.

Генеза культури та її сутність (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
345 3253
Скачать документ

РЕФЕРАТ

На тему:

Генеза культури та її сутність

ПЛАН

1. Сучасний погляд на проблему антропосоціогенезу.

2. Сутність культурної еволюції та її відмінність від біологічної.

3. Генезис та етапи культурної еволюції.

4. Виникнення мистецтва як універсального механізму культурної еволюції.

1. Сучасний погляд на проблему антропосоціогенезу

Питання про виникнення людини хвилює людство здавна. У XIX ст. склалося
два погляди на дану проблему: релігійний і близькі до нього (наприклад,
життя занесене на Землю інопланетянами), суть яких в тому, що життя і
людина є неземного походження; та еволюційний, який, виходячи із
сучасних наукових знань, пояснює виникнення людини поступовим розвитком
і ускладненням форм матерії. Перший погляд не вимагає доказів, а
приймається, як правило, на віру. Ми будемо виходити з другого погляду.

В еволюційній теорії на сьогоднішній день аксіомою є твердження, що
людина — це підсумок космічної, біологічної та культурної еволюції.
Всесвіт виник приблизно 20 млрд. років тому в результаті Великого
вибуху, згідно з уявленнями сучасної космології, і життя людства
залежить від організації космосу, від процесів, які протікають у ньому.

Близько 3—4 млрд. років тому в результаті космічної еволюції створились
сприятливі умови для виникнення життя. Дальший розвиток життя хоч і
залежав, безперечно, від космічної еволюції, та більшою мірою визначався
еволюцією біологічною: 3,5—4 млрд. років тому починається процес
антропосоціогенезу. Матеріально-енергетичний вплив ближнього космосу як
частини Всесвіту і протікання на Землі процесу антропосоціогенезу
здійснювалися по двох каналах: через зміну неорганічної природи
(клімату, ландшафтів тощо) і через зміну органічної природи (мутації,
природний добір). Залежність зміни клімату, ландшафту і біологічних
процесів, що відбуваються на Землі, від характеру й ступеня сонячної
активності доведені багатьма вченими. Зокрема, радянський вчений А.Л.
Чижевський ще в 30-ті роки переконливо довів, що періодичні й епізодичні
коливання магнітного поля Сонця безпосередньо впливають на нервову
систему, особливо на центр блукаючого нерва, що регулює серцеву
діяльність.

Наука нагромадила великий матеріал про вплив космічних факторів на
еволюцію живих істот, людини. Наприклад, періодична зміна магнітних
полюсів Землі приводить до послаблення електромагнітного поля, що
захищає біосферу від космічної радіації. У результаті різко зростала
іонізуюча радіація космічного походження, що принаймні вдвоє збільшувало
частоту мутацій в зародкових клітинах гомінід. Геолог Г.Н. Матюшин
робить спробу довести збіг часу магнітних інверсій з часом змін фізичної
будови людини. Найбільш відчувають космічну радіацію в процесі цих
коливань екваторіальні області Африки. Багато дослідників вважають
південно-східну Африку прабатьківщиною людства.

Вітчизняні вчені підтримують гіпотезу, згідно з якою австралопітек як
новий біологічний вид — попередник людини (Homo sapiens) — виник в
результаті мутацій людиноподібних мавп (горил, шимпанзе, орангутангів)
під впливом зміни радіаційної обстановки. Справа в тому, що 4—3 млн.
років тому у південно-східній Африці починається активний рух земної
кори, землетруси, вихід на поверхню землі магми, уранових руд, що також
сприяло підвищенню радіаційного фону та зміні генофонду людиноподібних
мавп (вищі мавпи — 48 хромосом, австралопітек — 46 хромосом).
Італійським генетиком Бруно Кіареллі висловлена гіпотеза про злиття у
далекого предка людини двох пар хромосом, в результаті чого “зміцніли”
саме ті, які визначають розвиток мозку і нервової системи.

Як наслідок мутації виникли мавпи-потвори, що мали спрямлений хребет,
слабке волосяне покриття, досить розвинений мозок (450 г) і пересувалися
на двох ногах — вони були названі австралопітеками. Таким чином перехід
до прямоходіння відбувався близько 4 млн. років тому без допомоги
знарядь праці. Навпаки, прямоходіння сприяло тому, що австралопітек все
частіше використовував природні знаряддя праці (палицю, каміння) для
захисту від хижаків і полювання. Це положення є нині загальноприйнятим у
світовій науці. Щоправда, прямоходіння і появу австралопітека багато
зарубіжних вчених пояснюють не стільки факторами, пов’язаними з
космічною еволюцією (хоча й не заперечують їх), скільки факторами
біологічної еволюції.

Американський вчений Оуен Лавджой пов’язує появу прямоходіння з
розмноженням. Розмноження — основа буття. У біологічному світі існують
дві стратегії розмноження: 

Ч-стратегія, коли тварина відкладає багато яєць і у подальшому не
піклується про своє потомство (крайнім прикладом Ч-стратегії е поведінка
устриці, яка відкладає 500 млн. яєць на рік); 

К-стратегія, коли у тварини невелике потомство, але вона ретельно
доглядає його. З появою хребетних, розвитком мозку посилюється
К-стратегія: зменшується кількість нащадків, але поліпшується турбота
про них. У зайців на рік буває 12 дитинчат, у лева — 2.

К-стратегія знаходить свій найвищий вираз у людиноподібних мавп, які
мають одне мавпеня за п’ять-шість років. Між тим, у природі часто
трапляються непередбачені зміни, епідемії і просто нещасливі випадки, в
результаті яких потомство може загинути, а вид припинить своє існування.
Таким чином, біологічна еволюція поставила людиноподібних мавп на межу
вимирання. Щоб вижити, слід було змінити стратегію розмноження,
адаптуватись до навколишнього середовища. Змінився спосіб пересування,
з’явилося прямоходіння, яке сприяло більшому збереженню енергії. Менша
рухливість — вже адаптація. У результаті зміни способу життя самка
людиноподібних мавп могла тривалий час доглядати двох-трьох дитинчат.
Причому виживало потомство тієї особини, яка забезпечувала кращий
догляд. Ретельна турбота прищепити потомству навички й поведінку,
необхідні для життя, приводили до подальшого розвитку нервової системи,
мозку як самки, так і її дітей. По цій лінії йшов природний добір.

Виникає питання: хто ж має годувати самку та її потомство, якщо освоєна
нею територія і спосіб пересування обмежені? Біологічний світ не знає
прикладів, коли самець довгий час годує самку та потомство. Вперше це
виникає в австралопітеків, стаючи основою зародження сім’ї. “Шлюбні
пари” у зграї австралопітеків виникають в результаті біологічної
еволюції, зникнення еструса — стану сексуальної сприйнятливості, який
триває у мавп кілька днів. У зграї передлюдей, як стверджують вчені,
було набагато менше самок, що пов’язане з ускладненнями пологів при
переході до прямоходіння і це могло б — при збереженні еструса —
викликати жорстокі конфлікти і привести зграю до самознищення. Така
перебудова організму закріпилася у генотипі. Вчені розглядають це як
вкрай важливий момент розвитку від тварини до людини. На основі
сексуальних симпатій у стаді австралопітеків складаються “шлюбні пари”,
які існують певний час, розпадаються, далі виникають нові. Маргарет Мід,
один з провідних етнографів світу, вважає “інститут батьківства” тією
біологічною основою, на якій грунтується культурна, соціальна еволюція.

Що ж відрізняє передлюдину (австралопітека) від людини? Відколи можна
говорити про людське суспільство, що формується? У чому його відмінність
від зграї? Можна таким критерієм вважати використання і навіть
виготовлення знарядь праці, чи тільки становлення мислення, волі, мови
означає зародження суспільства?

Сучасні дослідники показали, що людиноподібні мавпи здатні
використовувати знаряддя праці. Первісна виробнича діяльність існувала в
рефлекторній формі у австралопітеків (зробити край каменя гострішим або
в окремих випадках навіть надати йому зручнішу форму). Виготовлення
знарядь праці окремими індивідами епізодично зустрічалось і у Homo
habilis, і все ж навіть їх більшість антропологів не вважає людьми, бо
вони не мали стандартизованих знарядь праці. У стандартизованому
знарядді праці втілена ідея, яка виходить за межі не лише кожного
індивідуального моменту, але й кожного окремого індивіда, зайнятого
конкретним відтворенням цього знаряддя. Одним словом, це поняття
соціальне. Відтворити зразок — значить знати його, а це знання
зберігається і передається суспільством.

Поява стандартизованого знаряддя пов’язується з початком становлення
мислення, волі, мови, отже — з початком становлення суспільства.
Стандартизовані знаряддя праці з’являються 1 млн. років тому у Homo
erectus (пітекантропів), і їх безперечно відносять вже до людей, хоча
поки ще не готових, а таких, що формуються. Процес становлення людини і
суспільства завершився 40—35 тис. років тому.

Останнім часом серед зарубіжних антропологів отримав поширення погляд,
згідно з яким всі гомініди, які стоять за рівнем розвитку вище Homo
habilis, утворюють один вид – Homo sapiens. Люди сучасного фізичного
типу входять до цього виду як підвид Homo sapiens. Існував й інший
підвид: Homo sapiens neanderthalensis, який з незрозумілих причин зник
40—35 тис. років тому.

2. Сутність культурної еволюції та її відмінність від біологічної

Культурна еволюція — це еволюція поведінки і здібностей людини. Щоб
зрозуміти специфіку розвитку людства, оцінити його можливості, необхідно
збагнути особливості як біологічної, так і культурної еволюції.

Біологічна еволюція, будучи саморозвитком органічних форм — що
визнається нині більшістю вчених, грунтується на мутаційній мінливості,
на боротьбі за існування і на природному доборі. Біологічна наступність
при цьому забезпечується майже повною незмінністю спадкових ознак
(генетичною пам’яттю) біологічних видів. Тільки мутація приносить зміни
в генетичну інформацію, оскільки є єдиним джерелом нових організмів у
біосфері. Природний добір закріплює лише ті зміни, які збільшують
здатність живої істоти до здобування їжі, самозахисту, розмноження,
тобто спрямовані на підвищення її шансів на виживання, пристосування до
життя.

Біологічна еволюція людини — також результат мутацій, що виявилися у
зміні діяльності центральної нервової системи, розвитку мозку. В основі
біологічної еволюції лежить зміна інформації, а не організмів як таких.

Культурна еволюція багато в чому схожа на біологічну — інформація
передається наступним поколінням, але не через розмноження з допомогою
ДНК, а шляхом наслідування, навчання і оволодіння знаннями і навичками.

Еволюція культурна пов’язана із здатністю зберігати всю нагромаджену
інформацію і передавати її наступному поколінню.

Культурна еволюція не залежить повністю від випадковості — людина здатна
активно шукати нову інформацію, свідомо обираючи напрямок своїх пошуків.
Вона може також одержати її шляхом роздумів, відкриваючи нові факти,
взаємозв’язки, форми поведінки методом дедукції. У культурній еволюції
для усунення шкідливої інформації не потрібна загибель індивідів. Людина
здатна свідомо від неї відмовитись. У біологічній еволюції нові
властивості можуть набуватись лише ціною втрати колишніх. Наприклад,
мутація, завдяки якій у птаха з’являється дзьоб, може позбавити його
здібності розколювати зерна або вловлювати комах. Навпаки, набуття нової
інформації в ході культурної еволюції звичайно не позначається негативно
на колишніх здібностях індивіда. Тим-то культурна еволюція може
відбуватись значно швидше: адже нові властивості не витісняють існуючі,
а лише доповнюють їх. Вона має кумулятивний характер, і її темпи з
плином часу зростають.

З допомогою культурної еволюції людина виробила таку поведінку, яка
постійно підвищує пристосованість до життя. За дуже короткий термін
людство освоїло і вдосконалило більшість специфічних навичок, якими інші
організми оволодівали протягом всієї біологічної еволюції: ми літаємо
вище птахів і пересуваємося по воді швидше за будь-яку рибу.

Людина — єдина жива істота, специфічною особливістю якої є культурна
еволюція як засіб виживання і пристосування до оточуючого середовища. За
допомогою культурної еволюції людина постійно підвищує свою
пристосованість до життя шляхом удосконалення своєї поведінки, свого
ставлення до оточуючої дійсності.

Таким чином, особливості культурної еволюції та її відмінність від
біологічної полягають, по-перше, у способах передавання інформації — у
наслідуванні (показі, прикладі), навчанні, оволодінні знаннями і
навичками у процесі спілкування з допомогою мови та інших знакових
систем. По-друге, в характері, змісті і оформленні, закріпленні
інформації — нагромадженні знань, оформленні їх у науку: мистецтво,
моральні норми, матеріальні об’єкти тощо. Знання стало найпершим і
невичерпним джерелом засобів виживання людства. Людина постійно
помічала, відкривала і засвоювала із користю для себе все нові й нові
взаємозв’язки і закономірності типу “якщо-то”, що дало їй можливість
перетворювати оточуючий світ відповідно до своїх потреб. По-третє, в
результатах її — особливостях організації людської життєдіяльності,
становленні соціальних взаємин, суспільства. Коли виник ХС, всі
екологічні ніші на Землі були зайняті іншими біологічними видами. І
тільки завдяки виникненню нової форми життєдіяльності – суспільства,
людство змогло вижити, розселитися по всій планеті і стати домінуючим
біологічним видом.

3. Генезис та етапи культурної еволюції

Для того, щоб краще зрозуміти сутність культурної еволюції як процесу
формування поведінки людини, звернемось до її генезису.

У тваринному світі є також позагенетичний спосіб передавання досвіду від
однієї особини до іншої. Наприклад, досліди з вищими мавпами свідчать
про те, що їх можна навчити використовувати знаряддя праці і навіть
користуватись примітивною мовою глухонімих. Мавпа, яка знає мову
глухонімих, може навчити її інших особин. Це дало підставу деяким
авторам говорити про існування у тварин елементарної культури чи
пракультури. Тварини мають елементарний засіб передавання досвіду, однак
тут відсутні позагенетичні засоби, закріплення цього досвіду всередині
виду чи популяції. У людини з виникненням виробничої діяльності
з’явились й інші, крім статевих клітин, матеріальні структури, в яких
фіксувався і з якими, разом з тим, передався від покоління до покоління
попередній досвід. Такими матеріальними структурами були виготовлені
знаряддя. З початком фіксування у засобах виробничого досвіду кожне нове
покоління, вступаючи у життя, одержало у своє розпорядження
матеріалізований досвід попередніх поколінь, збагачувало його і
передавало далі. Виникнення нового засобу фіксування і передавання
досвіду мало своїм наслідком появу особливого матеріального процесу —
еволюції знарядь. Врешті-решт розвиток знарядь праці приходив у
суперечність з морфологічною будовою організму людини і починав вимагати
приведення його у відповідність з потребами дальшого прогресу. І ця
суперечність долалась з допомогою грегарно-індивідуального добору.
Термін “грегарний” запропонував Ю.І. Семенов. Грегарний — від слова
“грег” — зграя. Прикметник “стадний”, на його думку, не зовсім
милозвучний, а поняття “соціальний”, “суспільний” на цьому етапі
становлення людства поки що вживати рано, оскільки суспільство ще тільки
сформувалось.

Про природний індивідуальний добір не може йти мови, бо здатність до
виробничої діяльності не давала ніяких біологічних переваг індивіду, та
наявність їх в об’єднанні людей робила всіх членів колективу, разом
взятих, більш здатними до пристосування. Специфіка цього добору була в
тому, що його спрямування визначалося не особливостями середовища, а
особливостями процесу еволюції знарядь. Відтоді, як виникла еволюція
знарядь праці, головний напрям розвитку організму пішов по лінії не
прямого пристосування до середовища, а пристосування його до виробничої
діяльності і тільки тим самим до середовища. У силу всього цього даний
добір можна характеризувати як виробничий. Особливостями виробництва
визначалось те, що добір був не індивідуальним, тобто та зграя
передлюдей краще пристосувалась до середовища і виживала, яка мала
досконаліші знаряддя праці. Виробничий грегарно-індивідуальний добір був
особливою формою, якісно відмінною від форм природного добору. І спроби
поставити його в один ряд з добором, що призвів до пристосування одного
виду тварин до життя у норах, іншого — до життя на деревах, не мають під
собою ґрунту.

Під впливом виробничої діяльності змінювалась і сама організація
передлюдей — від зграї (біологічної) до суспільства (соціальної).

Взаємини у зграї будуються, як правило, на принципі домінування сили.
Виготовлення знарядь праці передбачає ускладнення центральної нервової
системи, передусім головного мозку, здатність до тонших і точніших
рухів, але аж ніяк не розвиток м’язів. Взаємини, що існують у зграї на
основі сили, з певного моменту зробили фактично неможливим розвиток
виробничої діяльності. Треба було або відмовитись від удосконалення
знарядь праці, а отже, від адаптації до оточуючого середовища (що
означало б припинення еволюції виду і його деградацію), чи обирати інший
шлях — вийти за межі біологічної організації до соціальної, де
провідними відносинами стають виробничі, які й визначають особливості
поведінки людей, передусім рівний доступ до їжі.

Поступово формуються комуналістичні відносини, тобто рівноправний доступ
всіх членів колективу до існуючої власності: їжі, знарядь праці, одягу
тощо, які зустрічаються у народів, що перебувають у першій фазі
первісного суспільства. Велику роль у нейтралізації біологічного
індивідуалізму і формуванні суспільних відносин (спочатку як відносин
рівноправ’я) відіграли табу. Табу становили собою норми поведінки, що
виражались у забороні якоїсь дії. Ця норма начебто із зовні
нав’язувалась суспільству якоюсь сторонньою силою, з якою не можна було
не рахуватись. Так виражала себе громадська воля. Об’єднання, в яких
табу порушувалося, зникало з неминучістю. Суспільні відносини остаточно
утвердились, коли вимоги колективу до індивіда стали внутрішньою
потребою кожного члена, причому сильнішою за його біологічні інстинкти.
Це трапилося десь 40—35 тис. років тому. З цього часу культурна еволюція
почала визначати розвиток людства, який пішов швидшими темпами,
збільшилося число альтернативних форм поведінки людини у
взаємовідносинах з навколишнім середовищем.

Відзначаючи особливості культурної еволюції, ми підкреслювали, що вона
ґрунтується на збереженні знань, надбанні нових і передаванні їх
наступним поколінням. Щоб зберегти і розвинути всю свою нову суспільну
сутність, соціалізувати в належному напрямку кожного індивіда, людству
треба було передати йому всю сукупність свого соціального життя —
виробничі здібності, принципи взаємин (табу), а також духовний світ, що
почав формуватись: думки, почуття, стани людей. У верхньому палеоліті
(35 тис. років тому) виникла ситуація, за якої значна частина суспільної
життєдіяльності не могла бути закодована, втілена і передана існуючими
засобами. Які ж засоби мала в наявності культурна еволюція на
вищезгаданий момент?

1. Передусім, як вже зазначалось, розвиток знарядь праці, передавання
виробничого досвіду в процесі навчання молодших старшими.

2. Існувала мова як засіб спілкування, щоправда, вкрай примітивна,
нерозвинена.

3. Певні моральні уявлення вже регулювали поведінку людей, визначали їх
ставлення один до одного, до колективу, до осіб іншої статі, оточуючого
світу. Цьому навчали з дитинства.

4. Міфологія через одухотворення природи намагалась дати зв’язану і
загальну картину світу, хоча і в не усвідомленому, а швидше у
змодельованому, “картинному”, образному вигляді.

5. Передмагія служила засобом практичного впливу на світ і давала людині
впевненість в успіхові передбачуваної справи, передавала досвід у різних
сферах життєдіяльності. Зокрема, дуже ймовірно, що у первісних людей
полюванню передувала його репетиція. Ускладнення мисливської діяльності
неминуче вимагало на певному етапі попереднього вироблення плану дій.
Через крайню конкретність мислення первісної людини вироблення плану
полювання і розподіл ролей могли відбуватися лише у вигляді інсценізації
полювання, яка початково не носила магічного характеру, але надалі
неодмінно мала перетворитись на обряд, — так виникає магія.

4. Виникнення мистецтва як унікального механізму культурної еволюції

Всі засоби, про які йшлося вище, зберігали наявні соціальні відносини і
духовний світ людей. Обмеженість їх була в тому, що кожен із цих засобів
мав вузьке поле застосування у соціальному житті (знаряддя праці —
економіку, табу — моральне життя тощо). Вони були факторами зовнішньої
взаємодії людини і світу. У первісному суспільстві, напевне, досить
часто траплялися сплески індивідуалізму, що виявляли себе в різних
антигромадських проявах, отже, необхідний був засіб, який, відтворюючи
суспільні цінності і “необхідну модель життя”, безпосередньо й
непримусово впливав на світовідчуття людини, регулюючи її поведінку.
Духовний світ особистості, що ускладнювався, ніякою мірою не в силі був
відобразити і зберегти жоден із названих засобів.

Ці завдання могли бути розв’язані тільки з появою на світ мистецтва.
Мистецтво здатне увібрати і передати всі можливі ситуації взаємодії
людини і світу, всі ситуації взаємин людей, без будь-якого локального
обмеження. Відображенню мистецтвом доступні як матеріальні, так і
духовні сторони суспільного життя. Мистецтво цілісно відтворює
дійсність: може у відбитому вигляді зберегти матеріальну сторону життя і
ті людські стани, ті види людського реагування на дійсність, які з ними
пов’язані. При художньому сприйнятті вся життєдіяльність, відображена в
мистецтві, “оживає” навіть для людини, яка не має в особистому досвіді
чогось подібного. Завдяки цьому індивід виявляється здатним воскрешати,
а отже, зберігати і передавати досвід, думки, почуття громади. Мистецтво
є найдоступнішою формою засвоєння знань, оскільки воно сприймається в
конкретній формі справжньої життєдіяльності.

Величезна роль мистецтва у розвитку людства полягала в тому, що воно
сприяло розвиткові творчих засад в індивіді. Справа в тому, що первісний
лад був консервативним, вимагалося чітке додержання табу, ніяких
індивідуальних тлумачень не дозволялося, що заважало виявленню
ініціативи, свободі особистості. Мистецтво ж — за самою своєю природою і
характером впливу на сприймача вимагає від людей творчості (добудова
відкритої моделі, співвіднесення досвіду того, хто передає і того, хто
сприймає; вплив думок і почуттів, закон уподібнення, розкріпачення при
сприйнятті). Мистецтво, завдяки ефектові передаваної інформації у тому,
хто сприймає, не консервувало життєдіяльність, а робило її “справжньою”
реальністю, життям, відродженим у думці, почутті, стані, спонуканнях.
Таким чином, мистецтво виявилось і засобом, здатним найкращим чином
передавати суспільне необхідну життєдіяльність за допомогою воскресіння
її в індивіді, і засобом, що сприяє нейтралізації, або навіть певною
мірою зняттю зоологічного індивідуалізму в поведінці. Мистецтво не
створює копію, зліпок світу (дійсності) — в такому варіанті воно було б
непотрібне індивіду. Предметом його є цінність людського буття, те, що
розвиває в індивіді його людську сутність.

Культурна еволюція з виникненням мистецтва2 — цього універсального
механізму збереження і передавання соціальної інформації від покоління
до покоління — набула незворотного і прискореного характеру. Ми
розглядаємо проблему походження мистецтва в межах культурної еволюції
людства і не ставимо завдання аналізувати різні її концепції, виходячи з
його природи. Ґрунтовний аналіз теорій походження мистецтва: біологічний
(Ч. Дарвін); із гри (К. Брюхер, К. Гросс); як вияв надлишкової енергії
людини (Г. Спенсер); трудової (Г. Плеханов, “Письма без адреса” //
Плеханов Г, Избр. филос. произведения. — Т. 5).

Мистецтво — це самосвідомість культури. Універсальність мистецтва як
засобу збереження життєдіяльності з віками не тільки не втратилась, а
навпаки, зросла, тому що в ньому з’явились нові види і жанри. Стали
різноманітнішими художньо-виражальні засоби, а це

призвело до того, що життя суспільства, людини стало можливо втілити у
мистецтві багатогранніше й досконаліше.

Таким чином, культурна еволюція в той період, коли повністю сформувалися
суспільство і людина, була представлена такими інформаційними каналами:
еволюція знарядь праці, мова, моральні норми, міфологія, мистецтво,
релігія (її перша форма — магія), зміст яких визначала, “фіксувала”
своєрідність поведінки, світовідчуття людини в епоху верхнього
палеоліту.

Які ж основні етапи культурної еволюції людства? Загальноприйнятим у
культурології є поділ людської історії на три великих етапи: дикість,
варварство, цивілізацію, запропоновані ще в кінці XVIII ст. шотландським
філософом Анрі Фергюссоном. У XIX ст. американський етнограф Л. Морган,
а потім Ф.Енгельс пов’язували виділення кожної з цих епох з певним
рівнем матеріальної культури, з конкретними формами розвитку
господарства. Епосі дикості відповідають такі господарства, що
“привласнюють” (збирання, полювання і рибальство), епосі варварства —
ті, що виробляють (раннє землеробство і скотарство), епосі цивілізації —
розвинена аграрна культура, промислова і науково-технічна культури.

Таким чином, ми бачимо, що основним критерієм етапів культурної еволюції
є розвиток виробничих сил і поява нових ідей, які врешті-решт визначають
і своєрідність культурно-історичних епох. З культурною еволюцією —
еволюцією людського духу — ідеальні фактори в свою чергу істотно
впливають на матеріальну культуру суспільства.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020