РЕФЕРАТ
На тему:
Психологія у власних межах. Роль суб’єктивності у провідній діяльності.
Г. С. Костюк (1899 — 1982)
Хоч якими би продуктивними здавалися істотні кореляції психології ч
іншими науками, з людською культурою в цілому, дійсний поступ психології
визначається рівнем її самостійності, своєрідністю її закономірностей.
Найвиразніше вони виявляються у тлумаченні принципів психічного розвитку
й насамперед його вихідної ланки — онтогенезу, з віковими особливостями
та індивідуальними ознаками особистості, її творчих досягнень. Саме у
творчості особистість робить із себе неповторну індивідуальність.
Своєрідність психологічних закономірностей виявляється також у
тлумаченні логіки цієї науки в цілому. Саме виділення своєрідних ознак
психології як дисципліни становить, мабуть, єдину основу для
встановлення її езотеричних продуктивних кореляцій та дальшої
консолідації в ранзі дійсної науки.
Психологічні закономірності. Якщо вихідне завдання психології полягає в
розкритті закономірностей психічної діяльності, то в цьому головну
заслугу має матеріалістична психологія. Г.С.Костюк в аналізі цього
питання виходить з основних положень матеріалістичної діалектики,
узагальнюючи те, що вже здобуто психологією та суміжними з нею науками.
Особливості психологічних закономірностей безпосередньо пов’язані з
фізичним і духовним буттям людини, що стає необхідною умовою як
систематичної розробки психологічних знань, так і розгортання широких
емпіричних досліджень.
Характер психологічних закономірностей випливає з постулату про психічне
як властивості особливим чином організованої матерії, як функції мозку,
що полягає у відображенні об’єктивної дійсності. “Положення про те, що
психічна діяльність за способом свого походження є вищою нервовою,
рефлекторною діяльністю, — пише Г.С.Костюк, — орієнтує психологів на те,
щоб розглядати цю діяльність такою, якою вона є в дійсності, долаючи
штучне відособлення в ній психічного від фізіологічного. Це положення
зобов’язує психологів підходити до психічного не тільки як до
результату, а й як до процесу відображення зовнішнього світу в мозку
людини, як до відображувальної діяльності людського мозку”.
Досліджуючи фізіологічні механізми психічної діяльності, психологи
ставлять на науковий фунт розкриття її залежності від мозку. Це складає
передумову правильного вирішення питань мозкової локалізації психічних
феноменів. Костюк вважає, що закономірності нейродинаміки мозку мають
враховуватися при поясненні всіх психічних явищ — починаючи з відчуттів,
сприймань, мислення, почуттів та вольових дій людини і завершуючи
найскладнішими рисами характеру та особистості. Заперечення цього
положення приводить до відмежування психічного від фізіологічного,
спрямовує психологію до феноменологічного опису явищ свідомості та
заспокоєння в рамках паралелізму.
Г.С.Костюк показує, що вихідний дуалізм Декарта з урахуванням певних
термінологічних видозмін залишився у фізіологічній психології Вундта та
його послідовника Тітченера, який дотримувався позиції “незалежності
психології від фізіології”. Костюк показує замаскований або відвертий
дуалізм ряду представників сучасної науки (Делай, Шеррінгтнн, Екклз,
Едріан та ін.) і доводить, що психічне і фізіологічне не є розмежованими
у просторі й часі процесами, що психічне відображення об’єктивного світу
здійснюється мозком, його нейродинамічними механізмами, що
нейродинамічна характеристика цього процесу необхідна і важлива для
розкриття його закономірностей. Проте нейродинамічні закони не
вичерпують усієї характеристики відображувальної діяльності, не
показують об’єкт психічного в його змістовому розкритті. Одні й ті ж
процеси збудження і гальмування в їхніх певних співвідношеннях лежать в
основі різного за своїм змістом і формою відображення об’єктивної
дійсності. Розкриття руху цих процесів не дає ще даних стосовно того, що
саме людина відчуває, сприймає, уявляє, про що і як вона думає, чого
прагне, які цілі ставить перед собою, якими інтересами, поглядами,
переконаннями керується у. своїй поведінці. А саме в цьому і виражається
специфічність психічного, його своєрідність.
Відчуття, сприймання, пам’ять, уява, мислення, свідомість, почуття,
воля, інтереси, ідеали, особистість, характер і т. д. є поняттями
наукової психології, котрі відображають реальні життєві явища,
характеризують різні види, форми й ступені відображення об’єктивної
дійсності. Як відносно стійкі особливості психічної діяльності ці
поняття узагальнюють ті чи інші аспекти відношення людини до світу,
людей, самої себе. Костюк показує, що ці поняття відображають сутнісні
сили людини, їхній зміст, багатство та ступінь розвитку визначають
напрям та успіх її діяльності. Висуваючи думку про те, що закономірності
утворення й розвитку психічних процесів та властивостей людини, їхня
роль у реальних взаємовідношеннях людей з довкіллям є предметом наукової
психології, разом із цим Костюк вважає хибними спроби замінити систему
психологічних понять системою понять фізіологічних або яких-небудь
інших. Психологія та фізіологія — самостійні галузі людського знання.
Кожна з цих наук має свої специфічні завдання.
Такий підхід уможливлює продуктивне розкриття зв’язку матеріального та
ідеального, об’єктивного та суб’єктивного. Психічна діяльність не є
“чистою духовністю”, хоч і виступає як ідеальне відображення
об’єктивного світу. В цьому питанні Г.С.Костюк вказує на дві хибні
тенденції: відособлення ідеального від його матеріальної основи і
зведення ідеального до матеріального з утратою їхніх специфічних рис.
Він убачає сутність психічної діяльності в породженні матеріальним
ідеального та у впливові останнього на життєвий процес. Виникаючи в
надрах матеріального, ідеальне в усіх його проявах, навіть
найскладніших, не існує поза матеріальним. Будь-яке абсолютизування
суб’єктивного та його відрив від матеріального по суті принижують
життєве значення людської психіки. Костюк пише: “Різниця між
матеріальним та ідеальним в роботі мозку дійсно є відносною, не
надмірною. Проте вона завжди існує як характерна риса психічного
відображення об’єктивної дійсності. Будь-які спроби заперечувати цю
різницю приводять, з одного боку, до грубого механіцизму, а з другого —
до суб’єктивного ідеалізму. Така точка зору закриває шлях до побудови
справжньої наукової психології”.
Правильне вирішення питання про зв’язок суб’єктивного і об’єктивного у
психічній діяльності людини дає можливість всебічного тлумачення
детермінізму. Поза діючим суб’єктом жодних психічних процесів та якостей
не існує. Психічне відображення залежить від рівня розвитку суб’єкта,
його потреб, змісту його діяльності. “Ігнорувати суб’єкт, суб’єктивне в
психічній діяльності — це означає відривати цю діяльність від її носія і
тим самим впадати в ідеалізм”. Мова йде не про “чисто суб’єктивне”, а
про детерміноване об’єктивними умовами буття. Якби психічне не
відображало існуючий поза ним світ, воно втратило б будь-який життєвий
сенс. Ось чому Костюк відкидає спроби вивести зміст і форму психічного з
його спадкової організації. “Багатство суб’єктивного світу людини, її
суб’єктивних властивостей та якостей визначається багатством її дійсних
відношень до об’єктивного світу — природного та суспільного. Формуючись
у процесі діяльності людей, психічні процеси та психічні властивості
людини в ній і виявляються, об’єктивуються в рухах, діях, вчинках,
мовних актах, реалізуються в результаті практичної, наукової, художньої
та будь-якої іншої діяльності людей. У цій діяльності суб’єктивне стає
об’єктивним, через неї воно і впливає на об’єктивну дійсність”. Хоча
зв’язок суб’єктивного з об’єктивним передбачає їхню відносну
самостійність, що ніяк не можна ігнорувати, проте закони, що виявляються
в суб’єктивній діяльності, мають об’єктивний характер: вони існують
незалежно від того, усвідомлюють їх люди чи ні.
Саме визнання об’єктивного характеру психологічних законів є передумовою
дальшого розвитку психології як науки. З цим пов’язується подвійна
природа психічного як натурального і соціального явища, що виключає
заперечення спроб зведення соціального до натурального. В різноманітних
формах таке зведення властиве майже всім течіям так званої тоді
“буржуазної” психології. Всебічно розкриваючи фактори психічної
діяльності, Костюк відкидає спрощене, механістичне тлумачення принципу
детермінізму, яке логічно завершується епіфеноменалістичним міркуванням:
психічне позбавляється будь-якого життєвого значення, втрачається
активний характер людської діяльності взагалі й свідомості зокрема. Хоча
свідомість виникає як вторинне, похідне явище, проте вона як
відображення об’єктивного світу і саме внаслідок цього включається в
реальний життєвий процес людини. Усвідомлення необхідності залежності
від об’єктивних умов стає передумовою людської свободи, а зрештою, і
влади над обставинами і над самим собою. Ця свобода є закономірним
наслідком розвитку свідомості та самосвідомості, яку детерміновано
об’єктивними умовами буття.
Саме тому, що умови життя по-різному визначають дії людини залежно від
того, яким чином, з якою повнотою і глибиною вони відображаються нею,
завдання психології полягає в тому, щоб “з’ясувати життєве значення
пізнавальних, емоційних, вольових, характерологічних та інших
властивостей психіки в житті, творчій, продуктивній роботі”. Це завдання
можна вирішити найліпше, розглядаючи психічні прояви в розвитку.
Правильне розуміння його дає, між іншим, можливість поглибити концепцію
детермінізму в психології.
Із значної кількості аспектів психічного розвитку Г.С. Костюк найбільшу
увагу зосереджує на онтогенезі, хоч всебічно висвітлює його зв’язки з
іншими важливими аспектами еволюції. Вихідним у дослідженні онтогенезу
має бути принцип розвитку.
Особливий інтерес ученого викликають проблеми біологічної еволюції та
історичного розвитку психіки. Як ідеалістичні теорії розвитку (В.Вундт,
В.Дільтей, К.Бюлер та ін.), так і механістичні (Дж.Вотсоп, Е.Толмеп,
К.Галл та ін.), на думку Г.С.Костюка, неспроможні показати дійсні
рушійні сили психічного розвитку. Лише підхід до психіки як продукту
реального життєвого процесу, його регулятора відкриває шлях
справжньо-наукового з’ясування її генезису. Навіть видатні
біологи-еволюціоністи XIX століття, в тому числі Ч.Дарвін, бачили
переважно кількісні відмінності між психікою тварин і людини. Це
приводило до антропоморфічного тлумачення психічних властивостей тварин
із відшукуванням у них інтелектуальних, естетичних та моральних якостей,
притаманних у розвиненій формі тільки людині. Разом із цим психіка
людини у працях Ч.Дарвіна та його прихильників піддавалася значній
біологізації, найбільше — у тлумаченні соціальних явищ. Ось чому головне
завдання у вивченні генезису психіки людини з погляду діалектичного
матеріалізму полягає в пізнанні якісних її своєрідностей з використанням
даних антропології, історії матеріальної культури, етнографії, історії
мови, інших галузей знання.
Г.С.Костюк позитивно оцінює ту лінію в теоретичній психології, яка
виходить із старого, але істинного гетевського принципу — “Спочатку було
діло”, — принципу, який знайшов своє втілення в ряді крупних теоретичних
розробок видатних психологів (А.Валлон, Л.С.Виготський, П.Жане та ін.).
В ідеалістичних концепціях, зазначає Костюк, внутрішня психічна
діяльність відривається від зовнішньої, практичної та перетворюється в
особливу сутність. Насправді ж, на його думку, внутрішня діяльність є
похідною від зовнішньої, має з нею спільну будову і, виражаючи єдине
цілісне життя людини, пов’язує його з відображуваним навколишнім світом.
Розглядаючи проблему співвідношення біологічного та соціального в
онтогенезі людської психіки, Г.С.Костюк показує неспроможність
однобічних тлумачень психічного розвитку, в яких робився наголос то на
вирішальній ролі спадковості, то середовища в його біологічному або й
фізичному розумінні. Не врятовує від хибних позицій також теорія
конвергенції, запропонована В.Штерном, — спроба пов’язати між собою
обидва фактори. Всупереч цим концепціям Костюк розвиває думку про те, що
онтогенетичний розвиток людини — цілісний процес, який виражається у
Тюрмах морфологічній, фізіологічній, психічній, соціальній. Природжені
безумовно-рефлекторні структури лежать в основі психічних функцій та
властивостей, але не визначають їхнього складу, змісту. Специфічна
якість психічних новоутворень визначається суспільними умовами життя. Ці
новоутворення будуються за взірцями, які дає суспільство. Внаслідок
цього психічний онтогенез набуває конкретно-історичного характеру. Хоч
дитина і народжується природною істотою, вона має здатності до
перетворення в суспільну істоту за допомогою і на основі навчання, якому
Костюк надає широкого значення: від зустрічі з предметним речовим світом
до використання суспільно-історичного досвіду. Навчання й виховання
зумовлюють розвиток психіки як визначальні сили. Без урахування цього
розуміння психологічного детермінізму буде неповним.
Соціалізація дитини відбувається через її діяльність, через засвоєння
нею соціального досвіду, вростання її в життя суспільства, через перехід
зовнішніх, інтеріндивідуальних відношень у внутрішні, інтраіндивідуальні
властивості особистості, що розвивається. Костюк певною мірою підтримує
думку Б.Г.Ананьєва про характер життєвого шляху індивіда. Вчаться не
тільки діти. Провідну роль у житті дорослої людини відіграє діяльність
зі створення матеріальних і духовних цінностей.
Онтогенетичні форми не існують “паралельно”. Зв’язок між ними полягає в
тому, що нижчі форми включаються у вищі і є механізмами реалізації
останніх. Так здійснюється розвиток.
Г.С.Костюк відкидає будь-які спроби піддати сумніву ідеш розвитку,
онтогенезу. Розвиток не можна розуміти лише як засвоєння та
інтеріоризацію зовнішніх відношень. Він включає дальшу переробку
засвоєного, його систематизацію, що приводить до цілісних змін
особистості, виникнення нових спонукань до діяльності, нових її
структур, нової екстеріоризації. Навчання сприяє розвиткові, а розвиток
стає базою навчання.
При цьому Костюк ураховує той факт, що закони навчання й розвитку,
будучи пов’язаними між собою, все ж відрізняються. Внутрішні умови,
формуючись під впливом зовнішніх, не є їхньою механічною проекцією; мова
йде про діалектичну взаємодію двох родів умов. З віком виникають різні
форми власної активності особистості в її розвитку: самовиховання,
самовдосконалення і т. п. Зрештою особистість виступає як суб’єкт
власного розвитку, що свідомо обирає свій життєвий шлях.
Г.С.Костюк показує мізерність спрощених моделей розвитку, що зводять
останній тільки до накопичення знань, до виховальних впливів дорослих.
Підкреслюючи необмежені можливості виховання, такі теорії насправді їх
занижують. “Справжнє мистецтво виховання виявляється там, де воно
спирається на прояв “саморуху”, ініціативи, самостійності, творчої
активності…”. З іншого боку, модель з “екстремальним ступенем свободи”
не відповідає реальному розвиткові особистості. Така модель так само
віддалена від реальності, як і детермінізм, що робить індивіда вимушеним
продуктом природних законів.
У вивченні розвитку психіки Г.С.Костюк з’ясовує роль окремих компонентів
(афективних, когнітивних та ін.), їхній вплив на структуру психіки в
цілому. Він розкриває недооцінку ролі функціонального аналізу, яка
присутня в багатьох концепціях цілісності (В.Штерн, гештальт-психологи,
К.Левін та ін.). Вчений спростовує теорії, що переоцінюють роль дитячих
вражень у подальшому розвиткові особистості або ж недооцінюють їх.
Розвиток особистості — це її історія, в якій попередні ступені
внутрішньо пов’язані з наступними. Кожний ступінь — це особливий стан її
процесів і властивостей, певна їхня структура, а розвиток — перехід з
одного стану в інший. Суворо кажучи, тут минулий стан не впливає на
сучасний, тому що його вже немає, а сучасний не впливає на майбутній,
оскільки того ще немає. Це — перетворення станів живої системи, в якій
те. що було, не зникає безслідно, а якоюсь мірою зберігається і
продовжує діяти.
Розкриваючи рушійні сили розвитку психічних процесів, Г.С.Костюк піддає
критиці теорію рівноваги (або адаптації), розвинену, зокрема, Ж.Піаже.
Побудована на біологічній моделі гомеостазису, вона не може охопити вищі
рівні психічного, творчу діяльність особистості, не впадаючи в
банальність. Костюк наполягає на розкритті реальних суперечностей
розвитку. Зовнішні суперечності, які набувають навіть конфліктного
характеру, самі ще не стають рушієм розвитку. Тільки інтеріоризуючись,
викликаючи в самому індивіді протилежні тенденції, що вступають між
собою в боротьбу, вони стають джерелом його активності, спрямованої на
вирішення внутрішньої суперечності шляхом вироблення нових способів
поведінки. Костюк критикує також спроби різного роду психоаналітиків
витлумачити деякі другорядні, похідні суперечності як головні (А.Адлер,
Е.Еріксон та ін.).
Навчання та виховання, за Костюком, мають сприяти не лише успішному
подоланню життєвих суперечностей, а й їх виникненню. У постановці нової
мети, яка усвідомлюється і приймається індивідом, постають розходження
між метою та наявним рівнем досягнень людини. Тут виступає складна
діалектика розвитку, знання якої необхідне для оволодіння процесом
розвитку, а передусім для встановлення стадій онтогенетичного розвитку
психіки. В якості результату онтогенезу Костюк називає становлення
індивідуальних особливостей. “Особистість розвивається завжди як
індивідуальність, її своєрідність неповторна. Віковий і диференціальний
аспекти онтогенетичного розвитку людської психіки зв’язані між собою.
Загальні закономірності вікового розвитку особистості знаходять свою
конкретизацію в її індивідуальних особливостях”.
У самому процесі розвитку Г.С.Костюк показує типологічні та
індивідуальні відмінності. Вони виявляються у функціональних
особливостях нервової системи, у розумових, емоційних, моральних,
вольових якостях, у потребах, інтересах, здібностях, характерологічних
рисах дітей та молодих людей. У процесі розвитку складається неповторна
індивідуальна своєрідність особистості. Якщо розвиток може бути тільки
творчим процесом — усвідомленим або неусвідомленим, то потяг до
неповторності в індивідуальному розвиткові є рушійною силою останнього і
робить на ньому своєрідні акценти. У зв’язку з цим і вікові особливості
набувають індивідуалізованого характеру, а сама індивідуалізація може
тлумачитись як загострення вікових рис.
І все ж вікова та індивідуальна психологія ще не визначили методологічно
характер вищої стадії онтогенетичного розвитку — психічну зрілість. Вона
поки що не має наукових критеріїв і світиться як психологічний ідеал
людини, вивчення якого може стати предметом прогностичної, або
канонічної, психології. Остання тільки починає свій шлях. Чи не є
психічна зрілість просто індивідуальною рисою, пов’язаною зі зрілістю
характеру, особистості, індивідуальності? Чи не має сама зрілість своїх
етапів розвитку? Якщо не визначено смисл зрілості, то чи не впливає це
на адекватне висвітлення інших, зокрема передуючих, віків? Чи не є
психічною зрілістю просто набуття характерних індивідуалізованих рис
унаслідок творчої індивідуалізації? Тут психологія більше ставить
проблем, ніж їх вирішує.
У характеристиці особистості Г.С.Костюк визначає загальні, особливі та
індивідуальні риси, які перебувають між собою у діалектичній залежності.
Суперечності психічного життя особистості приводять до виникнення
протиріч, які зумовлені суспільними відносинами. Включаючись в них,
особистість є їхнім носієм. Це протиріччя між різними соціальними
функціями і ролями, які виконує особистість, між думками і почуттями,
між словами і ділами, совістю і вчинками.
Положення про єдність психіки та поведінки, свідомості й діяльності
Костюк визначає як один з основних принципів психології особистості. Цей
принцип відкрив шлях об’єктивного пізнання свідомості, без чого не можна
зрозуміти дій особистості. Свідомість є її суб’єктивною властивістю, і
водночас вона пов’язана з об’єктивним, зокрема суспільним, світом. Це —
знання і переживання, що регулюють дійові взаємовідношення з
об’єктивністю.
Вводячи свідомість в розгляд цих взаємовідношень, Костюк дістає
можливість перейти від відношення “організм —- середовище” до відношень
“суб’єкт — об’єкт”, “особистість — суспільство”. Свідомість особистості,
її психічні властивості не тільки виражаються в діях, учинках, вони в
них формуються й розвиваються. Такий підхід Костюк спрямовує проти
фаталістичної обумовленості особистості спадковістю та незмінним
середовищем. Цьому протиставляється положення про те, що притаманні
людському індивідові природні потенції розвитку як особистості
реалізуються в процесі засвоєння ним “людських сутнісних сил” (К.Маркс),
втілених у мові, в досягненнях науки, техніки, мистецтва, у вироблених
суспільством нормах моральної поведінки. Суспільне середовище,
змінюючись завдяки людській праці, впливає на формування особистості
через її потреби і діяльність. Особистість вибірково ставиться до
впливів середовища: одні засвоює, іншим протистоїть. Становлення
особистості Костюк розглядає як детермінований суспільними умовами,
навчанням і вихованням діалектичний процес “саморуху”, спонукуваний
внутрішніми протиріччями.
Розкриваючи визначну в радянській психології діалектику зовнішньої та
внутрішньої, об’єктивної та суб’єктивної детермінації поведінки
особистості, Костюк показує, як психічні компоненти, що входять до
складу дій, визначаються зовнішніми обставинами і водночас внутрішньо
зумовлюють дії, регулюють їх. Особистість виступає в цьому взаємозв’язку
зовнішнього і внутрішнього як єдина сукупність внутрішніх умов, що
сформувалася в залежності від попередніх впливів середовища й обумовлює
ефект кожного впливу на неї. Цей ефект залежить не тільки від даної
ситуації, а й визначається історією попереднього розвитку особистості.
Тому й психічні процеси залежать від неї. Діяльність особистості
обумовлює їх функціонування і формування, а психічні процеси, здійснюючи
регуляцію, забезпечують її успішне виконання, що відповідає цілям, які
вона ставить перед собою, і зовнішнім об’єктивним умовам, в яких вона
перебуває.
У взаємодії особистості з зовнішнім світом виступають відношення
усвідомлюваного і неусвідомлюваного компонентів, у формі яких
розігруються конфліктні ситуації зі своєрідністю їхніх взаємних
переходів. Функцію несвідомих процесів Костюк бачить насамперед у
переробці отримуваної мозком інформації та виробленні установок. Прогрес
у вивченні цієї проблеми полягає в тому, щоб зрозуміти діалектику
свідомого й несвідомого, їхню функціональну своєрідність.
Особистість виявляє не лише відносну незалежність від безпосередніх
впливів середовища, саморегуляцію власної поведінки, а й здатність
змінювати умови свого життя. Усвідомлюючи свої досягнення й недоліки,
зіставляючи їх з вимогами суспільства і своїми перспективними життєвими
цілями, особистість прагне до самовдосконалення — самоосвіти,
самовиховання.
В діяльності особистості провідне місце Г.С.Костюк відводить
мотиваційній сфері, яка включає мотиви різного походження і змісту,
різного ступеня узагальненості та усвідомленості. Від ступеня
узагальненості й стійкості вищих мотивів залежить витривалість
особистості у конфліктних ситуаціях, її здатність чинити опір усіляким
спокусам. Мотивацію поведінки особистості Костюк пов’язує з внутрішніми
суперечностями, конфліктами між різними мотивами, зокрема особистими і
суспільно значущими. Виникаючи як ситуаційне явище, такі конфлікти
можуть стати стійкими індивідуальними особливостями людей, надавати
суперечливості їхній поведінці. Не дістаючи бажаного і належного
переборення, ці суперечності призводять до хворобливих явищ, невротичних
станів, визначаючи цим риси особистості. Останню характеризують також
цілі, плани, задуми і прагнення у зв’язку з засобами їхнього здійснення.
Тут Костюк розкриває глибоку діалектику, насамперед між перспективними
цілями особистості, її прагненнями та наявними засобами. Він бачить у
цьому рушійну силу її розвитку. Відношення між метою і засобами її
здійснення визначають культуру особистості як відображення культури
даного суспільства.
У викладених ідеях Г.С.Костюка визначаються по суті провідні компоненти
вчинку — ситуація, мотиви і характер його завершення, що виражається в
меті, засобах, певній тактиці і стратегії поведінки. Саме вчинок в усій
своїй повноті, а не одна мотивація, приводить до виникнення
суперечностей в рамках однієї особистості. В сучасній психології можна
помітити тенденцію підмінювати вчинок мотивацією або, в кращому разі,
підходити до вчинку в розширеному розумінні — з визначенням певних форм
поведінки тощо. Вчинок є механізмом психічного поступу людини, а також
поступу суспільних зв’язків. Він веде людину до своєрідного вираження її
характеру і здібностей.
Особистість завжди вирізняється індивідуальною своєрідністю, вона має
своє неповторне обличчя. Характер, за Костюком, є такою своєрідністю
особистості, яка складається в ході життя. Хоч у характерах людей є
спільні риси, це спільне завжди існує в типових та індивідуальних
варіантах. Загальні властивості особистості завжди знаходять типове
індивідуальне виявлення. Зрозуміти типове й індивідуальне можна тільки
виходячи з загальних, “родових” властивостей, притаманних усім людям. Це
стосується і властивостей видатних людей. Зі свого боку, пізнання
індивідуального й тилового збагачує розуміння загального у психіці
особистості. Індивідуальні відмінності Костюк виявляє у так званих
комунікативних рисах характеру, які є, зрештою, моральними рисами, їх
слід розкрити в логічно-життєвій повноті. Але тут психологія вже
переходить в етику або виникає необхідність такої галузі, як етична
психологія.
Індивідуалізація характеру залежить від здібностей особистості.
Г.С.Костюк визначає загальні здібності та спеціальні, тобто і тут діє
закон діалектичної логіки про єдність загального, типового й
індивідуального. По мірі формування здібностей для особистості
відкриваються можливості творчої участі в суспільному житті. У зв’язку з
цим Костюк розкриває залежність розвитку здібностей від індивідуальних
відмінностей у задатках людей. Ці відмінності самі не визначають змісту
й характеру людських здібностей, але обумовлюють різні можливості
засвоєння тією чи іншою людиною здобутків людської культури і
розгортання власної творчої діяльності. За однакових сприятливих
суспільних умов життя людей відмінності у задатках визначають їхні
індивідуальні відмінності.
У великій низці своїх праць — від підручника “Психологія” до окремих
монографічних досліджень — Г.С.Костюк викладає певну систему психології,
позбавлену однобічності та прямолінійної вузькості, які іноді видаються
за наукову принциповість. Це дає можливість ученому вміщувати в своїй
системі психології у вигляді окремих сторін цілого “своєрідні позиції”
інших тлумачень психічного для досягнення належної повноти його
розкриття. В цій відкритості відносно позитивних надбань психологічної
думки яскраво виступає характерологічний зміст його власної системи,
який складає її неповторну творчу своєрідність.
Г.С.Костюк завжди наголошував на тому, що культура психолога, глибина
його теоретичних, експериментальних досліджень немислимі без досконалого
оволодіння історико-психологічним надбанням зарубіжної та особливо
вітчизняної психології. Такий підхід він і реалізовував у своїх працях.
Це надає їм тієї привабливості, за якою криється результат невтомних і
тривалих розшуків людиною смислу її існування, існування, гідного
людської істоти.
Оманливою є могутність людини, що спирається на технічний поступ,
особливо у XX столітті. Наукові відкриття, технічні винаходи спотворюють
рівновагу в людській душі, породжують умови для прийняття трагічних
рішень, вияву неорганізованої продуктивності індивідуальних зусиль,
неконтрольованого волюнтаризму, емоцій, що поглинають життєдайну
інтуїцію.
Інтерес до феноменологічно-ціннісних (аксіологічннх) спрямувань
психології заперечує гуманізм самодетермінації. Натомість постає теорія
“безмежно-обмеженої сутності людської душі”. Вона земна й небесна
водночас. Вміщуючи в собі трансцендентну сутність і сутність посейбічну,
душа стає перед необхідністю вибирати, кому віддати перевагу: “нижчим”
або “вищим” своїм силам. Акт вибору стає, таким чином, логічним
осередком психологічної концепції, запереченням суто “мотиваційного
рівня” в історії всесвітньої психології. Цей вибір є змістовим
самовизначенням людини, і саме цим спростовується абстрактний гуманізм.
Гординя несамовитості самопокладання має отримати смирення — те саме,
про яке говорили Отці Церкви, Б.Паскаль, Г.Сковорода та інші.
Смиренність перед незбагненністю поєднання в людині двох начал —
божественного і земного.
Питання слід поставити так: “Для чого людина сама себе створює, в чому
вона вбачає смисл життя?” Те, що може виступити перед людиною як її
життєва проблема, є спосіб поєднання потойбічного і посейбічного. Ідеал
— це їх гармонія. Посейбічне має бути перетвореним, осмисленим таким
чином, щоб через нього світилося потойбічне і надавало йому
завершеності. В цьому і полягає повнота людського існування —
своєрідність пафосу української психології. Людина невичерпна за своєю
суттю. Такою ж невичерпністю підходів до її розуміння має визначатися
вчення про людську дуту. Українська психологія має в цьому своє
майбутнє.
Література.
Абаньяно Н. Введение в экзистенциализм. Санкт-Петербург, 1998.
Абаньяно Н. Мудрость философии и проблемы нашей жизни. Санкт-Петербург,
1998.
Вебер М. Избранное. Образ общества. Москва, 1994.
Вгтдепъбанд В. О Сократе // Лики культуры: Альманах. Москва, 1995. Т.1.
Гуссерль Э. Картезианские размышления. Москва, 1998.
Гуссерль Э. Философия как строгая наука. Новочеркасск, 1994.
Зиммель Г. Истина и личность // Лики культуры: Альманах. Москва, 1995.
Т. 1.
Ортега-и-Гассет X. Дегуманизация искусства. Москва. 1990.
Ортега-и-Гассет X. Избранные труды. Москва. 1997.
Риккерт Г. Введение в трансцендентальную философию. Киев, 1904.
Риккерт Г. Философия истории. Санкт-Петербург, 1908.
Риккерт Г. О системе ценностей//Логос. 1914. Вып.1. Т.1.
Самосознание европейской культуры XX века: Мыслители и писатели Запада о
месте культуры в современном обществе. Москва, 1991.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
