.

Сутність та еволюція менеджменту (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
530 7174
Скачать документ

Реферат на тему:

Сутність та еволюція менеджменту

1. Еволюція сучасних управлінських теорій.

2. Поняття, принципи та характерні риси етапів розвитку менеджменту.

3. Менеджери та підприємці.

4. Рівні управління.

1. ЕВОЛЮЦІЯ СУЧАСНИХ УПРАВЛІНСЬКИХ ТЕОРІЙ

Етапи розвитку світової економіки

Історія виникнення і розвитку теорій управління налічує понад сім тисяч
років. Досвіду управління набули ще жерці, які вели торгівельні
операції, ділове листування та комерційні розрахунки. У часи фараонів
був виданий кодекс законів управління, який містив порядок контролю і
відповідальність за виконання тієї чи іншої роботи. Перші цивілізації
характеризувалися традиційним методом розподілу ресурсів, що ґрунтувався
на традиціях і звичаях. У рабовласницькому та феодальному суспільствах
переважав командний розподіл. Для економіки цього періоду притаманним
було управління на основі контролю за виконанням, тобто реакція на зміни
відбувалася після здійснення подій.

Проте найактивніше розвиток світової економіки відбувався в останні
триста років. Цей період характеризується трьома промисловими
революціями (табл. 1.1). Перша, що відбулася у XVIII – на початку XIX
століття і пов’язана із запровадженням у промисловість парової
енергетики, поклала кінець пануванню аграрного сектора і зумовила
перехід до машинного виробництва. Друга, яка відноситься до кінця XIX –
початку XX століття, супроводжувалась освоєнням електроенергії, а також
систематичним і керованим процесом технологічних нововведень. Третя
промислова революція, яка започаткована у 70-80-х pp. XX століття,
характеризується бурхливим розвитком мікроелектроніки, комп’ютерних та
інформаційних технологій.

Результатом першої промислової революції стало запровадження машинної
системи в економічний розвиток, другої – прогнозованого технологічного
процесу, третьої – переваг продукування й використання знань. Якщо друга
промислова революція зумовила заміну локальних господарських систем
національними, то внаслідок третьої революції відбувається перехід від
національних господарських систем до глобальної економіки, з одного
боку, і максимальне використання творчого потенціалу особи – з другого
боку. Знання слугують основою сучасного економічного прогресу, вони
стають джерелом багатства, чого ніколи не було раніше. При цьому
необхідно зазначити, що наслідки матеріальної шкоди, нанесеної
конкретній державі (нації) як сьогодні, так і завтра, можуть бути
подолані – на противагу інтелектуальним збиткам, подолання яких є
проблематичним.

З огляду на вказане випливає, що XX століття в економічному плані
ознаменувало собою великі перетворення, зокрема, друга промислова
революція сприяла виникненню та успішному використанню менеджменту, в т.
ч. виробничого та фінансового менеджменту, а також маркетингу й
логістики. Як видно з опрацьованої лами і представленої на рис. 1.1
аналогової моделі, еволюція вказаних наукових теорій являє собою
сукупність “вбудованих” етапів (ланок) за принципом “телескопічної
антени”.

Таблиця 1.1 .Етапи розвитку світової економіки

Розвиток менеджменту

Незважаючи на давню історію практики менеджменту, він як наукова
дисципліна сформувався у відповідь на виклик автоматизації виробництва і
став визнаним і широко розповсюдженим тільки на початку минулого
століття. У 1А11 році Ф. У. Тейлор опублікував свою працю “Принципи
наукового управління”, яка вважається початком визнання управління
наукою і самостійною галуззю дослідження.

Еволюція менеджменту як наукової дисципліни представляє собою ряд
етапів, які часто співпадали:

* етап розвитку науки про управління людьми в процесі виробництва –
школа наукового управління (1885 – 1929 pp.), школа “фордизму” (1899 –
1945 pp.), класична або адміністративна школа (1920 – 1950 pp.). Він
базувався на підвищенні ефективності організації на засадах
удосконалення виробничих процесів та операцій;

4 етап формування управлінських механізмів на засадах розвитку людських
стосунків – школа психології та людських відносин (1939-1950 pp.), школа
поведінкових наук (1950 р. – наш час). Етап пов’язаний із визнанням
людини пріоритетним фактором виробничо-господарської діяльності;

* етап побудови систем управління, орієнтованих на ринок (з другої
половини минулого століття) — пов’язаний із виникненням на підприємствах
проблем перевиробництва, що викликані незабезпеченим попитом;

* етап активного застосування кількісних (економіко-математичних)
методів як важливих напрямів формалізації методів менеджменту і
трансформації їх в управлінські рішення – школа науки управління (1950
р. – наш час). Етап пов’язаний із широким застосуванням в менеджменті
математики;

* етап формування системних (з кінця 50-х років) та ситуаційних (з 60-х
років минулого століття) підходів – пов’язаний з розглядом організації
як системи, діяльність якої постійно залежить від змінного набору
обставин;

* етап комп’ютеризації управлінських процесів (з 1980-х pp.) –
пов’язаний із розвитком інформаційних та комп’ютерних технологій.

При цьому були сформовані системи менеджменту на основі екстраполяції,
передбачення змін, гнучких екстрених рішень. Варто зазначити, що за цей
період розподіл ресурсів у суспільстві трансформувався від чисто
ринкового до регульованого (державою) ринкового методу.

На сьогодні існує багато визначень менеджменту. Наприклад, за
прецесійним підходом менеджмент трактується як процес планування,
організування, мотивування, контролювання та регулювання, необхідним для
формування і досягнення цілей організації.

Виникає закономірне питання, чи був менеджмент при соціалізмі, ідеологія
якого понад 70 років домінувала на теренах нашої держави. Якщо виходити
з офіційного на той час тлумачення, то менеджмент розглядався як система
методів управління капіталістичними компаніями, яка, незважаючи на
реальні наукові досягнення, була знаряддям жорсткої експлуатації
працівників, з одного боку, і нестримної соціальної демагогії – з
другого. Проте одним з перших методів соціалістичного управління стала
наукова організація праці, яка була адаптацією теорії наукового
управління Ф. У. Тейлора. При цьому основною організаційною структурою
управління була традиційна (бюрократична), яка з позиції теорії
менеджменту характеризується високим ступенем розподілу праці,
розвинутою ієрархією управління, наявністю правил і норм поведінки
персоналу, добором кадрів за діловими і фаховими якостями. Проте в
умовах планового господарства ця оргструктура управління набула
гіпертрофованого значення, лейтмотивом управління стала централізація,
яка була реалізована в адміністративно-командній системі. Отже,
управління в соціалістичному суспільстві базувалося на контролі за
виконанням, тобто воно було аналогічне системі менеджменту
рабовласницького та феодального суспільств, хоча і на вищій спіралі
розвитку.

Серед напрямків здійснення менеджменту виділяють виробничий та
фінансовий менеджмент.

Виробничий менеджмент — сукупність принципів, методів, засобів і форм
управління виробництвом, яка має на меті підвищення його ефективності та
збільшення прибутку. Він має п’ять складових: формування і
функціонування виробничих систем, менеджмент виробничого процесу,
менеджмент виробничих фондів, менеджмент якості, менеджмент створення та
освоєння нової продукції.

Фінансовий менеджмент – це система принципів, засобів та форма
організації грошових відносин підприємства, спрямована на управління
його фінансово-господарською діяльністю, в яку входять:

+ розроблення та реалізація фінансової політики підприємства;

+ інформаційне забезпечення (складання та аналіз фінансової звітності
підприємства);

+ оцінка інвестиційних проектів і формування “портфеля інвестицій”;

+ поточне фінансове планування та контроль.

Головною метою фінансового менеджменту є раціональне використання
ресурсів для створення ринкової вартості, здатної покрити всі витрати,
пов’язані з використанням ресурсів, і забезпечити прийнятний рівень
доходів на умовах, адекватних ризику вкладників капіталу.

Розвиток маркетингу

Вирішенню проблем збуту, з якими зіткнулися закордонні організації в
результаті “вибуху” технологічних можливостей, запропонованих наукою і
технікою після закінчення другої світової війни, сприяв маркетинг. У
нього, як і в менеджменту, існує багато трактувань. Щодо фармацевтичної
галузі найбільш прийнятним є визначення, що фармацевтичний маркетинг –
це управлінська діяльність, спрямована на створення попиту та досягнення
цілей фармацевтичного підприємства через максимальне задоволення потреб
споживачів у лікарських засобах та виробах медичного призначення. При
цьому під потребою доцільно розуміти відчуття нестачі якісного рівня
життя внаслідок патологічних змін стану чи функцій організму людини, яке
прийняло конкретну форму відповідно до культурного рівня та особистості
індивіда, а під попитом-потребу, підкріплену купівельною спроможністю,
тобто це ті ліки, які споживачі готові і можуть купити за певною ціною
протягом певного проміжку часу.

Маркетингова діяльність починається з комплексного дослідження ринку,
внаслідок чого оцінюються ринкові можливості, за допомогою сегментації
ринку ведеться пошук можливих споживачів. Після того здійснюється
позиціонування продукції на ринку. Прийнявши рішення стосовно
позиціонування, підприємство опрацьовує систему засобів маркетингу, яка
визначається як комплекс маркетингу, або маркетинг-мікс.

З огляду на сучасну теорію маркетингу його комплекс складається з п ‘яти
елементів -5Р, тобто це сукупність засобів (продукт, ціна, розподілення,
просування, персонал), які підприємство використовує для впливу на
цільовий ринок, маючи на меті домогтись бажаного реагування з його боку.

Маркетинг виник, виділившись із загальної економічної теорії як сфера
прикладної економіки, що пов’язано з аналізом системи розподілу, і
характеризується довгим еволюційним шляхом.

На першому етапі еволюції (початок XX ст. – 40-і pp. XX ст.) він
асоціюється зі збутом і носить назву збутового маркетингу. У 1901 р. у
Гарвардському, Іллінойському і Мічиганському університетах США розпочали
читати самостійний курс маркетингу, який передбачав характеристику
прийомів збутової діяльності промислових підприємств, операцій
роздрібних та оптових торговців і організацію реклами.

Другий етап розвитку маркетингу (50-і – перша половина 70-х pp. XX ст.)
пов’язаний з виникненням нових виробництв на основі науково-технічного
прогресу, розвитком транснаціональних компаній. Основна ідея маркетингу
– орієнтація на ринок, на споживача. Його трактують як управлінський
маркетинг, тобто як концепцію, що орієнтована на динаміку ринку, зміну
попиту на товари і послуги.

На третьому етапі еволюції (з другої половини 70-х pp. XX ст.) маркетинг
стає комплексним, системним. Розглядаючи його з позицій системного
аналізу, виділяють особливості розвитку: орієнтація на довгостроковий
комерційний успіх, активний вплив на поведінку споживача, інноваційна
діяльність, використання методів маркетингу не тільки на ринку споживчих
товарів, але й на ринку засобів виробництва, ринку послуг в
некомерційній сфері: соціальній, політичній та освітній.

Чи був маркетинг у до ринкову епоху нашої держави? У ті часи під ним
розуміли опрацьовану в капіталістичних країнах систему управління
діяльністю організацій стосовно

розробки, виробництва і збуту товарів або надання послуг на основі
вивчення ринку і реальних запитів і потреб споживачів. Незважаючи на те,
що ідеологами маркетингу і керівниками капіталістичних організацій, на
думку соціалістичних ідеологів, керувало не піклування про споживача, а
турбота про максимальний прибуток, практичні методи маркетингу, у т.ч.
методи управління розробками і виробництвом, комплексного дослідження
ринку, цікавили спеціалістів соціалістичних країн. З одного боку, їх
необхідно було знати в умовах розширення міжнародної торгівлі як методи,
якими керувалися контрагенти, з іншого – вони могли бути корисні і при
вирішенні власних проблем, пов’язаних з плануванням асортименту
продукції, впливу на ринок споживачів тощо.

Одночасно маркетинг при соціалізмі застосовувався на рівні держави,
тобто економіки країни в цілому, що характеризує його як макромаркетинг.
Так держава закріплювала за собою основну маркетингову функцію —
дослідження ринку, а також безпосередньо і жорстко регулювала всі
елементи комплексу маркетингу підприємств. При цьому такий різновид
маркетингу, як макромаркетинг, при соціалізмі не тільки існував, а й
набув перебільшеної ваги і значення. Гіпертрофований макромаркетинг, як
необхідний складовий елемент централізованої економіки, призвів до
дефіциту одних різновидів продукції, у т.ч. лікарських засобів, при
одночасно нереалізованих залишках інших. Це довело, що макромаркетинг
без мікромаркетингу є неефективним, а у співвідношенні “макромаркетинг –
мікромаркетинг” первинним і базовим є мікромаркетинг, тобто маркетинг на
рівні підприємства, якого при соціалізмі не було і не могло бути.

Розвиток логістики

Логістика з’явилася внаслідок критичної ситуації з енергоносіями та
іншими ресурсами, автомобілізації та модернізації транспорту, появи
персональних комп’ютерів, удосконалення засобів зв’язку, глобалізації
економіки, а також зростання “вередливості” споживачів. Логістику
доцільно розглядати як упорядковану сукупність знань, а також
цілеспрямовані дослідження процесів формування і розвитку наскрізних
(інтегрованих) потоків у конкретній галузі або економіці в цілому.

Логістична діяльність має кінцеву мету, яка отримала назву “семи правил
логістики”, або комплексу логістики “7К” (від англійського слова “right”
– правильний), а саме: необхідний товар необхідної якості у необхідній
кількості доставлений у необхідне місце в необхідний час відповідному
споживачеві з мінімальними витратами.

Чи була логістика на соціалістичному етапі розвитку нашої держави? Ні,
її не було, оскільки у світовій економіці як система управління вона
з’явилася у 70-х роках XX століття, а в Україні – лише у 90-х роках. В
часи командно-адміністративної системи це поняття трактувалося як
безпредметні розмірковування, відірвані від досвіду і практики, те ж що
й схоластика. За даними проф. Є. В. Крикавського – першого українського
доктора економічних наук в галузі логістики (НУ “Львівська
політехніка”), в інших термінологічних джерелах логістика розглядалася
як складова імперіалістичної військової доктрини. Проте не можна
заперечувати існування окремих елементів логістики, зокрема, управління
товарними запасами, складське господарство, транспортування тощо.

Еволюція логістики в державах з розвинутою економікою, зокрема в США,
має п’ять етапів. Як видно з даних табл. 1.2, розвиток концепції
логістики супроводжувався відповідними змінами форм і методів її
практичного використання і в даний час досягнув такого рівня, коли
об’єктивно відчувається потреба формування нових напрямків оптимізації
логістичного управління на основі комплексності й ідеології
раціональності.

Особливості розвитку управлінських теорій у фармацевтичній галузі

Що ж до еволюції управлінських наук у вітчизняній фармації, то в часи
планової економіки принципи управління, основаного на контролі, та
окремі питання макромаркетингу були присутні як у практичній діяльності,
так і в навчанні. Вони викладалися в рамках такої навчальної дисципліни,
як організація та економіка фармації.

Таблиця 1.2. Етапи розвитку логістики

Варто зазначити, що одна з перших згадок про фармацевтичний маркетинг
була в журналі “Аптечное дело” (нині – “Фармация”) у 1957 p., де
зазначалось, що якість вітчизняних ліків конкурентна із закордонними,
але їх оформлення та упаковка потребують кращого. І для налагодження
експорту необхідне глибоке вивчення зарубіжного ринку та широка реклама
вітчизняних лікарських засобів. При цьому окремі маркетингові функції,
такі як реклама, в аптечних закладах іноді існували. Щоправда, вони були
дуже поверхові і не означали маркетингову орієнтацію цих закладів в
умовах жорсткої централізації.

Про логістику у фармації вперше у доступній на той час для нас
літературі було надруковано в “Медицинском реферативном журнале” у 1988
p., де йшлося про запровадження елементів логістики в аптеках Німеччини.
Під терміном “логістика” розуміли систему операційного управління
переміщенням і зберіганням різних товарів. Важлива роль приділялась ЕОМ,
кодуванню та ABC- аналізу товарів, правилам логістики.

Починаючи з 1978 p., на останньому курсі вищих фармацевтичних навчальних
закладів було передбачено переддипломну спеціалізацію, в межах якої
читався профільний курс “Основи і методи управління у фармації”. Велика
заслуга в обґрунтуванні актуальності й опрацюванні для системи
підготовки фармацевтичних кадрів нової дисципліни належала тодішньому
завідувачу кафедри організації та економіки фармації Львівського
державного медичного інституту, професору P. M. Піняжку. І вже через
кілька років за його ініціативою був виданий відповідний навчальний
посібник.

Слід зазначити, що у галузі вивчення технології управління
фармацевтичною системою значний внесок зроблений науковою школою проф.
P. M. Піняжка, зокрема визначені наукові основи фармацевтичного
управління, теоретично обґрунтовано використання системного підходу та
системного аналізу, вивчено процес фармацевтичного забезпечення та
особливості управління ним тощо.

В умовах незалежної України з початком ринкової орієнтації вітчизняних
фармацевтичних підприємств теорії управлінських наук у вітчизняній
фармації інтенсивно формувалися за рахунок комплексних досліджень у
таких наукових осередках, як Національний фармацевтичний університет
(проф. В. М. Толочко, проф. 3. М. Мнушко, проф. А. С. Немченко, проф. Д.
І. Дмитрієвський), Київська медична академія післядипломної освіти ім.
П. Л. Шупика (проф. М. С. Пономаренко, проф. В. А. Загорій),
Національний медичний університет ім. О. О. Богомольця (проф. Д. С.
Волох), Львівський національний медичний університет ім. Данила
Галицького (проф. Б. Л. Парновський, проф. О. Л. Гром) та ін.

При цьому з 1 вересня 1992 p., тоді ще у Харківському фармацевтичному
інституті почала функціонувати кафедра менеджменту і маркетингу у
фармації. Колективом кафедри, очолюваним проф. 3. М. Мнушко, було
створено програму з нової навчальної дисципліни, розроблено відповідне
методичне забезпечення. Уже в 1998-1999 pp. на основі опрацьованих
матеріалів було видано відпсзідний підручник у двох томах.

У свою чергу, перші логістичні дослідження фармацевтичного характеру,
які були започатковані на базі наукової школи проф. P. M. Піняжка,
знайшли розуміння і були продовжені науковцями Національного
фармацевтичного університету.

1.2. ПОНЯТТЯ, ПРИНЦИПИ ТА ХАРАКТЕРИСТИКА ЕТАПІВ РОЗВИТКУ МЕНЕДЖМЕНТУ

У процесі ринкових перетворень в Україні в різних галузях народного
господарства, в тому числі і у фармацевтичній галузі, активно почали
використовувати термін “менеджмент”. Разом з тим широко використовується
також поняття “управління” і дуже часто їх ототожнюють, що призводить до
плутанини. Управління є цілеспрямованою дією на об’єкт з метою змінити
його стан або поведінку у зв’язку зі зміною обставин. Управляти можна
технічними системами, комп’ютерними мережами, автомобілем, конвеєром,
літаком, людьми тощо. Менеджмент є різновидом управління та означає
управління людьми (працівниками, колективами працівників, І рунами,
організацією та ін.). На рис. 1.2 показано співвідношення між поняттями
“управління” та “менеджмент”.

Менеджмент – це цілеспрямований вплив на колектив працівників або
окремих виконавців з метою виконання поставлених завдань та досягнення
визначених цілей.

На сьогодні у світі існує понад п’ятдесят визначень поняття
“менеджмент”. В його основі лежить англійське дієслово ” to manage” –
керувати, яке походить від латинського “manus” – рука.

Так, фундаментальний Оксфордський словник англійської мови, вперше
виданий ще у 1933 p., дає такі тлумачення:

* менеджмент – це спосіб та манера спілкування з людьми (працівниками);

* менеджмент – це влада та мистецтво керівництва;

* менеджмент – це вміння і адміністративні навички організовувати
ефективну роботу апарату (служб працівників);

* менеджмент – це органи управління, адміністративні одиниці, служби і
підрозділи.

Рис. 1.2. Співвідношення між поняттями “управління” та “менеджмент”

В “Енциклопедії бізнесмена, економіста, менеджера” менеджмент
трактується як сукупність принципів, методів, засобів, функцій і форм
управління організаціями, установами з метою реалізації стратегічних
планів, досягнення ефективності виробництва і збільшення прибутку.
Американські підручники здебільшого пропонують таке визначення:
“Менеджмент – це процес оптимізації людських, матеріальних і фінансових
ресурсів для досягнення цілей організації”.

З функціональних позицій менеджмент – це процес планування,
організування, мотивування, контролювання та регулювання, необхідний для
формування та досягнення цілей організації. Під організаціями розуміють
підприємства, товариства, банки, асоціації тощо, їх відділи, бюро,
сектори, цехи та ін.

Український економіст Валерій Терещенко зазначає, що менеджеризм як
американська теорія управліннядаересуває центр ваги правових питань у
галузь соціології, суспільних відносин, людських стосунків,
психофізіології праці, психотехніки, колективної психології. Менеджери
розглядаються як розпорядники економічного життя суспільства. Олег
Білоус та Євген Панченко вказують на те, що менеджмент забезпечує
реалізацію мети підприємства – задоволення соціальних потреб через
ринок, виробництво товарів або надання послуг .

Широка розповсюдженість у світі терміну “менеджмент” викликає
необхідність його застосування і в Україні у розумінні .управління
людьми, колективами працівники організаціями. Разом з тим у менеджменті
буде використовуватись і термін “управлінні1 але з обов’язковою
орієнтацією на певний об’єкт (процес). Наприклад, управління н ділом
маркетингу фармацевтичної фірми, управління виробництвом, управління
зовнішньоекономічною діяльністю.

До основних категорій менеджменту належать поняття організацій, функцій
менеджменту, рівнів управління, методів менеджменту, стилів керівництва,
комунікацій, управлінських рішень тощо.

Принципи менеджменту

Важливу роль в управлінській діяльності відіграють принципи менеджменту
(табл. 1.3).

Усі принципи менеджменту тісно пов’язані між собою. Відмова від одного
чи декількох принципів або неналежне їх врахування в управлінській
діяльності знижує якість управлінських рішень та ефективність
менеджменту.

Таблиця 1.3. Основні принципи менеджменту та їх характеристика

Характеристика етапів розвитку менеджменту

Виділяють шість основних етапів розвитку менеджменту:

1 етап. Розвиток науки про управління людьми в процесі виробництва.

2 етап. Формування управлінських механізмів на засадах розвитку людських
стосунків.

3 етап. Побудова систем управління, орієнтованих на ринок.

4 етап. Активне застосування кількісних (економіко-математичних) методів
як важливих напрямів формалізації методів менеджменту і трансформації їх
в управлінські рішення.

5 етап. Формування системних та ситуаційних підходів.

6 етап. Комп’ютеризація управлінських процесів.

Розвиток науки про управління людьми в процесі виробництва

Перший етап розвитку менеджменту базується на підвищенні ефективності
організації на засадах удосконалення виробничих процесів та операцій. На
цьому етапі менеджерів насамперед хвилюють підходи, які включають не
лише машини, станки, обладнання, різні види технологій, але й
управлінські знання, організаційні структури, методи виробничого
планування, способи розробки робочих місць, прийоми та навички роботи,
механізми забезпечення підвищення кваліфікації та підготовки робочої
сили. Цей етап характеризується розвитком шкіл наукового управління,
“фордизму” та класичної (адміністративної) школи управління тощо.

Школа наукового управління (1885-1920 pp.). Найтісніше пов’язана з
роботами Фредеріка І. Тейлора, Френка і Ліліан Гілбрейт, Генрі Ганта.
Вони займались дослідженнями на рівні організації, продукуванням
виробничого менеджменту. Тейлор виділив принципи наукового управління
(рис. 1.3). Спостерігаючи за тим, що він називав “ухилянням від
виконання службових обов’язків” (працівники навмисно працювали
повільніше, ніж могли б, він вивчив і захронометрував кожний елемент
праці робітників, визначив, що кожен робітник повинен виробляти, а тоді
відшукував найефективніший метод для виконання кожної частини загального
завдання. Крім того, Тейлор запровадив відрядну систему оплати праці,
тобто почав збільшувати заробітну платню кожного працівника, який
виконував або перевиконував плановий рівень випуску продукції.

Рис. 1.3. Принципи наукового управління Ф. Тейлора

Принцип розподілу праці розповсюджується на всю управлінську діяльність,
оскільки за менеджером повинна бути закріплена функція планування, а за
робітником – функція виконання. Принцип вимірювання праці передбачає
вимірювання робочого часу за допомогою так званих “одиниць часу”. Згідно
з принципом складання завдань-інструкцій виробничі завдання повинні бути
не тільки похвилинно розписані, але й супроводжуватися детальним описом
оптимальних

методів їх виконання. Складання програм стимулювання передбачає – для
робітника повинно бути зрозуміло, що будь-який елемент праці має свою
ціну і його оплата залежить від обсягів виробництва продукції, а у
випадку досягнення вищої продуктивності працівнику виплачуються
преміальні. Принцип “праця як індивідуальна діяльність ” має на увазі,
що вплив групи робить працівника менш продуктивний. Мотивація — особиста
зацікавленість є рушійною силою для більшості людей. Принцип ролі
індивідуальних здібностей стверджує про існування відмінностей між
здібностями працівників і менеджерів: працівники працюють заради
сьогоднішньої вигоди, а менеджери – заради вигоди у майбутньому. Правила
та стандарти менеджменту відстоюють всі авторитарні методи управління,
за якими організаційні правила і стандарти, що регламентують працю,
повинні бути посилені. Принцип ролі професійних спілок базувався на
скептичному ставленні де профспілкового руху, оскільки лише широке
впровадження принципів менеджменту здатне зменшити конфлікт між
працівниками та адміністрацією. В принцип розвитку управлінського
мислення було закладено твердження, що з управлінської практики повинні
бути виведені певні закони, а управління повинно набути такого ж
наукового статусу, що й інженерна справа.

Отже, головна заслуга Тейлора полягає в тому, що він як засновник школи
“наукового управління” (наукового менеджменту) розробив методологічні
основи нормування праці, стандартизував трудові операції, запровадив
наукові підходи до підбору, розстановки і стимулювання працівників.

Школа “фордшму” (1899-1945 pp.)- її засновник Генрі Форд розробив
теорію, в основу якої покладено ідею потокового масового виробництва.
Відповідну систему управління називали “терором машини”. Форд, який
спочатку працював менеджером Детройтської автомобільної компанії, а
потім став її власником, сформував механізми чіткого контролювання і
планування, ефективного мотивування, конвеєрного складання, безперервних
технологічних процесів, інноваційного розвитку, активного
адміністрування.

Класична (адміністративна) школа управління (1920-1950 pp.)
започаткована французьким промисловцем Анрі Файолем. На думку
американських істориків менеджменту, А. Файоль був найвидатнішою особою,
яку Європа дала науці управління в першій половині XX століття. Файоль
першим сформулював універсальні управлінські функції: планування,
організування, мотивування та контролювання. Промисловець був
переконаний, що ці функції точно відображають сутність процесу
менеджменту. Більшість сучасних підручників з менеджменту (включаючи і
цей) досі використовують цю основу, і менеджери-практики погоджуються,
що ці функції є найважливішою частиною їхньої роботи.

На засадах розробок Файоля у 20-х. pp. XX ст. було сформульовано поняття
організаційної структури управління підприємством.

Файолем розроблено 14 принципів менеджменту. Насамперед, це стосується
поділу праці, через те що спеціалізація сприяє зростанню виробництва
завдяки підвищенню продуктивності праці. Наступний принцип стосується
повноважень та відповідальності менеджерів. Менеджери повинні мати право
віддавати накази, бо таке право надає їм влада, але одночасно з владою
існує і відповідальність. Дисципліна – працівники мають виконувати
правила, якими керується організація. Дисципліна є наслідком правильного
керівництва, чіткого взаєморозуміння щодо правил організації та законних
стягнень за порушення правил. Важливим принципом є єдиновладдя, тобто
кожен працівник має одержувати накази лише від одного керівника, а також
принцип єдності напрямку діяльності, позаяк кожен із видів діяльності
організації, спрямований на досягнення однієї й тієї ж мети, має
спрямовуватися одним менеджером з використанням одного плану. Принцип
підпорядкування особистих інтересів загальним передбачає, що інтереси
будь-якого з працівників чи групи працівників не можуть переважати
інтереси організації загалом. Працівники мають одержувати за свою працю
гідну винагороду – в цьому полягає принцип винагороди персоналу. Принцип
централізації означає межу, до якої підлеглі беруть участь в ухваленні
рішень. Питання централізації (делегування менеджерам) або
децентралізації (делегування підлеглим) є питанням належного
співвідношення повноважень. Завдання полягає в тому, щоб знайти для
кожної ситуації оптимальний ступінь централізації. Ієрархія управління,

методів їх виконання. Складання програм стимулювання передбачає – для
робітника повинно бути зрозуміло, що будь-який елемент праці має свою
ціну і його оплата залежить від обсягів виробництва продукції, а у
випадку досягнення вищої продуктивності працівнику виплачуються
преміальні. Принцип “праця як індивідуальна діяльність ” має на увазі,
що вплив групи робить працівника менш продуктивний. Мотивація — особиста
зацікавленість є рушійною силою для більшості людей. Принцип ролі
індивідуальних здібностей стверджує про існування відмінностей між
здібностями працівників і менеджерів: працівники працюють заради
сьогоднішньої вигоди, а менеджери – заради вигоди у майбутньому. Правила
та стандарти менеджменту відстоюють всі авторитарні методи управління,
за якими організаційні правила і стандарти, що регламентують працю,
повинні бути посилені. Принцип ролі професійних спілок базувався на
скептичному ставленні де профспілкового руху, оскільки лише широке
впровадження принципів менеджменту здатне зменшити конфлікт між
працівниками та адміністрацією. В принцип розвитку управлінського
мислення було закладено твердження, що з управлінської практики повинні
бути виведені певні закони, а управління повинно набути такого ж
наукового статусу, що й інженерна справа.

Отже, головна заслуга Тейлора полягає в тому, що він як засновник школи
“наукового управління” (наукового менеджменту) розробив методологічні
основи нормування праці, стандартизував трудові операції, запровадив
наукові підходи до підбору, розстановки і стимулювання працівників.

Школа “фордшму” (1899-1945 pp.)- її засновник Генрі Форд розробив
теорію, в основу якої покладено ідею потокового масового виробництва.
Відповідну систему управління називали “терором машини”. Форд, який
спочатку працював менеджером Детройтської автомобільної компанії, а
потім став її власником, сформував механізми чіткого контролювання і
планування, ефективного мотивування, конвеєрного складання, безперервних
технологічних процесів, інноваційного розвитку, активного
адміністрування.

Класична (адміністративна) школа управління (1920-1950 pp.)
започаткована французьким промисловцем Анрі Файолем. На думку
американських істориків менеджменту, А. Файоль був найвидатнішою особою,
яку Європа дала науці управління в першій половині XX століття. Файоль
першим сформулював універсальні управлінські функції: планування,
організування, мотивування та контролювання. Промисловець був
переконаний, що ці функції точно відображають сутність процесу
менеджменту. Більшість сучасних підручників з менеджменту (включаючи і
цей) досі використовують цю основу, і менеджери-практики погоджуються,
що ці функції є найважливішою частиною їхньої роботи.

На засадах розробок Файоля у 20-х. pp. XX ст. було сформульовано поняття
організаційної структури управління підприємством.

Файолем розроблено 14 принципів менеджменту. Насамперед, це стосується
поділу праці, через те що спеціалізація сприяє зростанню виробництва
завдяки підвищенню продуктивності праці. Наступний принцип стосується
повноважень та відповідальності менеджерів. Менеджери повинні мати право
віддавати накази, бо таке право надає їм влада, але одночасно з владою
існує і відповідальність. Дисципліна – працівники мають виконувати
правила, якими керується організація. Дисципліна є наслідком правильного
керівництва, чіткого взаєморозуміння щодо правил організації та законних
стягнень за порушення правил. Важливим принципом є єдиновладдя, тобто
кожен працівник має одержувати накази лише від одного керівника, а також
принцип єдності напрямку діяльності, позаяк кожен із видів діяльності
організації, спрямований на досягнення однієї й тієї ж мети, має
спрямовуватися одним менеджером з використанням одного плану. Принцип
підпорядкування особистих інтересів загальним передбачає, що інтереси
будь-якого з працівників чи групи працівників не можуть переважати
інтереси організації загалом. Працівники мають одержувати за свою працю
гідну винагороду – в цьому полягає принцип винагороди персоналу. Принцип
централізації означає межу, до якої підлеглі беруть участь в ухваленні
рішень. Питання централізації (делегування менеджерам) або
децентралізації (делегування підлеглим) є питанням належного
співвідношення повноважень. Завдання полягає в тому, щоб знайти для
кожної ситуації оптимальний ступінь централізації. Ієрархія управління,

вироблення та прийняття управлінських рішень. Тобто планування
виробничої та реалізаційної діяльності, організування діяльності та
підбір відповідних кадрів, формування систем матеріального та морального
стимулювання, контролю та регулювання на усіх етапах процесу управління
повинно здійснюватись відповідно до вимог ринку (попиту, пропозиції,
конкуренції, умов збуту, цільових сегментів ринку тощо).

Активне застосування кількісних (економіко-математичних) методів як
важливих напрямів формалізації методів менеджменту і трансформації їх в
управлінські рішення

Четвертий етап характеризується широким застосуванням у менеджменті
математики. Яскравим представником цього етапу є школа науки управління
(кількісного підходу) (з 1950 р. і до наших днів). Виникла в Англії під
час другої світової війни як наслідок пошуку шляхів боротьби з
німецькими масовими повітряними ударами, підводним німецьким флотом.
Основою школи є дослідження моделей, тобто форм відображення реальності,
і операцій. Дослідження в межах кількісної школи передбачає реалізацію
певних дій (процедур): виявлення операційної проблеми; вироблення моделі
ситуації, яка спрощує реальність і подає її абстрактно; надання змінним
моделі кількісних значень з метою опису кожної змінної та зв’язків між
ними.

Більшість методів і засобів кількісної школи мають такі характеристики:
головна увага зосереджується на прийнятті рішення. Основний кінцевий
результат аналізу повинен втілюватися у вигляді керуючого впливу. Процес
прийняття рішення є головною складовою частиною повсякденної діяльності
керівників; Герцбергом та іншими вченими – біхевіористами. В основі
лежать методи налагодження міжособистісних стосунків, підвищення
ефективності людських ресурсів, формування колективів за психологічною
сумісністю тощо.

Побудова систем управління, орієнтованих на ринок (маркетинговий підхід
в управлінні)(з другої половини XX ст.)

Третій етап розвитку менеджменту пов’язаний із виникненням на
підприємствах проблем перевиробництва, що викликані незабезпеченим
попитом. На цьому етапі були створені ринковоорієнтовані управлінські
школи, що базуються на маркетингових концепціях. Маркетинг доцільно
розглядати як інтегративну функцію менеджменту, яка ставить замету
якнайкраще задовольнити потреби споживача з вигодою для підприємства. Ця
система управління спрямована на виявлення та врахування попиту і вимог
ринку для більш обґрунтованої орієнтації виробничої діяльності
підприємств на створення конкурентоспроможних видів продукції у завчасно
встановлених обсягах та відповідно до визначених техніко-економічних
характеристик. Тобто виробник повинен виготовляти таку продукцію, якій
завчасно забезпечено збут, а отже і отримання підприємством
запланованого рівня рентабельності та прибутку. Споживач висуває свої
вимоги до лікарських засобів, їх характеристик, кількості, термінів
доставки і тим самим створює передумови для розподілу ринку між
виробниками. Зростає значення конкуренції, боротьби за споживача. Це
спонукає виробника ґрунтовно вивчати конкретних потенційних споживачів і
запити ринку, який висуває певні вимоги до якості та
конкурентоспроможності продукції. Вимоги до продукції, що диктуються
споживачем, зумовлюють необхідність використання найбільш оптимальних
структур управління, поєднання в управлінні централізованих та
децентралізованих форм, повнішого врахування у виробничій програмі вимог
споживачів, підвищення конкурентоспроможності, реалізації
програмно-цільового підходу до вироблення та прийняття управлінських
рішень. Тобто планування виробничої та реалізаційної діяльності,
організування діяльності та підбір відповідних кадрів, формування систем
матеріального та морального стимулювання, контролю та регулювання на
усіх етапах процесу управління повинно здійснюватись відповідно до вимог
ринку (попиту, пропозиції, конкуренції, умов збуту, цільових сегментів
ринку тощо).

Активне застосування кількісних (економіко-математичних) методів як
важливих напрямів формалізації методів менеджменту і трансформації їх в
управлінські рішення

Четвертий етап характеризується широким застосуванням у менеджменті
математики. Яскравим представником цього етапу є школа науки управління
(кількісного підходу) (з 1950 р. і до наших днів). Виникла в Англії під
час другої світової війни як наслідок пошуку шляхів

боротьби з німецькими масовими повітряними ударами, підводним німецьким
флотом. Основою школи є дослідження моделей, тобто форм відображення
реальності, і операцій. Дослідження в межах кількісної школи передбачає
реалізацію певних дій (процедур): виявлення операційної проблеми;
вироблення моделі ситуації, яка спрощує реальність і подає її
абстрактно; надання змінним моделі кількісних значень з метою опису
кожної змінної та зв’язків між ними.

Більшість методів і засобів кількісної школи мають такі характеристики:
4 головна увага зосереджується на прийнятті рішення Основний кінцевий
результат аналізу повинен втілюватися у вигляді керуючого впливу. Процес
прийняття рішення є головною складовою частиною повсякденної діяльності
керівників;

* критерієм обирається економічна ефективність Вибір керуючого впливу
повинен здійснюватися на основі порівняння величин, які характеризують
стан підприємства і впливають на його процвітання в майбутньому
(витрати, доходи, норма прибутку тощо).

4 використання формалізованих математичних моделей, які дозволяють
сформувати можливі варіанти вирішення проблеми;

4 модель – це форма зображення реальності; зазвичай, вона спрощує
реальність або зображує її абстрактно. Моделі полегшують розуміння
складності реальності. Процедури перетворення даних повинні бути досить
зрозумілими і докладними, щоб будь-який аналітик міг отримати на основі
однакових даних одні і ті ж результати;

4 залежність від комп’ютера — необхідність використання комп’ютера
пояснюється складністю математичних моделей, великим обсягом даних, а
також значною кількістю обчислень, які виконуються при моделюванні.

Найбільш відомими представниками цієї школи є Д. Марч, Т. Саймон, С.
Бір, М. Месарович, Р. Акофф, І. Чечмен та інші, які сформували основні
положення кількісного підходу, вперше почали розглядати організацію як
відкриту систему, що врешті-решт зумовило виникнення системного підходу.

Формування системних та ситуаційних підходів у менеджменті

П’ятий етап розвитку менеджменту пов’язаний з розглядом організації як
системи, діяльність яцрі постійно залежить від змінного набору обставин.

Системний підхід базується на використанні теорії систем у менеджменті з
кінця 50-х pp. минулого століття. Система – це сукупність
взаємопов’язаних та взаємодіючих елементів, що визначають її характер.
Усі організації (об’єкти управління) є системами, які складаються з
таких елементів: структура, завдання, технологія, люди, цілі, ресурси.
Існують закриті (мають фіксовані жорсткі умови, не залежать від
оточуючого середовища) та відкриті (взаємодіють із зовнішнім
середовищем) системи. Усі організації є відкритими системами.

Окремі великі елементи (частини) систем можуть складати системи, які
стосовно першої системи можна називати підсистемами (цехи, відділи
тощо). Графічне зображення організації як відкритої системи представлено
на рис. 1 А.

Найбільший внесок у розвиток системного підходу належить Честеру
Бернарду (розглядав організацію як соціальну систему), Пітеру Друкеру
(виключна роль професіоналізму менеджера, велике значення
самоуправління, організаційна націленість тощо), Р. Девісу, Л. Ньюмену,
Д. Міллеру та іншим дослідникам.

Рис. 1.4. Графічне зображення організації як відкритої системи

В основу ситуаційного підходу (розроблений в 60-х pp. XX ст.) покладено
поняття ситуації як конкретного набору обставин, що впливають на
організацію протягом певного часу. Він спрямований на підбір прийомів
менеджменту для розв’язання конкретних управлінських ситуацій з метою
найбільш ефективного досягнення цілей організації.

При цьому менеджер повинен:

* розуміти процес управління, аспекти індивідуальної та групової
поведінки, процедури системного аналізу, методи планування, мотивування
і контролю, кількісні методи прийняття рішень;

* вміти оцінювати сильні та слабкі сторони використовуваних методик;

* правильно оцінювати фактори, які відіграють найважливішу роль в даній
ситуації, і ефект від змінних величин;

* знаходити прийоми менеджменту, які будуть мати найменший негативний
ефект. Ситуаційна теорія управління найбільше відображена в роботах Д.
Вудворт,

Д. Томпсона, Н. Лоуренса, Д. Лорша, Дж. Гелбрейта, Бернса, Сталкера та
інших науковців, я^і заклали підвалини ідеям “дослідження операцій”,
“моделювання”, “організаційної поведінки”.

Комп’ютеризація управлінських процесів

У 80-х pp. минулого століття започаткований шостий етап розвитку
менеджменту, пов’язаний з інформаційними та комп’ютерними системами. Він
характеризується високими темпами розвитку інформаційних технологій.
Характерною особливістю використання сучасних засобів обчислювальної
техніки є перехід до мережевої обробки даних. Ця технологія забезпечує
ефективне колективне використання обчислювальних та інформаційних
ресурсів, поліпшення комуїфсацій, процесів обміну інформацією, створює
умови для функціонування розподілених систем обробки даних. У межах
компанії, фірми чи підприємства функціонують локальні мережі. Вони
забезпечують інформаційний обмін між працівниками організації.
Регіональні (територіальні) мережі організуються на регіональному або
державному рівні й призначені для надання в режимі реального часу
інформаційно-обчислювальних ресурсів абонентам, значно віддаленим один
від одного. В Україні послуги телекомунікаційних мереж надають
інформаційні мережі: ВІККІ, СВІТ (Система віртуальних інформаційних
технологій), “Ділова інформація”, що підтримують різноманітні бази
даних, значна частина яких може використовуватися в маркетинговій
діяльності. На сьогодні у світі зареєстровано понад 200 глобальних
мереж, з яких 54 створено у США, 16 – в Японії. Найбільш поширена
глобальна мережа Інтернет, користувачі якої отримують інформацію з
усього світу, мають доступ до звітів різних корпорацій та фірм, можуть
користуватися статистичними даними більшості країн світу, регіонів,
працювати з бібліотечними фондами та звітами науково-дослідних
інститутів тощо. В інформаційних системах маркетингу можна
використовувати мережу Кеісот (для держав СНД).

Також на сьогодні підприємство може застосовувати спеціалізоване
програмне забезпечення для комп’ютеризованого управління
виробничо-господарськими та маркетинговими процесами. Найпоширенішими
спеціалізованими програмами є такі: “Marketing Expert I.I”
(інструментальний засіб для розробки стратегічного й тактичного планів
маркетингу, розв’язання задач з аудиту і планування маркетингу), система
“Галактика” (середовище управління бізнесом у промисловості і торгівлі з
реалізацією повного ринкового циклу: аналіз ринку, макропланування,
бізнес-планування, планування операцій, виконання господарських
операцій, відображення дій, що мали місце в бухгалтерському обліку та
звітності, аналіз господарської та фінансової діяльності), система
автоматизації менеджменту Delo Pro v 1.5 (комплексна програма,
призначена .ля управління закупівлями, продажем, автоматизації
складського обліку, аналізу руху грошей і товарів), SCALA 5 (програмне
забезпечення для управління комерційними підприємствами), система
MIRACLE (МІРАКЛ) (інтегрована система бухгалтерського обліку,
фінансового аналізу та управління підприємством), “ОФИС 2000” для
Windows (пакет програм, призначений для автоматизації роботи
підприємства), програма “Project managment” (призначена для
бізнес-планування інвестиційних проектів).

Розвиток управлінської науки в Україні

Управлінська наука розвивалася в межах підходів які планувалися в
колишньому радянському союзі, хоча науково пошукові дослідження
спрямовувались в решті решт на удосконалення адміністративно-командної
системи, певний досвід в галузі управління все ж таки був накопичений.

Можна виділити 7 періодів розвитку управлінської науки в радянський і
пострадянський періоди:

Перший період (жовтень 1917р. – березень 1921р) Розроблялись форми І
методи державною централізованого у правління виробництвом,
обґрунтовувались принципи централізму, організаційні методи управління,
адміністрування та Державне регулювання.

Другий період (1921-1928 рр.) Здійснювалось подальше вдосконалення
адміністративного управління виробництвом, були зроблені спроби
застосування госпрозрахунку як основи економічних методів управління,
з’явились трести І синдикати, а також формально вивчались можливості
участі працівників в управлінні.

Третій період (1929-1945 рр.). Пов’язаний з організацією
індустріальної бази суспільного виробництва: увагу приділяли
удосконаленню структур управління, методів підбору і підготовки кадрів,
планування і організації виробництва.

Четвертий період (1946-1965 рр.) Характеризується пошуком нових форм
функціонування І взаємодії державних органів управління, спробою
переходу до територіальної і територіально-галузевої системи управління,
що врешті-решт призвела до, поглиблення адміністрування.

П’ятий період (1965-1975 рр.). Була здійснена спроба проведення
господарської реформи шляхом посилення ропі економічних методів
управління. Цей етап довів неефективність реформ, які проводяться в
межах адміністративно-командної системи.

Шостий період (1975-1988 рр.) Характеризується зростаючим
усвідомленням неможливості реформування адміністративно-командної
системи, яка складалась в економіці СРСР. Він довів необхідність
радикальної зміни економічних відносин, до корінних економічних реформ.

Сьомий період (1985р і до наших часів). Проведення економічних реформ.
Цей період можна поділиш на п’ять під етапів:

а) робота підприємств за першою моделлю господарського розрахунку,
побудованою на нормативному розподілу прибутку.

б) застосування другої моделі господарського розрахунку, побудованої
на нормативному розподілі доходу, розвиток орендних відносин,

в) впровадження прогресивних форм організації праці, посилення
кооперативного руху, збільшення економічної свободи,

г) впровадження територіального госпрозрахунку на всіх рівнях
управління;

д) початок та розвиток ринкових реформ (реалізація цього під етапу
здійснюються вже в умовах незалежної національної

економіки України).

Біля витоків української управлінської науки стоїть всесвітньо відомий
економіст М. Туган-Барановський. який опублікував низку праць, де
розкрив зміст людських інтересів. Задовго до формування школи людських
стосунків та поведінських наук (1930- 1950 рр) М. Туган-Барановський
сформулював групи потреб, які змушують людей діяти гак, л не інакше.
Іншими основами потреби слугують мотивами до дій для досягнення мети.
Найважливішим стимулюючим мотивом нагромадження капіталу вчений називав
честолюбство. Таким чином, М. Туган-Барановський. а не американський
вчений Маслоу започаткував механізм стимулювання людей до діяльності
через змістовні теорії на підставі “піраміди потреб”.

Порівняльна характеристика японської та американської моделей
менеджменту

Теорія та практика менеджменту демонструють чітко сформовані підходи в
управлінні – японська та американську молем

менеджменту. При збігу загальних, стратегічних напрямів боротьби за
лідерство існують і особливості в підходах провідних японських та
американських компаній до того, як забезпечити свої переваги в
економічному суперництві на світовому ринку. Принциповою відмінністю
двох названих моделей менеджменту є те, що японська побудована на
колективізмі, а американська – на індивідуалізмі та конкуренції між
людьми. Всі інші відмінності є похідними від неї.

Необхідно зазначити, що сьогодні відбувається взаємне збагачення систем
менеджменту Багато чого і японського досвіду

управління використовується, наприклад, у США та Західній Європі.
Відмінності у практиці менеджменту в різних країнах

стають менш очевидними.

Для стороння та реалізації “власної” моделі менеджменту, яка надасть
можливості 11 у конкретних умовах економічною розвитку

України для отримання найвищого результату, доцільно:

* вивчати теорію прогресивної управлінської практики вітчизняних
підприємств. При цьому особливу увагу слід приділяти культурним і
соціально-історичним факторам, що зумовили або вплинули на розвиток
ефективних управлінських систем,

* вивчати передову управлінську практику за кордоном. Головне при цьому
зрозуміти принципи, покладені в основу систем управління компаніями,
ефективність управління якими безсумнівна;

* на основі сказаного вище – створити системи управління конкретним
об’єктом.

Туї важливо підкреслити саме створення, а не запозичення; необхідно
прагнути до систем, які переважають вже Існуючі за

переліком параметрів, а також систем, що передбачають очікувані зміни у
світовому бізнес-середовищі Практика свідчить, що японська
промисловість нічого не запозичила у Заходу в цілісному та незмінному
вигляді. Все цінне вона переймає, вдосконалює і лише після цього
впроваджує.

III. Центральною фігурою сучасного менеджменту є менеджер. Менеджер – це
управлінець ринкової орієнтації, який активно

впроваджує ефективні умови господарювання, нововведення та досягнення
науково-технічного прогресу, виважено враховує

зміни у міжнародних відносинах, своєчасно впливає на кон’юнктуру і
динаміку попиту та пропозиції, вміло перебудову виробничо-господарську
діяльність з урахуванням вимог ринку.

Таблиця І 4 Порівняльна характеристика японської та американської
моделей менеджменту

Менеджер – найманий професійний керівник, що не є власником фірми
(управлінець, директор, завідувач, адміністратор).

У кінці 60-х рр. минулого століття американський економіст Мінцберг
виділив десять управлінських ролей, що їх виконують менеджери. Вказані
десять ролей були об’єднані у три групи (рис.).

Менеджери приймають рішення, аналізують інформацію та використовують
канали комунікацій (зв’язку). Вони планують

організовують, мотивують, контролюють, регулюють діяльність організації
загалом та її складових (рис. ).

Спеціалісти в галузі менеджменту вказують на чотири групи якостей
менеджера, що характеризують його в сучасних умовах: Професійно-ділові:
високий професіоналізм; здатність генерувати корисні ідеї; здатність
приймати нестандартні управлінські рішення та нести відповідальність за
них; прагнення до професійного зростання; підприємливість:
авторитетність; здатність розумно ризикувати; здатність до інновацій;
здатність здійснювати антикризове управління тощо. Адміністративні,
організаційні: оперативність; уміння здійснювати стратегічний і
тактичний контроль; уміння змінювати стиль управлінське діяльності
залежно від ситуації; уміння розробляти довгострокові програми й
організовувати їх реалізацію; уміння стимулювати викликати ініціативу;
послідовність у своїх діях; уміння доводити справу до кінця;
інтернальність (усвідомлення, що під теб залежить успіх справи);
внутрішній контроль; уміння формувати єдину команду; уміння
використовувати знання підлеглим знання меж своєї влади; здібність
делегувати повноваження; уміння організовувати час тощо.

Соціально-психологічні: психологічна компетентність; управлінська
культура; розум; культура ділового спілкування; прагнення до лідерства і
влади; уміння керувати своєю поведінкою і регулювати свій психічний
стан; колегіальність; толерантність; оптимізм; екстравертність та
інтерактивність; уміння керувати конфліктами; уміння зрозуміло
висловлювати свої думки І публічно виступати; інтелектуальність; уміння
оптимізувати соціально-психологічний клімат у колективі, уміння
створювати психологічний комфорт; емоційна стійкість та стресостійкість;
почуття гумору; уміння створювати та підтримувати свій імідж тощо.

Моральні: патріотизм; національна свідомість; державницька позиція;
інтелігентність; людяність: порядність; почуття обов’язку громадянська
позиція; готовність допомагати людям; чесність; повага до гідності людей
тощо.

Окрім менеджера, в ринковій економіці надзвичайно важливу роль відіграє
друга ключова фігура підприємець. Підприємець це власник капіталу, що
знаходиться в обороті й приносить дохід. Ним може бути ділова людина, у
якої немає підлеглих, або власник, який не займає жодної посади в
організації, але є утримувачем її акцій, або членом правління. Менеджер
обов’язком займає постійну посаду і в його підпорядкуванні знаходяться
люди, а підприємець – суб’єкт власності, утримувач і розпорядник
об’єктів власності. Підприємець — це людина такого типу, яка готова йти
на ризик, нововведення, новаторство, примноження багатства, зміни в
організації; регулює процес створення чого-небудь нового, яке має
цінність; приймає на себе фінансову; моральну та соціальну
відповідальність; отримує грошовий дохід та особисте задоволення
досягненнями.

Таблиця 1.5. Десять управлінських ролей менеджера за Мінцбергом

Відмінності між менеджером та підприємцем полягають в тому, що менеджер
є найманою робочою силою, залученою на певні умовах для здійснення
управлінської діяльності. Він зорієнтований на виконання плану і
досягнення ефективності наявних у його розпорядженні ресурсів, приймає
рішення та докладає всіх зусиль для його виконання. Менеджер залучає
ресурси з метою забезпечення роботи підрозділів, тому зацікавлений у
нагромадженні та накопиченні фондів. Він використовує ту організаційну
структуру управління, яка склалась і мас ієрархічну природу. За свою
роботу отримує заробітну плату Підприємець противагу менеджеру,
започатковує певну справу, відкриває підприємство, виступає в ролі
власника, інвестора. засновника, і використовує свої або позичені
фінансові кошти та інші ресурси. Він зорієнтований на пошук нових
можливостей, ризикує, п може замінити ідею, яка виявилась
нежиттєздатною; залучає ресурси для досягнення встановленої мети виявляє
гнучкість, використовує оренду, кредит, лізинг тощо. Підприємець
виступає власником або розпорядником ресурсів І майна органи віддає
перевагу горизонтальним організаційним структурам управління, які
спираються на неформальні зв’язки. Отже, основні відмінності між
менеджером та підприємцем полягають у їх формальному статусі,
виробіничо-господарської орієнтації, шляхах здійснення задуманого,
залученні ресурсів, у сфері матеріальних інтересів м відношенні до
побудови організації. Кардинальна відмінність між підприємцем та
менеджером полягає у тому, що підприємець генерує ідею (паприк створення
аптеки), впроваджує її за власні або позичені кошти у життя (засновує
підприємство з роздрібненої реалізації лікарських засобів, фінансує
увесь цей процес) та наймає менеджера для керівної роботи, а останній –
здійснює управління організацією, яку створив підприємець.

У певній мірі ролі менеджера і підприємця можуть перекликатись. Менеджер
може відкріпи свою справу І стати підприємство. Але підприємець, який не
має відповідної спеціальної освіти, не може очолювати організацію у галу
я фармації Ролі менеджера та підприємця можуть співпадати тільки
тимчасово, тобто через певний час функції працівника конкретизуються і
він за відповідну позицію в організації. Щодо тривалого суміщення ролей
“підприємець-менеджер”, ти ці можливо тільки в умовах невеликих
фармацевтичних підприємств. Соціально-етичні аспекти менеджменту

Лауреат Нобелівської премії Фрідман підкреслював, що роль бізнесу у
суспільстві полягає у використанні енергії підприємців, менеджерів,
інших працівників, а також ресурсів у діяльності, яка направлена на
збільшення прибутку, за у виконання правил гри (законодавчих актів,
чесного слова тощо) та участі у відкритій конкурентній боротьбі без
обману шахрайства. Крім здійснення безпосередньої
виробничо-господарської діяльності, перед підприємцями та менеджерами
постають проблеми соціальної відповідальності та соціальної етики. Кожна
організація використовує у своїй діяльності матеріал фінансові та
трудові ресурси держави і тому несе відповідальність перед суспільством.
Саме з ціп причини вона повинна спрямовувати частину своїх доходів та
зусиль на благо і вдосконалення суспільства (різноманітними соціальними
шляхами) У менеджменті виділяють два види відповідальності – юридичну та
соціальну.

Юридична відповідальність – це виконання конкретних державних
законодавчих актів, інструкцій, норм тощо які визначають, що
організація може робити, а що ні.

Соціальна відповідальність – це добровільна реакція на соціальні
проблеми суспільства з боку організації. Визнання підприємцями та
менеджерами соціальної відповідальності і відповідне їх реагування мас
свої переваги і недоліки. Соціальна відповідальність забезпечує такі
переваги:

* забезпечує довгострокові перспективи; 4 змінює потреби суспільства;

* допомагає розв’язувати соціальні проблеми, в тому числі і своїх
працівників;

* формує норми моралі в організації;

* створює доброзичливі відносини між підприємцями (менеджерами) та
іншими членами суспільства.

Недоліками є:

* порушення принципу максимізації прибутку;

* зростання собівартості за рахунок збільшення витрат на соціальні
потреби;

* неможливість забезпечення високого рівня підзвітності суспільству:

* невміле задоволення соціальних потреб, тобто непрофесіоналізм;

* застосування соціальної відповідальності тільки для рекламних цілей.
Підприємці та менеджери повинні вибирати таї варіант соціальної
відповідальності,

який забезпечує переваги і сприяє усуненню чи послабленню недоліків.

Соціальна відповідальність є похідною тих особистих цінностей, які
випливають із етики менеджерів та підлеглих працівників. Суспільство,
будь-яка організація чи група працівників визначає свою етику поведінки.
Під етичною поведінки слід розуміти сукупність вчинків та дій людей, які
відповідають тим нормам моралі, свідомості чи порядку, що склалися
суспільстві, або до яких воно прямує.

В процесі підприємницької діяльності зустрічаються випадки відхилення
від суспільних норм, що, власне, і є неетичною поведінкою. Причинами
неетичної діяльності можуть бути:

* конкурентна боротьба;

* бажання мати великі прибутки;

Ф невміле стимулювання керівників за етичну поведінку;

* зменшення значення етики у суспільстві;

* бажання досягнути цілі та виконати місію організації будь-якою ціною;

* неетична поведінка партнерів (суміжників, засновників, постачальників
тощо);

* виникнення конфліктних, стресових та інших подібних явищ в
організації; » невдалий підбір та невміле застосування стилів
керівництва в організації;

* занадто складна система розроблення та прийняття рішень в організації
тощо. Сучасний менеджмент пропонує такі заходи забезпечення етичної
поведінки:

І. Запровадження етичних норм, які відображають систему загальних
цінностей, суспільних уподобань та правил етики працівників організації.
Наприклад, етичними нормативами забороняються хабарі, подарунки,
порушення законів, не закот виплати політичним організаціям,
необґрунтовані вимоги, розкриття секретів фірми, використання
забороненої інформації тощо. Західний спеціаліст Тім Граут-Сміт
підкреслює, що інстинкт наживи слід стримувати етичними нормами, сі
ворсин високоморального клімату у бізнесі. У розвинених країнах ці
підходи сьогодні переважають. Так, великі корпорації посилено афішують
свою турботу про навколишнє середовище, створюють механізм “екологічної
безпеки”. Особливо це стосується хімічних, фармацевтичних,
нафтопереробних та інших підприємств зі шкідливим виробництвом. Деякі
компанії піл впливом норм етичної поведінки відмовляються навіть від
вигідної експлуатації робочої сипи в країнах, що розвиваються.

2. Впровадження комітетів з етики, основне завдання яких оцінювати
повсякденну практику з позиції етики і етичної поведінки. На невеликих
підприємствах цю функцію може виконувати спеціаліст з етики бізнесу.

3. Проведення соціальних ревізій, призначення яких оцінювати вплив
соціальних факторів на організацію

4 Організація навчання етичній поведінці керівників і підлеглих.

5. Постійне інформування працівників про випадки високо етичної
поведінки через пресу, радіо, телебачення тощо.

6. Проведення нарад, конференцій, симпозіумів тощо з проблем етичної
поведінки.

ІV. Однією і головних рис кожної організації е розподіл праці всередині
її. Поділ управлінської праці буває двох типів:

горизонтальний і вертикальний.

Горизонтальний поділ праці передбачає призначення керівників для
управління окремими підрозділами організації, що виконують
конкретні завдання.

Діяльність, спрямована на координування роботи (дій) окремих підрозділів
організації для досягнення її цілі, становить сутність управління і мас
назву вертикального поділу праці.

Саме вертикальний поділ праці зумовлює створення рівнів управління.
Американський соціолог Парсон виділяє три рівні управління.

* технічний;

* управлінський;

* Інституційний

Цим рівням відповідають три групи менеджерів (керівників):

* керівники низової ланки (операційні управлінці);

* керівники середньої ланки;

* керівники вищої ланки (рис. 1.6).

Рис. І.6. Графічне зображення рівнів управління.

Форма піраміди демонструє взаємозалежність рівнів управління за
чисельності управлінців.

У габл. 1.6 наведена характеристика представників трьох рівнів
управління та визначено основні функції, які вони виконують.

З табл. 1 6 видно, що на кожному рівні управління відповідні посадові
особи виконують певні функції, загалом забезпечуючи функціонування
даного рівня управління з конкретною віддачею.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020