РЕФЕРАТ
На тему:
Стимул і реакція: класичний біхевіоризм Дж. Вотсона (1878 — 1958)
Класичний біхевіоризм Джона Вотсона у визначенні предмета
психологічного дослідження зайняв жорстку об’єктивістську позицію,
викинувши повністю зі свого лексикону поняття “свідомість”,
“суб’єктивне” — те, що раніше було предметом інтроспективної психології.
Проте така принциповість більше закриває проблеми вивчення психіки, ніж
їх відкриває, більше висуває штучних труднощів, ніж їх долає.
Усупереч сподіванням самого Вотсона — підібрати надійні ключі до
оволодіння людською поведінкою — біхевіоризм виявився у практичному
сенсі зовсім безпорадним. Якщо рефлексологія, зокрема в особі
І.Сокопянського, могла наочно підтвердити результати його теоретичних
пошуків (робота з сліпоглухонімою О.Скороходовою), то Вотсон в цьому
плані опинився майже з порожніми руками. Він продемонстрував надзвичайно
абстрактне мислення психолога, позбавлене індивідуального підходу до
розкриття своєрідності психіки окремої людини. Принципова чіткість
об’єктивістського зразка виявилася практичною злиденністю, що для
американського способу мислення було зовсім неприйнятним. Більше того,
навіть чисто теоретично Вотсон показав лише можливість певної точки зору
— принципово чистої, але разом з тим і надзвичайно безплідної, особливо
якщо порівняти класичний біхевіоризм з павловським ученням або
рефлексологією Бехтерева.
Вагомість будь-якої психологічної системи зростає разом із поглибленням
основної психологічної суперечності — між тілом ? душею. Зняття цієї
суперечності позбавляє психологічну систему плідних теоретичних і
практичних ідей. Зовсім природно тому, що послідовники Вотсона почали
серйозний відступ від правовірності біхевіористичного вчення, що
виявилося у поверненні під різними назвами внутрішнього, суб’єктивного
компоненту психічного.
Це вказувало на те, що дослідницький дух у психології не може зупинитися
на абстрактній формулі поведінки S-HR (стимул — реакція), в якій між S і
R існує “чорна діра”. У ній у повному мороці поховано не тільки
суб’єктивно-психологічні компоненти поведінки, але й їхні
фізіолого-мозкові механізми.
Дослідженню, за Вотсоном, піддягає лише те, що лежить на поверхні
об’єктивного спостереження. Вотсон ставить перед собою завдання —
визначити R на основі S, але при цьому виявляються серйозні розходження:
при одному й тому ж стимулі реакції не повторюють одна одну.
Наукоподібність найпослідовнішого біхевіоризму стикається з фактом
неможливості передбачати характер поведінки. А саме це було головним,
вихідним постулатом класичного біхевіоризму.
Зазнав цілковитої поразки “енвіронменталізм” — учення, згідно з яким
сукупність стимулів однозначно спрямовує реакцію, з чим було пов’язано
багато соціально-психологічних сподівань. Досягти найповнішої залежності
R від S можна було лише в тому випадку, якщо організм буде представлено
споконвічне “чистою дошкою”, як це свого часу уявляв, згідно з
традиційним тлумаченням, Дж.Локк. Але вже й сам Локк зламав послідовний
сенсуалізм, коли показав друге, не менш важливе, джерело пізнання —
рефлекс. Адже “чиста дошка” як вихідне поняття є чимось небезпечним.
Структури оточення, які накладаються на цю дошку, без відбору і
переробки організмом, без урахування його власних, хоча б тільки
пізнавальних або оцінкових, структур перетворюються на хаос,
безпринципне змішування “елементів досвіду”. Могутність середовища у
відношенні до організму залишається високою і буде пропонувати свої
“подібні” структури. Це приведе до абсолютної безхарактерності
організму, навіть до неможливості мислити його існування. В такому разі
він повністю зливається з сукупністю стимулів, і формула S>R в її чисто
біхевіористичному звучанні перетворюється по суті у формулу S=R. У
такому міркуванні зникає сам предмет поведінки, і разом з цим
біхевіоризм сам себе ліквідує.
Інтроспективна психологія рятувалася від такої самоліквідації тим, що
вводила якісні, часто апріорно уявлювані апперцептивні або якісно інші,
внутрішньо властиві самому організмові структури, щоб пояснити саму
можливість психологічного досвіду, характер його організації (В.Вундт та
інші). Якби Вотсон спробував здійснити більш поглиблений аналіз і S, і
R, він дійшов би висновку, що S — це не будь-який агент, котрий існує в
середовищі, а той, що має стосунок до сутнісних сил організму; що R — це
не просто якийсь рух убік або від S, а дія, що має життєву доцільність.
Проте саме доцільність була найбільш нестерпною для класичного
біхевіоризму.
Отже, організм став нічим. Тепер він мав стати чимось. І сам Вотсон, не
усвідомлюючи збочення від ортодоксального свого напряму, показав це,
коли виробляв у дитини страх, любов та інші “прості” емоції за допомогою
умовнорефлекторної методики. Адже в цих умовнорефлекторних реакціях
організм уже показав свою власну заінтересованість відносно зовнішніх
подразників. Дивно, як це могло залишатися непоміченим! Мабуть, вимога
чистоти біхевіористичного принципу породжувала певну сліпоту. Отже,
наступним завданням, яке постало перед психологією, що зафіксувала лише
перші, найзагальніші фактори об’єктивної поведінки, але ще не показала
самої поведінки, було наділити S і R повноцінним значенням. Це було
здійснено на ґрунті гештальтпсихології.
Література.
Абаньяно Н. Введение в экзистенциализм. Санкт-Петербург, 1998.
Абаньяно Н. Мудрость философии и проблемы нашей жизни. Санкт-Петербург,
1998.
Вебер М. Избранное. Образ общества. Москва, 1994.
Вгтдепъбанд В. О Сократе // Лики культуры: Альманах. Москва, 1995. Т.1.
Гуссерль Э. Картезианские размышления. Москва, 1998.
Гуссерль Э. Философия как строгая наука. Новочеркасск, 1994.
Зиммель Г. Истина и личность // Лики культуры: Альманах. Москва, 1995.
Т. 1.
Ортега-и-Гассет X. Дегуманизация искусства. Москва. 1990.
Ортега-и-Гассет X. Избранные труды. Москва. 1997.
Риккерт Г. Введение в трансцендентальную философию. Киев, 1904.
Риккерт Г. Философия истории. Санкт-Петербург, 1908.
Риккерт Г. О системе ценностей//Логос. 1914. Вып.1. Т.1.
Самосознание европейской культуры XX века: Мыслители и писатели Запада о
месте культуры в современном обществе. Москва, 1991.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
