РЕФЕРАТ
На тему:
Культурна мотивація політико-соціальних змін у світі на початку XX
століття
У 1-й половині XX століття остаточно сформувались три основних наукових
дисципліни, що вивчали культуру. Це культурна антропологія, соціологія
культури і філософія культури.
Спеціалісти з цих наук на початку століття ввели трьох-часткове
розчленування культури на матеріальну, соціальну і духовну. Матеріальною
культурою вважається все, що відноситься до взаємостосунків людини з
довкіллям, задоволення її потреб, забезпечення подальшого існування,
технологічної сторони життя. Під соціальною культурою розуміється
відношення людей один до одного, система статусів і соціальних
інститутів. Духовна ж культура — це суб’єктивні аспекти життя, ідеї,
установки, цінності і способи поведінки, що орієнтуються на них (А.
Кребер, К. Клакхон).
Давайте ж спробуємо розібратись, як ця сума культур сприяла
політико-соціальним змінам у світі в минулому столітті.
«Некалендарний початок століття»
В кінці XIX — на початку XX століття США з Канадою і Західна Європа
процвітали. Непогано йшли справи у Росії.
На цей час частка Росії в світовому виробництві зерна дорівнювала частці
всієї Європи. Адже і Транссибірську магістраль, яка досить довго була
найбільшою залізницею світу, побудували саме як велетенський конвеєр
зерна.
Сучасникам здавалось, що в світі нарешті переміг здоровий глузд і
науково-технічний прогрес, що майбутнє — прекрасне і безхмарне, а
головне, що більше ніколи не буде війн.
Всі багатіли, вправлялися в гуманізмі, покладали надії на нові
технології. Нічого незвичайного не відбулося в світі і в 1900 році.
Правда, не вродили зернові в Росії, зате був спущений на воду крейсер
«Аврора», а в США вперше було обрано президентом Теодора Рузвельта.
Зрештою, це вся очевидна сторона подій.
А тим часом Німеччина вже діловито готувалась до майбутньої війни. Про
воєнний союз домовились з французами англійці. У свою чергу французи вже
були союзниками Росії, а в той же час англійці склали союз з японцями,
які готувались до нападу на російський Порт-Артур.
У системі «концерту держав» кожна із сторін намагалася відвести
потенційну загрозу від себе і спрямувати її на будь-кого з решти
учасників. Двополюсна система політичного світу забезпечувала як
очевидність того, звідки насувається загроза, так і неминучість реакції
з боку майбутньої жертви.
На початку століття найчисленнішою групою населення було селянство.
Тільки в Англії і Бельгії воно становило меншість населення. Слуги, що
жили при господарях, були другою найбільшою групою населення. На рубежі
століть в центрі уваги суспільного життя опинилися промислові робітники.
Вони складали всього 6-8% від загальної кількості населення. Загалом же
вони посідали третє місце після селян і слуг. Однак вся увага
громадської думки була зосереджена тоді на робітничому питанні.
Пролетаріат великих міст працював переважно на великих промислових
підприємствах, що робило його особливо динамічним.
Велика кількість політичних партій Західної Європи ще в 1-й половині XIX
століття розраховувала у своїй діяльності перш за все на робітників.
Справді, вже через сто років, на початку XX століття робітники існували
як клас, а їх проблеми стали соціальним питанням не тільки для
політиків, а й для вчених.
Як у всіх європейських країнах, так і в США з другої половини XIX
століття і до початку Першої світової війни економічні умови робітничого
класу покращувались, а не ставали гіршими, як передбачав К. Маркс. В
Росії ж навпаки — жорстока експлуатація робітників і селян привела до
революційної кризи. Царські міністри вважали, що потрібна невелика
переможна війна, щоб запобігти революції в країні.
Так сталося, що саме в 1903 році російський царизм розпочав репресії
проти євреїв. Це був рік кишиневського єврейського погрому. Він
знаменував собою початок насильства авторитарних держав проти власних
громадян. Цього ж року відбувся ІІ-й з’їзд РСДРП, на якому
соціал-демократи розділилися на дві течії — меншовизм і більшовизм.
Почалася російсько-японська війна 1904—1905 років, яка тільки прискорила
події буржуазно-демократичної революції в Росії. Події ж революції
1905—1907 років були просто продовженням репресій. Значна частина
населення Росії була втягнена в революцію, захлинулася в потоках крові і
стала жертвою беззаконня і сваволі царського режиму. Справа була також і
в тому, що частина правлячих кіл імперії, спекулюючи на єврейській
проблемі, сама запроваджувала у російське суспільство фатальні для нього
навики. Про репресії царизму в кінці революції точно висловився Л.
Троцький: «Армія чистила свої рушниці, а революція хоронила свої
жертви».
Як вважав російський культуролог Д. Мережковський, революція сама по
собі — не добра і не зла сила. Революція — це чесно сформульована
брехня, сумлінно виявлена гнилизна, підведення підсумку попереднього
розкладу. Накопичення творчих ідей і моральної енергії мимовільно ніколи
не веде до революції, а веде до розвитку.
До революції веде накопичення зла, брехні, аморальності, соціальної
несправедливості. Бреше і знущається влада, але ж при цьому
прикидається, боїться, холопствує і народ. Соціальні вимоги революції
справедливі, але це не рятує її від можливої брехні, якщо не буде
чинитись опір її найближчим результатам — зарозумілості і
самодовольству, явищам міщанським за своєю суттю… Такі можливі
наслідки революції тим більш страшні, що міщани утверджують лише себе,
можуть об’єднатись лише в потворному побуті, неблагородному і
буржуазному за своїм духом. Тільки усвідомлення свого стародавнього і
вічного походження робить людей гідними цього звання, кладе на їх
обличчя і побут людську печать справедливості і благородства.
На початку століття в Росії німці вважалися людьми поміркованими і
порядними. В романах вони зображувалися мрійниками, як тургенєвський
Лемм; інші — енергійними, обмеженими трудівниками, як гончаровський
Штольц. Філософ В. Розанов так описував Німеччину 1912 року: «Чесно
потиснути руку цих чесних людей, цих добросовісних працівників, означає
зразу вирости на декілька аршинів догори… Я би не був наляканий фактом
війни з німцями. Очевидно, що це не нервово-мстивий народ, який,
перемігши, став би добивати… Німець в масі своїй або простак в
політиці, або просто у нього немає апетиту все з’їсти навколо. Ось чому
війни з Німеччиною я не лякався б. Але просто надзвичайно приємно бути
другом чи приятелем цих порядних людей… Я дав би зайве і просто заради
доброго характеру. Впевнений, що все потім повернулось би сторицею. Я
знаю, що це тепер не відповідає міжнародному становищу Росії, і кажу цю
свою думку крадькома, в бік, на майбутнє. Ну, а щоб дати радість 40 млн.
настільки порядних людей, можна іншим народам і посунутись, навіть
ледь-ледь кому-небудь і постраждати…» Ці слова стали яскравим
прикладом прекраснодушшя.
Як згадував Ісайя Берлін, коли почалася Велика війна (Перша світова),
євреї теж не мали нічого проти німців, навіть проти того, щоб вони
прийшли. А німці виявились такими ж антисемітами, як і росіяни. Все це
відбувалося за двадцять років до початку Другої світової війни.
А тим часом в 1912 році Європа вступає в смугу неспокійного бурхливого
життя. Починаються і тривають балканські війни, які стали передднем
Першої світової війни.
Цієї війни не передбачав не тільки ідеаліст-філософ . В. Розанов, а й
раціоналіст-політик В. Ленін. З характерною для нього нездатністю до
передбачення він писав М. Горькому в 1913 році: «Війна Австрії з Росією
була б дуже корисною для революції штукою, та мамо вірогідно, щоб Франц
Йосип і Ніколаша надали нам таке задоволення».
В той же час письменник Томас Манн обґрунтовував необхідність воєнного
протистояння німецької культури з її глибинами побутово-поверхневій
французькій цивілізації. Старенький Анатоль Франс, цей адепт вишуканої
культури Франції, рвався в окопи добровольцем. І тільки майже через
тридцять років в США вигнанець Томас Манн в романі «Доктор Фаустус» на
запитання: «Хто винен у всьому?» відповідає: «Ми».
Аж ось настав 1914 рік і почалась війна, яка перекреслила всі плани
кожної людини світу і розбила цей світ на скалки. Європа була
перетворена на руїни, цінності вікторіанської епохи були втоптані в
прах. Війна прискорила прихід російської революції, знищила всі
монархічні імперії Європи, проте сприяла появі двох інших —
комуністичної і фашистської імперій, посіяла зерна Другої світової війни
і дегенерувала Холокостом.
Перша світова війна стала, за виразом А. Ахматової, некалендарним
початком XX століття. Люди на початку війни не розуміли ні подій, ні
інших людей, ні самих себе. В середині XX століття вийшла друком
переписка Ж. Р. Блока з Р. Ролланом в роки війни. Ж. Р. Блоку в 1914 р.
було ЗО років, його зразу ж призвали до війська, він був тричі
поранений. Р. Роллан був на 18 років старший віком, знаходився в
нейтральній Женеві і писав статті «Над сутичкою» тощо. Ж.Р. Блок в
листах з фронту до нього писав про звірства німців, про їх здичавілість.
Він вірив, що це остання війна, — варто лише розбити кайзерівську
Німеччину, як запанує мир, свобода, щастя. Р. Роллан писав у відповідь,
що дорожить єдністю Європи, тому краще всього буде, якщо війна
скінчиться нічиєю.
Перша світова війна була чернеткою слідуючої війни. Уряди різних країн
видавали друком збірники документів — «білі книги», «жовті», «сині», —
пробували переконати світ, що не вони почали війну. Німці, руйнуючи
Реймський собор, ратушу Арраса чи середньовічний ринок Іпра, запевняли,
що вони не винні у вандалізмі. Чверть віку поспіль бомбардувальна
авіація «перестала заглядати в історію мистецтва» (І. Еренбург).
Німці, французи, росіяни обурювалися поганим поводженням з
військовополоненими. Ще нікому не могло спасти на думку, що в роки
майбутньої війни фашисти будуть вбивати всіх непрацездатних в окупованих
країнах Європи, а радянська влада буде мільйонами знищувати власних
громадян.
В роки Першої світової війни німці обурювалися в американських газетах,
що російські війська примусово евакуюють польських євреїв. Гіммлеру тоді
було 14 років, він ганяв собак і не думав про організацію Освенціма або
Майданека. 22 квітня 1915 року німці вперше застосували отруйні гази. Це
всім здавалося неймовірним звірством,
Німецькі шовіністи вже тоді показали, що майбутнє буде жахливим. Відомий
датський мікробіолог проф. Мадсен, який працював в роки війни в
датському Червоному Хресті і оглядав продуктові посилки з Німеччини
полоненим в Росію, навів такий приклад з своєї практики. В одній з
посилок він виявив бацили, що призначалися для зараження крупом великої
рогатої худоби. Мадсен був впевнений у непричетності німецького
командування до цієї спроби бактеріологічної війни. Ймовірно, посилка
була індивідуальним актом.
Правда, в 1915 році здавалось неймовірним повідомлення про те, що на
ріці Іпр німецькі війська вперше застосували отруйний газ, а вісімдесят
три роки поспіль в Москві хімік-аматор виготовив іприт у власній
квартирі. Ще одним результатом цієї війни стало виникнення Югославії,
чий розпад більш ніж через 80 років створює світові все нові проблеми.
«Пройдисвіти історії» на чолі тоталітарних режимів
Ще до закінчення «фестивалю» Першої світової війни російський «оркестр»
зі 160 мільйонів віртуозів розіграв свою власну варіацію під назвою
«комуністична революція». Це слова очевидця і сучасника жовтневої
революції 1917 року російського соціолога Пітіріма Сорокіна. Блискучий
вердикт революції виніс філософ В. Розанов: «З брязканням, скрипом,
вищанням опускається над російською історією залізна завіса. Вистава
скінчилася. Публіка піднялась. Пора одягати шуби і повертатись додому.
Озирнулись. Та ні шуб, ні дому не виявилося». В межах колишньої
Російської імперії встановився тоталітарний режим. Найвлучніше з цього
приводу висловився поет Саша Чорний, який назвав події 1917 року
«російською Помпеєю».
На початку XX століття спостерігалось різке погіршення людської якості
перш за все в Росії та й в багатьох інших країнах Європи. А це привело
до зростання хамства в суспільному і особистому житті. Хамство — це не
пустощі, а гостра політична небезпека. Це одне з найбільш розповсюджених
психологічних насильств над особистістю, проти якого суспільство так і
не створило захисних механізмів. Чи не Горькому належать слова про те,
що від хама, хулігана до фашиста відстань коротша за горобиний ніс. Від
приходу царства хама застерігав ще раніше і Д. Мережковський.
10—20-ті роки XX століття — це період надзвичайно інтенсивної соціальної
мобільності. Маються на увазі переважно політичні і економічні зміни. Це
час авантюристів, пройдисвітів і кар’єристів. Пройдисвітами історії
назвав Корнілова, Корейського і їм подібних граф М. Толстой. Ними ж були
Ленін в Росії, Муссоліні в Італії, Масарик в Чехословаччині, Ататюрк в
Туреччині, Радич і «нові люди» в Сербії, Резахан в Ірані, політичне
керівництво в Естонії, Польщі, Литві, Латвії, лейбористський уряд в
Англії, соціал-демократичний уряд в Німеччині, нові лідери у Франції.
Тим часом щезали з політичної авансцени монархії Габсбургів,
Гогенцоллернів, Романових, Оттоманів.
Напередодні Першої світової війни демократія західного зразка міцно
укорінилась в Західній Європі, Північній Америці і в Австралії.
Конституційна механіка представництва здавалась єдино сприйнятливою для
людства системою управління. А оскільки цивілізація продовжувала рости і
поширюватись, то майбутнє демократії здавалось незламним. Насправді ж
демократія привела до диктатур.
І події в Росії завдали першого удару цій історичній концепції. На зміну
царизму після восьмимісячного демократичного хаосу між двома революціями
прийшла диктатура більшовиків. Це був просто один з епізодів революції,
яка сама здавалась лише продуктом відсталості Росії. Це тим більш
справедливо, що подібні пологи революції пережила Англія ще в XVII ст.,
а Франція в кінці XVIII ст. Ленін здавався, за висловом Л. Троцького,
московським Кромвелем чи Робесп’єром. Європа класифікувала це нове явище
і тим втішилась. Й далі непохитною залишалась віра в стійкість законів
ліберальної демократії.
Характерною ознакою першої половини XX століття було зародження в
країнах Європи тоталітарних режимів. Першим на світ Божий з’явився
радянський тоталітаризм, випещений руками марксистів-ленінців. Слідуючим
був італійський фашизм. Для Муссоліні, як через 11 років для Гіт-лера,
вже легко можна було знайти аналогію з радянським зразком. Поява у
перманентно відсталій від усього євроамериканського світу Росії
тоталітарного режиму не була чимось незвичайним.
Кращі з попередніх російських правителів мали деякі недоліки. Так, Іван
Грозний і Петро 1-й були синовбивцями, Катерина ІІ-га — мужовбивцею,
Олександр 1-й — батьковбивцею. Влада розчиняє в собі, підкоряє
політичних діячів. Більшість з них зобов’язана своїм піднесенням
монархічній або диктаторській сваволі. На початку століття вважалось, що
політична влада, як і мораль, безперервно вдосконалюється. Проте з часом
виявилось, що явища залежать від гостроти соціальних конфліктів. Чим
гострішим стають соціальні конфлікти, тим жорстокішою стає політична
влада.
Здіймався вихор шаленої суміші проголошуваних прав та небувалого
приниження особистості. Здійнялась курява з пошматованих понять про
власність, мерехтіли тіні знецінених людських життів, зглумлені образи
спотворених христосів та богородиць, заклики до братерства та ненависті
(В. Вересаев). Таким було становище в Росії, а потім і в Радянському
Союзі, особливо в перші роки зміцнення нової держави.
Та все ж гідним подиву здається поява в цивілізованих країнах з
представницькими системами таких політиків як Муссоліні чи Птлер.
Ліберально-демократична свідомість європейця початку XX століття
проявила свою повну безпорадність перед загадкою фашизму. Адже обидва ці
політики були представниками дрібної буржуазії, яка в той час була
нездатна ні на самостійні політичні програми, ні на вольових керівників.
Може, правий був Платон, коли стверджував, що демократія погана тому, що
легко перероджується в тиранію.
Муссоліні і Гітлер, на відміну від Сталіна, почали свою боротьбу в
умовах демократії. Вони були такими ж блискучими ораторами, як і
більшовики на початку завоювання влади. Проте ораторський хист не
відносився до найкращих якостей Сталіна. Якщо Муссоліні і Гітлер самі
говорили про свою геніальність в публічних виступах, то Сталін
примушував про це говорити інших. До того ж ця трійця вважала всіх без
винятку людей поганими і зіпсованими і вміло грала на цих якостях.
Аналог соціал-більшовизму незабаром проявився в соціалізмі фашистського
типу Б. Муссоліні. Останній за своєю природою був етатичним,
авторитарним, імперіалістичним. Ріст впливу фашистської, а потім
націонал-соціалістичної ідеології пояснюється багатьма причинами, але
витоки її закладені в культі В.Леніна. Саме він винайшов тоталітарні
методи, якими скористався фашизм і націонал-соціалізм. Всіх тих, хто був
з ним не згодним, знищували або висилали за кордон. Так, радянській
владі восени 1922 року прийшлося зафрахтувати цілих два пароплави
(«Прусія» і «Бургомістр Хаген»), щоб вивезти з Росії тільки ту частину
інтелігенції, проти якої не можна було застосувати репресії через те, що
вона користувалася всеєвропейським визнанням. Отже, Ленін вважав, що у
однієї партії може бути тільки один вождь і тільки одна ідеологія. Це
безкінечно далеко від ідей лагідності, милосердя, євангельських
загальнолюдських норм — «правил з техніки безпеки» людського
суспільства. «Сповідувати» цю єдину ідеологію повинен один народ.
Позитивне знання було витіснено ідеологами безкласового суспільства,
братства народів, інтернаціоналізму, соціалістичного змісту, втіленого в
національну форму.
Звідціля неминуче винаходиться «нова історична спільність людей», яка
зразу ж оголошується «передовим загоном всього прогресивного людства».
Таким був стан справ в Радянському Союзі.
А в Німеччині — це «вища раса», яка має перед собою завжди одну мету. В
тоталітарній державі фактично немає суспільства у загальноприйнятому
розумінні цього слова. Людське суспільство базується на природному
вільному змаганні людей, а в тоталітарній державі це неможливо. А
можлива в ньому тільки ненависть до інакомислячих, які розглядаються або
як пережиток, або як об’єкт термінового перевиховання.
Неймовірними здаються подібності в долях Радянського Союзу і Німеччини,
а також їх вождів — Сталіна і Гітлера. У двадцятих роках обидві країни
однаковою мірою позначені хаосом. У тридцятих — в обох країнах правила
диктатура особистої влади. Сталін пив за здоров’я свого друга Гітлера, а
той своєю чергою вихваляв Сталіна. При цьому обоє вождів не були
місцевими. Грузин Джугашвілі завоював Москву, австрієць Шікльгрубер
підкорив собі Німеччину. За збігом обставин прізвища обох диктаторів
складаються з десятьох фонем, псевдоніми — з шістьох, власні імена — з
п’ятьох, в іменах і прізвищах однакова кількість звуків і голосних.
Німеччина надавала масштабну допомогу Радянському Союзу обладнанням і
станками, а навзамін отримувала ешелони з пшеницею і
сільськогосподарськими продуктами. Російські робітники навчались у
Німеччині, а німецькі фахівці надавали допомогу радянським колегам
просто на заводах в СРСР, постачали техніку, потаємно лестили одні
одним. Це відбувалося внизу. А нагорі Сталін з Гітлером поділили між
собою Європу. Зрештою справа зайшла так далеко, що Сталін і Гітлер
взаємно обмінювались тими, кого називали зрадниками батьківщини. Цілі
держави перетворилися «в комбінації казарми і шкуродерні» (М. Бухарін).
Ліберальна Європа в цей час мріяла про створення поясу держав між
Балтикою і Адріатикою, що повинні були стати бар’єром проти німецької
експансії на Схід і одночасно проти експансії революційних сил зі Сходу.
Автором цього проекту був президент Чехословаччини Т. Масарик.
В особі Німеччини саме багатовікова європейська культура виявилась
безсилою перед фашизмом, який панував там з 1933 по 1945 рік. Європа
сама впала в нігілістичну спокусу, коли, на думку Т. Адорно, культура
отримала поразку в найбільш культурній країні світу — Німеччині. Один
письменник, бувший націонал-соціаліст, що покаявся, епоху фашизму в
Німеччині назвав «Великим Сп’янінням».
Російське ж «Велике Сп’яніння», почавшись в 1917 році, скінчилося
Біловезькою угодою 1991 року про створення СНД.
В кінці 90-х років в Росії був виданий друком довідник «Система
виправно-трудових таборів в СРСР». В ньому вперше представлено
документально обґрунтований опис радянської системи таборів. Ось деякі
дані. У вересні 1917 року в Росії нараховувалось 36 498 в’язнів. На 1
січня 1934 року їх було вже 510 000. На початку 1935 року — 725 тис, а
на кінець року — мільйон. На 1 січня 1938 року кількість ув’язнених
перевищила 2 мільйони. Враховувались тільки живі. Автори довідника не
знають, скільки в’язнів загинуло на етапах, померло від голоду і холоду.
Ці люди були дармовою робочою силою на «великих будовах п’ятирічок» —
проведенню Біломорканалу, прокладці Турксибу, зведенні Дніпрогесу тощо.
Як бачимо, при побудові соціалізму радянська влада на робочій силі не
економила.
«Червоне десятиліття» як переддень Другої світової війни.
Під назвою «червоного десятиліття» в історії минулого століття
залишились 30-ті роки. Це був час найважчої соціальної кризи, яка
стрясла основами західного світу, і жорстких ідейних розмежувань. Це був
час краху ліберально-гуманістичних поглядів, здавалось, безповоротнього.
Крім того, це був час шаленої агресії тоталітаризму під червоними
прапорами Москви і брунатними — Берліна. В ці роки європейська творча
інтелігенція особливо захоплювалась радянським режимом. Адже 30-ті
роки—це період сум’ятиці.
Європейці втратили віру в гуманізм, який замінив їм християнство. Вони
не вірили більше в прогрес, в рятівничість науки, демократії. Вони
усвідомили неправду капіталізму і зневірились в утопії досконалого
соціального ладу. Франція була з’їдена культурним скепсисом, в Німеччині
криза перекинула всі цінності. Вся Європа була приголомшена неймовірними
подіями, які відбувались в радянській Росії.
В цей час почалася Громадянська війна в Іспанії, яка всіма тоді
сприймалась, як переддень другої, великої війни. Передчуттям війни
перейнялись всі мешканці Європи в кінці 30-х років. Разючим прикладом
цього була реклама з львівського часопису «Назустріч» за 1936 рік: «Нова
світова війна висить у воздусі. Хто хоче знати, як виглядають сьогодні
збройні сили цілого світу; хто хоче знати, де виростають конфлікти, що
спричиняють майбутню війну; хто хоче знати, як буде виглядати майбутня
війна, щоб уміти зберегтися перед її страхіттями, — нехай купить собі
календар «Український інвалід» на 1937 рік, який про все те докладно
пише».
Цей період позначений двома найважливішими датами. Це кінець 1929 року,
ознаменований крахом Нью-Йоркської біржі і початком «Великої депресії».
Друга вікопомна дата — 1 вересня 1939 року, коли Німеччина напала на
Польщу. З цього почалася Друга світова війна.
30-ті роки були часом краху багатьох стереотипів громадської думки і
девальвації понять, які до того здавались незаперечними. Відбувся
стрімкий зсув вліво — до пошуку цінностей, які знаходилися поза межами
традиційного кола ліберальних вірувань і раціоналістичних концепцій.
Наростав радикалізм, який набував форм, що здавалися неосягненними
людям, вихованим в іншому духовному кліматі. Культура, як універсальний
світ людського, гармонійно довершеного буття, зазнала краху.
Багато кому це здавалося затьмаренням розуму, що скоро минеться. Та в
шумі того бурхливого часу все сильніше звучала головна нота всесвітнього
катаклізму. Настала пора не просто хитань і сумнівів, а кризи, «яка
відбувається в самій людині»(С. Еліот). Однак тільки найбільш вразливі і
тонкі натури адекватно сприймали все, що відбувалось. А для більшості
все зводилось до звичайної поляризації ідеологій.
Західноєвропейські країни переживали «червоне десятиліття» як час
небувалих ідейних боїв. В мемуарній і критичній літературі тих часів
відзначається загальне захоплення соціалістичними ідеалами. Чого варті
лише схвальні статті і книги Андре Жіда, Едуарда Ерріо, Джорджа Б. Шоу,
Уолтера Дюранті про успіхи соціалізму в СРСР. їх поїздки в Радянський
Союз були ретельно підготовлені, маршрути по країні наперед прокладені,
а показано було найкраще.
Всупереч отриманому цими письменниками і громадськими діячами вихованню
в дусі лібералізму вони кинулись студіювати К.Маркса, старанно плекати в
собі відразу до буржуазності, проникатись співчуттям до пролетаріату і
вірою в близькість світової революції. Напруга соціального протистояння
була настільки великою, а безпосередня участь в подіях, що відбувались,
настільки активною, що в учасників подій не було можливості об’єктивно
оцінити суть того, що діється. Вибір у західноєвропейської інтелігенції
був невеликий: або «світле майбутнє» комуністичного зразка, або
«перемога зла» у особі капіталізму.
Відчуття усталеності у сучасників змінилось на почуття конфліктності. Це
була криза особистісно орієнтованої культури, яка переважала в Європі
століттями. Почався «бунт мас» (X. Ортега-і-Гассет), яким перш за все і
характерне XX століття. В культуру вступили великі людські маси. В дуже
великих розмірах почалася демократизація культури.
Література
Бердяев Николай. Смысл истории.— М., «Мысль», 1990.
Вебер М. Избранные произведения.— М., 1990.
Волкогонов Дмитрий. Семь вождей.— М., 1999, тт. 1-2.
Друкер Пітер. Доба соціальних трансформацій // Сучасність, 1996, № 6.
Колаковський Лєшек. Комунізм як культурна формація. — Всесвіт, 1993, №
5-6.
Кребер А.Л., Клакхон К. Культура. Критический обзор понятий и
определений // Культурология.— М., 2000, № I.
Левинас Э. Тотальность и бесконечное: эссе о внешности // Вопросы
философии, 1999, № 2.
Люкс Л. Интеллигенция и революция // Вопросы философии, 1991, № 11.
Мережковский Дмитрий. Больная Россия. — Л., 1991.
Ортега-и-Гассет X. Философия. Эстетика. Культура. — М., 1993.
Пайпс Ричард. Русская революция.— М., 1994.
Струве П.Б. Patriotica: Политика, культура, религия, социализм.- М.,
1997.
Троцкий Л.Д. Сталин. — М., 1996.
Яковец Ю.В.. История цивилизаций.— М., 1997.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
