.

Психологія в "новому синтетичному людинознавстві". Людина як суб\’єкт діяльності. Б. Г. Ананьєв (1907 — 1971) (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
215 3220
Скачать документ

РЕФЕРАТ

на тему:

Психологія в “новому синтетичному людинознавстві”. Людина як суб’єкт
діяльності.

Б. Г. Ананьєв (1907 — 1971)

Проблема людини, що перебуває в світі у формі “внутрі-буття”
(С.Л.Рубінштейн), повертає психологів у напрямі подолання суто
гносеологічного тлумачення психічного та розкриття його онтологічного
аспекту. Це суттєво доповнило та уточнило центральний пункт психології —
вчення про природу психічного.

Така постановка проблеми людини вже вказує на розширення її змісту, але
ще залишає нас у рамках психології з наміром не втрачати її специфічний
предмет. Специфіка останнього визначається по суті на основі його
кореляцій з іншими галузями всезагального знання про людину. Повнота і
внутрішній зв’язок цього знання передбачають у ньому чільне місце для
психології. Але для такої дисципліни, як “людинознавство”, базова опора
визначатиметься з урахуванням кореляцій з науками, які вже виходять за
межі людинознавства.

Не слід думати, що тільки з середини XX століття виникла необхідність
поставити проблему людини як загальну для всієї сучасної науки. Так було
з давніх-давен. Але саме бурхливе становлення “науково-технічної
революції”, хоч би як це здавалося парадоксальним, свідомо чи несвідомо
ставить проблему людини в центр усіх наукових знань як фактор, що
визначає інтелектуалізацію, або олюднення, науки і техніки, які всебічно
моделюють людську істоту.

На цей бік справи особливу увагу звернув Б.Г.Ананьєв. На його думку,
психологія має стати знаряддям зв’язку між усіма галузями пізнання
людини, засобом об’єднання різних розділів природознавства і суспільних
наук у “новому синтетичному людинознавстві”. Інтеграцію цих наук він
сполучає з дальшим розвитком їхньої спеціалізації і визначає насамперед
прогресом філософського вчення про людину.

Ананьєв відкидає спроби примирення з ідеєю необхідності існування “двох
психологій” — описової та пояснювальної. “Проміжний” статус психології
він розцінює як аномалію наукового пізнання, хоча, з іншого боку, вона
обертається принциповими вигодами для всієї сучасної науки. “Об’єднання
природознавства та історії, — зазначає Ананьєв, — відбувається великою
мірою на базі психології, своєрідність якої полягає в тому, що людина,
яку вона вивчає як суб’єкт, може бути зрозумілою як особистість та
індивід (цілісний організм) одночасно. Більше того, психологічне
пізнання людини стає в сучасних умовах однією із загальних моделей
людинознавства, оскільки дослідження багатоманітних відношень людини до
світу неможливе без дослідження її складної структури, а цю структуру не
можна зрозуміти поза системою відношень людини до суспільства і природи,
ланкою яких вона є”.

Вихідний пункт людинознавства Ананьєв формулює як
матеріаліст-сенсуаліст. Услід за Рубінштейном, він по суті апологізує
чуттєвість, присвячуючи проблемам останньої значну кількість
фундаментальних творів. Чуттєвість тут мислиться не в ізольованому від
інших психічних якостей бутті, а як вихідний пункт становлення
психічного в цілому.

Дослідження, проведені Ананьєвим, свідчать про високу кореляцію та
сполучність багатьох сенсорних систем, що виявляється в цілісності
сенсорного розвитку людини. Ананьєв показує існування не тільки часових,
а й постійних міжаналізаторних зв’язків, що виступають результатом
філогенетичних пристосувань комплексів аналізаторів до основних форм
речовини, енергії, інформації.

Разом з цим сенсорна організація людини належить до найбільш важливих
проявів її історичної природи. Генетичним початком розгалужених
сенсорних ланцюгів виступають тактильні функції, а їхнім всезагальним
ефектом — зорове сприймання. До таких ланцюгів Ананьєв відносить: 1)
тактильно-вібраційно-слухові; 2) тактильно-кінетичні; 3)
тактильно-температурно-больові; 4) тактильно-смако-нюхові,
інтероцептивні. Він уявляє їх як потоки різноманітної інформації про
зовнішнє і внутрішнє середовище. Ці потоки немовби сходяться в зорових,
кінестетичних та гравітаційних вузлах єдиної сенсорної організації
людини. У процесі історичного та онтогенетичного розвитку всередині цієї
організації виявляються утворення міжаналізаторних інтермодальних
сенсорних систем з високими рівнями інтеграції, які здійснюють далі
перехід у перцептивні системи.

У багатоманітності чуттєвого відображення людиною об’єктивної дійсності
Ананьєв бачить одну з умов не тільки діяльності, а й усього процесу
життя людини: воно неможливе поза безпосереднім зв’язком з життям
довкілля, поза безконечним багатством його явищ, властивостей і
відношень. Ананьєв показує неможливість зведення життя людини лише до
раціонального відношення до дійсності: це означало б позбавити людину
чуттєвих джерел не тільки мислення, а й емоцій, що виникають на основі
потреб з їхньою безмежною сенсомоторною палітрою. Таке обмеження
насамперед відчувала б сама людська діяльність. Адже вона регулюється не
тільки “другосигнальними” імпульсами, а й живим зв’язком людини з
навколишнім світом.

Підставу для явища індивідуалізації чутливості Ананьєв бачить у тому, що
і в цій сфері умовнорефлекторний механізм є визначальним. На це
вказують, зокрема, дані щодо індивідуально набутих змін чутливості в
процесі сприймання і впізнавання. Індивідуальні відмінності і
особливості сенсорного розвитку людини з’являються поступово. Протягом
першого року життя послідовно формуються різні якості аналізаторної
діяльності разом із виробленням системи умовних рефлексів. При цьому
Ананьєв не виявляє значних відмінностей між дітьми за рівнем чутливості
одного й того ж аналізатора. Домінування тактильної рецепції та
кінестезії в однорічної дитини тлумачиться як вікова особливість, у
відношенні до якої індивідуальну варіацію Ананьєв не бере до уваги.

У ході дальшого психічного розвитку відбувається домінування слуху та
зору, що, за Ананьєвим, визначає сенсорну організацію дитини й підлітка
в умовах навчання, де провідну роль відіграють слово вихователя та
наочні засоби. Таке домінування Ананьєв відносить до вікових, а не
індивідуальних особливостей чутливості, хоч індивідуальні особливості,
як він вважає, набувають тут більш вираженого характеру. Те, що дорослі
значно відрізняються за своєю сенсорною організацією, Ананьєв пояснює
відмінністю предмета й засобів трудової діяльності, способу та умов
життя, створюваних працею самої людини. Парціальний, спеціалізований тип
нервової системи здійснюється завдяки практичній діяльності людини разом
із накопиченням індивідуалізованого життєвого досвіду.

У вивченні сенсорного розвитку людини від народження до глибокої
старості Ананьєв бачить одну із важливих задач теорії відчуттів. Це має
допомогти з’ясуванню ролі всієї сенсорної організації людини у
функціонуванні кожного з видів чутливості. На думку Ананьєва, старіння
не є простим зворотним розвитком, що супроводжується послідовною
деградацією органів чуття. До цього питання слід підходити з урахуванням
різноманітних кореляцій між психічними здатностями людини, їхньої
дійсної еволюції.

У зв’язку з цим Ананьєв відкидає “Феноменологію духу” Гегеля з її схемою
індивідуального розвитку, вказуючи, що чуттєве пізнання німецький
філософ приписує виключно дитині, а раціональне — дорослій і старій
людині. Ананьєв показує, що єдність чуттєвого та логічного на основі
практики і мовного спілкування є загальною властивістю пізнання. Зміна
співвідношень між чуттєвим та логічним відбувається в межах цієї
властивості. Чуттєвий характер пізнання існує протягом усього життя
людини і свідчить про її спілкування з зовнішнім світом за допомогою
чуттєвих систем мозку. Більш того, сенсорна організація, складаючись
протягом життєдіяльності людини, сама стає одним із факторів її
життєствердження.

Сприймання як певний рівень розвитку сенсорної організації Ананьєв
розглядає як інтегральний образ і регулятор трудових, комунікативних,
гностичних, ігрових, навчальних та інших дій. Саме протягом другого —
третього років життя формуються перцептивні дії, але найбільш важливий
період цього формування Ананьєв відносить до часу, коли завершується
дошкільне дитинство.

Учений вказує на той факт, що у сфері професійно-трудового досвіду, в
тому числі — наукового, технічного та художнього, є чимало зразків
високої продуктивності й точності спостережень, незважаючи на певну
обмеженість сенсомоторних функцій та уповільнення швидкості реакцій. За
межами професійного досвіду у цих же старіючих, літніх та старечих людей
можна помітити симптоми інволюції функцій. Таке розходження Ананьєв
пояснює тим, що в цьому віці знову посилюється об’єктивна суперечність
між функціональними та операційними механізмами сприймання. Інволюції
функціональних механізмів має протистояти стабілізована система
перцептивних дій, яка безпосередньо залежить від характеру діяльності та
її культурно-технічних засобів, а не просто від віку та інших природних
властивостей суб’єкта. Якщо людина в похилому і навіть старечому віці
вдосконалює свою діяльність, зокрема включаючи ті або інші операції
спостереження, то явища інволюції компенсуються явищами операційного
прогресу.

Ананьєв наголошує, що структура перцептивних процесів с внутрішньо
суперечливою. З основною суперечністю між функціональними та
операційними механізмами пов’язуються особливості перцептивного
розвитку, пов’язані з усім ходом життєдіяльності людини та її взаємодії
з довкіллям. Ананьєв має на увазі мотиваційний бік перцептивних
процесів, який визначає їхню спрямованість, вибірковість та
напруженість. Потреба в баченні, слуханні та інших видах діяльності,
виникнення “сенсорного голоду” в разі неможливості задоволення таких
потреб, установки на виділення певних властивостей об’єкта в ситуації,
гностичні інтереси і т. д. — все це здійснює регулюючий вплив як на
функціональні, так і на операційні механізми. Підкріплені та зумовлені
мотивацією, вони забезпечують необхідний тонус кожного з них.

У зв’язку з ідеєю “спеціалізації” людської психіки Ананьєв висуває
припущення щодо центрального місця практичного інтелекту в структурі
інтелекту як такого, але перенести це на психіку в цілому не
наважується. Більше того, він уникає чіткого визначення практичного
інтелекту.

Розкриваючи функціональні, операційні та мотиваційні механізми психіки,
Ананьєв прагне показати суперечності розвитку, які виражаються
насамперед у гетерохронності виникнення і занепаду цих механізмів.
“Сенсорно-перцептивні, мнемічні, вербально-логічні процеси …
виступають складними утвореннями, в яких взаємодіють функціональні,
операційні та мотиваційні механізми, що відносяться до різних класів
характеристик людини. Ці характеристики лише відносно відокремлені одна
від одної, але за всього їхнього взаємозв’язку не можна не враховувати
різні джерела цих механізмів”.

Функціональні механізми Ананьєв пов’язує з певними структурами і вважає
їх “ефектами” тих чи інших нейродннамічних властивостей, які генеруються
цими структурами. Операційні механізми хоч і використовують системи
тимчасових зв’язків, але будуються за певними правилами і процедурами,
що історично склалися в соціальному розвиткові людини, утворюючи певний
порядок взаємозв’язку дій із певними знаряддями або знаковими системами,
тобто засобами техніки і культури, про що говорив також Ц.С.Виготський.
Операційні механізми не існують з самого початку в мозку — субстраті
свідомості, а засвоюються індивідом у процесі виховання і т. д. Нарешті,
мотиваційні механізми, які включають усі рівні мотивації (від органічних
потреб до ціннісних орієнтацій) відносяться до характеристик людини як
індивіда й особистості. Таку будову психічних процесів Ананьєв виявляє
не тільки у гностичних, інтелектуальних, айв емоційно-вольових процесах.

Запропонований Ананьєвим спосіб аналізу перцептивних процесів як
сукупності та взаємодії трьох складових (функціональних, операційних та
мотиваційних) має сенс при розгляді зв’язків між цими процесами та
індивідуальним розвитком, у ході якого змінюється їхня структура. Ці
зміни Ананьєв пов’язує з закономірностями онтогенезу, соціальної історії
особистості, її практичної діяльності, відтак їх можна вважати важливими
симптомами індивідуально-психічного розвитку людини. Навіть зміни в
перебігу перцептивних процесів можуть розглядатися як індикатори цього
розвитку. Але перцептивні процеси з їхньою складною суперечливою
структурою Ананьєв вважає не тільки продуктом індивідуального розвитку,
а й одним з його факторів. Ананьєв усюди надає перевагу
вертикально-функціональним зрізам, не бачачи зрізів горизонтальних, які
одні дають · змогу розкрити вікові особливості не окремих функцій, а
психіки в цілому.

Думку про потрійний склад психічних процесів (функціональний,
операційний та мотиваційний) Ананьєв переносить і на сферу пам’яті.
Такий підхід він вважає корисним при ознайомленні з різнорідними явищами
в онтогенетичній еволюції пам’яті. Цю різнорідність він пояснює
нерівномірним становленням і різним генезисом функціональних,
операційних та мотиваційних механізмів пам’яті.

Розрізнення окремих функцій має смисл у рамках дослідження самих цих
функцій і дає можливість вийти до розуміння вікових особливостей,
підключаючи ці функції до більш синтетичних характеристик. Але мова тут
іде вже не про саму функцію, а про якусь іншу, наприклад, не про
пам’ять, а про практичну логіку. Ананьєв пише: “Уявлення про ранню
інволюцію пам’яті у дорослих людей не відповідає дійсним потенціалам
якщо не всіх, то багатьох, але важливих процесів пам’яті. Тут діє та ж
закономірність, що і в перцептивних процесах: формується і досягає
найвищого рівня в молодому і середньому віці загальна система пам’яті,
на базі якої починає розвиватись спеціалізована система закріплення і
відтворення досвіду і знань, необхідних для даної практичної
діяльності”.

Саме тут Ананьєв робить методологічну похибку. Він ніби не звертає уваги
на те, що пам’ять як така тут уже не виступає — її замінює логіка
предмета, його зв’язків. Проте “чиста” пам’ять для дорослої людини
зовсім ні до чого, оскільки вона не задовольняє пізнавальні потреби. Для
дорослої людини характерно не запам’ятовувати, а розуміти. Логічна
пам’ять — це вже не пам’ять, а мислення. Сама мотивація процесу тут
змінена. “Чиста” пам’ять є пам’яттю чуттєвою і виражає пластичність
психіки. Остання по мірі психічного розвитку відходить від такого
ейдетизму. Пам’ять слід розглядати на рівні рухів і відчуттів, найбільше
— сприймання.

У період оволодіння мовою, коли інтенсивно формується словниковий та
граматичний її бік, здійснюються глибокі перетворення психологічної
структури і формування мислення. До початку навчання дитини грамоти
(тобто читання й письма з буквеним апаратом і зоровомоторною
координацією), здавалося б, її мова має чисто слуховий та артикуляційний
характер, позбавлений зорової участі. Проте зоровій перцепції Ананьєв і
тут надає важливого значення. Адже засвоєння дитиною словникового складу
мови відбувається шляхом асоціювання слухового образу слова із зоровим.
Предметна співвіднесеність слова для дитини — перша реальність мови — є
разом із тим зоровим включенням в асоціативні комплекси образів речей,
позначених словом.

Ананьєв звертає увагу на те, що і у психічному розвиткові людини, і в
духовному розвиткові людства найтіснішим чином пов’язані дві тенденції:
переведення всіх образів будь-якої модальності на зорові схеми
(тенденція візуалізації чуттєвого досвіду) та розвиток позначувальної
(сигифікативної) функції мови. Як результат, відбуваються
опосередкування і регулювання загального ходу психічної діяльності
шляхом її вербалізації. У цьому Ананьєв бачить основу для пояснення
вражаючого феномена домінування у людини зорової системи — з
перетворенням незримого у зриме, з візуалізацією будь-яких чуттєвих
сигналів (кінестетичних, смакових, нюхових, вестибулярних,
внутріорганічних).

Стверджуючи ідею гетерохронності розвитку психічних функцій і переносячи
цю ідею на пояснення визнаних психологією основних форм діяльності,
Ананьєв піддає критиці погляди О.М.Леонтьева, С.Л.Рубінштейна,
Б.М.Теплова, А.О.Смирнова, А.Валлопа, Ж.Шаже, Ф.Бартлетта та інших, які
пов’язували розвиток свідомості з основними видами діяльності — грою,
навчанням та працею, що розглядаються в генетичній послідовності.
Найбільші закиди викликала тріада форм діяльності у тлумаченні
Рубінштейна. Як щодо зв’язків “навчання — праця”, так і щодо зв’язків
“гра — навчання” не підтвердилася гіпотеза про те, стверджує Ананьєв, що
одна форма діяльності виникає з іншої внаслідок внутрішніх законів
індивідуального розвитку. Більше того, виявилося, що не тільки навчання
у сполученні з грою повинно бути більш раннім у дошкільників, а й сама
праця у вигляді так званого самообслуговування і найпростіших операцій
суспільно корисної діяльності повинна починатися в дитячому садку.

Ананьєв, зокрема, вважає, що гра як особлива форма діяльності має свою
історію, охоплюючи всі періоди людського життя. Різні її прояви існують
у підлітковому, юнацькому, молодому, середньому і навіть похилому віці.
Сюди Ананьєв залучає інтерес до спорту, мистецтва, колекціонування і т.
ін. Ігрова діяльність дорослих людей є важливою стороною їхнього життя,
що пов’язується з так званим вільним часом. Саме непомітні переходи від
праці до гри й навчання утруднюють характеристику людської діяльності в
конкретний момент життя. Ось чому поширену “вікову” класифікацію видів
або форм діяльності Ананьєв вважає безпідставною, незграбною та
метафізичною.

Поряд із цим Ананьєв робить спробу критично висвітлити ідею
інтеріоризації, яка набула значного поширення у світовій психології.
Ананьєв зазначає, що пізнавальна діяльність у процесі взаємодії
особистості й суспільства не може бути здійснена тільки шляхом
інтеріоризації зовнішнього, об’єктивного. Участь духовних цінностей
суспільства в історичному розвиткові реалізується завдяки творчій
діяльності. На протилежність інтеріоризації об’єктивація внутрішнього
світу людини, її творчих задумів показує вплив особистості на
суспільство, перетворення особистісного в суспільне. Взаємний перехід
інтеріоризації та естріоризації, об’єктивації і суб’єктивації
відбувається в діяльності, зокрема пізнавальній, і здійснюється як
процес соціальної детермінації індивідуальної свідомості. Ананьєв
наполягає на тому, щоб зняти питання інтеріоризації, за якою не стоїть
реальний процес. В іншому місці висувається думка про взаємний перехід
інтеріоризації та екстеріоризації, що має більш повно відобразити
реальну дію. Зокрема, у здійсненні вчинку цей перехід має бути
найвиразнішим.

Замість традиційних форм провідної діяльності Ананьєв висуває ідею
пізнання і спілкування. У процесі спілкування люди виступають одночасно
(або послідовно) об’єктами і суб’єктами. Саме завдяки спілкуванню вчинок
А стає обставиною життя В, С, D і т. д., а їхні вчинки відбиваються на
поведінці А. Цей взаемоперехід учинку в життєві обставини та події є
постійною характеристикою суспільного життя і діяльності людей в різних
видах комунікацій. У цьому слід бачити необхідність постання проблеми
вчинку в історичному шляху психології. “Пізнання і спілкування є…
основними формами діяльності індивідуальної людини з самого початку
формування її особистості, завдяки яким здійснюється соціальна
детермінація багатьох сторін її психічного розвитку. Як гра, так і
навчання виступають ефектами взаємозв’язків спілкування і пізнання, а
разом із тим важливими засобами подальшої еволюції кожної з цих основних
форм, що відповідають фундаментальним процесам суспільного розвитку”.
Виступивши проти послідовного розгляду гри, навчання і праці як
провідних форм діяльності, замінивши їх пізнанням і спілкуванням,
Ананьєв непомітно втрачає генетичний аспект своєї методології.

Різні форми свідомості людини Ананьєв визначає як ефект спільного
розвитку пізнання, спілкування та праці, їхніх різноманітних
конвергенцій. При цьому він показує роль праці у формуванні психіки на
всіх вікових етапах, за винятком періоду немовляти. Усі форми діяльності
зводяться до трудової. “Не потребує доказів положення про особливу
формуючу роль гри у психічному розвитку дитини. Проте ця роль не може і
не повинна маскувати процес реального життя дитини, який здійснюється не
шляхом гри, а трудових дій, хоч і досить елементарних. Без цих дій
дитина практично не може задовольнити жодну зі своїх потреб, правда,
починаючи з того часу, коли дорослі припиняють її годувати з ложечки”.
Чи не слід сказати, що така праця і є грою?

Ананьєв не погоджується з поширеним поглядом, що праця стає діяльністю
тільки з початком професійної, спеціалізованої діяльності. Ананьєва
дивує думка про те, що праця, яка створила людину в процесі історичного
розвитку суспільства, не відіграє ніякої ролі у формуванні
індивідуальності та її свідомості. Цим останнім залишається послідовно
розвиватися від найелементарніших, загальних форм до складних,
професіональних і міжпрофесіональних.

Підсумовуючи критичний розгляд теорії провідної діяльності, Ананьєв
пише: “Розвиток трудової діяльності індивіда проходить багато фаз та
етапів, яким відповідає і глибока зміна у структурі індивідуальної
свідомості. Але людина як суб’єкт праці, зрозуміло, розвивається і як
суб’єкт пізнання і спілкування. В єдину систему шикується весь
багатоманітний ланцюг вторинних видів діяльності, своєрідних синтезів
праці й пізнання, пізнання і спілкування, спілкування та праці”. До
таких вторинних видів діяльності Ананьєв відносить гру і навчання, які
не відмирають, на його думку, зі зрілістю людини, а продовжують
розвиватися в нових умовах. Ефектами конвергенції основних видів
діяльності людини в процесі її індивідуального розвитку є характер і
здібності, загальна обдарованість і працездатність людини, вся
сукупність її наявних ресурсів і потенціальних резервів психічного
розвитку.

Ананьєв зауважує, що важливі здобутки в історичному розвитку людини
стають вирішальним фактором її онтогенезу. Іншим важливим фактором є
сенсибілізація функцій у процесі практичної (насамперед трудової)
діяльності людини.

Це визначає, за Ананьєвим, двофазний характер одних і тих же
психофізіологічних функцій. На першій фазі відбувається загальний,
фронтальний прогрес функцій у ході визрівання і на ранніх стадіях
зрілості — юності, молодості і початку середнього віку. В цій зоні
Ананьєв розташовує пік тієї або іншої функції в загальному, ще не
спеціалізованому стані. На другій фазі розвиток цих же функцій
здійснюється шляхом спеціалізації стосовно певних об’єктів, відповідно
до операцій діяльності та у згоді з масштабами тих чи інших сфер життя.
Ця фаза настає на найбільш високому рівні функціональних досягнень у
першій фазі і “накладається” на неї. Ананьєв чомусь відкидає термін
“зняття” і вживає “накладається”, не відчуваючи при цьому певної
термінологічної втрати. Тривалість другої фази Ананьєв визначає ступенем
активності людини як суб’єкта й особистості, продуктивністю її праці та
суспільною значущістю її внеску в загальний фонд матеріальних та
духовних цінностей суспільства.

У кожному з психічних процесів представлені, за Ананьєвим, проекції всіх
головних характеристик людини як індивіда, особистості і суб’єкта
діяльності. Об’єднання психічних процесів у складні ансамблі — психічні
стани і властивості — приводить до цілісності та єдності психічного.
Характеристики людини як індивіда розкриваються у вікових, статевих та
індивідно-типових властивостях. Особистість розкривається в суспільних
функціях-ролях та цілях і ціннісних орієнтаціях. У суб’єкті діяльності
вищою інтеграцією Ананьєв вважає творчість, а найбільш узагальненими
ефектами — здібності й талант.

Інтеграція цих характеристик виявляється в історії виробничої суспільної
діяльності людини. І все ж основне психологічне ядро останньої Ананьєв
убачає в структурі особистості, де перетинаються (узагальнюються)
найважливіші властивості не тільки особистості, а й індивіда і суб’єкта.
Відкидаючи принцип “зняття”, Ананьєв іде шляхом інтеграції нижчого з
вищим, накреслюючи свій аналог провідної діяльності: сенсомоторика,
перцепція, пам’ять, інтелект, емоційно-вольовий аспект, індивід,
особистість, суб’єкт діяльності.

Даючи головним чином вертикальні зрізи окремих функцій, Ананьєв не
розкриває колорит того чи іншого віку, а зупиняється здебільшого на
міжфункціональних кореляціях, що йдуть у позараціональну безконечність.
Це спрямовано проти лінійного тлумачення головних характеристик людини —
індивід, особистість, індивідуальність, як це робив, зокрема,
Рубінштейн. Лише в одному місці Ананьєв підійшов до визначення суб’єкта
і особистості без звичної інтегративної схеми. Він висунув ідею про
дивергенцію особистості та суб’єкта навіть у “неантагоністичному”
суспільстві.

Це — підхід до ідеї маски, але в подальшому він не розгортається.
Встановлюючи кореляції між індивідом, особистістю і суб’єктом, Ананьєв
об’єктивно втрачає чітку визначеність цих понять. І хоч Ананьєв подає
цінну думку про пошуки справжньої психології особистості, ця думка, на
жаль, не розвивається належною мірою: збіг особистості й суб’єкта має
відносний характер навіть при максимальному зближенні їхніх
властивостей, оскільки суб’єкт характеризується сукупністю діяльностей
та мірою їхньої продуктивності, а особистість — сукупністю суспільних
відносин (економічних, політичних, правових, моральних).

Відмінність у цих характеристиках історично коливається, проте вона,
мабуть, збережеться в усі часи, оскільки діяльність і відношення, що нею
породжуються та її визначають, не можуть бути повністю ідентичними в
соціальному і психологічному аспектах. Тобто у зв’язку особистості та
суб’єкта можливе відносне відокремлення особистості від властивостей
суб’єкта — розщеплення структури людини.

“Людина стає суб’єктом відношень тією мірою, якою вона розвивається в
багатьох життєвих ситуаціях як об’єкт відношень з боку інших людей,
колективу та керівників, людей, що перебувають в різних соціальних
позиціях та грають різні ролі в історії ЇЇ розвитку. Перехід
взаємовідношень, інтеріндивідуальних зв’язків, що функціонують у певних
обставинах життя, в інтраіндивідуальні зв’язки стає обов’язковою умовою
утворення структури особистості та її характеру”. Так, це умова
особистості, справжня умова, але Ананьєв не завжди її дотримується,
нерідко зводячи специфіку особистості нанівець. В інших місцях,
тлумачачи особистість, він вводить в неї комплекс віково-статевих,
нейродинамічних, конституційно-біохімічних особливостей, що насправді до
рівня особистості не мають прямого стосунку. Суперечність між інтимністю
і суспільне прийнятим — ось основа особистості.

Ананьєв правильно робить, коли йде далі особистості, спрямовуючи свій
погляд до творчої індивідуальності (суб’єкта), хоч інколи повертає
назад, зводячи творчу індивідуальність принципово до особистості, а
особистість — до індивіда. Як початок індивіда — це довгий і
багатофазний процес ембріогенезу, так і початок особистості — довгий і
багатофазний процес ранньої соціалізації індивіда, яка найбільш
інтенсивно протікає у двотрирічному віці. Правда, інтимність,
суперечність між соціальним та інтимним, мабуть, виступає в більш
пізньому віці.

Як процес праці, за Ананьєвим, починається з дитинства, так і
особистість починається з раннього віку. “Перехід від гри до навчання,
зміна різних видів навчання, підготовка до праці в суспільстві і т. д. —
це одночасно стадії розвитку властивостей суб’єкта пізнання і діяльності
та зміни соціальних позицій, ролей у суспільстві і зрушень у статусі,
тобто — особистісні перетворення”. Ананьєв завершує цю тему, своєрідно
повертаючись до визнання послідовності таких провідних діяльностей, як
гра, навчання та праця, але вбачаючи в них саме стадії особистісних
перетворень. Цим Ананьєв підкреслює вірність своїй провідній ідеї про
гетерохронність функціональних утворень на будь-якій стадії психічного
розвитку. Такий підхід дає, за Ананьєвим, можливість розкрити поступ
психології як науки, показати реальну єдність детерміністичного та
ймовірнісного підходів у дослідженні психічних явищ, що являє собою
важливу рису сучасної методології психологічної науки.

Прогрес і консолідацію сучасної психології Ананьєв пов’язує з розвитком
в ній експериментальних та математичних методів. Наголошується, що з
усієї структури методів сучасної психології методологічному аналізові
піддавалися здебільшого експериментальні та математичні методи і значно
менше — генетичні. З усіх методів психології Ананьєв визнає найбільші
можливості за методами генетичними та історичними. Разом із тим це й
принципи. Ними повинна визначатися та або інша констеляція конкретних
методів дослідження в будь-якій галузі психології. Ананьєв робить
істотний наголос на впровадженні діалектичного методу в психології, що
має сприяти встановленню міждисциплінарних зв’язків за умови
центрального положення психології.

Важливі зрушення в культурному розвитку суспільства висувають проблему
людини в центр наукового пізнання. Стаючи зв’язкою між усіма засобами
пізнання людини, психологія об’єднує природознавство і суспільні науки.
Це пояснюється своєрідністю психології. Людина, що виступає суб’єктом
діяльності, може бути зрозумілою лише як особистість та індивід
(цілісний організм) одночасно.

Психологія людини стає таким чином загальною моделлю людинознавства.
Дослідження відношень людини до світу неможливе без дослідження її
складної структури, а цю структуру поготів неможливо зрозуміти без
системи відношень до суспільства і природи, поєднуючою ланкою яких вона
є. “Загальні моделі людинознавства, що об’єднують закони суспільства і
природи, мають бути моделями її історичної природи… До їх побудови
найближче стоїть сучасна психологія в силу її “ключового”, за висловом
Ж.Піаже, положення в системі наук”. На цій основі Ананьєв робить
висновки про необхідність комплексного вивчення людини і про певну
діагностичну орієнтацію психологічного дослідження в комплексному
вивченні людини.

Комплексні дослідження, за Ананьєвим, є оптимальним здійсненням
міждисциплінарних зв’язків, що зумовлюється спільністю об’єкта — людини
— для всієї сучасної науки. Цим Ананьєв пояснює феномен зростання
людського фактора на виробництві, в системах управління і масового
обслуговування, навчання, комунікації і т. д. Так Ананьєв підходить до
формулювання свого основного положення людинознавства. Отож висунення
проблеми людини в центр всієї сучасної науки пов’язано з принципово
новими взаємовідношеннями між науками про природу і науками про
суспільство, адже тільки в людині природа та історія об’єднуються
численним рядом зв’язків і залежностей в одному об’єкті, ядром якого є
його існування як особистості, суб’єкта практичної діяльності та
пізнання.

Ці зв’язки багато в чому визначають і шляхи розвитку самої психології. В
недавньому минулому, зазначає Ананьєв, стан психології в системі наук
був “драматично невизначеним”: для неї не було місця в багатьох
класифікаціях наук, її предмет розподілявся між фізіологією та
соціологією. Це часто призводило до визнання “двох психологій” —
описової та пояснювальної, або історичної та природничо-наукової.
Створювалася ситуація дуалізму природи та історії в самому людському
розвитку. Такий стан психології Ананьєв розглядає як “своєрідну аномалію
наукового пізнання” і показує перевагу сучасного стану, коли
“природознавство і науки про суспільство зливаються в єдине історичне
природознавство людини”.

Міждисциплінарні зв’язки психології та її місце в системі наук Ананьєв
не обмежує галуззю епістемології, як це робить Піаже, а пропонує
всебічне комплексне вивчення людини. Як приклад такого вивчення Ананьєв
наводить встановлення залежностей між основним обміном та
інтелектуальними функціями. Він пише: “Показник основного обміну
перебуває в центрі кореляційної плеяди, що об’єднує ряд вегетативних та
біохімічних реакцій, специфічних для даної людини… Через цей
метаболічний центр інтелектуальні функції зв’язуються з багатьма іншими
станами організму, що утворюють загальний фон інтелектуальної напруги
(тобто інтелектуально-афективно-вольового, цілісного стану особистості).
Таким же чином (з різнорідних кореляційних плеяд з різним складом
психологічних та фізіолого-біохімічних показників) будуються інші
фактори з меншою вагою. Так, до фактора інтроверсії — екстраверсії
(вагою 8,8%) увійшли як їхні психологічні показники, так і метаболічні
характеристики, з якими ці психологічні показники зв’язані більше, ніж з
деякими іншими психологічними параметрами”.

Дослідження, здійснені під керівництвом Ананьєва, показали, зокрема, що
зміна функціональної симетрії асиметрією і, навпаки, посилення або
послаблення праворукості або ліворукості в різних функціях (моторних,
сенсорних або вегетативних) виявились індивідуальними показниками, що
корелюють як з інтелектом, так і з деякими особливостями характеру. Це
означає, що цілісна людина як соціальна і психофізична єдність виступає
в будь-якому з параметрів, що характеризують структуру особистості.
Проте як на визначальне та провідне начало в цій структурі Ананьєв
указує на соціальні якості людини, що мають у своїй основі статус і
комплекси соціальних функцій. Встановлюючи важливі кореляції між
тілесним і суб’єктивним, Ананьєв нічого не каже про їхні зв’язки в плані
методології. Такі кореляції можуть бути допущені будь-якою психофізичною
теорією. Перебуваючи на емпіричному рівні дослідження, кореляції лише
вказують на необхідність вирішення питання про субстанціальну єдність
тіла і душі.

Найбільшу увагу в своїх дослідженнях онтогенезу Ананьєв приділяє віку
дорослої людини (або інакше — зрілості), хоч цей період він бере умовно
в широких рамках — від 18 до 35 років. Ананьєв показав, що
психофізіологічний розвиток зрілості різнорідний і суперечливий: в ній
спостерігається підвищення функціонального рівня механізмів діяльності,
його стабілізація та пониження, що не можна ототожнювати з інволюцією
функцій.

З явищами нерівномірності та гетерохронності розвитку психофізіологічних
функцій Ананьєв стикнувся, досліджуючи матеріал пізньої юності, або
ранньої дорослості, зокрема студентського віку. Саме явище
гетерохронності психічних функцій розкриває головну суперечність
людинознавства — основний предмет дослідження самого Ананьєва. Проте
гетерохронність різних функцій для певного віку вступає в суперечність з
психологічною визначеністю даного віку. Виникає небезпека втрати самої
психології віку — основного стрижня вікової психології.

Відкрита Ананьєвим функціональна гетерохронність становить, як правило,
індивідуальну ознаку людини і не має, навіть не може мати статусу
типологічних особливостей. Ідея провідної діяльності може дати певну
орієнтацію в психологічних особливостях віку, показати основну
психологічну ланку, яка визначає ці особливості. Людинознавство і
психологія вступають між собою в гостру внутрішню суперечність: в
результаті психологія, яка, на думку Ананьєва, має конституювати
людинознавство, сама зникає як своєрідний предмет в цьому ж
людинознавстві, і воно зводиться до з’ясування окремих функціональних
залежностей між даними різних наук. Це не слід тлумачити як недолік
теоретичних пошуків Ананьєва, а як глибоку суперечність історичного
становлення психології. Парадоксальність такого стану підкреслюється
думкою Ананьєва про те, що гетерохронність функціонування різних органів
є проявом цілісного організму. Не тільки визрівання, а й старіння
характеризується гетерохронністю функціональних зрушень. Інволюція лише
поступово охоплює різні системи й рівні життєдіяльності організму як
цілого. Деякі властивості сприймання з віком удосконалюються, а деякі
погіршуються, тобто дія вікового фактора різноспрямована. Виникає
питання: чи не може одна і та ж людина перебувати одночасно на різних
вікових рівнях?

Ідея функціональної гетерохронності наводить Ананьєва на думку про певну
періодичну закономірність появи, розквіту і занепаду функцій. “У
розвитку пам’яті, — вказує Ананьєв, — як і мислення, намічається
декілька періодів, зіставлення яких виявляє дивний феномен — своєрідний
мнемо-логічний градієнт. У 19, 24, 28 років мнемічні функції
випереджають розвиток логічних, у 20, 23, 25, 31 рік різко знижуються за
рівнем порівняно з мисленням; лише в 22, 26, 34 роки збігаються моменти
зниження обох функцій, а в 30 років — моменти загального підйому”. Саме
в цих залежностях Ананьєв бачить підстави чекати на відкриття в
психології “періодичного закону мікрокосмосу — класифікацій психічних
властивостей, станів і процесів, схожих на періодичний закон, відкритий
у макро-космосі століття назад великим Менделєєвим … Оволодіння таким
об’єктивним порядком розвитку психіки докорінно оптимізує процеси
виховання, управління, організації праці і т. п.”.

Із важливих наслідків такого відкриття Ананьєв акцентує увагу на
створенні наукової основи проектування особистості, стратегій її
формування. При цьому Ананьєв має на увазі ідею прогнозування. Він
критикує розпливчасті, грубо-схематичні спроби уявити майбутнє самої
людини, її таланту і характеру — найслабший пункт усіх прогностичних
побудов. Простіше було б спроектувати системи з міліардними соціальними
спільнотами, штучні супутники Юпітера, надрозумніших роботів чи підводні
плантації, ніж уявити обриси людської індивідуальності в майбутньому.

Як учений-реаліст Ананьєв висуває на передній край сучасної психології
такі проблеми: 1) мотивація поведінки людини; 2) архітектура
внутрішнього світу людини та її творчої діяльності; 3) формування
психічних властивостей особистості. Об’єктивно в цих проблемах дедалі
виразніше виступає їхній логічний вузол — учинок.

Як і Рубінштейн, Ананьєв здійснює підхід до центральної проблеми не
тільки сучасної психології, а й усіх її історичних етапів. В
необхідності зрозуміти структуру вчинку історія психології знаходить
свою суттєву опору. Розкриття структури вчинку дає можливість дослідити
зв’язки психології з іншими галузями й аспектами людської культури. Стає
очевидним, що центральне місце психології в цій культурі, в тому числі
серед наук, не е ознакою сучасного її стану. Психологія завжди була
ключовою дисципліною з-поміж людських знань, починаючи навіть з
міфологічного етапу. На центральне місце психології в системі філософії
вказував Арістотель. Що таке світ як царина моєї діяльності, що таке “Я”
як істота, здатна до діяльності, як я маю вчиняти у зв’язку з цим — ось
вузол проблем психології та філософії одночасно.

Історія психології свідчить: психологія або визначає зв’язки між науками
і різними аспектами людської культури, або включає компоненти цієї
культури у свою сферу, охоплюючи чимдалі більше її ділянок. Становлення
історичної психології, психології мистецтва й релігії, а також
виникнення генетичної епістемології та екзистенціальної психології,
здається, завершує всі можливі кореляції між психологією і культурою в
цілому. Ананьєв називає це — в сучасному розумінні слова —
антропологізацієго культури, тобто проведенням у ній людської мотивації,
спрямованістю її на проблеми людини. Сама психологія становить основне
ядро антропології, що включає в себе цикл наук про людину, і виступає у
цьому циклі як зірка першої величини. Різні компоненти людської культури
виступають відносно психології як прикладні галузі знань.

Інакше: психологія нині посідає місце старої філософії як лоно для інших
наук. Проте не панує над ними, як у свій час спекулятивна філософія, а є
лише їхньою внутрішньою, психологічною суттю, показуючи дійсну
принципову єдність цих знань саме як антропологічна дисципліна.
Ф.Енгельс писав про позитивний характер звільнення наук з філософської
неволі, залишаючи для самої філософії лише діалектику та логіку. Проте і
спекулятивна філософія відображала потяг людини до цілісного, загального
знання та знання принципів, але розуміла місце психології в цій системі
лише в “лінійному” плані, десь між біологією та соціологією.

І все ж у цьому питанні — зв’язку психології та культури — є небезпека
“антропологічного” еклектизму. Йому можна протиставити лише
психологічний аспект культури. Антропологізм має бути не зібранням знань
від великої сукупності наук про людину взагалі, а психологізмом.

Сучасна епоха не є епохою психології як провідної науки. Час такої
психології ще не настав. Включення її в усі аспекти людської культури,
психологізація останньої покликані привести не до зникнення психології,
а до її консолідації як своєрідної дисципліни.

Література.

Абаньяно Н. Введение в экзистенциализм. Санкт-Петербург, 1998.

Абаньяно Н. Мудрость философии и проблемы нашей жизни. Санкт-Петербург,
1998.

Вебер М. Избранное. Образ общества. Москва, 1994.

Вгтдепъбанд В. О Сократе // Лики культуры: Альманах. Москва, 1995. Т.1.

Гуссерль Э. Картезианские размышления. Москва, 1998.

Гуссерль Э. Философия как строгая наука. Новочеркасск, 1994.

Зиммель Г. Истина и личность // Лики культуры: Альманах. Москва, 1995.
Т. 1.

Ортега-и-Гассет X. Дегуманизация искусства. Москва. 1990.

Ортега-и-Гассет X. Избранные труды. Москва. 1997.

Риккерт Г. Введение в трансцендентальную философию. Киев, 1904.

Риккерт Г. Философия истории. Санкт-Петербург, 1908.

Риккерт Г. О системе ценностей//Логос. 1914. Вып.1. Т.1.

Самосознание европейской культуры XX века: Мыслители и писатели Запада о
месте культуры в современном обществе. Москва, 1991.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020