштейн хоче бачити їхній вчинковіш смисл,
хоч послідовно цю точку зору не розвиває. Саме через вчинок, його
психологічну природу вдається розкрити такі глибокі та складні
відношення людини до дійсності, як відношення трагедійні, драматичні й
комедійні. Головний смисл трагедійності існування Рубінштейн бачить у
незавершеності звершення, чим повертається до особистісного тлумачення
людської долі, до мечніковських ідей про ортобіоз, хоч праці самого
Мечнікова не згадує.

Вчинок є актуальне відношення. А через відношення до речей, до людських
предметів здійснюється взаємовідношення між людьми. На жаль, ідея вчинку
обмежується проблематикою мотивації, хоч сама мотивація розглядається
правильно в плані конкретизації детермінації.

Повертаючись до проблеми вчинків людини. Рубінштейн весь час говорить
про мотивацію цих учинків, наполягаючи на тому, що вчення про мотивацію
виступає як співвідношення внутрішніх умов з зовнішніми (співвідношення
потреби з її об’єктом). Якщо ж, як указує Рубінштейн, кожна дія є
вчинок, а дія як чуттєве є вихідним положенням, то з учинку слід було
починати увесь трактат.

На жаль, структуру вчинку Рубінштейн не розкриває спеціально, а лише
показує окремі компоненти вчинку: ситуаційні та мотиваційні відношення,
реальне здійснення вчинку та його післядію. Зокрема, мотивація предметів
і явищ та їхнього смислу для поведінки людини визначається як те, що
детермінує поведінку. Правда, мотивацію можна також визначити і як
об’єктивну детермінацію поведінки. Т це найбільше слід було зробити при
встановленні переходу до проблеми цінностей та ціннісних регуляцій
поведінки.

Рубінштейн встановлює один із важливих атрибутів учинку: моральний
конфлікт — нерозв’язний. Морально-загальне неадекватне окремому
випадкові. Це не дає морального розв’язання конфлікту, що криється в
даній ситуації, слід віднаходити морально-конкретне в кожній ситуації.
Проте ти не суперечить ця теза Рубінштейна його ж твердженню про те. що
моральне відношення — це головним чином, а може бути, й виключно
відношення “любовне”? Як тоді в любовному відношенні диференціювати
загальне й конкретне?

Любов тлумачиться як утвердження буття людини. Тут мова йде про
існування виключно для іншого, про неповторність коханої істоти, про те,
що коханий існує в повноті свого буття. Нерозвиненість і незавершеність
цих думок зводить такого роду міркування до рівня “антропологічних
мрій”. Любов є одне з моральних відношень, і останні в цілому мають
безліч таких же важливих, як і любов, визначень. У справжньому
психологічному смислі любов є лише атрибутом юнацького віку, і ті риси
кохання, про які йде мова в трактаті Рубінштейна, мають прямий стосунок
саме до юнацького кохання.

Праця “Людина і світ ” стала для Рубінштейна вершиною філософських
роздумів. Читач робить висновок про те, що єдиною реальною дійовою
зв’язкою між світом і людиною є саме вчинок. Діалектичний перехід людини
і світу — ось що таке вчинок. У такому разі він виступає універсальною
категорією, і з нього слід починати і ним слід завершувати систему
психології.

Література.

Абаньяно Н. Введение в экзистенциализм. Санкт-Петербург, 1998.

Абаньяно Н. Мудрость философии и проблемы нашей жизни. Санкт-Петербург,
1998.

Вебер М. Избранное. Образ общества. Москва, 1994.

Вгтдепъбанд В. О Сократе // Лики культуры: Альманах. Москва, 1995. Т.1.

Гуссерль Э. Картезианские размышления. Москва, 1998.

Гуссерль Э. Философия как строгая наука. Новочеркасск, 1994.

Зиммель Г. Истина и личность // Лики культуры: Альманах. Москва, 1995.
Т. 1.

Ортега-и-Гассет X. Дегуманизация искусства. Москва. 1990.

Ортега-и-Гассет X. Избранные труды. Москва. 1997.

Риккерт Г. Введение в трансцендентальную философию. Киев, 1904.

Риккерт Г. Философия истории. Санкт-Петербург, 1908.

Риккерт Г. О системе ценностей//Логос. 1914. Вып.1. Т.1.

Самосознание европейской культуры XX века: Мыслители и писатели Запада о
месте культуры в современном обществе. Москва, 1991.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020