.

Українська держава в поглядах та діях засновників Української Народної Республіки (науковий реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 8008
Скачать документ

Науковий реферат

на тему:

Українська держава в поглядах та діях засновників Української Народної
Республіки

Вступ

Народ, що забуває власну історію, приречений раз у раз повторювати
помилки минулого. Адже історія — то ідеї еліти та настрої мас, уроки
звершень і помилок, що є змістом масового несвідомого етносу.

Українську історію не можна читати без брому — відзначав свого часу один
з лідерів Української Народної Республіки В. Винниченко. Не можна тому,
що вся вона пронизана кривавими подіями, зрадами провідників, бездумними
і жорстокими бунтами мас, міжусобицями і чварами. І в той же час, це
історія великих мрій і величних прагнень, неймовірної жертовності,
героїзму і відваги.

Кожен заґарбник намагався витравити з історичної пам’яті українців
позитивні приклади, залишаючи і посилюючи натомість явища і події, які
пригнічували національне достоїнство, гордість за свою країну і народ.
Настав час об’єктивно, наскільки це можливо на даному історичному етапі
розвитку, проаналізувати історію ідей і концепцій, що рухали Україну до
незалежності здобутої наприкінці другого тисячоліття нашої ери.
Проаналізувати для того, щоб отримана незалежність не Стала черговим
коротким епізодом між довгими роками поневоленого існування, щоб кожен
громадянин Української Держави відчув себе господарем у своєму домі.
Господарем, що несе відповідальність за свою долю і майбутнє нащадків
перед пам’яттю предків, які ціною власного добробуту, власною кров’ю, а
часто і самим життям прокладали шлях до свободи і незалежності України.

Україна завжди прагла волі, писав колись великий французький філософ
Вольтер, визначаючи фактично українську національну ідею. До волі, що не
завжди асоціювалась з власною державністю. Однак, уроки історії навчили
нас, що власна держава хоч і не гарантує кожному вирішення всіх його
проблем, але без неї повноцінної свободи бути не може.

Українська державність має тривалу історію. Не меншу має і історія
бездержавного, поневоленого існування українського етносу. Спогади про
минулу державну велич, прагнення її відродити постійно спонукали до
теоретичних пошуків шляхів та форм втілення віковічної мрії. Ці
теоретичні побудови часто лягали в основу практичний дій і зумовлювали
чи то наближення, чи то віддалення реалізації ідеї самостійного
державно-політичного існування.

Концепції державності в концентрованій, узагальненій формі відображали
ідеали політичних еліт, прагнення представників народних мас, давали
відповіді на питання чим повинна бути українська держава, для чого вона
існуватиме, яким шляхом буде побудована.

Дослідження державницьких ідей в українській політичній думці мають
кількасотлітню традицію. Їх початки лежать в “Слові про закон і
благодать” Іларіона, “Повісті врем’яних літ”, творах українських
гуманістів і полемістів, козацьких літописців, працях істориків
народницької школи (М. Костомарова, В. Антоновича, М. Грушевського),
представників національно-державницького напрямку (В. Липинського, С.
Томашівського, Д. Дорошенка), прихильників радикально-націоналістичної
ідеології (М. Міхновського, Д. Донцова, Ю. Липи) і знаходять продовження
в працях наших сучасників.

Початок систематичному дослідженню історії української політичної думки
та ролі і місця в ній державницької ідеї покладено працею Ю. Охрімовича
“Розвиток української національно-політичної думки”, що побачила світ у
Києві буремного 1918 року. Вона була позначена як перший том задуманого
дослідження, однак автор не зміг продовжити роботу загинувши у вирі
революції 1917-1920 рр. У цьому дослідженні Ю. Охрімович зробив спробу
проаналізувати основні політичні ідеї, що панували серед українства в
XIX ст. Його оцінки та методологічний підхід мали надзвичайно потужний
вплив на подальші дослідження.

Своєрідним переспівом цієї праці, що популяризувала і, до певної міри,
продовжувала ідеї Ю. Охрімовича була книжка Я. Оршана “Розвиток
української політичної думки за сто літ” (Лондон, 1938).

З. Книш працею “Історія української політичної думки до кінця XVIII ст.”
(Париж-Вінніпег, 1952) зробив спробу дати систематичне дослідження
періоду, що не був охоплений дослідженнями Ю. Охрімовича та Я. Оршана.

Поряд з ними окремі аспекти історії концепцій української державності
розроблялись такими представниками української еміграції як, В. Барка,
І. Борщак, М. Брик, Л. Винар, А. Господин, Г. Грабович, Б. Кравців, Є.
Маланюк, П. Мірчук, В. Міяковський, І. Нагаєвський, О. Оглоблин, П.
Феденко та ін.

Фундаментальне значення для розвитку наукових досліджень концепцій
української державності мали праці І. Лисяка-Рудницького, що склали два
томи “Історичних есе”. Значення його роботи полягало в тому, що вчений
проаналізував політичні погляди українських діячів з точки зору їх
відповідності державницькій ідеї, співвідношення в них соціального і
національного, класового і державницького.

У Радянській Україні дослідження української політичної думки велись,
переважно під кутом її відповідності питанням класового звільнення та
ідеї “братської єдності” з російським народом. Все, що виходило поза ці
жорсткі ідеологічні рамки було приречено або на забуття, або на відверте
шельмування під прапором “боротьби з українським буржуазним
націоналізмом”, дарма, що звинувачувані в ньому часто не були
прихильниками ні буржуазної ідеї, ні націоналізму. У той же час багато
вчених — М. Брайчевський, М. Возняк, П. Гнатенко, В. Дмитриченко, Р.
Заклинський, Р. Іванова (Іванченко), Л. Коваленко, В. Литвинов, В.
Лісовий, Д. Наливайко, В. Нічик, А. Пашук, Є. Пронюк, Г. Сергієнко і ін.
— намагались зберігати вірність науковій об’єктивності.

Із здобуттям Україною 1991 року незалежності з’явилось багато
досліджень, що претендують на значний ступінь об’єктивності і є спробами
критично переосмислити попередній досвід, зрозуміти причини історичних
поразок, виявити похибки ідеології, дати основу для формування надійної
бази діяльності нинішніх українських політичних еліт та широких мас
населення.

Серед цих досліджень необхідно виділити роботи присвячені історії
української державності О. Апанович, В. Гончаренка, С. Грабовського, Я.
Грицака, О. Дергачова, А. Коцура, В. Кременя, О. Мироненка, О.
Онуфрієнка, Ю. Павленка, В. Шевчука, А. Слюсаренка, В. Смолія, С.
Ставрояні, В. Степанкова, Д. Табачника, Л. Тараненка, С. Телешуна, П.
Толочко, М. Томенка, Ю. Храмова Л. Шкляра і багатьох інших.

Ґрунтовні дослідження окремих напрямків, проблем, ідей окремих
представників української політичної думки зроблено такими вченими, як
І. Бегей, С. Гелей, М. Горєлов, В. Горбатенко, В. Горський, О. Забужко,
В. Кравченко, І. Кресіна, А. Круглашов, О. Лукашевич, А. Манжул, Ю.
Мицика, Є. Нахлік, І. Огородник, Ю. Римаренко, В. Ребкало, М. Русин, С.
Світенко, П. Шляхтун та багато інших.

Систематичне дослідження розвитку ідеї державності в українській
політичній думці проводиться такими вітчизняними дослідниками як М.
Кармазіна, Б. Кухта, О. Потульницький, Ю. Левенець, О. Скакун,
авторськими колективами під керівництвом О. Семківа та Ф. Кирилюка.

Дана книжка претендує стати певним продовженням попередніх досліджень,
ще одним камінчиком у міцний фундамент української держави.

Початок XX сторіччя позначився для України швидким зростом визвольного
руху. Незважаючи на різні форми організації, розуміння ідеалу
майбутнього та шляхів’його реалізації, він все більш набирав характеру
синхронізації розвитку на українських землях по обох боках
австрійсько-російського кордону.

Прогресивна частина української громадськості все більше розуміла, що
традиційний безполітичний консервативний націоналізм не може виконати
функцію національної ідеології в тогочасних історичних умовах. Одночасно
драгоманівські космополітичні ідеї викликали настороженість як своїм
радикалізмом, так і розглядом національного питання як вторинного,
допоміжного при вирішенні проблеми соціального звільнення працюючих мас
українського народу. Ряд українських діячів Наддніпрянщини прагнув
знайти інше, порівняно з М. Драгомановим, поєднання національного і
соціального. Як пише С. Світленко,”… однобічність консервативного
націоналізму, як і “космополітизму”, усвідомлювалася провідними діячами
українського руху 1880-х-початку 1890-х рр. Не можна не помітити, що О.
Я. Кониський і Б. Д. Грінченко — ідейні опоненти М. П. Драгоманова, —
виступали послідовниками національно-демократичних ідей, які за тих
обставин мали виразну історичну перспективу. О. Я. Кониський вбачав шлях
розвитку українства не на “космополітичні”, “універсальні” цінності, а в
освіченні народної маси й інтелігенції на ґрунті широкого націоналізму і
глибокого демократизму, а також у поліпшенні економічного становища
людей. “Націоналізм” цього видатного українського народолюбця є не
проповідь національної виключності, а національний патріотизм, який
наповнювався загально-демократичним змістом і спрямовувався проти
великодержавної, русифікаторської політики національного гноблення
українського народу з боку російського імперського режиму”

Як в Галичині, так і в Наддніпрянській Україні на межі сторіч виникали
таємні організації української молоді, що ставили своєю метою боротьбу
за визволення України від всіх форм соціального та національного
гноблення. Все більше проникала у свідомість молодих діячів українського
руху ідея державної незалежності.

“Першою такою українською організацією, що стояла на засадах повної
самостійності України, було “Братство тарасівців” — нелегальна
студентська організація, створена в Полтаві в 1891 р. Її учасники дали
клятву на могилі Т. Шевченка всіма засобами поширювати серед українців
безсмертні ідеї Великого Кобзаря. Засновниками цього патріотичного
українського об’єднання були І. Липа, М. Міхновський та В. Шемет, а його
активними членами — відомі письменники і науковці М. Коцюбинський, Б.
Грінченко, В. Самійленко, М. Вороний, M. Кононенко, В. Боровик, Є.
Тимченко, В. Боржковський та ін.”

В. Шаян у передмові до лондонського 1967 року видання славнозвісної
праці М. Міхновського “Самостійна Україна” писав про заснування
братства: “Було їх тільки чотирьох: Іван Липа, Микола Байздренко,
Михайло Базькевич, усі три з Харкова, та Віталій Боровик із Києва. У
Києві включився в їх гурт старший від них за віком, Микола Міхновський
(1873-1924), до якого наші студенти мали глибоку пошану. Він стає
головою Київського Відділу Братерства, авторитетом для нових членів…”

У програмі товариства було чітко визначено, що воно орієнтується на ідею
самостійної, суверенної й неподільної української держави у формі
федерації Лівобережної, Правобережної, Степової України, Кубані і
Галичини, рівної серед рівних, вільної між вільними, “без пана і хама” і
без класової боротьби в майбутньому. Метою цієї держави повинно було
стати усуспільнення поверхні і надр землі, великого промислового
виробництва та оптової торгівлі, свобода віросповідання, відділення
церкви від держави, загальна безплатна і обов’язкова освіта, створення
національної армії.

Розвинені ці ідеї були також в опублікованому в львівському часописі
“Правда” 1893 року “Profession de foi молодих українців”, в якому
заявлялось про те, що “… ми, яко космофіли … що любимо усіх людей й
бажаємо усій людськості однаково добра і широкої волі, повинні бути
націоналами (виділення О. Гермайзе — О.С.), бо того вимагає від нас
моральне почуття наше. Ми повинні віддати всі свої сили на те, щоб
визволити свою націю з того гнету, в якому вона зараз перебуває і дати
за-для користи людности ще одну вільну духом одиницю”. Такий висновок з
посилань на “космофільство” в його драгоманівському трактуванні, був
новим в українській політичній думці. Національне не протиставлялось
загальнолюдському, а трактувалось як його своєрідний і самоцінний вияв.

Саме тому автори цього маніфесту української національне свідомої молоді
писали: “… мусимо працювати в дусі такого заснованого на моральному і
науковому грунті ідеалу людського ладу, в якому немає місця нації
пануючій і нації підвладній, а українська нація в ряд з усякою другою,
користується однаково рівним правом. Через це ми маємо бути цілковитими
прихильниками до федеративного ладу в тих державах (виділення О.
Гермайзе — О.С.), з якими з’єднана українська земля”

Для здобуття свободи власного народу тарасівці були готові до боротьби:
“Ми повинні віддати всі свої сили на те, щоб визволити нашу націю від
того гнету, в якому вона зараз перебуває… Кожна велика ідея вимагає
духовної сили. З міцною душею, повним почуттям і послідовністю ми
поставимо нашу національну справу так, що вона не залежатиме від
сьогоднішніх обставин і виробимо з себе українську інтелігенцію в самому
високому розумінні цього слова”. Своїм політичним кредо вони
проголошували визнання Російської імперії за окупанта України і те, що
справедливе розв’язання соціальних питань можливе лише за умови
створення повністю незалежної української держави, задля майбутнього
якої вони були готові віддати всі свої сили та вміння.

На підпільному з’їзді 1893 року тарасівці прийняли рішення перейти від
організаційно-виховної роботи до політичних акцій. Але в квітні проти
цільних діячів товариства почались репресії, багато з учасників були
заарештовані і вислано за звинуваченням в “українофільській пропаганді”,
хоча про існування таємної організації поліція так і не довідалась.
Після цих подій частина членів (Б. Грінченко, М. Вороний, О. та В.
Чехівські) перейшла на автономістично-федералістичні позиція. Однак
більш радикальні залишились вірними проголошеним ідеалам до кінця свого
життя, продовжуючи роботу над їх реалізацією в інших формах та в інших
організаціях.

Одночасно з діяльністю тарасівців в Україні виникали та діяли і інші
українські організації політичного спрямування. Так 1897 р. в Києві було
створено “Загальну українську безпартійну політичну організацію”, а 29
січня 1900 р. в Харкові група студентської молоді заснувала Революційну
українську партію (РУП). Відзначаючи значення її появи В. Дорошенко
писав: “Першою дійсно політичною українською організацією, що понесла в
народ гасла революційної боротьби з існуючим ладом, була славетна
Р.У.П., себ то Революційна Українська Партія (виділення В. Дорошенка —
О. С.) ”

Програмою цієї партії на першому етапі її існування став проголошений
1900 р. у Харкові та Полтаві на з’їзді української інтелігенції М.
Міхновським (1873-1924) реферат “Самостійна Україна”, що цього ж року
з’явився друком у Львові.

У цій праці М. Міхновський, продовжуючи ідеї програмних документів
“Братства тарасівців”, заявляє, що кінець XIX сторіччя позначився
явищами, які характеризують новий етап розвитку людської історії. Ці
явища — боротьба народів за національо-державне самовизначення.
Українська нація, вважає він, знаходиться в становищі “зрабованої”,
поневоленої.

Кожна нація прагне до свободи і самостійного розвитку. М. Міхновський
підкреслює, що “… коли справедливо, що кожна нація з огляду на
міжнародні відносини хоче виливатись у форму незалежної, самостійної
держави; коли справедливо, що тільки держава одноплемінного
національного змісту може дати своїм членам нічим не обмежовану
всестороннього розвитку духовного і осягнення найліпшого матеріального
гаразду; коли справедливо, що пишний розцвіт індивідуальности можливий
тільки в державі, для якої плекання індивідуальности є метою, — тоді
стане зовсім зрозумілим, що державна самостійність є головна умова
існування нації, а державна незалежність є національним ідеалом у сфері
міжнаціональних відносин”

Як правник М. Міхновський аналізує причини поневоленого становища
української нації і, зокрема, зміст Переяславського 1654 року договору.
Його висновок однозначний — Україна на момент його підписання була
самостійною суверенною державою, яка уклала союз з Московською
монархією. Цей договір не позбавляв Україну державної самостійності і
всі подальші дії московської влади були направлені на порушення пунктів
договору. М. Міхновський підкреслює, що з правничої точки зору Україна
має всі підстави на відновлення своєї державності і не несе зобов’язань
перед стороною, що порушила самочинно договір. Повернення до його
положень, вважає він, повинно стати першим кроком на шляху до повної
самостійності Української держави і програмою мінімум кожного свідомого
українця. Лише після набуття повної державно-політичної самостійності
український народ зможе вирішити питання про те, чи вступати йому в
державно-політичні союзи з іншими націями.

Однак одних правних підстав для отримання Україною незалежності
недостатньо. Необхідно, вважає М. Міхновський, щоб цього прагнула сама
нація і, у першу чергу, її провідники, еліта, яку він називає
“інтелігенцією”. На жаль на попередніх щаблях історичного розвитку
українська еліта часто не виконувала свого призначення, раз у раз
зраджуючи свій народ. Тепер же, на його думку, формується нове покоління
провідників, здатне прийняти на себе відповідальність за майбутнє. Це
покоління забезпечить національний солідаризм та національне і соціальне
звільнення українського народу: “Наша нація у своєму історичному процесі
часто була несолідарною між окремими своїми частинами, але нині весь
цвіт української нації, по всіх частинах України живе однією думкою,
однією мрією, однією нацією (можливо — надією — О.С.): “одна, єдина,
нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпатів аж по Кавказ”
(виділення М. Міхновського — О.С.). Нині ми всі солідарні, бо зрозуміли,
що були в нас і Берестечки, і Полтава. Ми відродилися з грунту,
напоєного кров’ю наших предків, що лягли в боротьбі за волю України, ми
виссали з молоком наших матерей стародавню любов нашої нації до вітчизни
і її свободи і ненависть до насильства над нами”

Обстоюючи ідею національного солідаризму М. Міхновський досить емоційно
і не завжди виважено намагався підкреслити вищість національних
інтересів, необхідність ставити на перше місце інтереси української
нації. “Але всі ці очевидні вади документа не можуть вплинути на
загальну позитивну його оцінку щодо чіткої постановки питання про
незалежну українську державу. Заслугою М. Міхновського перед українською
державністю слід вважати те, що він публічно заявив про законне право
українського народу самостійно вирішувати свої проблеми”

Один з перших радянських дослідників революційного руху в Україні О.
Гермайзе, аналізуючи зміст праці М. Міхновського, писав: “”Самостійна
Україна” хоч і позначена була як видання РУП, фактично починала собою
іншу течію. Ця течія так званого українського самостійництва, що
сформувалося спочатку в Українську Народну Партію, а під час революції в
партію соціялістів-самостійників, кволу політично, але войовничу на
словах, а подекуди й на ділі”

Дійсно, започаткований тарасіцями та “Самостійною Україною” М.
Міхновського рух, хоч і набирав певної сили, все ж залишався далеко не
самим впливовим в Україні. Не говорячи про впливи російських партій
різного спрямування, самостійницька ідея не знаходила значної підтримки
навіть в колах національно свідомих українців. Навіть актуалізація
соціального питання, у т.ч. і робітничого, не сприяли завоюванню
самостійниками провідних позицій в українському русі. Провідною була і
залишалась ідея автономії, як максимум державницьких прагнень українців.

Революція 1905 року значною мірою активізувала українське національне
життя. Під впливом революційних подій царський уряд був змушений зняти
найбільш варварські заборони щодо всього українського. По всій імперії,
у тому числі і в Україні масово виникають численні союзи: інженерів,
адвокатів, учителів, техніків, залізничників, фармацептів, селянський
тощо. Всі вони, окрім професійних інтересів своїх членів ставили метою
своєї діяльності зміну існуючого політичного ладу в країні. Згадуючи ті
часи В. Дорошенко писав: “… по всіх усюдах повстають партійні
організації, рямцї котрих що раз ширшають, що раз більші круги
людськості втягують ся в партіїйні ряди, що раз голоснїйше лунають і що
раз дальше розносять ся українські політичні, суспільні й національні
домагання. Особливо енергічно йшла пропаганда автономії України
(виділення В. Дорошенка — О.С.). На несчисленних робітничих і селянських
мітінгах (вічах) і масовках, в ріжного роду кружках, на всяких зборах і
з’їздах, що були такі часті в тім бурливім часі, голосно і відкрито
ставить ся се домаганнє й виносять ся серед загалу публіки відповідні
резолюції”

Під тиском революційних виступів царський уряд був змушений проголосити
перехід до конституційного правління. 17 жовтня 1905 року було
проголошено про скликання Державної Думи із законодавчими правами.
Незважаючи на те, що вибори проходили в умовах військових репресій,
виборці розділялись на чотири курії — землевласників-поміщиків, міщан,
селян і робітників — українцям вдалось провести до неї значну кількість
національно свідомих депутатів.

“У Думі зформувалася Українська Парляментарна Громада, до якої
приступило 45 послів. Головою її був адвокат і громадський діяч з
Чернігова І. Шраг; серед членів були: В. Шемет та П. Чижевський — від
Полтавщини, М. Біляшевський та барон Ф. Штейнгель — від Києва, А.
В’язлов — від Волині. Парляментарна Громада мала свій пресовий орган —
“Украинский весник”, редактором якого був М. Славинський, а секретарем —
Д. Дорошенко. У журналі взяли участь найкращі наукові сили України: М.
Туган-Барановський, О. Лотоцький, М. Грушевський, І. Франко, О. Русов та
інші”

Об’єднуючою політичною ідеєю для українських депутатів була якнайширша
державно-політична автономія України в складі демократичної Росії. М.
Грушевським була підготовлена декларація від імені Української
Парламентської Громади, однак вона не була виголошена оскільки перша
Дума, проіснувавши 72 дні, була розпущена.

У другій Думі, вибори до якої пройшли в січні 1907 року Українська
Громада мала 47 членів та часопис “Рідна справа — Вісті з Думи”, в якій
друкувались промови членів Думи, заяви Громади. Громада виступала з
домаганнями автономії України, широкого місцевого самоуправління,
введення української мови в школи, суди, церкву, створення кафедр
української мови та історії в університетах краю, підготовку українських
педагогічних кадрів в учительських семінаріях, тощо.

У третій Думі 37 депутатів внесли проект про введення української мови
навчання в початкових школах, що викликало різко негативну реакцію з
боку російських шовіністичних кіл. Однак він, як і ряд інших ініціатив
патріотично налаштованих українських депутатів не був прийнятий — в
Російській імперії почалась доба післяреволюційної реакції.

Репресії уряду, що розпочались, викликали в різних українських партій
прагнення до утворення потужної об’єднаної політичної організації. 1908
року діячі українського руху ввійшли, не залежно від ідеологічних
орієнтацій та партійної приналежності, до Товариства Українських
Поступовців (ТУП), яке стало єдиною українською партією. Об’єднання
відбулось на засадах конституціоналізму, парламентаризму та
національно-культурного самовизначення.

ТУП намагалась скоординувати свої дії в Думі з представниками російських
центристських партій, у першу чергу трудовиків та кадетів, які
зобов’язувались підтримувати українські прагнення. Спільними зусиллями
вдалось перетворити факт заборони царською владою святкування роковин Т.
Шевченка 1914 року в тему для обговорення на загальноросійському рівні
та розпочати в стінах Думи і поза нею жваву дискусію.

Поступовий розвиток українського руху в Російській імперії було
перервано початком Першої світової війни, яка викликала масовий
патріотичний рух — робітники припиняли страйки, Дума урочисто підтримала
уряд, заявивши про свою лояльність до нього. В “Украинской жизни”,
редактором якої був С. Петлюра, було опубліковано декларацію, в якій
говорилось про те, що українці виконають свій обов’язок щодо держави.
Правда сама ця держава, скориставшись патріотичною істерією, розгорнула
кампанію жорсткого переслідування будь-яких проявів українства:
заборонено діяльність “Просвіти”, закрито українські видавництва,
скасовано дозвіл на друкування українською мовою, багато українських
діячів, у тому числі і М. Грушевський, були заслані вглиб імперії.

Світова війна призвела до того, що українці були змушені воювати в
складі армій протиборствуючих сторін, захищаючи їх, а не свої власні,
інтереси. Мільйони українців були рекрутованій до російської та
австро-угорської армій. В останній, правда, були створені і військові
частини Українських Січових Стрільців, які діячі українського руху в
Галичині бачили прообразом та кадровим кістяком майбутньої національної
армії.

Вибух воєнних дій частина українських діячів самостійницької орієнтації
сприйняла як вдалу нагоду для вирішення питання про державну
незалежність України із залученням зацікавлених зовнішніх сил. Поза
межами Російської імперії 1914 року як державницький центр було створено
Спілку визволення України. Її діяльність викликала жорстку критику як з
боку російських сил самих різних політичних орієнтацій, так і
українських політичних і громадських діячів. Найбільшими критиками
діяльності СВУ були українські соціалісти.

“Найжорсткішим критиком СВУ був Лев Юркевич, який пояснив, що він і його
товариші, “не вороги ідеї самостійної України”, але “наші російські
товариші тільки б тоді виявили себе справжніми інтернаціоналістами, коли
б їхні організації і преса на Україні признали разом з нами необхідність
боротьби за визволення нашого народу і щоб вони разом з нами при кожній
нагоді давали відсіч проявам національного поневолення”. Тобто Юркевич
саме існування України, як державного утворення, поставив в пряму
залежність від того, наскільки сліпо і вірнопідданськи будуть
підтримувати сили української революції революцію російську. Він так
вірив у справедливість міжнародного соціалізму, насамперед російського,
що навіть звернувся до Тороцького-Бронштейна з ідеєю проведення
міжнародного інтернаціоналістичного соціалістичного суду над членами СВУ
з єдиною метою, аби ті не мали права називати себе соціалістами”

Спалах підігрітого війною імперського патріотизму та жорсткі репресії
царської влади придушили розвиток українського руху, але не змогли
знищити його вповні. Як тільки злигодні воєнних дій почали переважувати
в суспільстві шовіністичні, ура-патріотичні настрої, як тільки
захитались основи імперії, українство знов вийшло на вулиці. Лютнева
революція 1917 року в Санкт-Петербурзі сколихнула українську
громадськість. По всій Україні, а також в столиці імперії пройшли масові
українські маніфестації. Проголошені Тимчасовим урядом політичні свободи
були одразу ж використані для відродження українських політичних та
культурницьких організацій. У Києві 17 березня постала Центральна Рада,
як орган репрезентації інтересів українського народу перед російським
урядом. До неї ввійшли представники різних українських політичних
партій, груп та громадських організацій: військовиків, робітників,
кооператорів, студентів, православного духовенства Києва, Українського
Наукового Товариства, Педагогічного Товариства, Товариства Українських
Техніків та Агрономів, ТУПу і т.п. Головою Центральної Ради було обрано
М. Грушевського.

Під впливом революційних подій в Україні відроджувались або
засновувались нові українські політичні партії. Найвпливовішими в
організованому українстві були Українська Соціал-Демократична Партія
(УСДРП), Українська партія Соціалістів-Революціонерів (УСПР) та
Українська Партія Соціалістів-Федералістів (УПСФ). Ці політичні
організації виявились домінуючими в Центральній Раді, а пізніше і в
Директорії УНР.

Центральна Рада, складена переважно з представників різноманітних
політичних партій соціалістичного напрямку, орієнтувалась на ідею
автономії України в складі демократичної російської республіки.
Прихильники ідеї державно-політичної самостійності знаходились в
меншості і їхня аргументація ігнорувалась керівництвом Ради. “Саме
інтелігенція з числа українських демократичних кіл соціалістичної
спрямованості, що переважно мешкали у Києві (соціалісти-революціонери,
соціал-демократи, соціалісти-федералісти, радикали та ін.) … створила
у перші ж післялютневі дні найбільш впливовий згодом
політично-координаційний центр революційних сил — Центральну Раду у
Києві. Концептуальну платформу її діяльності було розроблено зусиллями
багатьох поколінь визначних українських політичних мислителів, які
ніколи не відокремлювали свої погляди від загальнолюдської демократичної
скарбниці, узагальнено і відображено в численних працях М. Грушевського,
В. Винниченка, інших відомих учених, письменників та політичних діячів,
платформах і програмах численних політичних партій, товариств і громад,
що діяли в Україні до Лютневої революції. Саме тому з першого дня
існування Центральна Рада у Києві відкрито проголосила свої політичні
цілі і домагання: “територіальна автономія України з державною
українською мовою, з забезпеченням прав національних меншостей — росіян
і інших”. Від цих прагнень Центральна Ради не відступала ні на крок аж
до докорінної зміни політичної ситуації, викликаної Жовтневою революцією
у Петрограді” . Лише під впливом обставин — Жовтневого перевороту,
розпочатого наступу на Україну більшовицьких військ та необхідності
якнайшвидшого укладення миру з Центральними державами, Рада проголосила
25 січня 1918 року Четвертий Універсам, який декларував незалежність
Української Народної Республіки.

Та час було втрачено. Деморалізована соціалістичними агітаторами армія
не змогла захистити український уряд, а закликані на допомогу німці не
мали особливого бажання підтримувати соціалістичну Центральну Раду.
Більше того, керівництво Ради послідовно відмовлялося прийняти допомогу
від патріотичних сил України, якщо вони належали до “соціально чужих”
прошарків — не використано для захисту Києва від більшовиків можливості
60-ти тисячного 1-го українського корпусу на чолі з П. Скоропадським,
інших українізованих частин армії.

Як відзначає М. Жулинський, описуючи події цього часу, “Більшовицькі
загони вже плюндрували Слобожанщину та Лівобережжя, прямуючи на Київ,
так звані українські більшовики, що зазнали повної поразки на
Всеукраїнському з’їзді рад у Києві, творять в Харкові пробільшовицький
з’їзд рад і створюють свій уряд з 12 осіб, 11 з яких були більшовиками,
дають дозвіл на вивіз українського хліба до Центральної Росії і
нацьковують всіх і все на уряд Української Народної Республіки, а
Центральна Рада, втрачаючи катастрофічно авторитет і рештки й так
незначних військових сил, думає про скликання Загальноукраїнських
установчих зборів, які мають “рішити про федеративну зв’язь з народними
республіками колишньої Російської імперії”

Кілька місяців існування Української держави на чолі з гетьманом П.
Скоропадським виявились часами політичної стабільності в Україні —
відновилась робота транспорту, засновувались державні інституції. Але
політика гетьмана направлена на наведення порядку в країні зіткнулась з
небажанням селянства повертати отримані від революції землі поміщикам, а
проголошений ним курс на майбутній союз з монархічною Росією відвернув
від нього багато патріотичних сил. Організоване українськими
соціалістами об’єднаними в Національний Союз на чолі з В. Винниченком,
повстання проти гетьмана закінчилось встановленням Директорії, яка, у
свою чергу впала під ударами зовнішніх сил, підірвана процесами
внутрішньої анархії, так званої “отаманщини”, не зумівши ні створити
міцної і дієздатної державної організації, на реально об’єднати обидві
частини України, наповнити змістом Акт злуки УНР та ЗУНР від 22 січня
1919 р.

“В Україні розвивалися практично дві революції, цілі яких, поза ілюзорну
схожість соціальних гасел, були, по суті, різні. У середовищі
російськомовного робітничого класу революція в Україні мала всі загальні
ознаки російської революції — ради робітничих і солдатських депутатів та
місцеві організації головних російських політичних партій. Тут, по суті,
розвивався лише місцевий варіант загальноросійської революції. В
українському селі, завдяки його самоорганізації через Селянську Спілку
та мережу селянських кооперативів, об’єднаних Центральним Українським
Кооперативним Комітетом, українські соціалісти завжди могли мобілізувати
тисячі селян для міських маніфестацій. Це — ключ до сили українського
руху і його органу — Української Центральної Ради в Києві”

Але ця сила була використана керівництвом Центральної Ради вкрай
неефективно. Причинами цього є і певна інертність українського
селянства, низький рівень національної свідомості, традиційне
несприйняття держави, і нездатність чільних діячів українського руху в
той важливий історичний період зуміти поєднати державницьку і соціальну
ідею таким чином, щоб вона стала прийнятною основній масі населення, їх
зашореність в ідеологічних питаннях, прагнення “зберегти вірність
загальноросійському демократичному руху”.

Чільними діячами, погляди і діяльність яких найбільш суттєвим чином
вплинули на долю української державності в буремні роки революції
1917-1920 рр., були Голова Центральної Ради М. Грушевський та його
заступник, Голова Генерального Секретаріату УНР, Голова Національного
Союзу та Голова Директорії в перший період її діяльності В. Винниченко.

Говорячи про вплив М. Грушевського та його ідей на долю Української
Народної Республіки, один з її чільних діячів часів Директорії І.
Огієнко згадував: “Спочатку, в 1917-1918 роках в Україні панувала
автономія, як своя ідеологічна форма державного устрою. Автономія з ким?
З Росією. Так навчав проф. Грушевський, а всі інші йшли за ним.

І це була головна ідеологія початкової Центральної Ради. Українська
інтелігенція була нечисленна, політично таки мало свідома, у своїй
переважаючій більшості міцно і сильно пов’язана з інтелігенцією
російською. Свої українські партії тільки но починалися, своєї
виробленої традиції не мали і народу за собою ще не вели, а коли мали
його, то небагато. Усі були провінціяли. Київ традиційно столицею ще не
був, бо столицею — і то дуже міцною — таки справді був Петербург”

Михайло Грушевський (1866-1934) — визначний український історик,
організатор української науки, громадський та політичний діяч, народився
в м. Холмі в родині педагога-славіста, що походив з старовинного роду
священиків з Київщини. Освіту отримав спочатку в Тифліській гімназії, а
пізніше — на історико-філологічному факультеті Київського університету
св. Володимира. Саме тут він розпочав свою наукову працю під
керівництвом В. Антоновича — видатного історика і діяча українського
руху. Саме за рекомендацією Антоновича він очолив кафедру історії
Східної Європи у Львівському університеті, яку перетворив, по суті, на
кафедру історії України.

Вплив В. Антоновича на формування М. Грушевського як історика та
громадського діяча був надзвичайно великим. Від свого вчителя дослідник
перейняв, як вихідну ідею методології дослідження та політичної
діяльності, концепцію “єдиного потоку”, згідно з якою українці були
безелітною нацією для якої боротьба за національне визволення означала,
у першу чергу, вирішення питання соціального звільнення, а не створення
власної національної незалежної держави. Ці погляди в українській
політичній думці базувались на ідеї всесвітньої історичної місії
українців, сформованої в програмних документах Кирило-Мефодіївського
товариства М. Костомаровим і розвинутої в концепції “громадівського
соціалізму” М. Драгомановим та його сподвижниками.

Згадуючи про початок громадської роботи вченого, О. Лотоцький писав:
“Грушевський почав брати активну участь в справах громадських ще років
за п’ять до од’їзду свого з Київа в Галичину. Спершу його діяльність
полягала головно в організації наукової праці, а що далій приймала і
політичний характер. Став він натуральним і непримінним співробітником
Антоновича і Кониського, створюючи з ними чинне тріо в тодішній
політичній акції. Коли з “новою ерою” народилася кафедра
східно-європейської історії на львівському університеті, що фактично
мала вона бути кафедрою української історії, то власне єдиним кандидатом
на кафедру був Грушевський…”

У Львові М. Грушевський активно включився у роботу в українському русі,
виконуючи своєрідну роль зв’язуючої ланки між галицьким та
наддніпрянським українством. 1894 року він виступає з ініціативою
заснування Історико-філософської секції Наукового товариства імені Т.
Шевченка, яку і очолює. А з 1897 р. стає головою НТШ, яке під його
керівництвом стало відігравати роль своєрідної національної академії
наук. Висока вимогливість до членів товариства, організаторські
здібності, особистий талан та авторитет вченого сприяли тому, що досить
скоро членство в НТШ стало престижним і для багатьох європейських
вчених. З 1895 по 1913 рр. М. Грушевський очолював редакцію “Записок
НТШ”, а 1898 року, разом з І. Франком, організував вихід
Літературно-Наукового Вісника, що сприяло створенню єдиного наукового
простору для передової української інтелігенції. Навколо обох видань
зосередились практично всі кращі українські наукові та літературні сили.

Зусиллями М. Грушевського у Львові сформувалась наукова школа істориків
України до якої, зокрема, належали О. Терлецький, С. Томашівський, І.
Крип’якевич, М. Кордуба та ін. 1898 року у Львові побачив світ перший
том найвідомішої праці вченого — “Історії України-Руси”.

Активна політична діяльність М. Грушевського починалась в Галичині, де
він став одним із засновників Національно-Демократичної Партії, з якої,
правда, невдовзі розійшовся в поглядах. Однак особливо активною вона
стала після вибуху першої російської революції в 1905 році. 1906 року
ним у Петербурзі засновано видання “Украинского вестника”, що став
органом Української Громади в російській Державній Думі. Як загально
визнаний лідер українського руху М. Грушевський очолив Товариство
Українських поступовців.

У цей період вчений виявив себе талановитим політичним публіцистом,
опублікувавши велику кількість статей, присвячених українській проблемі,
у Літературно-Науковому віснику, “Украинском вестнике”, “Украинской
Жизни” (редагованій С. Петлюрою) та ряді інших українських та російських
видань. Ці статті стали основою цілого ряду збірок, в яких розкривалось
розуміння М. Грушевським завдань та перспектив українського руху.

Однією за найбільш показових для розуміння вченим тогочасної української
проблематики є збірка під красномовною назвою “Освобождение России и
украинский вопрос. Статьи и заметки”. Говорячи про зміст так званого
“українського питання”, яке було активізоване у свідомості політичної
еліти та широких мас населення Російської імперії бурхливими подіями
революції, М. Грушевський писав: “Це питання в дійсності полягає в тому:
Що повинен зробити уряд Росії, її правлячі та керівні кола, щоб по
можливості згладити страшну шкоду, нанесену українському народу
політикою придушення і викорінювання, що застосовувалася до нього в
продовж сторіч в інтересах цієї держави, державної народності,
“общерусской” культури та Інших фетишів? Які заходи повинні бути
прийняті, які засоби культурного і національного розвитку і
самовизначення повинні бути надані українському суспільству, українським
народним масам, щоб відновити їхню самодіяльність, вивести з того стану
пасивності, заціпеніння, занепаду, до якого привела їх політика гонінь
українського національного життя? Що повинно бути зроблене в цьому
напрямку негайно, зараз же? Це питання чекає свого вирішення від уряду,
представництва і громадськості Росії і вони не вправі ухилитися від
нього”

Поставивши українське питання як проблему моральної відповідальності
російських урядовців та всього суспільства за ті історичні образи й
утиски, що їх зазнала українська нація за час перебування в складі
Російської імперії, М. Грушевський покладає великі сподівання на те, що
революційні події та демократизація суспільного життя дозволять
реалізувати цю відповідальність у конкретних формах організації
українського національного життя. Сподіваючись на підтримку в цьому
питання “прогресивної російської громадськості” вчений прагне заспокоїти
її та відмежуватись від звинувачень українців в “мазепинстві”.

Будучи прихильником соціалістичної ідеології, він робить спробу
апелювати до раціональних мотивів поведінки лідерів російського, у першу
чергу революційного, руху в сподіванні на їхню підтримку. Вчений
говорить про те, що українці чудово розуміють — “… належність до
великого і добре організованого державного союзу може дати економічному
і культурному розвитку народностей і областей, що входять до його
складу, дуже багато вигод не пов’язаних з експлуатацією народів і
областей. Більший простір і свобода економічного спілкування, створення
більш великих і досконалих просвітніх і культурних закладів, велика
безпечність від міжнародних ускладнень і утисків, є, наприклад, такими
вигодами. Якщо при цьому мирний розвиток обласного і національного
життя, у формі або федерації або добре поставленої автономії,
гарантується від утисків і експлуатації державою або іншими областями,
то народність або область, що входить до складу такого упорядкованого
державного союзу, навряд чи ризикне такими явними вигодами для
досягнення повної державної незалежності”

Повна державна незалежність, вважає М. Грушевський, пов’язана, у першу
чергу, із деякими зовнішніми атрибутами, які він, з деякою іронією,
називає “задоволеннями”. Але навіть такі “задоволення”, як власні марки
і гроші, уряд і армія, власні жандарми і тюрми, вважає один з лідерів
тогочасного українського руху, є цілком поєднувані зі збереженням
державної єдності. “… менш примхливе суспільство охоче позбавить себе
цих вишуканих задоволень, поступаючись ними за більш просту, але здорову
юшку забезпечення свободи культурного і суспільного самовизначення,
нестисненого національного розвитку, можливості вільно влаштовувати і
розпоряджатися своїми місцевими відносинами і засобами, — усього того,
що дасть йому федеративний або широко поставлений автономістичний лад
держави”. Очевидно, що таким “менш примхливим суспільством” вчений
вважає українське, що, не маючи власної політичної та економічної еліти,
складаючись, практично, лише з селян та робітників, цілком готове
задовольнитись “здоровою юшкою” автономії.

Говорячи про національно-державний ідеал України, як він його розуміє,
М. Грушевський досить часто використовує терміни “федерація” та
автономія”, або “широка автономія”. Зміст, який він в них вкладає, дає
змогу точніше зрозуміти позицію вченого, чий авторитет мав такий
потужний вплив на ідеологію українського руху в перші десятиріччя XX
сторіччя.

Розуміючи необхідність роз’яснення своїм прихильникам змісту
використовуваних термінів, сам М. Грушевський писав в опублікованій 1917
року праці “Якої автономії і федерації хоче Україна”: “Коли ми хочемо
розібрати ся в тих назвах, які означають більш або менш право й можність
якої небудь країни, себто її громадянства, її людности, порядкувать свої
справи та правити ся по своїм правам і постановам, то йдучи знизу до
гори, від меншого до більшого, се будуть такі форми громадянського
пожиття:

повний централізм,

адміністраційна (бюрократична) децентралізація,

вузша або ширша самоуправа (самоврядуваннє),

вузша (обмежена) або широка автономія,

неповна (несуверенна) державність,

самостійна незалежна держава”

Для того, щоб заспокоїти російську громадськість М. Грушевський постійно
наголошує на прихильність українського руху ідеї автономії — широкої, зі
значними прерогативами організації внутрішнього життя краю. Федерація в
його трактуванні є більш високим рівнем політичної самостійності краю,
що. за сучасною термінологією, ближче за змістом поняттю конфедерація.
Не даремно улюбленим прикладом федерації у М. Грушевського є устрій
Швейцарії.

У той же час вчений наголошує на тому, що конкретний зміст поняття
визначається реальними прерогативами влади та розподілом повноважень
центру та автономних частин: “Нелегко буває установити ріжницю між
широкою автономією і державним характером такої країни, яка має всю
повноту самостійного самоврядування. Нераз буває, що там, де одні знавці
бачать тільки провінцію з широкою автономією, инші добачають з неменшим
правом державу несуверенну, залежну. Напр. такі спори вели ся про
Україну, чи вона перед скасуваннєм гетьманства була несуверенною
державою, чи автономною провінцією російської держави, і так само про
Фінляндію. Тільки в федеративних державах нема такої непевности: там
кожний автономний член федерації являєть ся державою, тільки невловні
самостійною, несуверенною”

Говорячи про федеративний устрій майбутньої Росії та автономний статус в
ній України, М. Грушевський наголошує на тому, що програмоюмінімум
українства є широка автономія, а програмою максимум — федерація і
“неповна самостійність”. При цьому, нам його думку, українські
прихильники соціалізму і демократії в цілому є свідомими противниками
самостійницьких ідей: “… у вирішенні українського питання ми будемо
виходити не з “історичних прав”, яким є акт добровільного приєднання
України до Росії, що створив відносини особистої унії між ними в одних
сторонах політичного життя та відносини федеративні в інших і насильно
скасований російським урядом усупереч ясно вираженим бажанням і
протестам українського народу, що не переставав, до повної знемоги
політичного життя, вимагати відновлення цих “статей Богдана
Хмельницького”, як конституційної хартії України”. Подібне твердження
повинно було чітко підкреслити, що М. Грушевський займає позицію
протилежну зробленому М. Міхновським “правничому виводу прав України”.

Протистояння самостійницькій ідеології, на думку М. Грушевського,
якнайповніше відповідало інтересам українського народу, який був
репрезентований працюючими класами. Ототожнення національної і
соціальної ідеї було головним ідейним підґрунтям, що формував концепцію
української державності великого вченого. Як підкреслює А. Коцур, “M. C.
Грушевський причетний до створення фактологічного підґрунтя філософії
української ідеї, очоливши національно-демократичний напрям тлумачення
української ідеї та історичних шляхів її розвитку. Він однозначно
зазначав, що інтереси трудового народу — це найвищий закон власної
громадської організації”

Самостійництво неприйнятне М. Грушевському з багатьох причин. Серед них
і бажання залишитись вірним ідеалу інтернаціональної єдності
соціалістичного руху, до якого вчений відносив себе, і небажання
накликати на українців звинувачення в “мазепинстві”, за допомогою якого
протягом віків в Російській імперії душились найменші прояви української
національної свідомості, і прагнення продовжити успадковану традицію
української політичної думки якою він її розумів.

Більше того, коли представники правих українських сил, що стояли на
позиціях національної емансипації, зробили спробу організувати в Думі
власну фракцію, М. Грушевський виступив різко проти подібного кроку.
“… політичні процеси не дали організуватися тоді українським правим. З
приводу чуток про організацію правої фракції в III Думі “Рада” устами М.
Грушевського забила на сполох, що мовляв “поступове українство” не може
йти з таким правим українством”. Але з тої причини, що праві були ще не
дуже організовані, правої української фракції в III Думі не було
сформовано”. До дезорганізації українських правих сил приклав руку і М.
Грушевський, який, переймаючись питанням про єдність “російського
соціалістичного і демократичного руху” послідовно розколював рух
український, заявляючи, що ні праві, ні навіть самостійники, що стояли
на лівих позиціях у соціальних питаннях, не можуть представляти
український народ.

Посилаючись на авторитет попередників великий історик писав: “Вірні
завітам українського визвольного руху, що висунув федеративний принцип,
як підставу майбутнього улаштування відносин політичних і національних,
і проводившого незмінно його, починаючи з т. зв. кирило-мефодіївського
братства, ми визнаємо федеративні форми найбільш досконалим способом
поєднання державного союзу з інтересами вільного і нестісненого розвитку
національного життя, але зараз наполягаємо на здійсненні принципу
національно-територіальної автономії, як однієї з основ нового
державного устрою. Відповідно до цього територія з переважним
українським населенням повинна бути виділена з нинішніх адміністративних
підрозділів і поряд із перетворенням органів місцевого самоврядування на
широких демократичних початках повинна одержати загальні органи
обласного законодавства і самоуправління, керовані народним
представництвом у вигляді українського сейму що обирається загальним,
рівним, прямим і таємним голосуванням”

Патологічна прихильність демократичним ідеям і лозунгам та небажання
розколювати російський соціалістичний та демократичний рух відрізняють
М. Грушевського від українських соціал-демократів Галичини, для яких
пріоритетність вирішення питання про власну державу як головну
передумову здійснення емансипаційних соціальних перетворень, було вже
давно розв’язаною теоретичною проблемою. Національно-територіальна
автономія була для них програмою-мінімум, а для М. Грушевського,
фактично, межею бажань. Для соціалістів Наддніпрянщини, як відзначає М.
Жулинський, “Головне, аби покінчити з соціальною несправедливістю,
ліквідувати експлуататорів — і чужих, і своїх, національних, здобути
свободу для себе і обов’язково, бо ж до цього закликав пролетарський
обов’язок, класова солідарність експлуатованих, свободу для інших
народів світу. Тоді запанують повсюдно свобода, рівність, братерство без
рабства в будь-якій формі — національній чи соціальній. Отже, ніяких
незалежних національних держав, можливо і бажано — ніяких кордонів,
збройних сил… Повна довіра і гармонія між народами”

Автономія на основі виділення земель населених тими чи іншими
національними групами повинна була, на думку М. Грушевського, дати змогу
поєднати інтереси єдності соціалістичного і демократичного революційного
руху з необхідністю задоволення національних потреб поневолених націй:
“Принцип територіально-національної автономії повинен бути прийнятий у
ряду інших засад нового державного ладу. Для його здійснення
національний принцип повинен бути покладений в основу всіх
територіально-суспільних організацій, починаючи із сільської общини і
далі — в основу дрібної земської одиниці, усякого роду виборчих округів
і провінційних підрозділів. І якщо вона досягає того мінімуму, що може
бути визнаний достатнім для утворення самоврядної
національно-територіальної області, то і повинен бути організований для
неї власний порядок самоврядування”

Будучи найбільш авторитетною фігурою в українському русі того часу, М.
Грушевський робить спробу конкретизувати зміст поняття
“національно-культурна автономія” щодо України. Його змістом було
виділення всіх населених українцями земель імперії в окрему
державно-територіальну одиницю з власним парламентом, системою
виконавчої влади, освіти. Передбачалась також необхідність ліквідації
централізму в церковному управлінні, штучної перетасовки етнографічних
елементів в армії, що було одним з основних механізмів денаціоналізації
та русифікації представників національних меншин імперії, створення умов
для проходження військової служби якнайближче до батьківщини солдат.

У той же час, на думку вченого, національно-територіальна автономія для
України наповниться реальним сенсом лише за умови, якщо вона стане
загальним принципом реорганізації державного устрою Росії. “Організація
обласного українського сейму і пов’язаних із ним органів управління і
контролю із широкими повноваженнями в місцевому законодавстві, у
розпорядженні місцевими фінансами й обласним земельним фондом, у
місцевому управлінні, в організації просвітництва і духовних справах,
суспільної безпеки і засобів економічного розвитку, — за аналогією інших
найбільш великих автономних організацій Росії, повинна піти одночасно з
ними і за аналогією з ними повинні бути визначені межі повноважень сейму
і його органів, з одного боку, і центрального парламенту та загально
імперських міністерств”. Автономні права повинні буди однаковими у всіх
національно-територіальних утворень, без винятків та надання привілеїв
тим чи іншим національностям. Україна і інші недержавні народи повинні
біли мати не менше самоврядних прав ніж Польща чи Фінляндія, як
автономні утворення.

М. Грушевський покладав надзвичайно великі сподівання на процеси
демократизації політичного життя Російської імперії під тиском
революційних подій 1905-1907 рр. Він, користуючись новими можливостями
розвитку української культурної та громадсько-політичної діяльності,
переносить центр своєї роботи до Києва, перевівши сюди видання
Літературно-Наукового Вісника та очоливши щойно засноване Українське
Наукове Товариство.

Однак реакція, що настала після революційного підйому і, особливо, після
початку світової війни, поклала край багатьом сподіванням української
громадськості. Сам М. Грушевський був заарештований і, після
двохмісячного ув’язнення, був засланий до Симбірську, пізніше
переведений до Казані і до Москви, де перебував під наглядом поліції.

Після початку Лютневої 1917 року революції вчений тріумфально
повертається до Києва де очолює щойно створену Центральну Раду. Саме М.
Грушевський головним чином визначав позицію цього органу в питаннях
майбутнього статусу України, підготовка програмних документів Ради, аж
до її ліквідації внаслідок гетьманського перевороту підтриманого
закликаними в України німецько-австрійськими військами.

Тогочасні уявлення М. Грушевського про долю України, про поведінку
українського руху в умовах першого періоду революції відбиті в його
статтях опублікованих 1917 року, що склали збірку під назвою “Хто такі
українці і чого вони хочуть”. Оцінюючи події цього періоду вчений і
політичний діяч писав: “Потреби і домагання України розгортаються в усій
широті. Найбільше нещастя в сій хвилі і для правительства і для
провідників громадянства — се не поспіти за скорим розгортанням домагань
моменту” . Тут чітко означено головний чинник, від якого залежала доля
України в цей критичний час — готовність національного провідництва
зрозуміти адекватно настрої та бажання мас і очолити боротьбу за їх
здійснення. Правда, звичка рахуватись з імперським центром і сподівання
на можливість досягти з його боку певних поступок, спонукають Голову
Центральної Ради вважати важливим чинником майбутнього української нації
і здатність “правительства” піти на зустріч вимогам мас. Для людини, що
вважала себе виразником інтересу народу, стояла на позиціях того, що
саме маси є творцем історичного процесу така заподатливість перед
керівництвом вмираючої держави виглядає дещо дивно. Аналіз минулого
давався вченому краще ніж розуміння сучасного та передбачення
майбутнього.

Знаходячись в полоні своєї ідеологічної схеми про тотожність для
українців питань національного і соціального визволення, М. Грушевський
оцінював політичну специфіку історичного моменту наступним чином:
“Резолюції, винесені на вселюдних зборах, громадянських і партійних
з’їздах, конференціях і нарадах останніх тижнів, не полишають ніякого
сумніву щодо тої політичної платформи, на якій об’єднуються всі активні
елементи української людності в старе наше домагання широкої
національно-територіальної автономії України в російській федеративній
республіці на демократичних підвалинах, з міцним забезпеченням
національних меншостей нашої землі”

Той факт, що М. Грушевський, як Голова Центральної Ради залишився на
позиціях автономізму в 1917 році, так само як і в 1905, можна було б
пояснити острахом перед звинуваченнями українського руху в сепаратизмі
та “мазепинстві” та супутніми ним репресивними діями з боку центрального
уряду вже проголошеної демократичною Росії. Однак сам він підкреслював,
що “Ті часи, коли українському громадянству приходилося рахуватися з
обставинами старого режиму, з неможливістю виявити масову волю
українського народу до всеї повноти національного життя і з тим
недовір’ям, яке виявило до українства як до руху народного громадянство
російське, минули безповоротно”

Нові часи характеризувались швидким зростанням національної свідомості
мас, розвитком різноманітних форм самоорганізації національного життя,
стихійного творення різноманітних форм та елементів національного
державного управління. Навіть такий консервативний елемент, як армія, що
була традиційно найбільш надійним оплотом імперії, зазнала процесів
українського національного відродження.

Процеси українізації військових частин розвивались надзвичайно швидко —
викали українські полки і дивізії, створювались українські екіпажі на
кораблях Чорноморського та Балтійського флотів. З’їзди
українців-військовиків приймали резолюції на підтримку Центральної Ради
як єдиного виразника інтересів нації. У ніч з 17 на 18 липня вояки, що
входили до складу Українського Військового клубу імені Павла Полуботка
організували збройний виступ, захопивши Київ, арештувавши коменданта
міста. Командуючий Київським військовим округом врятувався втечею. Але
керівництво Центральної Ради не захотіло скористатись нагодою, а
закликало повстанців повернутись до казарм, після чого їх було
відправлено на фронт, де більшість загинула. Україна втратила професійні
армійські кадри яких їй так не вистачатиме в роки громадянської війни.
Та й захищати Раду від наступу більшовицьких військ взимку знайшлося
мало охочих, крім купки студентів і юнкерів, що полягли під Кругами.

Пояснюючи розвиток подій в Україні 1917 року І. Нагаєвський відзначав,
що “Нема де правди діти, революція 1917 року застала Придніпрянську
Україну скаліченою духовно, національно, культурно і соціально. Учасники
війни кажуть, що тільки селянська маса залишалася українською, а всі
інші прошарки суспільства були зденаціоналізовані” [180, с. 406]. Однак
і керівництво представницького органу української нації, керуючись
соціалістичними ідеологемами про історичну приреченість держави, збіг
питання національного та соціального визволення, вірності ідеалам
світової революції, не бажало приймати на себе відповідальності за
майбутнє України.

Керівництво Центральної Ради на чолі з М. Грушевським не виходило у
своїх домаганнях поза межі автономного існування України в складі Росії.
Цю автономію вони бажали отримати з рук “демократичного російського
уряду”, а найбільшим свої ворогом вважало не російських шовіністів, а
українських самостійників, яких використовувало як пугало для
центральної влади. М. Грушевський писав: “Широка автономія України з
державними правами українського народу — се та програма даного моменту,
від котрої не може бути уступлення назад. Всякі перешкоди, всякі вагання
у задоволенні її з боку провідників Російської держави чи кермуючих
кругів російського громадянства — се пересунення ваги в бік українського
самостійництва… В теперішній хвилі прихильники самостійної, чи вірніше
сказати, незалежної України годяться на зістатися на спільній платформі
широкої національно-територіальної автономії і федеративного
забезпечення державного права України. Прапор самостійної України стоїть
згорнений. Але чи розгорнеться він з хвилею, коли всеросійські
централісти захотіли б вирвати з наших рук стяг широкої української
автономії в федеративній демократичній Російській республіці?”

Свій політичний ідеал майбутнього України М. Грушевський, в час коли в
Російській наступали часи безвладдя, чим скористались поляки і фіни,
литовці, латиші та естонці, формулював все в тих же вузьких рамках
“широкої автономії”: “Українці добиваються того, щоб Україною всею
правила виборна рада України чи сейм, як його називають та виборні
міністри. Щоб вони могли дбати про свій край, не питаючи ні в кого
ухвали та попередження, крім свого народу — питалися волі виборців
України, а не правительства республіки. Щоб були вони зв’язані вічним
союзом між собою, спільно порядкували найважніші для сього союзу справи,
а в середині, в своїх внутрішніх справах були самостійні, автономні, як
се називається. Такий устрій зветься федеративною республікою з широкою
автономією її країв. Україна мусить мати широку автономію в федеративній
Російській республіці (виділення М. Грушевського — О.С.), щоб
порядкувати вільно у себе свої справи, самостійно правити ними, сього
хочуть Українці, щоб забезпечити свободу і добробут всій людності
України, а найпаче її робочому народові”

М. Грушевський постійно підкреслював, що автономія України зовсім не
повинна суперечити інтересам представників інших національностей, що
проживають на її території. Як відзначає М. Кармазіна, “Автономія йому
бачилась не як місце проживання однієї національності, незмішаної з
іншими, а як форма державного устрою, при якій представники всіх націй,
що мешкають на українській території, утворюють автономію і
забезпечуються рівними правами”

Вчений і громадський діяч, що так послідовно виступав проти державної
самостійності власного народу, вважаючи її відступом від здійснення
української історичної місії, одночасно великі сподівання покладав саме
на державу у вирішенні питань соціальних, у забезпеченні умов для
достойного існування представників працюючих класів. “Коли ми здобудемо
автономію України: щоб наш край мав у себе дома в Києві свою законодавчу
Думу (сойм), своє виборне правительство (міністрів), вибране всією
людністю України, тоді трудящий народ український буде по своїй волі
порядкувати всім на Україні. Селяни і робітники становлять більшість
людності, вони зможуть мати більшість депутатів в українськім соймі
таких, яких захочуть мати: з тямущих селян і робітників і з тих людей
просвіщених (інтелігентів), які боронять права трудящого народу. І вони
забезпечать добробут робочих людей законами, заведуть такі порядки, щоб
була справедливість: щоб трудящий чоловік мав усю користь від своєї
праці, а не содержував своїм потом неробів усяких, що живляться з
народної праці, а самі не дають ніякої користі народові. “Здорова юшка”
економічних умов існування народу продовжувала заміняти вченому ідеал
політичної самостійності.

Правда, М. Грушевський розумів, що автономія, нехай і широка, не
гарантує Україні і українцям вільного розвитку, як соціального так і
національного. Саме тому він вимагав, що автономія ця поєднувалась з
федералізацією Росії: “Ми не вдовольняємо ся широкою автономією України,
а ще хочемо, аби держава, до котрої вона входитиме, була федеративною:
щоб се була федеративна, демократична російська республика”

Протверезлюючим для М. Грушевського став Жовтневий переворот у
Петербурзі та політика більшовицької Росії. Наступ більшовицьких військ,
жорстоке бомбардування Києва, репресії проти всього українського змусили
вченого на деякий час змінити свої погляди. У збірці робіт під назвою
“На порозі нової України” він писав: “Розстріл, зайнятє і знищеннє Київа
большовиками були вершком, кульмінаційним пунктом, збірною точкою в
котрій зосередивсь сей великий, просто необчислимий в своїх наслідках
перелом в історії України, вчинений большовицьким находом. І для мене
сей перелом конкретизуєть ся ще гострійше у сім зруйнуванню моєї хати,
мого кабінету, з ним усього мого майна, мого духовного добутку, всього
дорогого що я зібрав навколо себе, всього передуманого і перестражданого
за останні’, найтяжші і найвизначнїйші роки мого життя. …Україна як і
я стоїть на сій руїні тепер, новими очима розглядаючись в сих згарищах,
і перед нею встають зовсім нові перспективи і вигляди, не тільки тому що
змінились реальні умови життя, але й тому що око бачить їх і мозок
приймає їх инакше”

Тепер, після жахливих подій, значна частка вини в яких лежить на
керівництві Центральної Ради і її Голові, вчений зовсім по іншому оцінює
зміст історичного моменту, шансу, яким Україна не змогла скористатись.
“Україна і український нарід переживають хвилі, які випадають народови
раз на всю його історію, або й зовсім не випадають. Не тільки злетіли з
них кайдани і зявилась можливість відновити свою державну самостійність,
але обставини дали змогу розгорнути також на всю ширину і соціальну
програму, про котру мріяли цілими століттями українські трудові маси.
Таке нагромадженнє великих вартостей, чи можливостей, накладає особливо
великі обовязки на сучасне українське громадянство. Може се воно вважати
своїм щастєм — що йому присудило ся творити се велике історичне діло.
Може плакати ся, що сей присуд долі позбавив його права чи можливости
звичайного обивательського життя і положив на нього такий тяжкий хрест,
такий важкий обовязок. Але увільнення від нього нема — під страхом
вічної ганьби й осуду пізнійших поколінь. І для того щоб се
відповідальне діло зробити, наше громадянство мусить відложити все й
піддати, підпорядкувати себе йому і тільки йому”

Антиукраїнська політика більшовицької влади, вважає М. Грушевський,
назавжди покінчила з “московською орієнтацією” українських соціалістів.
Вона продемонструвала всім, що ніякого “загальнодемократичного фронту”
всіх прогресивних сил Росії не існує.

Головним же результатом наступу більшовиків проти Центральної Ради її
голова вважає моральне очищення українського соціалістичного руху,
звільнення від “песького обов’язку” щодо Росії. “Я вважаю таке
визволеннє від “песького обовязку” супроти Московщини незвичайно важним
і цінним. Роздумуючи над сим моментом, я думаю, що недаремно пролилась
кров тисяч розстріляних українськиї інтелігентів і молодїжі, коли вона
принесла, чи закріпила духовне визволення нашого народу від найтяжшого і
найшкідливійшого ярма, яке може бути: добровільно прийнятого духовного
чи морального закріпощення. Я скажу різко, але справжніми словами: се
духовне холопство, холуйство раба, котрого так довго били по лицї, що не
тільки забили в нім всяку людську гідність, але зробили прихильником
неволі’ й холопства, його апольогетом і панегіристом. Росийські
белетристи закріпили в художній формі тип такого холопа, і яще раз
вибачаюсь за грубе слово: таким холопством я вважаю ту вірність, ту
служебність не за страх, а за совість, глубоку і необориму, поколіннями
виховану, яку українське громадянство виявляло — в одних часах меньше, в
иньших більше — супроти державних, культурних і національних інтересів
Росії й великоруського народу”

Аналізуючи перелом у світогляді мислителя, М. Жулинський відзначав, що
“Тепер після цього очищувального вогню, який запалив більшовизм війною з
Україною, згоряють ілюзії Михайла Грушевського щодо спільних інтересів
революційної демократії. Тепер він бачить, що російські так звані
соціал-демократи, ці революційні соціалістичні кола — традиційні
“твердоголові централісти і об’єдинителі”, які агресією проти України
поставили “хрест над цією ідеологією””

Констатувавши необхідність відходу від позиції “вірності ідеям
загальноросійського демократичного руху”, М. Грушевський ставить питання
про необхідність нового вибору України. Для цього він звертається до її
історії, традицій державності, геополітичного спрямування розвитку.
Торгівельні зв’язки, вважає вчений, багато в чому обумовлювали
переважання тих чи інших культурних впливів, чи то грецьких в античні
часи, чи то візантійських та норманських епохи Київської Русі, чи
західноєвропейських в пізньому Середньовіччі, а разом з тим і
геополітичних орієнтацій. Як відзначає М. Грушевський, можна говорити
про “повну перевагу західних впливів” з кінця XII сторіччя: “Се почалось
ще з галицько-волинських князів, далі скріплюєть ся й росте з переходом
сих земель під власть Польщі”

Польща виступала транзитною територією для західноєвропейських впливів в
Україні. Причому, якщо духовно-культурні зв’язки розвивались, у першу
чергу з Італією та Францією (десятки і сотні молодих українців навчались
в університетах цих країн), то технічно-культурні — з Німеччиною.
“Вроцлав і Гданськ, два історичні ринки українського експорту
(зруйнованого тільки силоміць російським правительством в XVIII в.) були
головними посередниками й джерелами сих західних, німецьких впливів”

Приєднання України до Московського царства призвело до розриву
традиційних зв’язків з Західною Європою, насильницької зміни
зовнішньо-торгівельних пріоритетів та геополітичних орієнтацій. Цей
процес був свідомо організований царським урядом: заборона, без
спеціального дозволу, виїжджати на навчання за межі імперії, система
розпоряджень влади, що направляли українську торгівлю лише через
північні порти імперії і т.д. “Російська торговельна і митова політика,
не спиняючись ні перед чим, щоб розірвати й зруйнувати торговельні
зв’язки України з її історично сформованими західними ринками, щоб
знищити взагалі українську торговлю й віддати український торг в руки
купецтва московського й притягнути Україну економично до півночи, до
великоруських центрів — Петербурга і Москви” . Україна поступово мусила
втратити традиційні зв’язки і поступитися власними геополітичними
інтересами на користь “старшого брата”. Завдання української влади,
підкреслює М. Грушевський, полягає в тому, щоб відродити природні
зв’язки України із Західною Європою, зорієнтувати суспільство на
європейські ідеали та систему цінностей.

Ця духовна орієнтація на Європу є, на думку вченого, не насильством на
менталітетом українців, а відтворення його глибинних основ, ліквідацією
неприродних нашарувань, що утворились за століття російської окупації:
“Український нарід належить до західньо-европейського, чи коротше
сказати — просто таки європейського кругу не силою тільки історичних
звязків, які протягом століть звязали українське життє з західним, а й
самим складом народнього характеру”

Саме тому серед перших необхідно відновлювати традиційні зв’язки з
європейськими країнами, у першу чергу з Німеччиною: “дружні звязки з
Німеччиною обіцяють нам, що двері її фабрик, лябораторій, дослідних
станцій, спеціальних шкіл будуть відкриті перед нашою молодїжю й усякого
рода спеціалістами”

Контакти з Європою повинні допомогти ліквідувати технологічний розрив і
відновити культурні взаємини, забезпечуючи зовнішньополітичну безпеку. З
цього виводить М. Грушевський необхідність “нашої західної орієнтації”,
заміну нею “орієнтації” московської, можливість звільнення від “песького
обов’язку” перед Росією.

У той же час, вчений, розуміючи недоліки односторонньої “західної
орієнтації”, зазначає “коли народність наша, дух нашого народу тягне нас
на захід, край (виділення М. Грушевського — О.С.) завертає енергію, нашу
працю на схід і полуднє, у сферу нашого моря, нашого комунікаційного
центру, до котрого ведуть нас наші ріки і повинні б були повести всі
наші дороги, коли б вони будувались нами, в орієнтованню нашими
інтересами, а не мали би своєю метою — навпаки — боротись з природною
орієнтацією нашого економичного й культурного життя”. На півдні і на
сході знаходяться країни, які можуть постачати в Україну сировину для
промисловості і стати ринками для збуту її товарів, технологічний рівень
яких не дозволяє, поки що, їх експортувати на Захід. Широкі зв’язки з
Середньою, Центральною, Передньою Азією, Середземномор’ям повинні
створити зовнішні умови для економічної стабільності країни.

Геополітичні умови існування України, на думку М. Грушевського,
штовхають її до виходу з російського евроазійського простору до Європи з
одночасним підтриманням тісних зв’язків з країнами чорноморського та
середземноморського басейнів — районів її комунікаційного простору.
Реалізація цього завдання дасть можливість Україні прилучитись до
промислових технологій на науки європейської цивілізації, налагодити
власне виробництво і широку торгівлю та підвищити, на цій основі,
добробут своїх громадян.

Однак матеріальний добробут громадян не може бути головним завданням
української держави: “Для того щоб дати з України світови ще одну
міщанську республіку, хоч би й демократичну, по правді, не варто біло
стільки труду й заходу. Для того, щоб тільки підняти добробут нашого
народу й дати йому кращу матеріальну культуру, шкода тієї крови й жертв,
котрі зроблено для визволення України — і ще мусить ся робити, довго і
довго, для закріплення і забезпечення її політичних і соціальних
здобутків. Найкращі сини нашого народу, цвіт і надія його поклали голови
— і покладуть їх іще, для того щоб дати щось дійсно цінне своєму
народови — і в нім людству взагалі”

Лідер нації, що ще кілька років тому говорив про “здорову юшку”
матеріального добробуту та “нестисненого” національного розвитку, під
тиском вибухоподібного зростання національної свідомості українців з
початком революції 1917-1920 рр., починає мислити в рамках ідеї
історичної місії українського народу. Місії, яку він повинен здійснити в
ім’я всього людства. Таким чином відбувається певне повернення
української політичної думки соціалістичного напряму до своєї висхідної
точки — ідеї безелітності української нації та її всесвітньо-історичної
визвольної місії сформульованої М. Костомаровим у “Книгах буття
українського народу”.

Виходячи з постулату про особливе моральне покликання Української нації,
М. Грушевський формулює ідею Великої України: Обставини так зложились,
що великі завдання і досягнення стали для нас можливі, що ми можемо
творити не тільки свобідну й незалежну Україну, а й Україну Велику
(виділення М. Грушевського — О.С). Велику не територією, чи богацтвом,
чи пануваннєм над иньшими, а велику … соціально-моральними
вартостями… Сеї величини я їй бажаю й прагну, иньшої —
імперіалістичної, чи мілітаристичної не хочу ні трохи, вважаю її
небезпечною спокусою. Коли хочу для України й економичної сили, й
мілітарної, й культурно-інтелєктуальної, то для того тільки, щоб була
вповні осягнена й забезпечена можливість того морально-соціального
розвитку про який я говорив”. Підставами творення Великої України вчений
вважає українське село з його морально-культурними традиціями та
українізацію міста.

М. Грушевський звертає увагу, що традиційно серед українських
соціалістичних партій державність ототожнювалась з “бюрократією та
імперіалізмом”. Саме тому вони, як правило, ставили себе в опозицію до
держави як такої і під впливом російської культури, яка на думку
вченого, глибоко пройнята антидержавними, анархістськими ідеями, вважали
ознакою доброго тону не мати нічого спільного з державою, максимально
обмежувати її роль у громадському житті, а той і закликати зовсім
обходитись без неї.

Тепер погляди одного з найбільш авторитетних українських соціалістів,
того, хто між лютим та жовтнем 1917 року зробив так багато, що не
відбулись головні інститути української держави — армія, поліція, вся
вертикаль виконавчої влади — докорінно змінюються: “Ся спадщина — яка
між иньшим так яскраво виявила себе в пресі не тільки росийській, а й
українській: в кампанії против українського правительства по його
повороті до Київа, в бажанні спихнути на чиїсь сторонні, не
соціалістичні і навіть не-українські руки державну керму в такий
незвичайно небезпечний, критичний момент, — се безперечно, нездорова і
небезпечна для наших державних і народн’іх інтересів спадщина.
Українське громадянство повинно отрястись з неї якнайскорше. Українська
демократія повинна приложити всі свої старання до того, щоб мати таку
державу, яку їй треба і якої вона хоче, а не обертатись до неї спиною,
ставитись до неї байдужо. Навпаки, вона повинна вважати діло держави
своїм ділом і віддати її будуванню і кермуванню всю душу і силу”

Українські соціалісти, зазначає М. Грушевський, не розриваючи з
федералістичною традицією, визнають факт того, що Україна стала
самостійною, незалежною державою. Необхідність проголошення
державно-політичної самостійності диктувалась, на його думку, трьома
головними мотивами. Перший — укладання миру з Німеччиною та
Австро-Угорщиною. Україна була змушена виступити на мирних переговорах
самостійно тому, що тактика більшовицької делегації була спрямована на
їх зрив. Другим мотивом став відкритий збройний виступ більшовицьких
військ проти УНР. Третім — “являєть ся необхідність повної свободи в
порядкованню соціальних, економичних і фінансових справ України”

Таким чином, необхідність вільного розпорядження ресурсами України,
вирішення наболілих проблем, врешті суверенітету народу на власній
землі, Голова Центральної Ради УНР ставить на останнє місце серед
головних мотивів проголошення державно-політичної самостійності України.
Він наче виправдовується перед читачем за те, що було зроблено в силу
зовнішніх, незалежних від керівництва республіки обставин.

Дії більшовицьких вождів, наголошує один з найавторитетніших тогочасних
українських лідерів, практично позбавляють українських соціалістів і
далі залишатись на позиціях автономізму. Вони проти своєї волі змушені
керувати державою, що проголосила свою незалежність. “Не знаю, як
витримає й переживе федералістична ідея сей тяжкий удар, який задають їй
Леніни і Троцькі називаючи себе федералістами. Дуже трудно буде комусь,
принаймні який час називати себе федералістом, коли федералістами Леніни
і Троцькі вважають себе, а під сим “федералізмом” лежить в дійсности
самий поганий, терористичний централізм”

Після гетьманського перевороту підтриманого запрошеними Центральною
Радою німецькими військами, М. Грушевський відходить від активної
політичної роботи, зосереджуючись на науковій та публіцистичній
діяльності. Залишивши 1919 р. Україну він розгортає на еміграції активну
роботу по створенню Українського соціологічного інституту у Відні, який
незабаром було переведено до Праги, оскільки президент Чехословацької
республіки Т. Масарик, давній знайомий М. Грушевського, досить прихильно
ставився до української політичної еміграції лівого спрямування.

1921 р. М. Грушевський видає працю під назвою “Початки громадянства.
Генетична соціольогія”, в якій досліджує проблему походження та сутності
держави, джерел державної влади, а наступного року — “З починів
українського політичного руху. Михайло Драгоманов та Женевський
соціалістичний гурток” де розглядаються витоки та еволюція українського
соціалізму. Одночасно, в 1920-1922 рр., він редагує орган УПСР “Борітеся
— поборете” в якому викладає свої погляди на програмні засади діяльності
партії.

Найбільш показовою для розуміння поглядів вченого в цей період його
життя, на нашу думку, є праця програмового характеру “Українська партія
соціялістів-революціонерів та її завдання”, в якій він не лише
намагається осмислити причини поразки України в революції 1917-1920 рр.,
але й сформулювати головні орієнтири подальшої діяльності українських
сил.

Зазначивши, що українська держава — це та реальність від якої українські
соціалісти не мають права відступати, М. Грушевський говорить про
необхідність ліквідації більшовицької окупації та відновлення радянської
системи влади, під якою він розуміє систему, створену Центральною Радою:
“… найпростіша схема радянської організації була б така:
робітничо-селянська рада громади (комуни), місцеве об’єднання (волость,
місто), земля, всеукраїнський конгрес рад або Центр. Рада”

Делегування владних повноважень при цьому повинно йти знизу вгору, від
громад (комун) до головного органу — Центральної Ради. І повноваження
органам, що стоять вище, передаються лише ті, які будуть визначені нижче
стоячими. Делегуватися “на верх”, на думку М. Грушевського, повинні
тільки ті функції, для реалізації яких потрібен певний рівень
концентрації зусиль.

Така побудова вертикалі влади дасть змогу, вважає вчений, не лише
уникнути бюрократичного централізму, а й послідовно провести
федералістичний принцип при побудові української держави, яка повинна
стати федерацією земель: “Коли загальна організаційна робота буде
скуплена в органах земель, а всеукраїнський конгрес обмежиться тільки
тим, що доконче мусить бути скуплене в центральнім органі, як справи
міністерської політики, оборона, адміністрація військова і морська і
т.ін., все ж інше буде віддано в компетенцію землі, то українська
республіка в останнім рахунку буде федерацією земель — сполученими
штатами України. Тоді тим самим відпаде питання про спеціальне становище
країв, котрим історичні умови надали відмінну етнографічну, економічну
чи культурну фізіономію, як, скажімо, Крим, Бесарабія, Галичина чи які
інші”. Інші історичні землі України також отримають рівний названим
статус і повноваження.

І лише після перетворення України у федеративну республіку можна буде
говорити про можливість її вступу у спілки чи об’єднання з іншими
демократичними державами. Входження України на автономних правах до
Росії є недопустимим в будь-якому вигляді, наголошує М. Грушевський. В
одному союзі вони можуть опинитись разом лише за умови демократичності
Росії та рівноправності партнерських відносин. А союз цей повинен мати
загальноєвропейський чи й світовий характер.

Для цього і Україна, і Росія мають бути звільненими від більшовиків. Без
цього Україні не вдасться виконати свою історичну місію в розгортанні
світової соціалістичної революції. Як пише Л. Винар, “Грушевський вважав
більшовицьку політику в Україні ворожою українству. Більшовики
намагалися правити “Україною без Українців, не допускати до власти, до
впливів навіть соціялістичні, радянські українські партії, не давати
Україні ніякої самостійности й самодіяльности, тримати її зв’язаною по
руках і по ногах з Московщиною”. Він вірив у те, що приходить новий
устрій, нова світова соціялістична революція і в цій революції українці
мусить грати визначну ролю”

Незважаючи на таку рішучу налаштованість М. Грушевського проти
більшовицької влади, остання не полишала сподівань використати його
авторитет для украплення свої позицій в Україні. 1923 р. він був обраний
членом Всеукраїнської академії наук, а наступного року повернувся в
Україну. Тут він знов розгортає бурхливу діяльність по організації
української науки — відновив роботу Історичної секції академії, очолив
Археографічну комісію, організував ряд академічних комісій по вивченню
української історії та фольклору, редагував (1924-1930) відновлений
журнал “Україна”, продовжував працю над “Історією України-Руси” та
“Історією української літератури”. 1929 року його обрано членом АН СРСР.

Такий М. Грушевський тривалий час цілком влаштовував владу. Навіть після
згортання процесів українізації і з початком масового терору проти
української інтелігенції “розстріляного відродження”, він не був
офіційно обвинуваченим у антирадянській діяльності, хоча в березні 1931
року і був висланий до Москви, де опинився практично в повній ізоляції
від України та українства. Після невдалої операції проведеної під час
його лікування на Кавказі 24 листопада 1934 року великий вчений,
талановитий організатор української науки і не надто вдалий політик і
керівник держави Михайло Грушевський помер.

Роль М. Грушевського в розвитку української державницької ідеї не можна
оцінити однозначно. Великий вчений, що створив концепцію української
історії, як процесу становлення і розвитку нації, в області політики він
залишався на позиціях безелітності української нації та несприйняття нею
державницької ідеї. Прекрасний знавець минулого, він досить часто
помилявся в оцінках поточної ситуації та у прогнозах на майбутнє.
Організатор української науки, освіти, активний громадський і політичний
діяч, він послідовно прагнув не виходити за межі ідеї автономізму.
Навіть криваві події революції 1917-1920 рр., вибухоподібне зростання
національної свідомості українців, не надто змінили його погляди —
визнавши необхідність існування самостійної української держави, він
одразу ж почав “шукати” їй місце в майбутній світовій федерації. Гіркі
слова щодо, по суті, антидержавницької позиції українських соціалістів
він поєднував з тотальною критикою прихильників самостійницької ідеї.

Оцінюючи концепцію української держави розроблену М. Грушевським, не
можна повною мірою погодитись з твердженням А. Коцура про те, що
“Серцевиною державницької ідеї, за Грушевським, є визнання невіддільного
права українського народу на самовизначення й пошук його оптимальних
форм. Він постійно наголошував на тому, що повна самостійність та
незалежність є послідовним логічним завданням запитів самого
національного розвитку та самовизначення будь-якої нації, що займає
певну територію і має достатні задатки та енергію розвитку”. Державну
самостійність М. Грушевський визнавав як вимушену, перш за все
зовнішніми обставинами, необхідність з якою українські прихильники
соціалістичної ідеї повинні рахуватись.

Ґрунтовно проаналізувавши сутність теоретико-методологічних засад
української політичної думки на початку XX сторіччя, основні парадигми
політичного мислення українських лідерів, Ю.Левенець зазначає: “М.
Грушевський як політик пройшов шлях від засновника
національно-демократичної партії Галичини і Товариства українських
поступовців у Києві до, по суті, творця засад української незалежної
держави. Він був головою Центральної Ради, а згодом визнав Радянську
владу в Україні і висловив готовність служити їй. Змінювалися його
погляди, еволюціонували суспільно-політичні концепції, філософське
сприйняття дійсності. Але любов до свого народу і до історичної істини
для нього завжди були вищим мірилом і в науковій творчості, і в
політичній діяльності. Він був сином своєї епохи, тому в житті та
діяльності М. Грушевського, як і в багатьох інших визначних діячів
України, з усією глибиною відбилася трагічна історична доля
розчленованих політичними кордонами українських земель, що були
позбавлені власної державності”

У той же час, науковий доробок М. Грушевського та його діяльність на
ниві практичної політики мали для державницької ідеї позитивне значення
в тому сенсі, що його послідовна народницька позиція, прихильність до
успадкованих ідей попередників, призвели до формування нового напрямку
українського політичного мислення. Як зазначає Л. Винар “Державницький
напрям в українській історіографії з’явився як своєрідна реакція на
праці істориків-народників, які ставили в центрі історичного процесу
народ, народні маси. Костомаров, Антонович і Грушевський були
представниками народницької історіографії, яка домінувала в Україні
приблизно до вибуху

Першої світової війни. Учні Грушевського у Львові, які творили його
першу національну школу української історіографії, яку Багалій називав
“Галицькою школою істориків”, перебрали від її засновника історичну
схему, методологію історичного дослідження і його історіографічні та
історіософічні концепції”

Аналізуючи особливості розвитку української політичної думки цього
періоду, М. Кармазіна звертає увагу на те, що “З часу М. Костомарова
інтелектуальна еліта дивилась на українців як на соціально некомплектний
організм, “мужицьку” чи “плебейську” масу, якій зрадили (виділення М.
Кармазіної — О.С.) провідні верстви”. М. Грушевський, що продовжував
традицію і М. Костомарова і М. Драгоманова і В. Антоновича, не просто
приймав тезу про безелітність української нації, а й базував на ній
діяльність Центральної Ради УНР, маючи в ній незаперечний авторитет.

В. Липинський, С. Томашівський, Д. Дорошенко та інші, прийнявши
методологію та загальну схему української історії М. Грушевського,
витлумачили тезу про безелітність української нації не як головну
перевагу українців у час побудови нового, соціалістичного суспільства, а
як корінну причину бездержавного існування України. Проблема формування
провідної верстви нації, повноцінної соціальної та політичної структури
суспільства, від цього часу стає постійно присутньою в українському
політичному мисленні.

Одночасно, реакцією на поразку української революції, спричиненої,
значною мірою, позицією її вождів, стало домінування у свідомості
міжвоєнного покоління тоталітарних політичних вчень. Українська молодь,
що пройшла через революцію, не бажала слухати лідерів, що призвели
Україну до поразки. Вона сприймала тоталітарну ідеологію — національний
варіант більшовизму в Радянській Україні та донцовську — поза її межами.

Раціоналізм та стійка прихильність до демократичних, легітимних методів
вирішення національних та соціальних проблем ідеологами українського
соціалізму від М. Драгоманова до М. Грушевського, що стали однією з
головних внутрішніх причин поразки, викликали стійке несприйняття на
обох політичних полюсах українського післяреволюційного суспільства. Д.
Донцов виразно протиставив себе демократичній, раціоналістичній позиції
автономістів та федералістів, висунувши на перший план волю, чин та
ірраціоналізм, а найяскравіший представник українського
націонал-комунізму М. Хвильовий — романтику революції, що також мала, по
суті, мало спільного з народництвом лідерів УНР.

Соціалістична фразеологія і послідовний демократизм української
інтелігенції виявились не співзвучними часу. Те, що було прогресивним і
навіть радикальним, “за межею можливого” ще на передодні лютого 1917,
влітку та восени перетворювалось в гальмівну догму. “Зрозуміло, що не
всі політичні сили проголошували тоді соціалістичні гасла, але у
свідомості демократичної інтелігенції й у створеному нею
загальноукраїнському представницькому органі — Центральній Раді,
повністю панувала саме соціалістична орієнтація”

Одним з найвпливовіших лідерів УНР, української соціал-демократії на
передодні та в перші роки революції був видатний громадсько-політичний
діяч і письменник Володимир Винниченко (1880-1951). Він народився на
Херсонщині в селянській родині. 1901 року вступив на юридичний факультет
Київського університету св. Володимира. Активно включився в громадське
життя тогочасного Києва, належав до кола організаторів РУП. За
революційно-пропагандистську діяльність був виключений з університету,
заарештований і кинутий до в’язниці. З 1903 по 1917 рр. перебував за
кордоном звідки неодноразово нелегально переходив на територію імперії.

1905 року, після розколу в РУТ, став одним з організаторів УСДРП,
очолював редакцію газети “Український робітник”. Одночасно активно
публікував художні твори, в яких розкривав різні сторони існування
основних соціальних груп українського суспільства. Непересічний
літературний талант надавав В. Винниченку ще більшого авторитету серед
української громадськості. Як згадував В. Дорошенко, “… найкращим,
найсильнішим художником нової України є безперечно Вол. Винниченко
(виділення В.Дорошенка — О.С). Винниченко є в сім часі для нашої
літератури тим самим, чим була для громадського життя Р.У.П., з рядів
котрої він вийшов”. Будучи як художник близьким до психоаналізу, як
політик В. Винниченко виступав як прихильник марксизму, хоч і з сильними
впливами українського та західноєвропейського лібералізму та гуманізму.

Лютнева революція 1917 року в Москві звільнила його від тривалого
перебування на нелегальному становищі і В. Винниченко повертається до
Києва для активної участі в бурхливих подіях цього часу. Він стає одним
з організаторів і першим заступником Голови Центральної Ради і перший
головою її автономного уряду — Генерального Секретаріату. В. Винниченко
мав великий вплив на формулювання універсалів Центральної Ради, на
прийняття доленосних рішень Центральної Радою та її Генерального
секретаріату. Саме він, намагаючись якомога довше притримуватись
принципів соціалізму та демократії, фактично саботував створення
регулярної української армії, флоту, ефективно діючої поліції — тобто
всього того, що, на його думку, було символами каральних функцій
держави, які з історичною конечністю мали відмерти після світової
соціалістичної революції.

На В. Винниченкові як на політикові, що був схильний до імпульсивних
рішень, крайніх оцінок і дій, значною мірою лежить провина за те, що в
революції 1917-1920 рр. Україна не змогла відбутись як незалежна
самостійна держава. Він не лише послідовно руйнував основи державності в
перші місяці існування УНР, активно готував і очолив Національний союз
та повстання проти гетьмана П. Скоропадського, який, незважаючи на всі
помилки і прорахунки, за короткий проміжок часу зумів зробити для
організації державних інституцій незрівнянно більше ніж його
попередники-соціалісти, але й кинув очолювану Директорію та армію, коли
побачив, що маси прислухаються лише до критичної частини його ідей і не
приймають того, що здавалось письменнику-політику конструктивним.

В. Винниченко постійно намагався знайти компроміс між українським
соціалістичним рухом і більшовиками, які були йому по духу часто
ближчими, ніж такі українські соціалісти-самостійники як С. Петлюра.
“1919 р. емігрував за кордон, де повів боротьбу проти альянсу С. Петлюри
з білополяками (брошури “Винниченко проти Петлюри”, “Лист до класово
несвідомої української інтелігенції”). Заява про готовність служити
робітничо-селянській Україні зробила можливим 1920 р. його повернення на
батьківщину, проте розбіжності з керівництвом радянського уряду й
більшовицької партії з питань національно-культурної та економічної
політики, несприйняття ними рекомендацій щодо виведення з розрухи
народного господарства (кооперації в промисловості і сільському
господарстві, встановлення вигідних форм співробітництва з західними
країнами) змусили його виїхати за кордон. Відмовившись від будь-яких
антирадянських актів, Винниченко відійшов від політичної діяльності,
присвятив себе літературній праці, мистецтву, науці і філософії””

Трагічність позиції В. Винниченка відбита в одному із записів його
“Щоденника”: “Виходу не бачу, бо є тільки два виходи: або відмовитись
бути українцем і тоді бути революціонером; або вийти зовсім з революції
й тоді можна бути українцем. Ні того, ні другого я не можу зробити, і те
й друге боляче мені смертельно. А з’єднати те й друге не можна, історія
не дозволяє. Коли б не було в мене ще й літератури, мистецтва, я
серйозно почав би думати ще про один вихід: смерть”

Осмислюючи уроки революції 1917-1920 рр. В. Винниченко в праці
“Відродження нації”, намагався знайти пояснення не лише причин поразки,
але й визначальних мотивів поведінки лідерів тогочасної української
соціал-демократії. Подібно до М. Грушевського він намагався виправдати
їх певні незалежницькі кроки, що почали проявлятись з початком Світової
війни. Зазначивши, що довгі століття існування України в складі
російської держави мали своїм наслідком практично повне придушення всіх
зовнішніх виявів національного життя, він підкреслює, що саме бажання
одночасно звільнитись від соціального та національного, гніту зберегти
націю, породжувало в українському середовищі сепаратистські настрої.
“Тут є корінь сепаратизму. Ми всі хоті сепаратизуватись від насильства,
від самодержавної руки, від ганебної смерти в петлі всеросійської
шибениці. Нам закидали брак патріотизму. В ім’я ж чого ми мали бити в
бубни та літаври, гасати в дикому танкові й горлати славу? В ім’я того,
що сотні тисяч наших мирних працьовників, творців і виробників здорових,
простих, життєвих цінностів трощилися гарматами й трупом устилали шлях
якимсь там крамарям і торгашам до великої всесвітньої поживи? Чи в ім’я
того, що на випадок перемоги Росії, торжествуюча переможна реакція ще
цупкіще взяла б у лабети невибиті на фронті мілліони працьовників і ще
нахабніше, ще одвертіще затвердила своє право визиску й насильства? Чи в
ім’я того, щоб нас уже остаточно, дощенту було задушено тоді, нас,
українство, того недодушеного Авеля, кров якого 250 літ вопіяла до неба
й до совісти всякого порядного, не задурманеного цею кров’ю чоловіка?”

Напередодні революції, на думку В. Винниченка, в українському русі
існувало три основних “орієнтації”: “на руську ласку”, “на німецький
штик” та “на свої сили”. До першої належали ті, хто за висловом
письменника, “… по якимось там своїм законам думання вірили, що
перемога Росії на фронті дасть волю й життя її народам всередині. Це
були прихильники “російської орієнтації”. Вони орієнтувались на добре,
широке серце руської демократії, на грім перемоги, який зм’ягчить круте
серце царизму аж до стерені народоправства, до парламентаризму й до волі
націй, що благоденственно мовчали тоді по всіх її неосяжних просторах.
Але таких було дуже небагато. Це були переважно ті з українців, які
корінням свого особистого життя занадто зрослися з життям руських”

Друга “орієнтація”, “на німецький штик” базувалась, на переконання В.
Винниченка на тому, що у Світовій війні перемога німців та поєднаної з
нею окупацією України є неминучою. Така ситуація розглядалась як
позитивна тому, що німці сприймались як “культурні експлуататори”, які
не лише будуть витискати з народу всі соки, як це робила царська влади,
але й турбуватимуться про те, щоб народ був ситим і одягненим для того,
щоб міг краще і продуктивніше працювати. Крім того німці, як нові
господарі, могли б передати українському селянству нові технології
виробництва, підняти культури праці в цілому. Та й значна відмінність
української і німецької мов робила б просто неможливими ототожнення
окупантів та окупованих, заміну української мови — німецькою. Таким
чином знімались би ті обмеження на українську культуру, що існували в
Російській імперії.

“Була й третя орієнтація, — не російська, й не німецька, а українська.
Це була орієнтація на свої сили, на рятунок своїми власними усиллями,
усиллями своїх працюючих мас. Ніякий чужий пан не може бути
добродійником того, над ким він панує й кого може визискувати. До цієї
течії належали переважно соціалістичні течії. Вони не жадали визволення
ні від зм’ягченого російсько-самодержавного чи конституційного кулака,
ні від закутого в залізо мілітаристичного німецького”

Ситуація кардинально змінилась з початком Лютневої революції в Росії. Її
перші кроки породили в українському русі великі надії, оскільки,
здавалось, всі попередні причини сепаратизму, а тому відпали і всі інші
способи досягнення свободи окрім орієнтації на російську демократичну
революцію. “Ні про який сепаратизм, самостійність навіть мови не могло
бути, а коли чулись рідесенькі голоси, то це були голоси або
схоластиків, чистих теоретиків, запеклих “самостійників” або людей
занадто вже, хворобливо пронятих національним чуттям. На конференції
укр. соц.-дем. роб. партії в квітні питання про самостійність зустріло
майже однодушне негативне відношення. За самостійність висловилось з
усієї конференції тільки два-три голоси”

Противагою самостійності українські соціалісти бачили автономію в складі
Російської республіки. В. Винниченко вважає, що така форма організації
українського життя, “такі скромні, такі невеликі заходи” змогли б
примирити вірність революції і хвилю зростання національної свідомості
що швидко набирала сили в суспільстві. “Самодіяльність нашого народу
краще всього вкласти в форму Автономії України (виділення В. Винниченка
— О.С.). Формальність, урочистість, проголошення уложення в “законність”
її ми охоче віддавали на Всеросійські Установчі Збори. Там же мала бути
поставлена й оголошена федерація всіх народів Росії, яким також без
усякого сумніву буде дано автономію”

Однак російська демократія не бажала йти навіть на такі, досить обмежені
поступки. В. Винниченко вважає причиною цього багатолітню традицію
російського суспільства ототожнювати українців і росіян. Не переконували
і багатотисячні українські демонстрації в столицях імперії, тому що
визнання національної окремішності українців сприймалось як автоматичне
ослаблення величі російського народу. Саме тому російські демократи,
погоджуючись “у принципі” з вимогами українських сил, в дійсності
намагались всіляко відтягувати вирішення українського питання.

Щоб виправдати свої дії, вони апелювали до необхідності збереження
єдності всіх революційно-демократичних сил Росії. “Вибух національних
течій може ослабити революцію, розбити єдиний фронт, спричинитись до
реакції. Розмежування по національностям може зламати військовий фронт,
який вважалось тоді за честь революції тримати міцно. Український
“шовінізм” міг внести небажану боротьбу. Крім того стотисячні
маніфестації все ж таки не зовсім переконували. Хто його зна, а, може,
це так собі, а в дійсности українство то є собі купка інтелігентів, яка
ґвалтує, робить шум і лякає спокійну совість чесного руського демократа.
Бо де ж би взялись ті сили в українства, коли його так ретельно нищено й
душено?”

Відповіддю на позицію російських демократів стало реальне об’єднання
українських сил у представницькому органі — Центральній Раді, яка стала
виразником інтересів і бажань практично всієї нації. “В першій стадії
свого існування Центральна Рада свідомо й розраховано брала на себе
вираз тільки національного обличчя українського народу” [25, с. 80]. Цю
позицію, як підкреслює В. Винниченко, підтримували послідовно українські
соціал-демократи, що не піддались на провокації своїх російських
товаришів з метою організувати боротьбу в середині самої Центральної
Ради.

Об’єднавшись в представницькому органі, українські прогресивні сили,
підкреслює В. Винниченко, поставили перед собою задачу формування
української державності. “Але нашою метою, істотною, ґрунтовною метою
була не сама державність. Наша мета була — відродження, розвинення нашої
національности (виділення В. Винниченка — О.С.), пробудження в нашому
народі своєї, національної гідности, почуття необхідности рідних форм
свого розвитку, здобуття сих форм і забезпечення їх. Державність же є
тільки засоб для сеї істотної цілі (виділення В. Винниченка — О.С.). І
через це процес здобування сеї державности вже мав би служити
пробуджуючим, наштовхуючим і усвідомлюючим фактором. Чи вигралось би чи
програлось, а процес був би все одно й він уже сам викупив би й покрив
би всі можливі неудачі”

Можливі невдачі у формуванні української державності, на думку В.
Винниченка, пов’язані з неготовністю нації до вирішення завдання такої
велетенської ваги. Адже, як соціаліст, він наполягав саме на “творенні з
нічого”, а не на “відродженні” чи “реформуванні” державності
українського народу. Старі форми були неприйнятними для наповнення їх
новим, соціалістичним змістом: “… всі органи державного (виділення В.
Винниченка — О.С.) управління й господарства мають бути насамперед
утворені на Україні, там, де їх зовсім не було до сього часу. Це не
переформування старих, організованих, пристосованих до життя віками
апаратів, не заміщення одних людей другими. Ні, творити все з самого
початку, з самих дрібничок, творити в місяць-два те, що в других землях
утворювалось десятками віків. Творити ці органи, не маючи ніякої
мілітарної сили й маючи в той же час проти себе й мілітарну, й
поліційну, адміністративну силу старої держави, маючи проти себе
ворожість усієї неукраїнської людности”

Головна проблема у створенні цієї нової української державності, як
вважає В. Винниченко, — “наша бідність на інтелігентські сили”. Нестача
підготовлених, професійних і глибоко патріотичних державних керманичів
несе в собі загрозу не лише для українського руху, конкретних його
лідерів, а й для самої ідеї: “Ми розуміли всю небезпеку, на яку наражали
саму ідею української державности (виділення В. Винниченка — О.С.) на
випадок неудачі, на випадок виявлення нашого безсилля, неуміння,
недозрілости”. Головна надія одного з лідерів спиралась на віру в
потужні інстинкти самоорганізації широких мас населення. Він вважав, що
достатньо передати енергію народу провідникам держави, відкрити шляхи
розвитку могутніх творчих сил мас і держава витвориться саме в тій
формі, яка найбільше відповідатиме мріям трудящих і історичним завданням
революції.

Активна діяльність по створенню інституцій української державності була
перервана більшовицьким виступом у Петербурзі та наступом їх військ на
Україну. Успішність цього наступу зумовлювалась, на думку В. Винниченка,
цілим рядом факторів.

Першим з них він вважає відхід лідерів Центральної Ради від
соціалістичних ідеалів. Цей відхід був пов’язаний з переходом до
реального творення владних інституцій. “Як тільки ми переступили межу
морально-правової, революційної влади, як тільки наблизились до творення
юридичної державності, так з того моменту й почалось забування дійсної
сутності нашого руху: інтерес наших працюючих мас, їхнє національне й
соціальне відродження. Засоб (виділення В. Винниченка) цього
відродження, — тільки засобі — ми почали приймати за ціль і єдину ціль
нашого руху. Державність стала домінуючим мотивом наших дій”

Але не сама по собі прихильність до держави була помилковою. Центральна
Рада, як вважає В. Винниченко, виявилась недостатньо соціалістичною, не
зрозуміла необхідності побудови саме “робітничо-селянської” держави, а
тому не могла протиставити нічого дієвого більшовицькій пропаганді.
Насторожене ставлення до ідеї робітничо-селянської держави у лідерів
українського руху він пояснює саме тим, що її пропагували більшовики, і
прихід влади рад асоціювався з поверненням в Україну російської влади.

Наслідком такого нерозуміння більшовицьких ідей, вважає В. Винниченко,
що “… стільки, справді, тої енергії, сил, завзяття, крови й життя ми
вклали на те, щоб зробити … не свою державність (виділення В.
Винниченка), ворожу нашій нації, згубну для неї!”. “Не свою” не
національно, а соціально. Тобто, замість української держави робітників
і селян, Центральна Рада будувала українську буржуазну державу.

І. Огієнко, правда з інших ідеологічних позицій, підтверджує висновок В.
Винниченка. Він писав:”… український народ в масі своїй покладався на
крайні комуністичні гасла, а українська інтелігенція — на демократичний
націоналізм. Центром усього питання відразу стала земля (виділення І.
Огієнка — О.С.), а Центральна Рада якраз із цим питанням найбільше
воловодилась і відтягала”

Для української влади, як висловлюється В. Винниченко, “національне
питання стоїть поза сферою соціального життя”. 1 в цьому її найголовніша
помилка, оскільки для працюючих класів побудова української державності
сприймалася не як засіб збереження національної ідентичності та
соціального визволення, а як проста заміна національної форми —
синьо-біло-червоного прапору імперії на жовто-блакитний. Українська
влада, декларуючи безбуржуазність української нації фактично будувала
українську буржуазну державу.

Ця суперечність між словом і ділом, на думку В. Винниченка, стала
головною причиною швидкої втрати авторитету Центральної Ради серед
широких мас населення, а, особливо у війську. Селяни, одягнуті у
військову форму, краще сприймали більшовицькі лозунги про негайну
“експропріацію експропріаторів”, ніж спроби української влади вирішити
аграрне питання цивілізованим, законним шляхом. Більшовики ж, вирішуючи
соціальні питання, “революційним шляхом”, врешті-решт визнали
необхідність існування незалежної української держави у формі радянської
республіки. “… рік тяжкого досвіду не пройшов марно й тепер є
певність, що пережитки старого будуть переборені, неясности зникнуть і
позиція викристалізується в нормальному, природному напрямі — повної
відмови від будь-якого “командування” на Україні, цілковитого признання
національної й державної незалежности Української Радянської Республіки
й братської, активної, свідомої допомоги українським робітникам і
селянам в цьому напрямі”

Українські соціалісти, вважає В. Винниченко, повинні зрозуміти свою
головну помилку — невміння поєднати у визвольній боротьбі соціальне і
національне. Для українців, як “безбуржуазної” нації, національне
визволення неможливе без соціального: “Відродження нації в національній
сфері йшло й ітиме в гармонії з соціальним визволенням. Це аксіома
трьохлітнього досвіду нашої революції. Що правіше і реакційніше
заводився режим на Україні, то більше й глибше було нищення української
національности. І то все одно: чи чужими руками, чи своїми заводилась та
реакція, вона необхідно, неминуче приводила до національного
пригноблення. Коли б отаманщині удалось поширити свою владу на всю
Україну, то вона необхідно, неминуче привела б з собою загибель
української національности. Бо ті сили, які допомагали би їй, по своєму
соціальному складу й характеру були б ворожі до української нації, вони
мусили (виділення В. Винниченка — О.С.) би, — хотіли б того, чи не
хотіли, — пригнітити українську національність, коли б хотіли затвердити
свій вплив і владу”

Віра в зміну більшовицької позиції в українському питанні призвела до
того, що вже після виходу зі складу Директорії, в еміграції, В.
Винниченко робив спроби знайти порозуміння з радянською владою. Більше
того, він вважав, що перехід українських соціалістів на комуністичні
позиції є вкрай необхідним і неминучим, адже “… комунізм і є тою
гармонізуючою лінією, яка об’єднує і національне з соціальним, і
приводити людину до єдності думки й акції”

Більше того, прийняття цієї ідеї всіма українськими революційними силами
повинно стати головною передумовою захисту національних інтересів
українського народу: “Коли де які українці бояться великоруського
націоналізму, то на це можна сказати, що українцям треба бути якомога
послідовнішими, вірнішими комуністами, щоб стояти на сторожі повної
послідовності комун, дії, бо іменно комунізм не допускає панування нації
над нацією (виділення В. Винниченка — О.С). І що більшими,
послідовнішими комуністами будуть руські, великоруські комуністи, то
швидше вони, тим самим муситимуть привести самі себе до знищення свого
національного панування над українцями”

Така позиція В. Винниченка дає підстави вважати його одним із
засновників українського націонал-комунізму, який сформував концепцію
незалежної української радянської соціалістичної держави, що знаходиться
в союзницьких відносинах з іншими державами, які організовані на
подібних ідеологічних, політичних та соціально-економічних засадах.

Вірячи в можливість трансформації більшовицького режиму, 1920 року він
разом з дружиною прибув до Москви для того, щоб обговорити з радянським
керівництвом можливості свого повернення в Україну. Йому було
запропоновано пост заступника голови Раднаркому УСРР та портфелі наркома
освіти, а пізніше й наркома закордонних справ. Однак сам письменник, щоб
мати реальні важелі впливу на ситуацію, висунув вимогу про включення до
складу Політбюро КП(б)У, яку не задовольнили.

Перебування в Москві і ближче знайомство з реальністю радянського буття
гнітюче вплинули на письменника. У своєму “Щоденнику” 20 липня 1920 року
він дає нищівну оцінку цього режиму: “Партією керує невеличка група —
Політбюро Ц.К. Р.К.П і Оргбюро. Вона призначає уряд, урядовців,
командуючих, комісарів, вона дає директиви, декрети, накази; вона видає
закони, постанови, розпорядження; вона, словом, порядкує всім
економічним, політичним, міжнародним, державним і всяким іншим життям
великої Росії. Централізовано в цій купці все. Ніякої критики,
обмірковування не допускається. Ніяких течій у партії, ніякої опозиції
поза партією, ніякої участи не те що мас, а широких партійних кіл у
творчості. Всі тільки мусять виконувати постанови й накази невеличкої
купки. Вона, правда, має великі заслуги перед революцією, але ніякі
заслуги не можуть виправдати тієї шкоди, яка цим централізмом наноситься
живому життю, себто, революції. Революція мертвіє, кам’яніє,
бюрократизується. Дух життя, боротьби, шукання, ламання і виникання
зник. Зник ентузіазм, буйність, розмах. Скрізь запанував безмовний
урядовець, безкритичний, сухий, боязкий, формалістичний бюрократ. Через
це хабарництво, наприклад, досягло колосальних, феноменальних розмірів.
Більшість комісарів, урядовців і установ крадуть і беруть хабарі. Скрізь
формалізм і тяганина неймовірні”

Після невдачі на переговорах у Москві В. Винниченко остаточно виїжджає
на еміграцію, хоча й намагається максимально ухилятись від участі в
антирадянських акціях і організаціях, уникає різких заяв проти
Радянського Союзу, рішуче відмовляється від пропозицій очолити рух за
консолідацію всіх українських емігрантських сил на антибільшовицькій
платформі, фактично самоізолювавшись від націоналістичної еміграції. Він
активно займається літературною діяльністю, його п’єси йдуть в усіх
провідних театрах Європи, книжки виходять багатотисячними тиражами в
Радянській Україні аж до середини 30-х років. Однак згоди на повернення
в Україну, незважаючи на неодноразове порушення цього питання перед
Й.Сталіним, не дістав.

Та й розраховувати на цю згоду письменник навряд чи зміг би. Перебуваючи
за кордоном він написав блискучий роман-утопію “Сонячна машина” (1928
р.), в якій художніми засобами спробував змоделювати ситуацію з
реалізацією частини більшовицького лозунгу “кожному за потребою”.
Вирішення проблеми “дисципліни голоду”, як результат наукового винаходу,
призвів не до ліквідації експлуатації та вільного розвитку індивідів, а
до повної соціальної деструкції суспільства, моральної та культурної
деградації. Художній талант письменника виявися сильнішим за його
ідеологічну позицію.

Після початку Другої світової війни і окупації Франції, в якій проживав
письменник, німецьким військами В. Винниченко отримав пропозицію про
співробітництво з окупантами в огляді на перспективу майбутньої війни з
СРСР. Він рішуче відкинув цю пропозицію за що був заарештований і
кинутий до концтабору, з якого був звільнений військами союзників.

Тяжкі перипетії особистого життя, спілкування з людьми, що прибували з
Радянської України, доволі похилий вік, спонукали письменника до
написання 1949 року праці під красномовною назвою — “Заповіт борцям за
визволення”.

Вихідною тезою книжки В. Винниченко робить відповідь на питання про те,
що потреба української нації є “Та сама, що у всякої індивідуальної
істоти на землі: зберегти своє життя, забезпечити його розвиток,
передати спадщину в наступні покоління. Які є найкращі засоби для цього?
Поки що людство розбите на окремі національні колективи, які переважно
звуться державами, то очевидно, що найкращим засобом збереження його
життя і розвитку кожної нації — є державність, себто комплекс тих
інститутів економіки, політики, культури, які діють на території,
населеній національним колективом, які зв’язують його у компактну
цілість, які забезпечують його розвиток у сучасному і майбутньому. Нація
без державности є покалічений людський колективний організм. Через те
так жагуче всі, так звані “недержавні нації” прагнуть своєї держави,
через те так самовіддано окремі члени її віддають усі сили свої на
здобуття її й тому з такою ненавистю ставляться до тих, які стоять на
заваді цьому, себто, які тримають їх колектив у покаліченому стані”

Визначивши державність, як пріоритетне стратегічне завдання, що стоїть
перед української нацією, В. Винниченко говорить про необхідність знайти
відповідь на питання про тактику дій українських сил. Чи це має бути
боротьба за “створення” української держави, чи за її “визволення”.

Висновок письменника і одного з чільних діячів УНР є цілком однозначним.
Це боротьба за “визволення”, оскільки українська держава існує.
“Українська держава, українська державність на Україні є. Її створив
народ, вся українська нація в процесі великого перевороту життя в “тюрмі
народів” — Росії, Без цієї (виділення В. Винниченка — О.С.) творчости
ніякі вожді, проводи, міністри не могли б і одного камінчика в будівлі
української державности покласти. А так само через це і зруйнувати цю
будівлю не так легко”

Українська державність існує у формі УРСР. Факт її існування змушені
визнати навіть найбільші її вороги — “руські імперіалісти у всіх
виглядах”. Навіть більшовики, підкреслює В. Винниченко, змушені
визнавати, що існування української держави є нормальним, природним
явищем, яке має під собою всі необхідні для того передумови. “Та більше:
настільки Українська Держава є безперечний факт, що руський советський
імперіалізм не тільки мусів майже всі атрибути державности, створеної
українським народом (органи державної економіки, адміністрації, суду,
освіти й т.д.), але й уважає за можливе ввести Україну в Організацію
Об’єднаних націй (ООН) як самостійну державу з правом окремого від
усього Советського Союзу голосу (весь час Україна і Советський Союз
виступають відокремлено)”

На заперечення про те, що дії СРСР щодо представлення України в ООН є
лише закамуфльованою спробою радянського керівництва отримати додатковий
голос в цій авторитетній міжнародній організації, В. Винниченко
зауважує: “Це всією планетою визнаний і зафіксований факт, це є визнання
всім інтернаціональним світом здобутків української національної
Революції. … кожний щирий, національно-свідомий український патріот
повинен всіма способами піддержувати, й на всю планету проголошувати це
визнання, затверджувати його в свідомости цивілізованого людства”

В українському русі, відзначає В. Винниченко, тривалий час існують дві
основні орієнтації — на зовнішню допомогу та на внутрішні сили. Перша
орієнтація представлена, на його думку, переважно діячами
націоналістичного руху, представниками заможніших шарів українського
суспільства та їх політичними агентами. Друга, до якої письменник
відносить і себе — українськими послідовними прихильниками
соціалістичної ідеї, захисниками інтересів трудового народу, як в самій
Україні, так і на еміграції.

Саме вони, разом з народом, створили Українську Державу. “Не
емігрантські “вожді” та “міністри”, а Грушеські, Скрипники, Єфремови,
Хвильові, навіть Любченки і всі свідомі підсоветські українці тисячами
віддавали (виділення В. Винниченка — О.С.) свою свободу, здоров’я і
життя за неї, тисячами віддають і тепер, як у рядах партійних
робітників, так і в рядах найактивнішої частини українського населення,
яка зветься Української Повстанською Армією”

В. Винниченко переконаний, що існуюча форма української державності не
може влаштовувати справжніх патріотів. Вона окупована, пограбована,
покалічена, а не вільна, самостійна і багата. Однак вона живе, зберігає
сили, не дає ворогам себе знищити, а, головне, плекає в собі ідею
самостійності, що готова вибухнути в слушний час.

Самим фактом свого існування УРСР здійснює велику виховну роль в масах
українського населення. Після сторіч бездержавного існування з’являється
сила звички вирізняти свою територію, свої, нехай і умовні, кордони,
свої, нехай і не вповні національні, зовнішні атрибути державності.
Важливим завданням українського руху є, вважає В. Винниченко,
закріплення цих звичок у свідомості українців. Це розуміли соціалістичні
діячі української еміграції, розуміли і українські націонал-комуністи:
“Михайло Грушевський і його близькі товариші Шраг, Христюк, Чечель та
інші (які з еміграції вертались в Україну) їхали на великий
самокритичний подвиг, на тяжку боротьбу за здобутки нашої революції;
Скрипник, Хвильовий і цілий ряд чесних, сміливих, відданих справі
українського державного відродження людей провадили таку саму боротьбу в
Україні…”

Визволення Української державності від більшовицької окупації, вважає В.
Винниченко, можливе, передовсім, за умови, коли в цю справу включаться
мільйонні маси населення. Причини попередніх поразок визвольних змагань,
підкреслює письменник, коріняться в тому, що надто часто частина
української політичної еліти відділяла питання національно-державне від
соціально-економічної емансипації мас. Це призводило до відчуження мас
від національної ідеї, від самої державності. Творці Радянського Союзу
продекларували визнання нерозривної єдності національного і соціального
у визвольній боротьбі українського народу, проголосили ліквідацію
експлуатації людини людиною та створили українську державність у формі
УРСР, і, тим самим, перемогли, на деякий час, український визвольний
рух. Але декларація залишилась декларацією і український народ залишився
пригніченим.

Завдання українських соціалістів полягає, на думку В. Винниченка, у
тому, щоб наповнити соціалістичні ідеї, присвоєні більшовиками, дійсним
соціальним смислом. Для цього він пропонує замінити радянську систему
формальної колективної власності особливою формою організації
громадського життя — колектократією. “Колективну власність на землю,
фабрики чи які інші об’єкти й місця праці можна назвати колектократією
(виділення В. Винниченка — О.С.). … В аграрній галузі корисність такої
форми господарства безумовно переважала б інші дотеперішні. Але
колектократія не є ні кооперація (артілі), ні комуни, ні колгоспи.
Колектократичне сільське господарство мало б ту сутню різницю з
советським колективним господарством (колгосп), що воно мало б свою
власність на все, тоді як колгоспи власності ні на що не мають;
власність на землю, на будівлі, на весь живий і мертвий інвентар у
колгоспах, на продукт праці робітництва належить державі, краще сказати
через державний апарат советської бюрократії”. Колектократія також
відрізняється і від різноманітних форм кооперації, що існують в
капіталістичних країнах, і від утопічних проектів комун Р. Оуена та Ш.
Фур’є. Різниця полягає в тому, що колектократія, на відміну від
кооперації, не допускає найманої праці, але визнає індивідуальну
приватну власність, яка не прийнятна для класиків класичного утопічного
соціалізму.

Специфічно щодо України, колектократія, вважає В. Винниченко, повинна
забезпечити поступове згасання як економічних, так і політичних
суперечностей. Вона, з часом, сформує реальний національний солідаризм.

Колектократичний устрій може бути реалізований лише після звільнення
України. Однак сама ідея повинна оволодіти масами ще до звільнення і
стати головною передумовою формування потужного визвольного руху в
Україні. Лише за умови, що вона оволодіє свідомістю широких мас та
чесних і щирих патріотів в радянському керівництві України, можна буде
наповнити українську державність у формі УРСР реальним національним і
соціальним змістом. Після цього українська справа може і буде підтримана
і “зовнішніми силами” які керуватимуться не філантропією, а власними
інтересами. “Наша правда і справедливість повинні мати за собою силу. А
в чому ж мусить бути наша сила? Тільки в нашому народі, в погодженні,
порозумінні, в злиттю з нашими внутрішніми силами. Коли вони будуть з
нами, коли вони (виділення В. Винниченка) хотітимуть самостійності
Української держави, і хотітимуть її всією душею, і всім тілом, тоді
Зовнішні Сили повинні будуть серйозно подумати над тим, чи можна
задовольнити це хотіння. О, не через справедливість “чинників”, а через
ту невигоду та шкоду інтересам їхнього “святого національного егоїзму”,
які можуть бути від того гарячого, дієвого, самовідданого хотіння
великого сорокамільйонного народу, від його залізної волі битись за своє
визволення до останньої краплі крові, до останнього зерна пшениці, до
останнього кіла вугілля. Це — серйозний аргумент”

Зовнішні сили, вважає В. Винниченко, обов’язково будуть задіяні у справі
українського національного визволення, хоча і як допоміжний фактор.
Неминучість їх участі зумовлена тим, що вихід України з радянської
імперії можливий, на думку письменника, як результат нової світової
війни, війни цивілізованого світу проти СРСР. Але результатом цієї війни
повинно стати не лише ліквідація Радянського союзу, а й утворення
світової федерації народів на принципах гуманізму, свободи, соціальної
справедливості.

Українці, як ніхто, зацікавлені в створенні нового світового порядку:
“… ми будемо скрізь деклярувати, що ми, українці, є одні з найщиріших
борців за світовий мир, за світову федерацію. Але через що так? — можуть
нас запитати. Наше пояснення може бути цілком логічним і переконливим.
Ось воно: через те, мовляв, що ми, українці, у світовій федерації
вбачаємо найпевніше забезпечення нашої національно-державної
самостійності, якої ми так жагуче прагнемо, за яку ми принесли стільки
жертв. Ми краще, ніж так звані самостійні держави, знаємо, що в цій
світовій кон’юнктурі, яка твориться на планеті розвитком світової
економіки, не може бути як слід забезпеченої самостійності, а тим паче у
держав несамостійних. Тому коли ми хочемо мати національну
самостійність, мусимо бути в найперших і найактивніших рядах борців за
здійснення ідеї Світової Федерації Народів, яка знищить яку-будь
можливість одній нації накинути другій своє панування”

Загроза нової світової війни бачиться В. Винниченку надзвичайно чітко і
він відчуває, що вона може принести людству величезне горе та
становитиме загрозу самому його існуванню. Саме тому майбутня війна,
самим фактом можливих неймовірних страждань та безперспективністю для
переможців може спонукати до вирішення українського питання, як
складової реформування всього людства.

В останньому своє романі “Слово за тобою, Сталіне” з промовистим
підзаголовком “Політична концепція в образах”, В. Винниченко зробив
спробу дати свій власний сценарій розгортання подій світової історії в
найближчому майбутньому.

У романі дано блискучу характеристику радянського устрою, як специфічної
форми експлуататорської держави, що відрізняється від традиційних
капіталістичних лише незрівнянно більш високим рівнем визиску працюючих
мас та ступенем несвободи. Письменник покладає багато надій на
розповсюдження в суспільстві колектократичних ідей, але головною умовою
початку процесу трансформації світу він все ж вважає добру волю
найбільшого з радянських вождів.

Щоб переконати Й. Сталіна в необхідності переходу до колектократії,
герой твору використовує аргумент катастрофічних наслідків можливої
світової війни, до якої готується і СРСР, і Захід. Він заявляє: “Людство
може врятуватися тоді, коли його вожді зрозуміють і виразно усвідомлять
собі, що досягти миру на землі тами засобами, які пропонувалося,
неможливо; що всі засоби неминуче, раніше чи пізніше, приведуть до війни
і, значить, до загибелі людства (виділення В. Винниченка — О.С.)”

Пропонованими засобами вирішення питання протистояння СРСР та США, як
лідерів двох світових систем, є гонка озброєнь, у тому числі, і масового
знищення, що здатні перетворити планету на пустелю і політика мирного
співіснування, яку герой твору називає “байкою”. “Але, правду сказати,
більшість свідомих політично людей у цю байку не вірять. І розумні
політики вживають її хіба що для того, щоб нею знесилити волю у
противника і посилити ті чинники, які мають розвалити весь його лад.
Проповідуючи весь час це співжиття, наші хитрі противники вдають, ніби
не розуміють, що для нас мирне, закостеніле співжиття з ними — це
повільне самогубство”

У цьому протистоянні світових систем, вважає герой твору, необхідно
зробити рішучий крок для виходу з глухого кута. І цей крок може і
повинен здійснити саме керівник радянської держави. В. Винниченко
намагається зіграти на політичних амбіціях радянського лідера, що має
практично необмежену владу у величезній країні. Йому не вистачає лише
слави людини, що змінила долю світу. Змінила не знищивши його, а
врятувавши: “Так, Йосифе Віссаріоновичу, тільки ти можеш вивести нас і
все людство із тієї страшної небезпеки, яка нависла над нами. Ти сам
знаєш, що це не патетичні слова: смертельна небезпека висить над усім
людством”

Те що кривавий тиран мав зробити в ім’я своєї слави, повинно було б, на
думку В. Винниченка, врятувати людство від загибелі, встановити новий
світовий порядок і вирішити українську проблему. Але письменнику не
судилось побачити здійснення своїх мрій. Все відбулось інакше,
здійснилось іншими людьми та мало інші наслідки. Інші, крім одного —
Радянський Союз розвалився завдяки процесам, які започаткував його
лідер, ідеї свободи, рівності, національного визволення охопили широкі
маси населення і з Радянської України постала незалежна Українська
держава.

Батьки-засновники Української Народної Республіки поклали у її фундамент
свої мрії та уявлення про потреби української нації та можливості їх
задоволення. Успадкувавши від свої попередників ліберально-народницького
напрямку української політичної думки переконаність у безелітності
української нації, у необхідності ставити на перший план задоволення
соціально-економічних та національно-культурних інтересів, а питання
державності вважити другорядними і М. Грушевський, і В. Винниченко
сформували автономістську концепцію української демократичної
соціалістичної державності в складі демократичної Російської республіки.

Ця концепція, очевидно, була найбільш оптимальною для дореволюційного
періоду, коли боротьба за права українського народу мусила поєднуватись
із тяжкою працею по відродженню національної свідомості широких мас
населення. Однак лідери українського соціалістичного руху не зуміли в
повній мірі адаптувати свої ідеї до бурхливих подій революції, де кілька
днів могли замінити собою десятиріччя кропіткої роботи. Притримуючись
демократичних принципів вирішення політичних і соціальних проблем вони
програли більшовикам в оперативності та далекоглядності, підготувавши,
тим самим, передумови краху самої української держави.

Сформульована ними, особливо В. Винниченком, в післяреволюційний період
концепція незалежної української радянської держави стала платформою дій
українського націонал-комунізму. Значна частина українських діячів, що з
недовірою ставились до радянської влади, під впливом наслідків
українізації та радянського державотворення переїхала в Україну і внесла
свій величезний внесок у формування української модерної нації,
вироблення звички до існування своєї, власної, нехай і часто формальної
державності. Знищені в ході репресій, вони все ж встигли зробити дуже
багато для того, щоб у 1991 році український народ обрав свободу і
самостійність.

Висновки

Останніми роками до наукового обігу в Україні було повернено багато
призабутих імен та ідей. Правда, переважно це стосувалось діячів та
подій минулого, XX сторіччя. В них вчені і політики, інші громадяни,
намагались знайти відповіді на питання про корені та причини багатьох
сьогоднішній проблем. Одночасно формувалась думка про те, що саме XX
сторіччя стало періодом концептуального оформлення ідеї української
державності. Однак ідеї українських мислителів і громадсько-політичних
діячів останніх ста років не виникли на порожньому місці. Вони
успадкували і розвинули надбання попередників, пристосували їх, із
різним ступенем успіху, до реалій свого часу.

Проаналізувавши розвиток концепцій української державності від витоків
до початку XX сторіччя можна стверджувати, що для вітчизняної політичної
думки саме ідея державності була визначальною. Теоретичне вирішенні
питання про можливість, необхідність, мету існування української
держави, форми організації, шляхів та засобів її побудови корелювалось
із парадигмальною позицією мислителів, що формували відповідні
концепції.

Основними парадигмами, що визначали зміст тієї чи іншої концепції
державності були соціально-класова та національно-державницька. Як
правило, соціально-класовий підхід відносив питання державності “на
другий план” і навпаки, за деякими винятками, коли мислителям вдавалось
гармонійно поєднувати національне і соціальне.

Концепції української державності пройшли разом з усією вітчизняною
політичною думкою тривалий процес становлення і розвитку, в якому можна
виділити чітко означені етапи.

Першим з них був період існування Київської Русі, від якого до нас
дійшли перші писемні пам’ятки. Його початок — “Слово про закон і
благодать” митрополита Іларіона, в якому Київська Русь представлена як
потужна держава, що сперечається могутністю та міццю з Візантією,
найбільшою імперією тогочасного християнського світу. Ця держава
заснована на імперській ідеї, в центрі якої стоїть київський князь як
самодержець і намісник Бога на землі, що зосереджує у своїх руках всю
повноту влади. “Повість врем’яних літ” дає зовсім інше бачення
державності — федеративний союз князівств, що з’єднані владою роду
Рюриковичів, влада яких освячена церквою. Києвопечерські книжники, що
мали стосунок до написання цього літопису, сформували концепцію держави,
що є спадковою власністю роду Рюриковичів, які є “братами” і слухають
Великого князя київського як “брата старшого”. Ця держава не є
унітарною. Вона — своєрідна “родова федерація правлячого сімейства, яку
в цілісності тримає митрополича кафедра Києва, що єдина може зробити
князів “богоугодними монархами”.

Надмірна прихильність ідеї виняткового права Рюриковичів на володіння
Київською Руссю зіграла з ними злий жарт в часи, що настали після
татаро-монгольської навали. Населення, що відчувало відчуженість влади
від власних інтересів, без особливих докорів сумління
переорієнтовувалось на більш удачливих загарбників за умови, якщо вони
обіцяли полегшення соціального становища мас.

Включення українських земель до складу Польщі та Великого князівства
Литовського, а, пізніше, і до держави, що утворилась в наслідок їх
союзу, супроводжувалось посиленням розколу в українському суспільстві.
Нащадки князівсько-боярських родів шукаючи захисту своїх станових
привілеїв переходили в польське громадянство і приєднували до
соціального гніту українських мас ще й гніт національний та релігійний.

Одночасно прилучення частини української еліти до католицького світу
відкривало для неї двері провідних університетів Західної Європи.
Завдяки цьому українське політичне мислення розвивалось безпосередньо в
межах тогочасного загальноєвропейського наукового дискурсу. Гуманістичні
ідеї проникали в українське суспільство, а його провідні мислителі
розробляли концепції держави виходячи із “протоідей” природного права,
договірної держави, розподілу влади, поваги до індивіда як самоцінності,
що має невід’ємне право на свободу і вільний розвиток. Ці ідеї лягали в
основу ідеології козацтва, що прийняло на себе роль національної еліти
після трагічних подій кінця XVI ст. — Берестейської унії та повстання на
чолі з С. Наливайком, які ознаменували глибокий соціальний та
конфесійних розкол українського суспільства.

Ідеї українських гуманістів, письменників-полемістів, діячів церкви та
козацьких ідеологів втілились у державі, яка виникла внаслідок повстання
на чолі з Б. Хмельницьким. Виникнувши як “неподлегле козацьке панство”,
вона, однак, не зуміла втримати цього статусу і почала шукати союзників,
які прагнули скористатись ситуацією у своїх власних інтересах. Козацтво,
у першу чергу старшина, не скористались ситуацією і прагнучи
затвердження власних станових привілеїв, було готовим іти на компроміси
в питанні незалежності держави. Наслідком цього стала втрата держави і
нове соціальне закабалення селянської маси.

Ідея козацької держави, виникнувши у XVI ст., еволюціонувала від
“ягелонського легітимізму”, ідеї Великого князівства Руського та “не
подлеглого козацького панства” до кінця XVIII ст. звелась до
відстоювання автономних прав Гетьманщини та прохань до російських
імператорів про повернення старих привілеїв старшині. Але й ці прохання
біли виявом великої мужності незначної частини старшини. Більшість же
цілком комфортно почувала себе прилучившись до панівного класу імперії.
“Козацька Україна полишила своїм нащадкам ясний національно-політичний
ідеал, що хитався між державною самостійністю і автономією в рамках
сусідніх держав, чи в федеративній сполуці з ними”. Найвищими виявами
державницької думки цього періоду були Гадяцький трактат 1658 та
Конституція 1711 рр.

У першій половині XIX ст. ідея української державності відродилась на
основі переосмислення уроків існування козацької держави та перенесення
на національний грунт тогочасних європейських теорій. Величезну роль в
цьому процесі відіграла ідея історичної місії українського народу. Як
відзначав В. Старосольський, месіанізм “Се є переконаннє про окрему,
виїмкову ролю, про спеціяльну історичну “місію”, яка припадає на долю
власної нації і робить її “вибраним” поміж иншими народом. … На сьому
тлі виросла велика фільософічна концепція Гегеля і Карл Маркс не був
вільний від впливу сього німецького месіянізму. Польський рівнож як і
московський месіянізм XIX століття є загально відомими явищами.

Український, крім численних уступів у Шевченка, найшов класичний вислів
у Костомарова “Книгах битія Українського народу”.

Ідея історичної місії України базувалась на переконанні про те, що
український народ, внаслідок особливостей свого тривалого бездержавного
існування та національного характеру є безелітною нацією. Його
звільнення має одночасно і національний, і соціальний характер.
Концепція ж власної держави виходила з ідеї автономії та федералізму,
оскільки вважалось, що українців, звільняючись від соціального та
національного гніту повинні прагнути не просто бути господарями у
власній землі, а й спонукати власним прикладом всі інші народи до
ліквідації всіх форм насильства та утворення всесвітнього союзу вільних
народів.

Цей підхід до вирішення питання національно-державного буття був
провідним в українській політичній думці XIX ст. Він ліг в основу теорії
“громадівського соціалізму”, діяльності більшості українських політичних
партій початку XX ст. Лише поодинокі діячі українського руху в XIX ст.,
подібно до П. Куліша, ставили питання про необхідність виховання
повноцінної політичної еліти нації, як передумови побудови власної
держави. Їх “безполітичне українство” набувало, з точки зору історичної
перспективи нації, програмової концептуальної засади українського руху.

Одночасно в рамках концепції “громадівського соціалізму” соратники М.
Драгоманова С. Подолинський та О. Терлецький трансформували ідею
федералізму та автономії із “зовнішнього” аспекту, тобто входження
України на тих чи інших засадах як самоуправної політичної одиниці до
міжнародних державних союзів, у “внутрішню” — створення незалежної
української держави як федерації земель та громад.

І все ж концепція української держави як автономії у складі майбутньої
демократичної Росії залишалась провідною в українській політичній думці.
Як підкреслює М. Кармазіна, “Теоретично виаргументувавши українство як
історичну, культурну, географічну самодостатню цілість, що здатна до
саморозвитку, політична думка поставила питання про політичне
самовизначення українців у формі власної державності. Федералістична
концепція, відповідно до якої Україна мала постати як рівноправний
суб’єкт того чи іншого федеративного об’єднання, мала більше
прихильників, ніж самостійницький ідеал, виплеканий під впливом модерних
наукових аргументів з врахуванням особливостей політичного життя
Європи…”.

Небагатьом, подібно до І. Франка, вдалося до революції 1917-1920 рр.
пройти еволюцію поглядів від захоплення соціалістичними, а для України —
бездержавницькими, ідеалами, до усвідомлення загрози для майбутнього
нації спроб відмовитись від власної державності на користь “всесвітніх
ідеалів”. Але і І. Франко завдання створення незалежної української
держави відносив “за межу можливого” для своїх сучасників.

До революції 1917 року українська нація підійшла непідготовленою.
Непідготовленою, перш за все, свідомістю своєї еліти. Її провідники
залишались, у своїй переважній більшості, в полоні соціалістичних ідей
та вірності ілюзорним загальнолюдським, інтернаціональним інтересам.
Саме тому лідері Центральної Ради УНР не змогли реалізувати історичний
шанс, вирішити і національне і соціальне питання в інтересах
українського народу.

І все ж досвід існування УНР став великим уроком для нації. Після неї
питання про необхідність власної держави в українському суспільстві не
виникала. Дискусії велись лише про її форму, про входження до тих чи
інших блоків, про наповнення форми змістом.

Українська Радянська Соціалістична Республіка, що стала реальною
наступницею УНР, виробила у широких мас населення звичку до національних
державних інститутів, державної символіки, наповнювала патріотизм не
лише етнічним, але й державницьким змістом. І її роль у прийнятті нацією
в грудні 1991 р. рішення про самостійне державне існування є не меншою
ніж кров мільйонів, що була пролита за Україну протягом минулого
століття.

Література

Винниченко В. Оповідання. Роман “Слово за тобою Сталіне!”, п’єса “Чорна
Пантера і Білий Ведмідь”. — К., 1999. — 440 с.

Гермайзе О. Нарис з історії революційного руху на Україні. — Б.м., Б.р.
-Т.І.-389 с.

Грушевский М. Освобождение России и украинский вопрос. Статьи и заметки.
— СПб., 1907. — 294 с.

Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть. — К., 1991. — 240
с.

Дорошенко В. Українство в Росії. Новійші часи. — Відень, 1917. — 115 с.

Лотоцький О. Сторінки минулого. — Варшава, 1932. — Кн.2. — 288 с.

Міхновський М. Самостійна Україна. Програма Революційної Української
партії із 1900 року / Вступ В.Шаяна. — Лондон, 1967. — 32 с.

Українська державність у XX столітті. Історико-політологічний аналіз /
О.Дергачов (керівник авт. колективу). — К., 1996. — 448 с.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020