Реферат
Психологічні аспекти політичної культури.
План
1. Суть політичної культури як соціального явища.
2. Психологічні аспекти формування політичної культури.
3. Політичні установки і стереотипи.
Психологічні аспекти формування політичної культури
Особливості формування політичної культури мало вивчені, оскільки,
власне, й поняття “політична культура” надто складне, неоднозначне і
навіть суперечливе.
Те, що називають нині політичною культурою, свого часу було
предметом особливої уваги Платона, Аристотеля, Ш.Монтеск’є, Н.
Макіавеллі, К. Маркса, К. Мангейма та багатьох інших учених. Великий
інтерес до проблеми політичної культури виявляють і сучасні вчені.
Існує кілька основних загальних підходів до трактування поняття
“політична культура” фахівцями.
Перший. Політичною культурою вважають систему цінностей соціуму та
його громадян, систему політичних інститутів і відповідних способів
колективної та індивідуальної політичної діяльності.
Другий. Політична культура — це певна сукупність переконань,
поглядів, орієнтацій та зразків поведінки.
Третій. Політична культура являє собою процес формування та
реалізації певних сил таких соціальних суб’єктів, як класи, групи,
особистості у процесі їх суспільно-політичної діяльності.
Четвертий. Політична культура — об’єктивне відображення і
реалізація у процесі протиборства корінних класових інтересів,
політичних принципів і гасел, які проголошуються політичними партіями,
окремими політиками, державою.
П’ятий. Вважають, що політична культура характеризується як
система переконань, ідей, уявлень, установок, моделей поведінки, що
склалися історично.
За таких різнобічних трактувань поняття “політична культура” важко
простежити наявність єдиних або часто повторюваних елементів, що її
утворюють. Найімовірніше, слід вважати, що значною мірою всі ці елементи
можна зарахувати до феномена “політична культура”.
Існує кілька видів типології, а ще більше типів політичної
культури, оскільки надто різними видаються підстави для такої
типологізації.
Так, американські політологи, зокрема С. Верба, виокремлюють три
типи політичної культури: патріархальну, підданську та активістську.
Патріархальна характеризується відсутністю інтересу до політичного
життя, розподілу і чіткого визначення політичних ролей у суспільстві.
Підданська культура пов’язана з досить сильною орієнтацією на
політичну систему, її діяльність, функціонування.
Активістська культура характеризується помітним інтересом громадян
до діяльності держави, різних суб’єктів політичного процесу, їх високою
громадсько-політичною активністю.
Загалом дещо спрощено можна виокремити два основних підходи до
визначення змісту поняття “політична культура”, які, проте, часто
об’єднують в єдине ціле.
Згідно з першим підходом політичну культуру розглядають як
сукупність (систему) певних політичних знань, тверджень, духовних
цінностей, принципів і способів політичної діяльності, політичного
досвіду і традицій, а також відповідних політичних інститутів.
Відповідно до другого підходу у політичній культурі вбачають
процес, спосіб, конкретні форми реалізації сутнісних сил людини, її
знань суспільно-політичних утверджень.
За структурою політична культура є поєднанням політичної
свідомості та політичних знань, які, у свою чергу, мають власну
структуру та особливості. З огляду на викладене можна схарактеризувати
власне поняття “політична культура”.
Досить вдале таке визначення: політична культура — це зумовлений
історичними, соціально-економічними і політичними умовами якісний склад
політичного життя суспільства, що відображає рівень засвоєння суб’єктом
— суспільством, групою, особою — відповідних політичних відносин,
способів діяльності, норм і цінностей, ступінь соціокультурного розвитку
людини та ступінь її активності у перетворенні політичної, соціальної
дійсності.
Українські вчені В. Мирончук і В. Храмов трактують політичну
культуру як уміння бачити себе і політичний світ в єдності [60,275]. В
їхньому розумінні політична культура — це культура політичного мислення
і політичної діяльності, ступінь цивілізованості характеру і способів
функціонування політичних інститутів, організації всього життя у
суспільстві [60, 276].
Оптимальне і найточніше, на наш погляд, таке визначення: політична
культура — це сукупність індивідуальних позицій і орієнтацій учасників
системи, політичного процесу; суб’єктивна сфера, що лежить в основі
політичних дій і надає їм відповідного значення.
Політична культура охоплює такі аспекти:
• знання політики, фактів, зацікавленість ними;
• оцінювання певних політичних явищ, оцінні судження щодо того, як
має здійснюватися влада;
• емоційна сторона політичних позицій (наприклад, патріотизм,
любов до батьківщини);
• визнання у певному суспільстві зразків політичної поведінки, що
визначають, як можна і як слід діяти.
Політична культура є підсистемою в глобальній культурі. Вона тісно
пов’язана з усіма її складовими — економічною, релігійною, правовою,
організаційною та іншими культурами.
По суті, політична культура — багатовимірне явище, що має своє
коріння, історичні та психологічні засади і особливості.
Політична культура — складова політичної системи. При цьому
політична культура впродовж певного історичного періоду модифікує,
реально впливає на зміну політичної системи. Це означає, що політичну
культуру завжди можна визначати і характеризувати відповідно до рівня
розвитку політичного життя.
Варто розрізняти політичну культуру суспільства, суспільної групи
і окремої особистості. Соціальні і психологічні особливості формування
кожної з них мають певні відмінності. Так, індивідуальна політична
культура, окрім знань, емоційного сприйняття дійсності, багато в чому
зумовлена психологічними особливостями людини.
Помітними характеристиками політичної культури є її динамічність,
поліфункціональність, різнорівневість. Щодо останнього, то загалом можна
погодитися з ученими, які виокремлюють у середньому чотири рівні такої
культури:
• номінальні політичні знання та вміння їх використовувати у
повсякденній суспільне корисній діяльності;
• наявність досить глибоких суспільно-політичних знань, уміння їх
реалізовувати в конкретній і активній політичній діяльності;
• політична культура, притаманна політичному діячеві великого
регіону чи національного масштабу;
• політична культура людини, для якої політична діяльність
фактично є професійною (президент, глава уряду, спікер, народний
депутат, член уряду, лідер партії, об’єднання тощо).
Можна також виокремити такі види політичної культури, як культура
депутатської, парламентської діяльності; культура діяльності громадських
організацій, політичних партій, груп, об’єднань громадян; культура
електоральної політичної діяльності, або діяльності громадян під час
виборів, референдумів, опитувань громадської думки, плебісцитів тощо.
У житті суспільства політична культура виконує кілька важливих
функцій.
• Пізнавальну. Політична культура озброює людей знаннями,
необхідними для діяльності у будь-якій, але переважно в політичній
сфері. Це дає змогу людині (особистості, громадянинові)
самовдосконалюватися, саморозвиватися, формувати активну громадянську
позицію. Фактично ця функція є основоположною, значною мірою такою, що
зумовлює реалізацію інших.
• Ідентифікаційну. Вона полягає у тлумаченні потреб людини з
огляду на її групову (соціальну, етнічну, конфесійну) належність та
відповідну участь в обстоюванні інтересів цієї спільноти.
• Орієнтаційну. Характеризує прагнення людини до змістовного
відображення політичних подій і явищ при реалізації прав і свобод у
конкретній соціальній, політичній системі.
• Виховну. Сприяючи інтелектуальному розвитку людини, політична
культура формує стійкий інтерес і зацікавленість у суспільно корисній,
суспільно-політичній роботі. Такий інтерес є найактивнішим збудником
підвищення політичної активності людини.
• Регулюючу. Вона проявляється у прямому чи опосередкованому
впливі на поведінку людини, організації, оцінюванні існуючих суб’єктів
політики, політичного процесу і прийнятті певних рішень.
• Комунікативну. Завдяки політичній культурі напрацьовані у
суспільстві досвід, традиції передаються від покоління до покоління.
• Інтегруючу. Політична культура за будь-яких обставин і умов є
базисною основою суспільства, його політичної системи, сприяє
консолідації громадян, політичних сил, створюючи у такий спосіб засади
для підтримки існуючого політичного режиму, системи влади.
• Соціалізації. Політична культура сприяє відповідному засвоєнню
норм —регуляторів суспільно-політичного життя. Йдеться про правові,
соціальні та психічні норми політичної поведінки, системи цінностей
політичної культури, властиві конкретному суспільству.
Окремо слід згадати особливості демократичної та автократичної
політичної культури. В демократичній політичній культурі виокремлюють
два основні види: консервативно-ліберальний і ліберально-демократичний.
В автократичній політичній культурі також вирізняють два види
культури — авторитарну (що не підтримує і не заохочує окрему людину і
різні суспільні сили до активності у суспільно-політичній діяльності) і
тоталітарну (коли існує культ вождів і лідерів, їхня роль штучно
підтримується і пропагується).
Складний і неоднозначний взаємозв’язок політики і культури.
Політика може деформувати культуру, негативно впливати на її розвиток,
як це було, зокрема, у колишніх країнах соціалістичного табору. Тоді
диктат політики над культурою мав надто велике значення.
Історично раніше виникає культура взагалі, а потім, при поділі
суспільства на класи, формується його політична організація, виникає
політика, формується політична культура. Оскільки політика і культура
рівноправні, то між ними існують тісні взаємодія, взаємовплив,
взаємозалежність.
Принципового значення набула проблема особливостей формування
політичної культури громадян з урахуванням специфіки їх ментальності.
Слід враховувати, що ментальність українців має кілька системотворчих
ознак:
• українцям властива інтровертність у сприйнятті всього, що їх
оточує, тобто відповідна зосередженість на фактах і проблемах
внутрішнього, особистісно-індивідуального світу;
• для українців характерна кордоцентричність, яка проявляється в
сентименталізмі, емпатії, яскраво вираженій любові до природи,
культуротворчості і естетизмі життя;
• поряд із переліченими особливостями українцям притаманні
анархічний індивідуалізм, перевага чуттєвого над волею та інтелектом.
Як народові українцям властиві такі риси політичної культури:
демократизм, волелюбність, толерантність, миролюбність, а водночас і
схильність до анархізму, бунтів і міжусобної боротьби, намагання
поставити особистісні інтереси над загальнодержавними.
Загалом, коли йдеться про особливості політичної культури
українців, то багато вчених схиляються до того, що за психологічним
складом вони є народом західного, європейського типу, тоді як, скажімо,
і росіяни — східного, азіатського.
Такий погляд на ментальність українців не є, однак, єдиним сталим.
Багато фахівців акцентують увагу на комплексах “меншовартості”,
“селянської психології”” українства, “некласичності” української
ментальності та ін. Таке різноманіття ознак і характеристик ментальності
зумовлене багатьма об’єктивними, історичними обставинами — постійною
боротьбою України за волю і незалежність, розташування України між
різними державами — політичними полюсами, багаторічним перебування під
гнітом інших держав, коли тотальному нищенню піддавалися наша культура і
духовність, а свідомість заповнювалася чужими цінностями, традиціями,
нормами.
Усе це не випадковість, оскільки українська нація надто довго не
мала власної державності, а її ментальність, політична культура серйозно
деформувалися.
Історично склалося так, що на теренах України сформувалася
політична культура кількох національних регіонів. Так буває завжди, коли
нація є об’єктом іноземного впливу на окремих територіях. Суттєвий вплив
на Україну мали Росія, Польща, Туреччина, Румунія, інші країни. До
найпомітніших психологічних особливостей формування політичної культури
громадян України варто додати такі.
На свідомість кожного громадянина наприкінці XX ст. вплинули
глобальні події, що розділили наше світосприймання на “до” і “після”.
Йдеться про Чорнобильську катастрофу, розпад російсько-радянської
імперії, крах таких міфів тоталітарного суспільства, як “нова радянська
людина”, “загальна рівність та братство”, “торжество пролетарського
інтернаціоналізму” та ін. Кожний громадянин України опинився перед
неминучою необхідністю вибирати подальший шлях: повернутися до
патерналістської моделі, у якій за нас робить вибір якийсь старший брат,
чи зробити рішучий крок до самостійного вибору подальшого життєвого
шляху.
Дбаючи про формування національної самосвідомості громадян, не
варто спрощено вважати, що для цього досить лише активніше вирішувати
питання мови, традицій, культури, звичаїв, притаманних українцям як
нації, народові. Самосвідомість ґрунтується на певному ціннісному
просторі, що складається з таких фундаментальних для кожної людини
цінностей, як здоров’я, сім’я, особиста безпека, стосунки з оточенням,
матеріальне становище, цікава робота, справедлива оплата праці, сильна
влада (законність і порядок).
Характерною особливістю сучасної політичної свідомості громадян
України, особливо молодих, є поліцентризм їх політичних орієнтацій.
Науковці виокремлюють чотири основних типи політичної свідомості:
традиціоналістичну, соціал-демократичну, національно-демократичну і
національно-радикальну. За даними соціологічних опитувань,
найпоширенішим серед дорослих громадян, молоді є націонал-демократичний
тип політичної свідомості. При цьому слід зазначити, що новизна,
суперечливий характер розвитку процесів, які відбуваються зараз в
Україні, непослідовність і нерішучість у реформуванні суспільства тих,
хто стоїть при владі, зумовили появу не тільки позитивних явищ —
розкріпачення масової свідомості, розхитування традиційних тоталітарних
структур, політичних установ, а й негативних.
Тому сьогодні політична свідомість громадян України має характер
розколеної. На її рівні та особливостях не можуть не позначитися кризові
явища, що існують в економіці, соціальному житті. Саме під їх впливом
молоде покоління значною мірою виховується в атмосфері духовного
зубожіння, спустошення, бездушності, аморальності, зневаги до своїх
батьків, зневіри у майбутнє. Некритичне перенесення на наш національний
грунт сумнівних цінностей та моральних норм сучасної масової культури
західного світу значною мірою деформувало свідомість, психологію
населення загалом, а молоді — особливо. Не до. помагають і спроби
реанімації релігійної свідомості —у середовищі де панує зло, насильство,
аморальність, вони виглядають не досить щирими. Все це не могло не
призвести до того, що рівень політичної свідомості громадян в Україні
останнім часом дещо понизився.
Отже, можна констатувати, що загалом нинішній рівень політичної
свідомості українства ще досить низький, що негативно позначається й на
його політичній активності. І це не може не турбувати.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
