Реферат
на тему:
Записи та публікації музичного фольклору від ХVІ до першої половини XIX
ст.
Найдавніший запис української народної пісні, балада про Стефана
Воєводу (“Дунаю, дунаю, чому смутен течеш?”) був зафіксований в рукописі
чеської граматики Яна Елагослава. Запис датується 1550-1570 рр., його
було зроблено від Никодима з с.Бенаток на Закарпатті.
У 1625 р. була опублікована інша балада – про козака Плахту і Купину
окремою брошурою і підготовлена до видання Я.Дзвонковським (вона
збереглася в бібліотеці князів Чаргорийських у Кракові).
Третя фольклорна публікація – це дума про козака Голоту, зафіксована в
рукописному збірнику Кондрацького. Як бачимо, спочатку перших
записувачів привертали увагу жанри балади і думи. Це власне вказує на
те, що в середньовіччі особливо популярним був жанр високого епосу,
виконуваний кобзарями та лірниками, тобто він найбільше привертав увагу
тогочасних записувачів. Інші пісні (обрядові, жартівливі, ліричні/
тривалий час не привертали увагу інтелігенції через їхнє прикладне
функціонування.
Перші нотні записи були віднайдені в рукописному збірнику кінця ХVІІ –
початку ХVІІІ ст., що приписується вихованцеві Києво-Могилянської
академії Захарію Дзюбаревичу. Чотири пісні із цього збірника
передруковано у “Хрестоматії української дожовтневої музики” (упорядник
О.Я.Шреер. Такченко. К., 1974). Це, зокрема, пісні “Скажи мені,
соловейко, правду”, “Ой коли любиш”, “Ой біда, біда, мені чайці небозі”,
“От нещасної долі”. Власне це скоріше всього канти, а не традиційні
народні пісні. Такого роду пісні зустрічаються і в інших рукописних
збірниках. Це вказує на орієнтацію гімнічного церковного стилю,
близького до церковних розспівів.
Традиція створення запису та публікацій мелодій авторського (хоча й
анонімного) походження була продовжена у виданнях “Богогласника”
(1791).- першої антології української традиційної писемної культури. В
нього ввійшли пісні церковного річного циклу – пісні до Ісуса Хриса,
Пречистої Діви Марії, до всіх святих, на свята Господи. Його мета –
забезпечити віруючих церковних репертуаром. Багато пісень з
“Богогласника” побутують у варіантах і нині, особливо у
західноукраїнських землях, зокрема поляки, які найбільше
фольклоризувалися і зайняли місце традиційних дохристиянських колядок.
Говорячи про ранні записи, треба зауважити, що як і тексти, так і
мелодії вказують на смаки записувачів, на смаки епохи, для якої
показовим було серйозне ставлення до слова, до музики, до навколишньої
дійсності. Глибока релігійність українського суспільства ХVІ-ХVІІІ ст.
проявила себе і в доборі пісень у рукописні співаники і віршівники.
Переважно основою таких зібрань були канти і псальми релігійного змісту,
інші – побутові пісні були поза увагою тодішніх укладачів. До таких
пісень не гідних уваги освічених людей відносили тоді народні
календарні, жартівливі, танцювальні пісні тощо.
Злам у ставленні до фольклору відбувається в другій половині ХVІІІ ст.
Відтоді народні мелодії починають появлятися друком. І з того часу
відбувається трансформація зміни смаків збирачів: від пісні стилізованої
під народну – до пісні власне народної, від пісні авторської (романсу чи
літературного походження) – до пісні фольклорної. У цей час народні
пісні в основному адресувалися для домашнього вжитку – насамперед для
власного музикування. Через те перші публікації опрацьовувалися для
голосу та супроводу фортепіано, гітари чи мандоліни чи цитри.
Вперше українські народні пісні появилися в зарубіжних публікаціях,
зокрема в російських. В 1776-1795 рр. в Санкт-Петербурзі вийшов збірник
“Собрание русских простых песен с нотами”, упорядником якого був
українець за походженням, придворний камер-гуслист Василь Трутовський.
Серед значної кількості російських народних пісень в ньому було поміщено
і 13 українських – переважно ліричних та жартівливих. Серед них “Ой коли
я Прудиуса любила”, “Ой послала мене мати” “На бережку у ставка” та ін.
У 1790 та 1806 рр. вийшов наступний російський збірник “Собрани народных
русских песен с их голосами”, його упорядниками були російський художник
Микола Львов та чеський музикант придворний Іван Прач. В ньому
опубліковано уже 16 українських народних пісень (крім російських). Крім
вищезазначених українських тут було поміщено і ще ряд інших, серед них
“Да орав мужик край дороги”, “Їхав козак за Дунай”, “Ой під вишнею”,
“Найшла мене мати в тину”, “Котилися вози з гори”.
Серед них особливе місце в історії фольклористики займає останній
збірник М.Львова-1.Прача. Власне в ньому українські народні пі сні
виділені в окрему групу. Він має передмову, написану членом російської
академії художест М.Львовом, що є першою теоретичною працею про
фольклор. В ній звернена увага про ритм, мелодику, лади, поетика
народної пісні і рекомендовано використовувати її філософами та
композиторами, наголошено на достовірності даних записів. Пісні Львов
розподіляє на старовинні та сучасні, а також робить спробу розподілити
їх за жанровими ознаками: на весільні, хороводні, святочні та ін. Львов
вперше звернув увагу на відмінність російських та українських народних
пісень (українські більш мелодичні, а російські – протяжні).
Власне історія української музичної фольклористики розпочинаєтеся від
появи збірника “Голоса украинских народных песен” Михайла Масимовича
(1804-1873), що був відомим істориком, природознавцем,
членом-кореспондентом Петербурзької академії наук, першим ректором
Київського університету ім. святого Володимира. Де була публікація
власне повністю українських народних пісень. Транскрипції цих пісень і
опрацювання для фортепіано зробив відомий російський
композитор-романсист Олександр Аляб’єв. Пісні цього збірника як і
попередніх адресувалися для домашнього музикування.
До пізніших видань цього типу належать збірники М.Маркевича “Южно-руські
пісні з голосами” (1857), А.Єдлічки “Собрание малороссийских народных
песен” (в 2-х ч., 1660-1861), С.Карпенка “Васильковский соловей” (1864)
та ін. Зміст цих збірок відображав інтереси освіченої публіки, яка
цікавилася переважно лірикою, жартівливими піснями та народними
романсами.
Першою збіркою українських мелодій, де простежуються риси
науково-пізнавального характеру, було видання А.Коціпінського “Пісні,
думки і шумки українського народу на Подолі, Україні і в Малоросії”
(1861). У збірці містяться вказівки на джерела, подаються деякі
варіанти.
До збірників, які також орієнтовані на наукові потреби, належать
“Українські народні пісні, видані коштом О.Баліної” (1863), “Народні
пісні з голосом” О.Гулака-Артемовського (1868), “Двести шестнадцать
народных украинских напевов” О.Рубця (1672). Словесні тексти цих пісень
теж були записані лінгвістично точно, трапляються змінні розмір
переважають пісні селянського походження. А в збірнику
С.Гулка-Артемовського зроблені спроби запису багатоголосся, позначений
темп та характер, порушені питання методики запису народних пісень,
подає відомості про попередні видання. Цей збірник опинився в центрі
уваги багатьох фольклористів та композиторів.
У другій половині XIX ст. чітко окреслилися певні зрушення у збирацькій
та видавничій діяльності. Розпочинається упорядкування збірників із
науковою метою: з являється усвідомлення вартості народних мелодій поза
обробкою, формується науково-етнографічна методика збирання та вивчення
народної музичної творчості. Склалися два типи видань. Перший – жанровий
(“Чумацкие песни” І.Рудченка, 1874), другий – регіональний (“Покуття”
О.Кольберга, 1882-1889). Але ще виходили в цей час збірники, в яких
поєднувалися ці принципи – жанрово-регіональні.
Діяльність М.Лисенка як фольклориста була вершиною
культурно-аматорського стану збирання української народної музики і
разом з тим розпочинала другий етап – етнографічний, хоча значний внесок
у другий етап уже зробили А.Коці пінський та С.Гулак-Артемсвський. Сім
випусків “Збірника українських пісень” (1868-1911) М.Лисенка заклали
інтонаційні основи української композиторської школи, а з іншого боку –
це був власне етнографічний підхід у збиранні та публікації
народномузичного матеріалу. Тут уже була виставлене правильне
тактування, широкий жанровий спектр, паспортизація, коментування співу,
виставлення варіацій. Усе це складало свідоме аквтетничне збереження
народної мелодії. Як не той час, записи Лисенка відзначаються точністю
фіксації ритму й ладу.
Основною прикметою записів М.Лисенком народних пісень є те, що він їх
переважно записував від інтелігенції. Серед інформаторів Лисенка були
І.Франко, Леся Українка, І.Карпенко-Карий, М.Садовський, М.Заньковецька
та ін. Лисенко вперше почав систематично записувати і багатоголосі
пісні.
Між 1886-1903 рр. М.Лисенко опублікував 12 хорових десятків – народні
пісні в обробці для хору. У збірці “Молодощі” вміщено 25 ігрових пісень
з списом виконання та 13 веснянок в обробці для однорідного хору з
фортепіано. Ця збірка була першою, орієнтованою для шкільних потреб.
М.Лисенко також опублікував свої записи народних пісень і у зводі
П.Чубинського “Труды етнографическо-статистической експедиции в
Западно-русский край”. Так в 3 томі надруковані календарні пісні, а в
4-му – весільні.
М.Лисенку також належить пріоритет запису мелодій українських дум.
Власне думи він записав від відомого на той час кобзаря Остапа Вересам
Протягом свого життя М.Лисенко опублікував понад 700 народних меле дій,
а всього записав понад півтори тисячі народних пісень. Найкраще оцінив
фольклористичну діяльність М.Лисенка К.Квітка: “Кожне джерело треба
розглядати і оцінювати з увагою на час, осередок і загальний рівень
розвою наукових понять і поглядів у тім осередку і в тім часі, а проти
загального рівня музично-етнографічних понять у тогочаснім українськім
осередку Лисенко був велетнем”.
Література
1. Іваницький А. Українська народна музична творчість: Навч. посібник. –
К.: Муз. Україна, 1990. – С.17-24.
2. Іваницький А.І. Українська музична фольклористика (методологія і
методика/: Навч. посібник. – К.: Заповіт, 1997. – С.72-81.
3. Березовський І. Українська радянська фольклористика. Етапи розвитку і
проблематика. – К., 1968.
4. Правдюк О. Українська музична фольклористика. – К., 1978.
5. Василенко 3. З історії української музичної фольклористики кінця
ХVIII – середини XIX ст. (Живі сторінки української музики: Статті,
дослідження, публікації (Упоряд. Л.Б.Архімович, Т.В.ШезШер. – К., 1965.
– С.9-55.
6. Правдюк С.А. Фольклористика // Історія української музики в шести
томах. Т.1.: Від найдавніших часів до середини XIX ст. / Л.Б.Архімович
та ін. – К., 198°. – С. 39.3-403.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
