.

Східна Європа: занепад культури в 40-х, початок її відродження в кінці 80-х років (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
193 2109
Скачать документ

РЕФЕРАТ

На тему:

Східна Європа: занепад культури в 40-х, початок її відродження в кінці
80-х років

ПЛАН

Занепад культури.

Всезаборонство в художній творчості

Необхідність подолання догматизму і схоластики у дослідженнях
суспільствознавців східноєвропейських країн.

Культурне відродження: повернення народу імен і творів видатних діячів
культури.

Роль культури в становленні нових незалежних держав Східної Європи

1. Занепад культури.

Після приходу до влади комуністи серед інших проблем звернули увагу на
культуру. Логіка світової гармонії побудована на інформації. Саме доступ
до інформації про досягнення світової культури і був заборонений новою
владою в країнах Східної Європи. Одночасно з цим не тільки мистецтво і
література, а й освіта, дозвілля, спорт і релігія мусили стати
апологетами комуністичного режиму. Одним з проявів цього був соцреалізм
в мистецтві всіх видів і жанрів. «Соціалістичним за змістом і
національним за формою» мусив бути твір письменника, художника,
архітектора, композитора. Це була ідеологічна вимога Й.Сталіна. Його
політику відносно культури проводили «Сталіни» меншого калібру в країнах
всього соцтабору. Таким «Сталіним» для болгар був Червенков, для чехів і
словаків — Готвальд, для поляків — Берут, для німців — Пік і тому
подібні.

Набагато серйознішими за своїми наслідками були нові форми
«гуманітарного знання»: Інститути марксизму-ленінізму, що не мали
аналогів на Заході. Так само катастрофічними за наслідками були
безкінечні постанови і загрози, що видавалися за юриспруденцію, або,
скажімо, «нова історія», з якої було вилучено все, крім «героїчної
боротьби партії комуністів». Була навіть зроблена спроба захопити
народну музику чи заборонити в ній все те, що не узгоджувалося з
офіційною ідеологічною доктриною марксистів-ленінців. Спорт став
символом соціалістичного патріотизму, а його досягнення перетворилися в
«чергові перемоги соціалізму».

Наступ нової влади на культуру йшов зразу в декількох напрямах:
політичному, ідеологічному і адміністративному. Наприклад, на час
закінчення війни з усіх репресованих в СРСР письменників половина
припадала на Україну. Це була відверта спроба сталінського режиму
знищити саму душу українського народу.

Була встановлена строга дисципліна офіційної комуністичної культури. Ті
письменники, художники та композитори, що вціліли, були змушені
доказувати свою лояльність по відношенню до режиму. Деяка частина робіт
офіційної науки отримала визнання, а їх автори — премії і посади. Певна
частина акторів чи співаків, решта митців були не тільки сприйняті
владою, а досягли навіть народного визнання. Та за виключенням спорту,
офіційна культура швидко, втрачала вплив серед інтелігенції, а потім і
всього народу. * Партійний квиток люди мусили мати, як паспорт про
благонадійність. Не можна було зробити кар’єру, не ставши членом партії.

Офіційне мистецтво і офіційні гуманітарні дисципліни настільки
дискредитували себе в очах свого народу беззастережним виконанням
партійних директив, що стали об’єктом знущання і презирства. Церкву,
школи, клуби підпорядкували своєму впливові комуністи. Офіційна культура
була позбавлена творчих засад і втратила довір’я громадян, хоча й була
обов’язковою для всіх.

Але оскільки наш світ складається з явищ-антиподів, то занепад офіційної
культури не міг не привести до розквіту культури неофіційної,
забороненої. її ще називають культурою андерграунду або катакомбною
культурою. В різних країнах Східної Європи виникали свої форми цієї
культури. В Польщі вона виникла в середині католицької церкви. В
Чехо-Словаччині вона мала світський характер, більш інтелектуалістський
чи пов’язаний з народною музикою. В Угорщині ця культура існувала
частково завдяки кальвіністській церкві.

Це була правдива, справжня національна культура кожного народу. Перш за
все тому, що ця культура охоплювала як інтелігенцію, так і маси народу.
Прикладом цього може бути польська католицька церква з її звичаями і
традиціями, з допомогою якої виникла висока культура пізнього
католицизму. В ній вчені і митці втілили свій релігійний спадок. У
польській культурі виникло парадоксальне явище, коли поети, музиканти і
художники як світочі духу переважили терези історії. Ставкою було
існування народу, позбавленого державності. І не врятувала його праця
практична, торгівля чи технологія, а, власне, великі злети духу.

По-друге, ця культура нікому насильно не накидалася, вона виросла,
живлячись суспільними силами. По-третє, саме культурні об’єднання людей,
які мали спільні інтереси, і наповнили сенсом їх існування. В-четверте,
як всяка справжня культура, вона прагнула оформитись в певні заклади:
церкву, товариства і клуби, підпільні навчальні заклади.

2. Всезаборонство в художній творчості

Між Сходом і Заходом існує розбіжність в розумінні того, для чого
потрібна література як складова культури. В СРСР панувало утилітарне
розуміння призначення літератури. Вона була покликана виховувати своїх
читачів. В половині 40-х pp. радянський ідеолог А. Жданов картав і карав
письменників, громив людей і організації, які не дотримувалися цієї
засади. Література була ідеологічним засобом, а народ — вічними
школярами. Ця концепція прийшла до нас ще з Візантії, де панівними
жанрами були житія святих, тлумачення Святого письма й проповіді.

На думку відомого українського вченого-філолога Ю. Шевельова, панування
напучувальної літератури виключало появу «Декамерона», пародійного «Дон
Кіхота» чи трагічних блазнів Шекспіра. Все це виникло в Західній Європі,
де література не конкурувала з церковними казаннями.

Отже, в колишніх країнах соціалізму читачі були учнями, а письменники —
вчителями життя. І в цьому немає ніякого протиріччя. Адже, за словами
брата знаменитого філософа і філолога М.М. Бахтіна — Миколи Бахтіна, в
прямому значенні слова поезія — дія, навіть дія переважно — поезіс. Так
само до дії, до подвигу кликали читачів повісті і романи письменників
країн світової соціалістичної системи. Комуністичний режим дуже пильно
стежив за духовним життям своїх громадян та оберігав учнів від поганих
вчителів.

Читачі ж євроамериканських країн ніколи не навчаються вмінню жити з
художньої літератури. Вони читають книги заради задоволення, переживаючи
події разом з героями твору, або щоб згаяти час в дорозі чи у відпустці.

Однак Г. Бьолль дотримується іншої думки з цього приводу. На долю
сучасної літератури, стверджує він, випадає відповідальність, до якої
вона ще не доросла. Не дочекавшись відповіді на складні запитання, які
ставить життя, від науки, політики або церкви, люди вимагають її від
письменників. Саме від письменників люди хочуть почути те, про що не
бажають говорити вчені, політики і священики, які не хочуть брати на
себе відповідальність за те, що діється. Справді ж бо, «людина є
продуктом її читання» (Й. Бродський)

В Західній Європі були традиції античності, було італійське Відродження,
французькі ідеї Просвітництва, і навпаки, Східна Європа на довгі
століття застрягла у візантійстві — і в культурі, і в політиці. Ідея
прогресу була підходящою метафорою для історії Заходу, тоді як в країнах
Східної Європи вона перетворилася в ідеологію (Ю. Шевельов). Ідеологія ж
заперечує і відкидає ідею поступу. Марксистська ідеологія представляє
собою таку «картину світу», яка трактує дійсність не з метою її
пізнання, а з метою виправдання певних групових інтересів. В межах
колишнього соціалістичного табору була створена модель релігійного
соціалізму. Реальним оголошувалося все, у що вірить колектив, який
розчинив у собі окрему людину. Отже, ця ідеологія не була зацікавлена в
розквіті літератури, орієнтованої на світові зразки.

«Залізна завіса» відгородила країни східної Європи від
західноєвропейських на цілих 73 роки. Всі ідеологічні і політичні
заборони в країнах світової соціалістичної співдружності випливали з
нездатності радянського політичного режиму до самозахисту. Ідеологічна
небезпека з боку внутрішніх і зовнішніх ворогів сприяла зпрощеному
уявленню про культуру. Крім того, занадто часто робилися спроби
захистити те, що не могло бути захищеним, і це підривало довір’я. Народи
втратили ентузіазм, коли покликання правлячої партії як вчителя було
підмінене обов’язками наглядача.

3. Необхідність подолання догматизму і схоластики у дослідженнях
суспільствознавців східноєвропейських країн.

Цілих п’ятдесят років Західна і Східна Європа йшли своїми шляхами до
прогресу. Засобами його досягнення для першої був лібералізм, для другої
— марксизм. Громадяни «обох Європ» в своїх невдачах звинувачували
протилежну систему, а успіхи приписували лише собі. Якщо виробництво не
досягало успіхів, то в цьому були винні або комуністи Східної Європи,
або капіталісти Західної. Та з часом почали зароджуватися сумніви на
рахунок справедливості ідеї поступу. Все менше залишалося тих, хто вірив
у людину як коваля свого щастя. Бруд, покидьки і кіптява — свідоцтво
презирства людини до довкілля, як природного, так і культурного. В
листопаді 1989 року впала Берлінська стіна довжиною в 155 км., яка до
того впродовж 28 років розгороджувала Німеччину надвоє. Відбувся перехід
від «холодної війни» до миру. Все це в кінцевому рахунку обумовило шлях
до реконверсії.

На сході Європи розпалась система країн, об’єднаних комуністичним
режимом. Тріумфальні перемоги демократії в кінці 80-х і на початку 90-х
років відбулися на просторах не тільки від Берліна до Москви, а й від
Сантяго до Кувейту. На заході Європи 15 найбільш розвинутих країн
об’єдналися в загальний ринок, що охопив 300 млн. чоловік спільною
програмою вільного пересування людей, капіталів і послуг. Це об’єднання
стало федеративним полюсом всього континенту. З цього моменту
європейська ідея стає суттю розвитку людства.

Чимало конфліктів і ворожнечі залишив у спадок народам нових незалежних
країн Східної Європи колишній комуністичний режим. Виникають ці
конфлікти ще й через несприйняття однією частиною населення Землі
культури інших етнічних груп в середині цих країн. Вирвавшись з обіймів
тоталітаризму, людина отримала можливість вільного прийняття рішень, а
разом з тим і відповідальність. Все гострішою стає потреба в знаннях про
людину, суспільство, його історію. Оновлення суспільства неможливе без
піднесення рівня культури народу.

У зв’язку з цим зростає потреба людини в суспільствознавчих знаннях.
Світ народів Східної Європи після падіння комуністичних режимів опинився
на роздоріжжі. Сьогодні потрібна об’єктивна оцінка сучасності. її можуть
дати тільки суспільствознавці — історики, філософи, політологи. Потрібен
прогноз нашого подальшого розвитку. І останнє — наростаюча потреба в
суспільних науках викликана і необхідністю збереження та розвитку
духовності народу, його культури, тому що загибель старих культурних
форм життя і несприйняття нових народами Східної Європи може привести до
катастрофи.

Починати треба з оновлення суспільствознавства. Необхідно здійснити
деідеологізацію і деполітизацію гуманітарних наук. Мовою марксистської
історії неможливо було викласти суспільний досвід, яким збагатилася
людина в повоєнний період і особливо в 60- 80-х роках. Відтворити
справжнє братство людей, які розуміють одне одного попри різницю в мовах
і територіях, під силу, мабуть, тільки Церкві і Університетам. Віра і
наука в історії людства були двома нормативними дисциплінами, що
надавали сенсулюдській долі. Нині ми знову звертаємося до них за
допомогою.

4. Культурне відродження: повернення народу імен і творів видатних
діячів культури.

Культурне відродження є перш за все актом самоусвідомлення. Кожен з
народів Східної Європи, отримавши незалежність і державність, мусить
вирішити багато проблем. Сучасний стан кожної східноєвропейської нації,
її духовна історія будуть впливати на національний поступ. Оскільки мова
йде про відродження, то мається на увазі минуле кожного народу, що
звільнився. У минулому зберігається те, що треба відродити у своїй
пам’яті, щоб жити далі.

Кажуть, що народ, який не знає свого минулого, не має права на майбутнє.
Історична пам’ять поряд з мрією про майбутнє є основою національної
свідомості. А остання є усвідомленням власної історії. Отже, суттю
відродження є усвідомлення народом себе як нації, як дійової особи
історії і сьогодення.

Разом з тим виникла нагальна потреба поновлення цілісного образу
української культури і мистецтва, наукового аналізу всього багатобарв’я
понять і явищ, які входять до їхнього кола, повернення багатьох
заборонених імен художників та їх творчого доробку (О. Голубець).

Це ж стосується національної культури всіх народів, на долю яких випало
нещастя існувати в системі країн соціалістичної співдружності.

Відроджується те, що через різні причини не ввійшло до складу сучасної
культури. Впродовж історії зміст цієї пам’яті змінюється. Тобто, пам’ять
включає в себе лише те з минулого, що відповідає потребам сьогоднішнього
дня.

В ім’я чого здійснюється національне відродження? Перш за все задля
пробудження творчих можливостей соціально-культурної активності нації,
згуртування її на досягнення бажаних змін в духовній сфері суспільного
життя. Ці творчі можливості і є суттю явища, яке називається духом
нації. Процес відродження саме й спрямований на відтворення
національного духу. Дух нації невіддільний від її історії. Тому саме у
розвитку духовної культури слід шукати витоків національної ідеї.

В історії, в минулому кожного народу формується дух і національні риси,
спосіб життя. Якщо цивілізація — це спосіб виробництва, технологія, то
культура — це спосіб життя, ментальність.

Процес культурного відродження відбувається паралельно з двома іншими —
з утвердженням незалежних держав і з перетворенням тоталітарних
суспільств в демократичні. Ліквідація монополії однієї партії чи держави
на засоби масової інформації, ліквідація цензури, свобода совісті — це
фактори, які сприяють культурному відродженню.

Основи пошуку національної ідеї мають скласти суспільні ідеали геніїв і
мучеників за волю народу. Українцям треба пам’ятати імена Василя Стуса,
Миколи Руденка, Ігоря та Ірини Калинців, братів Миколи, Михайла і
Богдана Горинів, Михайла Косіва, Левка Лук’яненка, В’ячеслава Чорновіла,
діяльність яких замовчувалась, а самі вони переслідувались за радянської
влади. Творча і громадська діяльність Вацлава Гавела (Чехо-Словаччина),
Жельо Желєва (Болгарія), А. Паточки (Польща), О. Солженіцина, В.
Буковського, В. Максимова, А. Сахарова (Росія) і багатьох їм подібних
дисидентів в країнах Центральної і Східної Європи допомагала розхитувати
підмурки соціалістичної тоталітарної системи. Завдяки їм в епоху
тоталітаризму продовжувала жити національна гідність цих народів і
прагнення до справжньої культури.

Отже, національна ідея має акумулювати загальнолюдські цінності, які
були створені людством за той час, поки народи Східної Європи перебували
в політичній і духовній ізоляції від усього світу. І останнє: ця ідея не
тільки вказує власний шлях розвитку країнам і народам Східної Європи, а
й орієнтує їх на досягнення рівня науково-технічного і соціального
поступу постіндустріальних країн.

5. Роль культури в становленні нових незалежних держав Східної Європи

В межах колишньої Російської імперії в 1917 році встановився
тоталітарний режим. Він існував до 1991 року. Тоталітарний, тобто такий,
за якого глава держави розпоряджався не тільки майном і життям, а й
свободою совісті громадян. Соціалістичні ідеї в тому вигляді, в якому їх
намагалися втілити в життя на 1/6 земної кулі, виявилися остаточно
скомпрометованими і втратили значення орієнтиру суспільного розвитку.

Повоєнний період по 80-ті роки включно характеризувався повільним
масовим підвищенням рівня і якості життя. В межах цього часу з кінця
60-х років почалося активне освоєння західної соціально-наукової
культури, яка вже розповсюджувалась через засоби масової інформації.

Тільки з кінця 80-х pp. почався процес подолання наслідків
тоталітаризму. Заперечення минулого суспільного ладу, розвінчання
сталінізму у всіх його проявах привело до змін в економіці і політиці, в
моралі, психології і культурі. Однак події початку 90-х років показали,
що країни, які позбавилися тоталітаризму, не можуть жити одним лише
запереченням минулого. Породжені таким запереченням песимізм, скепсис і
цинізм осудження і відчуження самі по собі непродуктивні. Такі явища
виникають як результат розладнаної свідомості деморалізованої людини.
Тобто вони є супутнім продуктом розладнаної культури перехідного
періоду.

Хаос і анархія, руйнування і революційний злом ніколи? не народжували
нового громадянського суспільства. Так само і сліпа надія на зовнішні
фактори, на воєнну силу, на зарубіжну допомогу і т. п. — безпідставна.
Безгрунтовна вона ще й тому, що є спробою добитися результатів, минаючи
процес. Отже, досягти добробуту без затрати зусиль неможливо.

Занурення людей з головою в політику і економіку відбувається через
нерозуміння того, що поза культурою і без неї— і політика, і економіка
стають непотрібними. В основі правильної політики лежить культурне
багатство і своєрідність країни, всього її багатонаціонального
населення.

До прикладу, повоєнній Європі знадобилося 30 років, щоб звикнути до
очевидних форм нерівності. Ними були розкішні ресторани, дорогі лімузини
і манто, з одного боку, і відсутність часом елементарних умов життя, з
іншого. Ці протилежності були збалансовані з допомогою соціального
забезпечення в суспільстві споживання через демонстрації і страйки, на
яких висувались економічні вимоги тощо.

Західне суспільство тільки на 70-ті роки зуміло забезпечити собі високий
рівень соціальної захищеності і добробуту своїх громадян. Там настав час
prosperity — процвітання. Тому-то сьогодні благополучне суспільство
Західної Європи і Сполучених Штатів називається, не без підстав,
суспільством двох третин чи навіть трьох чвертей.

Інша справа — «нові індустріальні країни», які за інерцією ми все ще
зараховуємо до країн «третього світу». Тут, на відміну від Заходу,
модернізаційний ривок був здійснений в стислі історичні строки.
Супермаркети і дорогі магазини з’явилися там, де ще років 20-30 тому
стояли солом’яні хижки і повзали змії. При цьому в основі ривка кожної
зі східних країн — чи то Японія, чи південна Корея, Сінгапур чи Тайвань,
Туреччина чи Індія — лежало власне «економічне чудо», своя оптимальна
модель розвитку і успіху.

А що є головним здобутком людей у посттоталітарному суспільстві Східної
Європи? Відповідь зрозуміла: 70 років негативного досвіду. Загальна
рівність і справедливий розподіл національного багатства є
нездійсненними мріями. Вони утопічні. І перш за все тому, що не змогли
забезпечити ефективність суспільного виробництва. А спроба впродовж 73
років реалізувати ці принципи показала, що мета соціалізму недосяжна, а
його програма нереальна.

Справжнім запереченням шкідливого минулого стане тільки розвиток
попередніх успіхів. Хто і як визначить нові шляхи суспільного розвитку,
нове політичне і філософське мислення? Як привести існуючу систему у
відповідність зі світовими цінностями демократії?

В кінці XX століття ми стояли перед тими ж питаннями, які здавна
хвилюють людство. Чому все змінюється, а не залишається незмінним? Чому
весь час відбувається становлення, а не зберігається вічна сталість?
Відповідь слід шукати в працях філософів, які пояснюють, що змінність є
суттю буття. Змінюється культура і її складові частини — література,
живопис, архітектура, музика, наука, філософія, релігія, мораль і право.
Змінюються також і форми соціальних, політичних і економічних
організацій. Відбувається це тому, що кожна з них являє собою діюче
підприємство і несе в собі самій засади своїх змін.

Проблема полягає в тому, щоб встановити — якого роду культура настільки
вільна сама в собі, що започатковує і народжує політичну свободу в
якості свого супутника і наслідку.

В XX столітті відбувалась руйнація соціальної бази постіндустріального
протесту, спрямованого на створення нового ладу. Індустріальна
бюрократична верхівка Росії, України, Білорусії, Казахстану та інших
пострадянських країн руйнувала нові середні прошарки суспільства, сфери
культури, освіти, науки, виробництво нових технологій. В цей же час в
інформаційних суспільствах Заходу суспільний сектор в особі держави
включає в себе сфери культури, науки, освіти, соціальної допомоги,
охорони здоров’я. Тобто там держава всіляко підтримує ці сфери, причому
в тонкій ув’язці з ринковими секторами і з використанням елементів
ринкових механізмів. В країнах же СНД все відбувається навпаки. При
перших же проблисках капіталізму чиновники-розподілювачі цих країн
кинули науку, освіту, охорону здоров’я напризволяще.

Почалася деградація. Руйнування нового середнього прошарку суспільства,
пов’язаного з наукою, освітою, наукоемким виробництвом обернулось
руйнацією соціальної бази постіндустріального протесту. Це стало
імпульсом для небезпечного зворотнього руху суспільства.

Література

Голубець О. Між свободою і тоталітаризмом. Мистецьке життя Львова другої
половини XX століття. — Львів, «Академічний експрес», 2001.

Друкер Пітер. Доба соціальних трансформацій. — Сучасність, 1996, № 6.

Кеннеді Майкл. Історична спадщина та громадянське суспільство:
альтернативні нації в Східній Європі. — Сучасність, 1994, №5.

Куць О. М., КуцьЮ. О. Етнополітичні аспекти розбудови української
держави. — Харків, 1999.

Мотиль О. Структурні обмеження й висхідні умови: постімпер-ські держави
і нації в Росії та Україні. — Сучасність, 1995, № 9.

Поппер К. Открытое общество и его враги. — М., 1992. Т. 2.

Семчишин М. Тисяча років української культури. — К., 1993.

Стріха М. Держава і культура: Ретроспекція та перспективи. — Сучасність,
1995, № 11.

Флоренский П. А. Столп и утверждение истины. — М., 1990. Т. 2.

Хофманн Лутц, Мьоллерс Феліцітас. Україна на шляху до Європа. — Київ,
2001.

Шлемкевич М. Загублена українська людина. — К., 1992.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020