.

Смисл життя як провідна проблема ідеології. Смисл життя та "світове безглуздя". "Світогляд у фарбах". Є. Трубецькой (1863—1920

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
182 3309
Скачать документ

РЕФЕРАТ

На тему:

Смисл життя як провідна проблема ідеології. Смисл життя та “світове
безглуздя”. “Світогляд у фарбах”.

Є. Трубецькой (1863—1920)

Ідея смислу життя визначалася в якості надактуальної як ідея
філософська (а разом і психологічна) у першій чверті XX століття.
Згодом, не втрачаючи своєї актуальності, вона входить і у спеціально
психологічну проблематику, насамперед у гуманістичній психології, у
перехідних формах до психології канонічної. Чітко постає вимога такої
проблематики у зв’язку з підняттям проблеми психологічного аспекту
ідеології.

Саме в ідеології проблема смислу життя виступає центральною у зв’язку з
логічним осередком психологічної системи. Жахи і надії XX століття дають
підставу для такої проблематики. Ця найтеоретичніша проблема може мати й
найпрактичніше звучання, особливо коли її ставлять належним чином. Саме
Східна Європа, зокрема Україна та Росія, що переживали трагічні
ситуації, спрямовані на подолання суспільного зла, дали світові значні
розробки цієї проблеми. Будучи центром ідеології, вона наскрізь проймала
й психологічні пошуки.

Трубецькой створював свій філософсько-психологічний шедевр “Смисл життя”
у той час, коли жовтнева революція знищила стару Російську імперію.
“Росія лежить у руїнах; вона стала вогнищем світової пожежі, що загрожує
загибеллю всесвітньої культури”. Якщо добре усвідомити такі стани,
виникає категорична умова і мотивація підняти відповідне питання —
питання про смисл життя. Адже “потреба відповісти на питання про смисл
життя в такі епохи відчувається найсильніше, ніж будь-коли”.

Питання про смисл — це питання про безумовне значення чогось, що не
залежить від якихось суб’єктивних настроїв. Смисл Трубецькой розумів як
загальнозначущий зміст. Смисл є основою свідомості, він пов’язується з
ідеєю цінності.

Загальнозначущий і позачасовий смисл є предметом пошуку для всякої
свідомості. Смисл навіть виступає надпсихічним елементом свідомості.
Свідомість плинна, смисл — незмінний і нерухомий.

Істина тлумачиться як акт свідомості, як всеєдина думка і всеєдина
свідомість. У самопізнанні людина приходить до об’єктивної ідеї, тобто
до надіндивідуальної, всесвітньої та безумовної свідомості.

Все життя — це прагнення до мети, а отже — й пошук смислу. Буденний
досвід свідчить про безглуздя. Трубецькой аналізує негативні інстанції,
які відкидають нашу віру в смисл. Замкнуте порочне коло — символ
безсмертного життя. Данащи, Тантал, Сізіф — класичне вираження
безсмисленості життя. Всезагальна суєта знущається над смислом, роблячи
з нього якусь пародію.

У державному житті немає місця для безумовної гідності людини. Держава
підкоряє духовне економічному. Так втрачається сама людина. Війна і мир
як прихована війна: знову порочне коло. Завершується коло безглуздя, яке
само себе стверджує. Та крізь життєву суєту виступає вимога смислу.

Хоч Трубецькой виступає переважно як філософ, він торкається таких
інтимних струн людського життя, що не може не мислити психологічно. Адже
смислом володіє не мертва природа, навіть не тварина, а людська
особистість. Саме такий психологічний підхід він здійснює, зокрема, у
розділі свого трактату під назвою “Життєва суєта і вимога смислу”. Назва
ця вже показує психологічну проблему. Людина перебуває у певній життєвій
ситуації, що її Трубецькой називає “життєвою суєтою”, а ця суєта вимагає
від людини здійснити великий учинковий крок та осягти смисл свого буття.

Хоч світ безсмисленний, але людина це усвідомлює. Хто усвідомлює суєту,
вже перебуває поза порочним колом. Людська думка знаходить точку опори
поза суєтою життя, поза хаосом.

Над безконечними низками уявлень Трубецькой знаходить нерухому істину
всього, в якій здійснено автоматичний синтез можливого змісту
свідомості. Над гераклітовим потоком існує всеєдніша і безумовна
свідомість. У цій свідомості міститься смисл істини всього, що є. Людина
відштовхується від суєти не тільки думкою, а й волею, почуттям, усім
своїм єством.

Суєта страждальна порівняно зі смислом, до якого прагне життя. Людина
бажає життєвої повноти, і цим положенням Трубецькой підходить до ідеї
канонічної психології. Усвідомлення безсмисленного має в основі смисл. У
повноті життя, яка торжествує навіть над смертю, і полягає смисл життя.
Повнота життя, яка остаточно подолала смерть, та єдність усього живого в
цій повноті в інтуїції світового смислу — одне і те ж. Людина є вісником
чогось іншого належного, і Трубецькой тут порушує питання деонтології.
Від людини чекаємо на одкровення цього смислу, підйому в інший план
буття.

Трубецькой підносить читача свого трактату до поетичного оформлення ідеї
смислу життя, і в цьому — пафос філософа-психолога. ”Совість щодо
належного, яке піднімається проти суєти й обурюється приниженням
людської гідності, ось той новий, яскравий вияв того властивого людині
свідомості життєвого смислу, який не змивається потоком безмежного
життя. Це — свідомість безумовної правди, яка повинна здійснитися
всупереч неправді, яка панує в житті”.

Читач бачить той же стиль міркування і стиль словесний, що й у
М.Бердяева у праці “Смисл творчості, або Досвід виправдання людини”. У
різних темах різними мислителями виявляється один і той же пафос
філософствування — психологізування. Людина прагне нічого іншого, як
смислу, щоб ствердитись у бутті. Та й проблему творчості Бердяев
підносить до рангу смислу життя, вважаючи, що головне у житті —
творчість. Рух людської активності, який почався від “зустрічі”,
завершується “творчістю” — тим, вище чого у світі вже нічого немає.

Перша чверть XX століття запропонувала людині велику мету — у вогні
великих страждань, світовій війні, погибелі відшукати смисл творчості,
смисл життя, щоб жити з цим належним смислом, який відчувається за
зовнішністю дії та запрошує людину у величний світ трансцендентальності
одкровень. Трубецькой, як і Бердяев, говорить про безумовно належне, про
правду щодо належного, про всезагальиу правду. Наше життя має
спрямовуватися до правди, яка і є смислом життя.

Цей пафос викладу думок ніби несвідомо наближається до біблійного стилю
оповіді. Психологія знайшла в ньому силу одкровення, відчула найглибші
питання людського існування і мала прийти до нових інсайтів у проблемі
творчості людського буття. Але XX століття у першій своїй чверті
здійснює різкий поворот до сцієнтизму. Найбільш згубно він позначився на
психології — суто гуманістичній дисципліні. І мало пройти півстоліття,
щоб вона відчула свій істинний поклик і звернулася до свого
гуманістичного змісту. Але це відбулося не зразу.

Спочатку гуманізм не виходив за межі “перпонтівського” сенсу. І лише
подолання антимодальності перших форм гуманістичної психології відкрило
можливість оглянути галузь, яка містила б у собі велику всєзагальну
об’єктивну людяність, відкинула би сцієнтизм і побачила би психологічну
істину. Тут вже мова йде про зміст смислу життя. XX століття в
психології має завершитися в цілому тим, з чого воно почалось
принципово: смисл життя як філософсько-психологічна проблема. Але кінець
століття дав певну інверсію у постановці питання. Смисл життя виступив
уже як психолого-філософська та загальнокультурна проблема. Ідея
психологів “гуманістів” про те, що у XX столітті існують три основних
психологічних спрямування, має бути скоригована. XX століття почалося з
пошуків і розв’язання найвеличнішої психологічної проблеми — проблеми
смислу життя. У другій третині століття було втрачено цю проблему,
забуто про її велич, а разом із тим про гідність людини, яку намагалися
точно вивчати психологічними методами. Щоб осягти те, що перед очима,
щоб подолати своєрідну сліпоту бачення, слід відійти на певну відстань —
“відійти, аби далі стрибнути”. Про це говорив також А.Кестлер у своїй
книзі “Творчий акт” (1941), яка продовжила ціннісні дослідження
творчості, що сприяли постанню дійсно гуманістичної психології з
канонічним підґрунтям.

Отже, періодизація психології (або визначення її спрямувань у XX
столітті) має відійти від запропонованої А.Маслоу; біхевіоризм,
фрейдизм, гуманістична психологія. Насправді перед нами, з урахуванням
українсько-російського контексту, постають дещо інші засади
періодизації. Дійсна гуманістична психологія реально постала вже у
першій третині XX століття, хоча б у пошуках авторів “Питань теорії та
психології творчості” (1900-1923), у розробках українсько-російськими
авторами проблем смислу життя у повній відповідності з ідеями смислу
творчості (Є.Трубецькой, С.Франк, Д.М.Овсяпико-Куликовський,
О.М.Веселовський та ін.). Це був великий етап, до якого слід додати і
пошуки К.Ясперса щодо “психології світоглядів”.

Проте суттєві зрушення у свідомості людства привели до відмови від цього
дійсно гуманістичного спрямування, і на перший план вийшов сцієнтизм з
його втратою проблем людського. Саме в цей період і слід включити три
напрями психології, зазначені Маслоу. Але те світло в кінці тунелю,
якого підсвідоме прагнула психологія, має бути світлом певного канону
бачення психологічних проблем, бачення самого психічного. Дійсним третім
спрямуванням психології XX століття має стати спрямування канонічної
психології, психології дійсного гуманізму.

Вона включає в себе і проблеми життєвого шляху людини, про які у праці
“Смисл життя” і говорить далі Трубецькой. Суперечка стосується
внутрішньої боротьби між смислом і безглуздям. Уві сні та наяву —
протилежні реальності. В якій же реальності ціль і смисл людського
життя? Натуралістичне і супранатуралістичне буття рівною мірою
однобічні. Трубецькой вважає індійське і грецьке тлумачення смислу життя
рівною мірою неспроможними. Дві лінії двох світоглядів — горизонтальне і
вертикальне схрещення, а хрест є найбільш універсальним зображенням
життєвого шляху. Хрест лежить в основі будь-якого життя. Хрестоподібне
саме зображення життя. Існує космічний хрест, який виражає немовби
архітектурний каркас усього світового шляху. Трубецькой питає, чи може
стати хрест животворним, чи результатом життя є смерть.

Істинний смисл життя Трубецькой шукає ні на небі, ні на землі. Смисл цей
”превыше мира”. Смисл життя — у схрещенні вертикальної і горизонтальної
ліній. Чи не говорить Трубецькой про певний канон буттєвої повноти,
завершеності саме там, де схрещуються ці два шляхи?

Смисл випробовується хрестом. Смисл життя полягає в питанні, чи може
повнота невмирущого, досконалого, вічного життя народитися із крайнього
неживого, надзвичайного страждання. Чи може хрест — символ смерті —
стати джерелом, символом життя? А це є питання про Бога, заради чого й
варто жити, а життя має цінність. Хрест переображується із шляху смерті
в шлях життя. Трубецькой вважає, що саме християнство найповніше
об’єднує обидва начала — божественну повноту і ту стражденну істоту, яка
тягнеться до світу.

Ця повнота, яку шукають і Фауст, і Манфред та інші герої, свідчить про
існування канону життя, який насамперед уміщує в собі повноту буття,
повноту як цілеспрямованість і завершеність у самому собі. Христос як
досконалий Бог і досконала людина об’єднує дві ідеї. Трубецькой
висловлює думку про неподільну і незливанну єдність Божого і людського.
Людина, сполучаючись із Богом, не розчиняється в ньому. Досконала людина
стає боголіодиною. Так долається порочне коло життя. Трубецькой бачить
єдиний смисл життя в досягненні повноти буття. Це приводить до ідеї
поєднання досконалого Бога і тварі. Вмирає те, що відірвано від Бога.

Проте Трубецькой виправдовує і горизонтальну лінію життя. Адже суть
християнства — в об’єднанні обох ліній. У тому, що тече та змінюється,
перебуває вічне.

Трубецькой зазначає, що одкровення смислу має поставати і в світі
духовному, і в світі тілесному. Воскресне не тільки людина, а й уся
природа.

Трубецькой не міг тоді передбачити ядерні катастрофи людства, що з
середини XX століття нанизувались одна на одну. Думка про всезагальне
тілесне воскресіння містить ідею повної реабілітації матерії: речовий
світ не заперечується, а одухотворюється, просвітлюється, стає тим тілом
духовним, про яке говорили апостол, а також Августин Блаженний та інші
Отці Церкви. Трубецькой, як і в праці про ікону, виправдовує яскраві
фарби життя — і радісні, і скорботні. Адже в цьому — дійсний передвісник
майбутнього всезагального воскресіння і переображення.

Розглядаючи і вертикальну лінію життя, Трубецькой знову говорить про
ікону та її значення. У чуттєвій формі вона подає образи потойбічного.
Людину слід розуміти не тільки думкою, а всією душею — серцем, почуттям,
уявленням. А нірвана, навпаки, передбачає нищення чуттєвого. Слід, щоб
обидві лінії людського життя сполучилися між собою. Тоді хрест стає
животворним. Так виправдовуються світова скорбота і страждання. Шлях до
радості є Хресний шлях.

Розвиваючи ідею теодицеї, суперечності світогляду та ролі сумніву,
Трубецькой говорить про інтуїцію всеєдиного смислу та його пошуку.
Долається суперечність дуалістичного і моністичного світорозуміння,
всеєдності й тимчасового буття. Світ у часі є остільки, оскільки його
тримає в собі всеєдина свідомість. Вона залишається такою і в акті
споглядання того тимчасового буття, яке воно в собі містить.

Зла воля є повстанням проти всеєдності, а гріх — його порушенням. В акті
любові до Бога ми відчуваємо і нашу відокремленість від нього, і нашу
єдність з ним. Гріх залежить від свободи.

Основна думка християнської теодицеї така: джерелом сумнівів — життєвих
і логічних — є фатальне роздвоєння і суперечність між всеєдиним та його
іншим. Всеєдність — це також факт досвіду, але ми часто знаходимо інше.
Чи не є ця ідея Всеєдності ідеєю В.Соловйова! Всеєдність мислиться як
співдружність. Справжнім другом Бога може бути лише істота вільна.
Пасивне знаряддя не може бути другом. Обраним народом став той. що
боровся з Богом, чинив йому опір. Лише людина, яка відпадає від Бога,
може бути йому союзником. Вічна перемога любові йде услід за тимчасовим
торжеством ненависті.

Відповідь на основне питання теодицеї Трубецькой формулює так: свобода
тварі, яка визначилася щодо зла, не в змозі порушити повноти
божественного життя, адже вона не породжує нічого субстанціального,
істотного — тільки порожні привиди, її субстанціальний, істотний зміст —
тільки в тій неподільній єдності з Богом, яку було уявлено в образі
Богоматері.

Розглядаючи задум Божий про світ, Трубецькой виступає проти гностичного
розуміння Софії. Здійснюючи вимогу Піфії — “пізнай самого себе”, я
знаходжу у своїй свідомості іншу свідомість, яка існує до моєї і більша
за мою. Ця свідомість збігається з істиною і є всесвітньою і
всеохоплюючою. Людська свідомість фрагментарна. Вона єдина для всіх. Зло
само по собі не субстанціальне. Але що ж таке зло? Це питання паразита,
каже Трубецькой.

Трубецькой говорить про світ як неподільне ціле, в якому всі частини
органічно пов’язані єдністю загального життя. Але слід говорити і про
автономність усього цілого. С.Франк піде далі: у працях ”Душа людини” і
“Смисл життя” він покаже дійсне місце автономного, яке є окрасою
світобудови.

Розв’язуючи важливі питання теодицеї надто тоталітарне, Трубецькой
мимоволі прокладає шлях до тоталітарної систематики людей. Тільки ідея
Бога матиме згодом людські риси, — але в атеїстичному тлумаченні. А
Трубецькой розвиває все ту ж думку всеєдності: “Кожна істота окремо є
необхідним учасником повноти божественного життя”. Так теодицея стає
антигомогенною, і людина, оскільки вона живе життям цілого і виконує
необхідну функцію для цілого організму, стає незамінним членом такого
цілого. Тоталітаризм тут залишається тоталітаризмом, скільки б не
говорилося про божественні ідеї як живі творчі сили.

Трубецькой розглядає світ як заперечення Софії. Це — небуття відносин:
світ є втіленням Софії, яка не вмішується в часовій дійсності. Світ
прагне всеєдності. Дійовим здійсненням всеєдності і є Софія. Заспокоєння
можливе тільки в повноті, цілісності, завершеності.

Образ райдуги у Трубецького подано, щоб розв’язати антиномію тимчасового
і вічного. Райдуга виступає як символ надії, радості. У “Кільці
нібелунгів” райдугу зображено як міст, перекинутий з неба на землю, що
сполучає її з житлом богів — Валгаллою. Трубецькой бачить тут містичне
одкровення. Райдуга — живий образ всеєдності, в якому небо і земля
сполучаються в нерозривному цілому. Це не злиття, а органічне
сполучення. В райдузі вирішується антиномія єдиного і багатоманітного,
нерухомої повноти Безумовного і потоку тимчасового буття, що рухається
до нього. Антиномія часу і тимчасового вирішується не виключенням
тимчасового, а його виповненням і завершенням, включенням у вічне життя.
Так досягаються повнота всеєдиного життя і вічність.

Об’єктивно Трубецькой вводить у психологічні міркування ідею
трансцендентного ще на початку XX століття. Для Бога немає нічого
потойбічного. Це поняття виражає лише нашу психологічну межу. У
всеєдиній свідомості цю межу знято. Вічне слово підходить до нашої
немочі та, олюднюючись, добровільно входить у людську психіку. А життя
тварин, яке сполучилося з Богом, стає всеєдиним життям, а свідомість —
всеєдиною свідомістю.

Трубецькой шукає суттєві зв’язки між творчим актом Бога у вічності і
творчістю людської свободи у часі. Свобода визначається як можливість
творчого самовизначення, як здатність творити нове. Ця проблема є
продовженням того знаменитого напряму у вітчизняній психології, який був
започаткований Потебнею, Веселовським, Овсянико-Куликовським та ін.

Трубецькой тлумачить вічність так, що вона не відкидає, не заперечує, а
стверджує необхідний зв’язок між вічним життям і подвигом людської
свободи у часі. Особливо яскраво можливе вирішення антиномії виступає в
музиці: в ній відкривається надчасове споглядання часової послідовності.
“Вічний спокій як вічна правда світового фатуму”, — ось те одкровення,
яке було виявлено людству в Дев’ятій симфонії Бетховена і не в ній
одній, адже синтез тимчасового і вічного притаманний усім вищим
натхненням художньої творчості.

Трубецькой неодноразово підходить саме до проблеми творчості, коли
говорить про смисл життя, про зв’язок психології та ідеології. Творчість
виявляється тим синтезуючим поняттям, всеохоплюючою категорією, яка
визначає мудрість завершення життєвого шляху людини у поєднанні
посейбічного і трансцендентального. Вічність не пригнічує тимчасового,
включає та охоплює в собі сам процес всезагального, чим стверджується не
тільки реальність цього процесу, а й безумовне значення творчого акту
людини у часі.

Вічність творчого акту Бога — у завершеності його, в абсолютній емпірії,
а людина сприймає цей акт психологічно у безперервному переході від
моменту до моменту. Людина в часі творить перед образом вічності. Тут і
відповідальність перед судом вічності. Трубецькой підкреслює, що
дійсність нашої людської творчості не знищується фактом передвічного
існування повноти буття: адже наш творчий акт бере участь у цій повноті.

Далі Трубецькой розкриває зв’язок творчого задуму Бога і людства, яке
розвивається в часі. І тут, у цьому відношенні й постає образ Софії —
Премудрості Божої. У вічному спокої божества творчий задум Софії до
кінця розкрито і здійснено. Творча справа Софії відрізняється від
творчості людини, але у Боголюдстві сполучається з нею в нерозривну
єдність. Це і є поєднання людської свободи і сили Божої, яка творить.

Софія являється у творінні. Абсолютне, як його мислить Трубецькой, не є
темою безодні, яка у плині часу наповнюється світлом. У ньому є
споконвічне яскраве полуденне сяйво всеєдиної свідомості.

І тут Трубецькой висловлює у натхненних рядках один із своїх найглибших
інсайтів, які показують місце людської психіки на тлі вищої дійсності
всеєдиної істини. Питання це можна поставити інакше: як в абсолюті
взагалі можливо щось відкрити і як у ньому постає психічне буття,
зокрема людини? Трубецькой відповідає на це найпотаємніше питання таким
чином: “Всі мої переживання і відчуття, а отже й усі мої сприймання фарб
Усесвіту, охоплюються абсолютною свідомістю і містяться в ній у
контексті всеєдиної істини. Отже, в цьому контексті будь-яке моє
відчуття стає елементом всеєдиного одкровення: треба тільки вміти читати
їх у цьому контексті, вміти знаходити це одкровення. Одкровення це не в
самому моєму відчутті, не в суб’єктивному переживанні моєї психіки, а в
над-психічному смислі того, що переживається. Смисл цей відкривається не
будь-кому, а тому, хто має очі, щоб бачити. Аби зрозуміти значення тих
посейбічних фарб, які ми бачимо, має бути підйом над безпосередньою
даністю іншого до всеєдиного і споконвічного світла, яке в ньому
відображається”. Чи не є видимий світ своєрідним зрізом, де сутність
приходить до самовияву? У більш філософському, ніж релігійному, у більш
психологічному, ніж філософському плані про це говорить СЛ.Рубінштейн,
коли висуває ідею руху Всесвіту через психічне, яке дає можливість
Всесвіту споглядати самого себе.

Трубецькой пов’язує свою філософію з найглибшою філософією в музиці і
час від часу аналізує Дев’яту симфонію Бетховена. Автор володіє дуже
широким діапазоном філософського і психологічного охоплення світу — від
найабстрактніших пояснювальних категорій до яскравої чуттєвості, від
філософського пантеїзму до художнього відображення взаємодії світла і
звуків. Голос птаха не повторює одкровення світла, яке творить, а
немовби бере співучасть у ньому.

Трубецькой категорично заперечує дохристиянський світогляд, але сам
нерідко спирається на нього. Переживаючи чуттєві принадності світу, день
він називає райдугою — одкровення в межах неорганічної матерії. Таке ж
одкровення є в радості у світі тварин. Симфонія, що об’єднує небеса й
землю, звучить уже з самого початку Євангелія — в розповіді Луки про
Різдво Христове. Блага звістка, проповідана усій тварі, є сама обітниця
цієї симфонії. Це сполучення світла й звуку, сповнене еротичного
підйому.

На відміну від тварин лише людина має здатність піднестися над
безпосереднім психічним переживанням у сферу абсолютного надпсихічного
смислу, має змогу проаналізувати свої переживання, шукає безумовну
правду про сутнє та належне. Свідомість пов’язана з совістю: це і
теоретичний і практичний аспект одного і того ж —- безумовного супу
думки. І свідомість, і совість мають один і той же корінь і становлять
метафізичну єдність. Розум і серце сполучаються у цій єдності. Безумовне
в людині дає їй можливість піднестися над відчуттям, почуттям, афектом,
сполучитися з Богом у свідомій духовній солідарності, чим
переображується душевне життя. А в цьому — засада свободи
самовизначення, вибору. Людина постає медіумом абсолютного одкровення.

Шостий день — останній день земного творіння. А вічний спокій — атрибут
потойбічного світу. Бог знаходить його в самому собі, а не в людині.

Весь час Трубецькой звергається до чуттєвості світу, чуттєвості людини.
Переображення Христа є також переображенням чуттєвості. Цей чуттєвий
світ поєднується з надчуттєвим. Трубецькой навіть говорить про
можливість трансцендентального сприймання музики. Сприйняття музики в
часі можливе саме тому, що є позачасове сприйняття тієї ж музики. Це
покачує трансцендентну базу сприймання багатьох явищ. Коли ми порівнюємо
красу двох людей між собою, кого слід узяти за еталон? Таким слугуватиме
якесь третє, трансцендентальне начало.

Не ставлячи перед собою спеціального завдання, Трубецькой створює цілу
систему теологічної психології. Причому ряд її основоположних понять
мають входити не тільки в систему, а й у логічний її осередок. Це,
зокрема, гріх і спокутування гріха.

Гріх пояснюється не творчим актом Божества, а вільною волею тварі.
Властива людині здатність до самовизначення ланцюгом загальних умов, що
перебувають не в ній, а в цілій світобудові. Трубецькой критикує дані
наукового досвіду, який не може осягти цих явищ. Жодне самовизначення
людини не є повним і остаточним. Припускається оживлення після смерті в
іншому тілі.

Трубецькой порушує проблему спадковості гріха і кари. У християнстві
немає ідеї кари відносно потомства. Чудо зверху вимагає від людини
самостійності її самовизначення. Чудо, як і вся дія створення нової
тварі, підкоряється основній ідеї задуму про світ — ідеї Боголюдства,
яке вимагає для спасіння не однобічної дії божественної сили, а
двобічного самовизначення Божого і людського єства. Людина, покликана
бути другом Божим, не може слугувати пасивним матеріалом для здійснення
чуда: останнє має з’явитися як відповідь на її самостійне, вільне
самовираження.

В теологічному ключі Трубецькой вирішує і питання дійсних умов
самовизначення людини. Це — подвійні умови. Людина, з одного боку,
детермінована світом, з іншого — вона сама себе визначає в цьому світі,
спираючись на свою визначеність світом — спадковість і космічний лад.
Усвідомлення зв’язку зі світом іншого, осягнення Безумовного виводить
людину за межі рабства у відношенні смерті й часу. Самовизначення
людської свободи має бути перемогою всезагальною і має вивищити людину
над гріхом. Трубецькой розвиває ідею християнського смислу спокутування;
останнє виступає, зрештою, провідним компонентом логічного осередку
психологічної системи. Апостол Павло розумів під спокутуванням
відновлення цілісності людини, людства та усього Всесвіту, який
розпався.

У світлі вчення про Христа Трубецькой розглядає питання про людську
свободу, а вона мислиться в межах концепції всеєдності. У зв’язку
індивідуального та всезагального виражається логіка всесвітнього смислу.
Повне звільнення людини не може бути індивідуальним актом, воно
здійснюється через всезагальне звільнення роду.

Трубецькой показує зв’язки людської думки і одкровення. Основною
передумовою людської думки і свідомості є всеєдине, абсолютна
свідомість. Увесь процес нашого пізнання здійснюється не інакше як через
одкровення абсолютної свідомості в нашій людській свідомості.

Між людською та абсолютною свідомістю є життєвий зв’язок. А відтак
постає й можливість одкровення.

У завершальному розділі свого трактату Трубецькой порушує загальне
питання про всесвітню катастрофу і всесвітній смисл і зокрема про смисл
життя і катастрофу сучасної культури. Тут убачаються найсуттєвіші
проблеми ідеології першої чверті століття. Руйнується зв’язок між
релігійною вірою і світською культурою. Всезагальне руйнування
відбувається за умов світової війни. Анархія в Росії — вияв крайнього
практичного безбожжя. Могутнє знаряддя державності стало знаряддям
анархії. Постає сутність сучасного патріотизму та його спокуси. В
розвалі мирського порядку Трубецькой бачить позитивний смисл. Загибель
багатства очищує душу.

Трубецькой навіть говорить про кінець світу в наші дні. Але близиться
царство Боже. Воно відкрилося вже Блаженному Августину. Трубецькой
висловлюється проти фаталістичного розуміння кінця світу.

Із пришестям Боголюдини досягається мета світового процесу. Але головне
ось у чому. Створення власного образу за образом і подобою Божою і є
тією справжньою субстанціальною і творчою справою, до якої покликано
людину.

Трубецькой завершує свій чудовий трактат ідеєю поєднання цих сторін
буття: “Думка про Христа-Боголюдину, що йде у світ, не є запереченням
світового процесу в часі, а є здійсненням його основного прагнення,
одкровенням його вічного смислу. Цей всеєдиний смисл охоплює і вічне й
тимчасове, і безумовне та відносне…”

Входячи важливим компонентом у логічний осередок психологічної системи,
ідеологія має розв’язати кардинальну проблему: смисл життя як
психологічний феномен. Цією проблемою має завершуватися цикл міркувань
щодо логічного осередку та його зв’язку з психологічною системою, а
також щодо зв’язку психології та ідеології. Тут необхідно згадати
блискучу лекцію Трубецького “Світогляд у фарбах. Питання про смисл життя
у давньоруському релігійному живописі”.

Питання про сенс життя ніколи не ставиться так гостро і злободенно, як
тоді, коли виявляється світове зло і постає безглуздя, стверджує
Трубецькой. Коли людина спостерігає найстрахітливіше зло — винищення
життя, в ній зароджується відчуття моральної нудоти (подальший мотив
філософствування Ж.П.Сартра). Це свідчить про те, що людина все-таки
містить у собі початки іншого світу, іншого плану буття. У мирний час
зло приховане, у час збройного конфлікту воно виступає з цинічною
відвертістю.

Сама культура в умовах війни стає знаряддям злої волі. Люди засвоюють
звіриний образ. Саме в такий час і постає питання про смисл життя — на
противагу реальному безглуздю. Трубецькой шукає відповідь на питання про
смисл життя, звертаючись до віддалених предків — не філософів, а
духовидців, що виражали свої думки не в словах, а у фарбах.

Трубецькой стверджує, що все давньоруське релігійне мистецтво виросло у
боротьбі зі спокусою зобразити весь світ у фарбах. Не дивно тому, що
автор одразу потрапив у центр логічного осередку не тільки культурного
та релігійного, а й психологічного відтворення людських учинків.
Трубецькой схиляється перед неможливістю передати словами красу і міць
незрівнянної мови релігійних символів.

Протиставлення давньоруського релігійного мистецтва звіриному образу має
вичерпне вираження не лише в окремій іконі, а в самому давньоруському
храмі в усій повноті його витвору.

Увесь Всесвіт, згідно з цією філософією, має стати храмом Божим. В ідеї
всеохоплюючого храму і полягає надія на прийдешнє умиротворення всієї
тварі, яка протиставляється всезагальній війні та кривавій смуті.
Трубецькой і ставить перед собою завдання простежити розвиток цієї теми
у давньоруському мистецтві.

Храм уособлює іншу дійсність, небесне майбутнє, яке приваблює людство,
він приводить людину до осягнення потойбічної сутності. Трубецькой
робить глибоке порівняння: візантійська баня над храмом зображує собою
склепіння небесне, готичний шпіц виражає нестримний потяг, який
підносить до небес кам’яне мереживо. А вітчизняна “маківка” втілює ідею
глибокого молитовного горіння, через яке наш земний світ стає причетним
потойбічному багатству, граду Божому.

Сама маківка справляє естетичне враження, яке відповідає певному
релігійному настрою. Зсередини вона традиційно символізує нерухоме
небесне склепіння. Але справжнє небесне склепіння нагадує, що вищу
сутність ще не досягнуто земним храмом. І тому ззовні маківка набуває
форми полум’я, яке загострюється догори.

Трубецькой майстерно показує, яким чином чуттєві атрибути світу ведуть
людину до потойбічного. При цьому вона не зрікається чуттєвого, а
підносить його до трансцендентного значення. Тому світ, в якому
перебуває людина, набуває нової смислової якості. Відбувається невпинний
рух, і в ньому посейбічне і потойбічне підтримують одне одного в
свідомості людини. Тут немає нехтування посейбічним, адже воно
споконвічне включене в структуру потойбічного. Говорячи словами
Трубецького, “все земне покривається рукою Всевишнього, який
благословляє із темно-синього склепіння”. Ця рука перемагає мирську
роз’єднаність заради соборного цілого і тримає в собі людські долі.

У храмі стверджується те внутрішнє об’єднання, яке має перемогти
хаотичний поділ і ворожнечу людства. Собор усієї тварі як грядущий мир
Усесвіту, що охоплює і ангелів, і людей, і будь-яке дихання земне,
переображення Всесвіту у храм, в якому все об’єднується так, як
об’єднані в єдиній Божій Істоті три лики Св. Трійці, — така основна ідея
нашого стародавнього релігійного мистецтва.

Трубецькой підкреслює надзвичайну яскравість фарб ікони. Незнання фарб
ікони веде до нерозуміння її духу. Це “незрівнянна радість”, яку ікона
віщує миру. Проте не можна відкидати властивого їй аскетизму. Це —
найцікавіша загадка, яка коли-небудь поставала перед художньою критикою.
Між іншим, і сам психологічний канон (Трубецькой згадує про нього у цих
своїх міркуваннях) має утримувати в собі живу єдність
трансцендентального і посейбічного, адже кожне з них без своєї
протилежності має тенденцію до зникнення. Саме в цій єдності і полягають
витоки смислу життя.

В чому таємниця такого сполучення вищої скорботи і вищої радості?
Зрозуміти цю таємницю — відповісти на питання, яке розуміння смислу
життя втілилось у нашому стародавньому іконописі. Сенс релігійної ідеї
постає у вислові “Немає Паски без Страсного тижня”, тобто перед радістю
всезагального воскресіння не можна пройти повз животворний Хрест
Господній. Тому в нашому іконописі мотиви радісні та скорботні,
аскетичні рівною мірою необхідні.

Трубецькой вважає, що скорботно-аскетичний дух іконопису має підлегле й
підготовче значення. Головне — радість остаточної перемоги Боголюдини
над звіролюдиною, введення у Храм всього людства і всієї тварі. Але для
цього людина має підготуватися подвигом. Самодостатню плоть слід
відкинути. Ось чому ікони не можна писати з живих людей.

Рух від скорботи до життєствердження — справжня діалектика
феноменологічного руху в давньоруському іконописі. Ікона — прообраз
майбутнього храмового людства. Його ще немає, його можна лише вгадувати
в сучасних людях. Ікона слугує його символічним зображенням.

Смирення плоті — обов’язкова умова одухотворення людського образу. Так
підготовлюється майбутнє примирення людини з людиною і нижчою твар’ю.

В аскетизмі вже просвічується вираження духовного життя. Істотні риси в
зображенні освячені канонами. Не в рухах тіла, а у виразі очей як у
зосередженні духовного життя людського обличчя виявляються вищі здобутки
релігійного мистецтва. У фізичній нерухомості образу передається
надзвичайна напруга і міць духовного підйому, який неухильно
здійснюється. А що ж полишає людина у своєму підйомі? Чи, можливо, вона
бере з собою в захмарну височінь весь свій пройдений шлях? Чи весь він
тільки омана, а ціль — остаточне? Тут, до речі, можна згадати
характерний гегелівський термін aufgeben, який означає водночас і
заперечення, і збереження. Дійсний рух духу, душі відбувається саме так.

Цю феноменологію і розглядає Трубецькой, описуючи фреску А.Рубльова в
Успенському соборі м. Володимира, Сходження в рай виражається тільки
очима. В них — глибоке внутрішнє горіння і спокійна впевненість у
досягненні мети. Тілесний світ стає прозорою оболонкою духу. Так
виражається влада духу над тілом. Ця нерухомість тіла постає тільки в
особливому випадку: сповнення надлюдського, Божественного змісту. Це
велика, безмежна стриманість, яка вимагає такої ж сили волі,
зосередженості на меті.

Трубецькой зауважує, що такий стан нерухомості є надзвичайним. Людина,
яка ще не заспокоїлась у Бозі, не досягла мети свого життєвого шляху,
зображується на іконах доволі рухомою. Так в іконі “Видіння Іоанна
Лествичника” показано стрімке падіння грішників, які зірвалися зі
сходинки, яка веде в рай. Трубецькой підкреслює, що нерухомість властива
лише тим зображенням, де не тільки плоть, а саме єство людини приведено
до мовчання, вона живе не власним, а надлюдським життям. Це не
припинення життя, а його вища напруга і сила.

Трубецькой підкреслює також архітектурність релігійного живопису. Ікона
підкоряється архітектурному задуму. Такою ж є “Богородиця Непорушна
Стіна” в Київському Софійському соборі: піднятими догори руками вона
немовби тримає на собі склепіння головного вівтаря. Над людиною панує
ідея собору — так виявляється домінування вселенського над
індивідуальним. Людина перестає бути самодостатньою особистістю і
вписується в загальну архітектуру цілого.

Самодостатню особистість ми вже бачили в образі Пер Гюнта. Справжня
самодостатність має спиратися на всезагальне і бути його своєрідним
вираженням. Така думка весь час пробивається у міркування Трубецького,
хоч на індивідуалізації вчинку він не робить спеціального акценту.
Перехід до такої по суті візуалізації автор бачить у “радості”, яка може
бути зрозумілою лише у зв’язку з аскетизмом.

Так чи інакше тут постає велике питання людського буття, людської
індивідуальності, зрештою — психології особистості. А цю останню
зрозуміти в усій повноті її не можна, не врахувавши найвищі виміри,
цілі, ідеали людського існування.

Індивідуальне без опори на всезагальне породжує зло. У поєднанні їх обох
настає благо. Таку ж повноту буття виражають у своєму сполученні
скорбота і радість. Зокрема, мова йде про цілий космічний переворот:
любов і жалість відкривають у людини начало нової тварі, яка відчула над
собою вищий, надбіологічний закон.

Так Трубецькой підходить до центральної ідеї всього давньоруського
іконопису. Все живе — люди, ангели, тварини, рослини — є храмовою,
соборною твар’ю, її об’єднують не стіни храму, а жива ціль, зігріта
духом любові. Сама твар стає Храмом Божим, житлом Св. Духа. Це храм
одухотворений любов’ю. Є серце матері, яке любить. І це серце має
зібрати навколо себе Всесвіт.

Що ж далі? Людина не може залишатися тільки людиною: вона має або –
піднестися над собою, або впасти в безодню, вирости або в Бога, або у
звіра. Людина сама себе визначає, спираючись на свої індивідуальні
таланти і водночас на субстанцію всезагального, щоб у взаємному
спілкуванні бути всім, але залишатися самою собою. В цьому і полягає
смисл життя і єдино можливий смисл безглуздя: бути в собі і водночас
бути в Іншому.

Отже, “світогляд у фарбах” свідчить про такий смисл життя, який має в
собі ідею трансцендентного, що пробивається через чуттєвий образ. А це і
здійснює свята будівля — храм, збираючи людей до себе і підносячи їх до
сфери трансцендентного — саме на святочуттєвих засадах.

У єдності трансцендентного і посейбічного в іконі постає ідеологія зі
своїм пафосом, що визначає зміст канону і входить у структуру вчинку як
його зміст. А це і є дійсне завершення логіки вчинкового осередку і
логічне завершення всієї історії психології та її певної системи.

Саме система має свій резон у смислі життя. Адже життєвий шлях людини,
особистості повинен мати смисл, а цей останній найтісніше пов’язується з
ідеєю людської гідності. Вона виступає найповнішим і найколоритнішим
психічним феноменом. Ідея гідності безпосередньо спрямовує життєвий шлях
людини і безліч учинків, що визначають зміст цього шляху. Тому смисл
життя можна визначити як неухильне досягнення гідності — через поєднання
індивідуального, народного та вселюдського. При втраті будь-якого з цих
моментів утрачається й гідність. Смисл життя — бути в усьому і разом з
тим залишатися самим собою, сповнюватися стражданнями і радостями всього
людства і здійснювати внесок у повноту і визначеність буття.

Ідея творчості і має бути логічним завершенням історії психології XX
століття. Так чи інакше всі видатні праці філософсько-психологічного
спрямування знаходять мотиви справжньої творчості в найбільш
субстанціальних проблемах, де, здавалось би, світовий процес не потребує
втручання індивіда. Але істинний підсумок психології та ідеології. XX
століття і буде полягати в тому, що субстанціальне вийде на рівень
індивідуальний, але такий, у якому світитиметься безконечне багатство
субстанціального.

Література.

Абаньяно Н. Введение в экзистенциализм. Санкт-Петербург, 1998.

Абаньяно Н. Мудрость философии и проблемы нашей жизни. Санкт-Петербург,
1998.

Вебер М. Избранное. Образ общества. Москва, 1994.

Вгтдепъбанд В. О Сократе // Лики культуры: Альманах. Москва, 1995. Т.1.

Гуссерль Э. Картезианские размышления. Москва, 1998.

Гуссерль Э. Философия как строгая наука. Новочеркасск, 1994.

Зиммель Г. Истина и личность // Лики культуры: Альманах. Москва, 1995.
Т. 1.

Ортега-и-Гассет X. Дегуманизация искусства. Москва. 1990.

Ортега-и-Гассет X. Избранные труды. Москва. 1997.

Риккерт Г. Введение в трансцендентальную философию. Киев, 1904.

Риккерт Г. Философия истории. Санкт-Петербург, 1908.

Риккерт Г. О системе ценностей//Логос. 1914. Вып.1. Т.1.

Самосознание европейской культуры XX века: Мыслители и писатели Запада о
месте культуры в современном обществе. Москва, 1991.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020