.

Становлення музично-фольклористичної думки (кінець ХVІІІ – кінець XX ст.) (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
255 1613
Скачать документ

Реферат на тему:

Становлення музично-фольклористичної думки (кінець ХVІІІ – кінець XX
ст.)

На початковому етапі становлення української етномузикознавчої науки
фігурували ідеї в гуманітарній сфері, які базувалися на захід
європейських запозиченнях. Головну роль на поширенні нових поглядів на
народну культуру і словесність відіграли англійські дослідники. З цього
приводу М.Азадовський писав: “Авторитет класицизму падає: місце античної
міфології займає міфологія північних племен, поряд з Гомером з являються
образи давніх північних скальдів і шотландських бардів, а разом з тим з
являється інтерес до різноманітних форм народної поезії. Особливого
резонансу набули публікації Джемса Макферсона, зокрема, епічних поем,
складених середньовічним легендарним співаком Оссіаном. Під впливом поем
Сссіана були Гете, Байрон, Пушкін. Разом з Оссіаном в російську
літературу (а відповідно і в українську) входить інтерес до власного
фольклору.

Водночас західноєвропейська наука не дала ніяких відчутних праці з
народної музики. Одна з причин та, що Європа в той час була насичена
професійною творчістю, апокрифічними співами. Власне фольклор у ХVІІІ
ст. уже майже зник. Тому перші українські етномузикологи мусили шукати
первісну точку опертя в часах античності і таким чином пов’язувати
східнослов’янську народну музику із давньогрецькою. Такого роду думки
споріднення були властиві таким дослідникам, як П.Сокальський,
0.Потебня. І.Срезневський тощо. (не говорячи про російських – М.Львова,
О.Сєрова, Р.Вестфаля, Ю.Мельгунова, Є.Ліньової).

На початковому етапі становлення української етномузикології існувала
думка, що східнослов’янську нар одному зичну культуру треба розглядати
сумарно, не заглиблюючись окремо в українську, російську чи білоруську.
Хоча вже у перших фольклористичних розвідках, зокрема у вступній статті
до збірника М.Львова-Прача зверталася увага на відмінність української
та російської мелодики.

Другим після М.Львова, хто висловився про українську народну пісню, був
Й.Венелін. Він підкреслив те суттєве, що відрізняє народну пісню від
авторської: перша має природний характер, а друга має багато штучного.

Початки науково: о пізнання української народної пісні пов’язане із
працями російського композитора і музикознавця другої половини XIX ст.
О.Сєрова. Він власне першим спостеріг модальні закони стародавньої
народної музики і відмінність її від освітньої народної. Перша заснована
на мелодичних законах, а друга – на гармонічних (остання бере свій
початок в ХVІІ ст.).

Праці О.Сєрова помітно вплинули на розвиток музичної думки. Певною мірою
під їх враженням М.Лисенко пише реферат “Характеристика музичних
особливостей українських дум і пісень, виконуваних кобзарем Вересаєм”.
Цінність цієї праці полягає в першу чергу в описі мистецтва кобзаря,
його репертуару, строю бандури. У рефераті висловлено спостереження про
відносну хроматизацію українських пісень, підмічено опору кобзарського
акомпанементу на ритміку, проаналізовано музичний склад пісень та дум.
Особливе значення реферату в тому, що це перша спроба монографічного
опису мистецтва кобзаря – його гри, співу, репертуару.

М.Лисенко започаткував методику, яку пізніше глибоко опрацювали
Ф.Колесса в “Мелодіях українських народних дум”” та К.Квітка у програм
“Професіональні народні співці та музиканти на Україні”. Треба
зазначити, що праця-реферат М.Лисенка – це робота музично-етнографічна,
а не суто теоретична. Вона є докладним спостереженням за грою та
музичним репертуаром одного кобзаря. В історії української
етномузикології М.Лисенко залишається насамперед визначним
етногрфом-збирачем і публіка тором народних мелодій, а не їхнім
теоретиком.

Піонером української етномузикознавчої науки в Україні є Петро
Скальський (1832-1888). Його праця “Руська народна музика” у той час не
мала аналогів в європейській науковій літературі за всебічністю та самим
предметом дослідження. Здобутки Скальського зберігають наукову цінність
і зараз. Значення цієї праці таке велике, що вихід у світ цієї книги
вважається початком нової наукової дисципліни – етномузикології.

У першій частині книги “Руська народна музика” П.Сокальський розглянув
мелодичну будову, а в другій – ритмічну будову наспівів російського та
українського фольклору. Мета дослідження – довести їхню самобутність та
незалежність від сучасної європейської музики.

За Сокальським розвиток музики мав три етапи: найдавніший, заснований на
безпівтоновім квартовім амбітусі (“епоха кварти”), наступний що
характеризується заповненою квінтою (“епоха квінти”), останній (новий),
що характеризується за поширенням мажоро-мінору та гомофонно-гармо
нічного стилю (“епохі терції”).

Переважна більшість російських та українських мелодій, вважає
Сокальський, належить до “епохи квінти”, а найдавніші – до “епохи кварти
“Епоха терції” мало позичилася на народній музиці.

Найбільшим досягненням першої частини праці Сокальського в
характеристика ладової будови народної музики. Найуживаніші у
старовинних наспівах – це пентахорди, де верхній звук виконує функцію
напівпустою, а нижній – устою. Особливо добре розроблені Сокальським
плагальні та автентичні поєднання двох тетрахордів або пентахордів, а
також інтерплагальне поєднання двох інтонаційних ланок. Такого роду
методика ладового поєднання є неперевершеною і в наш час в
етномузикології.

Частина друга – це характеристика ритмічної будови народної пісні. У
розвиткові ритму вчений також вбачає три епохи: складочислового
віршування, коли опору співу становить словесний текст; друга епоха –
меричного віршування (чергування довгих та коротких складів – на подобі
античного, старогрецького віршування/; третя епоха – силабічного
віршування, коли слово і музика поєднані в єдине ціле.

У цьому розділі П.Сокалький вперше зробив структурну характеристику
пісні. Він поділив пісню на строфи, строфи на вірні, а вірші – ш
піввірші. Будова піввіршів вільна, тому вона не має правильного метра,
Так само число складів тексту у піввіршах може бути неоднаковим. Піввірш
– це найменший народний такт, з якого починається пісня. За голої ну
будівельну одиницю пісні Сокальський обрав піввірш, запозичивши це
поняття у С.Потебні.

На жаль, П.Сокальський розглядав українську, російську та білорусі ку
народну пісню сумарно, без означення музично-стильових особливостей Але,
незважаючи на те. в цілому висновки П.Сокальського про становлення та
розвиток української та російської народної пісні мають
загальнотеоретичний характер.

Через 20 років після виходу книги П.Сокальського “Руська народна музика”
з явилися друга фундаментальна праця української етномузиколігії –
“Ритміка українських народних пісень” Філарета Колесси (1871-1947).
Визначним досягненням у цій праці Ф.Колесси стала струнка систематика
ритмічних форм українського фольклору. Узявши за основу найменшу
неподільну одиницю пісенної строфи, які він назвав музично-синтаксичною
стопою, Колесса виділив 5 її форм (від трьох до семи складів). Колесса
вважав, що вірш може складатися не лише з двох, але й і трьох чи
чотирьох музично-синтаксичних стоп. У своїй праці Ф.Колесса здійснив
огляд пісенних віршів та пісенних строф і зробив їхню типологію. Крім
того, в роботі досліджено історичний розвиток ритмічності у фольклорі, а
наприкінці розглянуто взаємодію народної і книжної ритміки від часів
Київської Русі до ХVІІІ ст.

Класифікацію музично-синтаксичних стоп Ф.Колесса здійснив за
складочисловими формами, починаючи від семискладових (4+3) до 19
складових, Таким чином, Колесса дав звід вживаних в українському
фольклорі віршових структур. Слабшою у роботі виявилася
музично-аналітична сторона, що позначилося на перебільшеній увазі до
тактового поділу мелодій.

У своїй праці “Ритміка українських народних мелодій” Ф.Колесса
констатує, що розвиток української народної ритміки йшов від
неправильної, речитативної форми, до щораз більш правильної, тобто до її
більш внутрішньої кристалізації. Особливо значними є гіпотези Ф.Колесси
в галузі музично-пісенної форми. Становлення строфіки йшло історично
поруч із оволодінням мовними типами речень і синтаксичними структурами.
Найдавніший вірш вкладався у просте речення. Складносурядне зіставлення
двох речень дало ранню форму народної пісні. Вища форма – гіпотактичне
зіставлення речень. Ці твердження на початку XX ст. були надзвичайно
прогресивними і набагато випереджали свій час.

Гідним продовжувачем теоретичних ідей свого попередника і старшого
вчителя Ф.Колесси був Климент Квітка (1880-1953). Коло інтересів цього
видатного українського етномузиколога, людини обдарованої і всебічно
освіченої надзвичайно широке. Серед поставлених ним питань
фолілористичної науки такі, як критика і текстологія, народне
виконавство вокальна та інструментальна музика, транскрипція народної
музики, типологічні методи дослідження, класифікація та систематизація
фольклору, соціологія, регіональні аспекти дослідження, обрядовість,
походження музики, порівняльні аспекти дослідження та ін. За
енциклопедичністю знань Квітка не мав собі рівних у світовій
етномузикології.

К.Квітка вперше розмежував історію музики та музичну етнографію
(фольклористику). На відміну від історії музики, яка користується
готовими музичними творами, музична фольклористика сам а створює собі
документи (використовує польові записи, власні транскрипції тощо).

Вагомий вклад зробив К.Квітка у фольклористичну критику. Тут він
працював у двох напрямках: в критиці наукових праць та друкованих і
рукописних джерел. Особливо цінними є дві розвідки: “Первісні тоноряди”
і “Ангемітонічні примітиви і теорія Сокальського”. Тут К.Квітка вперше в
світовій практиці піддав критиці східне походження пентатоніки. Влас не
на багатьох прикладах він довів, що пентатоніка як і багато інших
первісних примітивів в однаковій мірі належить і історії української тре
диційної музики. К.Квітка вперше в історії європейської етномузикології
на ряді прикладів довів, що первісними тонорядами є двохордні звукоряди.
Вони особливо в дитячій народній творчості збереглися до нашого часу

Інша сфера постійних інтересів К.Квітки – порівняльне музикознавство. Є
усі підстави вважати Квітку основоположником порівняльного
слов’янознавства в етномузикології. Свій науковий шлях теоретика Квітка
почав працею “Ритмічні паралелі у піснях слов’янських народів”. Він
розпочав писати “Нариси української народної музики”, що стали начерком
першого посібника з етномузикології вищого гатунку, адресовані для
підготовлених слухачів, обізнаних з народною музикою та фольклористикою.

У 1930-х рр. в Україні працювали такі відомі дослідники народної музики,
як В.Верховинець, М.Грінченко, Г.Хоткевич, Д.Ревуцький та ін.

30-50 рр. в українській фольклористичній науці – період стагнації У цей
час практично дуже мало виходило праць з української етномузикології. В
основному, це перевидавна література: праці М.Лисенка, П.Сокальського,
М.Грінченка, Д.Ревуцького та ін.

Проривом у цьому відношенні стали 60-ті роки, коли на терені української
фольклористики появилося ім’я Володимира Гошовського, який у 1968 р. в
Москві видав збірник “Украинские песни Закарпатья” (Україна в цей період
такого рангу збірників не видавала). У 1971 р. виходить головна його
теоретична праця “У истоков народной музыки славян”, що стала вершиною
порівняльно-типологічного дослідження. Він на ряді прикладів довів, що
основою порівняльного вивчення музичного фольклору є спільність пісенних
типів, установлення їх ареалів поширення та генетичного зв’язку наспівів
в рамках одного пісенного типу.

У другій половині XX ст. в Україні працюють такі відомі етномузикологи,
як М.Гордійчук, О.ІІравдюк. С.Грица, А.Іваницький, Б.Дуканюк. Значне
місце серед них займають праці С.Грици “Мелодії української народної
епіки”, “Музикознавчі праці Ї.Колесси”, “Фольклор у просторі та часі”,
“Трансмісія фольклорної традиції”. Вони є вагомим внеском не тільки в
українську, але й у слов’янську етномузикологію. Особливо цінним у її
працях є теорія пісенної парадигми, яка дає можливість розглядати
фольклорні процеси у динаміці (одночасно у просторі і часі).

А.Іваницький є автором єдиних в Україні посібників з української
народної музичної творчості та української музичної фольклористики. Він
також е автором неперевершеної праці “Логічні основи народної музики”,
що відкрила шлях для дослідження генезису фольклорного твору, етапів
його походження та зміни під впливом розвитку людського мислення.

В період утворення незалежної української держави етномузикологія як
наука починає повертати свої давні авторитети і збагачується новими
етномузикологічними дослідженнями, що проявляються у працях С.Грици.
А.іваницького, О.Смоляка, Н.Супрун, Б.Яремка, М.Хая, Б.Луканюка та ін.

Література

1. Іваницький А. Українська народна музична творчість: Навч. посібник. –
К.: Муз. Україна, 1990. – С.

2. Іваницький А.І. Українська музична фольклористика (методологія і
методика): Навч. посібник. – К.: Заповіт, 1997. – С.97-126.

3. Правдюк С. Українська музична фольклористика. – К., 1978.

4. Пальоний В.І. Історія української музичної фольклористики
(1960-1990-ті рр.). – К., 1997.

5. Грица С.Й. Мелос української народної епіки. – К., 1979.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020