.

Українська філософія ХІХ – початку ХХ ст. (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
1542 6613
Скачать документ

Реферат на тему:

Українська філософія ХІХ – початку ХХ ст.

Українська філософія ХІХ – початку ХХ ст. Українська філософія ХІХ –
початку ХХ століття представлена такими іменами, як О.Новицький (1806 –
1884), С.Гогоцький (1813 – 1898), Т.Шевченко (1814 – 1861), М.Костомаров
(1817 – 1885), П.Юркевич (1827 – 1874), М.Драгоманов (1841 – 1895) та
іншими.

Для мислителів цього періоду характерне глибоке розуміння проблем
філософії, соціології, історичного процесу, соціально-політичної і
національної проблематики.

Проф. Київського університету С.Гогоцький вперше в Російській імперії
створив чотиритомну філософську енциклопедію – “Філософський лексикон”
(1857). Проф. О. Новицький видав ряд філософських праць, високо цінував
вчення видатного німецького філософа Гегеля за його глибоке розуміння
закономірності історичного поступу, нерідко посилався на нього,
використовував його судження. Так, у відповідності з гегелівською
філософією, він стверджував, що філософія, “є наука, тобто думка, котра
прагне до повного і систематичного розвитку самої себе”, що філософські
вчення різних часів і народів “суть різнобічні і різноманітні способи
відтворення дійсності в думках” (порівняйте висловлювання Гегеля про те,
що “філософія є в думках охоплена епоха”) тощо.

Разом з тим це не завадило О.Новицькому піддавати філософську концепцію
Гегеля за раціоналізм різкій критиці, оскільки зміст духовного світу
людини, “живе в переконаннях серця, а не в поняттях розуму”. Ця критика
здійснювалася О.Новицьким з позицій ірраціоналізму і теїзму, з позицій
того, що “віра завжди вища знання, релігія вище філософії (там же, стор.
197).

Після Г.Сковороди провісником філософії українського духу був
Т.Г.Шевченко. Важливою рисою його філософських, суспільно-політичних
поглядів була послідовна і безкомпромісна антикріпосницька
спрямованість, непримиренна боротьба проти самодержавної політики
національного гноблення народів, відстоювання демократизму у
національному питанні.

В історичному минулому України його цікавили події і традиції, пов’язані
з визвольною боротьбою українського народу проти іноземних загарбників,
проти соціального рабства і національного гноблення. Поет-філософ високо
оцінив Запорозьку Січ, яка відіграла важливу роль в історії України і
становить її славетну сторінку.

Хвилювала Т.Г.Шевченка і слов’янська проблема, яку він розв’язував з
позицій демократизму і братерської єдності слов’ян.

Світосприйняттю Шевченка притаманний принциповий антропоцентризм який
зумовлює сприйняття навколишнього світу природи, історії й культури
крізь призму переживань, бажань, потреб і прагнень людини. Для нього цей
світ уособлює Україна як екзестійний стан буття. Його особиста доля й
доля його народу стають віддзеркаленням одне одного. Ця філософія
глибоко індивідуальна, особиста і, разом з тим, ґрунтувалася на
національній ідеї українського народу, його ментальності. Улюблений
герой Шевченка – лицар народний, повстанець-гайдамака, козак-запорожець,
що виступає оборонцем рідного краю, носієм народної правди і честі.

Вінець Шевченкової творчості – уславлення свободи, першої і неодмінної
передумови людського поступу, добробуту й щастя. До найволелюбніших
творів належить його “Кобзар”.

Т.Шевченко – поет-пророк. Він вірив у те, що представники науки і
техніки допоможуть трудящій людині, що їхні відкриття служитимуть
трудовому народу. Майбутня Україна повинна стати світом, звільненим від
зла.

М.Костомаров – історик, етнограф, громадський діяч. Особливе значення
при вивченні його соціально-філософських поглядів має праця “Книги буття
українського народу”, у яких висвітлюється трагічна історія українського
народу і виголошується впевненість, що він обов’язково відродиться як
самобутній культурний етнос.

У 1861 р. Костомаров публікує велику статтю, в якій робить спробу
проаналізувати основні риси української духовності у порівнянні з
російською й доходить до висновку, що український народ має свої власні
етнопсихологічні характеристики, які виокремлюють його серед інших
народів, зокрема російського.

Одним із визначних українських філософів ХІХ століття був П.Юркевич –
ґрунтовний розробник самобутньої концепції “філософії серця”.

П.Юркевич був переконаний, що в серці людини – найглибша основа і
духовно-етичне джерело людського існування. В діяльності серця – в
почуттях, переживаннях, емоціях, реакціях, а не в думках, в їх
всезагальності, відображається індивідуальність особистості. Філософ
підкреслює, що розум лише вершина, а не коріння духовного життя людини.
Знання ми отримуємо в результаті духовної діяльності; лише тоді, коли
воно проникло в серце, знання може бути засвоєним.

Будучи релігійним філософом, П.Юркевич не визнавав існування
матеріального начала незалежно від духу. “Матеріальне начало” є лише
таким, коли воно розглядається у взаємодії з духом. Про “духовне начало”
ми маємо уявлення в результаті самоспостереження, внутрішнього досвіду.

П.Юркевич розгортає цілісну систему доказів стосовно серця як осереддя
усієї тілесності і духовної діяльності людини, найсуттєвішого органу,
відправної точки рухів, бажань, почуттів, думок, емоцій з усіма їх
відтінками і особливостями. Бо:

– серце є охоронцем і носієм усіх тілесних і духовних сил людини;

– серце є центром духовного життя людини. Воно зачинає і породжує
рішучість людини на ті, чи інші проступки; в ньому виникають
багатоманітні наміри і бажання; воно є осереддям волі людини та її
бажань;

– серце є центром всіх пізнавальних дій душі людини. Все, що ми знаємо,
що ми пригадуємо – все йде від серця;

– серце є осереддям багатоманітних душевних почувань, хвилювань і
пристрастей людини;

– серце – основа її морального життя, моральний стрижень. Лише серце
здатне передати всі нюанси морального стану людини.

Тому серце є найважливішою складовою частиною нашого існування. Стан
серця відображає весь наш духовний стан. Людина повинна віддати Богові
одне своє серце, щоб стати йому вірним в думках, словах і справах (Див.
П.Д.Юркевич. Философские произведения. М., 1990, стор. 73).

“Філософія серця” П.Юркевича – філософія кардіоцентризму (від грец.
кардіо – серце, в центрі).

М.Драгоманов – український історик, мислитель, громадсько-політичний
діяч. Основні його філософсько-соціологічні погляди викладені у
двотомному виданні “Літературно-публіцистичні праці”. Він переконаний у
безмежних можливостях людського розуму і науки пізнати навколишній світ.
У своїх дослідженнях Драгоманов приділяє значну увагу проблемі методу,
зокрема, для пізнання суспільного життя використовує соціологічний
метод, який передбачає аналіз основних елементів кожного суспільного
явища, розкриття їх взаємозв’язку і взаємодії.

Відзначаючи велике значення економічних факторів у розвитку суспільства,
М.Драгоманов не погоджується з тим, що цей фактор є єдино вирішальним,
виступає проти однобічного його переоцінювання, оскільки людство
однаковою мірою загинуло б і від голоду, і від безпліддя, і від
ідіотизму. Тому безглуздо вирішувати, яка саме потреба найголовніша,
оскільки кожна з них головна.

Характерною рисою соціологічних поглядів мислителя є те, що “основною
одиницею” суспільства він вважав людську особу. Її добробут і щастя були
для нього важливою метою поступу.

Філософія І.Франка. І.Я.Франко (1856 – 1916) – видатний український
письменник, філософ, громадський діяч. Закінчив філософський факультет
Львівського університету (1880), мав вчену ступінь доктора філософії,
яку отримав у Віденському університеті (1893).

Світогляд І.Франка формувався в складних умовах пореформеної Галичини
під вирішальним впливом революційного демократизму Т.Шевченка,
російських революційних демократів ХІХ століття, тісного зв’язку з
робітничим і демократичним рухом Західної України. За свою
суспільно-політичну діяльність, пропаганду соціалістичних ідей, заклики
до повстання українського народу проти поневолення, Франко неодноразово
піддавався ув’язненню з боку австрійських властей.

Філософські погляди Франка зазнали значного впливу марксистських ідей.
Він був знайомий з “Капіталом” К.Маркса, частину якого переклав на
українську мову, твором Ф.Енгельса “Анти-Дюрінг” тощо.

Свої філософські погляди Франко виклав в працях “Мислі о еволюції в
історії людськості”, “Що таке поступ?”, “Про працю”, “Катехізис
економічного соціалізму”, “Кілька слів о тім, як упорядкувати наші
людові видавництва”, “Найновіші напрямки в народознавстві” та багатьох
інших прозових, поетичних та публіцистичних творах.

Основою світогляду І.Франка є філософський матеріалізм.

У збірці “Зів’яле листя”, говорячи про матеріалістичне розуміння
дійсності, І.Франко відзначає, що в основі всього існуючого лежить не
ідея, дух, а матерія, яка вічна і не має ні початку, ні кінця. Її
найважливішою властивістю є рух, зміна, плинність. “В дійсності, в
природі, – писав Франко, – все підлягає безперервній зміні, руху і
обміну матерії”.

Мислитель був переконаний, що життя, об’єктивна дійсність є визначальним
у відношенні до свідомості, що свідомість – результат поступового і
складного розвитку матерії, що природа створила людину з її високою
організацією, а не якась істота – природу, як про це твердять
філософи-ідеалісти.

І.Франко доводив безмежність пізнання на противагу агностицизму, вірив у
пізнаванність світу і його закономірностей. “…Немає певних меж, –
писав він, – котрі вказують людині: до сих пір дійдеш, а далі – ні. Те,
що вчора пізнати здавалося неможливим, виявляється можливим сьогодні”.
Природа, на його думку, пізнаванна, вона є своєрідною книгою, яку людина
повинна читати, щоб бути щасливою, бо знання законів розвитку полегшить
її життя. Тільки матеріалістична філософія, підкреслював І.Франко, може
дати людям можливість відкрити безліч таємниць, розкрити їх, пізнати і
використати, бо лише вона здатна об’єктивно з’ясувати факти, закони
суспільного розвитку на основі досліджень зовнішнього світу.

І.Франко розумів, що ідеалістична філософія не ставила своєю умовою
дослідження законів і сил природи, а звертала свою увагу на безплідне
розміркування. Ідеалісти вважають, що зовнішній світ є тільки відбитком
нашої думки, похідним нашого “Я”. Подібні твердження, писав І.Франко,
породили у подальшому такі безглузді ідеї, котрі поділяє реакційна
філософія Шопенгауера або Гартмана, що є запереченням усякої здорової
науки.

В теорії пізнання І.Франко віддавав перевагу її чуттєвому етапу. Він
вважав, що людина може говорити, думати лише про те, що у формі вражень
дійшло до її свідомості. Однак відчуття ще не дають повного знання.
Повнота його досягається “критичним розумом, котрий спирається на
детальне вивчення і порівняння фактів і явищ”.

І.Франко розумів, що процес пізнання складний процес і його результати
повинні підкріплюватися практикою. Однак він не зміг збагнути всієї
складності процесу пізнання, не піднявся до розуміння практики як
сукупної матеріально-предметної діяльності людини. Практику Франко
розумів як критерій вірності відображення дійсності в художніх образах.

І.Франко виявляв глибоке розуміння окремих елементів діалектики. Він
вимагав розглядати явища в їх розвитку. “Хто каже “поступ”, той каже
одним духом дві речі. Одно те, що все на світі змінюється, ніщо не
стоїть на місці, а друге…, що поступ веде до добра”. При цьому Франко
виявляє розуміння суперечливості суспільного життя. На думку філософа
причина розвитку лежить в самих речах і явищах. Кожний предмет має в
собі внутрішню силу, що спричиняє рух. Ця внутрішня сила – суперечність,
яка “… вирівнює всі нерівності, котра з найрізнородніших частей
творить одноцільну єдність”. Франко дорікає тим філософам, які не бачили
причинного зв’язку явищ, внутрішньої діалектики в предметах і явищах
об’єктивної дійсності.

І.Франко був близьким до розуміння причинного зв’язку матеріальних,
економічних відносин і сфер духовного життя суспільства. Так, в статті
“Найновіші напрямки в народознавстві” він підкреслює, що суспільні і
політичні установи є лише зовнішнім виявом, “надбудовою продукційних
відносин”. Франко переконаний, що рівень духовного життя суспільства
залежить від стану його економіки.

І.Франко розумів, що економічні зміни у суспільстві мусять спричиняти і
духовні зміни у свідомості людей, бо без цього не можна здійснити ніякі
корінні соціальні перетворення. Ці зміни у свідомості людей мислитель
пов’язував з боротьбою проти релігії і ідеалізму, проти кріпосницької
ідеології, соціального і національного гніту українського народу з боку
царизму.

Виступи Франка проти релігії і ідеалізму, проти кріпосницької ідеології
становлять суттєву рису його філософського світогляду.

Вплив марксистської філософії на Франка позначився і в розумінні ним
ролі народних мас в історичному процесі. Він розумів, що королі,
полководці, різні завойовники не тільки не “робили” і не “роблять”
історії, а, навпаки, історія породжує їх самих. Бо вони з’явилися і
стали необхідними лише внаслідок певних соціальних передумов.

В галузі естетики І.Франко теж стояв на матеріалістичній основі.
Джерелом цього були естетичні погляди російських
революціоністів-демократів 40-60 років ХІХ століття, естетика
Т.Шевченка.

Для естетики І.Франка, як і для його сучасників – П.Мирного,
П.Грабовського, М.Коцюбинського, Л.Українки, – характерною є боротьба за
реалізм, народність мистецтва. За основу останнього, за висловом Франка,
необхідно брати “життя як єдиний кодекс естетичний”.

Виступаючи проти Нечуя-Левицького, котрий проголошував вічність законів
мистецтва і розглядав літературу як надкласове явище, Франко
наголошував, що такої літератури немає у світі, а “вічні закони
мистецтва” – це “старе сміття”, яке догниває на смітнику історії і яке
перегризають тільки платні віслюки-літератори, що пишуть на лікті свої
повісті і фейлетони. Література повинна бути живим відбитком сучасного
життя народного, його образом – ось висновок, до якого приходить
І.Франко.

І.Франко, йдучи за Т.Шевченком, не переставав закликати український
народ до боротьби за своє соціальне і національне визволення. Його
громадська, літературна і наукова діяльність характеризується,
насамперед, соціально-політичною спрямованістю, революційністю, що
відображала боротьбу трудящих мас західної України проти поневолення. І
в цій боротьбі Франко займав видатне місце як революціонер-демократ,
мислитель, традиції якого є цінним надбанням української
суспільно-політичної думки.

Література

Философский энциклопедический словарь. М., 1984.

Спиркин А.Г. Философия учебник. М., 1998.

Канке В.А. Основы философии. М., 2000.

Антология мировой философии, т.1, М., 1969.

Краткий очерк истории философии. М., 1960.

Філософія. Навчальний посібник, 2-ге видання, перероблене і доповнене.
За ред. І.Ф.Надольного. К., 2001.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020