Реферат на тему:
Ядерна зброя малої потужності в контексті сучасної політики сша на
близькому сході: проблема стримування
Крах біполярної структури міжнародних відносин суттєво вплинув на зміну
всієї системи глобальної безпеки. Досить яскраво це підтвердив досвід
останнього десятиліття, зокрема поступова зміна зовнішньополітичної
стратегії такої наддержави, як Сполучені Штати Америки, дедалі більша її
участь у розв’язанні регіональних криз військовими методами. Цей процес
має подвійний характер. З одного боку, збільшилися масштаби глобальної
військової присутності США у найбільш кризових куточках світу, а з
іншого — зросла сама кількість регіональних криз, як спровокованих
внутрішніми причинами, так і таких, що виникли внаслідок активної
експансіоністської політики Вашингтона.
Одним з прикладів цього є поступовий розпад режиму нерозповсюдження
ядерної зброї через збільшення кількості держав, які прагнуть оволодіти
ядерною зброєю. Це збільшення останніми роками стало настільки стрімким,
що на початку нового тисячоліття Сполучені Штати зробили серйозну спробу
переглянути основу своєї воєнної політики — доктрину ядерного
стримування. Передусім це пов’язано з характером нових загроз на шляху
втілення класичної формули ядерного стримування, тобто шляху відплати.
Серед практичних моментів такого кроку США варто зазначити запровадження
нових видів зброї, які, хоч і призначені для вирішення конкретних
практичних задач, проте з необхідністю впливатимуть на усе теоретичне
підґрунтя американської політики. Йдеться про ядерні боєголовки надмалої
потужності, так звані «міні-ньюкс».
Принципове рішення щодо розвитку цієї зброї було ухвалене в перший рік
ХХІ ст., і до теперішнього часу в американській військово-політичній
думці точиться дискусія про доцільність цього кроку. Основною проблемою
тут може стати перегляд такої традиційної функції ядерного стримування,
як стримування самих себе, а також спроба знизити поріг застосування
ядерної зброї. Фактично це перекреслить головний ефект ядерної зброї,
перетворивши її у майбутньому із засобу стримування ядерної війни на
засіб її ведення. З іншого боку, очевидно, що класичне ядерне
стримування сьогодні гостро потребує оновлення і зміцнення певних
характеристик, які б дозволили йому і в постбіполярний період бути
універсальною основою ядерної політики всіх існуючих ядерних держав.
Таким чином, метою даної статті є аналіз можливості введення ядерної
зброї надмалої потужності у військовий арсенал США з точки зору
наслідків для глобальної системи ядерного стримування. Впродовж останніх
п’ятдесяти років саме ця концепція була основою стабільності відносин
ядерних держав. У разі її ерозії міжнародна безпека може зазнати
безпрецедентної системної кризи з непередбачуваними наслідками. Як
основний об’єкт потенційного застосування «міні-ньюкс» буде розглянуто
регіон Близького Сходу, оскільки саме іракські події стали відправною
точкою для ініціатив з розвитку цього виду озброєнь. До того ж на
сьогоднішній день потребує розв’язання «іранська криза».
У 2001 році зроблений Пентагоном «Огляд стану та перспектив розвитку
ядерних сил США» (Nuclear Posture Review) вперше чітко вказав на
фундаментальні зміни глобальної структури безпеки у постбіполярний
період — це значною мірою пов’язано з певною трансформацією ролі
ядерного стримування, зниженням його передбачуваності та надійності.
Ідея була продовжена у Стратегії національної безпеки за 2002 рік.
Згідно з її положеннями «малоймовірно, що стримування, засноване тільки
на загрозі відплати, спрацює проти більш схильних до ризику лідерів
«держав-ізгоїв», які здатні поставити на карту життя своїх
співвітчизників та добробут народів». Тому, спираючись на постулат
«неминучої загрози», «Сполучені Штати у разі необхідності діятимуть на
випередження» [1]. Обидва ці документи склали основу «доктрини Буша»,
яка зараз фактично є стрижневим елементом зовнішньої політики Білого
дому. У наступні кілька років в науковій літературі бурхливо
обговорювалася проблема випереджальних і превентивних дій США, у
результаті чого сформовано низку положень, розвиток яких, на думку
багатьох учених і політиків, здатний підірвати існуючу систему ядерного
стримування. Одним з таких положень став пункт про необхідність
розвивати ядерну зброю малої потужності.
Дослідження Національного інституту суспільної політики «Раціональні
вимоги до ядерних сил США і контролю озброєнь», проведене в 2001 році,
містить пропозицію розвивати «високоточну ядерну зброю низької
інтенсивності для можливого використання проти обраних цілей, таких як,
наприклад, підземні засоби з виробництва біологічної зброї».
Зацікавленість адміністрації у створенні нового типу ядерної зброї
частково була підтверджена Д. Д. Краучем, заступником міністра оборони
США з міжнародної безпеки, який 9 січня 2002 року сказав репортерам: «Ми
прагнемо враховувати всі ініціативи. Одна з них підтримує ідею
модифікації існуючих озброєнь з метою надання їм більшої ефективності
проти… складних цілей, а також тих, що розташовані на великій глибині»
[2].
Ідея створення такої зброї як така не є новою, оскільки ще у середині
1950-х років впливовий діяч американської атомної енергетики Т. Мюррей
висловився за обмеження енерговиділення ядерної зброї. Він зазначав, що
«новий напрям в нашій політиці можна охарактеризувати як «раціональне
ядерне озброєння». Мається на увазі, що параметри нашого боєзапасу
повинні задовольняти двом принципам. Воєнний принцип припускає, що
зброя, яку ми виробляємо, повинна бути дійсно придатна для цілей
реальної війни. Другий принцип нагадує, що використання цієї зброї у
війні диктується моральними міркуваннями» [3].
Тривалий час питання про створення ядерної зброї малої потужності
залишалося поза особливою увагою американського військово-політичного
істеблішменту, оскільки глобальне ядерне протистояння з СРСР, засноване
на можливостях взаємного гарантованого знищення, вимагало максимально
могутньої зброї. Проте після краху Радянського Союзу і фактичного
розпаду біполярної системи міжнародних відносин питання про створення
«міні-ньюкс» отримало нове життя.
Перебіг війн у Перській затоці 1991 р. та в подальшому — в Іраку
засвідчив, як вважали науковці (Т. Даулер, Дж. Говард), що:
Потужність звичайних озброєнь США недостатня для знищення підземних
об’єктів військової інфраструктури.
Імовірність застосування Сполученими Штатами ядерної зброї проти таких
держав, як Ірак, є надзвичайно низькою, оскільки мета — знищення
підземної військової інфраструктури — аж ніяк не означає повного
знищення держави, що може стати результатом застосування наявної ядерної
зброї.
Отже, поставав логічний висновок про необхідність розробки зброї
підземного проникнення, ефективнішого, ніж весь клас звичайних озброєнь,
і водночас менш деструктивного і небезпечного щодо наслідків, ніж ядерна
зброя. У 2001 р. в «Огляді стану та перспектив розвитку ядерних сил США»
стверджувалося про необхідність «модифікувати, удосконалювати існуючі
ядерні сили і розвивати концепції створення систем ядерної зброї, краще
пристосованих для потреб нації» [5]. Проголошений у документі принцип
подальшої розробки ядерної зброї надмалої потужності є певною мірою
революційним, оскільки створення такого класу ядерної зброї (від
декількох десятих Кт до 2-3 Кт) теоретично заповнить порожнину між
звичайними і ядерними озброєннями. Причини розробки висловлені в Огляді
стану та перспектив розвитку ядерних сил США: «Існуючі звичайні
озброєння неефективні для довготривалого фізичного знищення глибоких
підземних складів і підприємств», а нинішні ядерні озброєння мають
обмежену можливість проникнення в ґрунти, що не «забезпечує високої
вірогідності поразки цих важливих цілей. Більш ефективна зброя
підземного проникнення надаватиме можливості атакувати заглиблені цілі,
використовуючи ядерні боєголовки значно меншої потужності. Така
потужність дозволить досягнути максимальної поразки об’єкта і одночасно
знизити ступінь зараження наземної інфраструктури» [5].
Нагадаємо, що у 1994 р. в США був прийнятий Закон Спратт-Фурса, який
забороняє виробництво ядерних боєзарядів потужністю менше ніж 5 Кт.
Причиною стали побоювання, що в умовах реальної війни військові не
утримаються від застосування «міні-ньюкс», що спровокує ескалацію
повномасштабної ядерної війни [6]. Втім, цей Закон не став перешкодою
для розробки нині існуючої протибункерної ядерної боєголовки В61-11
потужністю 5 Кт.
Одним з можливих мотивів створення нових озброєнь є те, що ступінь
заглиблення В61-11 не перевищує 20 м. Крім того, В61-11 непридатна в
умовах тактичної війни, оскільки використання заряду в 5 Кт здатне
спровокувати велику наземну катастрофу із загибеллю десятків тисяч
мирних жителів. Таким чином, В61-11 фактично не відрізняється від
стандартних ядерних озброєнь, оскільки, скоріше, є зброєю стримування,
ніж війни — отже поділяє традиційну функцію класичних ядерних озброєнь,
яка полягає не в їх застосуванні, а лише у його загрозі.
Ця функція була продемонстрована В61-11 у 1996 р., коли США загрожували
застосувати її проти Лівії. Коли американська розвідка доповіла, що
лівійці будують великий підземний завод хімічної зброї, міністр оборони
У. Перрі публічно заявив, що США використають увесь спектр озброєнь для
того, щоб зупинити спорудження. Один з помічників У. Перрі Р. Сміт,
розшифрувавши навмисну невизначеність заяв адміністрації, повідомив
журналістам, що оскільки Сполученим Штатам не вистачає можливостей
звичайних озброєнь для знищення такої цілі, то В61-11 стане «зброєю
вибору» для цієї ролі. І хоча невідомо, які саме чинники вплинули на
рішення лівійського керівництва, проте спорудження заводу тоді було
припинено [7].
Рішення про розробку мініатюрних ядерних боєзарядів дістало широкого
резонансу в американській політичній науці — у «міні-ньюкс» з’явилися як
супротивники, так і адвокати, причому в кожній з груп можна назвати
імена відомих науковців. Характерно, що вся дискусія точиться саме
навколо категорії ядерного стримування, яка є серцевиною полеміки.
До групи опонентів входять такі відомі політологи, як Р. Нельсон, Ю.
Керролл-молодший, С. Саган, Р. Макнамара. Їхня позиція грунтується на
таких тезах.
Неефективність «міні-ньюкс». Основна мета такої зброї — ураження
заглиблених об’єктів (виробництва з розробки ЗМУ), водночас існуючі
моделі зброї здатні заглиблюватися не більше ніж на 20 м (10 м у
скелястій місцевості), якщо ж таке виробництво розташоване на глибині
50-300 м, то для їх знищення знадобиться боєголовка потужністю не менше
ніж 100 Кт. Вибух зброї такої потужності на малій глибині може створити
кратер, діаметр якого буде більше, ніж діаметр зони, що утворилася
внаслідок терактів 11 вересня 2001 р., і сформує величезну зону
небезпечних радіоактивних опадів [8]. Більшість аналогічних виробництв,
що існують на сьогоднішній день, розташована на глибині 500-700 м, що
автоматично робить ці об’єкти невразливими для ядерної зброї малої
потужності [9].
Проведений фізичний аналіз свідчить про те, що місія зі знищення
заглиблених цілей ядерними боєголовками неможлива без масованого
радіоактивного зараження місцевості [10]. Згідно з приблизними
розрахунками бомба підземного проникнення потужністю 1 Кт, застосована в
такому густонаселеному центрі, як, наприклад, Багдад, призведе до
поширення радіації на кілька квадратних кілометрів, що спричинить
загибель десятків осіб. Ще делікатнішим є питання ураження складів і
виробництв хімічної і біологічної зброї. Удар по такому складу або
виробництву вважається ефективним лише за умов повного знищення всієї
зброї, яка існує на даному об’єкті, — ситуація реальна лише за
максимально точного влучення заряду по цілі. Якщо ж заряд лише частково
знищить об’єкт, то активні елементи хімічної або біологічної зброї, що
залишилися, розсіяться вибухом та перетворяться на реальну загрозу для
життя мирного населення і самих солдатів.
Створення такої зброї зведе нанівець самостримувальну функцію
стандартних ядерних озброєнь. В одній зі своїх перших праць Генрі
Киссінджер, оцінюючи причини незастосування Сполученими Штатами ядерної
зброї проти СРСР у період ядерної переваги Вашингтона, зазначав:
«Потужність наших деструктивних можливостей створила парадоксальний
результат, адже вона провела межу нашої готовності застосувати цю силу.
Ми у певному сенсі стримували самі себе відносно власних арсеналів
стримування» [11]. «Міні-ньюкс» ведуть до зникнення цієї функції,
фактично знижуючи «поріг застосування» ядерної зброї. У подальшому це
може призвести до розмивання бар’єра між війнами із застосуванням
звичайних озброєнь і ядерною війною, підвищуючи імовірність останньої у
багато разів. Це рішення, на думку багатьох політологів, не тільки
виводить США поза рамки класичного стримування, а й фактично перебуває
на протилежному полюсі ідеї ядерного роззброєння.
Зниження «порогу застосування» ядерної зброї автоматично поставить
«міні-ньюкс» в одну категорію із звичайними озброєннями, що може реально
створити ефект без’ядерного миру, за якого хибні розрахунки
співвідношень арсеналів «міні-ньюкс» сприятимуть ескалації конфліктів.
Класик неореалізму Дж. Мершеймер говорить про світ, вільний від ядерної
зброї, так: «Стабілізуючий ефект ядерної зброї — обережність, яку вона
формує, безпека, яку підтримує, створена ним приблизна рівність і
чіткість співвідношення сил — все це буде втрачено. Мир у такому випадку
залежатиме від інших вимірів нового порядку — кількості полюсів і
розподілу сил між ними» [12]..
Потенційні загрози (у даному випадку загроза застосування «міні-ньюкс»)
ведуть до так званої «пастки зобов’язань», коли лідер держави, що
практикує стримування у спосіб загрози, змушений виконати загрозу з
метою підтвердити переконливість стримування. Лідер держави може віддати
наказ застосувати «міні-ньюкс» проти бункера хімічної зброї, навіть якщо
він вважає цей захід надто суворим, оскільки невиконання обіцяної
загрози один раз здатне «дискваліфікувати» переконливість стримування
[7]. Прийнята у грудні 2002 р. Національна стратегія боротьби зі ЗМУ
підкреслювала: «США підтверджують своє право відповісти руйнівним ударом
— включаючи застосування усіх можливих видів озброєнь — на використання
ЗМУ проти Сполучених Штатів, наших збройних сил за кордоном, а також
наших друзів і союзників». Інакше кажучи, між стримуванням і реальним
застосуванням зброї часом існує дуже тонка рівновага.
Відмова США від ратифікації Договору про всеосяжну заборону ядерних
випробувань (ДВЗЯВ) стала фактичним приводом для продовження розробки
«міні-ньюкс», понад те, існують побоювання, що за сучасних умов
нарощування ядерних озброєнь в США світу загрожує тотальне ядерне
розповсюдження, особливо на Близькому Сході. Застосування «міні-ньюкс»
проти неядерних держав підірве міжнародну політику ядерних держав щодо
незастосування ядерної зброї першими, тобто скасує їх зобов’язання
згідно з негативними гарантіями. Цей ефект підсилюватиме порушення
мораторію на ядерні випробування, оскільки нові озброєння вимагатимуть
випробувань. Це остаточно дискредитує ДВЗЯВ і засновану на ньому
філософію ядерного нерозповсюдження.
Відмова від надання негативних гарантій неядерним державам призведе до
зниження ядерного порогу іншими державами і до спроби насамперед
«держав-ізгоїв» убезпечити себе від загрози з боку США у спосіб розробки
власних ядерних арсеналів [13].
Позиція групи захисників рішення про розробку мініатюрних ядерних
боєзарядів, яку підтримують такі вчені, як К. Пейн, Дж. Заборські, П.
Робінсон, грунтується на таких тезах.
Здатність зміцнити стримування супротивника менш могутнім, проте
адекватнішим для сучасного середовища безпеки ядерним арсеналом.
Спочатку прикладом такого супротивника були Ірак та Іран, тому
особливості місцевості розглядалися, виходячи з географічних
характеристик близькосхідного регіону. Можливість знищити підземні
виробництва і склади ЗМУ потенційного супротивника підвищує шанси
утримати супротивника від створення такого роду виробництва і складів.
Передусім йдеться про ядерну зброю, проте береться до уваги також
хімічна і біологічна [14].
Необхідність підвищення переконливості американського ядерного
стримування. Пол Робінсон, директор Національної лабораторії Сандіа в
Альбукерке, зауважує: «Я несподівано почав побоюватися, що численні
публічні заяви американських офіційних представників щодо переоцінки
тієї унікальної ролі, яку відіграє ядерна зброя у зміцненні нашої і
світової безпеки, змусять людей повірити у те, що ядерна зброя вже не
має ніякої цінності» [15]. Дійсно, величезний деструктивний ефект
ядерної зброї створив функцію самостримування, про яку знають усі,
причому практично всі впевнені, що США не візьмуть на себе вантаж
відповідальності за знищення цілої держави з її населенням і
інфраструктурою. «Міні-ньюкс» як оперативну зброю за потужністю можна
порівняти зі звичайними озброєннями, що робить її застосовуванішою.
Проте, незважаючи на зниження потужності й деструктивної дії, основні
характеристики наслідків ядерного вибуху все ж таки лишаються неминучими
— це знижує ефект застосування у атакуючої сторони, а також відповідно
підвищує можливості стримування потенційного супротивника [16]. Крім
того, у разі атаки опонента у США залишається загроза ударом відплати.
Класичне стримування, засноване на масованій відплаті, може не
спрацювати проти лідерів «держав-ізгоїв», які мають інші цінності.
Наприклад, у 1982 році Аргентина окупувала Фолклендські острови, що
належали Великобританії, і почала війну, не побоюючись ядерної відплати.
Тодішній лідер Аргентини Леопольдо Гальтієрі так пояснював своєму
держсекретарю ці дії: «Ми не можемо пожертвувати нашою честю… Ви
зрозумієте, що аргентинський уряд повинен виглядати гідно…» [14]. Крім
того, за спогадами колишнього міністра оборони США Р. Макнамари, у 1992
р. на конференції в Гавані Ф. Кастро відверто казав про те, що був
готовий до використання радянської тактичної ядерної зброї проти США.
Понад те, він добре розумів, що результатом застосування цієї зброї
стане знищення Куби, але висловлював впевненість, «що будь-який лідер
вчинив би так, якщо його країні загрожувало б завоювання» [13]. Тобто
«міні-ньюкс» перетворюються на зброю війни, якщо лідер держави доводить
свою нераціональність і розв’язує війну проти США, незважаючи на
можливість відплати стандартною ядерною зброєю. Одночасно підвищується
так званий моральний аспект стримування, коли народ держави-опонента
припиняє бути заручником загарбницьких планів свого лідера. Потенційною
метою збройних сил США стають об’єкти суто військової інфраструктури, що
за дотримання влучності ударів і малих радіоактивних викидів на поверхню
землі (обіцяних розробниками «міні-ньюкс») потенційно мінімізує шкоду
для цивільного населення. Поява «міні-ньюкс» в арсеналі США дасть змогу
їм вирішувати оперативні воєнні завдання, «мінімізуючи шкоду для
цивільного населення» порівняно з наслідками удару звичайних ядерних
сил.
Зв’язок між розвитком цього виду зброї і руйнуванням режиму ядерного
нерозповсюдження відсутній, оскільки прагнення держав до ядерної зброї
обумовлюється виключно регіональними аспектами безпеки, такими як
відновлення балансу сил з потенційними супротивниками. (Це твердження є
досить суперечливим, оскільки нинішня американська військова присутність
в регіонах потенційної небезпеки режиму нерозповсюдження (Близький Схід
і Корейський півострів) надають проблемі глобального характеру.)
Ядерна зброя завжди відрізнятиметься від звичайної передусім своїми
радіаційними наслідками для навколишнього середовища, що збільшує ефект
стримування у свідомості супротивників, з одного боку, і зберігає
обережність американських лідерів — з іншого. Звичайним озброєнням
бракує стримувальної цінності навіть найменших ядерних озброєнь. Усі
країни, включаючи «держави-ізгої», розробляють ядерну зброю з метою
використати її психологічний, символічний і стримувальний ефект. Таким
чином, загроза застосування під час кризи навіть надмалої ядерної зброї
має значніший потенціал стримування, ніж загроза використання звичайних
озброєнь. Фактично вибір «міні-ньюкс» — це знову ж таки більше загроза
застосування, ніж реальне застосування. Загроза є основою стримування, а
на деяких супротивників США може вплинути лише специфічний тип загроз.
Тут доцільно навести вислів професора Французького інституту
стратегічних досліджень, генерала А. Бофре: «Яким би складним не був
ланцюг аргументів, ефект стримування заснований на страху, що інша
сторона вдарить першою. Оскільки якщо ніхто не боїться, що інший вдарить
першим, — немає ядерного стримування» [17]. Характерно, що це вислів
середини 60-х років ХХ ст., коли концепція ядерного стримування у
відносинах двох наддержав переживала основні етапи свого формування і в
умовах непрозорості відносин гостро потребувала таких підкріплюючих
чинників як загроза.
Сьогодні послідовники розробки «міні-ньюкс» виходять з аналогічних
міркувань. Наприклад, позиція Ірану вбачається такою ж непрозорою, як і
позиція Радянського Союзу на початкову «холодної війни». Можна навести
певні паралелі між сприйняттям американською політичною думкою
Радянського Союзу на початку ядерної конфронтації і нинішнім сприйняттям
нею можливої конфронтації з Іраном. Так, ще у 1980-х роках К. Пейн
відзначав складність параметрів стримування СРСР як через принципові
відмінності стратегічних культур — радянської і американської, так і за
іншими чинниками. СРСР зазнав величезної шкоди у Другій світовій війні,
але вистояв, зберігши політичну єдність, здатність до економічного
відновлення і показавши всьому світу, що потенційно можуть витерпіти
радянські люди. Водночас цей приклад надав радянському
військово-політичному керівництву можливість вважати, що поки існує це
саме керівництво, перемога варта зусиль, оскільки для радянської
культури притаманна ідея про те, що найціннішим є не населення або
індустрія, а політичний контроль. На відміну від американців радянські
військові мали велику владу в доктринальних і військово-технічних
питаннях. Причому військові професіонали, особливо російські військові,
завжди зневажливо ставилися до таких категорій, як політичний торг, що є
основою політики стримування. Цим обумовлене декларування радянською
стороною переможного характеру ядерної війни [18].
Іран також зазнав величезної шкоди в ірано-іракській війні, понад те,
певна шкода була пов’язана саме із застосуванням проти Ірану зброї
масового ураження, зокрема хімічної. Подібно до СРСР, у східних державах
завжди високо оцінювалася роль керівництва держави, а інтереси
непричетного до політичної влади населення зазвичай не розглядалися.
Нинішня поведінка право-консервативного керівництва Ісламської
Республіки Іран на чолі з президентом М. Ахмадінеджадом демонструє
безкомпромісність іранського підходу до, здавалося б, життєво важливого
для Ірану питання.
Крім того, сьогодні в американській політичній думці поширена ідея про
те, що метод аналізу теорії ігор, на якому грунтується концепція
стримування, виходить із західноєвропейської філософської традиції і
може суперечити стереотипам мислення представників інших культур, таких
як, наприклад, ісламська. Оскільки іслам не піддався процесам
Реформації, він позбавлений гнучкості, притаманної англо-американській
політичній культурі, в надрах якої і зародилася концепція ядерного
стримування [19]. Теза про невідповідність стратегічних культур —
радянської і американської, згодом була спростована політичною
практикою.
Для Ірану загроза розбомбити ключові цілі звичайними озброєннями може
виявитися недостатньою для того, щоб утримати керівництво держави від
рішучих дій, вважає Дж. Заборські. По-перше, Іран сам володіє значним
потенціалом звичайних озброєнь, як наступальних, так і протиповітряної
оборони, а отже вживатиме адекватних заходів проти своїх супротивників;
по-друге, більшість іранських підприємств зі зберігання і виготовлення
зброї масового ураження розташовані під землею.
Останнє є відносно новим фактом з точки зору проведення історичних
паралелей, і саме він виводить нас поза рамки класичного сприйняття
стримування, пояснюючи мотивацію американських авторів, які наполягають
на необхідності зміцнення американського ядерного стримування такими
засобами, як «міні-ньюкс». Отже, робить підсумок Д. Заборські,
високоточні міжконтинентальні балістичні ракети (проти яких безсила
звичайна система ППО), обладнані «міні-ньюкс» підземного проникнення,
зможуть досягти значно більшого ефекту стримування, ніж звичайні
озброєння аналогічної точності. Варто зазначити, що в даній ситуації
йдеться про підвищення переконливості насамперед «розширеного»
стримування (extended deterrence), оскільки можливості первинного
стримування (primary deterrence) і зараз визнаються достатньо високими
завдяки стримувальній потужності стандартних ядерних озброєнь.
Втім сьогодні неможливо говорити про самостійну дію цих двох елементів
стримування, оскільки утримання агресора від виробництва ЗМУ, насамперед
ядерного, безпосередньо впливатиме на первинне стримування атаки
супротивника проти США. Можлива нераціональність лідерів «держав-ізгоїв»
є підставою для сумнівів щодо переконливості первинного стримування,
проте після невдалого пошуку ЗМУ на території Іраку дедалі більше
голосів в американській політичній думці лунає проти теорії про загрозу
з боку нераціональних лідерів. Її підтримують такі науковці, як Д.
Уолтц, Д. Мершеймер, Дж. Содерблом, доводячи на прикладі С. Хусейна
реальність стримування агресії таких лідерів стандартними ядерними
озброєннями.
Ще одним важливим моментом зміни концептуальних положень воєнної
політики США, особливо щодо Близького Сходу, є теоретична основа
«доктрини Буша», базована на концепціях превентивного і випереджального
ударів. І якщо «випереджальний удар» загалом є терміном виключно воєнним
і має на увазі атаку супротивника в процесі його підготовки до
агресивних дій, то превентивний удар орієнтований саме на запобігання
здатності супротивника до повноцінної агресії. Згідно зі словником
Merriam Webster латинське дієслово praevenire, від якого походить
англійське to prevent — позбавляти можливості або надії успішно діяти, а
також запобігати існуванню [20]. А основною функцією «міні-ньюкс», як
зазначалося, має стати запобігання «державам-ізгоям» розвивати зброю
масового ураження, передусім ядерного. Сьогодні основною загрозою режиму
нерозповсюдження ядерної зброї є Ісламська Республіка Іран, яку
президент Буш у своєму щорічному зверненні до американського конгресу 1
лютого 2006 року назвав «нацією, яка утримується як заручник маленькою
елітою клерикалізму, яка ізолює і пригноблює свій народ» [21]. Що ж
стосується нової Стратегії національної безпеки США (березень 2006
року), то документ наголошує на необхідності «продовження проактивних
зусиль щодо зміцнення режиму нерозповсюдження». Мається на увазі намір
«попередження та подолання ракетних та ядерних загроз до того, як вони
будуть втілені у життя» [22]. Тобто нинішня Стратегія національної
безпеки фактично підтверджує тезу щодо превентивного реагування на
виникнення ЗМУ в арсеналах «держав-ізгоїв», а «міні-ньюкс» є ідеальною
зброєю превентивного вирішення проблеми.
Отже, переходячи до практичних висновків запровадження «міні-ньюкс» у
військовий арсенал США, можна виділити кілька тез як практичного, так і
теоретичного характеру:
1. Безкомпромісна позиція керівництва Ісламської Республіки Іран, яка
наполягає на створенні власного ядерного паливного циклу (ЯПЦ), дедалі
більше насторожує Сполучені Штати, адже повний ЯПЦ надає можливість
розробки не тільки мирних, а й воєнних ядерних технологій. Останнє є
доволі імовірним, враховуючи чинник перманентної конфронтації Ірану з
Ізраїлем і США, а також військово-технічні можливості держави. Проте
іранська ядерна програма може завдати удару по всьому режиму
нерозповсюдження, оскільки можливою реакцією на зміну (реальну або
навіть потенційну) військового статусу Тегерана стане посилення позиції
ядерного Ізраїлю і, як наслідок, спроба придбати ядерну зброю впливовими
арабськими державами, наприклад, Єгиптом і Саудівською Аравією. У цій
ситуації США відчують нагальну необхідність підвищувати переконливість
американського ядерного стримування в регіоні, основним інструментом
чого стане введення «міні-ньюкс» у тактичний військовий арсенал. З
одного боку, це дійсно стане кроком на захист власне американського
ядерного стримування, з іншого — положення «доктрини Буша» про неминучу
загрозу здатні спровокувати іракський сценарій, проте вже в іншому
втіленні. Вашингтон дійсно може опинитися у «пастці зобов’язань», що
вимагає підтвердження висловленої загрози заради зміцнення стримування.
Результатом такого розвитку подій може стати значна регіональна криза, в
якій протидіятимуть не дві сторони, наприклад, США і Іран, а й Ізраїль,
а також арабські країни. Крім того, залучення обома або однією зі сторін
ядерної зброї загрожує призвести до переростання цієї кризи з
регіональної на глобальну.
2. Ще один наслідок: введення ядерної зброї надмалої потужності в
американський військовий арсенал у найближчій перспективі призведе до
повсюдного запровадження цього виду зброї в арсенали всіх ядерних
держав, що, враховуючи тенденцію до збільшення кількості членів ядерного
клубу, неминуче впливатиме на стабільність ядерного стримування.
Наприклад, у 2003 році в Доповіді міністра оборони Російської Федерації
Сергія Іванова «Актуальні задачі розвитку збройних сил Російської
Федерації» наголошується на намірі Москви не відставати (за законом
взаємної противаги) від Вашингтона в розвитку технологій, включаючи
«міні-ньюкс». Розповсюдження «міні-ньюкс» на рівні звичайних видів
озброєння насамперед спричинить певне зниження «порогу застосування»
ядерної зброї, що в умовах диверсифікації можливих власників такої зброї
здатне значно знизити поріг міждержавного ядерного стримування і
призвести до ескалації звичайних криз до рівня ядерного протистояння.
3. Перспективи втілення ідей про можливість ядерного тероризму можуть з
«міні-ньюкс» закономірно набути реальних форм. Зменшення габаритів
ядерних боєзарядів сприятиме поліпшенню їхньої мобільності, у той час як
обмеження їх деструктивної сили надасть можливість терористичним групам
вирішувати конкретні завдання, уникаючи проблеми подолання бар’єра
самостримування. Адже використання терористичними угрупованнями
«міні-ньюкс», без сумніву, підвищуватиме психологічний ефект
терористичних актів і при цьому дозволить уникнути тотального
зруйнування міст, здатного викликати осудження або створити паніку серед
населення країн ісламського світу.
У подібному аспекті тематика ядерних боєзарядів надмалої потужності є
актуальною і для України. По-перше, якщо «міні-ньюкс» дійсно
перетворяться на так званий «альтернативний» вид зброї (потужніший за
звичайні озброєння й менш деструктивний, ніж ядерні), вони можуть швидко
розповсюдитися та потрапити до рук не тільки терористичних угруповань, а
й «держав-ізгоїв».
По-друге, якщо враховувати те, що наша держава поділяє єдиний
стратегічний простір з Російською Федерацією (російські СПРН (система
попередження про ракетний напад) і зараз розташовані у Мукачевому та під
Севастополем; понад те, останні працюють у південному напрямку, який
зараз є одним з найнебезпечніших) — будь-яке зниження порогу
застосування ядерної зброї автоматично впливатиме й на нашу стратегічну
безпеку.
І по-третє, як держава, що позбавилася величезного ядерного арсеналу та
є правонаступником таких глобальних домовленостей щодо контролю за
стратегічними озброєннями, як Договір з ПРО 1972 р. та Договір СНО,
Україна має адекватно та вчасно реагувати на будь-які суттєві зміни у
системі нерозповсюдження ядерної зброї, відстоюючи необхідність суворого
обмеження розробки нових видів зброї.
Джерела
National Security Strategy of the United States. September 2002. —
http://www.whitehouse.gov/nsc/nss.htm
Crouch J. D, Assistant Secretary of Defence for International Security
Policy, Special Briefing on the Nuclear Posture Review, Department of
Defence, January 9, 2002. —
http://www.defenselink.mil/news/Jan2002/t01092002_t0109npr.html
Ядерное оружие малой мощности — возможная основа ядерного арсенала
нового века / И. Андрюшин, В. Михайлов, Ю. Трутнев, А. Чернышев //
Ядерный контроль. — 2005. — № 2, т. 11. — С. 27-38.
Dowler T. W., Howard J. S. II. Countering the Threat of the Well-Armed
Tyrant: A Modest Proposal for Small Nuclear Weapons // Strategic Review.
— 1991. — Fall. — P. 27-38.
Nuclear Posture Review [Excerpts]. 8 January 2002. —
http://www.globalsecurity.org/wmd/ library/policy/dod/npr.htm
Ferguson Ch. D., Zimmerman P. P. New nuclear Weapons? —
http//:www.cns.miis.edu/ week/030528.htm.#fn1
Mini-nukes, Bunker ???????????›?????????????????????????????????
Бочаров И. Ф. Ядерная политика администрации Дж. У. Буша // США:
экономика, политика, идеология. — 2003. — № 10. — С. 23.
Glaser Ch. R., Fetter S. Counterforce Revisited. Assessing the Nuclear
Posture Review new Missions // International Security. — 2005. — Vol.
30, № 2. — Р. 89.
Nelson R. Low-Yield Earth-Penetrating Nuclear Weapons. —
http://www.fas.org/ faspir/2001/v54n1/weapons.htm
Kissinger Henry A. The Necessity for Choice: Prospects of American
Foreign Policy. — N.Y.: Harper, 1960. — P. 57.
Mearsheimer J. J. Disorder Restored. Rethinking America’s Security:
Beyond Cold War to New World Order / Ed. by Graham Elison, Gregory F.
Traverton. — NY.: WW Norton & Company, 1992 — P. 151.
McNamara R. Apocalypse soon // Foreign Policy. — 2005. — May/June. — №
148. — P. 28-36.
Payne K. B. The Nuclear Posture Review: Setting the Second Straight //
Washington Quarterly. — 2005. — № 3, Vol. 28. — P. 139.
Clair J., Cockburn A. «Small Is Beautiful» Attack Bolsters Nuke Lite
Lobby. — http://www.counterpunch.org/nukelite.html
Zaborski J. Deterring a Nuclear Iran // Washington Quarterly. — 2005. —
№ 3, Vol. 28. — P. 153-169.
Beaufre A. Deterrence and Strategy / Transl. from French by Gen. R. H.
Barry. — London.: Faber& Faber, 1965. — P. 96.
Payne K. Nuclear deterrence in US-Soviet Relations. — Boulder: Westview
Press, 1982. — 239 p.
Howlett D. New Concepts of deterrence. —
http//:www.cns.miis.edu/pubs/opapers/op5/op5.pdf
Heinsbourg F. A Work in Progress: the Bush Doctrine and its Consequences
// Washington Quarterly. — 2003. — Vol. 26, № 2. — Р. 75-88.
U.S. State of The Union — Iran Excerpt. —
http://www.freerepublic.com/focus/f-news/1569789/posts
National Security Strategy of the United States. March 2006. —
http://www.whitehouse.gov/nsc/nss/2006/
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
