.

Структура й типи людської особистості. Г. Айзенк, Р. Кеттел (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
402 2757
Скачать документ

РЕФЕРАТ

На тему:

Структура й типи людської особистості.

Г. Айзенк, Р. Кеттел

Ганс Айзенк — британський психолог німецького походження. Він розвинув
та експериментально перевірив описову теорію головних вимірів
особистості, теорії причинності для цих вимірів, продемонстрував
важливість генетичних факторів у розвитку особистості. Айзенк створив
широку шкалу генетичного вивчення емоційності, процесів зумовлення у
пацюків; розробив модель IQ (коефіцієнт інтелекту), яка залежить від
швидкості, помилок і аспектів тривалості розумових дій індивіда;
запропонував і перевірив двофакторну модель структури соціальних
здатностей. Учений сприяв розвиткові клінічної психології в Англії:
відіграв значну роль у виникненні та становленні біхевіоральної терапії;
заснував і видавав “Журнал біхевіоральних досліджень і терапії”.

Визначаючи структуру людської особистості, Айзенк насамперед
використовує протилежності екстраверсії та інтроверсії. У підборі рис
цих особистісних спрямувань він іде торованим шляхом (Лазурський, Юнг,
Кречмер та ін.).

Екстраверти виявляють себе в таких рисах, як афектованість (прагнення
виразити емоції зовнішнім чином), бадьорість, веселість, вдоволення,
гумор, соціабельність, співчуття, нерозвиненість самосвідомості, висока
рухова активність, низька наполегливість, поріг стримувань, повільне
вловлювання. Послідовники Айзенка ще додали такі риск екстраверсії, як
самоствердження та відсутність приниженості.

Якості інтроверта визначаються як діаметрально протилежні. У
дослідженнях наполегливості не було знайдено кореляцій стосовно
екстраверсії або інтроверсії.

Айзенк також висловив думку, що екстраверт виявляє типову жорсткість на
противагу м’якості інтроверта. Ті, що мають жорстке настановлення щодо
інших, схильні застосовувати примус, здійснювати тілесні покарання,
стерилізацію, умертвляти у випадках невиліковної хвороби тощо.
Інтроверти ж виступають за скасування подвійного стандарту моралі,
смертної кари, проголошують пацифізм і т. д. Схильність до жорсткості
або м’якості, на думку Айзенка, не залежить від віку або виховання.
Правда, він припускає певні кореляції зі статтю, зазначаючи, що жінки
м’якіші, ніж чоловіки. У сфері політики, суспільного життя виступають
відповідно такі протилежності, як авторитарність та демократія. Утім
зіставлення радикалізму та консерватизму не підпадає під вихідну
протилежність екстраверсії та інтроверсії.

Намагаючись знайти природничу основу для типології особистості. Айзенк
указує на спадкові риси. Так, баланс збудження і гальмування має
генетичні корені і визначає характер активності кори мозкових півкуль.
Екстраверт швидко створює коркове гальмування, проте звільняється від
нього повільно. Інтровертові властиві протилежні здатності. Оскільки
“мозкова кора контролює свідомість”, екстраверти гальмують свідому думку
і порівняно з інтровертами діють менш усвідомлено стосовно своїх
міркувань. Айзенк тому зазначав, що екстраверти більш спонтанні у своїй
поведінці, а інтроверти — більш стримані. Схематично це зображується
так:

Інтроверти: коркове збудження поведінкове гальмування

Екстраверти: коркове гальмування поведінкова спонтанність

Уже на початку викладу Айзенком типології особистості стає зрозумілим
його серйозний методологічний прорахунок: на одну площину міркування
зводяться феномени біологічні, фізіологічні, логічні, психологічні,
соціальні, ідеологічні і т. ін. Головна психологічна проблема полягає в
тому, що будь-яка особа не може бути визначена як інтроверт або
екстраверт. Це є лише моментами вчинкової активності людини. Оцінковий
аналіз цього буде дано далі.

Айзенк використовує провідні досягнення біхевіорального напряму,
включаючи павдовське вчення і новітні на той час відкриття у фізіології,
пов’язані з властивостями ретикулярної формації. Тому він одразу
визначає, що центром, який керує процесами гальмування і збудження кори,
є саме ретикулярна формація. Експеримент, в якому досліджувались
відношення “збудження — гальмування”, охоплював 90 піддослідних з теми
“екстраверсія — інтроверсія”. Було відібрано по 10% найбільш
інтровертованих і екстравертованих. Вони мали виконати дію, що вимагала
певної витримки: стукати металевою паличкою по металевій плитці. Через
хвилину з початку експерименту число піддослідних, які добровільно
залишилися, було таким: з інтровертів — один, з екстравертів — 18.

Гальмування, яке виявилось у такого роду дослідах, Айзенк назвав
реактивним гальмуванням, запозичивши цей термін з теорії навчання
К.Галла. Такий вид гальмування не має зумовленої природи і не
пов’язується зі специфічним стимулом. Якщо індивід був стимульований
тривалий час. кортикальне (реактивне) збудження зростало. Тому
екстраверти сприймали обриси стимулу менш гостро, ніж інтроверти. Це
приводить до певних висновків, зокрема до встановлення факту, що
екстраверти переживають “стимульний голод” більш гостро, ніж інтроверти.
Екстраверти перебувають у постійному очікуванні їжі, пиття, копуляції,
більше палять і ризикують. Психопати, одинокі матері та ув’язнені
рекрутуються, як правило, із екстравертів.

Б.Роджерс у своїй книзі “До побубони загальної теорії людської
особистості” (1972) визначив: “Опис людської особистості передбачає
розкриття того, що людські існування є, зрештою, відповідальними за
їхній власний розвиток”. Роджерс міг би звернутися до думки Сократа,
яку той висловлював, перебуваючи у в’язниці перед стратою: якби його
вчинок завершувався фізичним рухом, то Сократ був би далеко від Афін — у
Беотії або Мсгарах, проте він вирішив залишитися, щоб довести свою
моральну перевагу над опонентами. Мабуть, цього сократівського феномена
було б досить, аби реалістично поставитися до проблеми відношення
тілесного, душевного й духовного і не намагатися відшукувати природничі
засади духовного. Це останнє просвічується через тіло, а не перебуває в
ньому як у субстраті. Співвітчизник Айзенка Ч.Шерінгтон висловився дуже
обережно щодо ідеї матеріального субстрату психічного (“Інтегративна
діяльність мозку”), запропонувавши зупинитися на дуалістичному
тлумаченні цього питання. Після А.Бергсона, який показав неминучість
паралогістичного мислення при вирішенні філософських методологічних
проблем психології (“психофізіологічний паралогізм” тощо), знову
застосовувати наївні підходи було б марнотратством дорогого часу
вченого.

Досить абстрактно характеризує Айзенк протиставлення “невротизм —
емоційна стабільність”. Він ототожнює тлумачений ним феномен емоційної
стабільності з тим, що був описаний Веббом у 1915 році. Вебб
запропонував фактори: наполегливість, постійність, доброта, правдивість,
усвідомленість. Айзенк суттєво доповнив цей список, підкресливши
необхідність взяти до уваги довірливість, волю, самоконтроль,
стабільність, нестачу емоційності. Але тут він не добачив того, що воля
може бути різною; самоконтроль є в кожної людини, проте різного
характеру; довірливість — риса моральна за своїм змістом — піднімається
над таким рівнем аналізу, як емоційна стабільність, і містить у собі всі
методологічні вади щодо відношення тілесного, душевного і духовного, про
які вже було згадано. І вже зовсім незрозуміло, яким чином нестача
емоційності визначає емоційну стабільність.

Не виключено, що характерологічні, темпераментальні, або особистісні,
риси, про які пишуть англомовні психологи, мають свій своєрідний зміст,
репрезентований англійською мовою, проте пов’язувати невротизм з ідеєю
готовності, самовпевненості, сварливості, причепливості, зарозумілості,
роздратованості, імпульсивності, експресивності зовсім недоречно. Чи
можна взагалі говорити про імпульсивність лише як рису людського
характеру, не враховуючи всієї структури вчинку? Адже в одній ситуації
виявиться імпульсивність, у другій — поміркованість, у третій —
нелояльність, і все це вміщується в одній людині.

Встановлюючи два факторних полюси — емоційну стабільність та емоційну
нестабільність, підбираючи характерологічно-особистісні риси цього
протиставлення, Айзєнк знову потрапляє в полон своєї методології.
Емоційну стабільність він пов’язує зі стриманістю, об’єктивністю,
співробітництвом, мужністю, нестачею інтроспекції, а емоційну
нестабільність — із нервозністю, надкритичністю, підвищеною чутливістю,
жіночністю, схильністю до інтроспекції.

Додатковий ряд визначень невротика Айзенк пов’язує зі страхом, істерією,
низькою енергією виробництва, поганими досягненнями в роботі, сімейним
розладом, невротичністю раннього дитинства, незадоволеностями раннього
віку, неконгеніальним оточенням, реактивною депресією, схильністю до
самогубства, почуттям вини. У цьому Айзенк убачає вроджений характер
невротизму, а його біологічні корені шукає в автономній нервовій
системі. Невротичні симптоми, за твердженням Айзенка, — це не адаптивно
зумовлені автономні відповіді, а клінічні неврози є не що інше, як вияв
цих відповідей. Айзенк стверджує, що повторне зумовлювання має щодо
неврозу лікувальну дію.

У працях 1964 — 1965 років Айзенк, підсумовуючи свої розвідки, пропонує
чотири типи особистості, що насправді є типами темпераменту, пов’язуючи
їх з протиставленнями: екстраверт — інтроверт, невротизм — емоційна
стабільність. Його схема має такий вигляд:

При цьому Айзенк зауважує, що надійність більш властива емоційній
стабільності, ніж інтроверсії, агресія більш характерна для невротизму,
ніж для екстраверсії. Проте жодну людину не можна розглядати як таку, що
належить виключно до одного виміру. І тут підійшов би образ мотузки та
підпорок для вивішування білизни, який було запропоновано Шепдоном.

Розглядаючи психотизм, Айзенк підтверджує існування континууму між
“нормою” та екстремальним психотизмом, що було запереченням
протиставлення “циклотимія — шизотимія”. Айзенк вирізняє також певні
характеристики психотизму, серед яких — соціальне віддалення,
перебування в полоні ілюзій, загальмованість, підозріливість, руховий
неспокій, галюцинування, збочення, мислительна та мнемонічна
надактивність, роздратованість, манія, фамільна істерія, ендогенна
депресія, самогубство, почуття вини. Невротизм, екстраверсія і психотизм
були виявлені Айзенком серед студентської молоді, а також успішно
працюючого населення. Дві популярні книжки Айзенка про тести дослідження
розумових здібностей вийшли у 1962 та 1964 роках.

Айзенк встановлює негативну кореляцію між інтелігенцією та невротизмом.
Він зазначає також зміни в кореляції між інтелігенцією та екстраверсією,
що постають з віком. Утім з’ясування кореляції в якості головної мети
дослідження можна порівняти з тим випадком, коли художник показує фарби
і вимагає від людей побачити в них образ майбутнього шедевру.

В аналогічному ключі працював Р.Кеттел, який у 1952 році ретельно описав
техніки факторного аналізу для перевірки різноманітних рис особистості.
Серед останніх Кеттел називає самоствердження, злягання, стадність,
нарцисизм, необхідність у захисті, потяг до дослідження, забезпеченості,
втеча від страху, бойовий ентузіазм, творчість, накопичення, голод і т.
п. Було встановлено кореляції атрибутів усередині особистості,
досліджено цим методом базисні потяги, мотивації. Зокрема, гра
визначається як продукт тьмяного, невиразного бажання рухатись, а це в
свою чергу пов’язується з дослідницькими пошуками. Кеттел співвідносить
нарцисизм з чуттєвими пошуками їжі та протилежної статі. Якщо вже
виходити з цілісності психічних проявів, то все корелює з усім. І ця
всезагальна кореляція, як ніч, робить усіх кішок сірими. Начебто
здійснюється якийсь науковий рух, начебто є якісь досягнення. Насправді
це безвихідний психологічний лабіринт.

Читаємо далі: парування, страх, ствердження та захист корелюють між
собою. Парування і страх корелюють позитивно (+27), в той час як
парування й захист — негативно (-33). Зазначено також помірковану
негативну кореляцію між страхом і захистом (-42). Ці та безліч інших
кореляцій існують усередині особистості, їх намагаються інтерпретувати в
їхній унікальності, а не в генералізованих зв’язках. Зокрема, кореляція
між страхом і захистом має означати, що особистість не бажає мати захист
з боку того, кого (чого) вона боїться. Цілком упевнено говориться про
те, що парування і захист не співіснують одночасно в одній особистості.

Залишаючись вірним своєму методу, Кеттел встановлює кореляцію між даними
власних досліджень та категоріальною структурою психоаналізу. Ідею
мотивації він розкладає на види і розкриває їхні співвідношення в дусі
психоаналітичних термінів “id”, “ego”, “superego”, а також “пригнічених
комплексів”. Кеттел виявляє інтерес до того, які компоненти інтегруються
всередині особистості, а які ні. Протиставлення “свідоме — несвідоме”
замінюється “більш точною” термінологією: ‘”інтегративний —
імпульсивний”.

Використовуючи документи особистісного життя, опитувальники та набір
тестів (L-data, Q-data та ін.), Кеттел запропонував знізчну кількість
особистісних факторів, які співвідносяться один з одним і навіть дають
можливість виявити “загальні риси” особистостей усередині певної
популяції. Так у психології здійснюється рух “від абстрактної спекуляції
до науки”.

Роджерс, зокрема, зазначає, що XX століття почалося з теорій, в яких
розкривалися насамперед внутрішні тенденції особистості (Мак-Даугалл,
Фрейд, Юнг). Згодом інтерес було звернено до вивчення соціальних
факторів (Фромм, Горпі, Саллівен). Період, в якому ми тепер перебуваємо
(автор має на увазі 80-ті роки), характеризується розумінням людини як
“володаря своєї долі”, котрий має здатність здійснювати контроль за
способами і шляхами становлення власної особистості.

Література.

Абаньяно Н. Введение в экзистенциализм. Санкт-Петербург, 1998.

Абаньяно Н. Мудрость философии и проблемы нашей жизни. Санкт-Петербург,
1998.

Вебер М. Избранное. Образ общества. Москва, 1994.

Вгтдепъбанд В. О Сократе // Лики культуры: Альманах. Москва, 1995. Т.1.

Гуссерль Э. Картезианские размышления. Москва, 1998.

Гуссерль Э. Философия как строгая наука. Новочеркасск, 1994.

Зиммель Г. Истина и личность // Лики культуры: Альманах. Москва, 1995.
Т. 1.

Ортега-и-Гассет X. Дегуманизация искусства. Москва. 1990.

Ортега-и-Гассет X. Избранные труды. Москва. 1997.

Риккерт Г. Введение в трансцендентальную философию. Киев, 1904.

Риккерт Г. Философия истории. Санкт-Петербург, 1908.

Риккерт Г. О системе ценностей//Логос. 1914. Вып.1. Т.1.

Самосознание европейской культуры XX века: Мыслители и писатели Запада о
месте культуры в современном обществе. Москва, 1991.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020