Курсова робота
на тему:
Основні теорії політичних систем.
Зміст
Вступ
1. Місце держави в політичній системі суспільства
2. Сутність, структура та функції політичної системи
3. Соціально-економічні умови виникнення і розвитку політичної системи
суспільства.
4. Політична система України
Висновок
Список використаної літератури
Вступ
Актуальність даної теми полягає в доведенні взаємозв’язку держави і
політичної системи і як наслідок повної нерозривності, адже в більшості
випадків вони виступають як одне ціле.
В даній контрольній роботі висвітленні основні терміни, що стосуються
політичної системи суспільства: поняття політичної системи, ознаки,
значення для суспільства, висвітлення ролі держави в політичній системі,
класифікація основних складових політичної системи, а також недоліки
правової системи України.
Громадянське суспільство, його інститути обумовлені безпосередніми
життєвими потребами та інтересами людей. Автономний індивід з його
потребами та інтересами є антропологічним виміром, активним чинником як
формування окремих інституцій громадянського суспільства, так і його
функціонування як цілісної системи суспільних відносин, заснованих на
приватних інтересах. Життя, свобода, безпека особистості, приватна
власність є елементарними потребами існування людини і громадянина, які
роблять можливим її цивілізоване спілкування з іншими людьми, визначають
соціальні форми життєдіяльності, а тому й становлять основні цінності
громадянського суспільства.
Індивід, сукупність індивідів, насамперед тих, які належать до
середнього класу, становлять якісну характеристику виникнення,
функціонування та розвитку громадянського суспільства. Саме на
фундаменті своїх особистих інтересів, їх єдності та спільних проблем, що
постають на шляху їх здійснення, індивіди утворюють ті чи інші
громадські об’єднання.
Громадянське суспільство відображає встановлення елементарного
соціального зв’язку між індивідами.
1. Місце держави в політичній системі суспільства
Держава — основний і найважливіший інститут політичної системи
суспільства. Той факт, що держава володіє суверенною владою, і визначає
верховенство її щодо всіх інших організацій. Держава здійснює управління
системою державних організацій, громадських об’єднань і трудових
колективів, що становлять політичну систему соціальне неоднорідного
(зокрема, класового) суспільства.
Держава — це публічна влада, яка поширює свою дію на суспільство. Вона
володіє монополією на примус щодо населення у межах певної території,
має право на проведення від імені суспільства внутрішньої та зовнішньої
політики, виняткове право видавати закони та правила, які є
обов’язковими для всіх громадян, право на збирання податків, мита тощо.
До основних ознак держави належать:
наявність особливої системи органів та установ, що здійснюють функції
державної влади;
наявність права, яке закріплює певну систему норм, санкціонованих
державою;
наявність певної території, на яку поширюється юрисдикція даної держави.
Держава — це організація політичної влади панівної частини населення у
соціальне неоднорідному, зокрема класовому, суспільстві, за допомогою
якої здійснюється керівництво суспільством в інтересах цієї його
частини, а також управління загальносуспільними справами.
Держава існувала на всіх етапах розвитку суспільства,
виключаючи період первісного, соціальне однорідного суспільства.
Утворення перших в історії людства держав було викликано
у кінцевому підсумку поділом суспільства як етнічного утворення на
соціально-економічні класи та інші соціальні групи з
різноманітними, нерідко протилежними інтересами.
Національній державі притаманні такі особливості:
утворюється нацією, яка компактно проживає на певній території і, як
правило, становить більшість серед населення даної країни;
є результатом здійснення відповідною нацією її основного загально
соціального права на політичне самовизначення;
створює, забезпечує всі необхідні умови для збереження і розвитку
надбань даної нації в економічній, політичній, соціальній, духовній
сферах життя, збагачення її духовності, культури, мови, традицій тощо;
поєднує піклування про «свою» націю із створенням належних умов для
розвитку всіх інших націй, етнічних груп, які проживають на території
держави і входять до складу її народу.
При розгляді проблематики політичної системи суспільства з позицій
державно-правової науки слід, однак, чітко визначитися стосовно того, що
саме держава як орган влади та управління в масштабі всього суспільства
виступає її стрижневим елементом, ядром.
Саме навколо державної влади як концентрованого втілення політики в
загальнонаціональному вимірі формуються інтереси інших політичних
інститутів, точиться боротьба політичних партій за те, щоб здобути
важелі державного управління. У самій державності з точки зору
реалізації політичних інтересів та програм провідними виступають такі
державні інститути, як парламент та уряд. Депутати парламенту та члени
уряду, яких приводить на посади політична партія, що перемогла на
виборах, посідають у цих органах так звані політичні посади і тому
кваліфікуються як політичні службовці.
Особливий статус держави в політичній системі суспільства обумовлений
тим, що саме держава на відміну від політичних партій, блоків політичних
партій та рухів:
об’єднує все населення країни на умовах особливого членства в державі,
своєрідної належності до держави, що пов’язана з фактом постійного
проживання на її території, або набуття такої специфічної ознаки, як
громадянство чи підданство. Це дає можливість кваліфікувати державну
владу як найбільш ефективний засіб мобілізації зусиль всіх членів
суспільства, дозволяє державі на відміну від політичних партій
використовувати найвагоміші ресурси суспільства, насамперед —
адміністративний ресурс, для вирішення тих чи інших актуальних проблем;
виступає як усередині країни, так і за її межами від імені і за
уповноваженням народу як єдиного законного представника народного
(національного) суверенітету. Жодна політична партія чи політичний рух
не мають таких виняткових повноважень, не можуть виступати від імені
народу, оскільки представляють інтереси лише його певної частини. У
міжнародних відносинах це дозволяє державі уособлювати народ, бути
персональним членом міждержавного політичного спілкування, суб’єктом
міжнародного права, заключати від свого імені міжнародні договори,
входити до складу міжнародних організацій.
являє собою єдину форму політичної організації населення, яка відбиває і
реалізує загальнонаціональну волю, що інтегрується на основі інтересів
громадян, соціальних груп та верств населення за посередництвом
інститутів громадянського суспільства, зв’язує в одне ціле як політичну
систему суспільства, так і все суспільство в цілому. В цьому розумінні
держава виступає ознакою, атрибутом сучасного суспільства, яке здатне
усвідомлювати свою ідентичність, відокремлювати власні актуальні
проблеми і вирішувати їх солідарними зусиллями всіх своїх громадян;
державна влада як найбільш суттєва ознака державної організації має таку
політико-правову властивість, як суверенність, що дає можливість
визнавати державну владу верховною над проявами інших форм публічної
влади всередині країни, що тягне за собою право визнавати недійсними
будь-які протизаконні рішення інших суб’єктів політичної системи, та
незалежною у міждержавних стосунках;
видає загальнообов’язкові правила поведінки, насамперед у формі законів,
а також інших нормативно-правових актів, доводить їх до реалізації.
Звичайно, політичні партії також можуть приймати свої акти-статути,
програми, поточні рішення, але ці документи мають лише внутрішнє
значення, поширюються тільки серед їх членів, доводяться до реалізації
організаційними засобами партії та виховною роботою;
має постійний професійний апарат для здійснення управління суспільством,
у якому працюють спеціально підготовлені для такої діяльності кадри —
державні службовці. Для їх професійного навчання та підготовки
функціонує розгалужена система підготовки та підвищення кваліфікації
працівників державного апарату. Статус державних службовців і питання
проходження ними служби в державних органах регулюються спеціальним
законодавством;
володіє монополією на легальне застосування насилля, яке здійснюється за
допомогою збройних сил та інших «матеріальних придатків влади» — установ
для утримання засуджених тощо. На цю обставину яскраво вказував відомий
німецький соціолог XX століття М. Вебер, який зазначав, що не може
існувати соціологічного визначення держави через її функції чи напрями
діяльності, оскільки вона може займатися різноманітною діяльністю
відповідно до обставин, що склалися в конкретно-історичній ситуації, але
завжди за будь-яких обставин і в будь-які часи держава володіє
монополією на насилля, застосування примусових заходів.
2. Сутність, структура та функції політичної системи
Політична система, як і економічна, правова, духовна, а також
соціально-класова системи, є підсистемою суспільства. Якщо істотною
ознакою економічної системи є власність, правової — правові норми як
регулятори суспільного життя, духовної — формування цінностей,
відтворення особистості, адекватної цим цінностям, то істотна ознака
політичної системи полягає у формуванні та здійсненні політичної,
державної влади. Саме владні відносини характеризують політичну систему.
На відміну від інших систем, особливості політичної системи полягають у
тому, що:
вона володіє монополією на владу в масштабах усього суспільства;
визначає стратегію суспільного розвитку загалом і економічну, соціальну,
культурну та зовнішню політику зокрема;
визначає і репрезентує інтереси панівних соціальних груп або всього
суспільства на державному рівні;
забезпечує політичне та адміністративно-державне управління суспільними
процесами;
сприяє стабілізації або дестабілізації суспільного життя;
формує правову систему і функціонує в її рамках або виходить за межі
правового поля.
Одні політологи поняття «політична система» ототожнюють з політичним
режимом цієї системи, інші — з політичною організацією, треті значно
розширюють обсяг і зміст поняття «політична система», включаючи до її
структури елементи, які не можна вважати власне політичними.
Загалом політична система — це сукупність інститутів, які формують і
розподіляють державну владу та здійснюють управління суспільними
процесами, а також репрезентують інтереси певних соціальних груп у
рамках відповідного типу політичної культури.
Політична система має свою структуру, це:
політичні відносини,
політичні інститути (організації),
політичні і правові норми,
політична свідомість,
політична культура.
У структурі політичної системи можна виділити ряд структурних рівнів:
інституціональний (організаційно-нормативний), який розкриває характер
функціонування основних інститутів політичної системи;
процесуальний — характер групових і масових суб’єктів політики;
інтеракціоністський — характер взаємодій на міжособистісному, груповому
та інституціональному рівнях.
Для того, щоб виділити структурні елементи політичної системи на
інституціональному рівні, необхідно насамперед дати відповідь на такі
питання: як здійснюється державна, регіональна і місцева влада, які
механізми формування цієї влади, якість ментальних і діяльно-практичних
компонентів політичної системи.
Відповідаючи на них, виділимо такі структурні елементи: держава,
регіональні та місцеві органи самоврядування, партійна система, виборча
система, політична культура.
Інтеракціоністський рівень структури політичної системи включає
сукупність різних форм взаємодії (співпраці, консенсусу, конкуренції,
конфлікту).
З позиції цього підходу можна виділити змістові компоненти політичної
діяльності. Запропонована нами структура політичної системи дає змогу
згрупувати різноманітні політичні явища і процеси в єдину цілісну
систему, розкрити її структурний і функціональний характер як на макро-,
так і на мікро рівнях, тобто на інституціональному, міжособистісному і
груповому рівнях.
Політична система в суспільстві виконує ряд функцій: владно-політичну,
національної інтеграції, стабілізації соціально-політичного життя,
соціально-політичної модернізації, управління, правову.
Владно-політична функція. Суть її зводиться до механізму формування,
використання і підтримки влади відповідно до рівня політичної культури
та інтересів суб’єктів політичного процесу.
Механізм розподілу влади в політичній системі залежить від типу
політичного режиму, змісту форм взаємодії суб’єктів політичного процесу,
а також від ступеня цивілізованості інших систем суспільства,
геополітичного становища, тенденцій світового розвитку.
Політична система з точки зору механізму формування влади може
характеризуватися:
1) рівновагою жорсткої конкуренції і конструктивної співпраці у здобутті
та використанні влади;
2) дисбалансом розподілу влади між офіційними державними чинниками й
прихованими інтересами;
3) недорозвинутими формами конкуренції та співпраці;
4) відсутністю рівних умов для реалізації інтересів групових суб’єктів
політики при здобутій владі;
5) перманентною насильницькою боротьбою за владу.
Отже, політична система розвинутих суспільств функціонує на засадах
балансу жорсткої конкуренції і конструктивної співпраці у розподілі
влади або з перевагою механізмів консенсусу над механізмами противаг.
Політичні системи інших суспільств характеризуються недорозвинутими
формами конкуренції та співпраці або руйнівною боротьбою за владу.
Функція національної інтеграції. Політична система забезпечує інтеграцію
племен у народність, а народностей у націю. При цьому політична система
здійснює національну інтеграцію в рамках імперії-держави і національної
держави. В рамках імперії-держави політична система забезпечує
національну інтеграцію шляхом примусу і насильства, надаючи народові
метрополії певні привілеї та позбавляючи народи колоній права на
вираження своєї етнічної ідентичності.
В рамках національної держави політична система здійснює національну
інтеграцію декількома шляхами:
1) насильницьким шляхом об’єднує етнічно споріднені території (як це
мало місце в Німеччині за часів Бісмарка) навколо центральної влади;
2) витворює нову політичну націю етнічно-строкатого населення колишньої
колонії шляхом консолідації на принципах громадянства;
3) формує націю на основі корінного етносу, позбавляючи некорінні етноси
громадянських прав;
4) формує націю на основі корінного етносу і намагається приєднати
території сусідньої держави, де живуть етнічні «родичі».
Національна інтеграція сьогодні можлива тільки за умови врахування
політичними чинниками специфіки різноманітних інтересів (релігійних,
соціальних, ідеологічних) і створення відповідного механізму
консолідації соціально-політичних сил, подолання партикуляризму і
класовості.
Функція стабілізації соціально-політичного життя. Стабілізаційна
діяльність політичної системи полягає у її здатності з’ясовувати причини
різноманітних конфліктів (класових, групових, міжетнічних, між
партійних, міждержавних), попереджати їх поглиблення, знаходити вихід із
конфліктних ситуацій шляхом досягнення компромісів, становлення
консенсусу.
Функція соціально-політичної модернізації. Суть її зводиться до того, що
політична система реформує усі сторони суспільного життя. Якщо політична
еліта не наділена відповідним реформістським потенціалом, то перехід від
однієї системи до іншої супроводжується затяжними катаклізмами,
стагнаційними процесами, постійним відтворенням старих структур,
способів мислення і поведінки. Вибір шляхів модернізації суспільного
життя, пошук особливих (саме для цієї нації) варіантів розвитку залежить
від того, наскільки інститути політичної системи виявляють здатність до
самооновлення, рішуче поривають з віджилими традиціями.
Функція управління. Передбачає систему органів (державних, партійних і
громадських), що становлять апарат управління суспільством.
Бюрократичний апарат дедалі більше професіоналізується та
спеціалізується. Виникає небезпека переродження його у самостійну
політичну силу, яка протистоятиме обраним народом або певними партіями
політичним органам. У зв’язку з цим американський політолог
Ж. Лапаломбара підкреслює, що перехід від однієї політичної системи до
іншої можна полегшити, якщо вивчити механізми функціонування
бюрократичного апарату. Кожне перехідне суспільство неминуче стикається
з проблемою формування, використання адміністративних кадрів, вироблення
ефективного політичного контролю за їхньою діяльністю. Без відповідного
правового, політичного контролю, без спеціальної адміністративної
підготовки кадрів, без звуження розподільчої сфери державних органів
управлінський апарат може паразитувати у суспільстві.
Правова функція. Політична система формує право і функціонує у його
рамках. Правотворча функція політичної системи залежить не лише від
законодавчого органу держави, а й від здатності всіх суб’єктів
політичного процесу (партій, громадських організацій, груп тиску)
досягти згоди щодо вироблення таких правових норм, які б сприяли
стабілізації суспільства, гармонізації інтересів соціальних груп.
Якщо суб’єкти політичного процесу нехтують правом, віддають перевагу
груповим інтересам, у суспільстві панує дезінтеграція і дезорганізація,
з’являється спокуса стабілізувати суспільні відносини тоталітарними
способами. Тому важливо оцінювати діяльність тієї чи іншої політичної
організації крізь призму її здатності впорядковувати свою діяльність у
рамках правових норм і висувати правотворчі ініціативи. Без високої
правотворчої здатності суб’єктів політичного процесу політична система
перестає діяти в рамках правового поля, стає засобом бюрократичного
свавілля і беззаконня.
3. Соціально-економічні умови виникнення і розвитку політичної системи
суспільства.
Сучасне наукове знання про політичні системи с результатом значного
розвитку. Так, історично першим інститутом політичної системи була
держава. Але в умовах нерозвиненого політичного життя, властивого
традиційним суспільствам, діяльність політичної системи, по суті,
обмежувалася функціонуванням державних інститутів. Правда, поряд
існували інші формальні і неформальні об’єднання, які грали значну, а
інколи і провідну політичну роль, наприклад, роль жерців у країнах
Сходу. Аристотель згадує про існування трьох угруповань в Афінах, які
називали себе партіями: партії гори, рівнини і прибережної частини
міста, жителі яких виступали на народних зборах з більш-менш загальних
позицій. Згодом, в умовах феодалізму значний політичний вплив чинила
церква, яка інколи здійснювала певну політичну функцію навіть у
міжнародних відносинах (відома Каносса Генріха IV) а деякі монаші
об’єднання (наприклад, орден єзуїтів) були могутнім знаряддям диктатури
феодалів. Діяли також різні політичні норми права і моралі, релігійні
догми, однак вони дуже часто мали синкретичний характер.
Народження цілісної політичної системи пов’язане з подальшим
цивілізаційним розвитком, формуванням громадянського суспільства, його
структури. З’являються великі соціальні групи. З метою задоволення їхніх
потреб та інтересів виникають політичні партії, профспілки, селянські
спілки, об’єднання промисловців тощо, утворюються між групові об’єднання
(наприклад, національні, народні фронти).
Визначним теоретиком системного аналізу в політології США є Д. Істон. У
працях “Політична система”, “Системний аналіз політичного життя” він
уперше в політичній науці застосував системний аналіз до вивчення
політичного життя, згідно з яким система складається з ряду
різноманітних елементів, елементи пов’язані різними залежностями, які
всі разом становлять її структуру. Система має свої межі. Дії, що
впливають на неї ззовні, називаються входом у систему, а дії, які
система справляє на оточення — виходом. Між входом і виходом
(імпульсами, що йдуть до системи, та її реакцією на це) відбувається
внутрішня системна конверсія.
Д. Істон визначає політичну систему як “взаємодію, за допомогою якої в
суспільстві авторитетно розподіляються цінності”, вироблені всіма його
членами. Основним призначенням політичної системи є здійснення функції
розподілу цінностей і спонукання до його обов’язкового прийняття
більшістю членів суспільства.
Д. Істон розкриває також вплив різноманітних факторів на політичну
систему, а також вплив останньої на них. Так, середовище, яке впливає на
політичну систему, Д. Істон поділяє на “внутрішньо суспільні” системи
(економічна, культурна, соціальна, психологічна) і “поза суспільні”,
тобто ті, які перебувають за межами даного суспільства (міжнародна
торгова система, різноманітні міжнародні співтовариства). Якщо система
не вживає заходів щодо “руйнівного” впливу середовища і якщо цей вплив
настільки деструктивний, що влада не має змоги виконувати свої рішення,
то політична система розпадається.
Згідно з концепцією Д. Істона, взаємодія політичної системи з
середовищем відбувається шляхом “входу—виходу”. “Вхід” здійснюється або
в формі “вимог”, або в формі “підтримки”. Під “вимогами” розуміється
виражена всередині і звернена до владних органів думка з приводу
бажаного або небажаного розподілу цінностей у суспільстві. Під
“підтримкою” він розумів дію індивідів і груп на підтримку системі.
“Підтримка” пов’язує систему з навколишнім середовищем, забезпечує
відносну стійкість владних органів, від яких залежить перетворення вимог
навколишнього середовища у відповідні рішення. В результаті “входу” в
політичній системі відбувається процес впливу на неї середовища,
наслідком якого є реакція “вихід”, під якою розуміється авторитетне
рішення щодо розподілу цінностей. Політичний процес, на думку Д. Істона,
це процес перетворення інформації, переведення її із “входу” на “вихід”.
Реагуючи на виклики середовища, політична система одночасно підтримує в
суспільстві змінність і стабільність. “Збереження через зміни” є дійовим
засобом стабілізації політичної системи.
К. Кулчар розглядає політичну систему на двох рівнях. На рівні держави
вона включає державні і політичні організації, норми (передусім правові)
і ролі, які реалізуються в політичній поведінці. На рівні суспільства до
політичної системи входять стандарти індивідуальної політичної
поведінки, норми (насамперед етичні), ролі та організації (політичні
партії, групи тиску), які або прагнуть політичної влади, або впливають
на процес її здійснення. Такий підхід адекватний природі політичної
системи.
Процес розвитку політичних систем відбувається за певними
закономірностями. Насамперед це закономірність рівноваги. Розвиток можна
розглядати як єдність перервних і безперервних рухів. Тому політична
система перебуває у постійному русі у зв’язку з економічними,
екологічними змінами. Для успішного функціонування система змагає певної
врівноваженості підсистем, прийняття рішень, які б враховували інтереси
більшості. Ці рішення є певним компромісом.
4. Політична система України
Щоб визначити тип політичної системи в Україні згідно з наведеною вище
типологією, необхідно охарактеризувати її зміст і функції.
Істотною ознакою владно-політичної функції політичної системи України є
недорозвинутість форм політичної конкуренції і конструктивної співпраці
внаслідок збереження рецидивів тоталітарної політичної культури,
незрілих елементів громадянського суспільства, мафіозних каналів
розподілу ресурсів на базі державного монополізму в економіці і
державного протекціонізму в політиці.
Верхівка державної бюрократії створює як правові, так і нелегальні умови
для мафіозних каналів збагачення промислових, аграрних і фінансових
олігархій за рахунок нещадного пограбування суспільної більшості, з
одного боку, з іншого — ці олігархії, у свою чергу, «підгодовують»
політичне керівництво, державний апарат тіньовими доходами.
Однак глибока фінансова криза і криза економіки в цілому призводить до
обмеження або повної ліквідації мафіозних каналів паразитичного
збагачення номенклатурних кланів, оскільки правлячі політичні кола
можуть втратити владу внаслідок масових соціальних зворушень. Крім того,
мафіозні олігархії, нагромадивши завдяки владному сприянню капітали,
прагнуть легалізувати їх у підприємництві, і тому вони не хочуть більше
«підгодовувати» владні структури, оскільки останні мають обмежені
можливості для створення умов мафіозного збагачення.
Нинішня політична система не тільки покликана забезпечити реформування
усіх сфер суспільного життя, а й сформувати модерну політичну націю. В
Україні цей процес перебуває на початковій стадії, тому що:
– по-перше, Україна ще не витворила власної моделі національної
економіки;
– по-друге, не сформувався середній клас як суб’єкт модерних
національних цінностей;
– по-третє, не створено політичний механізм національної консолідації;
– по-четверте, не відтворені в повному обсязі традиційні національні
цінності, не освоєні модерні процедури культуротворчості як у галузі
філософії і мистецтва, так і в галузі науки і освіти, не забезпечене
повноцінне функціонування української мови в усіх сферах суспільного
життя.
Тому пріоритетними у політиці владних структур в царині формування
модерної української нації повинні стати проблеми її консолідації
навколо цінностей громадянського суспільства, поєднаних з сучасною
українською культурою. Акцент на етнокультурних пріоритетах у їхньому
традиційному вигляді, поза контекстом реформування економічної,
політичної, правової і культурної систем, може призвести тільки до
дискредитації національної ідеї.
Дестабілізаційні процеси, що виявляються через конфлікти між гілками
влади, політичними блоками, центром і регіонами, конфесіями, а також
через різку майнову диференціацію, свідчать про низьку стабілізаційну
спроможність політичної системи в Україні. Проте Українській державі
вдалося уникнути кривавих ексцесів, а також налагодити цивілізаційні
контакти з країнами Сходу і Заходу. Це характеризує широкі можливості
політичної системи в реалізації цієї функції.
Політична система в Україні визначається дуже низькою здатністю до
соціальних новацій, і як наслідок цього, реформи в державі проходять
повільно, не збалансовано і супроводжуються великими соціальними
втратами. Державні органи та політичні організації часто стають
заручниками інтересів могутніх номенклатурних угруповань, які звикли до
соціального паразитизму. Однак реформістський потенціал політичної
системи зростає тією мірою, якою старі господарські, політичні і
культурні структури вичерпують себе повністю і розвалюються, а
громадська думка в результаті кризи звільняється від тоталітарних і
посттоталітарних міфологій.
Суспільству загалом і політичній системі зокрема властиві певні межі, в
рамках яких здійснюються суспільні перетворення, успадковані від
попереднього історичного розвитку. Тяжкий вантаж колоніального і
тоталітарного минулого, який є основною причиною відставання політичної
системи України від інших держав у здійсненні соціальних реформ,
спричинив несконсолідованість нації; відсутність політичної еліти,
здатної по-сучасному, без регіональних та ідеологічних стереотипів,
осмислити сучасні реалії, виробити суспільні і державні пріоритети
розвитку України; наявність індустріальних гігантів з величезною
енергомісткістю і матеріаломісткістю, орієнтованих на господарський
комплекс республік (особливо — Росії) колишнього СРСР. Управлінська
функція політичної системи в Україні неефективна з огляду на збереження
структури і функцій старого апарату, принципів і методів старої кадрової
політики, а також мотиваційного механізму до праці.
Політична система лише тоді може забезпечувати вільний розвиток особи і
суспільства, коли її інститути функціонують у рамках правової системи.
До недоліків правової системи України можна віднести:
повільне і суперечливе втілення норм Конституції у законодавчі акти;
затягнутий процес реформування судової влади як основного механізму
захисту конституційних прав громадян;
відсутність чіткої субординації між правовими актами, законами і
підзаконними актами;
відсутність нових правових кодексів (Цивільного, Кримінального), які б
відповідали Конституції та міжнародним стандартам;
відсутність цілісної концепції реформування правової системи (у правовій
системі домінують інтереси державної бюрократії, фінансової і
комерційної олігархії, а не суспільні);
надмірне поширення підзаконних актів (урядових, відомчих) як джерел
права;
непрямий характер дії законів, коли для їх застосування використовують
цілий пакет підзаконних актів;
нерівномірну урегульованість законодавством різних сфер суспільного
життя;
недостатню розробку механізму реалізації закону і відповідальності за
його порушення;
недосконалу процедуру підготовки та прийняття законодавчих та інших
нормативно-правових актів;
відставання за кількістю юристів від передових країн Заходу;
правову неграмотність і правовий нігілізм громадян і політичної еліти.
Основна причина недосконалості політичної системи полягає в тому, що
політичні сили керуються у своїй діяльності не правовими нормами, а
груповими інтересами. Коли та чи інша політична партія порушує свої
програмні засади і статутні норми, вона не зможе на рівні державних
органів твердо дотримуватися правових процедур. Правовий прогрес
залежить від правової культури суспільства, розгортання конкуренції,
становлення середнього класу, для якого правовий хаос несумісний з
нормами буття.
Проаналізувавши функції сучасної політичної системи в Україні, можна
визначити її типологічні ознаки. З погляду формаційного підходу,
політична система України є посткомуністичною, де в еклектичній формі
поєднуються елементи старої командно-адміністративної, мафіозної та
сучасної демократичної систем.
До елементів командно-адміністративної системи можна віднести:
збереження структури і функцій старого адміністративного апарату;
довготривале функціонування радянської представницької системи;
модифікація ознак тоталітарної культури у вигляді нетерпимості,
двомірної оцінки дійсності, догматизму і рутинності;
пристосування ряду форм і процедур радянської системи права до ринкових
умов.
До елементів політичної мафіозної системи можна віднести тіньові доходи
можновладців за рахунок створення пільгових податкових, бюджетних,
кредитних, митних умов для паразитичного збагачення номенклатурних
кланів, безпартійний характер формування влади, залежність засобів
масової інформації не від масового споживача, а від кланових угруповань,
нелегальне лобіювання представниками влади групових інтересів.
До нової демократичної системи слід віднести конституційні засади
функціонування органів влади, створення механізму противаг і стримувань,
поступове правове забезпечення можливості судового захисту прав
громадян, розвиток громадських і політичних організацій.
Висновок
Отже розглянувши категорію „політична система суспільства” ми зрозуміли,
що це
є одне із найбільш широких явищ у сучасному демократичному суспільстві.
І це дуже важливо оскільки політична система найбільш повно забезпечує
участь усіх громадян, які цього хочуть і мають можливість, в управлінні
державними і суспільними справами, а також здійснює взаємозв’язок усіх
елементів, а це дуже важливо, хоча, звичайно, не виключає їхню
автономію.
Отже говорячи про державу, органи і організації, як особливі ланки
політичної системи, слід лише добавити, що це є найбільший розвиток
сучасного суспільства, і їхнє функціонування дозволить нам просуватися
далі до більш ширшого і повного розвитку і зрештою до досконалості, а
цього не було б, якщо б не було політичної системи суспільства з її
функціями, задачами і цілями на майбутнє.
Проте не існує єдиної думки про політичну систему, я вважаю, що при
детальному подальшому її досліджені ця думка знайдеться, що допоможе нам
краще зрозуміти це суспільне, державне і політичне явище.
Отже, в даній роботі я побачила і змогла довести тісний взаємозв’язок
держави і суспільства, інакше кажучи нерозривний зв’язок, держава хоче
цього чи не хоче повинна брати до уваги ту чи іншу ситуацію, яка
відбувається в суспільстві, підкорятися певним законам суспільства, і
навпаки, держава виступає основою політичної системи суспільства, на
основі принципів держави, державної влади будуються інші принципи
функціонування політичної системи, її підрозділів, і взагалі розвиток
суспільства і громадян, зокрема, в ній.
Список використаної літератури
Кириченко М.Г. Основи політології. – К.: Либідь, 1995.
Котюк О.В. “Основи держави і права”, К., ВЕНТУРІ, 1996.
Семків О.І. Політологія. – Львів: Світ, 1994.
Гелей С.Д., Рутар С.М. Політологія. Навчальний посібн. – К.: Знання,
1999.
І.Ф. Курас, Ф.М. Рудич Політична система сучасної України:
особливості становлення, тенденції, розвиток. – К., 1998
PAGE
PAGE 17
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
