.

Формування ліберальних ідей у політологічній спадщині М.П. Драгоманова (курсова робота)

Язык: украинский
Формат: курсова
Тип документа: Word Doc
258 5391
Скачать документ

Курсова робота з предмету :

на тему:

Формування ліберальних ідей у політологічній спадщині М.П. Драгоманова

Зміст

Вступ
………………………………………………………………
………………………………………3

Розділ І. Політико – державні ідеї

Концепція державної влади
…………………………………………………….6

Проблема співвідношення державного управління і місцевого
самоврядування………………………………………………….
…………………..10

Розділ ІІ. М.П. Драгоманов як основоположник українського лібералізму

Ідеї політичної свободи, природного права і народного
суверенітету……………………………………………………
……………………..17

Політологічні характеристики роботи Драгоманова ,,Чудацькі думки про
українську національну справу” ……………………………25

Висновки
………………………………………………………………
…………………………………31

Список використаних
джерел…………………………………………………………
…………37

Вступ

Актуальність теми: проблема становлення ліберального світогляду є
предметом досягнення багатьох науковців минулого і сучасності. Зокрема,
проблема людської свободи, ефективного державного устрою є актуальною і
в сучасній Україні. Зародження ліберальних ідей в українській політичній
думці пов’язують з ім’ям М.П. Драгоманова.

Розгляд поглядів М.П. Драгоманова допомагають осягнути особливості
державно – політичного устрою суспільства тому що мислитель дає
ретельний аналіз форм державного правління та адміністративно –
територіального устрою. Так увагу сучасних дослідників привертають ідеї
Драгоманова щодо державного управління, співвідношення державного
управління і місцевого самоврядування, проблеми насильства та приорітету
загальнолюдських ціностей.

Об’єктом роботи постає ліберальна політична свідомістю.

Предметом- є ліберальні ідеї в політичній спадщині Драгоманова, процес
їх формування і еволюції, державницька теорія і концепція політики
вченого.

Мета праці передбачає спробу позитивного політичного аналізу суспільно
важливих ідей із політичного доробку Драгоманова і на цій основі
дослідження процесу становлення ліберальної теорії вченого з початково
– первиної форми до зрілих постулатів і принципів якісно – нової
доктрини українського лібералізму.

Практична діяльність Драгоманова невіддільна від його намагань дати
співвітчизникам, сучасникам таку програму політичної праці, котра
враховувала би досвід минулого,відповідала потребам сучасності та брала
до уваги можливості майбутнього. Поставлена мета передбачає такі
завдання :

з’ясування програмних накреслень драгоманівських політичних орієнтирів
сфері аналізу політичних інституцій держави, політичної влади,
державного управління;

визначення зміни творчих орієнтирів мислителя з врахуванням ними
еволюції українського політичного руху, динаміки розвитку суспільства в
аспекті співвідношення місцевого самоврядування і державного управління;

висвітлення розуміння вченим базових політичних категорій, як
,,політична свобода, природне право і народний суверенітет”;

розгляд державницької теорії мислителя у роботі ,,Чудацькі думки про
українську національну справу”.

Прослідковування долі драгоманівських передбачень ,того, наскільки
підтвердились його оцінки розвитку природних тенденцій сучасності
стосовно майбутнього.

Задум роботи також передбачає аналіз політичних ідей Драгоманова в
національному і європейському контексті. Робота є спробою відтворити
процес формування та розвитку політичних ідей М.Драгоманова та його
намагань практичного їх застосування і переосмислення Драгоманов
наближався до утворення цілісної системи поглядів на державу і право, на
суспільство та політичну діяльність.

Джерельна база роботи: включає як першоджерела роботи Драгоманова ,,Две
русские народности”, ,,Чудацькі думки про українську національну
справу”, ,,Вольний Союз – Вільна Спілка ”.

Монографії сучасних дослідників політичної діяльності вченого:
Суспільно – історична спадщина М.П. Драгоманова і сьогодення / Тези
Драгоманів –

ських читань, Круглашов А., ,,Драма інтелектуала: Політичні ідеї Михайла
Драгоманова”. Аналітичні статті у публіцистичних виданнях: //Філософська
і соціальна думка, // Сонячний промінь , а також використання
словників: Філософський словник соціальних термінів, політологічний
енциклопедичний словник.

Методи які були використані у ході дослідження

історичний метод;

метод аналізу першоджерел;

метод отримання первісної інформації з документів;

метод порівняння і співставлення Драгоманова із поглядами його
сучасників.

Інституційний метод розгляд у концепції вченого категорії влади,
політики і держави як політичних інституцій.

Структура даного дослідження включає два розділи кожний з яких містить
по два підрозділи, відповідно в роботі наявні вступ, висновки і список
використаних джерел.

Розділ І. Політико – державні ідеї

1.1 Концепція державної влади

Найважливішим і водночас вразливим для критики місцем у системі
політичних ідей М. Драгоманова є його погляди на державу, на її значення
і функції.

Приступаючи до аналізу поглядів М. Драгоманова на державність як на
політичну структуру та систему владних інститутів взагалі, відзначимо,
що найбільшою методологічною складністю є вибір “точки зору”, а точніше,
часових і просторових, а також ідейних координат, в системі яких можна
оцінити його теоретичний доробок. Драгомановські погляди на державу
відрізняються багатоплановістю, різноспрямованістю, очевидною
зверненістю до проблем поточного моменту. А його манері викладу власних
аргументів притаманна полемічна заангажованість і публіцистична
гострота. Отже, його праці менш за все відповідають стилістичним нормам
академічної відстороненості й емоційної нейтральності [21,374 – 375].

Насамперед, звернемо увагу на спроби Драгоманова дати визначення
держави, оскільки вони відбивають розуміння ним сутності держави, її
призначення, тих завдань, які вона покликана виконувати. Він зазначав,
що держава разом з її інституціями є “формами і органами, котрі
виробляються в народному житті (по волі, по неволі, як трапиться) і
змінюються з ним, і що без цих форм і органів, тобто і без політики, не
може жити ніякий народ, ніяка людська громада. Найменше можуть обійтись
без політики ті, хто скривджені у теперішніх державах, хто хоче чогось
іншого, нового… В XIX ст. ніякий громадський рух, в тому числі і
національний, не обходиться без політики, без того, щоб примусити
державні уряди перемінити чи установити які державні закони” , Певною
мірою

змішуючи поняття “держава”, “уряд”, “політика”, Драгоманов тим не менше
правильно визначав історичний характер походження і розвитку держави й
універсальність цієї форми організації, її унікальну роль у
життєдіяльності великих соціальних спільнот, насамперед, народів і націй
[5,6].

Передовсім, увагу вченого привертали багатонаціональні держави, в яких
проживали представники різних народів. З точки зору інтересів цих
народів він намагався аналізувати проблеми цілості та дієздатності
держави, визначати, що саме має безумовний пріоритет у політичному
житті. Увагу привертає послідовний демократизм драгомановських оцінок
явищ державно-політичного життя: “Народ взагалі не існує для держав, а
держави для народів, – народи ж держав із різними національностями не
існують для якихось темних державних інтересів одного або двох народів,
а для самих себе, – і держава зобов’язана задовольняти інтереси усіх
народів, а не тільки превілегійованих. Державна національність є такий
же абсурд, як і державна церква…”[21, 376].

Заперечуючи життєздатність імперської форми державності як
антидемократичної і антинаціональної водночас, Драгоманов вважав, що за
основу формування стійкої політичної єдності, державної ідентичності,
забезпечення лояльності громадян в умовах багатонаціональної держави
повинен бути взятим принцип “політичної нації”.

Розглядаючи різні історичні типи державного устрою, Драгоманов підходив
до їх аналізу з гуманістичної ретроспективи і схилявся до думки, що
державний устрій тієї чи іншої країни був тим міцніший, чим менше він
тримався на зовнішньому примусі та насильстві влади щодо суспільства,
мешканців певної країни. Він наголошував, що нові держави, щоби бути
міцними та ефективними повинні бути насамперед союзом людей,
добровільним об’єднанням громадян, свідомих своїх прав та обов’язків,
зацікавлених в успішному розвитку конкретної держави. Прихильність
Драгоманова до такого типу державного об’єднання людей і бачення ним
його переваг пояснює наступне твердження: “Чим більше держава стає
вільним, а тому міцним союзом людей для досягнення розвитку духовного і
матеріального, тим більше вона підходить до рівноправності мов і
народностей, що в неї входять у суспільному житті.

Кризові явища в імперських державах відзначалися багатьма сучасниками
вченого і громадського діяча. Але для нього ці явища були предметом
аналізу й доказами, які засвідчували принципову хибність політичного
устрою імперських країн. Уряди імперських держав шукали виходу з кризи
на шляхах посилення поліцейсько – бюрократичного апарату, форсованої
асиміляції підлеглих націй, духовної уніфікації через насадження
панівних релігій та церков тощо [21,377]. Але Драгоманов попереджав, що
такі заходи, зокрема, спрямовані на посилення релігійної та національної
єдності, не принесуть бажаних їх ініціаторам результатів. “Зовсім не
можна заперечувати, що дійсна релігійна єдність полегшує єдність
державну, посилюючи зв’язок між членами держави. Але з цього, по-перше,
не випливає, щоби держава мала силою встановлювати єдність релігійну,
якщо вона раз порушена або не існувала, тому що держава тоді порушить
найсвященніші права особистості та породить такі явища і устремління в
середині себе, котрі знищують саму мету державної влади: добробут
матеріальний і моральний за можливістю кожного її члена. По-друге,
женучись, з метою встановлення єдності державної, за встановленням
єдності релігійної, політична влада саме послабить єдність державну, –
тому що гнані партії будуть прагнути увійти в спілку зі спорідненими
елементами в інших державах ” . Примусове співжиття народів в імперських
державах було цілком протилежним уявленням Драгоманова про справедливий,
органічний державний лад, суперечило його розумінню головних обов’язків
держави перед суспільством і громадянином. Отже, принципово Драгоманов
не заперечував державності. Навпаки, він вважав, що держава є необхідною
і універсальною формою політичної організації, а нові держави в XIX ст.
виникають завдяки боротьбі поневолених народів за своє національне та
політичне звільнення. Вчений намагався відшукати позитивні приклади
державного будівництва і під оглядом не лише абстрактного ідеалу, а й
реальної практики сучасних йому держав оцінював переваги і недоліки, а
кінцево – історичну перспективу як окремих держав, так і певних форм
державно-політичного устрою, політичних режимів.[10,104].

У тому, що теоретичні уподобання Драгоманова були на боці
федералістської ідеї, він не був ані єдиним в українському національному
русі, ані оригінальним серед представників провідних ідейних течій XIX
ст. У тогочасних теоріях держави і права федералістські ідеї займали
місце провідної опозиції до ідеалів монархічного легітимізму, імперської
величі, концепцій історичного права та інших, які мали
охоронно-консервативний характер. Щоправда, і представники протилежного
табору – найрадикальніші революційні ідеологи не були виключно
федералістами. Зокрема, соціал-демократи здебільшого цінували
централізовану державу і навіть майбутнє світового інтернаціоналу охоче
уявляли чимось виразно схожим на Пруське королівство, звичайно, без
короля, юнкерів і буржуазії. Усе ж федералізм, як правило, був ідейним
прапором соціального і національного визволення, свого роду
інтелектуальним фетишем багатьох мислителів Західної та Східної Європи.
[21,413].

Але особливого значення і поширення він набував серед інтелігенції
“недержавних”, “неісторичних націй”. В обіцянках теорій федералізму вони
вбачали надію на порятунок від небезпек асиміляції та загроз
денаціоналізації, шлях до порозуміння та подальшого мирного співжиття з
переважаючими їх економічно та військово-політично правлячими,
великодержавними націями. Нарешті, федералізм, здавалося, відкривав
дорогу до досягнення соціальної справедливості. Він був також чарівним
оберегом-талісманом для молодих і ще не сформованих національних рухів,
свого роду “філософським каменем” у спробах створення політико-правових
концепцій діячами цих рухів.

За такою загальною картиною, яка у принципових рисах відповідає
характерові ідеологічної еволюції української суспільно-політичної думки
аж до завершення XIX ст., важливо побачити не тільки спільність
накреслень Драгоманова у царині федералістської теорії з віяннями часу,
але й виокремити те особливе, що було привнесене ним у теоретичні пошуки
його сучасників. Зокрема, у спроби розробити програму перетворення
східноєвропейських імперій на співтовариство нових держав, яке діятиме
на демократичних і федеративних засадах. Такі спроби тим більш важливі
для нас, оскільки ідейні традиції федералізму визначали розвиток
політичної думки в українському національному русі і в XIX, і, частково,
у нашому столітті [21,414]. Проблема актуальності чи хибності
федеративних концепцій для державності України ані в їх внутрішньому,
ані зовнішньому застосуванні не може бути коректно розв’язана без
урахування спроб і помилок вітчизняної думки, без з’ясування причин
піднесення і занепаду федералістської течії в національній
державно-правовій традиції. У цій традиції місце Драгоманова, його вплив
на її творення і, відповідно, історична “відповідальність” за спроби
втілення цих принципів у національну практику є, безсумнівно, важливими
і помітними.

Сприймаючи політичну реальність свого часу крізь призму переможного
поступу національного руху, розуміючи безперспективність
багатонаціональних імперських держав. Драгоманов свідомо робив вибір на
користь федералістської моделі організації політичних сил та устрою
держави.

1.2 Проблема співвідношення державного управління і місцевого
самоврядування

У державно-правовій концепції Драгоманова найпомітніше місце посідали
проблеми місцевого самоврядування, звичайно, поряд із його розробками
проблем політичної свободи та спробами виробити федеративну програму для
України, Росії, а також усієї Східної Європи. Розвиток місцевого
самоврядування був для вченого складовою частиною забезпечення
політичної свободи. Питання місцевого самоврядування входили до
політичних проектів Драгоманова як їх організаційно-адміністративна
основа, як базисний рівень діяльності демократичної федеративної
держави. Розглядаючи цю частину драгомановської теоретичної спадщини,
виділимо кілька її важливих складових. Це, передовсім, погляд ученого на
сутність місцевого самоврядування, його аналіз історичних та сучасних
аспектів становища органів місцевого самоврядування в політичній системі
суспільства загалом, у системі політичних інститутів зокрема, а також
його спроби виділити основні закономірності розвитку місцевого
самоврядування в Європі, Північній Америці, у країнах Східної Європи та
віднайти засоби до актуалізації історичного досвіду в умовах Російської
та Австро-Угорської імперій. Нарешті, важливі намагання Драгоманова
виробити ефективну модель місцевого самоврядування. Оптимальність цієї
теоретичної моделі дослідник переважно оцінював з точки зору інтересів
української нації, як вони поставали в його розумінні.[35,98].

Принципові проблеми місцевого самоврядування

Перш за все, Драгоманов розумів, що самоврядування не є самодостатньою
системою, а важливою складовою Інститутів політичного суспільства. Воно
особливо важливе тим, що в ньому безпосередньо перетинаються інтереси та
запити громадян, корпоративних об’єднань, громадських асоціацій, з
одного боку, та потреби й інтереси суспільства, нації, держави, з
іншого. На його думку, самоврядування відігравало декілька важливих
функцій: інституту виявлення і впровадження громадських ініціатив “на
місцях’; організатора господарського і культурного життя певних громад,
нарешті, представника цих громадянських об’єднань і мешканців певних
територій перед державними органами влади. Він слушно нагадував, що в
будь-яких практичних діях або в теоретичних розрахунках “‘не повинно
бути (та й не може бути) забуто, що самоврядування є лише форма, яка
повинна бути наповнена реальним змістом: задоволенням потреб населення,
економічних і культурних” [14,401].

Критерієм оцінки становища самоврядування територіальних і
національно-територіальних громад у системі державного управління, для
нього був ступінь централізації управління в тій чи іншій державі.
Створення ефективної системи державного управління, активне залучення до
нього громадян, протидію надмірному розростанню бюрократичного апарату і
породженим цим процесом явищам адміністративної сваволі, корупції тощо
він бачив у неухильному розширенні компетенції та відповідальності
органів місцевого самоврядування. Важливо було враховувати особливості
самоврядної території при організації діяльності місцевих органів влади.
Визначальними рисами організації системи місцевого самоврядування вчений
уважав насамперед економічний характер території, національно-етнічний
склад населення, його політичні, соціальні та культурні традиції, у тому
числі історичний досвід (або його відсутність) традицій самоврядування.
При цьому Драгоманов наполягав, що органи місцевого самоврядування
повинні нести відповідальність за свої дії саме перед населенням, яке їх
обирає та забезпечує необхідними фінансовими, матеріальними та
моральними засобами [10,13].

Для майбутньої дієвої організації самоврядування необхідно було
теоретично розв’язати питання про обсяг компетенції органів та
інститутів місцевого самоврядування, відмежувавши її від сфери
відповідальності та повноважень інститутів державного управління в
центрі і на місцях. При цьому, вважав Драгоманов, як розміри держави,
так і форми її політичного режиму є другорядними чинниками політичної
організації суспільства. “Взагалі сутність питання про централізацію,
бюрократію і децентралізацію та самоврядування не у тім, де буде центр і
наскільки велика територіальна округа, що йому підлягає, – наголошує
він, – а в тому, наскільки велике коло дій громад, міських та обласних
земських установ і їх самостійність відносно центральних
адміністративних осіб і відомств, де би вони не знаходились. Надмірна ж
централізація та бюрократизм з їх шкідливими наслідками можуть так само
зручно розвиватися та існувати як у маленькій, так і у великій державі,
при близькому, як і при далекому центрі [5,216].

Незмінно чітко Драгоманов висловлював застереження щодо того юридичне та
інституційно закріпленого мінімуму національної свободи, без якого
українські інтереси не могли бути забезпечені в умовах пореволюційної чи
реформованої Росії. Щодо завдань цього прогнозованого ним етапу,
політичні вимоги Драгоманова вирізняються чіткістю формулювань і не
суперечливістю як у його ранніх, так і в пізніших працях. З особливою
ясністю ці застереження були висловлені у “Вільній Спілці”: “З
вищезгаданих принципів політичного перетворення Росії повинні вважатися
особливо важливими:

1) права людини і громадянина ;

2) місцеве самоврядування: управління ж всією Росією за посередництвом
центральних представницьких зборів, без визнання і забезпечення цих прав
і місцевого самоврядування, повинні вважатись так само мало охороняючим
свободу та інтереси України зокрема, як і сучасний устрій Російської
імперії” [10,16].

Отже, критикуючи ті чи інші хиби, або недогляди в драгомановському
проекті розвитку місцевого самоврядування, треба брати до уваги, що у
його працях, присвячених цим проблемам, мова йшла про завдання
українського руху на ближчі роки та десятиріччя. Ці цілі мали свідомо
поміркований характер на загал не сприятливої для проголошення
радикальних вимог на кшталт української незалежності тощо.

До позитивних рис драгомановського теоретичного бачення віднесемо те, що
розвиток місцевого самоврядування пов’язувався ним із поглибленням кризи
абсолютистсько-монархічних режимів, із піднесенням ліберального руху з
посиленням національних і соціальних рухів.

Оцінюючи перспективи розвитку місцевого самоврядування і завдання
суспільних сил у боротьбі за його розвиток, Драгоманов висловлює слушні
думки про той історичний час, в якому перебуває Росія в календарі
розвитку світової, зокрема європейської цивілізації. На цій основі
доходить висновку про неминучість змін у її ладі. Здебільшого, ці
порівняння мають своєю основою історичний досвід двох європейських
країн. На погляд Драгоманова, майбутнє Російської імперії та її народів
могло розвиватися за двома моделями, основними, умовно кажучи,
сценаріями – “німецьким” і “французьким” [10,52].

Пошук ефективної моделі місцевого самоврядування

Першочергове питання, яке і до сьогодні викликає конфлікти між
виконавчою та представницькою владою, між загальнодержавними установами
та органами місцевого самоврядування, полягає в тому, як саме
розмежувати сферу компетенції органів державної влади на місцях та
органів місцевого самоврядування. Драгоманов пропонував досить
раціональний підхід до розв’язання цього непростого питання. Він
висловлював думку, що це вирішення повинно бути чітко і недвозначно
зафіксоване юридичне, відображене в основному законі та в спеціальному
законодавстві держави. Ці документи мали визначати функції та завдання
місцевого самоврядування всіх рівнів у вигляді їх спеціальних статутів.
“Але необхідно, – пояснював він, – щоби ці статути якомога більше мали
на увазі, щоби установи з більш широким колом діяльності не були
керівництвом над установами з менш широким колом діяльності, а щоби
кожне мало якомога більш повну самостійність у своїм колі, особливо у
справах, які воно сплачує власними коштами” [10,13]

У накресленнях засад майбутньої організації місцевого самоврядування
Драгоманов намагався сполучити принципи прямої та представницької
демократії. На основі перших він бачив за можливе організацію
самоврядування на рівні сіл, громад – через збори дорослого населення і
діяльність обраного й підзвітного цим загальним зборам старшини. А вже
на рівні волосному, міському, повітовому та обласному функції народного
зібрання передавались відповідним представницьким органам – думам. Думи
могли утворювати управи та інші виконавчі органи, а в своїй діяльності
повинні були керуватися державним і обласним законодавством і наказами
виборців. Не вдаючись у детальний правовий аналіз запропонованої
Драгомановим схеми розвитку самоврядування (це, передусім, компетенція
істориків держави і права), відзначимо, що проект “Вільна Спілка”,
по-перше, сконцентрував найкращі ідеї Драгоманова та його однодумців
стосовно принципів організації та діяльності місцевого самоврядування,
по-друге, він акумулював досягнення тогочасної української, російської,
європейської та, без особливого перебільшення, світової політичної та
правової думки, демократичної практики. Нарешті, цей проект, у своїх
головних рисах, був теоретично придатним для втілення у життя за умови
загальних демократичних змін у Росії.

Найцікавішою і найбільш оригінальною, на мою думку, є та частина проекту
“Вільної Спілки”, де визначені повноваження, форми та напрями діяльності
обласних дум, передбаченні їх майбутні взаємини з центральними органами
влади. Тут тема місцевого самоврядування переходить у проблему
теоретичних уявлень Драгоманова про організацію федеративної держави.
Тому розглянемо її остільки, оскільки вона стосується вищої форми
діяльності органів і структур саме місцевого, у цьому разі –
регіонального, обласного самоврядування [2,156].

План розвитку місцевого самоврядування, запропонований Драгомановим у
його працях, інколи відрізнявся подробицями і акцентами. Автор не вважає
предметом аналізу дві попередні його політичні програми: одноосібну, у
“Громаді” 1877 р., та колективну, від 1880 р., оскільки в них питанням
місцевого самоврядування практично не приділено уваги. Але “Вільна
Спілка” – досить цілісний теоретичний нарис. За багатьма ознаками він не
тільки відповідав своєму часові, але й випереджав ідеями суспільні
запити на десятиріччя, а може й більше. Драгоманов усвідомлював огріхи
та недоробки цього проекту: “Ми не мали і не маємо на увазі писати
детальні проекти адміністративної і поліцейської реформи в Росії,
-праця, яка вимагає більш спеціального вивчення і всебічного обговорення
людьми кабінету і практики”, – щиро зізнавався він [10,51]. Не варто
забувати, що поява “Вільної Спілки” відноситься до часу, коли Драгоманов
ще вірив у силу земсько-ліберальної інтелігенції Росії і багато
узгоджених з її представниками положень цього твору є результатами
драгомановських-поступок іншим учасникам проекту утворення нової
організації. Це стосується, зокрема, одного з найбільш вразливих місць
проекту – територіально-адміністративного поділу майбутньої держави. На
момент написання проекту найважливішим для Драгоманова було зрушити з
мертвої точки український рух, зокрема, активізувати його ліберальні
сили, спробувати порозумітися з всеросійською опозицією. Тому і на цей,
без сумніву найкращий за своєю розробленістю проект, у якому най
діяльніше взяв участь Драгоманов, варто дивитись на тлі історичних
обставин його появи, з урахуванням впливів кола політиків і громадських
діячів, причетних до “Вільної Спілки”.

Якими б не були слушними зауваження щодо рівня правової професійності
проекту, варто зауважити й інші аспекти драгомановських напрацювань із
проблем місцевого самоврядування. Навіть в умовах незалежної України
окремі механізми та форми діяльності органів місцевого самоврядування,
теоретично розроблені Драгомановим у 1884 р., ще не стали надбанням
національної практики, а залишаються предметом дискусій про можливі
шляхи втілення ідей такого роду у життя. У той же час, в інших державах
ці ідеї дали і продовжують давати позитивні результати.[21,413]

Не перебільшуючи, а тим більше не ідеалізуючи значення проектів розвитку
місцевого самоврядування, автором або співавтором яких був Драгоманов,
відзначимо: їх сильні сторони – очевидні. Слабких також не бракує.
Останнє зауваження стосується розв’язання питання про достатність чи
недостатність політичної свободи та забезпечення розвитку місцевого
самоврядування з огляду на корінні національні інтереси українців, у
контексті тієї загальної моделі федералізму для майбуття народів
Російської та Австро-Угорської імперій, яка і становить найбільш
вагомий, а водночас сповнений суперечностей теоретичний внесок
Драгоманова у вітчизняну, російську та східноєвропейську політичну
думку.

Розділ ІІ. М.П. Драгоманов як основоположник українського лібералізму.

2.1 Ідеї політичної свободи, природного права і народного суверенітету.

Наріжним каменем політико-правової концепції Драгоманова була ідея
політичної свободи. Змінювались його погляди на роль і призначення
державності, суттєво трансформувалися уявлення про політичні пріоритети
українського і всеросійського руху у боротьбі з існуючим політичним
режимом. Але незмінною залишалась особиста відданість Драгоманова
ідеалам політичної свободи, визнання на цінності прав людини і
громадянина, його намагання примирити ідеали національної свободи і
гуманізму в рамках громадянського суспільства.

Проте Драгоманов не абсолютизував значення політичної свободи. Для нього
вона була не ідеальним станом політичного суспільства, а найважливішою
запорукою розвитку людини, нації та держави на демократичних і гуманних
засадах. “Політична свобода сама по собі не може бути метою, а є тільки
умовою для забезпечення життя і розвитку населення за посередництвом
низки заходів

соціально-економічного і культурного характеру, котрі не можуть

бути прийняті самоврядним населенням на свою користь”, відзначав він
[10,79].

Лише за умови втілення засад політичної свободи можна було сподіватися
на досягнення державної єдності, на подолання стану відчуження громадян
від політики, формування громадянської політичної культури. ” Тільки ця
політична свобода: всенародне, земське представництво, з контролем над
діями виконавчої влади, з недоторканою свободою особистості, слова,
зібрань, товариств, і може забезпечити яке-небудь узгодження діяльності
уряду з національними інтересами та громадською думкою”, – наголошував
Драгоманов [21,388].

Якщо стан політичної свободи і набував рис “ідеального”, то хіба що у
порівнянні з дійсними умовами Російської імперії, де не було ані
громадянських, ані політичних свобод, як не було, утім, і громадян, а
лише – піддані імператора. Врешті, тут сфера політики у власному сенсі
була звужена до мінімуму, натомість здійснювалося
адміністративно-бюрократичне регулювання всіх сфер суспільного та
економічного життя населення імперії. За таких обставин цінність
здобуття політичної свободи була очевидною для Драгоманова. Для нього
агітація за політичну свободу мала не тільки мобілізуюче на
протицарську, антиімперську боротьбу значення. У досягненні політичної
свободи він бачив чи не єдиний, а головне – найнадійніший і найкоротший
шлях до звільнення рідного українського народу разом із іншими
поневоленими імперією націями та народностями Російської держави. Тому
драгомановська переконаність у першочерговості потреби досягнення
політичної свободи в Росії була наслідком його розуміння абсолютної
цінності політичних прав для свого народу, який не мав ані національних,
ані політичних свобод. “Забезпечення особистих прав і громадського та
місцевого самоврядування слугує кращою гарантією і прав національних,
які, за сутністю, є нічим іншим, як права особисті; недоторканість
певних особливостей осіб і забезпечення для цих осіб найбільш природних
способів і шляхів розвитку до загальнолюдського ідеалу”, – роз’яснював
Драгоманов свою точку зору [21,389].

Мріючи про об’єднаний антиімперський рух у Росії; він надзвичайно широко
тлумачив поняття і зміст політичної свободи як його основного
програмового гасла. Проте Драгоманов не намагався видавати досягнення
політичних прав і свобод за “остаточне вирішення” усіх тих питань, які
породжували національні, політичні, соціальні рухи його часу. Він
принципово визнавав, що політична свобода є тільки необхідною, але ще не
достатньою умовою для реалізації назрілих потреб різних соціальних
верств населення та життєвих інтересів народів Російської імперії. У
цьому відношенні важливе реалістичне, відверте визнання Драгомановим
неповноти демократизму, паліативності вирішення проблем прав людини і
громадянина в новому стані суспільства, який утворюють проголошені і
юридично забезпечені політичні права і свободи громадянам правових,
демократичних держав. Він відзначав: “Впровадження “політичної свободи”
у тій державі, де живе найбільша частина їх народу, соціалісти українці
визнали заходом, хоча й паліативним, але суттєво необхідним для
закладення твердих основ в їх країні для агітації і за
соціально-економічне звільнення народних мас.

Політична свобода давала можливість перейти до формування засад
політичного та ідейного плюралізму. А в плюралістичному суспільстві, в
якому були застережені і гарантовані права людини і громадянина, діяли б
ефективні державні інститути, здатні захищати громадян від будь-яких
зазіхань на їх конституційні права, уже не було би потреби в збереженні
союзу тих сил, які прагнули до радикальніших змін – економічного,
соціального чи політичного характеру. “Тільки таким чином кожний отримає
своє, а потім, звичайно, кожний може йти своє дорогою”, – пояснював М.
Драгоманов. Цю ж думку він висловив у програмі “Вільної спілки”, де
відзначив: коли обов’язки, що беруть на себе члени “Вільної Спілки” щодо
встановлення в Росії засад політичної свободи будуть виконані, “члени
цього товариства, які будуть вважати ці дії недостатніми, можуть, після
цього встановлення, без порушення свого слова, вийти з товариства, для
дій на власний розсуд” [10,19].

Розуміння Драгомановим унікальної цінності політичної свободи для
українців найповніше розкривають такі рядки з програми товариства
“Вільна Спілка”: “Цілі: загально – громадянські:

а) Права людини і громадянина, – як необхідна умова особистої гідності
та розвитку;

б) самоврядування, – як основа для руху до соціальної справедливості;
Мета окремо-національна; Політична свобода, як засіб повернення
української нації до родини націй культурних” [10,19]. Це, справді
інтегральне бачення Драгомановим цінності політичної свободи

Серед праць Драгоманова, присвячених політичним питанням, практично
немає жодної, в якій би він так чи інакше не торкався проблем політичних
свобод, прав людини і громадянина. Ґрунтовне роз’яснення прав і свобод у
рамках конституційного ладу майбутньої конфедеративної держави (на
теренах Російської імперії) Драгоманов залишив у “Вільній Спілці”.

Повноту громадянських, політичних прав, на думку Драгоманова, мала
забезпечити і демократична виборча система. У відповідності зі своїми
уявленнями про народну державу він пропонував, щоб згідно виборчого
закону “обрані могли представляти не тільки мешканців усіх місцевостей,
але й, за змогою, і представників усіх родів занять, а також, не лише
більшість, але й меншість” [10,11].

Боротьба за політичні свободи – засіб суспільної мобілізації

Наголошуючи на першочерговій потребі досягнення політичної свободи,
детально характеризуючи правовий зміст та інституційне забезпечення прав
людини та громадянина, Драгоманов намагався відповісти й на питання,
якими шляхами може бути завойована політична свобода .

Драгоманову притаманне наполегливе бажання доповнити політичні права
людини і громадянина комплексом соціально-економічних прав, які повинні
надаватися державою. Відповідно до розуміння єдності політичних і
громадянських прав, він не уявляв можливостей дійсної політичної
свободи, участі громадян у вирішенні державних справ без системи
соціально-економічних гарантій з боку держави. Усвідомлюючи необхідність
внести до проекту тільки такі права, які могли бути фактично забезпечені
державою на відповідному рівні соціально-економічного розвитку, “зрілий”
Драгоманов не прагнув до надмірного розширення цих базових
соціально-економічних прав. Не сприйняття ним демагогічних маніпуляцій
масовими очікуваннями демонструє його підхід до права на здобуття
освіти: “Доступність навчання – початкового для бідних людей дарово або
з допомогою, або, в разі потреби, з повним утриманням учня на
громадський кошт, при цьому більш здібні учні таким же чином
утримувалися б і у середніх, і у вищих школах” [10,17].

Взірці у поступі до політичної свободи, приклади у боротьбі за права і
свободи серед закордонних держав і націй мали стимулювати творчу думку
української інтелігенції, надихати українських міщан і селян на активні
дії на випробуваній і успішно здоланій іншими народами дорозі
історичного розвитку. Разом з цим, Драгоманов закликав національну
інтелігенцію не нехтувати власним історичним досвідом українського
народу, тими багатими традиціями, які могли стати ґрунтом для зросту
нових процесів у національному русі до визволення. Джерелами нової
національної правосвідомості вчений вважав, зокрема, звичаєве право і
закликав нові генерації вітчизняних інтелектуалів звернути пильну, хоча
й критичну увагу на ці традиційні основи нових рухів в українському
народі. “От “народ”, мужики в своїх перших потребах віками
приспособлялись, – нагадував Драгоманов, – і, звісно, виробили багато
розумного, поряд з дурним, без котрого не можна було обійтись там, де
простого приспособлення було мало… В звичаєвому праві ми здобудемо
зерна дуже розумних і справедливих поглядів на власність, сім’ю (жінку,
дітей, законних і не законних і т. й.), спадщину і т.і., котрих не
вспіли підкосити феодалізм, бюрократизм, католицизм і т.і., і котрі
мусять ожити при нових рухах в інтелігенції”. Детальніший огляд
національних правових традицій Драгоманов дав у брошурі, написаній разом
із М. Павликом “Про віча” [29,54].

Простежуючи розвиток державного, публічного права, Драгоманов приходив
до висновку про неминучість перемоги принципів вільної держави для
вільної людини і вважав, що тільки ті політичні та соціальні спільноти
мають шанс на майбутнє, які здатні здійснювати перетворення, що
відповідають цій магістральній тенденції розширення змісту та сфери дії
свободи. Цю тенденцію Драгоманов розглядав як провідну, але не єдину, що
визначала складну картину європейської політичної історії.

Навряд чи правильно буде оцінювати драгомановське “розширене” до рівня
соціальних вимог тлумачення прав і свобод тим, що він. “виступаючи за
політичні права і свободи, явно перебільшував соціально-політичне
значення цього правового інституту. [35,98]. Поруч зі щирим прагненням
пов’язати соціальне і національне питання в єдиному контексті політичних
перетворень, Драгоманов вдало використовував соціальну мотивацію до
боротьби за права людини і громадянина, за досягнення політичної свободи
і під оглядом на результативність, дійову силу такої соціальної
мотивації.

Зауважимо, що Драгоманов аналізував перспективи політично – правового
статусу України в умовах її бездержавності, розділу нації між імперіями.
Тому провідним мотивом його звернень до перспектив державно-правового
етапу нації було заперечення існуючих реалій, імпульс боротьби проти
них. Це накладало особливий відбиток на його теоретичні накреслення.

Отже, наголошення Драгомановим на першочерговій необхідності завоювання
політичної свободи у всіх його накресленнях політичної програми для
українського і всеросійського рухів було не випадковим. По-перше, він
розглядав боротьбу за політичну свободу як засіб консолідації широкого
спектру політичних сил у протистоянні з царським режимом, з абсолютизмом
та імперською політикою Російської імперії, програмовим гаслом у дальшій
демократизації політичного ладу Австро-Угорщини. По-друге, на його
думку, здобуття політичної свободи – найголовніша умова успішного
національного відродження українців. По-третє, здобуття прав людини і
громадянина у максимально можливому їх обсязі відкривало дорогу
національному, соціальному та політичному поступу українського народу
серед інших демократичних і вільних націй Європи.

Важлива складова драгомановської теоретичної спадщини-спроба розглянути
перспективу української нації не через боротьбу за національну
державність, а через створення умов для розбудови громадянського
суспільства. Ця спроба перенести питання про суверенність нації у
площину забезпечення суверенності індивіда, члена національного
колективу, засвідчує як творчу сміливість Драгоманова, так і те, що його
концепція політичної свободи все ж таки була не стільки “панацеєю” для
національного руху, скільки паліативним вирішенням завдань українського
народу. Проте вважаємо,», і в такому вигляді завдання першочергового
завоювання політичної свободи відповідало і потребам, і справжнім
можливостям української нації в контексті політичної ситуації в Східній
Європі наприкінці XIX ст [39,428].

Серед засад, на яких Драгоманов основував свої політичні накреслення,
особливе місце займає принцип народного суверенітету, якому він давав
власне тлумачення. Викристалізуване в полеміці з російськими
революціонерами, передовсім “народовольцями”, це тлумачення цікаве не
тільки як продукт та знаряддя ідеологічної дискусії. Воно характеризує
політичні погляди вченого і громадського діяча загалом. Він категорично
не поділяв концепцій “народної волі”, “народного самодержавства”,
“диктатури більшості” і переконливо доводив негативні наслідки їх
втілення у політичну практику. Дослідник відзначав, що стару ідею
народного самодержавства спіткала доля інших самодержавств, духовних і
світських, і замінилась ідеєю вільної держави, що керується громадянами
при загальному контролі і загальній участі у напряму суспільних справ, з
гарантіями свободи осіб і груп, і навіть політичної меншості, – не
кажучи вже про розподіл справ на місцеві і державні, з яких кожну
вирішують відповідні кола населення [10,104].

Отже, на відміну від класичних західноєвропейських концепцій народного
суверенітету, зокрема Ж.Ж. Руссо, Драгоманов наголошував на
диференційованості складових елементів суверенітету, намагався дати його
визначення через ступінь забезпеченості демократичного процесу в
державі, виходячи навіть за межі традиційної для політичної думки
дихотомії “пряма – представницька демократія”. Він намагався доповнити
ці дві концепції уявленнями про збалансовану, ефективну систему
управління державою, або, як він називав це, системою державного
самоврядування. Головну увагу вчений приділяв контролю над державними
органами влади з боку суспільних інститутів, головно через реалізацію
принципу народного самоврядування. Драгоманов надавав перевагу такій
системі влади, у якій державні чинники обмежувались би і контролювались
інституціями громадянського суспільства, а всі складові політичної
системи разом – висловлювали би і втілювали інтереси, волю не тільки
нації взагалі, але й громадян як справжніх носіїв суверенітету держави
[5,6].

Отже, вчений і громадський діяч стверджував, що справжній суверенітет
належить не абстрактній, деперсоніфікованій цілості-народові, а
самоорганізованій, політичне вільній, соціальне диференційованій і,
водночас, інтегрованій на засадах громадянського суспільства нації.
Звичайно, таке його бачення зазнало певних західноєвропейських впливів.
В умовах Російської імперії це бачення вигідно відрізнялось широким
тлумаченням демократизму, а особливо тим, що вчений намагався
синтезувати позитивні ідеали таких суперечливих течій, як класичний
лібералізм, анархізм і соціал-демократизм.

Драгомановські застереження проти тих чи інших теоретичних інтерпретацій
концепції народного суверенітету мали й цілком “прикладне” ідеологічне
та політичне значення. Виходячи із досвіду Великої Французької революції
та екстраполюючи на майбутнє політичні програми
революційно-соціалістичних течій в Росії та в інших східноєвропейських
країнах, Драгоманов точно передбачив, до яких негативних наслідків може
призвести реалізація ідеї “необмеженого народного суверенітету” в таких
історико-культурних умовах. Тому він невтомно наполягав на потребі
застосування демократичного принципу побудови нових держав, як він
висловлювався, “знизу – догори”: від окремого громадянина, корпорацій,
місцевого та регіонального самоврядування до загальнонаціональних
державних інститутів. У протилежному випадку, попереджав дослідник:
“Зовсім інше виходить, якщо ми почнемо побудову держави згори донизу:
від народу і його волі [21,380].

Справді, передбачені Драгомановим політичні наслідки тлумачення принципу
народного суверенітету, загроза монополізації його атрибутів новими
елітами становило і становить до тепер одну із серйозних проблем у
розвитку нових держав, що виникають на уламках багатонаціональних
імперій. Інша справа, наскільки в легітимізації таких режимів “винна”
концепція “народного самодержавства”, проти некритичного сприйняття якої
так послідовно виступав Драгоманов.

2.2 Політологічні характеристики роботи Драгоманова ,,Чудацькі думки про
українську національну справу”.

Михайла Петровича Драгоманова, видатного українського мислителя,
філософа, історика, політолога, фольклориста, літературознавця,
публіциста, громадського діяча, ставлять на друге, після Т.Г. Шевченка,
місце в мартирологу найяскравіших представників українського національно
– культурного та демократичного руху. І хто став би заперечувати ? Хіба
що сам Михайло Петрович – із притаманною йому іронією і непоступливою
вдачею об’єктивіста. Він з осторогою ставився до культів особистості,
кажучи:,,…може, нікому так не шкодять молебні, як нам, півварварам на
сході Європи”. [8,31].

Не може не вражати надзвичайна цілісність особистості М. Драгоманова,
ґрунтовність і переконливість його думки, його, сказати б, наукова
статечність. Максималіст у судженнях, він як людина від природи
високоінтелігентна, не полюбляв полемічних перехльостів, істеричного
надриву, характерного для багатьох його опонентів. Він знав, безумовно,
і вагання, і муки сумління, але завжди й в усьому обстоював свій ідеал :
громаду, як спілку вільних людей, і націю, яка мусить бути господарем у
власному домі.

Громада як суспільне утворення, на думку Драгоманова, пройшла в Україні
свій історичний шлях, виробила власну ідеологію: ,, жити по своїй волі
на своїй землі” у рівності і спільному володінні всім, що потрібно
людям. Сама ж Україна має стати ,,товариством товариств, спілкою
громад”. Праобраз такої громади вбачав у Запорозькій Січі, яку вважав
комуністичним витвором українського трудового люду (,,господарчо –
вояцька комуна”). [1,10].

Що ж до нації, то програмову думку Драгоманова з цього приводу ми можемо
знайти у його ,,Листах на Наддніпрянську Україну”: ,,Ми признаємо
національність як очевидний факт, як результат певних природних і
історичних обставин життя народного(хоч іноді не обсліджених наукових і
завжди перемінних); ми признаємо що цей факт завше треба мати на оцій
при громадській праці, а надто ми признаємо важливість найвиднішої
національної ознаки, народної мови як способу морального зв’язку між
людьми. Через те, кажучи коротко, ми відкидаємо не національності, а
націоналізм, а надто такий котрий сам себе виразно протиставляє
людськості або космополітизму. Ми не признаємо примусових думок і
почуттів, котрі видаються за національні, ні яких обов’язкових історично
– національних святощів, а надто ненависті до других національностей. Я
всякий раз казав одне: космополітизм в ідеях і цілях, національність у
грунті і формах культурної праці”. Чітка і вичерпна формула, глибинна
суть якої не втрачає актуальності й досі! [40,26].

Відповідаючи на обвинувачення в ,,обрусительстві” Драгоманов пояснює за
яке об’єднання з Росією він виступає . ,,Я справді завжди хотів бачити
об’єднання досвідчених людей по сусідніх країнах, що боряться проти
неволі і неуцтва ” в національному питання Драгоманов виступає проти
національного гноблення, національної обмеженості і замкненості, за
об’єднання всіх націй як рівних в єдине братерство нації ,,треба
пошукати те, що стане над усіма національностями, що буде мирити їх і,
що знайде правду для всіх”.

Звівши докупи всі ці приклади, як італійські, так і німецькі,
правдолюбива людина мусить прийти до того, що сама по собі думка про
національність ще не може довести людей до волі і правди для всіх і
навіть не може дати ради для впорядкування навіть державних справ. Треба
пошукати чогось іншого, такого, що б стало вище над усіма
національностями та й мирило їх, коли вони підуть одна проти другої.
Треба шукати всесвітньої правди, котра б була спільною всім
національностям.[37,379].

Драгоманов застерігає галицьку інтелігенцію від небезпеки національної
замкненості, яка може зашкодити справі національної свободи і
національної розвитку українського народу.

В даній роботі М. Драгоманов розкриває причини втрати України політичної
і національної автономії ,,Не треба забувати, що Україна втратила свою
автономію на половину через синів своїх”. На думку Драгоманова
національність є основою всіх форм суспільного прогресу, але не перша і
не головна справа ,,Не можна гнатися за національність бо поженемося за
марою, а треба вважати, що головним є поступ і це послужить добробуту
народному, охороні і розвитку всього, що є в українській
національності”.

Наука,самостійна дослідницька робота приваблювали Драгоманова вже з юних
літ. У Полтавській гімназії він захоплюється серйозною історичною та
філософською літературою, згодом блискуче закінчує історико –
філософській факультет Київського університету, щоб вже через два роки
стати його викладачем. ,,Неблагонадійний” і в студентські роки,
Драгоманов – професор дотримувався, як писалося в поліцейському звіті,
,,українофільських хибних поглядів”. Сам Олександр ІІ підписав наказ про
звільнення ,,сепаратиста” Драгоманова і встановлення над ним негласного
нагляду. Починається емігрантська ,,Одіссея” Драгоманова, яка триває до
кінця його днів. Оселившись у Женеві, він починає роботу, без якої важко
уявити майбутній поступ української справи. Засновує і видає перший
модерний український політичний журнал ,,Громада”, безліч книжок та
брошур українською, російською та західноєвропейськими мовами (яких він
знав п’ять ). Ці видання мали інформувати цивілізований світ про
маловідому для нього українську проблему. Драгоманов стає повпредом
українства на Заході. [40,28]

Цікавим з його погляду є такий епізод. У травні 1878 року в Парижі
відбувся літературний конгрес. Його віце – президент І.С. Тургенєв
ознайомив учасників із текстом доповіді, надісланої М. Драгоманову
президентові конгресу Віктору Гюго. Ця праця була присвячена історії
українського народу, особливостям його культури і літератури, а
завершувалася рядками, зверненими до всіх літераторів світу: ,,Ми не
претендуємо на запропонування резолюції. Ми хочемо лише винести на
денне світло цю кричущу несправедливість, якої жертвами в Росії є ми, і
впевнені, що конгрес не залишиться байдужим до наших скарг…”[1,8].

До речі, В.І.Ленін, що спочатку прихильно ставився до ідеї Драгоманова,
обізвав його, зрештою, ,,дрібнобуржуазним лібералом і націоналістом” –
ці ярлики наклали довготривале табу на ім’я і твори вченого. А як
ставився Микола Петрович до марксизму? На авторитетну думку Мирослава
Поповича, марксизм Драгоманов уважав насамперед економічним вченням.
Йому і його близькому другові Миколі Зіберу, палкому прихильникові
,,Капіталу”, імпонувало прагнення Маркса реально, шляхом аналізу дати
характеристику економіки як об’єктивного еволюційного процесу. Однак
політичні й соціологічні засади марксизму викликали в нього суттєві
заперечення, особливо протестував він проти ототожнення понять ,,нація”
і ,,державність”. Ось що він писав з цього приводу:

,,…. многие русские социалисты самым серьезным образом поняли формулу
Интернационала ,,Пролетарии всех стран (наций), соеденяйтесь!” в таком
виде: пролетарии всех стран, подчиненных русскому государству,
обрусевайтесь!. Страные интернационалисты эти не хотят замечать, что
вместо человечества, да еще социалистического, они подсовывают нам
государство аристократическое, буржуазное и бюрократическое, и при том
неизбежно, национальное же …”.[1,9].

Як бачимо, розглядаючи та оцінюючи ідеї, окрім принциповості, треба
керуватися ще й здоровим глуздом. Тим – то ніхто з розважливих,
вдумливих учених заходу не викидає Маркса чи того ж Леніна з ,,корабля
сучасності”.

Хоча Українець (один із псевдонімів Драгоманова) інколи бував надто
прискіпливим, а то й жорстоким і необ’єктивним критиком творчості своїх
співвітчизників, зокрема, Шевченка (відомо, що він дорікав поету за брак
культури, начитаності, європейської школи, вважав майже всі його поеми,
особливо ,, Гайдамаків”, недовершеними, а вірші – далекими до
досконалості народних пісень), усе ж він ніколи не опускався до
обмовляння і брутальності, видавав у Женеві Шевченкового ,,Кобзаря”,
забороненого в царській Росії цензурою, пропагував творчості великого
українського поета серед європейської громади.[8,23].

Останній період життя і діяльності М. Драгоманова пов’язаний із Софією,
куди його запросили на кафедру загальної історії ново заснованої Вищої
школи (майбутнього університету). Тут він розгорнув велику плідну
наукову діяльність з етнографії і фольклору, написав кілька праць одна з
яких – ,,Чудацькі думки про українську національну справу” – стала
яскравою окрасою його творчого доробку досліджуючи історію встановлення
європейських держав як національних утворень, Драгоманов доходить думки,
,,треба шукати всесвітньої правди, котра була б спільною всім
національностям” і об’єднала їх заради вищої мети.[1,12].

У своїх статях Драгоманов багато уваги приділяє ,,російському питанню”.
Засуджуючи великоруській шовінізм в усіх його проявах, вчений належно
поціновує здобутки російської культури і той факт, що європейській світ
назвав російське письменство рівноправним членом у своїй сім’ї,
передрікає, що недалекий той час, коли російська стане однією зі
світових мов. ,,В нашому мистецтві ХVІІ століття перевага була в
літературі – церковна, а не було народної мови, тому мислителі ХVІІ
століття не чули різниці своєї мови від російської самі українці
допомагали цій мові вставати”. Як завдання на майбутнє, Драгоманов
висуває ідеї спільної боротьби українців і росіян проти імперської
політико – адміністративної системи, за свободу і децентралізацію.
[1,13].

… Прочитайте або перечитайте ,,Чудацькі думки про українську
національну справу” і ви відчуєте, що висловленні понад століття тому,
вони пульсують живим потужним струменем і нині. Їх можна схвалювати або
засуджувати, але ніхто не залишиться байдужим. Прочитайте, не
відкладаючи, за давньою ,,чухраїнською” звичкою, на завтра – можливо,
обізнаність з ідеями великого українського мислителя допоможе уникнути
багатьох помилок уже сьогодні.

Висновки

Михайло Драгоманов залишив значну наукову, науково – популярну та
публіцистичну спадщину, в якій аналізував явища політичного життя,
оцінював історичні події, висловлював прогнози щодо майбутнього.
Розмаїття його наукових зацікавлень, глибока ерудованість і багатий
життєвий досвід разом з активною суспільною діяльністю надають особливу
вагомість драгомановському творчому добутку.

Драгоманов відзначив історичну мінливість і минучість соціальних і
політичних форм організації суспільного, державного устрою. Саме
розвиток людської особливості, за Драгомановим, її прагнень та інтересів
виступав рушійною силою, яка визначала характер різних епох і народів,
розвиток світової цивілізації. Відтак, первинним у політичних ідеях
Драгоманова був антропоцентризм, розуміння досвіду історії та сучасних
процесів під кутом зору задоволення прагнень і потреб людини.
Драгоманівським поглядам виразно притаманний гуманізм, віра у можливості
духовного вдосконалення людини, у творчій розвиток і культурний прогрес
суспільства. Відповідно до цих засад він підходив до розв’язання
проблем соціального, економічного та політичного поступу як окремих
народів, так і людства в цілому. Драгоманов протистояв сучасному йому
суспільству станових і соціальних привілеїв, політичної дискримінації
ідеали демократичного, динамічного суспільства, заснованого на засадах
розуму, солідарності, взаємодопомоги та спрямованості до
,,інтегрального” розвитку. Наголос на творчому потенціалі людини, на
соціально – перетворюючій діяльності розумних, відповідальних індивідів
відзначав його проекти суспільної організації, формував критерії, на
основі яких учений аналізував минулі і сучасні йому форми суспільного
життя. Його була притаманна відданість ідеї верховенства права та
розвитку правових відносин як гарантії демократичності, поступовості
соціального розвитку. Не буде перебільшенням твердити, що Драгоманов
одним із перших в українських та російських суспільно – політичний думці
в теоретичному плані і в розробці політичної стратегії тяжів до ідеалів
розвитку громадянського суспільства. В його розумінні суспільство мало
складатися з вільних, економічно і соціально забезпечених індивідів,
діяти на основі громадської ініціативи та асоціації, поєднання приватних
і колективних інтересів та розв’язання суперечностей і конфліктів між
ними на засадах взаємоповаги, діалогу та компромісів, пошуку спільних
цілей і завдань.

З драгомановськими уявленнями про суспільну організацію пов’язана його
концепція національності, народу, нації. За Драгомановим для індивіда
важливе творення духовних і матеріальних цінностей у рамках свого
національного суспільства, повноцінна участь у його діяльності, служіння
його інтересам. Без національного колективу неможливо уявити входження
людини в людство, його виживання та розвиток, підкреслював Драгоманов.
Для нації обов’язковим виступає плекання особистості, задоволення
спільних інтересів своїх спів племінників, боротьба за гідне місце у
світі, в культурному, суспільному, політичному та економічному житті
людства. Людство виступало у Драгоманова як надбудова, завершення
розвитку універсальної ієрархії соціальних та етнонаціональних структур,
в яких проходить життя людей, їх соціалізація та діяльність, від
первинної громади – асоціації, через націю до всесвітньої цивілізації.

Його бажання знайти вирішення проблеми задоволення національних потреб і
гармонізації міжнаціональних стосунків відповідало нагальній
необхідності пошуку засобів подолання конфліктів, значення і
масштабність яких він оцінював правильно.

Драгомановський европоцентризм був своєрідним критерієм вивчення
вітчизняної історії та прогнозування національно – політичних процесів у
контексті розвитку європейської цивілізації. Відстоюючи унікальну роль
національного в житті окремої людини, значення національної
самоорганізації, Драгоманов виступив одним із справжніх українських
будителів, практичним діячем відродження України, захисником прав та
інтересів інших ,,недержавних” націй східної Європи. Йому належить
чимала заслуга в політизації національного руху, у формуванні його нової
ідеології, визначенні стратегічних і тактичних завдань, у творенні
відповідної організаційної мережі. Політичний реалізм доречний наголос
на розробці автономістсько – федеративної програми майбутнього України,
Росії та Східної Європи як першочергового завдання українського руху
Драгоманову належать.

Інерційного переважання програми автономної України як стратегічної мети
національного руху. Йому все – таки належить справжня честь бути одним
із найбільш плідних і послідовних політичних теоретиків вітчизняної
суспільно – політичної думки ХІХ ст. Його конституційні нариси,
політичні проекти, пропозиції забезпечення демократичної діяльності
свободи, пріоритетності прав людини залишаються не тільки
історіографічним явищем, але й, до певної міри, актуальним теоретичним
надбанням суспільно – політичної думки України.

Саме Драгоманов одним із перших серед вітчизняних суспільно – політичних
діячів замислювався над питаннями міжнародної політики, її значенням для
втілення у життя українських національних інтересів. Він аналізував
можливості використання українцями різних, у тому числі конфліктних
міжнародних політичних ситуацій для внесення українського питання до
порядку денного загальноєвропейської політики. Драгоманов був не лише
своєрідним ,,послом” українського народу в Західній Європі, авторитетним
представником національної науки, журналістики, літератури та культури.
Йому довелось два десятиріччя представляти перед європейськими народами
національну політичну думку, доводити до їх відома погляди діячів
українського руху, бути ,,рупором” національних устремлінь, першим
постійним пропагандистом ,,української справи” як такої, що потребує й
заслуговує на загальноєвропейську увагу.

Драгоманову належить певний пріоритет теоретичного обґрунтування
геополітичних парадигм української зовнішньої політики. Значення,
переваги та недоліки драгомановської теоретичної спадщини важко оцінити
без урахування ідеологічних перспектив його світогляду, його ролі
ідеолога українського визвольного руху, впливового теоретика та
публіциста ліберальної та демократичної опозиції в Росії, ініціатора
програмних національно – демократичних і соціалістичних течій
східноєвропейських народів. По – перше, від знаючи важливість спадщини
Драгоманова – ідеолога, наголосимо, що вважаємо методологічно
необґрунтованими спроби ототожнення його світогляду з будь – якою чітко
визначеною ідеологічною демократичною чи, тим більше, окремою партійною
доктриною. Драгоманов тяжів до пошуків синтетичної моделі політичного та
суспільного розвитку, для створення якої творчо використовував і
поєднував елементи, принципи, ідеологеми та міфи ліберальної,
демократичної, націоналістичної та соціалістичної ідеологій. По – друге,
вчений і громадський діяч виступав ініціатором громадської та політичної
організації, інструлізації українського руху, національно – партійного
поділу всеросійської опозиції, особисто схилявся до позиції не поза – а,
над партійності, тим самим звільняючи ідеологічний простір для
теоретичних узагальнень, програмних експериментів і формування нових
політичних об’єднань на широкий соціальний, етнонаціональний та ідейній
основі.

На наш погляд, Драгоманов як теоретик та ідеолог у своєму розвитку
проходив такі основні етапи. У ранні роки, до вступу в ,,Стару Київську
Громаду”, в його світогляді переважали риси регіонального
,,малоруського” патріота, який головним чином переймався ідеалами,
настроями та сподіваннями всеросійського лібералізму та демократизму. У
1860-х першій половині 1870 – х років світобачення Драгоманова
схиляється в бік все більшої соціальної та національної радикалізації
його поглядів, він переймає на себе естафету програмних розробок від
старшого покоління українських діячів 1840-1850-х рр.. У перші роки
еміграції учений і громадський діяч експериментує з анархо –
федералізмом і соціалістичним радикалізмом. А з початку 1880-х рр. він
усе більш упевнено змінює акценти у своїх працях на синтез політичних
концепцій європейського лібералізму та соціального демократизму,
осмислюючи їх з українського погляду, з точки зору інтересів спільної
визвольної боротьби бездержавних націй Східної Європи. При цьому
Драгоманов намагається реалістично враховувати історичні, політичні,
соціальні та культурні обставини Російської та Австро – Угорської
імперії, міжнародної ситуації, що склалась. Останні роки життя, з кінця
80-х рр. ХІХ ст., він намагався запропонувати вітчизняному загалові
власну версію нової політичної програми, що спиралась на ідеї
національного демократизму, була суттєво доповнена елементами соціальних
доктрин західноєвропейського радикалізму, збагачена досвідом, здобутим
Драгомановим за попередні десятиріччя своєї наукової, літературної і
громадсько – політичної діяльності.

Безсумнівно, Драгоманов посідає цілком самобутнє, визначальне місце у
розвитку українських демократичних традицій політичної думки. Він
пропонував і відстоював план формування української політичної нації,
який розробляв на засадах громадянського суспільства, на основі широкого
розвитку місцевого та регіонального самоврядування, на принципах
всебічного забезпечення прав людини і громадянина. Ідеї Драгоманова
вплинули і на поступ російської ліберальної думки . Зокрема, вони були
помітним явищем у рамках федералістської традиції політичної думки в
Росії, у розвитку конституціоналізму, уявлень про цінності та інститути
політичної свободи.

Явищем, яке не варто ігнорувати або применшувати його значення, були
ідеї Драгоманова і в регіональному – східноєвропейському вимірі. Він
став одним із впливових, авторитетних теоретиків національної
демократії, яка все голосніше заявляла про себе як нова впливова
політична течія та масова ідеологія. Насамкінець, він виступив
захисником інтересів поневолених, бездержавних націй Східної Європи,
звертаючись зі своїм творами та ініціативами до громадської думки,
наукової та політичної еліти західноєвропейських країн.

Відзначаючи науково – теоретичний потенціал, сильні сторони творчого
добутку Драгоманова, треба зазначити, що його спрямованість на вирішення
проблем поточної політики, прагнення знайти розв’язання глибинних
проблем свого часу проводили не тільки до реалістичності та конкретності
мислення Драгоманова – політика.

Спадщина вченого залишає також чимало ,,відкритих питань”, зокрема, про
співвідношення завдань суспільного розвитку і державних інтересів, про
роль і значення колективних та індивідуальних прав, про межі прагматизму
і сенс політичного романтизму. Ці та інші питання дозволяють поколінням
дослідників і зацікавленим читачам драгомановської наукової спадщини
оцінювати його ідеї та думки в нових історичних і політичних умовах, у
духовно культурному кліматі наступних епох, пропонуючи власні відповіді
на ці питання. Певні його концептуальні положення зберігають
актуальність і потенціал розвитку.

Список використаних джерел

Бурбан В. Чудацькі думки про українську національну справу//Дзеркало
тижня. – 2001.- №38.

Губерський Л.В. Філософія політики. – Знання України. – К., 2003.

Довгич В.А.Українська ідея в політичній теорії М. Драгоманова.
Навчальний посібник для студентів. – К., 1991.

Дорошенко Д. Спогади про минуле. – Вінніпег, 1948.

Драгоманов М. Сонячний промінь // Літературно – публіцистичні праці. –
Т. 2.

Драгоманов М. Вольный Союз – Вільна Спілка.

Драгоманов М. Антракт з історії українофільства // – К.: Вибране,1991.

Драгоманов М. Чудацькі думки про українську національну справу//
Вибране. – К., 1991.

Драгоманов М. Вольний Союз – Вільна Спілка.

Драгоманов. Вибране. – К., 1991.

Драгоманов М. Шевченко, українофіли й соціалізм //Громада. – №4.

Драгоманов М. Переднє слово до ,,Громади”.

Драгоманов М. Конституция и народ // Собрание политических сочинений. –
Т. ІІ.

Драгоманов М. Листи на Надніпрянську Україну.

Драгоманов М. Автобіографія.

Драгоманов М. ,,Народная Воля” о централизации революционной борьбы в
России.

Кармазінов. Ідеї державності в українській політичній думці.- К., 1998.

Костомаров Н.И. Две русские народности. – К., Харків, 1991.

Круглашов А. Драма інтелектуала : Політичні ідеї Михайла Драгоманова. –
Чернівці: Прут, 2001.

Кухта Б.Л. З історії української політичної думки. – К.: Генеза, 1994.

Лисяк – Рудницький І. Перша українська політична програма.

Лисяк – Рудницький І. Драгоманов як політичний теоретик //Історичні есе.
– К., 1994. – Т.1.

Метельський Р.Е. Драгоманівська політико – правова доктрина ; демократія
і лібералізм. – К., 1995.

Молчанов. Державницька думка М. Драгоманова. – К., 2001.

Павлик М., Подольський С., Драгоманов. ,,Програма „Громади”// Вибрані
твори. – Т.1.

Павлик М.Пам’яті Михайла Драгоманова. – Львів, 1992.

Павлик М., Драгоманов М. Про віча. – Львів 1987.

Політологічний енциклопедичний словник: Навч. Посібник для студентів
вищ. навч.закладів.-К.: Генеза, 1997

Політологічний енциклопедичний словник // Упорядник В.П.Горбатенко; За
ред. Ю.С.Шевчука, В.Д. Бабкіна, В.П.Горбатенко. 2-е вид., і перероб. –
К.: Генеза, 2004.

Потульницький. Нариси з української політології 1918 – 1991. – К., 1994.

Потульницький. Історія української політології.-К.;1992.

Семків О.І. Політологія. Хрестоматія. –– Львів.: Світ, 1996.

Скакун. Драгоманов как политический мислитель. – Харьков, 1993.

Сокуренко В. Демократические учения о государстве и праве на Украине на
Украине во второй половине ХІХ века. – К.: Основи, 2003р.

Суспільно – історична спадщина М.П Драгоманова і сьогодення// Тези
Драгоманівських читань. – К., 1995.

Слюсаренко А.Г., Томенко М.В. Історія української конституції. – К.,
1993.

Філософський словник соціальних термінів.- Х .: ,,Корвін”, 2002.

Франко І. Суспільно – політичні погляди М. Драгоманова// Політологія.
Кінець ХІХ – перша половина ХХ ст. Хрестоматія. – Львів, 1996.

Франко І. Суспільно – політичні погляди М. Драгоманова. – К.: Основи,
1986.

Чудацькі думки через 100 років. До 150 –річчя М. Драгоманова.
//Філософська і соціальна думка. – 1991. – №9.

PAGE

PAGE 39

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020