.

Конституція України: реалізація, застосування, використання, виконання і дотримання (курсова робота)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
433 7823
Скачать документ

Курсова робота

Конституція України: реалізація, застосування, використання, виконання і
дотримання.

План

Загальна характеристика роботи 2

Вступ 3

1.Поняття Конституції України та її значення. 7

2.Основні форми реалізації Конституції України 12

2.1. Застосування Конституції України 21

2.2. Використання Конституції України 24

2.3. Виконання Конституції України 26

2.4. Дотримання Конституції України 27

Висновки 29

Список використаних джерел 33

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми дослідження .За період становлення і розвитку
незалежної України не достатньо освітлена тема реалізації Конституції
України, її теоретичне осмислення і практична дія. В процесі виникають
питання вирішення яких вдосконалюють та підштовхують на пошук нових
шляхів забезпечення реалізації Конституції України.

На сучасному етапі потрібно цілісне теоретичне осмислення, оскільки не
вироблено комплексного погляду і ще потрібен аналіз різних поглядів.

Мета і завдання курсової це вивчення понять і значень Конституції
України та реалізації основних форм.

Досягнення мети шляхом виконання наступних завдань:

визначити поняття Конституції України та її значення;

проаналізувати та визначити поняття і зміст основних форм реалізації
Конституції України;

Об’єктом є відносини, що виникають при реалізації застосування,
використання, виконання і дотримання Конституції України.

Предметом є основні форми реалізації Конституції України, практичні
проблеми пов’язані їх забезпеченням.

Структура та обсяг курсової визначені предметом дослідження,
зумовлюються поставленою метою та сформульованими завданнями. Робота
містить вступ, два розділи, поділені на чотири підрозділи, список
використаних джерел. Повний обсяг становить – 33 сторінки.

Вступ

Держава не існує без Конституції.

Адже саме в конституції закріплюються вихідні положення, на яких
ґрунтуються найголовніші форми життя суспільства. Вона закладає
підвалини організації та функціонування держави і громадських
структур, формулює основи правового статусу особи, є базисом усієї
правотворчої діяльності. Сутність конституції – це її внутрішня основа,
смисл, найбільш важливі якості і властивості, які визначають
всі структурні та функціональні характеристики основного закону
суспільства й держави, що знаходять свій предметний вираз у його
змісті. Це найбільш узагальнююча категорія, яка уособлює істотні
ознаки соціального, політичного призначення та нормативно-правового
змісту конституції.

Сутність Конституції знаходить своє втілення в
різноманітніших аспектах. Крім юридичного важливий
соціально-політичний аспект конституції. Це своєрідний суспільний
договір, який фіксує і узгоджує політичні інтереси різноманітних
соціальних груп, прошарків, класів тощо. Більшість з них виникає і
реалізується в політичній сфері, яка як відомо, є об’єктом діяльності
політичних партій, громадських рухів та інших соціальних
об’єднань. Така діяльність знаходить свій вираз в різноманітних
правових, в тому числі й конституційних документах. Тобто
конституція не може не враховувати дійсний стан речей, не фіксувати
їх у відповідних її положеннях. Без такого узгодження неможливо
досягти соціальної злагоди, забезпечити законність і правопорядок.

В сучасному постіндустріальному суспільстві конституція має
бути механізмом здійснення консенсусу всіх соціальних груп,
суспільним договором, коли різноманітні верстви суспільства немов
передають державі свої повноваження по забезпеченню соціальної
гармонії і злагоди на всіх рівнях. Це, безперечно, не означає, що
традиційні соціальні та суспільні суперечності зникають, ні, вони
пом’якшуються, набувають нових рис, відступають на задній план.

Проголошення 24 серпня 1991р незалежності України створило умови
для радикальних демократичних перетворень у нашому суспільстві і
державі. Змінилась організація державної влади – відбувся поділ її на
законодавчу, виконавчу, судову. Виникли нові інститути,
властиві суверенній демократичній правовій державі, зокрема,
інститути президентства, конституційної юрисдикції, Збройні Сили
України та ін. Почалось становлення сучасного українського
парламентаризму й правосуддя та цілісної системи органів
виконавчої влади. Водночас відійшли у небуття колишні
загальносоюзні державні органи й організації та численні
недемократичні інститути (однопартійність, цензура тощо).

У суспільстві почала складатися реальна багатопартійність,
демократична виборча система, місцеве самоврядування тощо. Поряд
із змінами в організації держави й суспільства і завдяки їм,
відбуваються зміни у правовій системі в цілому.

Важливим етапом в українському державотворенні, у розвитку
українського суспільства і держави стало прийняття 28 червня 1996р
нової Конституції України. Прийняття Основного Закону нашої держави –
це визначна подія в її історії, у житті її народу. Прийнята Верховною
Радою України Конституція є історичною віхою в утвердженні державної
суверенності України. Разом з тим сьогодення вимагає глибокого її
осмислення з тим, щоб позитив Основного Закону оптимально
використовувався і спрямовувався у прогресивне русло процесів
державотворення. Тим більше, що Конституція у деяких її положеннях
неоднозначно сприймається різними політичними силами та
верствами суспільства. Говорячи про це треба не забувати, що якою
б не була Конституція, вона не може передбачити всіх проблем, які
поставить перед нею життя.

Конституція України відображає тенденції і закономірності
розвитку світового конституціоналізму. Найважливішими з таких
тенденцій є: цілеспрямоване регулювання й перебудова
внутрішньодержавних і міжнародних відносин; загальна
демократизація конституції, політичних режимів, правового статусу
особи виборчого права; закріплення основних рис правової держави;
впровадження ідей парламентаризму; орієнтація на людину і
загальнолюдські цінності; правове зміцнення основ
громадянського суспільства, розвиток механізмів узгодження
інтересів різноманітних соціальних, національних, мовних і
релігійних груп; посилення виховної, морально-етнічної ролі
конституції; розширення масштабів і сфер конституційного
регулювання тощо.

Конституція України намагається втілити у життя
наступні загальносуспільні цінності: здорове екологічне
середовище, соціальну захищеність, відповідний рівень життя, право
на користування надбанням людства в сфері політики, економіки,
культури тощо.

Соціально-політична цінність Конституції України полягає в тому, що
саме в її положеннях закріплено основні принципи конституційного ладу
нашої держави. Йдеться про такі принципово важливі положення, як те, що
сучасна українська держава є продовженням багатовікової історії
українського державотворення, що вона є республікою, де носієм
суверенітету та єдиним джерелом влади є лише український народ, що
людину, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпеку
визнають найвищою соціальною цінністю і що в цій державі має діяти
принцип верховенства права. При цьому державну владу в Україні
здійснюють на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову, а
сама держава визнає та гарантує місцеве самоврядування. Суспільне ж
життя в Україні, відповідно до конституційних положень, ґрунтується на
засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності,
держава не можне визнавати жодну ідеологію як обов’язкову тощо. Іншими
словами, надзвичайно потужні та ємкі конституційні положення, які за
вмілого та послідовного використання повинні забезпечити українському
народові гідне цивілізованого світу існування.

Цінність Конституції України як нормативно-правового акта полягає
насамперед у її особливій правовій природі. Цей документ є основним
законом держави, законом із вищою юридичною силою та таким, що має
підвищений ступінь стабільності, порівняно з іншими нормативно-правовими
актами. Все це разом робить його ядром (стержнем, фундаментом) усієї
правової системи держави. Тому без суворого дотримання правила щодо
відповідності всіх законів і підзаконних нормативно-правових актів
положенням Конституції (іншими словами – вищої юридичної сили Основного
закону держави), сучасна демократична країна просто не зможе повноцінно
функціонувати.

Конституція України є також духовною (національною) цінністю
українського народу, оскільки саме вона закріпила факт відновлення
державності українського народу, вона визнала його єдиним джерелом влади
на території України та піднесла в ранг символів державного суверенітету
національний синьо-жовтий стяг, Тризуб, гімн “Ще не вмерла Україна”,
надала українській мові статусу державної. Зрештою, не забуваймо, що за
ідею української державності впродовж декількох століть боролися тисячі
відомих і безіменних українських патріотів. Відтак факт існування нині
незалежної української держави з усіма необхідними атрибутами (в т. ч. і
з Конституцією) є ніби даниною народної пам’яті тим, хто відав своє
життя за Україну.

1 Поняття Конституції України та її значення

Термін “конституція” походить від латинського слова “constituto”,
що буквально можна перекласти як “устрій, встановлення, утвердження”.
Разом з тим існує думка, що він бере початок від звороту “rem publicum
co”, з якого починаються окремі акти римських імператорів.
Конституція – категорія історична. Окремі її елементи були
сформульовані в працях древньогрецьких філософів, зокрема Платона і
Аристотеля, указах імператорів Стародавнього Риму, які мали силу
джерела права, в актах конституційного типу – хартіях (Магдебурзьке і
Любекське право 13 – 18 ст.). Сучасне розуміння слова
“конституція” (конституція держави) бере свій початок із періоду
зміни в Європі феодального ладу на буржуазний (XVII -XVIII ст.)
і кінцево викристалізовується на початок XX ст. уже як сутність
основного закону держави.

Першими (писаними) конституціями довгий час вважали Конституцію
Пилипа Орлика 1710 р., Конституцію США 1787 р., Конституції Франції та
Польщі 1791р.

Наука конституційного права знає різні підходи (погляди різних
правових шкіл) щодо визначення поняття конституції. Одним із
найуніфікованіших вважають визначення, за яким “Конституція – це
Основний Закон держави, що об’єднує у собі групу норм із вищою
юридичною силою, які закріплюють основи державного ладу, права, свободи
та обов’язки особи і громадянина, систему та принципи організації
державної влади, територіальної організації держави тощо “.

Конституція – це Основний Закон держави, який регулює у
відповідності з волею та інтересами пануючого класу (класів, народу)
суспільні відносини, що складаються в процесі здійснення
основоположних засад організації суспільства й держави.

Конституція – політико-правовий документ, в якому знаходять
свій концентрований, офіційний вираз і закріплення головні, базові
устої суспільного і державного устрою: належність державної
влади, характер

власності, права і свободи громадян, національне – державний
і адміністративне – територіальний устрій, а також система і
принципи діяльності механізму здійснення повновладдя народу.

Конституція – це особливий інститут правової системи держави,
якому належить правове верховенство по відношенню до всіх її актів. Це
не просто закон, а особливий закон країни: закон законів. Вона
оформляє національну систему права, стягує воєдино діюче
законодавство, визначає основи законності і правопорядку в країні.

Конституція країни – це Основний Закон. Закони являють собою
систему, а не хаотичний набір різних положень. В основі цієї системи –
Конституція, що є не тільки установчим документом держави та її
основних інституцій: парламенту, уряду, суду, місцевого
самоврядування , а й юридичним актом.

Як юридичний документ, Конституція має бути викладена в чітких
юридичних термінах, її положення не повинні суперечити одне одному,
тобто створювати колізії.

Як документ установчий, Конституція повинна містити
процедури розв’язання суперечностей, що виникають у процесі діяльності
держави. Одна з функцій Конституції, яка випливає із її суті, –
це затвердження справжнього народовладдя. Конституція не може
заважати саморегуляції суспільства: вона повинна бути орієнтиром,
еталоном, на який рівняються його політичні, правові та моральні
цінності. Завдання полягає в тому, щоб через усвідомлення сутності
Конституції, ” поставити на місце ” співвідношення
суспільства й держави. Це, безперечно, не означає, що традиційні
класові протиріччя зникають зовсім: вони набувають нових рис,
відступають на задній план. На першому плані є фактори,
обумовлені кризою сучасної цивілізації, необхідністю збереження
людства від загибелі. Саме в таких умовах особливої ваги і значення
набуває соціальний консенсус, де Конституція відіграє особливу
роль, виступає головним політико-правовим засобом його забезпечення.

З огляду цього змішуються оціночні характеристики: Конституція має
виражати інтереси не стільки держави, скільки інтереси
громадянського суспільства, головною цінністю якого є людина. Це є
мірилом соціальної цінності і ефективності Конституції. Відтак, між
іншим, вирішується давня суперечка відносно того, чим є Конституція:
законом суспільства чи держави. Відповідь однозначна: вона повинна
стати основою, правовою базою ефективного рішення загальних
справ громадянського суспільства, могутнім засобом його
самозбереження і розвитку, забезпечення реалізації прав і свобод
людини. Будь-яка Конституція виникає і діє для того, щоб врегулювати
устрій держави, а не суспільства, хоч індиферентною до справ
суспільства вона не може бути. Вона не може стояти осторонь від
таких спеціальних інституцій як власність, права і свободи громадян;
громадські та релігійні об’єднання; громадянське суспільство з його
політичною, економічною та соціально-класовими основами; влада як
авторитарний спосіб організації суспільства; права і свободи
нації. Це – елементи організації суспільства, а не державного
устрою, його прерогатив. Закріплення таких засад суспільства є
одною з функцій Конституції як Основного Закону суспільства й
держави. Основними рисами конституції є:

1) Її основоположний характер, оскільки предметом
конституційного регулювання є фундаментальні, найважливіші
суспільні відносини, які визначають “обличчя” суспільства;

2) Народний характер, який полягає в тому, що конституція має
слугувати народу, створюється ним, забезпечує його участь в
управлінні справами суспільства і держави;

3) Реальний характер, тобто відповідність фактично існуючим
суспільним відносинам;

4) Органічне поєднання стабільності й динамізму конституції.

Основним предметом правового регулювання конституційного права
України є суспільні відносини, які виникають і діють в процесі
здійснення влади народом України.

Предмет конституційного права опосередковує собою чотири групи
(блоки) суспільних відносин.

Відносини, які складають основоположні засади народовладдя,
суверенітету народу.

Суверенітет народу – це природне право народу бути верховним і
повновладним на своїй території. Суверенітет буває потенційним і
реальним. Потенційним суверенітетом володіє практично будь-який етнос,
незалежно від того, має він свою державність чи ні, оформився він у таку
історичну спільність, як народ, визнаний він іншими державами і націями
чи ні.

Реальний суверенітет – це втілення в життя суверенних прав народу, його
волі йти таким шляхом, який він вважає найкращим. Суверенна воля народу
України, вільно сформована і втілена у відповідних документах (передусім
у Конституції України), і є єдиним джерелом державної влади.

2. Відносини, які опосередковують будівництво (будову), устрій держави
як організації влади народу і для народу.

Влада – необхідний спосіб організації суспільства, процесів, що
відбуваються в ньому, в тому числі за рахунок авторитарних методів, які
передбачають можливість нав’язування волі суб’єкта влади, застосування в
разі потреби примусу.

3. Відносини, які опосередковують основоположні засади функціонування
держави.

Головними з них є гуманізм, демократизм, розподіл влад, виразом якого є
механізм противаг, взаємного контролю гілок влади, їх врівноваженості.

Такі засади забезпечують стабільність і належну цілеспрямованість
функціонування держави, її соціальний характер.

4. Відносини, що визначають характер зв’язків між державою і конкретною
особою. Це:

а) відносини громадянства, під якими, звичайно, розуміють постійний
правовий зв’язок між особою і державою, що надає їм відповідні права й
покладає певні обов’язки;

б) відносини фундаментальних прав громадян України: економічних,
політичних, соціальних, культурних, екологічних;

в) відносини гарантій реалізації прав і свобод;

г) відносини, що випливають із факту відповідальності держави перед
особою і навпаки.

2 Основні форми реалізації Конституції України

Питання практичної реалізації принципів та норм Конституції України,
втілення їх у повсякденне життя суспільства і держави, забезпечення
орієнтації на них кожного громадянина нашої країни – це питання не менш
важливе і складне, ніж прийняття самої конституції. Безумовно,
Конституція України вже зараз діє, діє повністю, без будь-яких обмежень
з часу свого офіційного прийняття 28 червня 1996 року. Але не менш
зрозуміло й те, що впровадження принципів та норм Конституції у життя,
їх втілення безпосередньо у соціальну практику – процес достатньо
довгий. Авжеж слід прийняти відповідні, передбачені у самій Конституції
конституційні закони, за допомогою яких визначаються, наприклад, порядок
створення, статус та форми діяльності відповідних державних та
самоврядних інституцій, вирішуються питання пов’язані з правами та
обов’язками громадян України, іноземців та осіб без громадянства,
регулюються питання мовної політики держави тощо. Але перед усім слід
забезпечити існування, створити відповідні матеріальні, організаційні,
пов’язані зі свідомістю людей передумови вирішення усіх наведених та
багатьох інших різнопланових вимог успішного розвитку конституційного
процесу. При цьому слід ураховувати, що переважна більшість цих проблем
вирішується з великими труднощами. Візьмемо, наприклад, питання мовної
політики держави. В Конституції України це питання вирішується на
принципово демократичних засадах, з однією непорушною умовою –
українська мова, яку Конституція визначає як державну мову, повинна
набувати все більшого поширення, вивчення та застосування. На практиці,
проте, це зовсім не так. Більш того, у деяких регіонах, обмежують
використання української мови у державному та суспільному житті.

Слід спеціально наголосити на тому, що зазначена й усяка подібна
практика ігнорування норм Конституції України, відсутність відповідних
законів є безпідставними і не можуть мати місця передусім ще й тому, що
згідно ст. 8 Конституції України її норми є нормами прямої дії і повинні
виконуватися безпосередньо, не чекаючи, коли у відповідному законі, на
основі конституційного принципу про державний статус української мови,
будуть розписані організаційні заходи щодо забезпечення реалізації
положень

Говорячи про втілення норм і положень Конституції України у життя, перш
за все слід звернути увагу на практичне здійснення конституційних, як й
усіх інших, прав і свобод людини і громадянина.

Питання прав і свобод людини і громадянина є виразом у правовій формі та
забезпеченням практичного здійснення послідовно гуманістичного принципу,
визнаного світовою спільнотою і закріпленого у нашій Конституції,
принципу, згідно з яким “людина, її життя і здоров’я, честь і гідність,
недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною
цінністю”.

Саме права людини, забезпечення їх практичного здійснення та захист
вважали вони найважливішою рисою, самою суттю правової держави.

Виходячи саме з цього критерію, ми, на жаль, не можемо ще нашу молоду,
дійсно суверенну і незалежну Україну у повному розумінні правовою
державою. “Демократична, соціальна, правова держава” – це той
конституційний принцип державотворення, який ми наполегливо, поступово,
не дивлячись на існуючі труднощі та перешкоди, реалізуємо у практичному
житті.

У цьому плані одним з найважливіших завдань сьогодення є практичне
забезпечення здійснення у нашому суспільстві принципу верховенства
права. При цьому під правом у даному разі ми розуміємо не зібрані до
купи постанови та акти, видані різними державними органами, а перш за
все узагальнену міру свободи, рівності та справедливості у суспільстві,
яка повинна становити найглибшу сутність кожного закону, кожного
нормативного акта, який видається у державі.

Проте слід урахувати й те, що вирішення соціального і правового статусів
людини і громадянина, формування демократичної, соціальної, правової
держави, практичне здійснення принципу верховенства права, як і
розв’язання інших першочергових питань державотворення, напрямки
пов’язані із виходом України з того тяжкого соціально-економічного
становища, в якому вона сьогодні знаходиться.

Тільки за умови об’єднання зусиль усього суспільства, усіх політичних
спрямувань, що в ньому існують, можна вирішити питання успішного
розвитку нашої держави, досягнення Україною цивілізованого рівня свого
існування. Велику об’єднуючу роль у цьому плані повинна відігравати
сучасна українська національна ідея, основи подальшого розвитку та
здійснення якої закладені у Конституції України.

Дехто може сказати, що формування загальної національної ідеї суперечить
принципу ідеологічного плюралізму, основи якого закладені у статті 15
Конституції України, але це не зовсім так, про це свідчить і світовий
досвід. Адже у тих же США, Японії, Німеччині, Франції, Швеції та інших
розвинутих країнах існує безліч політичних та інших громадських
угруповань. І поряд з їх політичними цілями та програмами живе та
вдосконалюється відповідно до умов суспільного розвитку об’єднуюча усе
суспільство етнополітична національна ідея. У США – це “американська
мрія”, яка за своїм змістом охоплює такі цінності, як свобода, повага до
індивіда, добробут, прагнення до успіху та самоствердження, визнання
всесвітньої місії США тощо. Для Німеччини у післявоєнний період
національна ідея була пов’язана з відновленням країни, поверненням до
демократичних ідеалів, об’єднанням країни тощо. Для Швеції з цієї точки
зору найважливішими національними цінностями є збереження своєї етнічної
особливості, що взагалі притаманне невеликим націям, захист
позаблокового існування, увага до питань соціального захисту населення
та інші як загальновизнані, так і етнічні цінності.

Своя національна ідея була споконвіку притаманна й українському
народові. Основний її зміст – це визнання своєї національної
особливості, національна самоповага, боротьба за незалежність і побудову
своєї суверенної держави, відданість таким суспільним цінностям, як
соборність, християнські настанови, здобуткам своєї національної
історії, зокрема ідеям козацтва, феномену Шевченка тощо. Безумовно,
національна ідея за своїм конкретним змістом не залишається незмінною.
Зберігаючи своє основне, суттєве національне коріння, вона завжди
повинна відповідати, давати відповідь на основні питання, які стоять
перед суспільством на тому чи іншому етапі його розвитку, повинна
розвиватись разом із розвитком суспільства і держави. До того ж слід
додати, що у наш час, коли так зміцніли зв’язки між державами,
повсякденно, по різним напрямкам поширюються міждержавні стосунки,
міжнародне співтовариство стало реалією наших днів, кожна національна
ідея, у тому числі й українська, повинна бути зорієнтована не тільки на
суто українські, а й визнані міжнародною спільністю ідеали. Відповідно
до змісту сучасної української національної ідеї мова повинна йти про
збереження та розвиток у сучасних умовах ідеалів та культурних
цінностей, притаманних українській нації, розвиток державної мови, а
також задоволення відповідних потреб представників усіх національностей,
що мешкають в Україні; про створення необхідних умов щодо всебічного
розвитку людини, захист та ефективне здійснення її прав і свобод; про
формування в Україні громадянського суспільства, плюралізм та державну
підтримку різних форм власності, аби вони гарантували справжню свободу і
благополуччя особистості; про розвиток і плідне використання
загальновизнаних форм демократії, місцевого самоврядування, забезпечення
порозуміння та спільної праці у керівництві державою. Особливо слід
підкреслити, що любов і терпіння, повага та взаємодопомога, чесність та
відкритість повинні стати моральними підвалинами виховання молодого
покоління в нашому українському суспільстві.

Конституція – об’єднуючий, а не роз’єднуючий документ. Важливо, щоб це
повною мірою усвідомлювалося владними структурами на всіх рівнях.
Конституція не вирішила і не могла вирішити всіх проблем
державотворення. Конституційний процес триває на якісно новій основі,
оскільки Конституція визначила демократичний вектор розвитку соціальних
процесів у нашій країні, встановила, що людина, її життя і здоров’я,
честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою
соціальною цінністю, що права і свободи людини та її гарантії визначають
зміст і спрямованість діяльності держави. Утвердження і забезпечення
прав і свобод людини є головним обов’язком держави. Це зобов’язує
державні органи вирішувати навіть найскладніші питання в
узгоджувальному, консенсуальному, а не в конфронтаційному режимі, має
основоположне значення для забезпечення стабільності конституційного
ладу України, суспільних перетворень на демократичних засадах,
забезпечення прав і свобод людини і громадянина.

Так, Конституція України закріплює основи її суспільного і державного
устрою, визначає напрями розвитку суспільства і держави, основи
організації та діяльності державних органів, а також органів місцевого
самоврядування, встановлює конституційні гарантії здійснення прав та
свобод людини і громадянина, спрямовує розвиток державної та самоврядної
форм народовладдя.

Конституційно-правові норми, їх особливості та види.

Конституційно-правові норми – це встановлені чи санкціоновані державою
правила, які визначають поведінку учасників конституційно-правових
відносин. Вони становлять собою особливий різновид норм системи
національного права. Їм властиві риси, притаманні всім правовим нормам.
Як важливий засіб соціальної орієнтації особи вони встановлюються чи
санкціонуються державою; мають державно-владний характер, є формально
визначеними загальнообов’язковими правилами поведінки; закріплюються в
правових актах, що видаються компетентними державними органами; мають
двосторонній характер, тобто встановлюють не тільки права, але й
обов’язки учасників правовідносин; передбачають наявність особливого
механізму реалізації, елементами якого є матеріальні, ідеологічні,
соціально-психологічні та правові чинники; визначають можливість
багатоваріантної поведінки; мають ситуаційний характер; є
цілеспрямованими і гарантованими.

Найбільш поширеною є класифікація конституційно-правових норм за їх
змістом.

Перша група – це норми, які визначають основні засади конституційного
ладу України.

Друга група – це норми, які закріплюють основні конституційні права і
свободи людини і громадянина

Третя група – норми, які закріплюють народне волевиявлення (вибори,
референдуми) та інші форми безпосередньої демократії.

Четверта група – норми, які закріплюють організацію державної влади:
законодавчої, виконавчої та судової, влади Президента України,
самоврядування тощо.

П’ята група – норми, які закріплюють територіальний устрій України,
зокрема його визначальні принципи, систему
адміністративно-територіального поділу, статус Автономної Республіки
Крим, міст Києва та Севастополя.

В залежності від змісту, норми конституційного права поділяються на
матеріальні і процесуальні.

Процесуальні норми є складовою частиною практично всіх інститутів
конституційних прав України. В цьому їх функціональне призначення:
обслуговувати інститут, забезпечувати реалізацію його норм.

Розрізняють насамперед регулятивні та охоронні норми. Це – головний
розподіл норм конституційного права, який відповідає поділові
спеціально-юридичних функцій на регулятивні і охоронні. Регулятивні
(правоустановчі) відносини виникають здебільшого при встановленні
суб’єктивних прав та обов’язків учасників правовідносин.

У свою чергу, регулятивні норми можуть бути зобов’язуючими, заборонними
та уповноважуючими.

Зобов’язуючі – це такі юридичні норми, які встановлюють обов’язок особи
вчинити певні позитивні дії.

Утримуватись від дій, які спрямовані на будь-яке пряме чи непряме
обмеження прав, встановлення прямих чи непрямих переваг громадян за
расовими і національними ознаками, так само, як і всяку проповідь
расової або національної винятковості, ворожнечі або зневаги. Це – явна
норма-заборона.

Уповноважуючи конституційно-правові норми встановлюють суб’єктивні права
з позитивним наповненням, тобто права на здійснення тих чи інших
позитивних дій.

Серед конституційних норм немало спеціалізованих норм: загальних,
дефінітивних, норм-принципів, установчих, гарантуючих, оперативних,
колізійних та інших.

За сферою дії норми бувають загальні і локальні; за тривалістю дії –
постійні й тимчасові. Їх можна класифікувати також за органами що
видають нормативні акти, можна розрізняти норми, видані Верховною Радою
України, Президентом України, місцевою радою або іншим органом місцевого
самоврядування тощо.

Можна класифікувати акти також за їх державно-правовою природою.
Зокрема, за природою державно-владних повноважень. Так, деякі органи,
посадові особи, не маючи необхідних повноважень, інколи отримують їх від
інших органів державної влади або органів місцевого самоврядування. Це
так звані делеговані повноваження.

Норми конституційного права можна поділяти за їх юридичною силою.

Норми конституційного права, як і вся галузь права, виконують
інтеграційні функції в правовій системі країни: вони з’єднують її в одне
цілісне утворення, визначають найсуттєвіші її структурні та
функціональні характеристики, напрями вдосконалення й розвитку.

Особлива юридична природа, зміст, найвища юридична сила, найбільша
стабільність у порівнянні з іншими галузями права, підвищений рівень
охорони з боку держави, установчий характер конституційно-правових норм,
прямий характер їх дії, особливий механізм реалізації та специфіка їх
структури – такі найважливіші ознаки конституційно-правових норм.

Нормам конституційного права властивий політичний характер, оскільки
основним предметом цієї галузі права є державно-політичні відносини
влади, тобто політичні відносини, що виникають і здійснюються в сфері
функціонування держави.

Політичні норми включають надзвичайно широке коло соціальних норм, які
діють у сфері здійснення політичної діяльності, серцевиною якої є
боротьба за владу, утримання влади і використання, здійснення її в
інтересах певних суб’єктів.

Однак лише відносно незначна частина таких норм опосередковується правом
і стає, таким чином, правовими нормами. Політична спрямованість таких
норм очевидна. Вони приймаються з приводу політики, але не є її
формальним виразом, не є типовими політичними нормами, які існують поза
конституційним правом.

Серед конституційно-правових норм значну питому вагу займають нетипові
нормативні положення, в яких безпосередньо не визначаються права і
обов’язки суб’єктів. Їх завдання в іншому: вони є ланкою між нормами
різних галузей права, інтегруючим фактором, що забезпечує єдність і
стабільність правової системи. Це нормативні приписи, що визначають
загальні принципи конституційного права, установчі норми, гарантуючі
норми, юридичні конструкції, норми-дефініції, презумпції тощо.

Реалізація конституційних положень передбачає повне втілення їх у
життя. Це забезпечується: безпосереднім здійсненням норм Конституції
шляхом їх виконання, використання, дотримання і застосування;

2.1 Застосування Конституції України

Застосування конституційних норм – це діяльність державних та
інших органів метою яких є забезпечення реалізації прав і
обов’язків , а також контроль за процесом.

Реалізація Конституції можлива в результаті застосування
конституційних норм державними і уповноваженими органами.
Призначення цієї норми є реалізація конституційних призначень
шляхом надання одним учасникам відносин суб’єктивних прав та
покладання на інших обов’язків і рішень про юридичну
відповідальність. Застосування має активний творчій характер.
Реалізується виданням актів, здійснюється в установленому порядку
і опирається на апарат примусу.

Суб’єкт застосування конституційних норм це держава, органи
державної влади і місцевого самоврядування , а також органи суду,
прокуратури, уповноважені особи в межах своєї компетенції.
Конституційні норми застосовуються трудовими колективами, виборцями,
громадянами які виступають в державно-правовій якості.

Використання супроводжується виникненням , зміною або припиненням
конституційних правовідносин. Виконанням досягаються конституційні
цілі та забезпечуються функціонування конституційного механізму
влади.

Має дві функції:

позитивне регулювання шляхом видання актів, що забезпечують
виконання Конституції суспільством;

охорона та захист Конституції

Застосування права представляє собою власну індивідуально – правову
діяльність, яка направлена на рішення юридичних справ в результаті якої
в систему права включається індивідуальні приси, виражені
піднормативним регулюванням.

Застосування як засіб управління суспільними процесами, націлена на
здійснення загальних програм, закріплених у нормах права. Потрібна для
здійснення прав і свобод, а також контролю за доцільністю їх
використання.

Як засіб організації має публічний характер, це політичне явище.
Виступає стабілізатором політики.

Кожен правозастосовник зобов’язан приймає акти застосування норм
Конституції в межах своєї компетенції, не припускав порушень.

Застосування має такі стадії:

встановлення і дослідження фактів;

встановлення юридичної основи;

прийняття рішення та документальне оформлення;

В процесі застосування конституційних норм йде відображення суспільної
практики. Пізнання об’єктивної дійсності припускає встановлення
фактичних обставин, а також з’ясовування шляхом тлумачення змісту
конституційних приписань , застосованих до конкретних життєвих умов.

Результатом тлумачення повинна бути однозначність і повна ясність сенсу
норми має рацію. Особливість тлумачення за об’ємом обумовлена його
зв’язком з кінцевим результатом з’ясування і роз’яснення сенсу правових
норм, від якого залежить практичний ефект тлумачення. У зв’язку з
результатом тлумачення розрізняють буквальне (адекватне),
розповсюджувальне і обмежувальне.

Акти тлумачення – це один з видів правових актів. Акти тлумачення
необхідно розглядати і як дія, і як юридичний документ, акт з’ясування і
роз’яснення. Акт тлумачення це офіційний, юридично значущий документ,
направлений на встановлення дійсного сенсу і змісту норм має рацію.

Види застосування розподіляються:

офіційне;

неофіційне;

нормативне;

казуальне;

Нормативний блок механізму реалізації Конституції України припускає
можливість , як безпосереднього застосування, також і опосередкованого ,
тобто крізь норми галузевого законодавства.

Застосування конституційних норм, не має змісту й необхідності
протиставити безпосередню й опосередковану форми їх реалізації ,
оскільки частіше за все норми Конституції України здійснюються разом з
нормами різних галузей права України.

2.2 Використання Конституції України

Використання, виповнення і дотримання конституційних норм являє собою
форми безпосередньої реалізації Конституції, оскільки перетворюють у
життя діями самих суб’єктів правових відносин.

Використання представляє собою здійснення суб’єктом дозволених
Конституцією йому прав.

Це активна форма реалізації.

Виступає як особливий засіб здійснення суб’єктивних прав та відображає
функціональну специфіку застосування права. У цій формі реалізуються
переважно уповноважні конституційні нормі.

Слід сказати про використання конституційних норм при тлумаченні.

В цій формі реалізується переважно правочин суб’єкту.
Реалізується за власним бажанням. Конституційні норми дають
можливість приймати участь або не приймати участі (виборах,
референдумах), не можливо примусити.

Громадяни самі вирішають використовувати чи ні свої права і
обов’язки, але це обов’язково. Однак це не повинно порушувати
права і свободи третіх осіб.

Конституція встановлює критерії використання прав і свобод:

використання прав і свобод здійснюється в співвідношенні з
суспільним і юридичним змістом;

вимагає цільового використання прав і свобод:

використання не повинно вести до невиконання обов’язків;

використання прав і свобод як попередню умову припускає виконання
обов’язків, може виникнути за наявності даної умови;

Для державних органів використання означає обов’язок виконувати
конституційні норми.

Використання конституційних норм – індикатор суспільної активності
суб’єктів права.

Конституція встановлює критерії використання прав і свобод:

використання прав і свобод здійснюється в співвідношенні з
суспільним і юридичним змістом;

вимагає цільового використання прав і свобод:

використання не повинно вести до невиконання обов’язків;

Для державних органів використання означає обов’язок виконувати
конституційні норми.

Цікава проблема використання законодавчої ініціативи . Форма
вираження законодавчої ініціативи – проект закону. Суб’єкти
законодавчої ініціативи повинні дотримуватись певних правил, згідно
ст. 93 КУ

Конституція встановлює особливий порядок внесення законопроектів
ст.89 Конституції України.

2.3 Виконання Конституції України

Ця норма передбачена самою Конституцією. Реалізація виконання
норми передбачає високу активність суб’єктів права і орієнтує
на виконання конституційних установ, проведення з цією метою різних
заходів.

Полягає в обов’язковій, імперативній вимозі к ним суб’єктів
права. Виконання потребує документального оформлення. По формі
виконання реалізується в загальних обов’язках громадян, обов’язках
держави перед суспільством і громадянами. Виконання можливе в
загальних так і в конкретних правовідносинах.

Потребує документального оформлення.

Реалізується в обов’язковому виконанні громадського боргу.

Невиконання та ігнорування громадянами конституційних обов’язків
несе за собою загрозу державі в різних сферах ст.65 – захист
Вітчизни, ст.67 – сплачувати податки.

В Конституції встановлені засоби виконання:

– всі суб’єкти права повинні виконувати Конституцію України її
закони;

– держава обов’язково виконує міжнародні договори;

– громадяни повинні виконувати свої обов’язки.

Однак в Україні нині фактично склалася парадоксальна ситуація, коли
скасувати конституційні зміни 2004 року через причини політичного
характеру майже неможливо, а “жити” за ними тим паче не можна. І в цій
ситуації не останню роль відіграє факт відсутності (не функціонування) в
Україні Конституційного Суду.

2.4 Дотримання Конституції України

Дотримання – найбільше все об’ємна форма реалізації, що охоплює всю
систему суспільних суб’єктів і майже всі конституційні норми.

Дотримання – форма реалізації , при якій громадяни, державні
органи, юридичні особи утримуються від здійснення заборонених дій
Конституцією

Передбачає правомірну поведінку суб’єктів права і тільки при цьому
виступає як форма реалізації. Не потребує виникнення конкретних
правовідносин.

Має перевагу в пасивної помірності від здійснення заборонених
дій, керує в практичній діяльності.

Універсальність форми в реалізації конституційних заборон – забороні
диспозиції. Забороні диспозиції – вимога додержуватися від негативної
поведінки , яка Конституцією вважаються забороненою. Можна робите все
, що не заборонено законом.

Реалізація цієї норми забезпечується системою конституційних
правовідносин.

Дотримуватись тобто не відклоняться в практичній діяльності.

Згідно ст.68 КУ кожен повинен дотримуватися Конституції та законів
України.

Заборони в Конституції регулюють діяльність держави і її
органів. Держава не має права виходити за ці рамки, що є
гарантією особистого життя громадянина. Також держава не може
змінювати чинні закони які б звуження зміст та обсяг існуючих прав
і свобод. ст.22ч.3.

На громадян, інших осіб покладається обов’язок неухильно дотримуватися
Конституцію України і закони України (ч.1 ст.68) В даному випадку це не
конкретний обов’язок, котрий можливо «прив’язати» к тій чи іншій галузі
суспільної практики, а загальний принцип и загальний обов’язок, що
випереджає всі інші конституційні обов’язки, а також права і свободи
чоловіка і громадянина.

Висновки

Адже щоб “запрацювала” Конституція, необхідно було виконати низку
дій. По-перше, слід було належним чином реалізувати її “Перехідні
положення” (розділ ХV Конституції). По-друге, привести національне
законодавство у відповідність до ухваленої Конституції України. І
по-третє, підготувати й ухвалити цілу групу нових законів, зокрема “Про
Кабінет Міністрів України”, “Про органи виконавчої влади”, “Про
Президента України”, “Про регламент Верховної Ради України”, “Про
територіальний устрій” тощо. Однак цих законів так і не ухвалили.

Першою серйозною спробою “покремсати” Конституцію України 1996 року
(фактично познущатися з українського народу та його політичного вибору)
мав стати квітневий всеукраїнський референдум 2000 року. Однак втілити в
життя його “результати” було неможливо. Особливої гостроти питання
“конституційних змін” набуло напередодні президентських виборів, коли
шанс перемоги кандидата від опозиції ставав більш ніж реальним. За таких
умов унесені певного (тенденційного) спрямування зміни до Конституції, з
одного боку, могли суттєво послабити владні повноваження новообраного
президента України, а з іншого – допомогти бодай частині режиму, який
правив, зберегти свій вплив на політичне життя країни через інститути
парламентської республіки. І в пік політичного протистояння між владою
та опозицією (період між другим і третім турами голосування на виборах
президента України) 8 грудня 2004 року Верховна Рада України в режимі
безпрецедентного та нелегітимного, так би мовити, “пакетного
голосування” затвердила Закон України “Про внесення змін до Конституції
України”. Як відомо, ці зміни набули чинності 1 січня цього року

Зміни в Конституції України, що їх ухвалили у грудні 2004 року
призвели:

По-перше, до розбалансованості й без того не дуже міцного механізму
здійснення державної влади в Україні.

По-друге, до реальної загрози базовим цінностям парламентаризму
загалом, конституційним принципам розподілу влади та верховенства права
зокрема.

По-третє – ці зміни зовсім не сприяли тому, що Україна стала
демократичною, правовою чи соціальною державою (ст. 1 Конституції
України). Навпаки, вони ще більше підсилили розрив між простими
громадянами і тими, хто нібито від їхнього імені здійснює владу в
державі. Яскравий приклад останнього – депутатський корпус Верховної
Ради України 2006 року. Аргументованість, зрештою, елементарна
доцільність саме такої зміни Основного закону доволі важко пояснити,
хоча б із позицій проголошених раніше курсів на проведення судової та
адміністративної реформ. Ми стали свідками очевидної кризи
конституціоналізму в Україні. І якщо нині не зупинити чи бодай не
відкоригувати запущений у грудні 2004 року “маховик” політичної реформи,
то “оновлена” таким чином Конституція України, може просто
перетворитися у “…державний делітанський експеримент для насильства
над життям, волею і бажанням народу”.

Роки, що пройшли з часу проголошення Україною незалежності,
достатньо

впевнено показали, наскільки важливим, особливо для держави, яка
переходить до нового суспільного устрою, захищає принципи демократії та
громадянського суспільства, є існування Основного Закону держави,
її Конституції, що відповідає цим ідеям.

Україна дійсно вистраждала свою Конституцію, демократичну
Конституцію незалежної держави Тепер постає нове, не менш, а ще більш
важливе завдання, яке повинен виконати наш народ, – поступово, на
демократичних засадах, неухильно керуючись принципами Права і
Справедливості, поступово впроваджувати в країні засади
громадянського суспільства, демократичної соціальної правової держави.
Ці завдання повинні бути головними у житті нашого народу, громадян
вільної України. Водночас слід наголосити, що визначення
Конституції України і формування її змісту як Основного Закону
держави, аж ніяк не означає одержавлення суспільного життя або потяг
до нього. Навпаки, зорієнтованість нормативно-регулюючої ролі
Конституції у суспільстві насамперед на державу засвідчує про намір
розвиватися у напрямі до сформування реального громадянського
суспільства. А суспільство лише тоді набуде рис
громадянського, коли воно саме по собі і кожна особа в ньому
стануть повноцінними і достатньо автономними від прямого впливу
держави; держава стане його справжньою складовою.

Прийняття Конституції, яка увібрала в себе світовий
досвід державотворення, зафіксувала основи міжнародного співробітництва,
є першим і серйозним кроком на цьому шляху. Тому цілком
зрозумілим є те, що міжнародне співтовариство визнало важливість
прийняття Основного Закону нашої держави.

Конституція України створила умови для практичної реалізації
закладених у її тексті принципів. Оскільки останні є нормативно
закріпленими, то вони як й інші норми Конституції, мають найвищу
юридичну силу та є нормами прямої дії. Отже, можна звертатися
до суду за захистом своїх прав, посилаючись безпосередньо на
принципи конституційного права.

З іншого боку, Конституція не має чіткого механізму, який
забезпечував би підпорядкованість принципам конституційного права
інших його норм, оскільки всі норми Конституції мають однакову
юридичну силу. Таке становище породжує можливість ігнорування принципів
названого права при зміні інших норм галузі.

За своєю сутністю Конституція України виходить із
загальнолюдських, загальнонародних інтересів і потреб. Це акт, котрий на
найвищому правовому рівні закріплює певний баланс інтересів усіх
соціальних верств суспільства, націй, етнічних груп. Усі люди є
вільними і рівними у своїй гідності та правах. Конституція не
допускає жодних привілеїв чи обмежень за ознаками раси, політичних,
релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального
походження.

Отже, наша Конституція побудована на засадах, що найвищою
цінністю в державі є людина. Але норми записані в ній, не
завжди відповідають дійсності, тому Конституція має постійно
удосконалюватись, щоб справді бути

Конституцією для народу.

Будемо сподіватися, що, незважаючи на всі труднощі, пов’язані
із реалізацією конституційних норм Україна все ж, за підтримки молодих
спеціалістів у галузі права, вийде із кризи та твердо стане на правовий
шлях розвитку.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. КОНСТИТУЦІЯ УКРАЇНИ із змінами і доповненнями, внесеними

Законом України від 8 грудня 2004 року N 2222-IV

2. Лучин В.О. Конституція Російської Федерації. Проблеми реалізації. –
М.: ЮНИТИ – ДИАНИ, 2002. – 687с. ISBN 5-238-00364-1

3. Тодика Ю.М. Конституція України Основний Закон держави і суспільства:
Навчальний посібник. –Х.: Факт, 2001. – 382 с. ISBN 966-637-052-2

4. Конституційне право України, Опорний конспект з курсу Конституційне
право України”, Київ, 2000 р.

Конституційне право України, Опорний конспект з курсу Конституційне
право України”.

Конституційне право України Опорний конспект з курсу “Конституційне
право України”, Киев, 2000 год

Конституційне право України Опорний конспект з курсу “Конституційне
право України”, Київ, 2000 рік

Тодика Ю.М. Конституція України Основний Закон держави і суспільства:
Навчальний посібник. – с.345

Лучин В.О. Конституція Російської Федерації. Проблеми реалізації, с. 99

Лучин В.О. Конституція Російської Федерації. Проблеми реалізації, с.
100

Лучин В.О. Конституція Російської Федерації. Проблеми реалізації, с.
103

Тодика Ю.М. Конституція України Основний Закон держави і суспільства:
Навчальний посібник. – с.346

. Лучин В.О. Конституція Російської Федерації. Проблеми реалізації, с –
92

Тодика Ю.М. Конституція України Основний Закон держави і суспільства:
Навчальний посібник. – с.344

. Лучин В.О. Конституція Російської Федерації. Проблеми реалізації – с
93

Лучин В.О. Конституція Російської Федерації. Проблеми реалізації. – с.
89

Тодика Ю.М. Конституція України Основний Закон держави і суспільства:
Навчальний посібник. – с.342

Лучин В.О. Конституція Російської Федерації. Проблеми реалізації. – с.
88

. Тодика Ю.М. Конституція України Основний Закон держави і суспільства:
Навчальний посібник. – с.341

PAGE

PAGE 1

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020