РЕФЕРАТ
На тему:
Спроби введення суб’єктивно-психічного моменту як предмета
рефлексологічного дослідження: еклектизм та синтез.
Рефлексологічна теорія психіки, в основі якої лежало вчення про
рефлекторну діяльність організму, була провідною теорією у психології
досліджуваного періоду, визначивши пафос останньої. Поряд із провідною
течією існувало кілька похідних, більшою або меншою мірою еклектичних
течій, які намагалися перебороти “антипсихологізм” рефлексології,
доповнити її визнанням існування суб’єктивного світу людини. Це були
непослідовно рефлектологічні теорії, але при оцінці компонентів
еклектичного синтезу рефлекторний принцип завжди брався за основу.
Потяг до різного роду синтезування істотно визначав дух психологічної
науки періоду побудови соціалізму в Радянському Союзі. Взагалі ідея
філософського еклектичного синтезу була надзвичайно модною.
Синтезувалося все з усім і особливо — наукові течії протилежного
характеру.
Нерідко висувалися навіть спеціальні теорії такого синтезу. В цьому
сенсі характерними є матеріали дискусії, проведеної методологічною
секцією Товариства рефлексології, неврології, гіпнології та біофізики у
травні — червні 1929р.
У передмові, написаній редакцією, вказується на значно поширену
схильність до синтезування суб’єктивної психології (теза) і
рефлексології (антитеза). Встановлюються три види такого синтезу:
1) еклектичний — за принципом “живи та дай жити іншим”;
2) абстрагуються загальні ознаки понять протилежностей, що синтезуються.
Із них будуються загальні абстрактні поняття. Цей синтез було
проголошено К.М.Корниювим;
3) синтез діалектичний, за яким протилежності синтезуються через їхній
розвиток.
Як стверджувалося, синтез є не світ протилежностей, а вищою формою
їхньої боротьби. Він здійснюється при домінуючій ролі однієї із
протилежностей, розвиток змісту якої, збагачуючись позитивними даними
іншої протилежності, вирішує поставлені нею завдання, знімає, зсередини
переборює її. Але, подолавши своє заперечення, дана протилежність долає
і свою однобічність, перестає бути протилежністю, виступає як нова форма
розвитку. На шлях такого роду синтезу і стала згадана методологічна
секція.
Кожний історичний період має свою творчо-інтелектуальну моду.
Еклектизмом характеризується переважно початок нового творчого напряму.
Перед тим як стати самим собою, він вдасться до запозичення. Ось чому
наведені вище філософські думки вражають схематизмом, беззмістовним
конструктивізмом, нудною оголеністю діалектичних спекуляцій, у сфері
яких часто відбувалися суперечки між науковими супротивниками.
Логіка історичного розвитку науки вимагала не синтезу суб’єктивної
психології та рефлексології, а синтезу психології та діалектики.
Справжню творчість не можна було підміняти жонглюванням поняттями,
словами — це, природно, не рухало вперед ні науку, ні філософію. Замість
декларацій треба було здійснити внутрішній поступальний хід психології,
поставити на справжній науковий шлях вивченій фактів. Але, з іншого
боку, слід було усвідомити методологію науки, ? провідні принципи.
Найбільш громіздким із синтезів цього періоду виявилася психоневрологія,
що була задумана як комплекс наук про поведінку людини.
Щодо компонентів психоневрології точилися тривалі дебати. Одні автори
вводили в це поняття анатомію та фізіологію нервової системи,
невропатологію, психіатрію і психогігієну, психологію, психотехніку,
педологію. Такий безмежний обсяг змісту психоневрології, природно,
викликав численні заперечення, зокрема з боку тих дослідників, які
розуміли під психоневрологією лише неврологію і психіатрію. Суперечки
йшли не тільки про формальний обсяг психоневрології, але й про суть
самого поняття. Психоневрологією проголошували не механічну суму
розрізнених дисциплін, що вивчають ті або інші сторони людської
поведінки, а якийсь синтез наук, котрий дає всебічну й завершену картину
особистості — здорової та хворої — на всіх етапах її розвитку.
Іншою поширеною формою еклектичного синтезу була спроба поєднати
рефлексологію з течією фрейдизму, яка, між іншим, претендувала на
пріоритет введення марксизму в психологію. Здійснити такий задум в
Україні намагалися Л.М.Дрозпес і Г.А.Скальковський, які заявляли, що хоч
і користуються старою психологічною та психоаналітичною термінологією,
проте суть їхніх досліджень прилучається безпосередньо до рефлексології.
Вони ставлять перед собою завдання: здійснити “профілактичний підхід у
виховній практиці, передбачити значення патогенічних установок шляхом
обліку сполучної структури і динамічної спрямованості реакцій на впливи
зовнішнього середовища”.
Ці вчені досліджували один лише фактор впливу зовнішнього середовища на
ріст і роботу психічного організму, а саме вплив на особистість з боку
авторитету оточуючих що особистість суб’єктів тієї ж статі. Цей вплив і
було названо гомофункціональним.
І психічна діяльність, і органічний процес, на думку
фрейдо-рефлексологів, невіддільні одне від одного, складають одне коло
біологічних явищ. Вивчення психічної діяльності приведе до однакового
результату в розкритті її суті — незалежно від вихідного пункту
досліджень. Оскільки мозок в його цілісності має здатність у процесі
роботи виділяти продукти розпаду. що отруюють його власну субстанцію і
тканину інших ендокринників, остільки він є немовби залозою. Ці аналогії
виявляються корисними для біологізаторської концепції мозку, для теорії
психофізичного паралелізму або, за словами Дрознеса і Скальковського,
“структурного паралелізму психохімії та психічної діяльності”.
Хоч указані автори на початку заявили про свою рефлексологічну
установку, зрештою виявилось, що змістову сторону їхніх розвідок складає
психоаналіз Фрейда, в той час як рефлексологія виступає лише формальним
абстрактним домішком.
Кілька штучних спроб такого синтезу не дали і не могли дати позитивного
результату. Еклектика не рухає вперед ні науку, ні філософію.
Критикуючи стару емпіричну психологію, яка оперувала суб’єктивними
методами і поняттям душевних здібностей, О.Р.Лурія вважав, що перед
сучасною психологією стоїть завдання об’єктивного вивчення поведінки та
законів цієї поведінки — з привнесенням у науку максимальної життєвості.
З цією метою рекомендувалося здійснити еклектичний синтез біхевіоризму і
гештальтпсихології. Як твердив Лурія, сучасна психологія в її окремих
напрямах і взяла на себе виконання цих вимог: завдання побудувати
об’єктивну систему вивчення психіки поставила перед собою американська
психологія поведінки; проблему цілісних форм психічної діяльності
розробила нова німецька психологія. В той час як американська психологія
поведінки прокламує необхідність об’єктивного матеріалістичного вивчення
психічних процесів, вдавшись, проте, до чисто механістичного підходу до
них, нова німецька психологія звертає особливу увагу на якісно новий,
цілісний характер найбільш складних форм поведінки, підкреслюючи, таким
чином, ту сторону в цих процесах, яку ми називаємо динамікою,
діалектичністю.
Перед сучасною російською наукою, наголошує Лурія, без сумніву, стоїть
завдання врахувати досягнення новітніх західних течій і, уникнувши їхніх
помилок, побудувати свій досить міцний напрям психологічної думки, що
виходить із об’єктивного й динамічного підходу до явищ людської
поведінки.
Лурія сподівається, що біхевіоризм стане основою матеріалізму радянської
психології, а з гештальтпсихології до неї увійде діалектика. Не
добачався той факт, що біхевіоризм має стосунок головним чином до
позитивізму, а гештальтпсихологія — до апріоризму.
Одним із синтетичних напрямів був також ейдетизм, питання якого
визнавалися такими, що вимагали методологічного й філософського
обґрунтування, встановлення певного зв’язку “з об’єктивним напрямом у
науці про дитину з рефлексологічним підходом до дитини”.
Ейдетизм — психічне явище, подібне до яскравої образної пам’яті, але
відрізняється від неї тим, що людина-ейдетик не відтворює образи в своїй
уяві, а продовжує після сприймання бачити їх з надзвичайною деталізацією
і точністю. Найчастіше це явище трапляється в дитячому віці. Ейдетизм
досліджувався Урбанчичем, Йєншем та ін. Представники цього напряму
намагалися створити апріористичну теорію пізнання, за якою первинні
недиференційовані образи споглядання згодом розчленовуються на відчуття
і сприймання та рішення. Йєнш, розвиваючи теорію типологічних
відмінностей між людьми, твердив, ніби нецивілізованим народам властива
стадія недиференційованого ейдетизму.
Ще один синтетичний напрям — реактологічна течія у психології, яка, не
покидаючи меж еклектики, зробила вихід у бік не тільки формального
визнання, а й дослідження суб’єктивних фактів психічної діяльності.
Література.
Абаньяно Н. Введение в экзистенциализм. Санкт-Петербург, 1998.
Абаньяно Н. Мудрость философии и проблемы нашей жизни. Санкт-Петербург,
1998.
Вебер М. Избранное. Образ общества. Москва, 1994.
Вгтдепъбанд В. О Сократе // Лики культуры: Альманах. Москва, 1995. Т.1.
Гуссерль Э. Картезианские размышления. Москва, 1998.
Гуссерль Э. Философия как строгая наука. Новочеркасск, 1994.
Зиммель Г. Истина и личность // Лики культуры: Альманах. Москва, 1995.
Т. 1.
Ортега-и-Гассет X. Дегуманизация искусства. Москва. 1990.
Ортега-и-Гассет X. Избранные труды. Москва. 1997.
Риккерт Г. Введение в трансцендентальную философию. Киев, 1904.
Риккерт Г. Философия истории. Санкт-Петербург, 1908.
Риккерт Г. О системе ценностей//Логос. 1914. Вып.1. Т.1.
Самосознание европейской культуры XX века: Мыслители и писатели Запада о
месте культуры в современном обществе. Москва, 1991.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
