РЕФЕРАТ
На тему:
Цілі інвестиційної стратегії
У розділі 8 уже йшлося про різноманітність поведінки інвесторів, яка
визначається неоднаковими цілями та стратегіями, які вони
використовують. Сам процес інвестування може бути реалізований різними
способами з використанням великої кількості інвестиційних інструментів.
Індивідуальні інвестори, особливо непрофесіонали, самостійно не планують
свої інвестиції. Якщо вони не користуються послугами консультантів, то
їхні стратегії зазвичай непродумані. Крім того, середній індивідуальний
інвестор має невеликий інвестиційний капітал, що обмежує його
можливості.
Інституційні інвестори, як і банки, інвестиційні та пенсійні фонди,
страхові компанії, зазвичай є професійними учасниками ринку, які мають
значний капітал, що дає їм змогу легше досягати своїх цілей.
У будь-якому разі інвестиційний процес починається з формулювання цілей
інвестування. Його формулювання передбачає деяку попередню роботу. Так,
потрібно оцінити наявні вільні ресурси, які мають відігравати роль
інвестиційного капіталу, зібрати достатню інформацію про доступні
інвестиційні ресурси, оцінити економічну кон’юнктуру та прогнози на
майбутнє тощо. На цьому етапі вкладник з тим або іншим ступенем точності
визначає свій інвестиційний горизонт, тобто проміжок часу, на який
розповсюджується його стратегія та відносно якого оцінюються результати
інвестиційного процесу. Зазвичай у далекій перспективі процес
інвестування не має чітких часових меж: для індивідуального вкладника
він може тривати все життя, для організацій — продовжуватися практично
без обмежень. Однак без визначання інвестиційного горизонту неможливо
сформулювати більш-менш чітку стратегію і, що найголовніше, оцінити в
майбутньому її результати. Величина часового горизонту визначається як
цілями інвестора, так і його спроможністю прогнозувати майбутній стан
справ, наприклад ціни на різні інвестиційні активи. Інвестиційний
горизонт може бути невеликим, якщо вкладник орієнтується на отримання
короткострокового доходу. У спекулянта це може бути день чи навіть
година, у типового інвестора — рік, кілька років або десятиліть.
Формулювання цілей та визначення інвестиційних ресурсів і горизонту —
перший етап інвестування. Наступним є інвестиційний аналіз. Він полягає
в попередньому відборі інвестиційних активів, які вкладник вважає
гідними своєї уваги. Так, на сучасному ринку цінних паперів є десятки
тисяч різноманітних облігацій та акцій. Безумовно, що про більшість з
них середній інвестор не знає. Навіть професійні учасники ринку цінних
паперів обмежуються невеликою кількістю цінних паперів, про які вони
мають достатньо інформації. Первинний відбір базується на фінансовому
стані інвестора (його доході, багатстві), на його обізнаності про ті або
інші цінні папери, різні аспекти оподаткування, пов’язані з ними тощо.
Зробивши такий відбір, вкладник звужує різноманітність інвестиційного
ринку до осяжної кількості активів, які він здатний оцінити, порівняти
та з якими можна здійснювати операції купівлі-продажу.
Після первинного відбору інвестор повинен ретельно проаналізувати всі
інвестиційні якості цінних активів. Ідеться, передусім, про дохідність
та ризик.
З урахуванням головної мети будується система конкретних цілей
формування інвестиційного портфеля. Основні з них такі:
забезпечення високого рівня інвестиційного доходу в поточному періоді;
забезпечення високих темпів приросту інвестованого капіталу на тривалу
перспективу;
мінімізація інвестиційних ризиків;
забезпечення необхідної ліквідності інвестиційного портфеля;
забезпечення максимального ефекту «податкового бар’єра» в процесі
фінансового інвестування.
Одні вкладники прагнуть отримати доходи у формі дивідендів і процентів,
інші — збільшення капіталу. Незважаючи на це, деякі цілі розглядаються
як базові для інвестиційної програми. Вони встановлюють відношення
ризику до доходу інвестора.
Дохідність. Вона являє собою можливість отримання інвестором певних
доходів у майбутньому, які складаються з курсової різниці та дивідендів
або процентів за цінними паперами.
Основним показником за визначення дохідності тих або інших цінних
паперів є ставка дивіденду компанії (яка визначається як відношення
чистого прибутку акціонерного товариства (у процентах)). Вона
порівнюється із середньою процентною ставкою за довгостроковими
вкладеннями населення та депозитами підприємств.
Коли відношення цих показників менше одиниці, то дохідність таких цінних
паперів буде недостатньою.
Дохідність за певний період часу визначається як відношення загальної
суми доходу, який складається з дивіденду або процента та курсової
різниці, до ціни придбання даного цінного папера.
Зростання капіталу. Як правило, зростання капіталу є бажаною метою
управління портфелем. Дія цього чинника приводить до того, що вартість
початкових інвестицій із часом зростає. За деяким винятком ринковий курс
усіх видів акцій може збільшуватись. Головна відмінність полягає в
темпах, з якими зростає курс для різних інвестицій.
Приріст капіталу необхідний, щоб зробити привабливішими для інвестора
довгострокові цінні папери, зберегти купівельну силу та надати гнучкості
управління.
Безпека капіталу. Першочергову увагу слід надати безпеці капіталу —
збереженню його величини для одержання майбутніх доходів. Безпека
капіталу означає дещо більше, ніж звичайне збереження обсягу капіталу.
Вона передбачає захист купівельної сили фінансових інструментів. Ризик
зменшення купівельної сили є інфляційним.
Захист інвестора здійснює держава за допомогою правового регулювання
функціонування ринку цінних паперів. Наприклад, закони України
забороняють випуск цінних паперів емітентом для покриття збитків від
господарської діяльності.
Оцінку ризику різних видів та окремих випусків цінних паперів у країнах
з розвинутим інвестиційним ринком дають спеціалізовані агенції.
Наприклад, які присвоюють паперам рейтинги, які дають змогу робити
висновки про ймовірність своєчасного погашення зобов’язань.
Інвестори, як правило, обмежуються придбанням цінних паперів
інвестиційного рівня. Тому кредитний ризик не є головною проблемою під
час купівлі, наприклад, облігацій: укладення в державні та муніципальні
папери практично вільні від ризику.
Водночас потрібно підкреслити, що папери нижчої якості приносять вищий
дохід. Тому в періоди економічного спаду, коли можливості видачі
кредитів скорочуються, можливе придбання паперів менш солідних фірм, які
приносять більший дохід.
Стабільність доходу. За придбання фінансових інструментів інвестор
повинен намагатися досягти стабільності доходу. Дохід, отриманий у формі
дивідендів і процентів, більш цінний, ніж обіцяний у майбутньому.
Стабільність доходу дає інвестору змогу більш точно планувати свою
стратегію, коли метою є реінвестиції або витрати. Вона цінніша, ніж
нестабільний або непевний дохід.
Ліквідність. Ліквідність бажана за створення портфеля, оскільки вона дає
інвестору змогу не лише швидко продавати цінні папери, а й не втрачати в
ціні в певних ситуаціях.
Деякі вчені не відокремлюють ліквідність як певну інвестиційну мету.
Проте вона багато в чому залежить від інших головних ознак інвестування.
Так, наприклад, наявність високого рівня якої-небудь з названих
інвестиційних якостей робить цінний папір привабливим для окремого кола
інвесторів і, як наслідок, відносно ліквідним.
У табл. 11.1 розміщено типи цінних паперів у порядку відповідності їх
цілям, які ставлять перед собою інвестори. Як видно з таблиці, жоден
цінний папір не об’єднує в собі одразу всіх цілей.
Таблиця 11.1
ЦІННІ ПАПЕРИ ТА ЇХНІ ІНВЕСТИЦІЙНІ ЯКОСТІ
Дохідність
за стійкістю Безпека
вкладень Зростання Ліквідність Дохідність
за розмірами
доходів
Державні цінні папери,
короткострокові облігації,
довгострокові облігації, привілейовані акції,
прості акції Державні цінні папери, короткострокові облігації,
довгострокові облігації, привілейовані акції,
прості акції Прості акції,
привілейовані акції,
довгострокові облігації,
короткострокові облігації,
державні цінні папери Державні цінні папери,
короткострокові облігації,
прості акції,
довгострокові облігації,
привілейовані акції Прості акції,
привілейовані акції,
довгострокові облігації,
короткострокові облігації,
державні цінні папери
Працюючи на ринку цінних паперів, інвестор повинен додержуватися
принципу диверсифікації вкладів. Якщо вкладник його дотримується, то він
обов’язково пов’язаний із сукупністю належних йому фінансових активів
різних видів, яка називається інвестиційним портфелем.
Мета диверсифікації портфеля — зменшити ризик втрати капіталу та доходу.
Оскільки ніхто не може передбачити майбутнє, більшість інвесторів
диверсифікує свої портфелі різними способами (облігації замість акцій;
різні строки погашення; різні галузі промисловості, компанії, країни;
неоднаковий час зберігання; нерухоме майно тощо).
Перераховані конкретні цілі формування інвестиційного портфеля є досить
альтернативними. Забезпечення високих темпів приросту інвестованого
капіталу в довгостроковій перспективі значною мірою досягається за
рахунок істотного зниження рівня формування інвестиційного доходу в
поточному періоді (і навпаки). Темпи приросту інвестованого капіталу й
рівень формування поточного інвестиційного доходу перебувають у прямій
залежності від ступеня інвестиційних ризиків. Забезпечення необхідної
ліквідності портфеля може перешкоджати включенню в нього фінансових
інструментів як з низьким, так і з високим ризиком.
Основною метою будь-якого інвестора буде оптимальний варіант формування
портфеля різних цінних паперів. За досягнутою відповідністю цілям
інвестування портфелі класифікують на збалансовані та незбалансовані.
Портфель, який відповідає цілям інвестора, вважається збалансованим. За
його формування було досягнуто компромісу між інвестиційними якостями
цінних паперів. Незбалансований портфель характеризується
невідповідністю складу фінансових інструментів інвестування поставленим
цілям формування.
Портфелі цінних паперів також можуть класифікуватися як фіксовані та
змінні (керовані) залежно від строку існування портфеля в незмінному
стані.
Фіксований портфель являє собою сукупність цінних паперів, що
залишаються на весь період його існування в незмінному стані. Він
гарантує інвестору мінімізацію ризику, але не дає великих доходів. Як
правило, фіксовані портфелі представлені державними цінними паперами.
Остання дата погашення за ними визначає строк існування всього портфеля.
Тому інвестори формують, як правило, змінний портфель цінних паперів,
яким вони можуть керувати згідно зі своїми цілями.
Перш ніж купувати цінні папери потрібно розробити схему розміщення
активів, яке передбачає розподіл портфеля між різними категоріями
активів (акції, облігації, короткострокові цінні папери, матеріальні
активи, особливо золото та нерухомість) для збереження капіталу за
негативних змін ситуації та отримання переваг за позитивних. Збереження
капіталу — захист від негативних впливів ринку й використання цих
впливів — головна мета схеми розміщення активів. Ця схема базується на
тому, що дохідність портфеля більше залежить від структури розміщення
активів, ніж від самих інвестицій. Дійсно, дослідження довели, що
дохідність портфеля більш як на 90 % визначається схемою розміщення
активів і менш як на 10 % — вибором конкретних цінних паперів. Більше
того, як встановили вчені, за вкладення коштів у різні класи
інвестиційних інструментів вплив ризику скорочується значніше, ніж за
вкладання їх в одну категорію активів.
Існують три основні підходи до створення схеми розміщення активів. Перші
два — підходи з фіксованою та гнучкою структурами — відрізняються
природою пропорцій між різними категоріями активів у портфелі. Третій
підхід — тактичне розміщення — є складнішим і, як правило,
використовується досвідченими керівниками великих інституційних
портфелів.
Розміщення з фіксованою структурою портфеля. Цей підхід означає, що у
кожній категорії активів (зазвичай їхня кількість від 3 до 5)
розміщується фіксована частина портфеля.
Припустимо наявність усього чотирьох категорій активів: акцій,
облігацій, короткострокових цінних паперів і нерухомості. Тоді
розміщення за фіксованою схемою могло бути, наприклад, таким, як у
табл. 11.2.
Таблиця 11.2
РОЗМІЩЕННЯ АКТИВІВ
З ФІКСОВАНОЮ СТРУКТУРОЮ ПОРТФЕЛЯ
Категорія Розміщення, %
Прості акції 30
Облігації 50
Короткострокові цінні папери 5
Нерухомість 15
Разом портфель 100
Зазвичай за такого підходу питомі співвідношення, будучи фіксованими,
залишаються незмінними в часі. Оскільки ринкова вартість портфеля
врешті-решт змінюється, то його склад може переглядатися (коригуватися)
щорічно або після серйозних ринкових зрушень для збереження бажаних
фіксованих пропорцій.
Розміщення з гнучкою структурою. Такий підхід означає періодичне
коригування співвідношення кожної категорії активів, що базується або на
ринковому, або на технічному аналізі (своєчасності проведення операцій).
Використання схеми з гнучким зважуванням часто називають стратегічним
розміщенням активів.
Початкове та скориговане розміщення активів, наприклад, могли базуватися
на системі гнучкого зважування, поданій у табл. 11.3.
Таблиця 11.3
СТРАТЕГІЧНЕ РОЗМІЩЕННЯ АКТИВІВ
Категорія Початкове
розміщення, % Скориговане
розміщення, %
Прості акції 30 40
Облігації 50 50
Короткострокові цінні папери 5 10
Нерухомість 15 0
Разом портфель 100 100
Зміна питомої ваги окремих інструментів інвестування могла бути
викликана очікуванням зниження інфляції, що, у свою чергу, приведе до
зростання курсу акцій та облігацій поряд зі зниженням дохідності
операцій з нерухомістю. Отже, така система дає змогу отримати більшу
віддачу в нових ринкових умовах.
Тактичний метод розміщення активів. Це спеціальний підхід, який
використовує ф’ючерси на фондові індекси та процентні ф’ючерси для зміни
схеми розміщення активів у портфелі. Коли акції здаються менш
привабливими, ніж облігації, потрібно продавати ф’ючерсні контракти на
фондовий індекс і купувати ф’ючерсні контракти на облігації. І навпаки.
Оскільки, щоб дати необхідний ефект, ця техніка повинна спиратися на
великі портфелі й кількісні методи, вона, як правило, властива тільки
інституційним інвесторам.
Система стратегічного управління дає змогу сформулювати глобальні цілі
розвитку фірм, позицію менеджерів, оперативно пристосовуватися до змін
ринкового середовища.
Стратегічне управління інвестиціями в цінні папери передбачає виконання
таких функцій:
1. Оцінка інвестиційної привабливості цінних паперів.
2. Розроблення рейтингів, прогнозування стану ринка в цілому,
а також його сегментів у галузевому й регіональному масштабах.
3. Аналіз ринку альтернативних вкладень.
4. Аналіз ринкового середовища, сильних і слабких сторін основних
конкурентів, їхньої частки на ринку.
5. Пошук нових можливостей, аналіз потреб потенційних клієнтів.
6. Динамічне відстежування кон’юнктури ринку.
З огляду на специфіку роботи інвесторів на ринку цінних паперів і
практику стратегічного управління, цілі інвесторів можна подати так, як
це показано в табл. 11.4.
Таблиця 11.4
СТРАТЕГІЇ ІНВЕСТУВАННЯ В ЦІННІ ПАПЕРИ
Мета стратегічного інвестора Мета портфельного інвестора
Збереження та перерозподіл власності придбанням контрольних паперів
акцій Захист приватних інвестицій від інфляційних процесів
Участь в управління підприємством за рахунок придбання крупних або
блокуючих пакетів Збереження або приріст капіталу інвестора
Забезпечення доступу до дефіцитних видів продукції (послуг) Отримання
регулярного й постійного доходу
Стратегічні інвестори ставлять за мету отримання можливості впливу на
функціонування акціонерного товариства, а не прибутку від володіння
акціями.
Ступінь впливу на діяльність акціонерного товариства залежить від
кількості акцій, якими володіє інвестор. Стратегічний інвестор
зацікавлений у придбанні достатньо великого пакета (як мінімум 25 %),
щоб успішно впливати на стратегічно важливі рішення, пов’язані зі зміною
статуту товариства.
За взаємодії з акціонерним товариством стратегічні інвестори вирішують
певні завдання. Головним з них є отримання повного контролю над
компанією. А коли його отримано, на перше місце висуваються інші
завдання, обумовлені тими цілями, заради яких стратегічні інвестори
купували компанію. Основною метою при цьому є отримання прибутку. Її
можна досягнути, використовуючи різні способи, серед яких основними є
такі:
1. Здійснення ефективного управління підприємством, модернізація його
технологічного процесу та випуск нової, конкурентоспроможної продукції
(стратегія ефективного власника). Прибуток при цьому обумовлений
виробничою діяльністю придбаної компанії.
Основний дохід інвестора є довгостроковим і утворюється в результаті
господарської діяльності підприємства. Тому для здійснення цієї
стратегії необхідні значні ресурси не тільки на придбання контрольного
пакета акцій, але й на розвиток емітента.
2. Підвищення інвестиційної привабливості цінних паперів компанії. Цей
спосіб тісно пов’язаний з попереднім, хоча повністю ним не обумовлений.
Початок реалізації перспективних інвестиційних проектів приводить до
зростання курсової вартості цінних паперів товариства, надаючи власнику
акцій можливість продати їх за вищою ціною, не очікуючи кінцевих
результатів реалізації. Саме цю стратегію обирають венчурні фонди для
фінансування інноваційного бізнесу.
3. Дроблення придбаного акціонерного товариства на дрібніші компанії.
При цьому власник має можливість виділити економічно збиткові компанії
та здійснити їхнє банкрутство. Зосередивши зусилля на прибуткових
компаніях і покращуючи їхній фінансово-економічний стан, стратегічний
інвестор підвищує курсову вартість їхніх акцій і має можливість продати
належні йому цінні папери, отримуючи прибуток на курсовій різниці.
4. Здійснення процедури банкрутства придбаної компанії. У цьому випадку
прибуток стратегічними інвестором може бути отриманий з інших джерел:
або процедурою банкрутства усунено конкурента, або використано вигідне
місцезнаходження придбаної компанії (звільняється місце після його
банкрутства) тощо;
За подальшого розгляду дій стратегічного інвестора на ринку цінних
паперів особлива увага приділяється першому способу реалізації його
економічних цілей. Розглянемо дії на ринку в тому випадку, якщо він
придбав акції підприємства для цілей його ефективного управління,
модернізації та розвитку виробництва.
Цей вибір обумовлений тим, що другий спосіб реалізації економічних
інтересів стратегічного інвестора близький до першого. І в тому, і в
іншому випадку інвестор підвищує інвестиційну привабливість компанії.
Четвертий спосіб — доведення компанії до банкрутства — в українських
умовах є неактуальним, оскільки більшість підприємств в Україні близькі
або вже знаходяться в цьому стані. Щодо третього способу реалізації
економічних інтересів стратегічного інвестора, то він являє собою
комбінацію другого та четвертого.
Вирішуючи питання підвищення економічної ефективності товариства,
стратегічний інвестор може за допомогою методів фондового ринку вирішити
низку завдань, основними з яких є такі:
1. Залучення грошових коштів для реалізації інвестиційних проектів. Це
може бути емісія акцій, облігацій або інших боргових інструментів.
2. Оптимізація фінансових потоків у технологічному циклі роботи
емітента. Один зі способів оптимізації — випуск векселів.
3. Створення позитивного іміджу з використанням можливостей ринку цінних
паперів. Для цього потрібно сформувати ліквідний ринок та підвищити
капіталізацію компанії.
4. Збереження та посилення контролю над компанією, її дочірніми та
залежними організаціями.
Перші три завдання збігаються з тими, які ставить перед собою емітент за
організації роботи на ринку цінних паперів. Четверте є специфічним
завданням стратегічного інвестора, яке він може вирішити за допомогою
можливостей ринку цінних паперів. Точніше його можна сформулювати так:
збереження та посилення контролю над компанією, що, по суті, є
реалізацією концепції економічної безпеки стратегічного інвестора.
Для портфельного інвестора характерним є те, що він незацікавлений у
непрямих доходах (а лише в можливостях одержання дивідендів або
процентів і зростання ринкової вартості цінних паперів); не має
орієнтації на довгострокове володіння цінними паперами; належні йому
акції не дають можливості мати сильні позиції в системі влади
акціонерного товариства.
Зазвичай портфельні інвестори є інституційними, тобто інвесторами, які
формують портфель цінних паперів, базуючись на фундаментальному прогнозі
поведінки їх котирувань у довгостроковому й короткостроковому аспектах,
а потім керують цим портфелем (продають і купують цінні папери). Такими
інвесторами зазвичай є комерційні банки, інвестиційні фонди та компанії,
пайові інвестиційні та пенсійні фонди, страхові компанії.
Робота з розміщення активів, які належать інституційним інвесторам,
проводиться у двох напрямах:
вибір типу активу, який буде використовуватися для формування
інвестиційного портфеля;
визначення обсягу коштів, які будуть вкладатися в кожний тип цінних
паперів.
Суть формування портфеля полягає у визначенні груп активів, які будуть
незалежно реагувати на зміну ситуації на ринку цінних паперів
(наприклад, облігації є низькодохідним фінансовими інструментами в
період інфляції, у той час як нерухомість, навпаки, зростає в ціні).
Класичний підхід до формування інвестиційного портфеля передбачає
дотримання таких принципів:
необхідність додержання довгострокових перспектив у визначенні величини
портфеля, уникаючи спроб точно визначити ситуацію на ринках;
функціонування інституційного інвестора може вплинути на стан ринку за
управління великими пулами активів;
основним фактором успіху є володіння політичною, економічною та
фінансовою інформацією.
Щодо індивідуального інвестора, то формування його портфеля цінних
паперів пов’язане передусім з реалізацією інвестиційної тактики та
ментальністю інвестора.
Відповідно до того, наскільки інвестори бажають піддавати свій капітал
ризику, їх поділяють на три типи. Кожному з них притаманні визначені
риси й відповідна поведінка на ринку. Усі типи характеризується набором
цілей, що ставляться інвестором за вкладання коштів, і принципом добору
цінних паперів для
інвестування.
Консервативні інвестори. Головне завдання консервативного інвестора — це
надійність вкладень, зведення ризику до мінімуму. При цьому віддача
вкладених коштів може бути мінімальною. Серед усіх видів цінних паперів
він віддає перевагу акціям відомих фірм, облігаціям, державним цінним
паперам, банківським депозитним сертифікатам. Портфель, що складається з
таких інструментів, є консервативним.
Безумовно, що можна мінімізувати ризик, але уникнути його зовсім
абсолютно нереально. Кожен суб’єкт ринку цінних паперів ризикує, і це є
неминучим. Існує певна залежність між доходом і ризиком інвестування
(рис. 11.1). Відрізок 1 характерний для консерватора (найменший ризик і,
відповідно, найменший дохід).
Рис. 11.1. Залежність між доходом і ризиком за інвестування
Агресивні інвестори. Такі інвестори намагаються отримати максимальні
доходи. У своїй інвестиційній тактиці агресори передбачають перспективне
зростання курсу цінних паперів і формують портфель зростання, що
складається з об’єктів інвестування з великим ризиком. У формуванні
портфеля перевага віддається спекулятивним акціям, акціям зростання,
опціонам, вкладанням коштів у взаємні фонди.
Щодо поведінки агресивного інвестора, то треба зазначити, що
прогнозування динаміки ринку цінних паперів є дуже складним завданням.
Крім цього, найбільший потенціал зростання курсу існує у венчурному
бізнесі, тобто у сфері, яка найменше піддається прогнозуванню й
характеризується найвищим ризиком.
Відрізок 3 (рис. 11.1) відображає ситуацію в інвестуванні, коли
можливість одержання найбільших доходів пов’язана з максимальним
ступенем інвестиційного ризику.
Помірковані інвестори. Інвестори такого типу отримують середні доходи за
середніх ризиків (відрізок 2, рис. 11.1). Можна вважати, що це проміжний
тип між консерваторами й агресорами. Тактика поміркованого інвестора має
менш спекулятивний характер порівняно з агресивним інвестором. Він
формує портфель доходу, у який входять такі акції: з високими
дивідендами, привілейовані, з високим рейтингом, з «блакитними
корінцями».
Альтернативні схеми розміщення активів різних типів інвесторів наведено
в табл. 11.5.
Таблиця 11.5
АЛЬТЕРНАТИВНІ СХЕМИ РОЗМІЩЕННЯ АКТИВІВ
Вид активу Консервативна Поміркована Агресивна
Акції 15 30 40
Облігації 45 50 35
Короткострокові цінні папери 35 5 0
Нерухомість 5 15 25
Разом 100 100 100
Зазначимо, що поділ портфеля фінансових активів, а звідси й інвесторів,
на консервативний та агресивний типи дуже загальний. У світовій практиці
диференціація інвесторів детальніша: консервативні,
помірковано-агресивні, агресивні, досвідчені, гравці (вишукані).
Згідно з розробленою стратегією інвестор прагне оптимізувати свій
портфель так, щоб забезпечити досягнення всіх стратегічних цілей пошуком
найприйнятніших сполучень усіх чинників.
Найважче оптимізувати такі цілі, як дохідність і ризик, адже найбільш
дохідне інвестування водночас є найризикованішим.
Найприбутковішими вважаються прості акції молодих компаній, які
здійснюють ризиковані проекти, проте за успішного збігу обставин
гарантують високий прибуток.
Отже, вибір цінних паперів або інших активів залежить від мети
інвестора. Але головна ціль будь-якого інвестора — оптимальний варіант
формування портфеля різних активів.
На вибір стратегії дуже впливає тип управління — пасивний та активний.
Пасивне управління характерне для консервативних та
помірковано-агресивних інвесторів. Воно передбачає створення добре
диверсифікованих портфелів цінних паперів, для яких можна з високою
точністю розрахувати дохідність, ризик і ліквідність. Головними цілями
за пасивного управління є захист вкладень від інфляції та отримання
гарантованого доходу за мінімального рівня ризику й низьких витрат на
саме управління.
За пасивного управління під час інвестування в акції найбільш
розповсюджена стратегія «купив—і тримай». Її особливість полягає в тому,
що ефективність стратегії дуже залежить від рівня оцінки акцій та
обраного періоду часу.
За купівлі цього цінного папера потрібний надзвичайно ретельний вибір
часу здійснення угоди (рис. 11.2).
Рис. 11.2. Динаміка курсу акцій
Ціна акції, як правило, з роками здійснює циклічний рух за тенденції
зростання. Якщо акція купується в момент А і продається в D, то виграш
буде незначним, тому що точки А і D знаходяться на одній лінії (у даному
випадку лінії зростання). Отже, це є максимальні значення двох коливань.
Крім того, необхідно чекати більше трьох років, перш ніж вдасться
повернути вкладений капітал. Якщо купити в момент А, а продати в В і С,
то інвестор втратить частину свого капіталу. Краще всього придбати в
момент С, а продати в D. Для цього потрібно три роки не купувати акцію,
потім придбати її та через півроку продати. Тож можна зробити висновок,
що вміння чекати й розраховувати свої дії є основною запорукою успіху.
За пасивного управління розповсюдженою є також стратегія індексного
фонду. Вона базується на тому, що структура портфеля має відбивати рух
обраного фондового індексу, який відображає стан усього фондового ринку
або окремих його сегментів. Види цінних паперів та їхня частка
визначаються так, як і за розрахунку індексу. Головне завдання
інвестора — відтворити у своєму портфелі структуру ринку з періодичним
його коригуванням через півроку або рік. Управління здійснюється за
відхиленнями структури портфеля від структури індексу.
Активне управління передбачає ретельний моніторинг ринку, оперативне
придбання фінансових інструментів, які відповідають цілям інвестування,
а також швидку зміну структури портфеля. Інвестор використовує цю
стратегію тоді, коли намагається отримати дохідність вищу за
середньоринкову. Активне управління потребує значних витрат, тому що
воно пов’язане з інформаційно-аналітичною підготовкою рішень, придбанням
і розробленням власного програмно-технічного й методичного забезпечення.
Саме тому цю стратегію обирають тільки ті інвестори, які мають достатній
капітал і високопрофесійний персонал.
Практика країн з ринковою економікою доводить, що саме система
стратегічного управління є дієвим інструментом для розвитку
інвестування.
Дохід
Ризик
3
2
1
D
С
В
А
Стандартне відхилення
Рух акції
+
20
30
5
4
3
2
1
Роки
10
Рух курсу
акції, $
–
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
