Реферат
на тему:
Видидатні дiячi української освiти XVI – XVIII ст.: Іннокентій Гізель,
Іоаникій Галятовський, Симеон Полоцький, Феофан Прокопович
Зміст
Вступ
Іннокентій Гізель
Іоаникій Галятовський
Симеон Полоцький
Феофан Прокопович
Висновки
Література
Вступ
У 16 – 17 сторіччі на Україні почався бурхливий розвиток педагогічних
наук. Було створено багато освітних застав: типографії, школи та інше.
Цікавим явищем в історії вітчизняної освіти, того часу, була діяльність
братських шкіл (80 роки 16 сторіччя), які организовували і утримували
церковні братсва (громадсько-політичні организації православних
громадян) з метою зміцнення православ’я. Високий рівень освіти
забеспечивали вчителі, які згодом стали відомими не лише в Україні,а й
за її межами. Це – Стефан Зізаній, Кирило Ставровецький – Транквіліон,
Павмо Беринда.
Також важливим кроком для розвитку освіти було створення Києво –
Могилянсткої академії, яка була створена у 1632 року на Подолі внаслідок
змеття Київської Братської та Лаврської шкіл, зібрала найбільшу
кількість освітченних, найкращих на той час діячив науки та культури: це
Петро Могила (опікун академії), Іннокентій Гізель, Іоаникій
Галятовський, Єпіфаій Славинецький, Симеон Полоцький та інші.
Усі вони зробили певний внесок у розвиток педагогічної думки, розглядали
загальні питання виховання і навчання молоді, розробляли методичні
рекомендації. Одні з них присвячували окреми праці проблемам освіти,
створювали підричники ат навчальні посібники, інші – порушувли освітні
питання в полемічних працях, виступах, промовах.
Іннокентій Гізель
Іннокентій Гізель – видатний київський вчений та
церковно-громадський діяч.
Народився в Прусії, у реформаторській сім’ї. У молодості
переїхав до Києва, прийняв православну віру, повернув до себе увагу
Петра Могили та був відправлен їм за кордон, де крім богословія, вчив
історію та юриспруденцію. В стані ректора Київської колегії багато вклав
в її розвиток.
У 1656 р. був призначений настоятелем Києво – Печерської лаври
та зберіг це звання до самої своєї смерті, у 1683 р. Він був на стороні
Москви проти Польщі, але відстоював перед московським правительством
національну та церковну автономію Малоросії; його політичні вимоги не
залишились без уваги. Один з найосвітлиніших людей того часу, Інокентій
приймав участь в диспутах з католиками, говорив проповіді,
співробітничав з малороськими вченими, що до видання їх творів.
У 1669 році вийшло його обширний твір: “Мир с Богом до людини”
(2-е вид.,1671); у цій книзі іноді зустрічаються цікаві побутові
подробиці.
У 1690 московський патріарх Иоаким признав її новотворним та
поганим, бача в ньому підвласність католикам.
По хроніці Феодосія Софоновича Інокентій зробив найвидатний
“Синопсіс”(з 1674 р. біля 25 видатництв, останнє – у 1861 р.),
прибувавший головним учбовим пособієм до Ломоносова.
Гізель зазначав, що в основі процесу пізнання людиною
навколишньої дійсності лежить інтелектуальна діяльність самої людини.
Оскільки процес пізнання грунтується на чуттєвому досвіді людини вважав
важливим розвивати органи чуття дитини. Велику увагу приділяв значенню
навколишнього середовища для формування особи, підкреслюючи, що стати
людиною, оволодіти мовою можна тільки в людському суспільстві.
Іоаникій Галятовський
Іоаникій Галятовський (? — 1688) — письменник-полеміст, агіограф
(укладач збірників легенд), проповідник і гомілет (теоретик церковного
красномовства), педагог, громадсько-політичний і церковний діяч. Учився
у Києво-Могилянській колегії, став у ній викладачем, а з 1657 р. —
ректором. З 1669 р. і до смерті — архімандрит Єлецького монастиря в
Чернігові. Автор збірки взірцевих проповідей «Ключ разумінія…» (Київ,
1659 і 1660; Львів, 1663 і 1665), кількох циклів легендарних оповідань,
зокрема «Неба нового» (Львів, 1665, Могильов, 1699), полемічних
трактатів «Месія правдивий» (українською мовою — Київ, 1669; польською
мовою — Київ.1672), «Стара західна церква новій римській церкві…»
(польською мовою, Новгород-Сіверський, 1678), «Лебідь…» (польською
мовою, Новгород-Сіверський, 1679), «Фундаменти…» (польською мовою,
Чернігів, 1683), «Алькоран Магометів» (польською мовою, Чернігів, 1683),
«Бесіда білоцерківська…» (польською мовою наведена в літописі Самійла
Величка і видана в російському перекладі В. Аскоченського в Києві 1857
р.). Його гомілетичний трактат «Наука, альбо Способ зложення казання»,
включений до збірки проповідей «Ключ разумінія», відіграв істотну роль у
розвитку українського письменства другої половини XVII — початку XVIII
ст., регламентувавши бароккові форми його прозових, насамперед
ораторських жанрів. Водночас він є зразком тогочасних навчальних
посібників.
Наука, альбо Способ зложення казання. — Подається за виданням:
Ключ розумЂнія, священником, законником и ляиком належачій. З поправою й
придатками, от недостойного ієромонаха Іоаникіа Галятовского, ректора и
ігумена братства кієвского. Львів, друкарня Михайла Сльозки, 1665.
Симеон Полоцький.
Найвидатнiшим дiячем бiлоруськоi культури 17 ст. є поет i
вчений Симеон Полоцький (Самійло Петровський – Ситнианович (1629 – 1680
рр.)). Він народився у м. Полоцке, закінчив Києво-Могилянську академію
у 1659 р., прийняв сан та взяв собі ім’я Симеон.
У 1663 році переїхав до Москви і прожив там 16 років, в Москві
прозваний Полоцьким за назвою його рідного міста (Симеон – чернече
ім’я), Симеон стає вчителем царським дітям, а також одночастно займає
посаду царського поєта.
В 1665 г. в Заіконоспаськом монастирі на Никольськой вулиці була
побудована школа. У школі учні були повинні “учитца по латыням” та
“грамматическому учению”. Очолював її Симеон Полоцкий.
Брав участь у виставах, що влаштовувались в колегіумі. Дві
п’єси, написані ним в Москві, можна дещо умовно вважати початком
російської драматургії, а їх автора – першим драматургом Московщини.
Крім згаданих п’єс, Симеон Полоцький створив велику кількість т.зв.
“діалогів” та “декламацій”, які були мовлені “отроками” під керівництвом
і за участю автора перед царською родиною в Москві та в селах
Коломенському й Ізмайловському. Все це готувало грунт для створення в
Москві професійного театру. Саме після цих декламацій у царя й зявилось
бажання створити в Москві театр. П’єси виникли на вже підготовленому
грунті.
Також він приймав активну участь політичому житті та пише де
кілька творів. Головной проблемою творчества Симеона було роз’вязнення
питань, з’вязанних з верховною владою, її авторітетом, формою
организації та діяльністю. Він один з перших в исторії вітчизняной
політичной думки дав теоретичне обгрунтовування необхідності
встановлення просвітленной абсолютної монархії. Він активно підвищував
авторитет царськой персони, порівнюя його з сонцем.
Видатний вчений, який зробив значний внесок у розвиток
педагогічної науки. Майже на 20 років раніше від Д. Локка виступивпрти
теорії “вродженних ідей”, будучи переконаним у тому, що людина не
народжується з готовими моральними якостями,а набуває їх в процесі
виховання. Свої педагогични положеннявиклав у творах “Книжица вопросов и
ответов, иже в юности серцем зело потребна суть”, “Обед душвевный”,
“Вечеря душевная”, доводить, спираючись на прицип
природовідповідальності виховання, не відкидаючи наявності вродженних
якостей.
Феофан Прокопович
Феофан Прокопович (Єлеазар) народився у Києві 7 червня 1681 року в
родині крамаря Церейського. Після смерті батька й матері його опікуном
став дядько по матері Феофан Прокопович, намісник київського Братського
Богоявленського монастиря, професор і ректор Києво-Могилянського
колегіуму.
Дядько віддав Єлеазара до початкової школи при монастирі. По
закінченні її, Єлеазар стає студентом Києво-Могилянського колегіуму. В
роки навчання був одним з кращих учнів, добре опанував
церковнослов’янську, грецьку та латинську мови, не раз перемагав у
наукових диспутах, крім традиційних для колегіуму дисциплін вивчав твори
європейських філософів. Після смерті дядька, Феофана Прокоповича, його
підтримував київський митрополит Варлаам Ясинський. 1698 року Єлеазар
закінчує Києво-Могилянський колегіум і вирішує продовжити освіту. Того
самого року вступає до Володимир-Волинського уніатського колегіуму, живе
у базиліянському монастирі, де приймає унію й постригається у ченці під
іменем Єлисея.
Уніатський Володимир-волинський єпископ Заленський помітив незвичайні
здібності молодого ченця і сприяв його переведенню до Римської
католицької академії св. Афанасія, в якій готували богословів для
поширення католицтва серед прихильників східного православ’я. У Римі
Єлисей користувався ватиканською бібліотекою, крім богословських наук
вивчав твори древніх латинських та грецьких філософів, істориків,
пам’ятки старого й нового Рима, засади католицької віри та організації
папської церкви, знайомився з творами Томмазо Кампанелли, Галілео
Галілея, Джордано Бруно, Миколая Коперника. 28 жовтня 1701 року залишає
Рим, не закінчивши повного курсу академії. Пішки проходить Францію,
Швейцарію, Німеччину, деякий час студіює в місті Галле, де знайомиться з
ідеями реформаторства. 1704 року повертається в Україну, спершу в
Почаївський монастир, потім у Київ, зрікається католицької віри,
проходить епітимію і постригається у православні ченці, прийнявши ім’я
Феофана в пам’ять про свого дядька. З 1705 року викладав риторику,
піїтику та філософію у Києво-Могилянському колегіумі, уклав курс
піїтики та риторики, написав трагікомедію «Володимир», присвятивши її
гетьману Івану Мазепі. Водночас пише й виголошує
богословсько-філософські проповіді, завдяки яким був помічений київським
генерал- губернатором Д.Голіциним та О.Меншиковим. 1707 року стає
префектом Києво-Могилянської академії. 1711 року його беруть у складі
почту царя Петра I в Прутський похід, під час якого в Яссах він
виголошує з нагоди річниці Полтавської битви проповідь, яка сподобалася
цареві.
Після повернення до Києва Феофана Прокоповича призначено ректором
Києво-Могилянської академії і професором богослов’я. Водночас він стає
ігуменом Братського монастиря. 1716 року за бажанням Петра I Прокопович
переїжджає до Петербурга. 1718 року призначений єпископом псковським і
нарвським, стає наближеним до царського двору. Пише на замовлення царя
книги «Апостольська географія», «Коротка книга для навчання отроків»,
«Духовний регламент». 1721 року призначений віце-президентом
найсвятішого синоду, головою якого був виходець з України Стефан
Яворський. 1724 року Феофан за наказом царя пише указ про устрій
чернецтва, який упорядковував і регламентував монастирське життя за
взірцем давніх монастирських статутів, спрямовував чернече життя на
користь суспільству, бере активну участь у здійсненні реформ у Росії.
Після смерті Петра I сприяє сходженню Катерини I на трон. 1725 року
Прокоповича призначено архієпископом новгородським і першим членом
синоду, фактичним главою Російської православної церкви. Він бере участь
в організації Російської Академії наук, очолює так звану «учену дружину»
діячів культури, до якої належали Татіщев, Кантемир та ін. Останнє
десятиріччя життя майже залишив діяльність вченого, зазнавав
переслідувань з боку противників петровської політики, які плели навколо
Прокоповича інтриги, слали в синод доноси, намагаючись позбавити його
високого становища в церковній ієрархії. 19 вересня 1736 року помер у
Новгороді, похований у новгородському Софійському соборі.
Життя і діяльність Феофана Прокоповича чітко ділиться на два періоди:
київський, коли він виступав як блискучий учений, письменник, філософ,
педагог, та петербурзький, коли йому доводилося бути здебільшого
церковним та політичним діячем. Перший період припадає на 1705—1716
роки, коли Феофан Прокопович викладав у Києво-Могилянській академії
риторику, піїтику, арифметику, геометрію, філософію та богослов’я. Йому
належить заслуга того, що він, як і багато з послідовників Петра Могили,
був одним з прихильників відходу від схоластичних методів викладання.
Прокопович, на відміну від багатьох інших київських викладачів, був
знайомий з працями відомих тогочасних європейських філософів і першим
почав пропагувати в академії філософію Декарта, Локка, Бекона, Спінози,
Гоббса, які вели рішучу боротьбу за очищення й перебудову розуму від
середньовічної схоластики, пустого красномовства, сліпого наслідування
псевдонаукових догм, і закликав йти до осягнення істини шляхом знань.
Феофан Прокопович визнавав Бога як основу всього сущого, але водночаc
він вважав, що «матерію не можна ніколи ні створити, ні зруйнувати, ні
зменшити, ні збільшити», оскільки вона розвивається на грунті власних,
закладених природою закономірностей. Він відкидав погляди, за якими
матерія не має власного існування, називав вчення Платона «казкою», а
його ж таки вчення про ідеї — пустим маренням, бо вважав, що ніщо не
виникає з нічого і світ є матеріальним. Матерія єдина і в левові, і в
камені, і в людині. Виникнення й знищення, «кругообіг небес», рух
елементів, активність і застиглість, інші стани й можливості речей
відбуваються завдяки рухові, який є основою усього.
Феофан Прокопович рішуче виступив проти марновірства і навіть
наважувався дати критичний аналіз Святого Письма. У складеному ним самим
курсі лекцій з філософії він твердить, що «поза межами цього світу
нічого немає». На підтвердження вчений аналізує систему Коперника та
вчення Галілея. Прагнучи дати наукове пояснення природним явищам, він
використовував у своїх лекціях наукові експерименти з використанням
мікроскопа, телескопа, армілярної сфери, основаної на вченні Коперника.
Підтримуючи вчення Коперника та Галілея, яких свого часу заборонила
папська інквізиція, Прокопович виступав за право кожного пізнавати й
захищати істину, прагнув зблизити філософію з точними науками, пов’язати
логіку й риторику з практикою. Прокопович вважав, що між положеннями
Святого Письма, законами природи й розумом людини не має бути
суперечностей, оскільки вони гармонійно влаштовані самим Творцем. Текст
Святого Письма слід розуміти алегорично, відповідно до рівня уявлень і
наукових знань часу. Твердження науки залишаються непорушними, якщо вони
випливають з істинних посилань. Коли ж виникають суперечності між
текстами Святого Письма і даними науки, Прокопович вважає, що слід
дотримуватися науки, для якої Святе Письмо не може бути перешкодою.
Феофан Прокопович обстоював думку багатьох тогочасних вчених
Європи, що технічні досягнення повинні стати надбанням усього людства,
закликав не боятися нового, брати в інших народів усе найкраще. Він
високо цінував і використовував у своїй діяльності принцип сумніву й
заперечував сліпу віру в догми та авторитети в науці. Він засуджував
легковажність в оперуванні фактами історії, вважаючи, що в цій науці все
має відтворюватися так, як було насправді. Феофан Прокопович, укладаючи
курси лекцій, які він читав у Києво-Могилянській академії, значно
розширив, порівняно з попередниками, курси фізики, логіки, геометрії,
започаткував викладання математики й фізики на рівні кращих взірців
європейської навчальної літератури того часу.
Теоретичні засади й скерованість на сучасні досягнення науки було
продовжено в наукових курсах наступних після Прокоповича викладачів
Києво-Могилянської академії — С.Кулябки, М.Козачинського, Г.Кониського,
Й.Томилевича, Т.Яновського, які зробили значний внесок у розвиток
української науки.
У петербурзький період життя й творчості, коли Феофанові
Прокоповичу доводилося бути більше церковним діячем і політиком, ніж
вченим, він також прагнув у нових, уже російських умовах, де панували
схоластика й сліпе дотримування встановлених канонів, примирити науку з
вірою, створити таку богословську систему, яка б не заперечувала
розвитку науки і припускала пріоритет світського начала над церквою в
суспільстві. Саме ці погляди лягли в основу петровських реформ у Росії,
активну діяльність у яких брав Прокопович. Спрямовуючи й обгрунтовуючи
реформи Петра I, Феофан Прокопович був організатором так званої «вченої
дружини», спілки однодумців у складі А.Кантемира, В.Татіщева,
І.Черкаського та ін., які теоретично обгрунтовували й захищали
нововведення Петра I й підтримували розвиток науки, ремесла, торгівлі,
мистецтва, запроваджували гуманістичні елементи в освіту. Людина, вважав
Прокопович, велична й славна своїм розумом, чеснотами. Вона є ніби
другим, величним і досконалим, рівним самій природі, творінням. Основою
діяльності людини має бути активність, чесність, сумлінність у виконанні
обов’язків. Характер діяльності людини Прокопович пов’язував з її
свободою. Завдяки розуму людина усвідомлює не тільки свободу, а й
діяння, що з неї випливають. Водночас людина має завдяки своєму розумові
і свободі вибору вільно обирати між добром і злом.
Відштовхуючись від уявлень про природне походження держави,
Прокопович заперечував теологічну концепцію суспільного розвитку як
Божого промислу й обстоював тезу, що світська влада повинна стояти вище
церковної, у чому знаходив і тоді, в особі голови синоду Стефана
Яворського, і в наш час багатьох противників. Однак його настанови про
те, що кожний суспільний стан, зокрема й церковний, має бути корисний
державі, й донині залишилися неспростовними. Водночас, як син свого
часу, Прокопович обстоював ідею одноосібного правління, тобто державний
абсолютизм. При цьому він вважав, що державу має очолювати освічений
монарх, «філософ на троні», покликаний звершувати просвітницькі ідеали.
Теоретично обгрунтовуючи абсолютистську владу освіченого монарха,
Прокопович доводив правомірність привілеїв дворянства та необхідність
кріпацтва, проте засуджував жорстоке ставлення російських поміщиків до
своїх підлеглих.
Потрапивши в атмосферу частих переворотів, інтриг, доносів,
підступів і лукавства серед російської вищої світської та церковної
верхівки, Феофан Прокопович прикладом власного життя нерідко заперечував
ним-таки обгрунтовані істини про високе покликання людини, яка, як
вінець творіння природи, має жити порядно й чесно. Він, ясна річ, не був
позбавлений вад тогочасного суспільства, а часом був і виразником його
непривабливих сторін, борючись із своїми супротивниками й догоджаючи
черговому монархові, аби не втратити свого високого становища в державі.
Але попри це Феофан Прокопович залишився в історії України і Росії як
один найбільших письменників, вчених, церковних і політичних діячів
початку XVIII століття.
Висновки
Особливість історіко-педагогічного процесу в Україні у цей
періодполягала в тому, що вона тим вододілом, по якомупролягав рубіж між
слов’яно-грецькою культурою і латинською Європою. Ставши боротьби ідей
національного самоутвердження і насаджування чужих
культурно-педагогичних традицій, українська педагогична реальність мала
смогу відчути ренесансний вплив гуманістичних тенденцій європейської
педагогичної думки. Процес співєснування коталицької та православної
освіти був бурхливим та сповненим противоріч, але не можливо
заперечувати його кінцевий результат:високий ступень розвитку
української педагогіки, розмаїття типів шкіл у 16 –17 сторіччі. Цей
період називають добою українського Відродження.
Література
Фіцула М.М. Педагогіка: Навчальний посібник для студентів вищих
педагогічних закладів освіти. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2000.
Гончаренко С.У.Український педагогічний словник. – Київ: Либідь, 1997.
Ильина Т.А. Педпгогика: Курс лекций. Учеб. пособие для студентов пед. ин
– тов. – М.: Просвещение, 1984.
Любар О.О., Стельмахович М.Г., Федоренко Д.Т. Історія української
педагогіки/ за редакцією дійсного члена АПН України М.Г.Стельмаховича. –
Київ: Інститут змісту і методів навчання МО України, 1998.
Лихачев Б.Т.Педагогика. Курс лекций: Учеб. пособие для студентов пед.
учебн. заведений и слушателей ИПК и ФПК – 4 – изд., перераб. и доп. –
М.: Юрайт, 1999.
Педагогика: Учеб. пособие для студентов пед. ин – тов / Под ред. Ю.К.
Бабанского. – М.: Просвещение, 1983.
Педагогика: Учебное пособие для студентов педагогических учебных
заведений / В.А.Сластенин, И.Ф.Исаев, А.И.Мищенко, Е.Н.Шиянов. – М.:
Школа – Пресс, 1998.
Латышина Д.И. История педагогики. Воспитание и образование в России ( Х
– начало ХХ века ): Учебное пособие. – М.: Издательский дом “Форум”,
1998.
Афонина Г.М. Педагогика. Курс лекций и семинарские занятия. / Под ред.
Абдуллиной О.А. Второе издание (Серия «Учебники, учебные пособия»). –
Ростов н/Д: «Феникс», 2002.
Подласый И.П. Педагогика: Новый курс: Учеб. для студ. высш. учеб.
заведений: В 2 кн. – М.: Гуманит. изд. центр ВЛАДОС, 2001. – Кн.1: Общие
основы. Процесс обучения.
Подласый И.П. Педагогика: Новый курс: Учебник для студ. пед. вузов: В 2
кн. – М.: Гуманит. изд. центр ВЛАДОС, 2000. – Кн.2: Процесс воспитания.
Воропай О. Звичаї нашого народу: Етнографічний нарис: У 2-х т. – К.:
Оберiг, 1991.
Ганич Д.И. Украинско-русский словарь. – К.: МП «Феникс», 1992.
Галузинський В.М., Евтух М.Б. Педагогiка: теорiя та iсторiя: Навч.
посiбник, – К., 1995.
Антология педагогической мысли Украинской ССР / Сост. Н.П.Калиниченко. –
М., 1988.
Ващенко Г. Виховний iдеал. – Полтава, 1994.
Великий неспокiй: Iсторiя України в прозових творах та документах. – К.:
Україна, 1992.
Грушевський М.С. З iсторiї релiгiйної думки на Українi. – К.: Освiта,
1992.
Жураковский Г.Е. Очерки по истории античной педагогики. – М., 1963.
Iсторiя української культури / За ред. I.Крип‘якевича. – К., 1994.
Iсторiя педагогiки / За ред. М.С.Гриценка. – К., 1973.
Кравець В.П. Iсторiя украiнської школи i педагогiки. – Тернопiль, 1994.
Любар О.О., Федоренко Д.Т. Iсторiя педагогiчної думки i освiти в
Українi. Частина перша: Дохристиянський перiод. – К., 1993; Частина
друга: Княжа доба. – К., 1994; Частина третя: У неволi. – К., 1996.
Макаренко А.С. Методика органiзацiї виховного процесу. Твори: У 7-и т. –
К., 1954. – Т.5. – С.9 – 109.
Ганич Д.И. Олейник И.С. Русско – украинский словарь. – 6-е стер. изд. –
К.: МП “Феникс”, 1992.
PAGE
PAGE 16
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
