.

Основні теоретичні положення української фонетики (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
431 12198
Скачать документ

Реферат на тему:

Основні теоретичні положення української фонетики

Фонетична транскрипція – це запис усної мови, при якому з максимальною
точністю графічно фіксується кожен звук із усіма його особливостями.

Система літер разом із додатковими знаками, які служать для точного
відтворення звукової системи мови, називається фонетичним алфавітом.

 

Вимоги до фонетичної транскрипції:

1.     Усі слова пишуться з малої літери.

2.     М’якість приголосного позначається знаком / , що ставиться вгорі
з правого боку букви: [т / ін /], [пен /].

3.     Напівм’яка вимова приголосного передається знаком ’ угорі з
правого боку літери: [г’і/лка], [в’і/теир].

4.     Довгота приголосного позначається знаком : біля літери справа:
[воло/.с/:.a], [р/іл/:.а/].

5.     Для позначення різних відтінків вимови голосних вживаються
маленькі букви, що ставляться вгорі справа біля відповідного голосного:
[веисло /], [соуб’і/].

6.     Більш передня артикуляція голосних заднього ряду під впливом
м’яких приголосних позначається крапкою вгорі перед буквою голосного або
після неї: [л /.ук], [л /.а./л /ка].

].

].

]. Подвійний штрих вживається для позначення логічного наголосу // .

10. На місці пауз в середині речення ставиться одна вертикальна риска, а
на місці більшої паузи між реченнями – дві такі риски.

Записаний фонетичною транскрипцією текст беруть у квадратні дужки.

Фонематична транскрипція – такий спосіб запису, при якому передаються
тільки фонеми в їх головному вияві без урахування фонологічно неістотних
звукових відтінків.

Звуки української мови поділяються на голосні та приголосні. Вони
розрізняються між собою функціональною специфікою, положенням органів
мовного апарату при їх творенні та акустичними особливостями.

Голосні – це такі звуки, які утворюються голосом, що є наслідком
періодичних коливань голосових зв’язок під впливом натиску струменя
видихуваного повітря.

При утворенні голосних звуків язикова спинка рухається в горизонтальному
і вертикальному напрямках.

Місце артикуляції (ряд) визначається положенням спинки язика, який
рухається в горизонтальному напрямку, стосовно піднебіння.

Ступінь підняття голосного залежить від того, якою мірою спинка язика
піднімається до піднебіння.

За участю в артикуляції губ голосні поділяються на лабіалізовані –
[о],[у] (при їх вимові дуже активні губи) і нелабіалізовані – [і], [и],
[е], [а].

 

Ступінь підняття Ряди

Високий передній середній задній

і   у

Високо-середній и    

Середній е   о

Низький     а

 

Зміна голосного звука у різних формах слова або споріднених словах
залежно від його наголошеності чи ненаголошеності називається позиційним
чергуванням (гармонійною асиміляцією): [ве/сла]-[веисло/],
[ро/зум]-[роузу/мние?].

Коли поруч із голосними заднього ряду стоять м’які приголосні, то ці
приголосні зазнають акомодації. Їх артикуляція характеризується
просуванням спинки язика вперед: [бу.р/.а/к], [л/.а/.л/ка], [л/.ук].

 

Приголосні – це такі звуки, які утворюються шумами, що виникають
внаслідок неперіодичних коливань струменя видихуваного повітря, коли він
натрапляє на повну чи часткову перепону, яку утворюють на його шляху
мовні органи. Певною мірою у творенні приголосних бере участь і голос. В
українській мові приголосні класифікуються за: участю голосу і шуму,
місцем творення, способом творення та за твердістю і м’якістю.

Звучність Спосіб творення Участь голосу Місце творення

Губні Язикові Глоткові

губно-губні губно-зубні передньоязикові середньоязикові задньоязикові  

тверді м’які тверді м’які тверді м’які    

Шумні Проривні

     

Сонорні Зімкнено-

прохідні носові м       н н/      

бокові         л л/      

дрижачі         р р/      

Щілинні   в           й    

 

, ш, р, р/).

Палаталізація або пом’якшення приголосних виникає внаслідок додаткового
підняття середньої спинки язика до твердого піднебіння.

Під час артикуляції палатальних приголосних язик займає положення, при
якому вимовляється голосний звук [і].

].

Асиміляція (від лат. assimilatio – уподібнення) – це уподібнення одного
звука до іншого, при якому вони стають або абсолютно однаковими, або
частково подібними за якоюсь однією чи кількома ознаками. Залежно від
цього розрізняють два типи асиміляції – повну та часткову (неповну). При
повній асиміляції обидва звуки стають якісно однаковими і зливаються в
один довгий звук: бавишся – [ба/виес/:.а], купається – [купа./jеиц/:.а].
При частковій асиміляції звуки уподібнюються за якоюсь однією ознакою:
пісня – [п’і/с/н/.а], анекдот – [анеи ґдо/т].

/ц’].

].

Асиміляція, яка відбувається між двома сусідніми звуками, називається
суміжною: боротьба – [боро.д/ба/].

).

Дисиміляція (від лат. dissimilatio – розподібнення, розходження) –
розподібнення приголосних, внаслідок чого один із них найчастіше змінює
спосіб творення: рушник (із ручникъ), хто (із кто), лицар (із ritter),
кращий (із крас+ш(ий)).

Збіг кількох приголосних викликає певні труднощі у вимові. Він
невластивий українській мові. Саме тому в різних групах приголосних
часто відбувається спрощення, тобто один із звуків випадає. Найчастіше
воно спостерігається в таких групах приголосних: ждн(жн: тиждень –
тижневий; здн?зн: виїзд – виїзний; стн?сн: вість – вісник (у словах
зап’ястний, хвастнути, хворостняк, шістнадцять та іншомовних –
баластний, компостний, контрастний, форпостний літера т зберігається);
стл?сл: щастя – щасливий (але: кістлявий, пестливий, хвастливий);
рдц?рц: серденько – серце; лнц?нц: сонце (із солнце); слн?сн: масло –
масний; сткл?скл: скло (із сткло); скн?сн: писк – писнути.

Фонологія (від гр. phone – звук і logos – учення) – галузь мовознавства,
що вивчає звуки як засіб творення, розпізнавання, розрізнювання морфем,
слів та їх форм, тобто вивчає функціональні властивості фонем.

У мовознавстві досі немає єдиного погляду на взаємовідношення фонетики і
фонології. Деякі вчені вважають їх різними мовознавчими дисциплінами
(М. Трубецькой), інші розглядають фонологію як частину фонетики
(Р. Аванссов, Л. Щерба та ін.).

Фонема (від гр. phonema – голос, звук) – це неподільна звукова одиниця
людської мови, за допомогою якої розрізняється значення слів і морфем.

Основоположником вчення про фонему був російський учений І. Бодуен де
Куртене. Він вперше звернув увагу, що звук виконує смислорозрізнювальну
функцію.

Функції фонем: конститутивна (будівельна), ідентифікаційна
(розпізнавальна) та дистинктивна (розрізнювальна).

У процесі мовлення кожна фонема реалізується у вигляді звуків, які
називаються варіантами фонем (алофонами).

Головним виявом фонеми називається звук, у якому вона найчастіше
реалізується в позиції, незалежній від таких фонетичних умов, як місце в
слові, наголошеність складу та вплив сусідніх звуків.

Під позиційним варіантом фонеми розуміють звуковий вияв фонеми, що
залежить від її позиції в слові: [веисна/], [би?].

Під комбінаторним варіантом фонеми розуміють звуковий вияв, зумовлений
впливом сусідніх звуків: [г’і/лка], [боро.д/ба/].

] – при швидкому.

У сучасній українській літературній мові нараховують 38 фонем: 6
голосних і 32 приголосних (22 твердих і 10 м’яких).

Звуки, склади, слова – це лінійні одиниці мови, бо в мовному потоці вони
розташовуються одна за одною, утворюючи ряд, ланцюг, побудований із
відповідних сегментів. Тому такі одиниці називають ще сегментними.

На відміну від них, наголос та інтонацію, які накладаються на –
сегментні елементи, вважають надсегментними (суперсегментними)
одиницями.

Склад – відрізок мовлення, що являє собою один звук або таке поєднання
звуків, яке вимовляється одним видихувальним поштовхом.

У фонетиці існує кілька теорій складу. Найбільшого поширення набула
сонорна теорія, за якою склад – це сполучення менш звучного елемента з
більш звучним. Усі звуки за звучністю поділяються на чотири групи:
найбільш звучними є голосні, а далі, в міру спадання звучності, йдуть
сонорні, шумні дзвінкі та глухі приголосні.

Близькою до цієї теорії є теорія м’язового напруження (її висунув
мовознавець Л. Щерба). За нею, склад – це частина слова, утворена
поєднанням звуків із зростаючим і спадним м’язовим напруженням усіх
органів мовлення при артикуляції.

За експіраторною теорією склад – це один звук або сполучення кількох
звуків, що вимовляються одним поштовхом видихуваного повітря.

Типи складів:

1)                       відкриті (закінчуються на голосний звук):
лі-то; закриті (закінчуються на приголосний звук): каз-ка;

2)                       прикриті (починаються з приголосного): ві-кно;
неприкриті (починаються з голосного): ар-ка;

3)                       наголошені (якщо на склад падає наголос):
га/р-ний; ненаголошені (якщо на склад наголос не падає): кві/-ти.

Виділення у слові складу за допомогою артикуляційних та акустичних
засобів, властивих певній мові, називається наголосом.

Наголос в українській мові є переважно динамічний, тобто силовий –
наголошений склад вимовляється з більшою силою голосу.

Є ще наголос музикальний (або тонічний), коли наголошений склад
вимовляється з підвищенням тону (він властивий литовській, корейській,
сербській та іншим мовам).

В українській мові наголос вільний, тобто не закріплений за якимось
постійним місцем у слові. Є мови, в яких наголос сталий, тобто завжди
падає на один і той самий склад, наприклад, у французькій мові – на
останній, у польській – на передостанній.

Наголос може бути рухомий, якщо при зміні слова змінює своє місце
(пі/сня – пісні/), і нерухомий (па/рта – па/рти).

Наголос в українській мові використовується і як засіб розрізнення
лексичних (доро/га – дорога/) та граматичних значень слів (ру/ки –
руки/).

Логічним наголосом називається виділення у реченні якого-небудь слова з
метою збільшення його семантичної ваги у висловлюванні. Наприклад,
речення „Після занять ми підемо в театр” може бути вимовлене з логічним
наголосом на кожному слові, і кожного разу буде передаватись дещо інший
змістовий відтінок.

Наголос, за допомогою якого виявляється емотивне значення слова,
називається емфатичним: – Людоньки-и-и-и-и! – проверещали ми й замовкли,
чекаючи відповіді.

Фразовий – це наголос, що падає на кінцеве слово фрази. Фраза – це
відрізок мовлення між двома тривалими паузами, що характеризуються
інтонаційною завершеністю та смисловою самостійністю. Наприклад: „Час
від часу злива спадає, // дорога тоді набирає далечі, // вся воно
червоно тече в гронах мокро розблислих рубінів” (О. Гончар). У
наведеному реченні є дві паузи, які розмежовують три фази.

).

Інтонація – це фонетичне оформлення у певну цілісність будь-якого
висловлення або речення. За допомогою інтонації ми членуємо мову на
інтонаційно-смислові відрізки, оформляємо різноманітні синтаксичні
конструкції і типи речень і т. ін..

 

Історичним чергуванням називають незалежні від фонетичних умов зміни у
фонемному складі морфеми, що полягають у заміні однієї фонеми іншою, а
також сполукою фонем або фонемним нулем і служать як один із
морфологічних засобів мови в галузі формотворення і словотвору.

Такі випадки, у яких зміни в фонемному складі морфеми, що мають характер
чергування певних фонем, виконують формотворчу та словотворчу функцію,
становлять суміжну ділянку між фонологією та морфологією. Розділ науки,
в якому досліджуються вказані суміжні явища, називається морфонологією.
Вперше цю назву вжито в „Тезах” Празького лінгвістичного гуртка,
надрукованих у 1929 р.

Морфонема – це ряд двох або кількох фонем, здатних змінювати одна одну в
межах однієї й тієї ж морфеми, наприклад: к /ц// ч (рука – руці –
ручка), с / ш (носити – ношу), і / е (сім – семи).

Орфоепія (від гр. orthos – правильний і epos – мова, слово) – це система
загальноприйнятих правил, які забезпечують єдність звукового оформлення
мови відповідно до її національних норм; це розділ науки про мову, що
займається вивченням, систематизацією та впорядкуванням правил єдиної
літературної вимови.

Усталені, єдині для всього народу правила літературної вимови полегшують
розуміння усного мовлення, сприяють ефективному широкому й вільному
спілкуванню людей, а порушення орфоепічних норм заважає взаєморозумінню.

Розрізняють два типи орфоепічних помилок:

1.           Фонематичні – пов’язані із заміною однієї фонеми іншою: кіз
– [к’іс], іду полити – [пали/тие].

], а [джем].

 

 

Найголовніші правила української вимови

Вимова голосних звуків

1.           Усі голосні в наголошеній позиції вимовляються виразно:
[ка/рта], [доро/га], [су/д], [л/і/то], [дим], [ден/].

2.           Голосні [і], [а], [у] і в ненаголошеній позиції
вимовляються виразно.

3.           Голосний [е] в ненаголошеній позиції вимовляється як [еи]:
[меине/]. Перед складом з наголошеними звуками [і], [и], [у] голосний
[е] змінюється якісно і звучить як [ие]: [ниесу/], [стиепи/].

4.           Голосний [и] в ненаголошеній позиції вимовляється як [ие]:
[пра/виела]. Перед складом з наголошеними звуками [е], [а] голосний [и]
змінюється якісно і звучить як [еи]: [збеира/ла].

5.           Ненаголошений голосний [о] здебільшого вимовляється виразно
й чітко: [вода/]. Однак у позиції перед наголошеними [і], [у] голосний
[о] звучить як [оу]: [гоулу/бка], [соуб’і/].

Вимова приголосних звуків

]. Дзвінкий приголосний [г] у словах легко, вогко, нігті, кігті, дьогтю
та похідних від них втрачає свою дзвінкість: [ле/хко].

2.           Глухі приголосні перед дзвінкими вимовляються дзвінко:
[воґзал].

3.           Губні, шиплячі, задньоязикові та глотковий приголосні
вимовляються твердо: [н/іч] [чоуму/]. Пом’якшену вимову вони мають
тільки перед [і], а також у словах іншомовного походження: [б’і/лие?],
[п’уре/].

4.           Приголосний [р] у кінці слова та складу вимовляється
твердо: [з/в’ір], [г’ірки/?].

5.           Приголосний [ц] у кінці слів вимовляється м’яко:
[хло/пеиц/].

6.           Внаслідок різних асимілятивних процесів окремі сполучення
приголосних зазнають у вимові значних змін:

1)     звукосполучення [шс/ .а], [жс/ .а], [т/с/ .а] вимовляються
відповідно як [с/: .а], [з/с/ .а], [ц/: .а]: [ми/јеис/: .а],
[с/м’іје/ц/: .а];

], [доу.ц/:і/].

7.           М’яко вимовляються приголосні [с/], [з/], [ц/] у суфіксах
-ськ-, -зьк-, -цьк-: [пари/з/кие?].

].

9.           Приголосні [з], [с], [ц], [н], [д], [т] перед наступними
м’якими або пом’якшеними вимовляються м’яко: [п’і/с/н/ .а].

Вимова слів, засвоєних із інших мов

1.           Ненаголошений [о] перед складом з [у] вимовляється чітко:
[форту/на].

2.           Ненаголошений [е] на початку і в середині слова
вимовляється чітко: [ек’іпа/ж], [фаето/н].

3.           Між попереднім голосним і наступним звуком [і] з’являється
[й]: [моза./jіка]. Але це не поширюється на [і] після префікса:
[доімпера/торс/кие?].

4.           Звук [г] вимовляється як щілинний: гастролі, гвардія.

5.           Перед [е] усі приголосні вимовляються твердо: [ф’іле/].

Слово графіка в українській мові вживається в кількох значеннях:

1.     Вид образотворчого мистецтва.

2.     Сукупність умовних знаків, за допомогою яких звукова мова
передається на письмі (букви, апостроф, знак наголосу, лапки, розділові
знаки, дефіс та ін.).

3.     Розділ науки про мову, в якому вивчаються ці умовні знаки, а
також система співвідношень між буквами та звуками.

Сукупність усіх букв, розміщених у певному сталому порядку, становить
алфавіт мови.

Буква (літера) – це умовний графічний знак мовного звука. Вона тільки
позначає звук на письмі, але не відтворює його властивостей.

У сучасному українському алфавіті 33 букви. Із них 32 вживаються для
позначення на письмі голосних і приголосних звуків, а одна (ь) вказує на
м’яку вимову приголосних. Літери є друковані та писані, великі та малі.

Український алфавіт має букви однозначні (завжди означають один і той
самий звук) і двозначні (мають подвійне звукове значення, тобто можуть
позначати різні звуки залежно від того, яка буква стоїть поряд). Отже,
звукове значення деяких букв можна встановити тільки в сполученні з
іншими буквами. Це одна з важливих особливостей української графіки.
Вона називається складовим принципом графіки.

До нелітерних графічних засобів писемної мови належать: апостроф, знак
наголосу, розділові знаки, знаки параграфів і т. ін..

Орфографія (від гр. orthos – правильний, рівний і grapho – пишу) – це
система загальноприйнятих правил про способи передачі мови в писемній
формі.

Орфографія ґрунтується на певних принципах, що зумовлюються фонетичною
та граматичною структурою мови та відбивають конкретні історичні шляхи
формування і розвитку правописної системи. Орфографія сучасної
української літературної мови побудована на двох основних принципах –
фонетичному та морфологічному.

За фонетичним принципом, слова на письмі передаються відповідно до їх
літературної вимови. На цей принцип опираємося при вживанні:

– префікса с- перед к, п, т, ф, х: схопити;

– групи приголосних, в яких відбулося спрощення: виїзний;

– чергування приголосних г, к, х – ж, ч, ш – з/ – ц/ – с/: нога –
ніженька – нозі;

– суфіксів -цьк-, -зьк-, -ськ-, -цтв-, -зтв-, -ств-: козацький,
козацтво;

– наголошених голосних: вишне/вий;

– історичних чергувань о, е/і; о, е/(; о/е після шиплячих та й: село –
сіл;

– звука [і]на місці ?: дід.

Морфологічний принцип орфографії полягає в тому, що на письмі
зберігається однакове написання тих самих значущих частин слова
незалежно від їх позиції та реального звучання в різних формах того
самого слова чи в групі споріднених слів. На основі морфологічного
принципу передаються на письмі:

– голосні [о], [е], [и] в ненаголошеній позиції: весло/;

– приголосні, що змінили своє звучання внаслідок асиміляції: дочці;

– приголосний [т] перед суфіксами -ськ-, -ств- відсутній у вимові в
словах на зразок інтелігентський;

– пишемо дві букви для позначення довгого м’якого приголосного звука, що
утворився внаслідок асимілятивного процесу на межі двох морфем: життя.

Ще одним принципом орфографії української мови є історичний
(традиційний). Він використовується дуже обмежено. Згідно з ним, слова
передаються на письмі за традицією, як вони писалися раніше, хоча в
сучасній мові таке написання ні вимовою, ні граматичною структурою слова
не зумовлюється. В орфографії традиційним є написання букв я, ю, ь,
подвоєння приголосних у власних іншомовних назвах незалежно від їх
вимови (Руссо) і неподвоєння їх у загальних (метал), написання
ненаголошених е, и, які не перевіряються наголосом: левада.

Певну роль у сучасній українській орфографії відіграє також смисловий
(семантично-диференціюючий) принцип письма. За ним уживаються велика й
мала буква (м. Орел – птах орел), пишуться слова разом, окремо й через
дефіс (по-нашому – прислівник і по нашому – прийменник із займенником).

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020