Реферат на тему:
Системні ризики: нелінійний підхід
Динамічні державотворчі процеси потребують чіткого бачення усіх
складових, що впливають на стратегію та інтенсивність господарського і
соціального розвитку країни, на її місце у сучасному світі. Учені і
фахівці поки що не виробили системологічної концепції сталого розвитку
країни. Запровадження нелінійного мислення може змінити ситуацію на
краще.
Лінійне мислення за канонами традиційного лапласівського детермінізму
щодо всеохоплюючої однозначності причинно-наслідкових зв’язків визнає
право тільки на істину. В духовній сфері — єдина істинна релігія, єдині
вчення, раса, клас. Таке мислення зорієнтоване на викорінення усього
іншого (не істинного) і тому небезпечне для людства.
Проблема в тому, що ми вийшли із закритого суспільства, в якому зміст
життєвих циклів хибно уявлявся загалом передбачуваним. Рецидиви
колишньої закритості до цього часу впливають на культуру мислення, на
форми функціонування багатьох державних інституцій в нашій країні. Саме
тому лишається нерозвиненим в Україні громадянське суспільство, не
еволюціонує середній і малий бізнес, фермерська форма власності,
соціальна солідарність громадян проти державної бюрократії тощо.
Загальним фундаментальним положенням з позиції системології для всіх
ізольованих систем, включаючи автономні об’єкти, є закон зростання
ентропії і його ключове твердження про «стрілу часу» [1]. Закритий
соціум історично приречений [2].
На відміну від цього, нелінійна динаміка розглядає світ як дуже складну
ієрархію систем і підсистем, вибудовану з різною нелінійністю, яку
підтримує у стані еволюційного розвитку сонячна і земна енергія потоками
природної речовини, генетичним розмаїттям біоти, ефірним опромінюванням
всесвіту та викликаними ними коливаннями, хвилями, вихорами, зсувами
тощо. Порядок підтримується та узгоджується в складних природних
структурах і підсистемах самоорганізацією їх елементів. Тобто,
перебуваючи у динамічному стані за рахунок обміну енергією, речовиною та
інформацією, система ніби знаходиться у стані «відкритого майбутнього».
Теоретики назвали цей стан «точкою біфуркації», вважаючи, що система у
ній перебуває на роздоріжжі, в очікуванні наступної подорожі (попереду в
якої безліч шляхів еволюції, хоча здійснитися може лише один). Знайшовши
його, система еволюціонує до сталого стану, що має назву «атрактор». У
точці атрактора система більше не залежить від минулого і тяжіє тільки
до майбутнього, вже згаданої точки біфуркації (своєї «мети»). З
віддаленням від точки атрактора та наближенням системи до точки
біфуркації вона знов опиняється в зоні підвищеного ризику, відчуваючи
зростаючий вплив навколишніх рівнів. У перспективі на один з таких
рівнів з часом система флуктуативно і потрапляє.
Нелінійне мислення — це новий і сучасний спосіб бачення розвитку природи
і суспільства, відкритий завдяки фізиці, хімії, біології, соціології та
ін. [3]. Тому його широке застосування дає можливість по-новому
поглянути на процеси, від яких залежить здоров’я і добробут людей. Це
важливо з погляду запобігання негативних наслідків можливих надзвичайних
ситуацій.
Якщо навколишній світ розглядати як ієрархію систем і підсистем,
вибудовану з різною нелінійністю, то їх (системи і підсистеми) умовно
можна поділити за такими класами (див. таблицю).
Класифікація систем за їх ступенем відкритості дає змогу встановити,
наприклад, для навколишнього природного середовища, що складається із
біотичної та абіотичної складових, характерні особливості. Так, системи
абіотичної складової (ґрунтоутворювальна порода, вода, повітря) можуть
належати до першої групи систем — квазізакритих та закритих [5]. На
противагу до них, системи біотичної складової (утворилися і постійно
видозмінюються за рахунок функціонування сукупності живих організмів)
формуються квазівідкритими і відкритими системами. Так само з двох
окремих груп систем складається і техносфера. Це закриті і квазізакриті
(реакторне обладнання хімічної, нафтохімічної промисловості, ядерної
енергетики, а також певні військові об’єкти тощо) та квазівідкриті
системи (магістральні потоки вантажів, енергії, нафти, газу тощо). На
відміну від вже зазначених груп природних і техногенних систем,
соціально-політична система нашої країни зазнає нині трансформації від
закритої до квазівідкритої та відкритої підсистем. При цьому силові
відомства і окремі державні структури наближатимуться до функціонування
у квазівідкритому режимі, а суспільство з його інституціями
переходитимуть до відкритого режиму.
З огляду на це маємо враховувати, що різного класу системи функціонують
неоднаково. Так, відкриті та квазівідкриті системи працюють за від’ємної
ентропії, що створює передумови для реалізації в них квазірівноважного
режиму самоорганізаційного процесу (передбачає еволюційний розвиток з
перетворенням їх з часом на нову досконалішу (ефективнішу) структуру).
Для закритих та квазізакритих систем характерні механізми, спрямовані
тільки на встановлення рівноваги (напрацювання позитивної ентропії).
Різні механізми функціонування зазначених класів систем також потребують
різних підходів до прогнозування можливих шляхів їх розвитку.
Непередбачений розвиток події може призвести до неочікуваної (у тому
числі небажаної) надзвичайної ситуації.
Нині в управлінні безпекою, у т. ч. у сфері запобігання надзвичайних
ситуацій, застосовують комплекс заходів з визначення відповідних
ризиків. Пом’якшення ризиків до рівня прийнятного в закритих
(квазізакритих) системах, а також забезпечення ламінарного режиму зміни
ентропії для відкритих (квазівідкритих) систем даватиме можливість
забезпечувати безпечні механізми життєдіяльності людини, функціонування
природного і техногенного середовища, суспільства загалом.
Квазіізольовані техногенні системи. Суб’єктивне сприйняття ризику
пов’язане з двома важливими елементами. Йдеться про страх (наскільки ми
боїмося потенційно можливого випадку) та знання/контроль (ступінь
володіння ситуацією). Саме тому у сфері забезпечення техногенної безпеки
застосовують стандартний підхід до визначення ризику (R), значення якого
також спирається на дві величини (їхній добуток), а саме: кількісний
показник можливих наслідків (М) та вірогідність загрози (Р).
R = P • M
При цьому показники можливих наслідків визначаються, наприклад,
кількістю померлих чи травмованих, завданою суспільству шкодою
(збитками), внаслідок надзвичайних ситуацій, що оцінюється у грошових
одиницях.
Нині пошук імовірності системних загроз здійснюється переважним чином за
двома науково обґрунтованими підходами. Йдеться про символічний та
топологічний підходи до моделювання ймовірності появи загрози. Так,
символічні моделі — це сукупність функціональних співвідношень, що
визначають залежність вірогідності небажаних змін у системі від
показників ризику окремих складових, параметрів їх обслуговування та
експлуатації. Відповідно до видів використаних математичних операторів
(функцій), виділяють символічні моделі визначення зазначених показників
вірогідності різних класів. Ідеться про системи
вірогіднісно-інтегрованих та вірогіднісно-диференційованих рівнянь і
матричні логіко-вірогіднісні та логіко-статистичні моделі. Найчастіше
застосовують дві останні системи моделей.
Топологічна модель (граф) оцінки ймовірності появи системної загрози —
це графічне відображення впливу показників вірогідності виникнення
загрози окремих об’єктів, що складають систему, на режим функціонування
системи загалом. За допомогою таких моделей визначають показники
ймовірності появи загрози. Наприклад, надійність виробництва, враховуючи
особливості його експлуатації та технічне обслуговування. Серед
топологічних моделей виділяють блок-схеми визначення ризику, дерева
відмов, параметричні та сигнальні графи тощо.
Однак наведені підходи побудовані за лінійним принципом і можуть бути
орієнтовані переважно на визначення ризиків для квазіізольованих систем
(це певною мірою значна група об’єктів техносфери). Йдеться насамперед
про низку автономних об’єктів, що є невід’ємними складовими майже всіх
потенційно небезпечних об’єктів (ПНО) [4]:
реактори в хімічній, ядерній та нафтохімічній промисловості;
арсенали та склади боєприпасів;
гідроспоруди (дамби, обвалування, шламонакопичувачі);
нафтосховища, нафто-, газо-, продуктопроводи;
складські приміщення речовин, шкідливих для людини і навколишнього
природного середовища.
Тому у випадках, коли порушується ізольованість технологічного
обладнання ПНО, сконцентрована в них речовина чи енергія може
вивільнятися і потрапляти до навколишнього середовища. Таких
інгредієнтів, зазвичай, набагато більше, ніж природне середовище може
знешкодити. Це негативно впливає на людину, втрачається
самопоновлювальна здатність природного середовища, що може призвести,
по-перше, до виробничого травматизму, інколи мати смертельні наслідки,
по-друге, може спостерігатися на певній території деградація
навколишнього природного середовища зі зміною його фізико-хімічних
параметрів, що істотно підвищуватиме ризик нових аварій чи
загострюватиме проблеми у сфері життєдіяльності людини, загалом регіону
(наприклад, аварія на четвертому блоці Чорнобильської АЕС).
Відкриті природні і квазівідкриті техногенні системи. Нині оцінка
ймовірності появи загрози здійснюється переважно щодо конкретного
компонента системи. Натомість, виходячи із положень загальної теорії,
система, що змінюється і має багато компонентів, тобто відкрита чи
наближена до неї квазівідкрита система (електромережі, природні,
транспортні системи тощо) потребує суто нелінійного підходу. Аналізуючи
цю групу систем доцільно застосовувати такий динамічний параметр, як
показник зміни ентропії. Водночас зміна ентропії системи (D S) через
вплив певних зовнішніх та внутрішніх чинників може бути подана виразом,
подібним до попереднього рівняння, а саме добутком двох величин:
D S = K . ln L1/L2 , де
К — коефіцієнт пропорційності (наприклад, для мікрорівнів — це постійна
С.Больцмана); L1/L2 — статистичний параметр (статистична вага), що
визначає перехід від попереднього до поточного стану системи [5].
Така схожість у виразах, що описують визначення величини ризику та зміни
ентропії системи (об’єкта), невипадкова. Це дає можливість
використовувати зазначене рівняння під час аналізу стану складних
технологічних систем, а також можливого характеру впливу на визначення
реакції системи на такий вплив. Відповідно, згадані положення можуть
бути використані і в заходах з підвищення рівня безпеки складних
технологічних систем.
Водночас є велика група систем, що функціонують у відкритому і
квазівідкритому режимах. Найтиповіші представники — екологічні системи
та підсистеми (біотичної складової екосистем), що входять до їх складу.
Це насамперед біологічні види, що їх формують. Перші кроки до оцінки
різноманітності біоти в екосистемах (їх кількісного складу) здійснили Р.
Макартур та Р. Маргалеф. Вони використали підхід до залучення оцінок
кількості інформації, запропонований Шеноном в екології. Йдеться про
оцінку біотичного багатства та розмаїття екосистем. Так, якщо N1, N2, .
. . NS — кількість окремих представників біоти 1, 2, . . . S, то:
N = S Ni S ; D = S PiSlog2 Pi , де
i=1 i=1
D — показник різноманітності, а Рі = Ni/N.
Наведені рівняння (С. Больцмана та С. Шенона) також мають однаковий
вигляд. Показник різноманітності (D) у біотичній складовій і
характеристика невпорядкованості (S) — параметри, що описують однаковими
співвідношеннями. Саме це дає можливість казати про ідентичність
розглянутих підходів щодо оцінок ризику та визначення змін ентропії під
час встановлення стійкості (безпечності) систем.
Відкриті соціально-політичні системи. Нині актуальні праці, що
розглядають соціальну систему через призму відкритих систем до можливого
її переходу на наступний рівень розвитку через флуктуацію. Йдеться про
перехід, наприклад, від авторитарної (квазізакритої) системи з
домінуванням однієї особи, партії або адміністративно-промислової групи
до системи з ліберальною формою управління. У спрощеній моделі система з
авторитарним правлінням ґрунтується на тому, що керівник країни (група
людей) ставлять завдання, проголошують напрям (план) розвитку
суспільства, бюрократія організовує і керує суспільством, а суспільство
виконує намічене. Ліберальна форма управління (відкрита система)
базується на свободі слова і підприємництва, ринковому регулюванні
економічного механізму та невтручанні бюрократії до конкурентного
економічного розвитку. Роль держави і функції бюрократії полягають у
забезпеченні самоорганізації суспільства шляхом підтримання
демократичних цінностей, надійного функціонування економічного механізму
та створення рівних прав усім громадянам.
Відкритий соціум досить рельєфно нині виявляє свій потенціал до
самоорганізації. Та це явище на певному етапі призводитиме й до
нестабільності (різких змін ентропії). Йдеться про те, що в епоху
динамічних змін людина живе і функціонує в нових умовах з підвищеним
рівнем ризиків. Це викликає відчуття незахищеності, що змушує людину
по-новому (критично) оцінювати організацію своєї життєдіяльності,
раціональність соціально-економічного механізму та соціальний устрій чи
соціально-економічну систему загалом.
Історія динамічних змін і формування ризиків у суспільстві вказують на
те, що ризики (як і багатства) розподіляються відповідно до класової
схеми. Однак це відбувається у зворотному порядку: багатства
зосереджуються у верхніх прошарках, а ризики — в нижніх [6]. Якщо
суспільство розглядати як сукупність усіх спільнот і суспільних класів
конкретної країни, то саме тиск ризиків у соціальній сфері, загострений
неправомірним розподіленням накопичених багатств, істотно посилює
класове розшарування суспільства. Це відбувається шляхом потрапляння
суспільства у точку біфуркації з наступним флуктуативним переходом його
до стану відкритого майбутнього.
Якщо суспільство розглядати як порівняно стабільні (чи такі, що
динамічно розвиваються) групи, які розміщуються в ієрархічному порядку і
визначаються спільністю інтересів, близькими ціннісними уявленнями та
адекватною поведінкою [7], то системологічні дослідження цієї проблеми
свідчать, що подібною до моделі суспільної системи може бути з певним
наближенням модель дисперсної системи [8, 9]. Саме дисперсні системи
можуть складатися з окремих і різних за своїми характеристиками
підсистем (клас, партія, трудовий колектив, прошарок), здатних до
динамічного розвитку під певним впливом внутрішніх і зовнішніх чинників.
Такий підхід з успіхом використано під час створення моделі абіотичної
складової навколишнього природного середовища [5]. Виходячи з такого
припущення, тривкість такої дисперсної системи (Т) як прообразу
соціально-політичної системи може визначатися за формулою:
Т = С • М, де
С — міцність індивідуального контакту, обумовлена силою зчеплення (у
соціальній системі визначається узгодженням інтересів різних прошарків
населення у таких сферах, як виробництво і розподіл прибутку, охорона
правопорядку і громадська безпека, соціальні відносини, соціальне
забезпечення тощо); М — визначає топологію структури (кількість
зв’язків, що існує в одиниці об’єму, концентрацію дисперсної фази,
кількість контактів з сусідами тощо (у соціальній системі — це мовні
зв’язки, культурні (b), релігійні (r), політичні (p), історичні (i),
спільності долі (c), етнічної самосвідомості (e) тощо). Саме ця
величина, що уособлює топологію суспільства, концентрує нелінійність
системи.
М = f (b, r, p, i, c, e, …)
Самоорганізація суспільно-політичної системи (як її саморозвиток)
передбачає як механізм самоуправління та самоконтролю моніторинг
саморегулювання і коригування залежно від зміни зовнішніх і внутрішніх
умов. Але коригування можливе лише на етапах, коли система переходить до
стану зростання впорядкованості. При цьому складна відкрита система не
може сприйняти не властиві їй функції (принцип Ле-Шательє). Тобто
суспільству як відкритій системі, окрім флуктуативності, притаманні
також режими, за якими система знаходиться у нерівноважному або
наближеному до рівноваги (квазірівноважному) стані.
Врешті-решт, є такий стан, коли йдеться про незворотність процесів, що
відбуваються у відкритих системах. Це особливо важливо нині з огляду на
заклики щодо піднесення рівня діяльності СНД за досить старими
принципами. Враховуючи системологічні засади, така спільнота може бути
успішною лише за умов, коли її функціонування ґрунтуватиметься на
прозорих (відкритих) принципах, відповідатиме еволюційним устремлінням
усіх партнерів. Йдеться про те, що у закритих системах відбувається
зростання ентропії — міри хаосу. Закриття будь-якої системи призводитиме
до її дезорганізації. При цьому закриття на біологічному системному
рівні породжує руйнівні процеси біологічної специфіки, на фізичному
рівні — руйнівні процеси фізичної специфіки, закриття суспільної системи
призводить до неминучого зростання соціального напруження.
Здійснений аналіз можливої реакції (зміна ентропії, оцінки ризику) на
внутрішній та зовнішній впливи таких дуже різних за своєю природою
систем (техногенні, природні, соціальні) довів, що всі вони можуть бути
описані такими положеннями теорії систем:
закриті і квазізакриті системи (частка природних і техногенних),
відкриті і квазівідкриті системи (частка техногенних, а також природні
та соціальні) функціонують по-різному;
у визначенні поводження окремих об’єктів системи використовують показник
ризику, а у визначенні великих (складних) систем — такий динамічний
показник, як зміна ентропії системи;
має місце схожість моделей поводження соціальних систем з моделями вже
системно досліджених дисперсних систем, що дає змогу використовувати
напрацьовані наукові засади.
Запровадження системного підходу в оцінці ризиків (зміни ентропії
системи) надає широких можливостей для застосування в управлінській
сфері кількісних підходів. Це сприятиме напрацюванню конкретних дійових
рішень на різних рівнях управлінської діяльності. Окрім цього,
створюються передумови для реалізації систем підтримки і прийняття
ефективних рішень, що сприятимуть підвищенню загального рівня безпеки в
Україні.
Джерела
Пригожин И. От существующего к возникающему: Время и сложность в
физических науках. — М.: Наука, 1985. — 326 с.
Валерстайн И. Конец знакомого мира: Социология ХХІ века / Под редакцией
В. Л. Иноземцева. — М.: Логос, 2003. — С. 5.
Рыскин М. И. Территория нелинейного мышления // Экология и жизнь. —
2005. — №8 (49). — С. 3 — 8.
Буравльов Є. П. Глобальні задуми — локальні дії. Безпека техносфери і
роль загальносистемного підходу // Вісн. НАН України. — 2004. — №11. —
С. 37 — 43.
Буравльов Є. П. Основи сучасної екологічної безпеки. — К:. ВАТ «Інститут
транспорту нафти», 2000. — 235 с.
Бек У. Общество риска. На пути к другому модерну. — М.: Прогресс —
Традиция, 2000. — 40 с.
Масляк П. О., Олійник Я. Б., Степаненко А. В. Словник-довідник учня з
економічної і соціальної географії світу. — К.: Лібра, 1996. — 328 с.
Буравльов Є. П., Ніжинський І. В. Глобалізація з позиції теорії систем
// Екологія і ресурси. — 2004. — № 9. — С. 68 — 76.
Химическая энциклопедия в 5 томах. — М.: Большая российская
энциклопедия, 1992.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
