РЕФЕРАТ
На тему:
Типологія культури
ПЛАН.
1. Типи соціокультурних світів
2. Типологія культури як наукова проблема.
3. Історична типологія культури.
4. Регіональна типологія культури.
З другої половини XX ст. проблеми аналізу та синтезу культурного
розвитку людства, взаємодії народів, національностей, націй
досліджуються багатьма науками. Історичні науки вивчають процеси
становлення і розвитку конкретних народів в їх безпосередній реальності,
в хронологічній послідовності подій, вказуючи на конкретні форми
міжрегіональної взаємодії. Політичні науки вивчають нації, як правило,
як суб’єкти політичних відносин. Для економічних наук міжрегіональні
зв’язки є цікавими з точки зору специфіки організації матеріального
виробництва, міжнародного розподілу праці. Етична теорія та естетика
вивчають регіональні особливості моральних норм та художнього сприйняття
світу.
Культурологія, провівши аналіз великого масиву соціокультурних
складових, групує їх за певними ознаками і на основі синтезу типологізує
культурний розвиток за наперед вибраними критеріями. Іншими словами,
культурологічний аналіз є найбільш повним, що дозволяє людській
спільноті коригувати розвиток певних культурних регіонів.
Після вивчення матеріалу теми Ви зможете:
1. обґрунтувати сучасні теоретичні засади наукових досліджень культурних
регіонів;
2. виділити систему критеріїв аналізу культурних явищ;
3. застосувати набуті знання при опануванні інших гуманітарних наук;
4. зробити кваліфікований аналіз існуючих на сьогодні систем
регіональної типології культури.
Ключові поняття та терміни: Історична типологія, регіональна типологія,
культурний регіон, історичні форми, мотиви. культурна система, модель.
1. Типи соціокультурних світів
Соціокультурним світом ми називаємо суспільство, характерною ознакою
якого є особливий, специфічний для нього тип культури. Будь-який
соціокультурний світ відрізняється не тільки своєрідністю культури, але
й звичаями життя у ньому. Культура забезпечує цілісність
соціокультурного світу, бо вона утворює загальне інформаційно-семіотичне
середовище, у якому відбувається життєдіяльність її членів. Це
середовище об’єднує їх і дає можливість взаємодіяти між собою.
Соціокультурні світи можуть бути замкнуті у сферу якої-небудь окремої
етнічної культури (наприклад, світ Стародавнього Єгипту чи світ інків).
Але на відміну від національних культур, вони не обов’язково виникають
на основі етнічної спільності і можуть охоплювати різні народи і країни
(наприклад, світ європейського середньовіччя, світ арабської культури).
Для соціокультурних світів характерна відносна відокремленість від
зовнішнього оточення. Вплив інших культур на них незначний і не
відбивається якось істотно ні на змісті їх життя, ні на історичній
еволюції (якщо вона не припиняється насильно завойовниками). Кожен
соціокультурний світ — це своєрідний окремий острів чи материк
архіпелагу людської культури, що існує відносно незалежно від інших її
островів. Всі острови цього архіпелагу «живуть під загальним сонцем» —
їх об’єднує загальна природа людства. Можливо, що коли-небудь в
майбутньому вони зіллються в одне ціле, але до сих пір людська культура
розвивалась і продовжує розвиватись в умовах існування соціокультурних
світів.
Соціокультурні світи поділяються на типи, які не взаємовиключають один
одного.
Історичні типи культури — це епохи у розвитку суспільства, які змінюють
одна одну (наприклад античний світ);
Регіональні культури — це надетнічні культурні спільноти, які
утворюються у відповідному географічному ареалі і на протязі довгого
історичного часу зберігають свою специфіку (наприклад, культура
Латинської Америки);
Цивілізації — соціокультурні світи різноманітного вигляду, які виникають
на відповідному етапі історії і виступають як особливі форми
суспільства. Вони істотно розрізняються за ознаками: за змістом
духовного життя, рівню розвитку техніки і економіки, особливостями
соціально-політичної системи, панівної релігії та інше (наприклад,
шумерська цивілізація).
2. Типологія культури як наукова проблема
Культура як стабільна система складається з безлічі складних підсистем,
елементи яких взаємодіють між собою, створюючи складний живий організм.
В цілому кожний елемент системи є необхідною, але не достатньою умовою
функціонування культури. Виключенням з цього правила є homo sapiens –
творець культури, який виконує функції як необхідності, так і
достатності. Зрозуміло, що вивчення складної системи передбачає
застосування таких методів, які, не порушуючи фундаментальних
взаємозв’язків, дозволяють вичленити окремі простіші блоки і виділити в
них їх сутністні ознаки.
Увага! Типологізація в культурології виступає певним методологічним
прийомом (методом) її вивчення та аналізу.
Під типологією в сучасній науці розуміють процес, шляхом якого система
поділяється на відносно простіші підсистеми (елементи), що пізніше
чергуються за певними ознаками.
Процес групування за певними ознаками, як зазначається у науковій
літературі, проводиться за допомогою певної узагальненої ідеалізованої
моделі. Слово “модель” італійського походження і означає “взірець – те,
з чим порівнюють”. Модель – умовно створена абстрактна копія суспільного
процесу, явища, події. Абстрактна копія є не що інше як вихідна
гіпотеза, яка пізніше підтверджується або спростовується реальним
функціонуванням системи. Як зазначається в словниках, явище може бути
описане як модель, якщо цей опис дає ствердні відповіді на запитання:
1. Яка мета створення моделі Вивчення конкретного
культурного явища
2. Що конкретно моделюється Моделюється реальний
культурний процес
Отже, типологізація культури вимагає системних знань про структуру її
елементів, зв’язки, функції, відносини, рівні організації, систему
пріоритетних векторів її висхідного розвитку, які і визначають
особливості виділених об’єктів, а їх порівняльне дослідження дозволяє
спрогнозувати наступні стадії розвитку.
В культурології, як правило, виділяються два типи систем культурного
розвитку:
Аналізуючи сучасні наукові дослідження, можна виділити чотири підходи до
типологізації культури.
Сучасні підходи до типологізації культури:
І. Світоглядний;
II. Формаційний;
III. Локальний;
IV. Перехідних епох.
В розвитку людства виділяють безкласове, класове і сучасне демократичне
суспільства.
Увага! Сучасне індустріальне суспільство уже не вписується в свою
класичну модель. Суспільні відносини, організація виробництва,
перерозподіл накопиченого багатства дає підстави охарактеризувати його
як суспільство сучасних демократій.
І. Світоглядний підхід. Кожному суспільству притаманний свій світогляд:
міфологічний, релігійний, науковий. Цьому поділу відповідають типи
культур: міфологічна, релігійна, “наукова”.
Наукова культура має свої етапи розвитку: першої наукової, першої
технічної, науково-технічної, інформаційної революцій.
Відповідно до марксистського погляду, людство у своєму розвиткові
пройшло через ряд суспільно-економічних формацій. У спеціальній
літературі, на жаль, все ще досить незначній, формаційний підхід із-за
його відірваності від власне культурологічних критеріїв піддається
зростаючій критиці.
В основі кожної з них лежать, як правило, певні продуктивні сили і
економічні відносини, а в якості рушійної енергії в більшості з них
виступають класова боротьба і революції.
ІІ. Формаційний підхід
1. соціалістичне, а в перспективі комуністичне суспільство;
2. буржуазне суспільство;
3. феодальне суспільство;
4. рабовласницьке суспільство;
5. первісне суспільство.
Кожній з цих формацій притаманний і свій тип культури, а саме: культура
первісного, рабовласницького, феодального, буржуазного суспільств,
соціалістичного (комуністичного) суспільства.
Недолік формаційної типології історії світової культури виявляється у
двоякому відношенні: по-перше, вона знімає питання про специфіку
культурних епох на відміну від епох громадянської історії людстав, і,
по-друге, позбавляє можливості пояснення схожих процесів у культурі в
різних суспільно-економічних формаціях (з книг „Культура человека и
картина мира”, М., 1987).
ІІІ. Локальний підхід актуальний тоді, коли культуру будь-якої
суспільної спільноти розглядають обособлено, як самостійне детерміноване
явище. Слід зазначити, що серед науковців існують різні точки зору на
те, чи локальні культури у своєму розвитку є цілком автономними чи ні.
Зокрема, чи правомірно говорити про культуру Китаю як локальну, хоч
Китай – це одна із небагатьох спільнот, яка протягом тисячоліть проживає
на одній території?
Локальний підхід до аналізу культурного розвитку народів світу найбільш
системно і обгрунтовано був здійснений А.Тойнбі (1889-1975). В людській
історії А.Тойнбі виділяє локальні цивілізації, кожна з яких є монадою і
у своєму розвитку проходить чотири етапи: виникнення, росту, надлому,
розпаду, після чого настає загибель. На її уламках формується інша
цивілізація.
Увага. Якщо в перших працях А. Тойнбі окреслено 21 локальну цивілізацію,
то в 70-х роках XX ст. він виділяє їх 13, а сучасні науковці вважають,
що на сьогодні діючими до нашого часу є п’ять цивілізацій.
IV. Найбільші теоретичні дискусії притаманні підходові, що впровадив
поняття епохи перехідних типів культур. Між кожною з епох є проміжок
часу, протягом якого змінюється тип культури, спосіб виробництва,
світобачення. З цієї точки зору весь розвиток людства – це розвиток
культур перехідних епох.
Античність Відродження
(перехід) (перехід)
міфологічний релігійний релігійний культура толерантного
тип тип тип існування релігійного і
культури культури культури світського світоглядів
Перехідність типу культури насамперед визначає її значущість у
відношенні до культурно-історичного процесу як такого, зумовлює її
важливість для людини незалежно від приналежності останньої до певного
типу суспільства.
3. Історична типологія культури
Як зазначалось вище, культура – це друга природа, все, що створила і
створює людина в процесі своєї життєдіяльності. Якщо цей процес
розгорнути в часі і просторі, виявиться, що в ньому існують тривалі
історичні проміжки часу, протягом яких культура перебуває у відносно
спокійному стані. Назвемо його агрегатним. У цьому агрегатному стані не
відбувається глибоких змістовних змін. Тут напрошується аналогія з
явищами фізики. Зокрема, вода в певних межах температур перебуває в
твердому, рідкому і газоподібному агрегатному станах. Так і культура:
минають віки, тисячоліття, змінюються покоління, зникають цілі народи і
цивілізації, а з точки зору історичного розвитку – ніяких змін. Але
настає момент, “щось” відбувається і розвиток культури переходить на
тривалий період в інший агрегатний стан. І знову все повторюється. Такі
агрегатні стани і визначають історичні типи культури, характерними
ознаками яких є певний усталений спосіб створення матеріальних
цінностей, відношення до природи, неписані правила поведінки,
самоусвідомлення і самоідентифікація, світогляд, сприйняття інших
народів, суспільна форма організації індивідів тощо.
Характерні риси історичного типу культури:
1. Спосіб створення матеріальних цінностей;
2. Відношення до природи
3. Неписані правила поведінки;
4. Самоусвідомлення і само ідентифікація;
5. Світогляд;
6. Сприйняття інших народів;
7. Суспільна форма організації індивідів.
Зазначимо, що в процесі історичного розвитку окремі риси, що визначають
тип культури, або їх групи можуть видозмінюватися. Це засвідчує те, що
певні історичні типи культур існують в межах ще більш узагальненого
історичного поділу. Якщо в основі історичного поділу культури покласти
такі три визначальні її детермінанти, як:
1. спосіб освоєння світу,
2. світобачення,
3. форми соціальної організації, то історичний розвиток світової
культури буде поділятися на культуру первісного, ранньокласового
(давнього), середньовічного (феодального), буржуазного (Новий час)
суспільства і соціалістичного суспільства.
Однак первісна, ранньокласова, феодальна культури мали одну суттєву
спільну рису – це були аграрні культури. Змінювались епохи, засоби
виробництва, але суть залишалася попередньою. Існувала “пара”: фізична
сила людини – природа. Навколо генезис цієї взаємодоповнюючої “пари” і
розгорталися в тривалому часі і дуже великому просторі усі історичні
події. Але в самій “парі” проходили процеси накопичення інформації про
світ і саму людину, що переводили аграрну культуру з одного рівня на
інший, її сходження було пов’язане з переходом до більш продуктивних
засобів виробництва. На основі їх класифікації К. Томпсон ввів поняття
трьох віків: кам’яного, бронзового, залізного. Зазначимо, що вперше ця
ідея зустрічається в поемі “Про природу речей” римського філософа, поета
К.Лукреція.
З першою спробою цілеспрямованого вирощування сільськогосподарських
культур розпочинається найбільш довготривалий історичний етап – етап
аграрної культури. Радіовуглецевий аналіз предметів із стоянок первісних
людей (залишків матеріальної культури) свідчить, що це сталося більш як
сім тисяч років тому. В 30-ті роки XX ст. англійський археолог Гордон
Чайлд запропонував назвати перехід людської спільноти до землеробства і
скотарства неолітичною революцією.
Увага. Час зародження аграрної культури і культури взагалі хронологічно
не співпадають. Культура як така виникає там, де вперше людина
користується річчю, створеною не природою, а самим індивідом із
природнього матеріалу.
Питання про час виникнення локальної різниці в таких предметах сучасна
наука повністю не розв’язала і орієнтовно датує його середнім
палеолітом.
Перехід до землеробства поклав початок суспільному багатству, осідлому
способу життя. Ранньоземлеробські спільноти стали соціальною базою
перших цивілізацій. Більшість науковців вважає, що ранньоземлеробська
(аграрна) культура зародилася на Близькому Сході в період докерамічного
неоліту Ієрихона (Ієрихон – місто, згадується в Біблії, розташоване в
долині р.Йордан на пагорбі Тель-ес-Султан). Однак сучасні археологічні
дослідження свідчать, що ранньоземлеробські культури Європи такі ж
давні, як і культури Близького Сходу. Чи була самобутньою найдавніша в
Європі землеробська культура Балкан, чи вона привнесена з Малої Азії –
однозначної відповіді немає. Але пам’ятки цього географічного району (VI
тис. до Р.Х.) свідчать про високий рівень аграрної культури.
Наступний етап у розвитку аграрної культури пов’язаний з формуванням
перших ранньокласових держав. Найдавніша світова цивілізація Єгипту
зародилась в Північно-Східній Африці. “Даром Нілу” називали Єгипет у
сиву давнину, так його називав і Геродот. У третьому тисячолітті до Р.Х.
в долині Нілу уже існує єдина держава. В період Давнього Царства
(2800-2300 рр. до Р.Х.) Єгипет розповсюдив свій вплив на території
Сінайського півострова, Південну Палестину і Нубію. Зокрема, похід в
Нубію (2800 р. до Р.Х.) дав Єгипту 7 тисяч полонених, 200 тисяч голів
худоби. В цей період розвивається садівництво, городництво,
виноградарство, окультурюється бджільництво. Зерно (ячмінь, пшениця) –
головне багатство аграрної культури Єгипту. При правлінні III царської
династії швидко поширюється кам’яне будівництво із застосуванням
предметів праці з міді. В період Середнього Царства (2200-1800 рр. до
Р.Х.) використовуються предмети із бронзи, розробляються поклади міді на
Сінаї, золота – в Північній Нубії. В епоху Нового Царства (1580-1085 рр.
до Р.Х.) Єгипет займає провідне становище в Східному Середземномор’ї. В
країну ввозиться велика кількість сировини, худоби, золота, полонених. В
VII – VI ст. до Р.Х. повсюдно застосовуються предмети праці, виготовлені
із заліза. На цей час припадає винайдення шадуфа (важіль, журавель біля
криниці), способів муміфікації, вироблення скла. Раби стають основною
продуктивною силою (за 30 років Рамзес ІІІ подарував храмам 100 тисяч
полонених і понад 200 тисяч га родючих земель). Із завоюванням Єгипту
Олександром Македонським (322 р. до Р.Х.) закінчилась епоха фараонів,
розпочався період Елінізму.
Увага! До сьогодні вчені світу ведуть дискусії щодо джерел Єгипетської
культури. Знайдена в кінці XIX ст. доісторична культура на території
Верхнього Єгипту, котра не була схожою на культуру Царських династій,
породила теорії позаземного походження Єгипетської цивілізації.
Пізніше виникають культури давніх цивілізацій Африки, Південної Аравії,
Месопотамії, Малої Азії, Ірану, Закавказзя, скіфів, Середньої Азії та
інші. Вони існували в період з III тисячоліття до Р.Х. до IV ст. нашого
часу. Несхожі між собою, рознесені в часі і просторі, але всі вони мали
єдину спільну рису – це були цивілізації аграрних культур.
У IV ст. нашого часу колись могутня Римська імперія розпадається на
західну і східну частини. На сході, де в кінці III ст. утвердилося
християнство, виникає нова імперія, що пізніше дістала назву
Візантійської. На заході протягом декількох століть продовжувався процес
формування держав, що пізніше склали західноєвропейську середньовічну
спільноту. Період культурного розвитку Західної Європи (V-ХІV ст.)
поділяють на три частини: раннє, класичне, пізнє середньовіччя.
Виникнення візантійської і західноєвропейської культур мало об’єктивні
причини. Розвиток міст, поява нових, більш продуктивних, засобів
виробництва в аграрному секторі стримувалися існуючою суспільною
організацією, політеїстичним світоглядом, низьким рівнем продуктивності
праці. Нові форми співжиття утворилися ще в період стихійного зародження
феодальних відносин всередині рабовласницьких. Указом імператора
Каракалли (212 р.) все населення, яке проживало на землях міст,
здобувало право римського громадянства. Це привело до перерозподілу і
концентрації земельної власності, створило умови для закріпачення
частини населення. Починає ігноруватися визначальний принцип римського
права – рівність всіх громадян перед законом. Спочатку це була відносно
безболісна форма вирішення гострих соціальних проблем. Ідейні засади
цього процесу були започатковані розповсюдженням християнства на початку
І ст. Після жорстокого протистояння з язичництвом у ІІІ-ІУ ст.
християнство отримує імператорське визнання. Загальний розпад
рабовласництва і початок інформування феодальних відносин у Візантії
припадає на середину IV-VІІ ст., У Західній Європі – на століття
пізніше. Як бачимо, середньовічна культура, як і первісна та
ранньокласова, за своєю формою була аграрною.
Зародження буржуазних відносин в італійських містах в першій половині XV
ст., наукова революція XVII ст., переростання ремесла у мануфактуру
започаткували глибинні зміни в житті тогочасного суспільства. “Пара”
людина – природа трансформувалась в нове, надзвичайно складне, системне,
утворення – трикутник: людина – природа – машина. Відбувся перехід від
аграрної культури до технічної.
Поклавши в основу типології культури суспільно-економічні формації,
можна виділити чотири її історичні типи. Однак бурхливий розвиток
машинного виробництва, освоєння нових видів енергії, революція в засобах
комунікації внесли в цю структуру свої корективи. Нова економічна
формація, що остаточно перемогла в XVII ст. і започаткувала “Золотий
вік” буржуазних відносин (XVIII ст.), виявилася настільки динамічною, що
не лише науковець, а й пересічний громадянин протягом життя свого
покоління фіксує глибокі структурні і змістовні зміни в культурі. Тому
ряд наукових шкіл Заходу, керуючись соціально-економічними критеріями
періодизації, виділяє нові структурно-хронологічні межі у розвитку
культури.
Структуризація (групування) відбувається не за типом і значущістю
продукту (аграрна культура, технічна культура), а за способом
привласнення та виробництва (виробництво як технічний термін: машини та
їх види за енергетичними параметрами).
Як видно із структурної схеми, егалітарне суспільство відповідає
зрівняльному типу розподілу продукту і тотожне первісному.
Диференційоване суспільство (або стратифіковане, ранжувальне,
ієрархічне) тотожне ранньокласовому, феодальному і сучасному
суспільству.
Увага! Наукові дослідження культури, що розпочалися в епоху Відродження
і продовжувалися в епоху Нового часу, в основу яких покладений розподіл
матеріальних благ, носили пошуково-гіпотезний характер. Зокрема,
Ж.Кондорсе, розглядаючи генезурівнів господарської діяльності, виділяв
культуру полювання, рибальства, землеробства. А.Фергюсон ділить весь
історично-культурний період на дикість – варварство -цивілізацію.
У вивченні еволюційного розвитку Землі на основі археологічних
досліджень використовують геологічну періодизацію.
Ери історичного розвитку Землі
Виникнення людини припадає на кайнозойську еру. Дослідження цього
періоду дозволяє виділити визначальні детермінанти, що забезпечили
подальший розвиток такого унікального явища природи, як людина та її
культура.
Нові знання в галузі фундаментальних наук кінця XX ст. стимулювали увагу
дослідників до проблеми культурно-історичної періодизації за рівнем
духовного сприйняття світу. Науковий пошук тут в основному зосереджений
на культурних закономірностях переходу соціальних спільнот від однієї
системи світосприйняття до іншої. Однак автори досліджень не враховують
однієї важливої особливості проблеми. Перехід до монотеїстичного
світогляду відбувся в межах окремих народів, регіонів, а не всього
людства. Політеїстичний світогляд трансформувався в монотеїстичний як за
змістом, так і за формою на рівні уявлень конкретного індивіда, групи.
На рівні всієї людської спільноти монотеїзм Проявляється лише в одному –
визнанні Творця. Сьогодні людська спільнота Землі сповідує сотні різних
релігій і є такою ж “язичницькою”, як і дві тисячі років тому.
З одного боку формування загальнолюдських цінностей вимагає
монотеїстичного світосприйняття (в широкому розумінні), а з іншого
-соціально-історичні протиріччя уже між сучасними “племенами” (читай
державами) не адекватні рівню загальнолюдських потреб. Отже,
періодизація культурно-історичного процесу, що ґрунтується на хронології
духовних начал, може бути найбільш плідною при вивченні окремих галузей
людської культури, особливостей її змісту і форми, розповсюдження серед
народів – сусідів тощо.
Як зазначалось вище, визначальним елементом культури є людина, яка
одночасно виступає її суб’єктом і об’єктом. Зрозуміло, що сукупність
Створеного людиною (матеріальні і духовні цінності) в різні історичні
часи була різною як за формою, так і за змістом. Суспільні науки,
враховуючи цю обставину, виділили певні особливості розвитку
соціокультурного поля в різні історичні періоди.
Насамперед, з поступальним розвитком людства формувався певний
культурно-історичний тип людини, якому був притаманний свій тип
культури. Слід звернути увагу на те, що питання первинності чи
вторинності в системі людина – культура є некоректним. Первинними є
одночасно і культура, і людина. Культура існує постільки, поскільки
існує людина, а людина самореалізується в полі культури. Самореалізація
людини протягом тривалого історичного періоду веде до формування певного
стилю як форми цієї самореалізації. Тому історична типологія культури
через її основні стилі (романський, готичний, бароко, класицизм)
дозволяє прослідкувати і зафіксувати культурно-історичні періоди на
рівні їх прогресивного значення в історії людства.
4. Регіональна типологія культури
Не применшуючи значимість окреслених вище підходів до типологізації
культури, слід зазначити, що на сьогодні найбільш плідною в науковому
відношенні стала регіональна типологізація культури. Вона в тій чи іншій
мірі поєднує усі попередні підходи, вичленовуючи визначальну
детермінанту – культурний регіон. Регіональна типологізація культури
найбільш корелює із фундаментальне розробленими проблемами локальних
культур А. Тойнбі.
Регіональний підхід до культурного розвитку людства дає системне бачення
людської культури взагалі, розкриває культурну самобутність регіону,
показує взаємозв’язки і взаємовпливи культур різних народів.
Під культурним регіоном розуміють певну єдність етнічно-родових,
національних, духовних характеристик, що проявляються у схожості таких
складових соціуму, як: традиції, релігія, культурні зв’язки
етико-естетичні норми, світоглядні принципи. Щодо класифікації
культурних регіонів, то усталений погляд науковців на дане питання в
80-90-х роках XX ст. дещо змінився. До 80-х років було окреслено 6
культурних регіонів. А саме: арабо-мусульманський, африканський,
далекосхідний, європейський, індійський, латиноамериканський. З цієї
класифікації випадала Північна Америка, культура якої розглядалася як
європейська, що в силу історичних причин закріпилася на цьому
континенті. Тому закономірно, що ряд авторів оперував поняттям не
“європейського, а “європейсько-північноамериканського” регіону.
Справедливим є твердження авторів Київської школи регіональної типології
про те, що “традиційний погляд на північноамериканський регіон як на
“новий світ”, котрий “віддзеркалює” європейські надбання, вичерпав
себе”.
Дійсно, сьогодні культура північноамериканського регіону справляє на
світовий розвиток вплив співмірний з впливом культур таких регіонів, як
європейський чи арабо-мусульманський та інші. Автори означеної вище
нової школи окремо виділили культуру слов’ян, розглядаючи культуру
українського народу в контексті культурно-історичних доль слов’янства.
Наукові засади такого погляду цілком явні, значимість дослідження
дозволяє зробити ряд фундаментальних висновків, що дають зрозуміти
особливості культурно-історичного розвитку України.
Арабо-мусульманський культурний регіон
На початку VIII ст. народи, які досить суттєво були рознесені в
просторі, об’єднуються у велике державне утворення – Арабський халіфат,
після розпаду якого новоутворені держави (крім Іспанії) сповідують
іслам. Іслам, як і інші світові релігії (іудаїзм, християнство тощо)
виник початку у невеликому географічному регіоні, серед народів, духовне
_ життя яких було взаємокорельованим в Аравії (VII ст.), і як духовна
течія синтезував попередні надбання духовного життя усіх етнічно
близьких народів регіону. Іслам був вірою низів і верхів одночасно. Він
не мав духовної ієрархії, давав відповіді на усі питання буденного життя
– від обміну товарів до важливості загальнолюдських норм і цінностей.
Увага. Іслам як і інші релігії не уникнув поділу на течії і секти
(суніти, шиїти тощо), однак це не призвело до ворожнечі між
мусульманами.
В процесі історичного розвитку іслам перетворився із віри, що регулює
норми співжиття, в особливий символ ісламського світу із своїми
релігійно-культурними цінностями, які посилено культивуються як найбільш
значущі для всієї людської спільноти.
Під впливом ісламу формувались суспільно-філософські системи, мистецтво,
архітектура (мечеті, мінарети, ханаки, медресе) тощо.
Основні положення ісламу викладені в Корані (араб. – читання) священній
книзі мусульман. Вчені вважають, що Коран сформувався під час переходу
від родоплемінної до класової організації народів стародавньої Аравії.
Коран суттєво відрізняється від усіх літературних пам’яток духовного
характеру. Він не має якоїсь цільної обґрунтованої структури як за
формою, так і за змістом. Зміст носить стихійний характер і містить
пророчі одкровення, проповіді, виступи, заклинання, побутові, обрядові
та етико-правові норми. Коран як світова пам’ятка культури є цінним тим,
що це найдавніший прозовий твір, написаний арабською мовою, який
відображає складний і соціальне болючий процес переходу до нової епохи,
принципово нових норм співжиття, суспільної організації індивідів.
Завойовуючи землі на заході і сході, араби знайомляться з новими для них
культурою, природничими та гуманітарними науками. Мистецтво арабського
світу було регламентоване Кораном, який забороняв зображати сферу
божественного. Зате набуває розквіту лірична поезія, складаються
поетичні школи, каліграфія із форми знаків переходить у форми орнаменту,
що склали систему релігійної символіки.
Як зазначають сучасні дослідники арабської культури, в ХІV-ХVІ ст.
найбільшого розвитку досягає мистецтво книжкової мініатюри відомих
живописних шкіл Іраку, Афганістану, Азербайджану. Портретні та побутові
зображення з’являються з XV ст. і пов’язані з іменем художника
Кемаледіна Бехзада.
Культура арабсько-мусульманського регіону, базуючись на Корані, швидше
була культурою формування світського життя за нормами “Священної книги”.
Розвиток матеріальної культури був більше детермінований зовнішніми, ніж
внутрішніми факторами. Араби досить плідна використовували досягнення
природничих наук, набуті в інших країнах світу.
Африканський культурний регіон
Методологічними засадами виділення регіону стали географічні чинники
(материк, що за величиною поступається лише Євразії), заселення
негроїдною расою та особливості культурного розвитку, притаманні лише
цьому соціокультурному утворенню. Науковці, які досліджують
культурно-історичний розвиток африканських країн, відзначають дві його
особливості:
1. – поширення зв’язків з народами інших регіонів та взаємопроникнення
локальних культур народів Африки;
2. – строкатість культурних особливостей різних народів, які проживають
на цій території, не гальмувала, а, навпаки, сприяла їх розвитку,
оскільки межові зв’язки з іншими народами стимулювали проникнення нової
для африканців культури в центр континенту.
Аналіз історично-культурного розвитку регіону через призму системного
підходу дозволяє виділити в ньому рад відносно самостійних
культурно-історичних підсистем. На сьогодні наукові школи з проблем
розвитку Африки використовують різні критерії виділення
історико-культурних областей (зон). Зокрема, коли в цілому Африку
поділяють на шість зон, у так званій Чорній Африці виділяється чотири
культурні зони. Сучасні знання про різноманітну за формою і глибоку за
змістом культуру африканського континенту обмежені історичними
документами країн, що межували з Африкою. Це, насамперед, Єгипет,
Фінікія, Антична Європа, пізніше арабські країни. Однак ряд науковців
вважають що на території Африки відбулося виникнення первісної людської
культури (2,5млн.р.), яка пізніше розповсюдилась по усій Азії та Європі.
Дослідження Природничих наук кінця XX ст. свідчать про інше. Зон, де
виникла первісна Людина Homo habilis (людина вміла), а отже, і первісна
культура, є декілька і, насамперед, це не були зони із сприятливим
кліматом.
Структура культурно-історичних зон
1. Північ тропічної Африки – Судан
2. Басейн річки Конго – 3аїр, ЦАР, Камерун Гвінея, Габон, Конго
3. Східна Африка – Ефіопія, Джибутті, Сомалі, Кенія, Уганда, Руанда,
Бурунді, Танзанія, Замбія, Малаві
4. Південна Африка – Ангола, Мозамбік (південь), Зімбабве, Ботсвана,
Намібія, ПАР, Свазіленд, Лесото
У класичному розумінні в III тис. до Р.Х. під Африкою розуміли землі
Лівії та Ефіопії, з якими Єгипет уже в той час мав зв’язки, а єгипетські
Мореплавці (УІ-У ст. до Р.Х.) плавали навколо цього континенту. Єгиптяни
не обмежувалися лише знайомством з побережжям Африки, а проникали вглиб
її території. В У-ІІІ ст. до Р.Х. народи усіх культурних зон Африки мали
міцні торговельні зв’язки зі своїми сусідами і в першу чергу з Єгиптом.
Аналізуючи вплив африканської культури на розвиток Єгипту,
африканознавці виділяють найбільш розвинену частину африканського
континенту і розглядають її як зону формування цього культурного
регіону.
Наявність різних культурних зон утруднює можливості системного аналізу
цього регіону, тому що одні і ті ж явища культури тут суттєво рознесені
в часі і просторі. Зокрема, якщо перші державні утворення в Західній
Африці виникають у III ст.. після Р.Х., то в Центральній Африці -з X
ст., у Східній та Південній Африці – з IV ст. Це саме можна сказати про
релігію, мистецтво, художні ремесла тощо.
Як і в більшості народів світу, уявлення африканців про світобудову
носили релігійно-міфологічний характер. В них тісно переплелись
надприродне та природне начала. Надприродне: головне божество є
першопричиною усіх божеств, котрі опікуються землею, лісами, водою,
предками тощо. Предки забезпечують взаємозв’язок надприродного (їх душі)
і природного. Включення в релігійне життя все нових і нових членів
відбувалося природнім шляхом через цілу низку релігійних обрядів.
Археологічні дослідження африканського культурного регіону в XX ст.
стали переконливим доказом наявності високої художньої культури.
Вуглецевий аналіз віку знахідок засвідчує, що вже понад 10 тисяч років у
цих народів існували петрогліфи та наскальний живопис, багатий як
жанрами, так і використанням різних технік та фарб.
Далекосхідний культурний регіон
При аналізі цього регіону, як правило, розглядають народи Китаю і
Японії. Однак ряд дослідників, беручи до уваги, що тут присутні три
основні групи населення монголоїдної раси: північна (Сибір і
північно-східний Китай); східна (Монголія, північ Китаю); змішана
(південь Китаю, Індонезія), – розширює межі культурного аналізу.
Спільною ознакою цього регіону є не тільки географічні межі, раса, але й
особливі релігійні, соціально-філософські системи, такі як: синтоїзм,
даосизм, буддизм, конфуціанство, легізм тощо. Культура цього регіону
особлива й тим, що тут самоусвідомлення спрямоване у внутрішній духовний
світ людини, тоді як у більшості народів – на природне оточення
індивіда, матеріальний світ.
Культура Китаю є найдавнішою, містить лише їй властиві елементи.
Зокрема, населення Китаю тисячоліттями проживало і проживає в одному
чітко окресленому географічному регіоні, протягом тривалого часу було
духовно відокремлене від культур інших народів. У другій половині XX ст.
вчені світу визнали, що територія нинішнього Китаю була одним із районів
формування первісної людини. Перші державні об’єднання на території
нинішнього Китаю датуються другим тисячоліттям до Р.Х. Вони пройшли
складний шлях розвитку, занепаду та відродження і сприяли формуванню
таких китайських імперій, як Цінь, Хань, пізніше царств Вей, У, Шу. Лише
у VI ст. завершується болючий процес боротьби династій і країна
об’єднується династією Суп, яка змінюється династіями Тан, Сун, Мін,
Цін. Остання зазнала поразки у 1911-1913 р.р. під час Сіньхайської
революції. Міжусобні війни, боротьба за владу між різними родоплемінними
групами заважали розвиткові Китаю, тому не випадково, що у У-ІУ ст. до
Р.Х. з’являється вчення Конфуція, основним змістом якого були соціальна
гармонія, гуманізм. Слід зазначити, що уже на цей час Китай освоїв
культуру зрошуваного землеробства, будівництва каналів, володів знаннями
з астрономії, математики, мореплавства, медицини.
Конфуціанство позитивно вплинуло на розвиток усіх видів мистецтва.
Практично до X ст. в Китаї складаються основні жанри живопису,
заявляються наукові праці про мистецтво, розвиваються література,
мистецтво забудови, започатковується театральне мистецтво.
Японія для європейців стала відомою в період класичного Середньовіччя як
країна незнаних до того часу форм спілкування, співжиття, особливої
соціальної організації. Японія – острівна країна, тому не дивно, що
історичні відомості про неї належать самим японцям. Поява племінних
панівних союзів припадає на НІ – IV ст. Використання праці рабів у цей
період не набуло загальносуспільного характеру і не стало домінуючим
фактором у формуванні японської культури. Запозичення буддизму від свого
сусіда Китаю стимулювало культурний розвиток Японії. Феодальний кодекс
Тайхорьо (початок VIII ст.) зафіксував Створення ранньофеодальної
жорстко централізованої держави.
Європейський культурний регіон
Основні характеристики Європейський культурний регіон:
1. швидкі темпи зміни суспільно-економічних епох;
2. формування основних культурних стилів;
3. динамічне освоєння природного середовища;
4. створення машинного виробництва;
5. лідерство у світовому культурному розвиткові.
Європейський культурний регіон – це не стільки територія, скільки
особливий спосіб співжиття соціумів, система цінностей, прогрес у всіх
сферах буття.
У давнину територія сучасної Європи була етнічно неоднорідною. Греки,
етруски, ромеї, кельти, лігури, іберійці, іллірійці, фракійці, скіфи
склали за історично короткий проміжок часу основні нації сучасної
Європи. Як вважає більшість науковців, основи європейської культурної
спільноти започатковані в ранньому Середньовіччі (V-ХІ ст.). В цей час
різні етноси, що проживали на цій території, та прийшлі племена з
півночі через болючий процес формування та розпаду нових державних
утворень складають основи західноєвропейського Середньовіччя.
Однак європейський культурний регіон – це не тільки середньовічна Європа
другого тисячоліття, але й насамперед висхідний розвиток від античності,
християнської культури середніх віків, Відродження, Реформації,
Просвітництва до Новітнього часу XX ст. Європейський культурний регіон
багатий типами культур, які, видозмінюючи одна одну, забезпечили йому
соціально-економічний, духовний прогрес. Людина античного світу не
виділяла себе із природи, не вважала себе єдиною у всьому чуттєво
усвідомленому космосі. За своїм образом і подобою вона населяла його
божествами, з якими жила на рівних. Люди жили як боги, а боги – як люди.
Античності Європа завдячує появою перших архітектурних ордерів,
філософських шкіл, розвитком літератури, скульптури, живопису, театру,
музики. Слід зазначити, що у Стародавній Греції та Римі практично
відбувся перший поділ на гуманітарні та природничі науки, на предмети
науки. Антична культура лягла в основу більш пізніх соціальних систем.
Увага. Антична Європа, будучи рабовласницькою, не пройшовши етапу
феодального розвитку, в управлінні на тисячоліття випередила
соціально-економічний розвиток Європи, започаткувавши такі типові для
буржуазного суспільства форми демократії, як поліс, сенат, виборність.
У своєму розвитку західно-європейське Середньовіччя не було однорідним
як за складом населення, так і за способом становлення тих чи інших
державних утворень. Однак, в його основі загальними рисами є аграризація
населення, соціальна диференціація, християнство. Останнє і як певна
культурологічна концепція давало відповіді на “усі” питання. В
літературі другої половини XX ст. можна зустріти визначення
Середньовіччя як етапу інквізиції, догматизму тощо. Але це радше
політичні терміни, ніж науково обґрунтовані теореми. Середні віки були
прогресивним явищем у зміні суспільно-економічних формацій. У цей період
широкого поширення набуває освіта, зароджується латинська міська та
сільська література, лицарська поезія, поезія трубадурів та вагантів,
готичний стиль в архітектурі, університетська освіта. Домінуючим стає
сакральне мистецтво.
Зміцнення середньовічних міст, поступове переростання ремесла в
мануфактуру, накопичення багатства у міської знаті вимагали появи
вільної робочої сили, а отже, створили передумови формування нової
культурної епохи, яка дістала назву Відродження (XIII – перша чверть
XVII ст.). Відродження найбільш рельєфно проявилося вперше в італійських
містах. Епоха Відродження започаткувала фундаментальні відкриття в
природничих науках, гуманізм в суспільних відносинах (Раннє
Відродження), а в період свого занепаду і переходу в Реформацію – зміну
наукової парадигми.
Епоха Відродження була не просто відродженням чогось вже досягнутого
античним світом чи формуванням нових відносин, – вона була своєрідним
способом життя, мислення, світобачення.
Становлення і перемога буржуазних відносин в Європі у XVIII ст., перша
технічна революція лежали в основі наступної епохи – епохи
Просвітництва, коли знання стає загальносуспільною цінністю, а розвиток
світової спільноти – суспільно зпрогнозованим, з передбачуваними етапами
в майбутньому.
Індійський культурний регіон
В основі виділення цього регіону лежать два фактори: географічний
територія і місце) та культурно-історичний (своєрідність розвитку). За
етнічно-родовим походженням тут проживають араби, афганці, бхіли, греки,
гуни, кушуни, тюрки та інші. В довідниках зазначено, що понад 72%
складають індоарії. Населення Індії розмовляє 834-а мовами і діалектами
і налічує близько 80-и етносів. Індія пройшла складний шлях свого
розвитку. Як цілісне утворення вона перебувала дуже короткі періоди,
весь час потрапляючи під поневолення іншими народами. Незважаючи на це
культура Індійського регіону зберегла свій специфічний характер і
своєрідність. Вона почала складатися у IV тисячолітті до Р.Х. і уже в
III тисячолітті панувала на території близько 2 млн. квадратних
кілометрів. Незважаючи на наявність писемності і значну писемну
спадщину, уявлення про культуру цього періоду детерміновані залишками
матеріальної культури (письмові джерела повністю не розшифровані).
Загально прийнято вважати, що в цей період уже панував культ богів,
храму. Сутністні елементи культури цього періоду прослідковуються в
культурі наступних тисячоліть, що дає підставу вважати цей період
визначальним у всьому подальшому культурному розвитку. У другому
тисячолітті до Р.Х. відбувається розселення арійських племен, формування
нової культурної єдності – індійської культури.
Початок першого тисячоліття заклав підвалини системного релігійного
світобачення, викладеного у Ведах (священне знання), що стали основою
веданти – філософської системи. Жорстка кастова система, не підлягаючий
сумніву авторитет брахманів, невдоволеність населення своїм соціальним
станом сприяли формуванню буддизму і джайнізму з їх чотирма істинами:
існування страждань, причини страждань, звільнення від страждань, шлях
до звільнення. Звільнення від страждань можливе шляхом медитації.
Джайнізм і буддизм приживались на реальному соціальному ґрунті і
поступово наповнились положеннями брахманізму, сформувавши такий
релігійний напрямок як індуїзм, що став духовним світоглядом сучасної
Індії.
Світоглядні релігійно-філософські системи індійського регіону суттєво
вплинули на зміст і форму його мистецтва. До наших часів збереглися такі
сакральні пам’ятки архітектури, як релікварії, колони, храми, монастирі.
Пам’ятки світської архітектури практично не збереглися і відомі з
історичних описів. Література, скульптура, живопис в основному носили
релігійний характер, часто були пов’язані з етнічно-родовим сприйняттям
світу, є художньо канонізованими, що сприяло збереженню і трансформації
в сьогодення тогочасного світосприйняття.
Латиноамериканський культурний регіон
Особливість цього регіону в тому, що його культурні засади слід
розглядати в двох історичних площинах: до відкриття Америки і після
відкриття Америки. В доколумбовий період цей регіон був заселений
індіанськими племенами, вихідцями із Азії. Сучасна наука доводить, що це
сталося ще 70-25 тис. рр. до Р.Х. В період з III по IX ст. тут явно
виділяються дві культурні зони: Мезоамерика та Андська область. Сьогодні
ці зони пов’язані з такими колись високорозвинутими цивілізаціями, як
майя, ацтеки та інки.
Сучасні дослідження не дають однозначного пояснення всіх особливостей
культури цих цивілізацій, причин освоєння ними природничих наук,
призначення багатьох залишків матеріальної культури (канали, дороги,
величезних розмірів загадкові геометричні знаки тощо). Археологічні
розкопки свідчать, що до інків, майя, ацтеків тут тривалий час існували
такі культури, як Ламбайеке, Чавін, Мочіка, Чіму, Тіауанако та інші.
Культура людей стародавньої Америки вражає і сьогодні. Вони мали добрі
знання з математики, астрономії, медицини, мореплавства; розвивали
багатогалузеве ремесло, освоїли такі землеробські види культур як
кукурудза, картопля, помідори, соняшник та інші; винайшли письмо,
відкрили каучук, створили багатожанрову літературу, міфологічний та
історичний епос, філософську і любовну лірику, казки, пісні, були
добрими архітекторами – створили храмову архітектуру культу Сонця,
володіли мистецтвом настінного живопису.
Кінець XV ст. поклав початок занепаду цієї самобутньої багатовікової
культури. Європейці з’явилися тут як завойовники, африканці – як їх
раби. Виникають нові расово-етнічні утворення: метиси, самбо, мулати.
Практично з початку XVI ст. в цьому регіоні починає формуватись нова
людина, культурно-етнічна самоідентифікація якої стала не просто
складною, а в більшості випадків неможливою.
У XIX – першій чверті XX ст. прибуття в Латинську Америку вихідців із
Близького Сходу та Європи призвело до такого багатоетнічного змішування
рас, якого до того людство не знало. В культурно-історичному плані цей
процес не був однорідним.
Відносна ізоляція від культури Старого Світу зберегла в лоні народної
культури (фольклор, міфологія, ритуали) здобутки корінних народів
Латинської Америки, а пізніше, проникаючи у культуру Старого Світу,
створила нові інтегративні цінності.
Висновки
Жодна теоретична концепція не може охопити всієї сукупності
національно-культурних явищ, відносин, які існували в минулому і
притаманні сьогоденню. Життя сотень давніх народів, які в первісному
суспільстві перебували у формі родових і племінних спільнот, в умовах
Античності і Середньовіччя у формі народностей різних рівнів
згуртованості та і інтеграції, містить надзвичайно широкий спектр
відмінностей, що не завжди дозволяють згрупувати їх навколо якоїсь
однієї визначальної ознаки. Тому закономірною є палітра наукових
досліджень, шкіл, що по різному Описують і визначають критерії
регіональної типології культури. Однак, при всій розбіжності поглядів у
80-х роках минулого століття, поступово складається усталений, науково
обгрунтований погляд на проблему типологізації культури.
Література:
Кравець М.С., Семашко О.М., Піча В.М. та ін. Культурологія: навчальний
посібник. Львів, 2003. – с.65-85.
Шевнюк О.Л. Культурологія. Навчальний посібник. К., 2004.
Подольська Є.А., Лихвар В.Д., Іванова К.А. Культурологія: Навчальний
посібник.- Київ: Центр навчальної літератури, 2003, с82-83.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
