Курсова робота
Розвиток продуктивних сил країн Європи
ЗМІСТ:
ВСТУП………………………………………………………………………………
Роль та значення продуктивних сил у розвитку господарського
комплексу………………………………………………………………………….
Передумови розвитку та розміщення продуктивних сил країн Європи….
Сучасна галузева структура і рівень розвитку господарського
комплексу країн Європи………………………………………………………..
Особливості розміщення і територіальна структура провідних
галузей господарства країн Європи…………………………………………….
ВИСНОВКИ………………………………………………………………………
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ………………………………………..
ВСТУП
Розміщення продуктивних сил (РПС) – галузь економічної науки, що вивчає
специфічні, просторові аспекти вияву економічних законів. Об’єктом
вивчення є продуктивні сили, а предметом науки – її територіальний стан
і розвиток.
Наука про розміщення продуктивних сил, як і інші науки виникла і
розвивається у тісному зв’язку з практичними потребами і запитами
людського суспільства. Розміщення продуктивних сил – це “динамічний”
стан, що характеризує їх розподіл за територією відповідно до природних,
соціальних і економічних умов та факторів, який визначається
особливостями територіального поділу праці певної соціально-економічної
формації. Оскільки розміщення продуктивних сил розглядається як
динамічний стан процесу їх розвитку у просторі і в часі, форми
зосередження виробничої діяльності постійно змінюється. Ці зміни
обумовлюються процесом суспільного поділу праці в його територіальній
формі. На основі територіального поділу праці формується виробнича
спеціалізація регіонів, посилюється міжрегіональна кооперація, обмін
спеціалізованою продукцією і послугами.
З визначенні поняття “розміщення продуктивних сил”, видно, що воно
охоплює вивчення трьох великих складових: розміщення населення і
трудових ресурсів; розміщення природних ресурсів; розміщення виробництва
і сфери обслуговування. А також сюди входять економічні зв’язки.
Зовнішні зв’язки держави – це взаємообмін з країнами світу продуктами
матеріального виробництва, послугами, інформацією на основі міжнародного
поділу праці, а також співдружність політичних органів, направлене на
ефективне рішення глобальних проблем людства, розширення особистих
проблем громадян. Різні функції виконують світові зв’язки країн Європи.
Вони потрібні для обмеження інтегрування у всесвітні структури з метою
закріплення миру та безпеки ефективного розвитку економіки, науки,
освіти та культури та інше.
Виходячи з економічної доцільності, держава планує свою
зовнішньо-економічну діяльність, яка відіграє важливу роль у розвитку
економіки будь-якої країни Європи. Вона створює умови для економії
витрат в економіці або в окремих її галузях. Плани зовнішньоекономічної
діяльності націлюють на встановлення й розвиток взаємовигідних зв’язків
з країнами світу. Вони мають всебічно враховувати переваги, які
випливають з міжнародного розподілу праці в інтересах розвитку
економіки, технічного прогресу та підвищення рівня життя народу.
У плані розвитку зовнішньоекономічної діяльності визначаються
номенклатура й обсяги основних товарів, які мають змінити товарну
структуру експорту та імпорту, головні напрями розвитку
зовнішньо-торгового обороту по окремих країнах, обсяг технічного й
економічного сприяння країнам, які розвиваються, характер і обсяги
кредитних операцій. Під час розробки планів проводяться розрахунки
економічної ефективності зовнішньоторговельних операцій, експорту,
імпорту та сумарного економічного ефекту відповідно до методики
визначення економічної ефективності зовнішньої торгівлі; її ефективність
визначається шляхом порівняння витрат на виробництво з витратами на
імпорт.
Поряд з відносними показниками розраховуються абсолютні, які
відображають ефективність чи збиток, отримані економікою в результаті
застосування тієї чи іншої пропозиції щодо розвитку зовнішньої торгівлі.
При цьому рекомендується враховувати специфіку торгівлі з окремими
країнами чи їх групами, умови торгівлі в кредит та ін.
Зовнішньоекономічна діяльність, тобто міжнародний обмін товарами й
послугами, належить до числа найбільш давніх форм міжнародних відносин.
До неї також належать рух капіталу, міжнародна міграція робочої сили,
міжнародні валютні відносини. Необхідність і ефективність системи
міжнародного обміну очевидна: для кожної країни характерний свій набір
природних ресурсів, розміри капіталів і праці, які можуть бути
використані для виробництва ВНП. Спеціалізація країни на виробництві
товарів, для яких у неї є найкращі умови, дає змогу їй розширити їх
випуск, використавши частину з них для продажу, а за виручені гроші
закупити товари, яких не вистачає.
Теоретичною основою курсової роботи є закони, наукові праці вітчизняних
та зарубіжних науковців і навчальні посібники щодо проблеми розміщення
продуктивних сил, звітно-статистична документація, інтернет-джерела.
Практичне значення роботи полягає в можливості застосування на практиці
результатів дослідження, реалізації методичних підходів до розміщення
продуктивних сил та використання в господарсько-фінансовій діяльності
пропозицій щодо її удосконалення.
Об’єктом дослідження є розміщення продуктивних сил країн Європи.
Дослідження розміщення продуктивних сил країн Європи є досить цікавим і
повчальним для перенесення окремих принципів і положень на вітчизняну –
українську – дійсність.
Розділ 1. Роль та значення продуктивних сил у розвитку господарського
комплексу
На рубежі двох тисячоліть різко загострилися проблеми
соціально-економічного розвитку. Головна суперечність світової економіки
дедалі більше проявляється у скороченні й поступовому вичерпуванні
традиційних ресурсів господарського зростання за істотного збільшення
кількості населення планети. Так, на початок нашої ери у світі проживало
200- 250 млн. чоловік, а зараз налічується понад 6 млрд. Розв’язання
вказаної суперечності спонукає до активного пошуку нової парадигми
економічного розвитку, яка б передбачала, з одного боку, перехід до
використання принципово нових джерел і видів ресурсів господарського
розвитку, а з іншого – до певної регуляції співвідношення між кількістю
населення та наявним обсягом споживчих благ для задоволення його потреб.
Нинішня ситуація характеризується глобальною трансформацією усіх країн
світу до нового якісного стану, нового типу цивілізації третього
тисячоліття. Розв’язання цих нагальних завдань здійснюється на різних
рівнях та у різноманітних сферах суспільства. Світові проблеми
обговорюються, вивчаються й вирішуються певною мірою в Організації
Об’єднаних Націй та її підрозділах, регіональні питання – у межах
сучасних інтеграційних об’єднань, економіка окремих країн – державними й
іншими установами, науково-дослідними інституціями. За такого великого
розмаїття неабиякого значення набуває наукове узагальнення, синтез
існуючих теорій і концепцій та їх адаптація до потреб і реалій економіки
країн Європи.
Європейський регіон знаходиться на крайньому заході материка Євразія
(див. Додаток А). Тут розташовано 25 держав, які разом виробляють 1/4
продукції промисловості і 1/5 продукції сільського господарства світу.
До економічно розвинутих країн належать Німеччина, Великобританія,
Франція та Італія; до малих промислово розвинутих країн – Австрія,
Бельгія, Нідерланди, Норвегія, Швейцарія, Швеція, Фінляндія, Данія,
Люксембург, Ісландія; до середньорозвинутих – Іспанія, Португалія,
Греція, Ірландія. Є також в Європі країни-карлики – Андорра, Ватикан,
Мальта, Монако, Сан-Марино, Ліхтенштейн, кількість населення яких не
перевищує 20-25 тис. чоловік кожна.
Господарська практика країн світового співтовариства засвідчує, що
оптимізація економічних відносин, вирішення проблем розвитку вимагають
застосування багатоступінчастих підходів, які грунтуються на широкому
врахуванні загально-цивілізаційних закономірностей, регіональних та
національних особливостей, історико-генетичних і етнічних факторів,
географічних, психологічних та інших чинників.
Механізми регуляції економічного життя є багатошаровою розгалуженою
будівлею, фундаментом якої слугує сучасний ринок з іманентними
атрибутами: приватною власністю, конкуренцією, вільним підприємництвом,
ініціативою, законодавством, що регулює увесь комплекс господарських і
соціально-трудових відносин. Отже, ринкова система є провідною,
домінуючою в сучасній високорозвинутій економіці. Вона забезпечує
неухильне зростання продуктивності суспільної праці, всебічну економію
різноманітних ресурсів, високу мотивацію та якість праці. Досвід
показує, що найвищу віддачу має системно організована й активно
функціонуюча сукупність ринків: товарів і послуг, капіталів і робочої
сили, цінних паперів і грошей, житла й технологій, землі тощо. Водночас
історична практика вказує на обмеженість виключно ринкового регулювання
економічних процесів, невиправданість абсолютизації принципу
“Laisser-faire” (фр. – не заважати). Відмова ринку компенсується
державним регулюванням макроекономічних процесів. Зростає роль
інституціональної інфраструктури, особливо таких її ринкових складових,
як банківська та кредитно-фінансова система, валютне регулювання.
Надзвичайно важливим є питання про сучасні економічні форми, оптимізація
яких досягається внаслідок суперечливої взаємодії суспільного поділу й
кооперації праці, розвитку техніки і технології, організації й
управління виробництвом. Найбільш вражаючих економічних результатів
досягають країни, які створюють економічні форми, що гнучко поєднують
загально-цивілізаційні, загальносвітові надбання з особливостями
власного господарства на основі найповнішої реалізації об’єктивно
притаманних йому порівняльних і конкурентних переваг. У кінцевому
підсумку саме такий підхід забезпечує виконання головного принципу
економічної філософії – найефективнішого використання відносно обмежених
господарських ресурсів.
Спочатку розглядаються загальні закономірності світового економічного
розвитку напередодні третього тисячоліття. Зокрема розкривається
економічна структура світу, досліджуються головні складові ресурсного
потенціалу сучасної цивілізації, що впливають на формування економічної
моделі XXI ст. Об’єктом подальшого аналізу є головні ешелони світової
економіки, а саме: країни з розвинутою ринковою економікою, що складають
ядро світового господарства; перехідні економічні системи, що утворилися
на теренах Східної Європи та колишнього СРСР; господарство розвинутих
країн та особливості економіки найменш розвинутих держав світу.
Знайомство з широким спектром економічних процесів сучасної цивілізації
крім суто пізнавальних може мати й такі наслідки. По-перше, вилучення
демонстраційного ефекту успішно функціонуючих економік, які могли б
слугувати певним взірцем для нашої країни. По-друге, запозичення досвіду
впровадження радикальних економічних реформ, трансформації
соціально-економічної системи до принципово нового якісного стану.
По-третє, вивчення економічного потенціалу інших країн з метою
встановлення з ними розгалужених дво- та багатосторонніх господарських
зв’язків, поглиблення міжнародного поділу праці, регіональної
економічної інтеграції.
Розділ 2. Передумови розвитку та розміщення продуктивних сил країн
Європи
Європа – колиска промислової революції й батьківщина капіталізму –
продовжує залишатися найбільшим осередком економічної сили,
найважливішим центром політичного, національного й культурного життя
сучасного світу.
Країни Європи виділяються насамперед як головний район експорту готових
виробів, особливо продукції машинобудування. Вони направляють на
зовнішній ринок величезну масу верстатів, приладів, різного
устаткування, електротехнічних виробів, електроніки, побутової техніки,
сільськогосподарських машин, автомобілів, морських суден та ін. У цілому
експорту ФРН на частку машинобудування доводиться приблизно 1/2,
Великобританії й Італії – 2/5, Франції – 1/3. Ці ж країни й імпортують
багато машин – зазвичай від 1/5 до 1/4 вартості їхнього імпорту. В
імпорті країн Європи значну частку становлять сировина та паливо,
продовольство.
Основна частина зовнішніх економічних зв’язків країн Західної Європи
ведеться обопільно, а також зі США й Канадою. Розширюється торгівля із
країнами Східної Європи, Росією, розвинутими країнами.
Історично саме Західна Європа стала тим регіоном світу, у якому
сформувався найбільш великий і зрілий інтеграційний
територіально-економічний комплекс, що поєднує господарства 12 країн
Європейського союзу (так з листопада 1993р. іменується Європейське
співтовариство), що почали у 1993-94рр. до завершення складного й
суперечливого процесу створення свого економічного й валютного союзу.
По офіційних відомостях ЄС, на його частку в цей час становить 57%
світового експорту й 53% імпорту (хоча частка країн ЄС у світовій
торгівлі в останні два десятиліття падала, незважаючи на його
розширення). При цьому населення ЄС становить усього близько 7%
світового. В останні роки ЄС став основним економічним партнером Росії в
системі міжнародної торгівлі: на нього приходиться більше 40%
зовнішньоторговельного обігу нашої країни, біля половини всіх іноземних
інвестицій у російську економіку зроблені також країнами Євросоюзу. Цей
міжнародний економічний район виступає як ядро економічного простору, що
формується єдиного Європейського. Угода про його створення, що вступила
в силу з 1 січня 1994р. підписали 12 країн ЄС (Німеччина, Франція,
Великобританія, Італія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Данія,
Ірландія, Іспанія, Португалія й Греція) і п’ять із семи країн, що
входять у Європейську асоціацію вільної торгівлі – ЄАСТ (Швеція,
Норвегія, Фінляндія, Ісландія, Австрія). До речі, Австрія, Швеція й
Фінляндія із січня 1995р. стали членами ЄС.
Інтеграційні процеси в країнах Європи охопили до кінця ХХ століття
практично всі сторони громадського життя – економічну, політичну й
соціальну. У результаті розвитку інтеграції галузева структура
господарства здобуває подібні риси. У всіх країнах Європи переважає
нематеріальна сфера (50-60%) валової продукції й економічно активного
населення. Частка промисловості й сільського господарства постійно
скорочується й становить відповідно біля 30-40% і 5-15% . У цілому
процеси інтеграції захопили більшу частину території Західної Європи,
але в різному ступені.
Відбувається формування прикордонних інтеграційних районів між ФРН і
Францією, між Францією й Бельгією, Францією й Італією й т.д.
Розділ 3. Сучасна галузева структура і рівень розвитку господарського
комплексу країн Європи
В центральноєвропейських країнах почались великі зрушення в бік
демократизації суспільно-політичного та економічного життя, які призвели
до змін політики країн регіону, їх державного ладу та устрою, до
корінних перетворень в економіці.
За характером реформ центральноєвропейські країни можна поділити на три
групи: 1) країни «шокової терапії» – Польща; 2) країни стабільного
поступального розвитку реформ – Чехія, Словаччина, Словенія, Угорщина;
3) країни повільного ходу реформ – Болгарія, Румунія; 4) решта країн
регіону. Економічний спад спостерігається в усіх країнах Центральної
Європи, кожна має свої особливості економічного стану і перспективи
виходу з кризових ситуацій. Найбільших успіхів у проведенні реформ
здобули Угорщина, Польща і Чехія.
Перехід на ринкову модель розвитку призвів до змін у формах власності.
Майже всюди прийняті закони про приватну власність на землю, засоби
виробництва, нерухоме майно. Це позначилося на зовнішньополітичній
орієнтації країн. Тісно зв’язані до того з СРСР, центральноєвропейські
країни після його розпаду в 1991 р. послабили ці зв’язки, максимально
спрямувавши свої зусилля на те, щоб ввійти в європейський ринок. Ті з
них, що раніше почали реформи і мали вищі показники економічного
розвитку, дістали певні переваги. Так, Угорщина, Польща та Чехія є
кандидатами на вступ до Європейського Співтовариства.
За рівнем економічного розвитку можна виділити також три групи країн:
І група – країни порівняно високого рівня розвитку. Для них характерна
розвинута промисловість, яка більш-менш орієнтована на нові наукоємні
галузі, інтенсивне сільське господарство. До цієї групи належать Чехія,
Словенія та країни Балтії. Рівень їх економічного розвитку становить
понад 50 % від рівня СІЛА.
II група – країни з середнім для регіону рівнем розвитку, що коливається
від 25 до 50 % від рівня США. Це найчисельніша група, що об’єднує країни
дуже різнорідні за характером впровадження економічних реформ. До цієї
групи входять Польща, Угорщина, Словаччина, Болгарія і Хорватія, їх
місце на регіональному ринку визначає середнє машинобудування та
вузькоспеціалізована продукція АПК. Вони мають всебічно розвинуту
промисловість і сільське господарство, але рівень впливу
науково-технічного прогресу тут значно нижчий.
III група – країни з низьким рівнем економічного розвитку, що становить
менше чверті від рівня США. В цю групу ввійшли країни, що пізніше почали
реформи (Румунія, Македонія, Албанія), і держави колишньої Югославії, на
території яких була війна.
Галузева структура країн регіону, принаймні на рівні основних
міжгалузевих комплексів, – майже тотожна, відрізняється тільки
пропорціями. Територіальна структура господарства залежить від багатьох
чинників, серед яких провідними є природно-історичні та характер
розселення. Проте в цілому розміщення виробництва в країнах регіону
стало більш рівномірним.
Промисловість відіграє в господарстві країн регіону головну роль. Кожна
країна має власну сировинну базу. Провідними є галузі
паливно-енергетичного комплексу та комплексу виробництва конструкційних
матеріалів. Основа паливно-енергетичного комплексу – вугільна
промисловість, що базується на видобутку та переробці бурого вугілля. На
Центральну Європу припадає майже третина його світового видобутку.
Кам’яне вугілля добувають у Польщі (Верхньосілезький басейн), Чехії
(Остравсько-Карвінський басейн), а також у Румунії. Проте тільки в
Польщі воно головне джерело енергії.
Нафтова і газова промисловість є основою енергетичного комплексу у
Румунії та Албанії. Природно-ресурсний чинник зумовив її розвиток
особливо в Передкарпатті з центром у м. Плоєшті. Проте країни регіону
завжди широко імпортували енергоносії, зокрема з колишнього Радянського
Союзу. Ця ж тенденція зберігається й нині, а постачальником є Росія.
Вздовж нафто- і газопроводів у місцях з вигідним
транспортно-географічним положенням та концентрацією споживачів
розміщують нафтопереробні підприємства.
Для електроенергетики характерна переважна орієнтація на теплові
електростанції, що концентруються в місцях видобутку бурого та кам’яного
вугілля. Така концентрація негативно позначається на екологічній
ситуації районів. У 80-х роках швидкими темпами розвивалась атомна
енергетика, особливо в енергодефіцитних районах Чехії, Словаччини,
Угорщини, Болгарії. Через катастрофу на Чорнобильській АЕС програма
розвитку атомної енергетики була переглянута. Великий гідропотенціал
мають річки, особливо Дунай та його притоки, на яких діє система ГЕС та
ГАЕС. їх частка в енергетичному балансі значна в Румунії, Албанії,
країнах Балканського півострова. Альтернативні джерела знайшли найбільше
поширення в Угорщині. Ця країна посідає провідне місце в світі за площею
теплиць, для опалення яких використовується гідротермальна енергія.
Комплекс виробництва конструкційних матеріалів має дещо непропорційний
розвиток як в галузевій, так і в територіальній структурі. Основна ідея
його розвитку полягала в створенні у кожній країні комплексу базових
галузей, незалежно від сировинної бази, але з орієнтацією на споживача.
Чорна металургія не належить до галузей спеціалізації, її територіальна
структура визначається впливом сировинного та споживацького чинників. На
сировинний чинник спираються в Польщі, Чехії, Словаччині. Найбільший
металургійний район сформувався на півдні Польщі. Тут використовується
власне коксівне вугілля з Верхньосілезького кам’яновугільного басейну та
імпортні залізні руди, більша частина яких надходить з України.
Розміщення ще одного великого металургійного комплексу в Галаці
(Румунія) орієнтується на споживача, використовуючи вигідність
транспортно-географічного положення. Металургійний комплекс повністю
працює на довізній сировині.
Кольорова металургія, навпаки, є галуззю спеціалізації в більшості країн
регіону: виплавляють важкі метали та алюміній. Територіальна структура
галузей важких металів орієнтується на сировинну базу, алюмінію – на
дешеву електроенергію. Виробництво алюмінію є провідною галуззю
кольорової металургії в Угорщині та на території Динарського нагір’я
(Хорватія та Боснія і Герцеговина), де запаси бокситів поєднуються з
запасами гідроресурсів. Мідна промисловість найбільш розвинута в Польщі,
яка експортує рафіновану мідь, а також у Сербії, Болгарії, Албанії.
Свинцево-цинкова – дістала розвиток у Сербії, Македонії, Словенії,
Болгарії, Румунії.
Хімічна промисловість розвивається як на основі традиційної
гірничо-хімічної сировини, бурого та кам’яного вугілля, так і експортних
нафти і газу. В структурі комплексу переважають галузі нафто-, газо- та
вуглехімії, виробництво мінеральних добрив, полімерів, хімічних волокон.
Зростає частка фармацевтичної промисловості (Угорщина). Найбільшого
розвитку хімічна промисловість дістала в Польщі, Чехії, Словаччині,
Румунії.
Машинобудування є провідною галуззю в промисловості країн регіону. Воно
спеціалізується на виробництві машин та устаткування, технологічного
обладнання, верстатобудуванні (Польща, Чехія, Словаччина), транспортному
та сільськогосподарському машинобудуванні. Серед галузей транспортного
машинобудування особливо розвинуті автомобілебудування (Чехія, Угорщина,
Польща, Румунія), морське суднобудування (Польща, Югославія, Хорватія),
виробництво вагонів та локомотивів (Польща, Румунія, Чехія). З-поміж
галузей точного машинобудування найбільший розвиток дістали
електротехніка та електроніка (Чехія, Угорщина, Польща). Територіальна
структура машинобудування в регіоні орієнтована переважно на споживача,
тому виробництво концентрується в містах та міських агломераціях.
Легка промисловість належить до найстаріших галузей регіону. Країни
Центральної Європи спеціалізуються на текстильному виробництві, де
провідною галуззю є бавовняна промисловість та виробництво взуття,
виробів із шкіри, скла, кераміки, а також трикотажній та інших галузях
промисловості. Райони Судет і Лодзь – один з найважливіших ареалів
легкої промисловості в Європі.
В агропромисловому комплексі Центральної Європи розвинуті всі сфери
виробництва. На галузевій спеціалізації сільського господарства
позначаються особливості природи. Так, розрізняють середньоєвропейський,
балканський і середземноморський типи ведення господарства. У районах
середньоєвропейського типу переважає інтенсивне тваринництво
молочно-м’ясного напряму, а в рослинництві – кормові, картопля. Райони
цього типу склалися в Польщі, Чехії, Словаччині, країнах Балтії. Для
районів балканського типу характерне переважання рослинництва, в якому
провідна роль належить зерновим (пшениця, ячмінь, жито) та технічним
(цукрові буряки) культурам. Розвинуті садівництво, овочівництво,
виноградарство. На узбережжі Адріатичного моря з середземноморською
спеціалізацією вирощують цитрусові, інжир, маслини.
Переробна сфера АПК представлена галузями харчової промисловості, що є в
кожній країні, її спеціалізація залежить від типу сільського
господарства та національних особливостей народу країни. В північних
районах переважають галузі, що переробляють тваринницьку продукцію, в
південних – рослинницьку. Галузями регіональної спеціалізації є м’ясна,
масложирова – в Угорщині, рибна – в Польщі, Естонії, олійна – в
Болгарії, цукрова – в Словаччині, Чехії, Польщі, плодоовочеконсервна – в
Угорщині, Болгарії, пивоварна – в Чехії, виноробна – в Угорщині,
Болгарії, Румунії, Хорватії, тютюново-ферментаційна – в Болгарії.
Розвиваються сучасні технології переробки продукції, зокрема,
виробництво свіжоморожених продуктів (Польща, Угорщина, країни колишньої
Югославії).
Транспортний комплекс Центральної Європи представлений всіма видами
транспорту і має розвинуту транспортну мережу. В країнах, які не мають
виходу до моря, переважаючим за розмірами вантажообороту є залізничний
транспорт, у решті країн – морський. Постійно зростає роль
автомобільного транспорту. Мережа трубопровідного транспорту динамічно
розвивалась в останні десятиліття, що дало змогу зменшити навантаження
на інші види транспорту.
Для розвитку водного транспорту в регіоні – дуже сприятливі умови.
Морський транспорт, що забезпечує значну частину зовнішньоторговельних
перевезень, використовує порти Балтійського, Чорного та Адріатичного
морів. Морські поромні переправи сприяють пожвавленню міжнародних
зв’язків. Це, зокрема, Іллічівськ (Україна) – Варна (Болгарія),
переправа між портами Польщі і Скандинавських країн тощо. Внутрішній
водний транспорт використовує широку мережу судноплавних річок, де
провідне місце належить Дунайській системі, що зв’язує більшість країн
регіону. Спорудження гідровузла на Дунаї в районі Залізних Воріт
покращило умови судноплавства, а канал Дунай – Чорне море в Румунії
скоротив шлях до моря на 400 км. Постійно розвивається повітряний
транспорт.
Густа мережа транспортних магістралей перетинає регіон в широтному і в
меридіональному напрямах, що разом із водною системою утворюють
своєрідні транспортні коридори для внутрішніх і міжнародних економічних
зв’язків.
Зовнішньоекономічні зв’язки країн Центральної Європи реформуються і не
мають на сучасному етапі сталої орієнтації. Слабка матеріально-сировинна
база зумовлює необхідність імпорту палива та окремих видів мінеральної
сировини. Експортується продукція машинобудування, окремих галузей
кольорової, хімічної, легкої промисловості. Реформуються
зовнішньоекономічні зв’язки як регіону в цілому, так й окремих країн.
Першим кроком на цьому шляху був майже повний розрив економічних
відносин з країнами колишнього Радянського Союзу і пере орієнтація країн
регіону на торгівлю з західноєвропейськими країнами. Нині почався процес
відновлення та встановлення на новій основі економічних зв’язків з
країнами – східними сусідами, зокрема з Україною.
Світове значення має туризм. Для розвитку туризму в регіоні є необхідні
природно-рекреаційні та культурно-історичні ресурси, розвинута
інфраструктура. Це дає змогу розвивати кожній країні майже всі види і
форми туризму. За спеціалізацією можна виділити такі типи рекреаційних
територій: 1) приморські узбережжя Адріатичного (Хорватія, Югославія) та
Чорного морів (Золоті піски в Болгарії, Мамайя – в Румунії); 2)
приозерні (озеро Балатон в Угорщині); 3) гірські (Високі Татри тощо).
Широкою міжнародною популярністю користується культурно-історичний
потенціал столичних міст, особливо Праги, Будапешта, Варшави.
Природно-ресурсний потенціал, історія розвитку та формування
господарства зумовили внутрішні відмінності в природокористуванні, що
закріпилися в спеціалізації країн на регіональному та світовому ринку.
Країни, розташовані на півночі регіону, мають переважно індустріальну
спрямованість господарства, а країни південної частини –
індустріально-аграрну.
Розділ 4. Особливості розміщення і територіальна структура провідних
галузей господарства країн Європи
Великобританія є однією з найрозвинутіших країн не тільки Західної
Європи, але й світу, тому вивчення розміщення продуктивних сил цієї
країни є вкрай актуальним і цікавим питанням. Вивчаючи особливості
розміщення продуктивних сил розвинутих країн, можна зрозуміти основні
принципи вдалого розміщення галузей виробництва тощо.
Великобританія на сьогоднішній день являє собою країну з високо
розвинутою, сильною і незалежною економікою. Відновлення економіки після
Другої Світової Війни зайняло майже сорок років. Крім внутрішніх
ресурсів, процес відновлення підхльоснуло вступ Великобританії в
Європейське Співтовариство в 1973 році, що сприяло підйому
конкурентноздатності країни. Тепер Великобританія знаходиться в перших
рядах серед розвинутих країн за рівнем приросту виробництва,
продуктивності і конкурентноздатності. Частка виробництва і
машинобудування за роки після Другої Світової Війни упала з однієї
третини до один п’ятої, у той час, як сфера послуг значно розширилася і
стала приносити значну частину доходу країни. США і Японія – найбільш
значні торгові партнери Великобританії, а японські компанії часто
вибирають саме Великобританію як свою базу в Європі. Інші країни Східної
Азії, що розвиваються, з експортно-орієнтованою економікою активно
беруть участь на відкритому ринку Великобританії. Таким чином,
Великобританія активно співробітничає не тільки з країнами – членами
Співдружності, але і з Європою, Азією і Північною Америкою.
Трудові ресурси. Працездатне населення складає майже половину всього
населення Великобританії. Усередині цієї групи невелика частка людина
зайнята власною справою, інші зайняті у військовому секторі й уряді.
Більше двох третин найманих робітників зайнято в сфері послуг, причому
найбільша їхня кількість працює у фінансовому секторі. Виробництво, хоча
і зменшилося за останні піввіку, займає одну п’яту всіх працівників.
Менші частки найманих робітників зайняті в будівництві, енергодобуваючих
галузях, сільському господарстві. Значно збільшилася кількість
працівників, зайнятих неповний робітник день.
Найбільш важливими секторами промисловості є машинобудування, харчова
промисловість (включаючи виробництво безалкогольних і спиртних напоїв),
тютюнова і хімічна промисловості, паперова і друкована промисловості,
легка промисловості. Найбільше швидко розвиваються такі сектори
промисловості як хімічна, лісова, меблева, гумова промисловості і
виробництво пластиків.
Великобританія виділяється в сільському господарстві серед європейських
країн тим, що в цьому секторі економіки в неї зайняте менш двох
відсотків населення. При комерційній інтенсифікації врожаїв і високому
рівні механізації по деяких позиціях обсяги агропромислового виробництва
перевершили рівень попиту в країні. Поступово знижується рівень
зайнятості в цій області. Щоб створити альтернативну роботу для людей у
сільській місцевості, уряд починає спроби перекинути робочу силу в інші
галузі. Площа землі, використовуваної в сільському господарстві (біля
трьох чвертей усієї площі), теж зменшується, при цьому землі, придатні
для вирощування злаків віддають під пасовища.
Найбільш примітним феноменом, що характеризує економіку Великобританії,
став ріст сфери послуг. Даний ріст відбиває підвищення реальних доходів
населення, а також співвідношення між витратами на товари і послуги.
Особливо виграли представники фінансового сектора і сектора розваг і
туризму. Хоча деякі послуги, наприклад, суспільний транспорт, пральні і
кінотеатри знизили питомий рівень доходів через переміщення убік власних
товарів, таких, як автомобілі, пральні машини і телевізори, це допомогло
розвитися обслуговуючим секторам, що продають і ремонтують ці товари.
Інші сектори сфери послуг, на які підвищився попит, включають готелі,
туризм, роздрібну торгівлю, фінанси і відпочинок.
Промисловий розвиток Італії почався наприкінці ХІХ ст. Фашистська
політика і світова економічна криза сприяли реструктуризації, а не
розширенню промисловості, і до кінця Другої світової війни майже
половина працездатного населення була зайнята в сільському господарстві.
Однак у 1950-х роках італійська економіка зазнала серйозних змін, і в
1990-х роках обробна і гірничовидобувна промисловість разом з
будівництвом давали вже близько 33% ВВП, а невиробнича сфера (включаючи
торгівлю, банківську діяльність та управління) – ще 63%, у той час як
частка сільського господарства скоротилася до 4%.
У період з 1950 по 1964 роки обсяги промислового виробництва зросли
майже вдвічі. Готові промислові товари як головні статті експорту
замінили напівфабрикати, при цьому збільшився обсяг імпорту сировини і
засобів виробництва. У період з 1963 по 1974 роки зростання виробництва
становило 4,7% на рік. На початку 1970-х років Північна Італія
перетворилася в один з найбільш розвинутих промислових районів Європи.
Вступ у Спільний ринок (Європейське економічне співтовариство) у 1957
році став важливим фактором збільшення обсягів італійського експорту.
У 1973-1974 роках, коли ціни на нафту підвищилися в чотири рази,
значно зріс дефіцит платіжного балансу країни. Інфляція становила 21,1%
у 1980 році і залишалася на рівні 9,9% на рік протягом 1980-х років.
Проте для цього десятиліття були характерні економічне зростання, значне
збільшення обсягів експорту, зменшення торгового дефіциту, значні успіхи
малого бізнесу і поява доходів у підприємств державного сектора. У
1984-1992 роках щорічне зростання економіки становило 2,5%, у той час як
за розмірами ВВП Італія утримувала третє місце в Європі після Німеччини
і Франції.
Незважаючи на пожвавлення італійської економіки у 1980-х роках, основні
структурні проблеми так і не були вирішені і дали про себе знати у
1990-х роках. Дефіцит державного сектора економіки Італії збільшився з
84,6% від ВВП у 1985 році до 103% у 1992-му. Щоб задовольняти умови ЄС,
сформульовані Маастрихтською угодою 1991 року, уряд Італії намагався
зменшити державний борг і дефіцит бюджету, але в 1992 році борг все ще
залишався на рівні 10,7% від ВВП (у 6 разів вищий від середніх
показників країн Організації економічного співробітництва і розвитку).
Величезний державний борг і постійне перевищення витрат над доходами в
державному секторі були головними причинами знецінення італійської ліри
на 7% у вересні 1992 року і вжиття італійським урядом низки екстрених
фінансових і фіскальних заходів у 1992 і 1993 роках.
Ще одна важлива структурна проблема була пов’язана з поглибленням
розриву між рівнями обсягу виробництва і добробуту на півночі і півдні.
Після 1945 року у південній частині Італії відбулися радикальні
соціальні та економічні зміни. Кількість сільського населення у
1950-1960-х роках тут зменшилася у зв’язку з тим, що воно почало
виїжджати в розвинуті промислові міста Північної Італії, в інші країни
ЄС і США, тоді як доходи, рівень життя, рівень освіти і зайнятості
підвищилися. Однак безодня між півднем і північчю стала ще глибшою,
важливими причинами відставання півдня були висока концентрація
населення у головних містах (особливо в Неаполі, Катанні і Палермо) і
обмеженя можливостей працевлаштування, нестача житла, несприятливі умови
для здобуття освіти і отримання соціальної допомоги.
Велика промисловість в Італії виникла пізно. Проте в період між 1870 і
1914 роками на півночі було створено ряд великих промислових фірм, у
тому числі заводи гумових виробів “Піреллі”, хімічні заводи
“Монтекатіні”, металургійні заводи “Терні” та автомобільні заводи
“Фіат”. Під час Першої світової війни розвиток промисловості
призупинився, але в 1920-1930-х роках відбувся незначний підйом, хоча
економіка і була деформована спробою досягти економічної самостійності,
витратами на колоніальні авантюри в Африці і великими військовими
витратами. Бомбардування і воєнні дії на території Італії під час Другої
світової війни обернулися катастрофою для економіки. Однак післявоєнне
відновлення господарства відбувалося в цілому швидкими темпами. Воно
заохочувалося США, які надали Італії допомогу в розмірі 2,4 млрд.
доларів.
Після Другої світової війни держава стимулювала розвиток експортних
галузей промисловості. Це особливо стосувалося металургії,
машинобудування і хімічної промисловості. Нове обладнання і підвищення
ефективності виробництва сприяли помітному зростанню виробництва сталі,
яке за 1951-1980 роки зросло більше ніж у 8 разів. Значних успіхів було
досягнуто в машинобудуванні, електротехнічній та автомобільній
промисловості (в останній домінував концерн “Фіат” у Туріні).
Модернізація хімічної промисловості вплинула на розширення асортименту
її продукції – від нафтопродуктів до барвників, синтетичних волокон і
пластмас.
Бавовняна і вовняна промисловість відігравали провідну роль на
початку ХХ ст., але після 1950 року розвивалася повільніше порівняно з
основними галузями промисловості. З початку 1950-х років швидко
розширювалося виробництво одягу.
Види сільського господарства Італії дуже відрізняються залежно від
географічних умов. Найпродуктивніші сільськогосподарські землі
знаходяться на родючій рівнині в басейні р. По на півночі, де переважає
інтенсивне неспеціалізоване землеробство із значною часткою великих
господарств.
Ця територія є також головним постачальником молочної продукції Італії.
Ломбардія, на північному сході рівнини, – єдиний район країни, де
тваринництво переважає над землеробством. На півдні рівнини область
Емілія-Романья має більш диверсифіковану систему землеробства і є
важливим районом плодівництва і зернового господарства, там також
розвинуте тваринництво. Східний П’ємонт і західна Венеція відрізняються
високою продуктивністю сільського господарства і славляться своїми
винами.
Чехія – країна різноманітних і мальовничих ландшафтів. Рівнини тут
перемежовуються пагорбами, відкриті простори – лісовими масивами, уся
країна немов проткана незліченними нитками рік і річечок. Окраїнні
гірські хребти західної частини країни надять своєю дикою красою.
Чеська Республіка має гарні природні умови і природні ресурси як для
розвитку сільського господарства і промисловості, так і для розвитку
туризму.
Клімат Чехії визначається географічним положенням країни і формується
переважно під впливом повітряних мас, що рухаються з Атлантичного
океану. Клімат Чехії в загальному помірковано континентальний, з чітко
вираженими сезонами року. У силу переваги гірничо-горбкуватого рельєфу
велике значення має місцева циркуляція повітря. Рельєф тут впливає на
температурний режим і на просторовий розподіл опадів. Оскільки Чехія
витягнута по широті, те кліматичні розходження її окремих областей
визначаються різницею не між північчю і півднем, а між заходом і сходом.
Розмаїтість природних умов відбивається і на ґрунтовому покриві. На
ґрунтах позначаються розходження в рельєфі, кліматі і гідрогеології
окремих районів. Найбільш поширені підзолисті і бурі лісові ґрунти,
меншу площу займають чорноземні та інші ґрунти. Значна частина підзолів
покрита лісом, і у фонді сільськогосподарських земель частка цих ґрунтів
набагато нижче, ніж у загальному ґрунтовому покриві країни.
На території Чехії є два порівняно значних райони чорноземних ґрунтів у
центральних районах країни й у Центральній Моравії. Вони широко
використовуються під посіви цукрового буряка, озимої пшениці і ячменя.
На буроземах зосереджена основна частина посівів зернових культур
країни. Підзолисті ґрунти використовуються головним чином під посіви
вівса, жита і картоплі, однак хвора частина їх зайнята лісовою
рослинністю.
Чехія належить до числа найбільш лісистих країн Європи. Близько 60%
усієї лісової площі займають хвойні дерева, по однієї п’ятої приходиться
на листяні і змішані ліси. Хвойні ліси складаються в основному із сосни
і їли, а листяні ліси – в основному з бука і дуба. На базі значних
запасів деревини в країні склалася деревообробна промисловість, а також
велике целюлозно-паперове виробництво. Лісу Чехії багаті звіром,
дичиною, грибами і ягодами.
Ліс не єдине природне багатство Чехії. Серед природних копалин найбільше
значення для народного господарства мають паливні ресурси і насамперед
кам’яне і буре вугілля. Загальні запаси кам’яного вугілля оцінюються в
13 млрд.т. Основний і найбільший район видобутку –
Остравсько-Карвінський басейн. Покладу кам’яного вугілля маються також
біля міст Кладно, Пльзень і Брно. Остравсько-Карвінський басейн різко
перевершує інші і по якості вугілля: на частку коксівних вугіль там
приходиться близько 70% запасів, причому сірки в них небагато, що дуже
важливо для якості металургійного коксу.
Досить великі і запаси бурого вугілля. Найбільш великим буроугольним
басейном у країні є Північно-Чеський, на частку якого приходиться біля
двох третин від усієї кількості запасів. У Чехії переважають родовища з
високою просторовою концентрацією запасів, велику частину яких можна
розробляти більш дешевим відкритим способом.
Ресурси металевих руд незначні, а кращі родовища в істотній мері
виснажені. Переважають бідні фосфористі залізні руди зі змістом металу
менш 30%.
Найбільші родовища кольорових і рідких металів є в Крушних горах. Дуже
багата Чехія нерудними копалинами: магнезитом, графітом і особливо
каоліном, що залягають у районі Карлових Вар і Пльзеня.
Країна буяє чудовими по своїх цілющих властивостях джерелами мінеральних
вод, у районах розташування яких виникли всесвітньо відомі курорти:
Карлові Вари, Маріанські Лазні, Франтишкові Лазні.
З рік Чехії крупніше інших Влтава і Лаба, що несуть свої води в Північне
море. Положення Чехії на головному європейському вододілі північних і
південних морів і невелика глибина території країни обумовили малу
довжину чеських рік і недостатня кількість води в них. Економічне
значення чеських рік різко знижується через те, що їх і без того
невеликі витрати води піддаються дуже сильним річним і сезонним
коливанням, що приводить до виникнення восени гострої проблеми
водопостачання ряду районів країни. Тому настільки важливе регулювання
стоку рік, причому не тільки для потреб водопостачання, але і для
судноплавства і виробництва електроенергії.
Чехія славиться своїми штучними ставками для розведення риби, багато хто
з який були створені ще в XV-XVI століттях. Тільки в Південній Чехії
нараховується близько 5 тис. ставків, площа яких складає приблизно 20
тис. га.
Чехія – країна, що буквально створена для туризму. Недарма доходи від
іноземного туризму в країну склали в 1993 році близько 1,3 млрд. доларів
США.
У світі знайдеться не так багато країн, у яких подібно Чехії, є і
мальовничі гори, і затиснуті між ними чарівні долини, і дрімучі ліси, і
грязьові сопки, що булькають, у невеликих кратерах яких кипить цілюща
вода.
Розміщення продуктивних сил відбувається не просто так, не спонтанно.
Розміщення продуктивних сил опирається на ряд чинників та факторів,
ігнорування яких може різко зменшити отримання максимальних економічних
результатів. Однією з таких передумов виступають природні фактори і
чинники, які наука РПС обов’язково впраховує при розміщенні тих чи інших
виробництв.
Природно-географічпі чинники, які впливають на розміщення продуктивних
сил, включають якісну й кількісну характеристики родовищ корисних
копалин, енергетичних, водних, лісових, земельних ресурсів,
грунтово-кліматичних та природно-транспортних умов. На всіх етапах
розвитку виробництво матеріальних благ є процесом взаємодії людей і
природи. В умовах науково-технічного прогресу очевидним є її посилення.
Подальший розвиток продуктивних сил неминуче пов’язаний із включенням у
господарський обіг дедалі більшої кількості природних ресурсів та
збільшенням навантаження на навколишнє середовище. Використання
природних багатств повністю залежить від рівня розвитку продуктивних сил
і, навпаки, наявні природні умови й ресурси істотно впливають на
розвиток продуктивних сил, прискорюючи або сповільнюючи його.
Обґрунтовують розміщення продуктивних сил за кількісними та якісними
параметрами природних умов і природних ресурсів, тобто за
природно-рссурсішм потенціалом території. Зростання економічного
значення природних умов і ресурсів полягає в тому, що вони розглядаються
не тільки як предмети праці, а і як засоби виробництва. Тому
виправданими є пошуки термінів, які б найповніше виражали економічний
зміст природного середовища.
ВИСНОВКИ
Всебічний аналіз різноманітних аспектів економічного розвитку зарубіжних
країн показує, що сучасна глобальна економіка поступово, але неухильно
набуває рис єдиної, цілісної системи, котра характеризується
взаємозалежністю та взаємодоповнюваністю її складових елементів і ланок.
Домінантними ознаками гомогенності світової економічної системи є
ринкова парадигма як загальна субстанція, поглиблення й розширення
процесів інтернаціоналізації та транснаціоналізації сучасного
господарського життя. Об’єднуючою основою практично для всіх зарубіжних
економік є також їхня спільна трансформація у нові цивілізаційні виміри
суперіндустріального, антропогенно-інтелектуального суспільства третього
тисячоліття.
Зміст суспільного виробництва, його економічні форми, механізми
регулювання і управління макро- й мікропроцесами дедалі більше
визначаються параметрами прийдешньої ноосферно-космічної цивілізації,
яка змінить аграрну та індустріальну моделі розвитку. Таким чином,
цивілізаційні закономірності посилюють тенденцію до формування спільних
рис та ознак господарського розвитку світової економіки. Водночас
відбувається диференціація між різними країнами та регіонами залежно від
рівня їхнього соціально-економічного розвитку, ступеня втягнутості у
міжнародний поділ та кооперацію праці, забезпеченості головними
факторами виробництва, територіально-географічних та інших особливостей.
Обидві тенденції спонукають країни до найширшого використання як
внутрішніх, так і зовнішніх джерел і факторів економічного зростання, до
гармонізації національної та міжнародної економічної політики,
взаємопристосування господарських механізмів й інституціональних
структур на міждержавному і міжнародному рівнях, уніфікації
господарського законодавства. Продовжують загострюватися екологічна та
ресурсна складові сучасного економічного розвитку.
Проблема ресурсів посідає нині ключове місце в системі джерел і факторів
економічного зростання. Вона розглядається, як правило, в плані
стратегії і тактики ресурсозабезпечення. У тактичному плані йдеться про
нагромадження насамперед відповідних фінансових засобів з метою їх
подальшої конвертації у фактори виробництва. Особливо гостро ця проблема
стоїть перед країнами, що розвиваються, зокрема, перед найменш
розвинутими країнами, а останнім часом – і перед країнами з перехідною
економікою, у тому числі перед Україною. Через гостру нестачу власних
коштів ці країни потребують значного притоку зовнішніх ресурсів від
індустріально розвинутих держав, транснаціональних корпорацій та
міжнародних кредитно-фінансових організацій.
Субстанціальну основу економічної політики становлять неокласичні
(неоліберальні) або монетарні концепції та кейнсіанські
(неокейнсіанські) моделі регулювання й управління господарством.
Економічна практика різних країн світу засвідчує, по-перше, що існуючі
моделі дуже рідко застосовуються у чистому вигляді. По-друге,
використання тих чи інших господарських механізмів та їх ефективність
прямо залежать від рівня розвитку продуктивних сил відповідних країн або
регіонів, історичних та національних традицій, від політичної ситуації,
рівня освіченості населення, кваліфікації кадрів тощо. По-третє,
застосування певних економічних механізмів, запозичення зарубіжного
досвіду вимагає глибокої адаптації відповідних інструментів, важелів та
інститутів до специфічних умов кожної країни. І навпаки, механічне,
некритичне копіювання чужих здобутків має своїм наслідком, як правило,
негативні результати господарювання. Щодо перехідної економіки
принциповим є положення про застосування методів макроекономічної
стабілізації, або ж шляхом так званої шокової терапії, чи через
здійснення градуалістської політики еволюційного, поступового переходу
до ринку в міру створення відповідних передумов та інституцій. Переважна
більшість країн з перехідною економікою обрала еволюційні поступові
ринкові перетворення, зважаючи на надзвичайну болісність шокової
терапії, здійснення котрої різко загострює соціальну ситуацію в країні,
ставить на межу виживання економічно вразливі верстви населення.
В умовах посилення глобалізації економічного розвитку, зростаючої
економічної єдності світу актуалізується необхідність міжнародної
координації, особливо міждержавних економічних стосунків. Істотний вплив
на світові економічні процеси справляють щорічні наради семи провідних
індустріальних держав світу, економічні конференції, що проводяться під
егідою Організації Об’єднаних Націй, наслідки переговорів у ГАТТ-ВТО,
ЮНКТАД, інших міжнародних організаціях та форумах. Важливого значення
набувають аналітичні матеріали, розробки й рекомендації, прогнозні
оцінки Організації економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР),
Міжнародного валютного фонду, Світового банку, Європейського банку
реконструкції і розвитку. Великий досвід координації економічної
політики мають регіональні інтеграційні об’єднання, насамперед
Європейський Союз, Північно-американська угода про вільну торгівлю
(НАФТА), Об’єднання країн Південно-Східної Азії (АСЕАН) та ін.
Для інтеграції з економікою європейських та інших країн світу необхідно
максимально використовувати переваги міжнародного розподілу праці та
розташування в центрі Європи, створити сприятливий клімат для залучення
іноземного капіталу та зарубіжних інвестицій. На сучасному етапі понад
половину експорту України припадає на Європу. Одним з найважливіших
завдань зовнішньоекономічної діяльності є диверсифікація ринків збуту та
просування українських товарів у Африку, Латинську Америку, Азію з метою
збільшення обсягів експорту та валютних надходжень.
Особливості сучасного світового економічного розвитку, розробки й
здійснення відповідної господарської стратегії треба, очевидно,
враховувати при формуванні наших економічних концепцій і програм із
врахуванням специфіки господарського комплексу країн Європи, її
генетико-історичних, онтологічних та цивілізаційних детермінантів і
чинників.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:
Економічна і соціалістична географія світу: Підручник для 10 кл. /За
ред. Б.П. Яценка – К.: «Арка», 2002.
Зайнятість та ринок праці: Міжвідомчий науковий збірник. – К., 2000,
вип. 12.
Іщук С.І. Розміщення продуктивних сил: теорія, методи, практика. – К.,
2000.
Масляк П.О., Олійник Я.Б. Географія: Навч. посібник– К.: “Знання”, 1998.
Мочерний С.В. Економічна теорія: Посібник. – К.: Видавничий центр
«Академія», 2003. – 656с. (Альма-матер)
Розміщення продуктивних сил України /За ред. Є.П.Качана – К.: Видавничий
Дім “Юридична книга”, 2002. – 127с.
Розміщення продуктивних сил: Навч. посібник / За ред. В.В.Ковалевського,
В. Ф. Семенова, О. Л. Михайлюк та ін. – К.: Либідь, 2001.
Розміщення продуктивних сил: Навч.-метод. посібник для самостійного
вивчення дисципліни / С. І. Дорогунцов, Я. Б. Олійник та ін. – К.: КНЕУ,
2000. – 76 с.
Розміщення продуктивних сил: Підручник / В.В.Ковалевський, О.Л.Михайлюк,
В.Ф.Семенов та ін.; за ред. Ковалевського О.Л. – К.: Тов. «Знання», КОО,
1998. – 546 с.
Словник-довідник з економічної та соціальної географії. – К., 1998.
Сонько С.П. та інш. Ринок і регіоналістика: навч. посібник. – К., 2000.
Соціальна та економічна географія світу / За ред. Шаблій О.І. – Львів,
2002.
Стеченко Д.М. Розміщення продуктивних сил і регіоналістика: Навчальний
посібник. – К., 2001.
Інтернет-сторінка: HYPERLINK “http://www.ukrstat.gov.ua”
www.ukrstat.gov.ua .
Інтернет-сторінка: www.zsu.zp.ua.
Інтернет-сторінка: www.vikar.com.ua.
PAGE
PAGE 29
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
