Реферат на тему:
Критичний аналіз історії та перспектив розвитку телевізійної сфери
індустрії дозвілля в Україні
З моменту свого виникнення телебачення України функціонувало
як невід’ємна складова загальнодержавної системи телевізійного мовлення
СРСР, що й сьогодні залишається фактором впливу на роботу українського
телебачення, оскільки основні важелі ідеологічного впливу зосереджені
в системі державного ТБ-мовлення. Пірамідальна побудова телевізійного
мовлення СРСР (місцеві, міські, обласні, республіканські ТБ-комітети
і загальносоюзний комітет) суттєво позначилась на системі телевізійного
виробництва на місцях. Телебачення, як сфера діяльності, потребує
значного вкладення коштів, і рівень телевізійної продукції в прямій
пропорції обумовлювався можливостями міських ТБ-комітетів обласних
центрів України, які фінансувалися з коштів, що залишилися після
забезпечення верхніх ярусів загальносоюзної телепіраміди. Планова
система, що відчутно позначилася на телевиробництві, наклала помітний
відбиток і на структуру мовлення. Адже попередньому плануванню
піддавалися не лише великі фільми-цикли і ТБ-програми, а навіть
їх тематика.
Що ж до підготовки телевізійних видовищ, то тут теж простежувалась чітка
тенденція: складні у виробництві телевізійні програми (розважальні
ТБ-проекти, музичні програми) в своїй переважній більшості створювалися
в Москві. Саме тому в історії розвитку телебачення видовищ в Україні
в певному часовому відрізку практично відсутні скільки-небудь вдалі
спроби створення такого роду програм. (50-70-і рр.)
Єдиною сферою, яка дозволяля вітчизняним телевізійникам випробувати себе
у створенні видовищних програм, залишався спорт. Тут вони мали
багаторічний досвід організації і проведення масштабних спортивних
ТБ-показів і створювали конкурентноспроможний ТБ-продукт,
що користувався комерційним попитом навіть на міжнародному рівні.
До наймасштабніших спортивних телевізійних подій можна віднести
висвітлення українським ТБ Олімпіади-80, численні трансляції
з європейських кубкових змагань ігрових видів спорту (футбол, хокей,
гандбол) за участю українських команд. Такі події сприяли освоєнню
українськими телевізійниками найсучасніших досягнень ТБ-техніки. Однією
з найважчих за її організацією і проведенням була робота з висвітлення
Велогонки миру-86 у Києві. Вихід у прямий ефір на територію СРСР
і багатьох країн Європи був здійснений одночасно за допомогою кількох
пересувних телевізійних станцій, розташованих у різних кінцях Києва.
Була використана, зокрема, пересувна автономна ТБ-камера, розміщена
на мотоциклі. В роботі були задіяні творчі і технічні співробітники
студій телебачення з різних міст України.
Кілька разів на рік українське телебачення здійснювало багатогодині
трансляції державних політичних свят і приурочених до них демонстрацій
трудящих. Абстрагуючись від їх ідеологічного змісту, слід відзначити
організаційну і технічну складність таких ТБ-проектів, які, безсумнівно,
є телевізійними видовищами. Це може бути свідченням на користь того,
що вітчизняні телевізійники вже тоді були готові і спроможні активно
працювати над створенням ТБ-видовищ.
Спроби створення якісного телевізійного продукту у сфері розважального
і музичного телебачення в Україні довгий час стримувалися монополією
загальносоюзного Центрального телебачення. Відзначити в цьому сенсі
можна лише роботу редакції літературно-драматичного мовлення і одного
з підрозділів українського телебачення — студії «Укртелефільм». Саме тут
було створено ряд телевізійних спектаклів за творами українських
письменників XVIII-XXст. Ці ТБ-версії літературних творів були спробою
телевізійної адаптації літературних творів.
У середині 70 — на початку 80-х років перед телебаченням України постала
ще одна суттєва проблема. Подальше збільшення обсягів телевізійного
мовлення, створення і розвиток нових ТБ-студій у різних регіонах України
вимагали відповідного числа працівників. Якщо з технічними кадрами
проблем не виникало, то підготовка фахівців творчих професій, і особливо
телевізійних режисерів, операторів, звукорежисерів, перетворилась
на серйозну проблему. Єдиний в Україні навчальний заклад, що мав
готувати фахівців цього профілю для ТБ, виявився нездатним до цього.
Великою мірою це обумовлювалось тим, що підготовку фахівців для
ТБ здійснювали люди, які були спеціалістами дещо іншого профілю —
кінематографістами. При такому стані речей ми увійшли в ХХІ століття.
Як повідовив перший заступник голови Національної ради України з питань
телебачення і радіомовлення В.Лешик, станом на 1 січня 2001 року
за результатами моніторингу, проведеного в усіх телеорганізаціях десяти
областей України, з усього числа їх співробітників лише один — фаховий
телевізійний спеціаліст (режисер).
Наростання кризових процесів у радянській економіці кінця 70 — початку
80-х років зумовило послаблення контролю за станом справ на українському
телебаченні, включаючи видовищні програми. Саме тоді
на УТ з’явилась музично-розважальна програма «П’ять хвилин
на роздуми'(ведуча-Зінаїда Журавльова). Ця програма, вперше за багато
років, стала серйозно претендувати на глядацьку увагу і, користуючись
сучасною термінологією, мала великий рейтинг. Ще одна особливість цієї
програми — у відчутному впливі на її побудову людини, яка чи не вперше
в історії телебачення України взяла на себе функції продюсера.
Ця людина — чоловік ведучої, і це досить показовий факт з точки зору
сучасної практики здійснення телевізійного виробництва.
Суттєве послаблення впливу центру на програмну політику, а разом з тим
і фінансування українського ТБ сталося в період так званої перебудови.
Скорочення фінансування призвело до серйозного відставання
в технологічній і технічній сферах. Виникла диспропорція між розвиненою
системою поширення телевізійного сигналу, здатною забезпечити якісний
прийом ТБ- зображення на 90–95% території України, і низьким технічним
рівнем телевізійного виробництва. Оснащеність більшості телестудій
України знімальною і відеомонтажною апаратурою була вкрай незадовільною.
Навіть у Республіканському телецентрі в Києві вона залишилася незмінною
з 1980 року, коли нова техніка була завезена для обслуговування потреб
Олімпіади-80. У світовому ж телебаченні саме 80-і роки позначені швидким
темпом впровадження портативної техніки і переходом на нові формати
відеозапису. Це не лише на кілька порядків підняло технічні можливості
телебачення, а й зумовило творчий підхід до використання переваг, які
дає електроніка. Особливо помітно це позначилось на загальному рівні
телебачення видовищ у Європі і США. В СРСР інтенсивне використання
найновіших технічних досягнень було доступне лише телестудії Останкіно.
Досить нагадати, що в 1986 році у розпоряджені телестудій України,
(а їх налічувалось понад 20) було лише два комплекти знімальної техніки
найпоширенішого у світі формату «Ветасам». Така ситуація вкрай
сповільнювала розвиток українського молодіжного, розважального,
музичного телебачення, що є основою телебачення видовищ у всьому світі.
Економічна ситуація в Україні кінця 80-х років сприяла виникненню нових
суб’єктів господарювання — кооперативних і перших приватних структур
у банківській, виробничій та інших сферах. Це змусило державне
телебачення, що працювало в умовах хронічно недостатнього фінансування,
шукати шляхи співробітництва з цими структурами, які, зі свого боку,
мали зацікавленість у ньому, розуміючи, що державне телебачення України
має в своєму розпорядженні потужну систему поширення телевізійного
продукту. В 1989 році Україна увійшла в десятку країн світу, в яких було
налагоджено вихід в ефір трьох загальнонаціональних каналів ТБ-мовлення.
Тому цілком логічним виглядає прагнення навіть незалежних організаторів
співпрацювати з державним ТБ. Вперше мистецька подія міжнародного
рівня — фестиваль «Червона рута» — стала предметом музичного
телевізійного видовища, створеного державним ТБ у співпраці
з незалежними організаторами в 1989 і 1991 роках. Заслуговує на увагу
і, перший з ряду подібних, факт створення масштабного музичного
ТБ-продукту з залученням коштів недержавного інвестора — комерційного
банку. На такій основі було організовано роботу незалежної телевізійної
групи на фестивалі української популярної музики «Вернісаж-91. Нова
українська хвиля«, що відбувся в січні 1992 року у Києві. На початку
90-х років зафіксовано і перший випадок створення в Україні масштабного
ТБ-видовища без використання коштів приватних осіб і участі державного
ТБ. Група творчих працівників з Києва за допомогою наданої незалежною
львівською телекомпанією »Міст« знімальної техніки створила
повнометражний телевізійний відеофільм, присвячений музичній акції
з нагоди 5-ї річниці чорнобильської катастрофи. Відеофільм
демонструвався не лише у програмі телекомпанії »Міст«, а і у комісіях
ЮНЕСКО. Таким чином, телебачення видовищ не спинилося у своєму розвитку
навіть в умовах недостатнього технічного забезпечення і відсутності
можливості вільного розміщення телевізійних програм на телеканалах.
Ситуація в аудіовізуальному просторі нашої країни почала докорінно
змінюватися з моменту проголошення державної незалежності України. Цей
простір поділений за зонами потенційного покриття. В Україні працюють
три загальнонаціональних канали мовлення – УТ-1, УТ-2 і УТ-3. Кілька
телеканалів за своєю потенційною глядацькою аудиторією поступово
наближаються до охоплення всього населення країни. Це — ICTV, СТБ, Новий
канал. Функціонують регіональні і місцеві ТБ-канали. Серед каналів
мовлення найбільша питома вага місцевих і міських.
Аналіз роботи нових телевізійних каналів (найбільше це стосується
місцевих і міських) дозволяє виявити як мінімум дві суттєві особливості.
Перша полягає в розумінні власниками новостворених ТБ-каналів і структур
можливостей телебачення в його впливі на формування громадської думки
і наявності у них потреби активного маніпулювання нею. Друга
особливість — це фактична неможливість створення якісного телевізійного
продукту, зумовлена браком реального фінансування в обсязі, необхідному
для нормального функціонування професійного телебачення, а також нестача
творчих кадрів. До цього слід додати створення органів реального впливу
на процеси в телевізійній сфері, як от Національна рада з питань
телебачення і радіомовлення, що складається зовсім не з фахівців цих
галузей і має цілком визначену політичну спрямованість. Починаючи з 1994
року все це спричинилось до телевізійного буму, що викликав масове
виникнення нових каналів у телепросторі країни: ліцензії на право
мовлення видані 419 телеорганізаціям. В результаті звичайним явищем
(особливо в областях) став вихід в ефір того чи іншого телеканалу,
забезпечений застарілою технікою, не призначеною для такого
використання, з абсолютно непристосованого приміщення, що служить
студією. Тому цілком зрозуміло, що поспіхом організовані канали і окремі
дрібні виробники не здатні створювати якісний ТБ-продукт, а тим більше
у сфері телебачення видовищ, яке вимагає особливо значних грошових
витрат. Становище ускладнюється ще й тим, що нерішучість керівництва
країни і органів управління державним телебаченням у питаннях формування
політики у сфері телевізійного мовлення на початку 90-х років призвели
до суттєвого перерозподілу значних потоків рекламних коштів. Йдеться про
надання загальнонаціональними телеканалами іноземним власникам права
користування аудіовізуальним простором України. В інших пострадянських
країнах пріоритетне право використання ефіру належить національним
телевиробникам. Створення СНД стало ще одним фактором, що сприяв
виникненню суб’єктів рекламної діяльності, наділених правом представляти
інтереси іноземних рекламодавців на території України. Внаслідок почався
відчутний відтік коштів. Контроль за коштами від телереклами швидко
перейшов до кримінальних кіл, і їх обіг перемістився у сферу тіньового
капіталу. Невтручання держави в економічний аспект функціонування
телебачення призвело до утворення демпінгового ціноутворення на рекламні
послуги на ТБ. Так одна хвилина рекламного часу на загальнонаціональному
ТБ-каналі Румунії коштує від 10 до 20 тисяч умовних одиниць. Найвища ж
вартість однієї хвилини реклами на УТ-1 оцінена рекламним відділом
телекомпанії в 1 тисячу умовних одиниць. При цьому аудиторія УТ-1 майже
удвічі перевищує румунську.
Незважаючи на серйозні економічні проблеми, державою віднайдені кошти
для введення в дію одного з найпотужніших у Європі телевізійного центру
на Сирці в Києві, що відбулося в грудні 1992 року. В середині 90-х років
держава забезпечила УТ так званий «зв’язаний» кредит на суму понад
13 млн.доларів США для придбання найсучаснішої ТБ-техніки провідних
японських фірм. Потужності центру і нова високоякісна техніка дозволяють
створювати власний ТБ-продукт і забезпечувати ефір на 4–5
загальнонаціональних ТБ-каналах. Але навіть це не стало рушійним
фактором розвитку державного телевізійного мовлення. З іншого боку,
загальнополітична ситуація в країні не сприяла створенню досконалої
законодавчої бази у сфері аудіовізуального виробництва. Протягом
1991–1997 років були прийняті закони України «Про інформацію«, »Про
ТБ та радіомовлення«, »Про авторське право та суміжні права«, »Про
систему громадського телебачення і радіомовлення« »Про Національну раду
України з питань ТБ і радіомовлення«, покликані регламентувати
діяльність у сфері телебачення. Проте ці законодавчі акти не враховували
реалії телевізійного виробництва в Україні. Це й спричинилось
до потужного впливу в цій сфері кримінального капіталу. В 1993–1996
роках державні телевізійні канали почали активно обслуговувати
комерційні структури, які, визначаючи різні параметри телеефіру,
безконтрольно використовували найпотужніший в Україні технічний
потенціал державного ТБ. Національне телевізійне виробництво
на українському державному телебаченні було паралізоване. Ефірний час
активно використовувався комерційними структурами, що обслуговували
особисті інтереси і амбіції корумпованих чиновників від державного
телебачення.
Стадії розв’язки цей процес досяг в 1996 році, коли, в обхід чинного
законодавства України, найпривабливіший в економічному сенсі ефірний час
на державному каналі УТ-2 в ранкові та вечірні години був наданий
у розпорядження так званої «Студії »1+1«. Продовжується практика
незаконного (суборенда каналів мовлення заборонена законом) надання
каналом УТ-1 свого ефірного часу в ранкові та вечірні години іншій
комерційній структурі — так званій «Телерадіокомпанії »Ера«. Державне
телебачення України штучно позбавлене можливості заробляти гроші на свій
технічний та творчий розвиток. Потужний технічний і творчий потенціал,
розрахований на повноцінне функціонування 4–5 загальнодержавних
телевізійних каналів, не використовується навіть для повноцінної роботи
на одному каналі.
Діяльність новостворених телевізійних структур, що роблять спроби
організувати роботу на комерційних засадах (продюсерські виробничі
студії, комерційні ТБ-канали), відзначається ще суттєвішими недоліками,
ніж державне ТБ незалежної України в початковий період становлення
системи телевізійного мовлення. Серйозною перешкодою в їх роботі
є те, що до сьогодні, вже після перерозподілу телевізійного ринку,
не розроблені чіткі засади державної політики в аудіовізуальній сфері.
Загрозу повного розвалу системи державного телевізійного мовлення являє
намагання законодавчого переведення державного ТБ-мовлення в систему
громадського телебачення. На його фоні Верховна Рада України під тиском
кримінально-олігархічних структур зробила спробу позбавити УТ можливості
заробляти гроші на рекламі: адже в усьому світі громадське ТБ не має
права заробляти гроші на комерційних проектах.
Аналіз причин сучасного стану телебачення видовищ в Україні потребує
окремого розгляду ще однієї проблеми, яка суттєво впливає
на функціонування телебачення в усіх країнах пострадянського простору.
Це ставлення до телебачення як до засобу масової пропаганди і агітації.
У світовій практиці цей аспект діяльності телебачення існує осібно
і займає не більше 3–4% ефірного часу. Але навіть програми такого
цільового спрямування (інформаційні випуски, політична публіцистика
і т.ін.) активно працюють на економіку: хвилина рекламного часу
в контексті такого роду програм має суттєву вартість, і ефір цим
програмам надається, як правило, в оптимальний з точки зору сприяняття
інформації час. Але мета українських кримінально-олігархічних кланів,
що активно використовують загальнодержавні ТБ-канали, як засіб
відчутного поповнення своїх капіталів, полягає у спрямуванні громадської
і політичної думки дещо в інше русло. Активно насаджується ставлення
до телебачення, як до «засобу масової інформації», обговорюються
надумані проблеми «свободи слова« у вітчизняному ефірі. Зовсім
не випадковим у цьому контексті видається факт виступу депутата
Верховної Ради О.Зінченка (за сумісництвом — президента комерційного
каналу »Інтер«), у якому він оцінив увесь рекламний ТБ-ринок України
в суму 35 млн.доларів США. Натомість рекламне видання »Зеркало недели«
(№1 за 2001 рік) наводить куди більш точну суму — 209 525 107 доларів
і 2 центи США. Це гроші, що були переведені в 2000 році за рекламні
послуги на банківські рахунки всього 8 телекомпаній України. Одному
тільки каналу »Інтер« сплачено 95 583 310 доларів і 5 центів США. При
цьому телевізійні комерційні структури не відчувають потреби у своренні
власної інфраструктури виробництва і поширення телепродукту: їх ефірний
час заповнений зарубіжним ТБ-продуктом і нескінченними серіалами. Вони
продовжують активно експлуатувати сиcтеми загальнонаціонального
поширення ТБ-сигналу, створені ще за радянських часів. Усе це дає
підстави розглядати їх діяльність, як не зорієнтовані на перпективу.
Узагальнюючи стан і можливості розвитку телебачення видовищ в Україні
слід зазначити, що:
Найпотужнішим виробником якісного телевізійного продукту в Україні
протягом багатьох років залишається державне телебачення.
Комерційні телевізійні кампанії не здатні з творчих і технічних причин
забезпечити виробництво якісної телевізійної видовищної програми без
активної співпраці з державним телебаченням. Така співпраця в умовах
жорсткої конкуренції виглядає нелогічною і можлива лише в разі значної
поступки одного з суб’єктів співпраці, що готовий знехтувати власні
інтереси. Як правило, у ролі такого субєкта опиняється державне
телебачення.
Розвиток аудуіовізуального простору України відбувається без врахування
творчих і технічних реалій вітчизняного телебачення. Відбувається
активне зруйнування системи державного телемовлення шляхом нав’язування
йому ідеї створення громадського телебачення.
Іноземні і рекламні інвестиції в ТБ-виробництво перебувають під
контролем кримінального капіталу. Зароблені на телевізійному рекламному
ринку кошти активно вивозяться за межі України.
Створення якісного ТБ-продукту у сфері телебачення видовищ можливе лише
за умови ефективного використання технічних і творчих можливостей
державного ТБ України та відповідних обсягів інвестування
конукрентоспроможних комерційних ТБ-каналів.
ЛІТЕРАТУРА:
Вачнадзе Г.Н. Всемирное телевидение. Новые средства массовой
информации: их аудитории, техника, бизнес, политика. — Тбилиси:
Ганатлеба, 1989.
Мащенко І.Г. Телебачення України: В 2-х т. — К., 1998.
Миллерсон Дж. Технологии телевизионного производства (как делается
ТВ-передача). — М., 1971.
Цвик В.Л. Украинское телевидение: опыт, практика, проблемы. —
К.: Мистецтво, 1985.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
